1 Підприємство І основи його організації
| Вид материала | Документы |
- Львіський державний інститут фізичної культури, 479.18kb.
- Підприємство самостійно розробляє І затверджує план виробничо-господарської діяльності, 151.33kb.
- І. Теоретичні основи організації оплати праці в сільському господарстві, 651.06kb.
- План. Поняття підприємства, його завдання І основні ознаки. Характерні ознаки І властивості, 96.62kb.
- План лекції Сутність функції організації. Основи теорії організації. Основи організаційного, 519.48kb.
- Основи навчальної програми враховують вимоги Ради з освіти Міжнародної Федерації бухгалтерів,, 143.95kb.
- Тема 4 Визначення конкурентоспроможності організації, 501.21kb.
- «Кирило-Мефодієвське братство», 466.23kb.
- План вступ Сутність підприємства та його роль в економіці. Види підприємства та особливості, 394.96kb.
- Зміст передмова з розділ Основи організації бухгалтерського обліку в бюджетних установах, 5637.85kb.
6.1 Загальні аспекти фінансової діяльності
Фінансова діяльність пов'язана з формуванням і використанням грошових фондів у процесі їх кругообігу. Ті, що працюють у сфері фінансової діяльності підприємства, повинні постійно шукати відповіді на такі запитання:
- де знайти фінансові кошти;
- куди їх витратити;
- які результати фінансової діяльності;
- як побудувати взаємовідносини між державою і територією?
Для управління фінансами підприємств і вирішення вищезгаданих завдань застосовується фінансовий механізм.
Фінансовий механізм підприємств – це система управління фінансовими потоками підприємства для реалізації зовнішніх і внутрішніх фінансових відносин підприємства.
Фінансовий механізм містить шість елементів, що сприяють організації, плануванню і стимулюванню використання фінансових ресурсів:
• фінансові методи;
• фінансові інструменти;
• фінансові відносини;
• правове регулювання;
• нормативне забезпечення;
• інформаційне забезпечення.
6.2 Фінансові ресурси підприємства
Фінансові ресурси підприємства – це сукупність власних грошових доходів і надходжень зовні (залучені і позичені кошти), призначених для виконання фінансових зобов'язань підприємства, фінансування поточних витрат і капітальних вкладень, пов'язаних з відтворенням засобів виробництва.
Фінансові ресурси умовно можна поділити на такі групи:
- власні і прирівняні до них кошти;
- ресурси, що мобілізуються на фінансовому ринку;
- надходження із зовнішніх джерел.
Структура фінансових ресурсів подана на рис. 6.1 (Экономика, 1999б).
Рисунок 6.1 - Джерела формування ресурсів підприємства
6.3 Напрями використання фінансових ресурсів
Використання фінансових ресурсів підприємства здійснюється за такими напрямами:
• поточні витрати на виробництво і реалізацію продукції (робіт, послуг);
• інвестування коштів у капітальні вкладення, пов'язані з розширенням виробництва і його технічним відновленням, використанням нематеріальних активів;
• інвестування фінансових ресурсів у цінні папери;
• платежі фінансовій та банківській системам, внески у позабюджетні фонди;
• утворення різних грошових фондів і резервів (на розвиток, а також заохочувального і соціального характеру);
• благодійні цілі, спонсорство тощо.
Структура витрат підприємства подана на рис. 6.2.
Рисунок 6.2 - Структура витрат підприємства
6.4 Результати фінансової діяльності
Результатом діяльності підприємства є прибуток. Прибуток – перевищення доходу над витратами. Зворотна величина називається збитком. З економічної точки зору прибуток – різниця між грошовими надходженнями і грошовими видатками. З господарської точки зору прибуток – це різниця між майновим станом підприємства на кінець і початок звітного періоду.
Систематизація основних видів прибутку наведена на рис. 6.3.
Рисунок 6.3 - Класифікація прибуткуКінцевий фінансовий результат, названий валовим (балансовим) прибутком/збитком, складається з фінансового результату від реалізації продукції (робіт, послуг), основних фондів та іншого майна підприємства, а також доходів від позареалізаційних операцій, зменшених на суму витрат за цими операціями.
Прибуток (збиток) від реалізації продукції (робіт, послуг) визначається як різниця між виручкою від реалізації в діючих цінах без ПДВ і акцизів та витратами на виробництво і реалізацію продукції.
Підприємства, що здійснюють експортну діяльність, при визначенні прибутку з виручки від реалізації продукції виключають ще й експортні тарифи.
Друга складова валового (загального) прибутку підприємства – прибуток від реалізації основних засобів та іншого майна.
Третя складова валового прибутку – прибуток від позареалізаційних операцій, тобто від операцій, безпосередньо не зв'язаних з основною діяльністю: здача майна в оренду, доходи за цінними паперами підприємства, перевищення суми отриманих штрафів над сплаченими, прибуток від спільної діяльності, прибуток минулих років, виявлений у звітному році тощо.
Формування чистого прибутку подано на рис. 6.4.
Рисунок 6.4. - Схема формування чистого прибутку підприємства
Фактори збільшення прибутку підприємства поділяються на зовнішні та внутрішні.
До зовнішніх факторів належать природні умови, державне регулювання цін, тарифів, банківських відсотків, податкових ставок і пільг, штрафних санкцій тощо.
Внутрішні фактори поділяються на виробничі і позавиробничі. Виробничі фактори характеризують наявність і якісні показники використання засобів і предметів праці, трудових і фінансових ресурсів і, у свою чергу, можуть підрозділятися на екстенсивні й інтенсивні. Екстенсивні фактори впливають на процес одержання прибутку через кількісні зміни: обсягу засобів і предметів праці, фінансових ресурсів, часу роботи устаткування, чисельності персоналу, фонду робочого часу й ін. Інтенсивні фактори впливають на процес одержання прибутку через якісні зміни: підвищення продуктивності устаткування і поліпшення його властивостей, використання прогресивних видів матеріалів і удосконалення технології їх обробки, прискорення оборотності обігових коштів, підвищення кваліфікації і продуктивності праці персоналу, зниження трудомісткості і матеріаломісткості продукції, удосконалення організації праці і більш ефективне використання фінансових ресурсів тощо.
