План вступ 2 Життя Еммануїла Канта 3

Вид материала

Документы

Содержание 1. Життя Еммануїла Канта 2. Етика обов’язку Канта 3. Новий підхід Канта до етики Досконалий обов’язок без простору для вчинку Стосовно іншим Стосовно себе 4. Категоричний імператив 1. Гіпотетичний імператив 2. Категоричний імператив. 1. Основна формула. 3. Формула самоцілі. Перевірка максими на відсутність протиріч. 2. Формула закону природи 3.Формула самоцілі. Рис. 1. Методичний спосіб перевірки максим Конкретний одиничний випадок Подвійна перевірка максим із приклада "Облудне позичання грошей". 5. Політична етика суспільного договору в Канта Рис. 2. СПРАВЕДЛИВИЙ ПОРЯДОК ПРАВ і СВОБОД Свобода волі ... Полное содержание

Подобный материал:

• План План Вступ 3 Взаємозвязок політики й моралі в історії. 5 Спільне в політиці, 201.52kb.
• План вступ Сутність та роль бюджету в соціально-економічних процесах., 528.71kb.
• План вступ Сутність та роль бюджету в соціально-економічних процесах., 509.54kb.
• План вступ Сутність та роль бюджету в соціально-економічних процесах. Структура бюджету, 527.24kb.
• Реферат на тему: Вчення І. Канта про пізнання та мораль. І. Кант "Критика чистого розуму", 287.93kb.
• План вступ загальний огляд життя І творчості о. Кобилянської вплив фемінізму на українську, 231.7kb.
• Зміст вступ 2 Сутність І функції страхування, 239.11kb.
• Вступ, 568.5kb.
• План: Вступ Поняття людини та походження прав людини Громадянське суспільство І права, 444.53kb.
• План Вступ Ринок як полісистемне утворення Ринкова інфраструктура, 531.9kb.

ПЛАН


Вступ 2


1. Життя Еммануїла Канта 3


2. Етика обов’язку Канта 4


3. Новий підхід Канта до етики 7


4. Категоричний імператив 12


5. Політична етика суспільного договору в Канта 18


Висновки 24


Список використаної літератури 25

Вступ


Дві речі викликають у моїй душі усе більш сильне захоплення і преклоніння, чим частіше і довше я про це думаю і цим займаюся: зоряне небо наді мною і моральний закон у мені.

Е. Кант.

Еммануїл Кант поклав початок класичній німецькій філософії, тим самим значно вплинувши на весь подальший розвиток даної науки. Особливо великі заслуги мислителя в галузі гносеології й етики. Саме інтерес до етичних проблем і труднощів, які постають при їхньому вирішенні, у першу чергу спонукали Канта взятися за написання "Критики чистого розуму".

Перший систематичний виклад етики Кант здійснив у книзі "Основи метафізики вдач", яка вийшла у світ в 1785 році. Філософ прагнув показати єдність практичного і теоретичного розуму (тобто моральності і науки). В 1788 році побачила світ "Критика практичного розуму". Зміст цих двох етичних робіт частково повторює, частково доповнює один одного. У них викладені лише початки кантівського вчення про моральність.

Тільки в похилому віці філософу вдалося створити працю, де його етика постала в завершеному вигляді, це - "Метафізика вдач". Ці книги, розкривши сутність Кантівської етики стали класикою сучасної філософії.

1. Життя Еммануїла Канта




Еммануїл Кант народився 22 квітня 1724 року. Він був четвертим із семи дітей ремісника (майстра з виготовлення ременів); виховувався матір'ю, був хворобливим, тендітної статури (ростом 1,57 см), боязким через реакцію організму на будь-яку зміну місця проживання.

Усе життя (1724-1804 р.) Кант жив в Кенігсберзі, він майже не виїжджав зі свого рідного міста, (незважаючи на це він був дивно добре поінформований із прочитаного про інші міста і країни, що є показником його здібностей до абстрактного мислення і фантазії).

Після навчання в університеті, Кант протягом 10 років був домашнім вчителем у заможній родині. Через якийсь час він став приват-доцентом, а згодом, у 46 років професором в університеті Кенігсберга.