До позавиробничих факторів належать, наприклад, постачальницько-збутова і природоохоронна діяльність, соціальні умови праці і побуту тощо.
Якщо прибуток виражається абсолютною сумою, то рентабельність – це відносний показник інтенсивності виробництва.
Показник рентабельності виробництва обчислюється за формулою
, (6.1)де П – сума валового прибутку, грн; Фріч– середньорічна вартість основних виробничих фондів, грн; Ооб – середньорічна вартість залишку обігових коштів, грн; Ур.в – рівень рентабельності виробництва, %.
Рентабельність продукції обчислюється за формулою
, (6.2)де Ур.ін – рентабельність продукції, %; Пр -прибуток від реалізації продукції підприємства, грн; Сп – повна собівартість реалізованої продукції, грн (враховує виробничу собівартість, адміністративні витрати, витрати на збут, інші операційні витрати).
Показники рентабельності беруть активну участь у процесах аналізу фінансово-господарської діяльності підприємств, фінансовому плануванні, виробленні управлінських рішень, ухваленні рішень потенційними кредиторами й інвесторами.
Список літератури
- Горицкая Н.Г. Бухгалтерский учет и финансовый анализ: Практическое пособие. – К.: Бухгалтерия. Налоги, 2001. – 288 с.
- Закон України «Про систему оподаткування» № 1251-ХІІ от 25.12.91 // Все про бухгалтерський облік. – 1999, № 68 (371) (Спецвипуск 33), 19 липня. – С. 2–5.
- Закон Украины «О бухгалтерском учете и финансовой отчетности в Украине» от 16.07.99, № 996-ХIV // Урядовий кур’єр. – 1999. – № 162, 1 вересня.
- Шеремет А.Д., Сайфулин Р.С. Финансы предприятий. – М.: ИНФРА-М, 1999. –343 с.
- Экономика предприятия: Учебник / Под ред. проф. О.И. Волкова. – М.: ИНФРА-М, 1999а. – 520 с.
- Экономика предприятия: Учебник для вузов / Под ред. проф. В.П. Грузинова. – М.: Банки и биржи, ЮНИТИ, 1999б. – 535 с.
Тема 7 Економічна ефективність
7.1 Поняття про ефект і ефективність
В економіці одним із основних понять є «економічна ефективність» господарських заходів.
Господарськими заходами можуть вважатися:
• впровадження нової техніки;
• інвестиційний проект;
• укладення комерційної угоди;
• реалізація будь-якого господарського рішення;
• здійснення природоохоронних заходів;
• проведення соціальних заходів, спрямованих на підвищення добробуту людей, поліпшення інфраструктури, формування культурних цінностей та ін.
Загальними для всіх цих заходів є два моменти:
• по-перше, всі вони спрямовані на досягнення конкретного результату (соціального або економічного);
• по-друге, всі вони потребують витрат коштів (або інших ресурсів).
Теорія ефективності чітко розмежовує поняття ефекту й ефективності, розуміючи під першим результат заходу, а під другим – співвідношення ефекту і витрат, що його викликали.
Ефект (від лат. еffectus – виконання, дія) означає результат, наслідок певних причин, дій. Ефект може вимірюватися в матеріальному, соціальному, грошовому вираженнях. Зокрема, ефект може оцінюватися обсягом додатково виробленої чи спожитої продукції (тобто штуками, кубічними або квадратними метрами, тоннами тощо), показниками поліпшення здоров'я населення (наприклад, зниженням захворюваності або смертності, виробничого травматизму, підвищенням середньої тривалості життя) тощо. У тому випадку коли зазначені результати отримують грошову оцінку, говорять про економічний ефект.
Економічний ефект – виражений у вартісній (грошовій) формі результат будь-яких дій (зокрема, зазначених вище господарських заходів).
Хоча за самим визначенням результат і ефект є близькими поняттями (ефект – певна форма результату), потреби економічної практики змушують у деяких випадках розмежовувати зазначені терміни. При цьому під умовним поняттям «економічний результат» звичайно мають на увазі загальний (брутто) результат (зокрема, виручка, доход), а під поняттям «економічний ефект» – чистий (нетто) результат (зокрема, прибуток). Принциповий взаємозв'язок між зазначеними двома поняттями може бути виражений формулою
Е = Р – З, (7.1)
де Е – величина умовного економічного ефекту; Р – величина умовного економічного результату; З – повні витрати на реалізацію заходу, який викликав ефект.
Залежно від рівня господарювання розглянуті показники можуть, зокрема, отримувати такий зміст:
1) народногосподарський рівень:
Р – приріст валового внутрішнього продукту (ВВП) за період;
З – повні витрати по заходу, включаючи економічні збитки від порушення середовища;
Е – приріст національного доходу.
2) рівень підприємства:
Р – загальний виручка (виторг) підприємства за період;
З – вартість виробництва і реалізації продукції «плюс» податкові відрахування і платежі;
Е – прибуток.
Ефективність визначається відношенням результату (ефекту) до витрат, що забезпечили його отримання.
У загальному вигляді принципова схема визначення показника ефективності може бути виражена формулою
, (7.2)де е – показник економічної ефективності; Е – величина економічного ефекту; З – витрати ресурсів (коштів, засобів виробництва, предметів праці, трудових факторів, часу та ін.) на забезпечення зазначеного економічного ефекту.
7.2 Методичні підходи до вибору інструментарію розрахунку ефективності
Цільова настанова прийнятих рішень. При всьому різноманітті видів і форм господарських рішень реально можна говорити лише про дві основні системи критеріїв оптимізації, які принципово розрізняються, та про одну комбіновану, що поєднує у собі основні критерії перших двох систем:
1) максимізація результату при фіксованих витратах (ресурсах);
2) мінімізація витрат (ресурсів) при фіксованому результаті;
3) оптимізація (найчастіше максимізація) співвідношення витрат і результатів, як правило, з додатковим обліком інших показників ефективності (у тому числі і натуральних).
Формально розглянуті ситуації можуть бути виражені відповідно алгоритмами:
1) Еi max при З = const (фіксовані витрати);
2) Зi min при Е = const (фіксовані результати);
3)
max, (7.3)де i – номер можливого варіанта ухвалених рішень.
База порівняння показників ефективності. Ще одним важливим моментом теорії ефективності є відповідь на запитання, що робити з отриманими показниками ефективності. Як було зазначено раніше, показники не є самоціллю – вони повинні бути підставою для ухвалення управлінського рішення. Щоб це відбулося, керівник, що ухвалює рішення, повинен мати базу порівняння – своєрідний шаблон, з яким би він зіставляв отримані показники. Якщо проаналізований показник умовно краще встановленого шаблона, з'являється підстава для ухвалення позитивного рішення, якщо гірше – доводиться говорити про передумови для негативного рішення.
Формування бази порівняння є невід'ємною проблемою всієї теорії ефективності. Аналіз вітчизняних і зарубіжних джерел дає можливість говорити, що для формування подібної бази можуть використовуватися такі показники:
• значення кращих із проаналізованих варіантів ухвалення рішень (для цих цілей, зокрема, можуть бути використані алгоритми 7.3); у даному випадку можна сказати, що шаблон для порівняння перебуває серед самих отримуваних показників;
• значення кращих вітчизняних та/чи зарубіжних варіантів;
• значення існуючого стану (зокрема, зразка, що використовується в даний момент);
• значення умовного нормативу, тобто затвердженого у масштабах національної економіки, галузі, регіону або підприємства стандартного показника економічної ефективності; саме подібний методичний підхід широко використовувався в умовах командної економіки Радянського Союзу.
Ефективність і життєвий цикл виробу. Будь-який вид продукції – лише ланка в ланцюзі з назвою «життєвий цикл виробу». У загальному вигляді можна сказати, що він складається із таких основних стадій:
Рисунок 7.1 - Стадії життєвого циклу виробів
Планований захід може бути здійснений на будь-якій стадії розглянутого циклу. Викликані ним зміни пов’язані з цілим комплексом суспільних явищ (соціальних, економічних, екологічних ефектів). Найчастіше вони не обмежуються стадією, де було здійснено захід (умовно – поточна стадія), але поширюються і на інші етапи життєвого циклу. Частина зазначених ефектів реалізується на етапах, що слідують за стадією реалізації заходу (умовно – наступні стадії). Але є й такі ефекти (хоч на перший погляд це може здаватися дивним), які можуть виникати на попередніх стадіях, тобто тих, що відбуваються до етапу, де реалізується захід (умовно – попередні стадії).
Сумарна величина економічного ефекту від реалізації передбаченого заходу протягом всього життєвого циклу виробу має вигляд:
Есум = Епоп + Епт + Ен , (7.4)
де Епоп – сумарна величина економічних ефектів, що реалізуються на попередніх стадіях; Епт – сумарна величина економічних ефектів, що реалізуються на поточній стадії; Ен – сумарна величина економічних ефектів, що реалізуються на наступних стадіях.
7.3 Показники економічної ефективності
Показники економічної ефективності умовно можна диференціювати на дві групи: конкретні та узагальнюючі.
Конкретні показники економічної ефективності характеризують окремі сторони економічного виробничого або (комерційного) процесу.
Узагальнюючі показники економічної ефективності характеризують результативність діяльності всієї економічної системи в цілому (підприємства, суб'єкта, території, національної економіки).
Узагальнюючі показники є підставою для ухвалення рішень на рівні системи в цілому. Ці рішення спрямовані на удосконалення або трансформацію згаданих суб'єктів. В одних випадках необхідно обґрунтувати вибір ресурсів для досягнення конкретних цілей, в інших – вибір напрямів діяльності економічної системи (інвестування коштів). Конкретні показники дають можливість обґрунтувати рішення з удосконалювання окремих компонентів виробничих процесів.
При оцінці економічної ефективності економіст повинен добре відчувати технічні параметри, зміна яких може матеріалізуватися в значеннях економічного ефекту.
Зокрема, при впровадженні нової техніки серед основних таких параметрів варто виділити:
· при виготовленні техніки:
- матеріаломісткість виробленої продукції;
- енергоємність виробничих процесів;
- трудомісткість виготовлення;
- технологічні показники (наприклад, питома вага стандартних або запозичених деталей тощо);
· при експлуатації техніки:
- видаткові показники (витрата матеріалів, енергії, палива на одиницю роботи);
- обмеження за умовами експлуатації (граничний діапазон температур, стійкість до корозії, сезонність роботи, обмеження до матеріалів, що використовуються, ін.);
- продуктивність (швидкість, вантажопідйомність ін.);
- довговічність, надійність;
- ремонтопридатність;
- ергономічність.
Економічний аналіз дає можливість визначити, як зміна кожного з технічних або соціальних параметрів може впливати на вартісні доходні або витратні характеристики.
Для розрахунку узагальнюючих показників використовується вже розглянута вище формула 7.2.
В економічній теорії виділяють дві групи узагальнюючих показників: абсолютні і порівняльні.
Абсолютні показники ефективності визначаються як результат безпосереднього ділення ефекту на витрати, що його викликали.
При розрахунках за вищенаведеною формулою використовуються такі варіанти обліку витрат:
• повні витрати (капітальні і поточні витрати) за весь період реалізації заходу;
• капітальні вкладення (інвестиції) на реалізацію заходу.