Кант ніколи не одружувався (утім двічі був близький до цього).

Під час роботи професором університету він почав дотримуватись визначеного розпорядку дня (частково через стан здоров'я), наприклад, щодня у визначений час робив прогулянку. На цю тему існував жарт, що кенігсберзці можуть встановлювати час по розпорядку дня професора, а не по сонцю.

Свої основні праці він написав досить пізно, у віці між 57 і 74 роками:

1781 – “Критика чистого розуму”;

1785 – “Про метафізику вдач”;

1788 – “Критика практичного розуму”;

1793 – “Релігія в межах одного тільки розуму”;

1797 – “Основи метафізики моральності”;

1798 – “Антропологія”.

Вмер Кант 12 лютого 1804 року. 30000 чоловік прибуло на його похорон у маленьке провінційне місто Кенігсберг, яке нараховувало лише 5 тисяч жителів. До його 200-річчя в Кенігсберзі був побудований новий мавзолей і на пам'ятній дошці написане речення, яке винесене в епіграф цієї роботи: “Дві речі викликають у моїй душі усе більш сильне захоплення і преклоніння, чим частіше і довше я про це думаю і цим займаюся: зоряне небо наді мною і моральний закон у мені” [7, c.319].


2. Етика обов’язку Канта


Відправною точкою для наступних міркувань служить твердження, що вчинок завжди здійснюється в ім'я устремління, яке служить меті особистості, яка його здійснює. Людина, на відміну від інших істот, спроможна самостійно ставити перед собою цілі, тобто чого-небудь бажати (устремління і ціль).

Звідси випливає низка запитань:

• Чи є довільним те, чого я хочу і для чого я це хочу?
  
• Чи можна визначити якість устремлінь людини і цілей?
  
• Чи тотожні бажання однієї особистості бажанням іншої?
  

Індивідуальне бажання може бути:

• егоїстично центрованим;
  
• спрямованим на загальні цілі.
  

Вже в "Горгії" Платона в діалозі між Калліклесом і Сократом має місце проблема бажання. Сократ стверджує, що людині на протязі її життя необхідна етика (моральність). Калліклес заперечує йому і наводить приклад тирана, який може робити усе, що він хоче, і саме тому – для Калліклеса і багатьох інших – цілком щасливий [9, c.29].

Сократ стверджує, що тиран насправді не такий всемогутній, тому що він знає, чого дійсно хоче. Хоча ним і володіють сильні устремління і спонукують його зробити вчинок, однак він усе-таки не розпоряджається своєю душею, що надихає його вчинки. Тільки той є владним над своїми вчинками, хто здійснює їх свідомо. Тут Платон має на увазі, що бажання передбачає знання всього того, що може відбутися. Тільки тоді бажання благе, коли воно розумне. А розумне воно лише тоді, коли продумане й осмислене у всьому своєму обсязі, тобто мета і реалізація бажання повинні бути продумані разом із засобом.

Постановка мети передбачає наступні її підвиди:

• Індивідуально-егоїстична:
  
  • прагнення до добра, тому що це приносить користь тому, хто прагне;
    
  • прагнення до приємного;
    
  • врахування тільки індивідуальних інтересів;
    
• Розумна мета на благо усіх (головний орієнтир – розумність бажання):
  
  • сприяння щастю інших;
    
  • врахування інтересів інших.
    

Цю розумність волі Кант у своїй етиці намагається знайти за допомогою методу перевірки максим. Кожна дія відбувається в ім'я мети, якої людина хоче досягти цією дією. Кожна дія індивідуальна конкретно, але це не означає, що перед індивідом всякий раз слід ставити зовсім нову мету. Спостерігаючи реальне життя, Кант приходить до висновку, що для кожної людини типові такі цільові настанови, що деякою мірою пов'язані з її характером. Вони керують усіма її вчинками, і ці цільові настанови він називає максимами.

Коротко це можна пояснити на такому прикладі.

Петер міг би спробувати домогтися професійного успіху тим, що він готовий до багатьох видів робіт, Карл, навпаки, переконаний, що "лікті" є єдиним засобом для успіху у світі праці, Гюнтер вірить, що вірним шляхом у професійній діяльності є постійне удосконалювання. Усі три чоловіки в цьому прикладі сформулювали, таким чином, свої "суб'єктивно-практичні принципи", які Кант називає максимами. Якщо просто згадати такі максими, то тоді нічого не буде сказано, чи вірні вони з погляду моралі (навіть якби з'ясувати, що Карл за допомогою свого "методу ліктів" зміг домогтися бажаного успіху). Максими варто перевірити стосовно їхньої моральності. У Канта це робиться за допомогою формул категоричного імператива.

У вченні, яке має поширення з часів Аристотеля, моральний вчинок виділяється поняттям чеснота. Відповідно до визначення чесноти, вона являє собою "середину" між двома крайностями, вадами. На відміну від такого трактування Кант вступає на новий шлях.

В етиці Аристотеля, наприклад, у розділі "використання грошей" були обидві невірні позиції ("вади") "прагнення до марнотратства" і "жадібність", а гарне ведення господарства, навпаки, традиційно називалося словом "ощадливість". В основі цього лежало "просторове" уявлення про те, що обидві вади являють собою дві суперечні одна одній крайності, а чеснота знаходиться посередині між ними. Кант намагається показати, що важлива не дистанція, що вадою жадібності є не що інше, як максимальна ощадливість, а те, що ці обидві позиції базуються на різних принципах (максимах).

Жадібний бачить мету ведення господарства не в насолоді грошима, що заробляються, а у володінні ними.

Марнотратний навпаки бачить мету свого заробленого статку не в отриманні власності і розумному розпорядженні нею, а тільки в насолоді своїм статком.

Кант вважає, що різницю в моральності між чеснотою і вадою можна встановити тільки за допомогою максим. Він наводить такі аргументи проти вчення Аристотеля: "Якщо ми повинні відрізняти ваду від чесноти, то нам варто розпізнавати і характеризувати їх як різні не через міру виконання моральних максим, а через їхній об'єктивний принцип. Максима жадібності придбання (як і максима марнотрата) така: діставати й одержувати всі засоби до життя в достатній мірі з метою вживання. Максима скаредності, навпаки, полягає в придбанні і збереженні всіх засобів до життя в достатній мірі, без наміру їх вживати (тому що ціллю тут є не вживання, а володіння). Отже, відмінна ознака останньої зі згаданих вад – принцип володіння засобами для різних цілей, але із застереженням, що уникають вживати всі ці засоби для самого себе і тим самим позбавляють себе насолоди життям. Це прямо протилежно обов’язку перед самим собою відносно мети. Отже, марнотратство і скаредність відрізняються одне від іншого не ступенем, а тим, що в них протилежні максими» [5, c.691].


3. Новий підхід Канта до етики


Кант критикував етику чеснот, яка існувала з часів античності. Етика чеснот з її телеологічною орієнтацією бачила джерела моралі насамперед у прагненні до щастя, як вищої мети. В етиці чеснот, яка існувала до Канта, об'єктивно добре передувало людській волі (такі чесноти як хоробрість, обачність і т.д.). Цього варто домагатися і реалізовувати у вчинках. У минулому чесноти зарекомендували себе як ціннісні й у силу традиції стали добром, яке, будучи один раз досягнутим, приводило до щастя, і навіть було частиною цього щастя.

На першому місці стояло не питання, до чого варто прагнути, а питання: як цього можна домогтися. Аристотель зауважував, наприклад, що лікар не обмірковує, що він повинен зробити. У його життєвій практиці лікування хворих є метою, яка сама собою розуміється. Подібним же чином солдат-піхотинець не заглиблюється в мету, тому що його метою є перемога в бої, так само як і швець, метою якого є виготовлення гарного взуття. Цілі складаються з кола устремлінь людини.