У вигляді зазначеного ефекту найчастіше виступають:
• річна величина ефекту – у результаті розрахунків за формулою одержується відомий показник – частка від величини витрат, якій відповідає величина прибутку, що реалізується протягом року; у Радянському Союзі існувало навіть нормативне значення цього показника, затверджене для різних умов у межах 0,12–0,15;
• повна величина ефекту (за весь період реалізації заходу) підсумком розрахунків, зокрема, є показник, що широко використовується, – «віддача капіталу», тобто величина прибутку, який отримується на кожну одиницю вкладених витрат (грн прибутку на грн витрат).
Однією з форм показника абсолютної економічної ефективності є термін (строк) окупності витрат (капітальних вкладень). Він характеризує період, протягом якого понесені на реалізацію заходу витрати повністю повертаються за рахунок одержуваного ефекту. Термін окупності визначається зворотним співвідношенням витрат і річного ефекту:
, (7.5)де З – витрати на реалізацію заходу протягом всього періоду його дії; як варіанти можуть використовуватися: величина повних витрат або тільки капітальних вкладень (грн); Еріч– величина чистого річного економічного ефекту (грн/рік).
Модернізація основних фондів (збільшення капітальних вкладень) часто дає можливість знизити величину поточних (експлуатаційних) витрат.
У цьому випадку прийнято говорити про термін окупності додаткових капітальних вкладень:
, (7.6)де К1 і К2 – відповідно капітальні вкладення до і після проведеного заходу; З1 і З2 – відповідно поточні витрати до і після проведеного заходу.
Порівняльні показники ефективності отримують внаслідок зіставлення (порівняння) абсолютних показників двох або більше варіантів реалізованих заходів.
На практиці більш розповсюдженими ситуаціями є випадки, коли у порівнюваних варіантах незмінними залишаються або витрати (інвестиційна цільова настанова), або результати/ефекти (ресурсна цільова настанова).
Практично розрахунок показників може бути поданий таким чином.
При постійних витратах
Епор.е= Е2 – Е1, (7.7)
де Е2 і Е1 – значення економічних ефектів відповідно у порівнюваному (з індексом 2) і базовому (з індексом 1) варіантах.
Якщо Епор.е > 0 (Е2 > Е1), перевагу отримує порівнюваний варіант, якщо Епор.е< 0 (Е2 < Е1), кращим треба визнати базовий варіант.
При постійному результаті
Епор.з= З2 – З1 (при Е = const), (7.8)
де З2 і З1 – значення витрат на реалізацію відповідно порівнюваного (з індексом 2) і базового (з індексом 1) варіантів.
Якщо Епор.з < 0 (З2 < З1), перевагу отримує порівнюваний варіант, якщо Епор.з > 0 (З2 > З1), кращим може вважатися базовий варіант.
У найпростішому випадку (незмінний характер поточних витрат і однаковий період реалізації заходу) формула 11.26 може бути записана в такому вигляді:
. (7.9)Для укрупнених розрахунків формула 7.9 може використовуватися у тих випадках, якщо в розглянутих варіантах дещо відрізняються технічні параметри (наприклад, продуктивність або термін служби устаткування). У цьому випадку витратні показники в одному з варіантів (звичайно базовому) зводяться до порівняльного вигляду за допомогою коригувальних коефіцієнтів:
, (7.10)де Кпр – коригувальний коефіцієнт, що враховує розходження показників продуктивності устаткування.
, (7.11)де А2 і А1 – показники продуктивності відповідно порівнюваного і базового устаткування; Кпр – коригувальний коефіцієнт, що враховує розходження термінів служби устаткування.
, (7.12)де Т2 і Т1 – показники терміну служби відповідно порівнюваного і базового устаткування.
Показники економічної ефективності є найважливішими інструментами реалізації економічної політики на рівні підприємств, регіонів, національної економіки. На рівні підприємств вони є ключовим засобом обґрунтування управлінських рішень з організації інвестиційної діяльності, оптимізації витрати ресурсів, удосконалення цінової політики. На рівні регіонів і національної економіки показники економічної ефективності покликані бути основою обґрунтування інвестиційної політики, управління системою кредитування, удосконалення оподатковування.
Список літератури
1. Економіка підприємства: Підручник / За заг. ред. С.Ф. Покропивного. – КНЕУ, 2000. – 528 с.
Тема 8 Цінова політика підприємства
8.1 Види цін
Ціна – це економічна категорія, що означає суму грошей, за яку продавець згодний продати, а покупець готовий купити товар.
В умовах товарних відносин ціна (Ц) є сполучною ланкою між виробником і споживачем, тобто є інструментом забезпечення рівноваги попиту та пропозиції. Кількісно ціна визначається, з одного боку, витратами виробництва (З), з іншого – ефектом, що одержує споживач (Е):
З < Ц < Е. (8.1)
Ціни розрізняються залежно від того, на якій стадії товароруху вони формуються. Звичайний масовий товар проходить три стадії товароруху: 1) підприємство – оптова торгівля; 2) оптова торгівля – роздрібна торгівля; 3) роздрібна торгівля – споживачі. Відповідно до цих стадій товароруху виділяють три види цін:
- оптові ціни підприємства (відпускання продукції підприємством);
- оптові ціни промисловості (продаж оптовою торгівлею);
- роздрібні ціни (продаж роздрібною торгівлею).