Задачею розуму є, насамперед, пошук відповідних засобів для досягнення цілей. Але цілі не визначаються людиною в кожному вчинку від нуля, а "виявляються" в окремих випадках при визначенні позиції в практичних життєвих ситуаціях у характерних ознаках цього одиничного випадку, по його чесноті чи ваді. Етичні чесноти були проявом розумного порядку в сфері людських устремлінь, у якій мають місце і пристрасті. Чесноти були, наприклад, представлені Аристотелем у вченні про mesotes (середина), що було спрямовано на досягнення етичних чеснот за рахунок дотримання "справедливої" середини. Під метафорою "золота середина" не малася на увазі арифметична середина, а правильна міра у вчинку, обумовлена кожною людиною у певній конкретній ситуації.

Але для Канта "добро" – це не те, що показало свою цінність у минулому (як це, наприклад, має місце в етичних чеснотах), тому що ці чесноти – згідно з Кантом, переконання – ще нічого не кажуть про моральність вчинків.

Кант робить, таким чином, висновок, що вибір цілей залежить від якості волі: тільки добра воля переслідує добрі цілі.

Цей поворот у визначенні добра називається в етиці кантіанським переворотом. Це означає, що вчинки (морально гарні) одержують свою моральну цінність тільки за рахунок такої волі, що бажає добра. Ця добра воля здійснюється за рахунок діяльності розуму. Воля – це не інше позначення для "прагнення до чого-небудь" у розумінні афективної вимоги. Воля – це прояв вчинку, керованого розумом, як це, наприклад, висловив Тома Аквінський: voluntas est in ratione. Кант проводить паралель волі і практичного розуму.

Джерела (походження) наших учинків Кант прив’язував до схильностей людини і принципів розуму.

Залежність схильностей людини визначається зовнішніми цілями. Вибір цілей не відбувається без зв'язків із внутрішніми причинами, а визначається природою. Людина знаходиться в полоні своїх бажань діяти на власний розсуд, не силуючи себе до чого-небудь. Людина розглядає себе як виконавця своїх потягів і потреб. При цьому спостерігається зовнішня свобода дій і гетерономія волі.

Залежність від принципів розуму визначається наступними параметрами: Воля сама є метою і тим самим незалежна від наших схильностей. Людина приймає рішення і діє вільно (за допомогою волі свого розуму). Розум визначає свободу. Ця свобода є доброю волею і може мати своїм наслідком тільки добрий вчинок = практичний розум. Важливим для моральності вчинку є не досягнення якої-небудь зовнішньої мети, а якість волі. Доброю волею є така, яка при виборі своїх максим керується розумом, тобто категоричним імперативом. Принципи розуму визначаються внутрішньою волею, автономією волі.

Доброю волею Кант називає свободу, яка при виборі своїх максим застосовує принципи розуму. Тільки вона в стані здійснювати морально гарні вчинки.

У першому розділі своєї праці "Основи метафізики моральності" Кант пише про це: "Ніде у світі, та й ніде поза ним, неможливо уявити нічого іншого, що могло б вважатися добрим без обмеження, крім однієї тільки доброї волі. Розсудливість, дотепність і здатність судження або як би інакше не називалися дарування духу, чи мужність, рішучість, цілеспрямованість як властивості темпераменту в деяких відносинах, без сумніву, гарні і бажані; але вони можуть стати також найвищою мірою дурними і шкідливими, якщо немає доброї волі, яка повинна користатися цими дарами природи і відмінні властивості якої називаються характером" [4, c.183].

Кант вважав, що моральне від неморального людині дозволяє відрізняти те, що вона пізнає в собі необхідність. Філософ розглядав необхідність як заклик розуму. Тільки істоти, які мають можливість сприйняття такої необхідності вважаються таки, що діють морально. Тварини виконують дії, керовані інстинктами і не можуть усвідомити моральну цінність.

Повинність є обов’язком, яку людина відчуває в собі. Джерелом обов’язку є розум.

Кант розрізняє чотири види обов’язку:

1. Досконалим обов’язком він називає той, котрий не залишає діючому простору для вчинку.

2. Недосконалий – той вид обов’язку, що створює для людини, яка здійснює вчинок, певний простір для форми вчинку.

3. Обов’язок стосовно іншого.

4. Обов’язок стосовно себе. Він обґрунтований тим, що потрібно розглядати себе з позицій розуму, а не тільки іншого; обов’язок завжди розглядати з позицій розуму всіх людей, включаючи себе самого.

	Досконалий обов’язок без простору для вчинку	Недосконалий обов’язок із простором для вчинку
Стосовно іншим	Приклад: Керувати спадщиною Заповідь збереження не залишає ніякого простору. Не можна "трохи" украсти	Приклад: Надавати допомогу в біді Обсяг надання допомоги залежить від суб'єктивних можливостей того, хто допомагає. Тому тут залишається простір.
Стосовно себе	Приклад: Заборона самогубства Вчинок, пов'язаний з убивством, звичайно, не залишає простору.	Приклад: Заборона лінощів Обсяг роботи чи лінощів не може визначатися в об'єктивно-моральних позиціях. Тому тут існує простір

4. Категоричний імператив


Однією із заслуг Канта є те, що він надав мовної форми обов’язку, що існує всередині нас у формулюваннях категоричного імператива. Спочатку варто зазначити відмінності між двома формами імператива, гіпотетичним і категоричної.

Гіпотетичним Кант називає такий імператив, який робить залежним висловлення від умов, що виражається думкою в структурі «якщо - то» (без необхідності обов'язкового прояву цього в мові). Тут він знову розрізняє два види імператива.

Наприклад, у наступному вислові: Якщо ти хочеш здійснити подорож до інших країн, ти повинен заощаджувати. Він називає їх також імперативами майстерності (спритності), тому що вони вимагають дару спритності в досягненні певної, поставленої самому собі мети.

Імперативами розуму він навпаки називає такі, у яких ціль встановлюється всіма людьми, але засоби для досягнення цієї мети вибираються індивідуально. Тут мова йде про вольову мету.

Категоричним, згідно з Кантом, висловлення є тоді, коли воно робиться без залежності від яких-небудь умов. Наприклад, вислів: Не привласнюй ніколи чужої власності. Вольові цілі, сформульовані в гіпотетичному імперативі, не є кінцевими, вищими вольовими цілями. Категоричний імператив служить для того, щоб позначити останні вольові цілі в якості обов'язку.

1. Гіпотетичний імператив

а) Імперативи спритності

Якщо хочеш досягти Х, ти повинен зробити Y. Ціль вибирається вільно, засоби для реалізації випливають з визначеної залежності від мети. Ціль тут також не виправдовує засоби.

б) Імперативи розуму.

Ціль = хотіти стати щасливим - визначена. Шукають засоби для реалізації, які можуть бути різними в кожної людини, виходячи з її життєвого досвіду.

2. Категоричний імператив.

Імператив моральності

Зроби Х. Наприклад: ти ніколи не повинен привласнювати чуже майно. Цей імператив є проявом не обумовленої повинності і перевіряє максими на предмет того, чи дійсно вони являють собою кінцеві чи вищі вольові цілі. Тільки вони і є вольовими цілями.

Кант формулює одну умову для методу перевірки максим: вільне від протиріч узагальнення. Воля тоді гарна морально, якщо вона у виборі своїх максим керується категоричним імперативом і дозволяє узагальнити максими без протиріч. Максими є суб'єктивними принципами вчинку. Вони виражають те, чому це, зрештою, стосується людини, тобто формулюють вищі вольові цілі.

Максими:

1. Зовнішнє різноманіття людських вчинків ґрунтується на вчинках, яких у кожної людини не так багато.

2. Основні доброчесні вчинки, такі як ощадливість, можна звести, по суті, до тих максим, що показують зміст (ціль) ощадливості для цієї людини.

3. Перевіряється не різноманіття елементів в, а якість волі, як це виявляється в максимах того, хто здійснює вчинок. Перевірка здійснюється за допомогою формул категоричного імператива.