-
Ц = Св + П + НП
+ Нзб
+ Нт
Оптова (відпускна) ціна підприємства
40-60%
Оптова ціна промисловості
60-70%
Роздрібна ціна
100%
Рисунок 8.1 - Види цін:
Нзб і Нт – відповідно надбавки збутових і торгових організацій (складаються з витрат та запланованого прибутку); НП – непрямі податки
8.2 Політика ціноутворення на підприємстві
Ціноутворення – це процес формування ціни на конкретний товар. Знаючи, з яких елементів складається ціна, можна говорити і про сам процес утворення ціни, тобто про ціноутворення. Як і будь-який процес, він складається з декількох етапів, що послідовно здійснюються один за одним (рис. 8.2) (Салимжанов, 1996).
| 1 Вибір мети і постановлення завдань щодо ціноутворення | 2 Визначення попиту | 3 Оцінення витрат виробництва | 4 Аналіз конкурентів | 5 Вибір методу ціноутворення | 6 Встановлення кінцевої ціни |
Рисунок 8.2 - Послідовність розроблення і розрахунку ціни
Вибір мети. Фірма повинна насамперед визначити, яку мету вона ставить при виробництві та продажі конкретного товару. Коли чітко визначені мета і положення товару на ринку, простіше і легше сформувати комплекс маркетингу і установити ціну. Починати треба з вибору мети. Можна виділити три основні цілі цінової політики маркетингу:
• забезпечення збуту (або виживаність);
• максимізація прибутку;
• утримання ринку.
Визначення попиту. На величину попиту впливають такі фактори: потреба в товарі, відсутність заміни або конкурентів, платоспроможність потенційних покупців, купівельні звички тощо. Попит по-різному реагує на ціну: ступінь його чутливості до зміни ціни показує коефіцієнт еластичності попиту, що при визначенні попиту необхідно розрахувати.
Аналіз витрат. Попит на товар визначає верхній рівень ціни, що може установити фірма. Валові витрати виробництва (сума постійних і змінних витрат) визначають мінімальну її величину.
Аналіз цін конкурентів. Істотний вплив на ціну має поводження конкурентів і ціни на їх продукцію. Кожна фірма повинна знати ціни на продукцію конкурентів і відмітні риси їх товарів.
Вибір методу ціноутворення. Залежно від особливостей товару, розмірів і фінансової міцності фірми-продавця, а також завдань, які вона ставить, для формування ціни можуть бути використані різні методи.
Виділяють три основні методи ціноутворення:
1) на основі повних (або тільки прямих) витрат виробництва;
2) на основі аналізу беззбитковості й одержання цільового прибутку;
3) на основі «цінності товару, яка сприймається споживачем».
Встановлення кінцевої ціни – завершальний етап ціноутворення. Для цього, зазвичай, спочатку встановлюється ціна для споживачів нееластичного попиту (на який не дуже впливає рівень цін), а потім за допомогою диверсифікації цін «відловлюються» покупці еластичного попиту.
8.3 Диверсифікація цін
Диверсифікацією цін називається свідоме встановлення різних рівнів цін на той самий товар для різних покупців. Диверсифікація здійснюється після того, як завдяки встановленню уніфікованої максимально можливої ціни «відібрані» покупці нееластичного попиту (тобто ті, які не реагують на коливання ціни навколо номінального рівня). Тепер основна мета диверсифікації – «знайти» покупців еластичного попиту. Скажімо, ви встановлюєте норму прибутку до рівня витрат на ваш товар 30%. Частина покупців згодні взяти товар і за цією ціною. Інші б погодилися взяти тільки при знижці – у межах 12% націнки, треті – ще дешевше – 10%, і, нарешті, четверта група покупців візьме тільки при істотній знижці – до рівня 5–6%. Далі ви вже не погодитеся знижувати ціну. (Макконел и др., 1992; Хейне, 1991).
1 Диверсифікація цін за доходами покупців.
2 Диверсифікація цін залежно від обсягу споживання.
3 Диверсифікація цін за категорією товарів (у даному випадку практично однакові товари розділяються на кілька категорій, що розрізняються своїми цінами).
4 Добровільна диверсифікація цін покупцями.
5 Диверсифікація цін за часом.
8.4 Стратегія цінової політики підприємства
Формально загальний обсяг прибутку, що одержує фірма, може бути виражений формулою
П = (Ц – В) · Q , (8.2)
де Ц – ціна, за якою вдається реалізувати одиницю продукції, що випускається; В – витрати на виробництво і реалізацію одиниці продукції; Q – обсяг реалізованої продукції.
Витрати (В) є своєрідним фундаментом для ціни ( Ц), іншим істотним фактором є націнка на витрати (Н, %), тобто:
. (8.3)Саме цей показник націнки визначає прибуток, що одержує фірма від продажу одного виробу П = Н · (В/100%). У свою чергу, цей показник залежить від цілої низки факторів попиту і конкуренції. Вони визначають, скільки «відсотків» до витрат можна «попросити» у покупця за даний виріб.
На практиці використовують три підходи до визначення цін на продукцію:
• орієнтація на витрати;
• орієнтація на попит;
• орієнтація на конкурентів (Кейлер, 2000).
Ціноутворення з орієнтацією на витрати враховує такі фактори:
• витрати основного виробництва;
• витрати супутнього виробництва;
• маркетингові витрати;
• фіксовані націнки на прибуток.
Орієнтація на витрати при формуванні цін використовується тоді, коли у фірми дуже різноманітний асортимент товарів, особливо «дрібної продукції», що перетворює у занадто дороге заняття точне встановлення ціни на кожний продукт. У таких випадках використовується принцип орієнтації на витрати. Наприклад, архітектор, що розробив проект будинку, може зажадати гонорар у розмірах фіксованого відсотка від вартості будинку. Якщо будинок коштує один мільйон, а його гонорар буде обчислюватися з розрахунку 15%, то він становитиме 150 тис. дол.
Ціноутворення, орієнтоване на попит, враховує такі фактори:
• смаки і звички клієнтів;
• доходи клієнтів;
• наявність аналогових товарів на ринку і ціна на них;
• умови впровадження на ринок.
На відміну від попереднього підходу акцент переноситься від витрат до контролю за націнкою. Ця проблема частково висвітлена в підрозділі про диверсифікацію цін. Окремо варто виділити проблему формування цін для нових виробів при проникненні їх на ринок. Тут можливі два принципово різні підходи.