Кант формулює категоричний імператив у трьох формулах:

1. Основна формула. Дій тільки згідно з тими максимами, за допомогою яких ти одночасно можеш хотіти того, що вони стануть загальним законом.

2. Формула закону природи. Чини так, ніби максима твого вчинку за допомогою твоєї волі повинна була стати загальним законом природи.

3. Формула самоцілі. Чини так, щоб ти завжди ставився до людства й у своїй особі, і в особі всякого іншого так само, як до мети і ніколи не ставився б до нього тільки як до засобу.

Перевірка максими на відсутність протиріч.

1. Основна формула. Максима відповідає цій формулі тільки тоді, коли вона може піднятись до загального закону (морального закону), тобто коли немає винятків.

Приклад морально невірної максими:

Максима: "Завжди, коли це мені вигідно, я можу говорити неправду".

Перевірка: чи Може ця максима бути зведена до загального закону?

Результат: Ні, тому що тоді не було б узагалі різниці між правдою і неправдою.

Наслідки: Комунікація була б неможливою. Брехун претендував би на те, щоб інші сприймали його неправду як правду. Це є внутрішнім протиріччям.

2. Формула закону природи:

Максима повинна була б стати моральним законом примусу природи, і кожен повинен був би слідувати цьому примусу.

Приклад морально невірної максими:

Максима: Якщо життя внаслідок багатьох нещасть здається безнадійним, то можна здійснити самогубство.

Перевірка: Чи може ця максима бути зведена до загального закону природи?

Результат: Йому протиставляється тут поняття "підтримка життя". Оскільки людина повинна відчувати себе складовою частиною цієї природи, вона пов'язана з цією природою: "Однак ясно, що природа, якби її законом було знищувати життя за допомогою того ж відчуття, призначення якого - спонукати до підтримки життя, суперечила б самій собі, і, отже, не могла б існувати як природа; отже, зазначена максима не може бути загальним законом природи [2, c.270]".

3.Формула самоцілі.

Перевірка цієї формули здійснюється з погляду можливості використання іншої людини тільки як засобу для моєї мети. (Самоціль іншого - його автономія - повинна залишитися захищеної).

Приклад морально невірної максими:

Максима: "Аби домогтися політичної мети, доцільно взяти в заручники людей".

Перевірка: Чи гарантує вчинок самоціль усіх учасників чи вони служать тільки засобом для цієї мети?

Результат: Узяті в якості заручників не мають можливості (через загрозу насильства) самовизначення. Вони є тільки засобом для мети – протиріччя.

Рис. 1. Методичний спосіб перевірки максим:

		категоричний імператив Вищий моральний принцип = критерій перевірки для максим
	Перевіряти на можливі самопротиріччя
			Максима формулюється і перевіряється

Конкретний одиничний випадок

Кант сам проілюстрував на відібраних їм прикладах метод перевірки максим за допомогою формул категоричного імператива. Він перевіряв в основах метафізики моральності завжди двічі. Один раз - за допомогою формули закону природи, друг раз - за допомогою формули самоцілі. Через значимість того, щоб не робити в житті ніяких моральних помилок, Кант вважав цю процедуру прийнятної тільки, якщо обидва рази з'ясовувалося, що вчинок не витримував перевірки на розумність, він, відповідно, не відбувався. А в іншому випадку, він міг бути зробленим.

Зображення такого приклада в Канта: "Когось іншого нестаток змушує брати гроші в борг. Він добре знає, що не могтиме їх сплатити, але розуміє також, що нічого не одержить у борг, якщо твердо не обіцяє сплатити до визначеного терміну. У нього є бажання дати таку обіцянку, але в нього вистачає совісті, аби поставити собі питання: чи не суперечить обов’язку і чи дозволено виручати себе з лиха таким способом?" [4, c.319]

Максима: "Покладемо, що він усе-таки зважився б на це, тоді максима його вчинку говорила б: потребуючи грошей, я буду позичати гроші й обіцяти їх сплатити, хоча я знаю, що ніколи не сплачу".