Перший пов'язаний з установленням початкової низької ціни для залучення нових покупців з поступовим збільшенням ціни, після того як покупці звикнуть до виробу (стратегія «проникнення на ринок»); другий підхід спрямований на те, щоб негайно одержати високі прибутки. Через якийсь час ціни починають знижуватися, щоб не втратити покупців (стратегія «зняття вершків»).
Ціноутворення з орієнтацією на конкуренцію передбачає облік таких факторів:
• кількість фірм у галузі;
• аналогічні імпортні товари;
• знання цін на товари конкурентів.
Такий підхід застосовується, звичайно, серед крупних постачальників, що запрошуються до участі в торгах на постачання певних видів товарів.
При такому підході можуть використовуватися такі методи контролю над ціною:
• ціна нижча від конкурентної (мета – проникнення на ринок);
• ціна вища від конкурентної (стратегія «престижних цін» для продажу унікальних товарів, розкішних меблів, надання послуг фірмових готелів, дорогих ресторанів);
• договірна ціна (стандартна продукція за умовами замовника);
• кількісна знижка (заснована або на грошовій сумі угоди, або на кількості проданих товарів);
• знижка, що накопичується (кумулятивна) (заснована на загальній сумі покупок клієнта за певний період);
• торговельна знижка (надається виробникам оптових товарів);
• сезонна знижка.
Уміле маневрування цінами (використання гнучких цін, які оперативно змінюються залежно від зміни витрат виробництва, зміни співвідношення попиту та пропозиції або змін у життєвому циклі продукції) дає можливість підприємству підвищити рівень своєї адаптаційної спроможності, не стояти на місці, швидко реагувати на зміну ринкової ситуації і перемагати в конкурентній боротьбі.
Список літератури
- Кейлер В.А. Экономика предприятия: Курс лекций. – М.: ИНФРА-М, Новосибирск: НГАЭиУ, 2000. – 132 с.
- Макконел К.Р., Брю С.Л. Экономикс: приницпы, проблемы и политика/Пер. с англ. М.: Республика, 1992. – Т.2. – С. 45-63
- Салимжанов И.К. Ценообразование. – М.: Знание, 1996. – 157 с.
- Хейне П. Экономический образ мышления / Пер. с англ. – М.: Новости, 1991. – 704 с.
Тема 9 Задачі та форми організації процесу виробництва
9.1 Зміст і основні компоненти виробничого процесу
Виробничий процес – це ціленаправлене, постадійне перетворення вихідної сировини та матеріалів у готовий, заданої властивості продукт, придатний до споживання або до подальшої обробки на іншому підприємстві в інших умовах виробництва.
Організація виробництва – основна складова частина управління виробничим процесом. Це структурний спосіб об’єднання людей та засобів підприємства, що передбачає послідовне синхронне виконання в заданий час технологічних операцій та обслуговування на всьому шляху – від вихідної сировини та матеріалів до отримання готового продукту. Об’єднання окремих операцій та видів робіт у виробничому процесі передбачає їх попередню технологічну спеціалізацію та обособлення за окремими виробничими місцями, а також розмежування відповідальності виконавців.
Матеріальне виробництво включає такі основні елементи:
- людей (професіонально підготовлений персонал);
- засоби праці (машини, механізми, інструменти, споруди);
- предмети праці (сировина і матеріали мінерального, рослинного і тваринного походження);
- енергію (електричну, теплову, механічну, світову, мускульну);
- інформацію (науково-технічну, комерційну, оперативно-виробничу, правову, соціально-політичну);
- місце виробництва (будівлі, шахти, кар’єри, дороги, земельні ділянки).
Професійно керований синтез цих компонентів формує конкретний виробничий процес.
У кожному конкретному випадку виробничий процес являє собою ціленаправлені дії персоналу підприємства, який за допомогою знань і засобів, що знаходяться в його розпорядженні, виробляє продукцію, яка користується попитом.
9.2 Структура виробничого процесу
Технічна і організаційно-економічна характеристика виробничого процесу на підприємстві визначається:
- видом продукції;
- обсягом виробництва;
- типом і видом техніки і технології, що застосовується;
- рівнем спеціалізації.
Виробничий процес з виготовлення продукції на підприємстві складається з численних технічних, організаційно-управлінських та господарських видів робіт і операцій.
При цьому безпосередньо пов’язані з виробленням продукції виробничі процеси на підприємствах прийнято розподіляти на два види: основні та допоміжні. До основних відносяться процеси, що пов’язані безпосередньо з перетворенням предмета праці в готову продукцію (наприклад, переплавлення руди в доменній печі та перетворення її у метал; перетворення борошна в тісто, а тіста – у випечений хліб). Допоміжні процеси – це процеси, які лише сприяють протіканню основних процесів, але самі безпосередньо в них не беруть участі (пересування предметів праці, ремонт устаткування, прибирання приміщень і т.п.).
Операція – це елементарна дія (праця), яка направлена на перетворення або пересування предмета праці та отримання заданого результату. Виробнича операція – це окрема частина виробничого процесу. Зазвичай, вона виконується на одному робочому місці без переналаджування устаткування і здійснюється за допомогою набору одних і тих самих знарядь праці.
Залежно від виду і призначення продукції, ступеня технічного оснащення та основного профілю виробництва розрізняють операції:
- ручні;
- машинно-ручні;
- машинні;
- апаратні.
9.3 Задачі організації виробництва
Оскільки організація виробництва – важливий елемент управління підприємством, то організація виробничого процесу вирішує двоєдину задачу: управління технологічним процесом і організаційною структурою підприємства. Управління технологічним маршрутом руху виробу розглядається одночасно по лінії:
- відповідальних виконавців (цехів, ділянок, бригад);
- точного подетального виконання усіх встановлених технологічних операцій.
Таким чином, одночасно вирішується технологічна і адміністративно-управлінська задача організації виробничого процесу.
Організація виробничого процесу і насамперед продукції серійного і масового призначення в такому випадку робиться в два етапи.
На першому етапі складається маршрутна технологія. Вона встановлює лише перелік основних виконавців, яким доручається виготовлення виробу. При цьому розроблення ведеться, починаючи з готових виробів – скільки і за який термін їх необхідно виготовити. Задача розроблення маршрутного технологічного процесу – визначити, хто, яку роботу, в якому обсязі та коли повинен виконати. Це збалансоване завдання повинно бути розраховане так, щоб при сумісній роботі великого колективу отримати своєчасно готовий виріб.
На другому етапі реалізації виробничого процесу починається розвернутий подетальний та поопераційний розподіл і видача завдань у напрямку – з початкової операції до заключної, на якій закінчується виробничий процес. У завданні детально описуються матеріали і заготівки, з яких повинні бути виготовлені кожний елемент і деталь виробу, строки виконання кожної виробничої операції.
Подетальне проектування і планування виробничого процесу – справа важка і відповідальна. Саме на цьому етапі остаточно вирішується задача збалансованості ціни та якості й тим самим – забезпечення конкурентоспроможності продукції підприємства.
9.4 Внутрішньовиробнича спеціалізація на підприємстві
Спеціалізація всередині підприємства – важливий елемент організації виробництва. Вона полягає в тому, що за кожним цехом, виробничою дільницею, робочим місцем закріпляється технологічно однорідна група робіт або строго визначена номенклатура виробів. Спеціалізація дозволяє на практиці використовувати принципи неперервності роботи машин та устаткування і прямоточності руху оброблюваних виробів, які є економічно найбільш вигідними методами організації виробництва.
Розрізняють такі форми спеціалізації виробничих ділянок, окремих робочих місць: предметна, подетальна, технологічна (або стадійна), територіальна.
Предметна спеціалізація заключається у зосередженні в окремих цехах, ділянок основної частини або повністю всього виробничого процесу з виготовлення конкретних видів і типорозмірів готової продукції. Наприклад, на кондитерській фабриці – окремо: цех з виробництва карамелі, цех з виробництва печива, цех з виробництва тортів. Загальне для цих різних цехів – єдине інженерно-технічне обслуговування, матеріальне-технічне забезпечення та збут продукції, складські приміщення, що знижує їх загальні виробничі витрати.
Подетальна (поагрегатна) спеціалізація цехів найбільш розповсюджена у машинобудуванні. Її суть полягає в тому, що за кожним цехом закріпляється виготовлення не повністю всієї машини, а лише окремих деталей або агрегатів. Наприклад, на автомобільному заводі у спеціалізованих цехах окремо виготовляють двигун, окремо – коробка зміни швидкості, кабіна і т.п. Всі ці агрегати передаються до цеху зборки, де з них і збирають готовий автомобіль.
Технологічна (стадійна) спеціалізація полягає в поопераційному розподілі праці між цехами. При цьому в процесі проходження предметів праці від сировини до готової продукції виділяються принципові відміни в технології виробництва кожного цеху. Так, на текстильному комбінаті сировина спочатку поступає в чесальний цех, де вона перетворюється у волокно, а останнє йде в прядильний цех. З волокна в цьому цеху прядуть нитки, з яких в ткацькому цеху виготовляють полотно. Остаточна обробка полотна робиться в фарбувальному цеху.
Територіальна спеціалізація виробничих підрозділів найбільш характерна для підприємств на транспорті, в сільському господарстві та будівництві. Кожний цех, ділянка при цьому можуть виконувати однакову роботу і виробляти одну і ту саму продукцію, але на різних територіях, що віддаленні одна від одної.
9.5 Організація робочого місця
Робочим місцем називається зона знаходження та застосування праці робітника. Вона визначається на основі технічних й ергономічних нормативів та оснащується технічними та іншими засобами, що необхідні для вирішення поставленого перед робітником завдання.
Залежно від особливостей виробничого процесу і характеру виконуваної роботи робоче місце може бути організоване: простим, багатоверстатним, колективним, а також стаціонарним, рухомим або просторовим.
Просте – робоче місце, де один робітник обслуговує один агрегат.
Багатоверстатне робоче місце організовується, коли один робітник обслуговує одночасно декілька агрегатів.
Колективні робочі місця характерні для хімічної промисловості, нафтохімічної, металургійної та низки підгалузей харчової промисловості, а також для великих транспортних засобів – літаків, морських та річних судів, локомотивів. У цьому випадку один агрегат обслуговується не одним, а кількома робітниками.
Стаціонарні робочі місця нерухомі. Вони розміщуються на закріпленій виробничій площі та оснащуються стаціонарними засобами праці: машинами, механізмами, інструментом. Предмети праці подаються безпосередньо до робочого місця та прибираються після їх обробки.
Рухомі робочі місця не мають закріплених за ними виробничих площ. Вони самі просуваються до місця розташування предметів праці.
Просторові робочі місця не пов’язані з будь-якою галуззю економіки, видами продукції або засобами праці. Вони визначаються характером роботи. Це, наприклад, геологорозвідка, прибирання приміщень, випас скотини та ін. При виконанні своїх обов’язків робітник має не фіксоване робоче місце, а окреслений простір.
Кількістю і характером робочих місць на підприємстві регламентується чисельність і професійний склад персоналу. Тому наявність робочих місць строго враховується і постійно регулюється. Їх повинно бути не більше не менше, того що потребує технологія і організація виробництва, а також встановлений обсяг випуску продукції (надання послуг).
Для виявлення зайвих і малоефективних робочих місць періодично проводяться їх переоблік і атестація. Спеціалісти розробляють програми модернізації та заміни застарілих робочих місць новими, які забезпечують зростання продуктивності та покращання умов праці, підвищення якості робіт.
9.6 Організація обслуговування виробничого процесу
Адміністративна і технологічна структура організації виробничого процесу включає і комплексно охвачує цехи (дільниці, бригади) основного виробництва і обслуговуючі цехи (дільниці, бригади). Задачі та організація роботи основних та обслуговуючих цехів різні.
Продукція основних цехів реалізується на ринку споживачам. Вказані цехи формуються відповідно до профілю підприємства, залежно від конкретних видів продукції, масштабів і технології виробництва.
При цьому перед ними незмінно ставляться задачі своєчасного випуску продукції, зниження витрат виробництва, підвищення якості виробів, розширення технологічної гнучкості та можливостей своєчасного переналаштування на випуск нових виробів, згідно з швидко змінюваними потребами ринку.
Завдання обслуговуючих цехів – забезпечення нормальної, безперебійної роботи основних цехів, де виготовляється ця продукція. До обслуговуючих відносяться цехи (дільниці, бригади):
- з виготовлення, ремонту, заточення та налаштування інструменту, пристроїв, приладів, господарського інвентарю;
- з догляду за працездатністю і ремонту обладнання, машин, механізмів, будівль та споруд;
- з забезпечення електричною й тепловою енергією, водою, паром, доглядом і ремонтом електрообладнання і теплових мереж, внутрішніх трубопроводів;
- з внутрішньовиробничого та зовнішнього транспортування сировини, матеріалів, заготівок, готової продукції, відходів виробництва;
- склади підприємства;
- очищення та прибирання приміщень, інвентарю.
Якщо кінцевий результат діяльності основних цехів – готова товарна продукція виходить на ринки збуту і реалізується зовнішньому споживачеві, то кінцевий результат обслуговуючих цехів споживається всередині самого підприємства.
Нормальна виробнича робота підрозділів основного виробництва на підприємстві можлива лише за умови, що всі компоненти, які необхідні для виготовлення продукції, знаходяться у справному стані, в необхідній кількості й на кожному робочому місці. Забезпечення безперебійних постачань до робочих місць матеріалів, заготівок, пального, енергії, інструменту, а також ремонт машин і механізмів, прибирання приміщень – все це є обов’язком сектору допоміжного виробництва.
Список літератури
1. Организация производства на предприятии (фирме): Учебное пособие / Под ред. О.И. Волкова, О.В. Девяткина. – М.: ИНФРА-М, 2004. – 448 с.
Тема 10 Організація та планування основних виробничих процесів
10.1 Організація процесу виробництва у часі
Базою для розрахунку процесу виробництва у часі служить цикл виробничого процесу.
Виробничим циклом виготовлення виробу називається календарний період знаходження його у виробництві від запуску вихідних матеріалів і напівфабрикатів у виробництво до одержання готової продукції.
Виробничий цикл включає три основні елементи: робочий період, натуральні процеси та перерви.
Робочий період – це час безпосереднього виготовлення продукції. Він розпадається на основний і допоміжний час. У ході основного часу предмет праці змінюється або зовні, або внутрішньо. Допоміжний час витрачається на переміщення предмета праці, контрольні операції й т.п., тобто не викликає яких-небудь змін. Час натуральних процесів характеризується тим, що в напівфабрикатах відбувається частина процесу виробництва під впливом натуральних умов. Наприклад, остигання металу у формах, витримка сира, сушіння виробів і т.д.
Перерви у процесі виробництва можуть бути пов'язані з режимом роботи підприємства й з методом організації виробництва. У першому випадку – це вихідні й святкові дні, перерви на обід, неробочі зміни й т.д., у другому – це час міжопераційних перерв.
Міжопераційні перерви присутні в кожному виробничому процесі виготовлення продукції. Вони підрозділяються на перерви очікування, перерви між окремими партіями й комплектування.
Перерви очікування виникають, коли відсутня синхронність суміжних операцій технологічного процесу, тобто попередня операція закінчується раніше, ніж звільняється робоче місце для виконання наступної операції.
Перерви між окремими партіями залежать від розміру партії та виду руху оброблюваного виробу в процесі виробництва (пролежування виробу до початку й по закінченні обробки).
Перерви комплектування обумовлені пролежуванням виробу у зв'язку з незакінченістю виготовлення інших деталей, що входять у цей виріб.
Робочий період, або технологічний цикл, становить основу виробничого циклу. Склад і співвідношення часу окремих елементів виробничого циклу являє його структуру.
Відповідно до структури тривалість виробничого циклу (Тц) у загальному вигляді може бути виражена такою формулою:
, (10.1)де
— сума часу технологічних операцій;
– сума часу натуральних процесів;
— сума часу транспортних операцій;
– сума часу контрольних операцій; 
– сума часу міжопераційного пролежування; 
– сума часу міжзмінного пролежування й пролежування на міжцехових складах напівфабрикатів; n, i, j, x, y, z – кількість відповідно технологічних, натуральних, транспортних, контрольних операцій і перерв.
Тривалість виробничого циклу багато в чому залежить від обраного виду руху предметів праці у процесі їх обробки. Розрізняють три види руху: послідовний, паралельний й паралельно-послідовний (змішаний).
Послідовний вид руху предметів праці характеризується тим, що на кожній операції деталі обробляються всією партією. При цьому кожна наступна операція починається тільки після закінчення обробки всієї партії деталей на попередній операції.
Послідовний вид руху характеризується найбільшою тривалістю виробничого циклу і являє собою найбільш простий спосіб організації, який переважає в одиничному та дрібносерійному виробництві при обробці невеликих партій однакових деталей.
При паралельному виді руху кожна деталь передається з операції на операцію негайно після закінчення її обробки на попередній операції незалежно від готовності партії в цілому. При цьому виді передача оброблюваних деталей з попередньої операції на наступну проводиться поштучно по закінченні кожної операції. Цей метод найбільш ефективний в умовах масового виробництва при рівності (кратності) операцій і розміщення устаткування за ходом технологічного процесу.
При паралельно-послідовному виді руху партія деталей, що підлягає обробці, розбивається на підпартії й передача деталей з операції на операцію організовується частково поштучно, частково – підпартіями. Цей вид застосовується в умовах, коли тривалість операцій різко відрізняється.