Подвійна перевірка максим із приклада "Облудне позичання грошей".
Перша перевірка за допомогою формули закону природи	Друга перевірка за допомогою формули самодоцільності
"Отже, я перетворюю вимогу себелюбності в загальний закон і порушую питання так: як би обстояла справа в тому випадку, якби моя максима стала загальним законом? Тут мені відразу стає ясно, що вона ніколи не може мати сили загального закону природи і бути узгодженою із самою собою, а із необхідністю повинна собі суперечити". Обґрунтування: "Справді, загальність закону, який говорить, що кожен, вважаючи себе нужденним, може обіцяти, що йому прийде в голову, з наміром не дотриматись обіцянки, зробила б просто неможливим і цю обіцянку, і ціль, якої за допомогою його хочуть досягти, тому що ніхто не став би вірити, що йому щось обіцяють, а сміявся б над усіма подібними висловленнями, як над порожньою відмовкою".	"По-друге, що стосується необхідного обов’язку або обов’язку по зобов'язанню стосовно інших, то той, хто має намір обдурити інших помилковою обіцянкою, негайно зрозуміє, що він хоче використовувати іншу людину тільки як засіб, неначе б якби останній не містив у собі також і цілі". Обґрунтування: "Адже той, ким я хочу користатися для своїх цілей за допомогою такої обіцянки, ніяк не може погодитися з моїм образом дій стосовно нього, отже, сам містити в собі ціль цього вчинку. Це протиріччя принципу інших людей яскравіше впадає у вічі, якщо навести приклади замахів на свободу і власність інших. Справді, у цих випадках цілком очевидно, що порушник прав людей прагне використовувати особистість інших тільки як засіб, не беручи до уваги, що їх як розумні істоти варто завжди цінувати як цілі, тобто тільки як такі істоти, що могли б містити в собі також і ціль того ж самого вчинку".

5. Політична етика суспільного договору в Канта


Кант здійснив спробу показати, що уже відомі до нього три елементи теорії договору взаємопов’язані визначеними відносинами.

Цей перехід був визначений його попередниками Гоббсом і Руссо усього лише як крок, необхідний для переходу [1, c.252]:

1. У Гоббса основою договору є лише перший перехід від первісного стану (війна всіх проти усіх).

2. У Руссо тільки другий перехід від договору (volonte generale) до державності.

Рис. 2. СПРАВЕДЛИВИЙ ПОРЯДОК ПРАВ і СВОБОД

наслідок необхідності

ДОГОВІР

наслідок необхідності

ПЕРВІСНИЙ СТАН

Кант, так само як і його попередники виходить із трьох ступіней розвитку суспільства: первісний стан, суспільний договір, державність, але він значно спрощує аргументацію.

1. Люди в первісному суспільстві жили в стані постійної загрози небезпеки (згідно із Гоббсом), тому що не було ніяких встановлених законом установ, які б розбирали спірні питання. Неважливо, який генезис цих спірних питань (вони можуть бути обумовлені або природою людини, як припускає Гоббс, або мати соціальний характер – як стверджує Руссо).

2. Людина як суспільна і розумна істота потребує для утворення держави суспільного договору, що є проявом її практичного розуму.

3. Заснована, таким чином, держава – не тільки проста держава, але також правова держава, що видає закони, які можуть при розумному підході задовольнити всіх її громадян.

Кант розрізняє (інакше, ніж Руссо) "свободу сваволі", що панує в первісному суспільстві, і "свободу волі", яка може бути реалізована тільки шляхом суспільного договору відповідно до практичного розуму. Ця свобода набуває меж там, де існує загроза чи обмеження порушення свободи іншого. Сюди відноситься також потреба у взаємності, яку Раульс називає "Fairness" (справедливість) і яка ввійшла в звід Золотих Правил [1, c.256].

Сваволя – це поняття емпіричне, не є свободою розумної волі в розумінні Канта, це нижчий вид свободи, тому що цілі, так би мовити, задані ззовні.

Свобода волі означає можливість чинити згідно з власними правилами. У моральному розумінні - це непорушний імператив. Це уміння дистанціюватися від бажання діяти свавільно і відрізняти добро від зла.

Чинити згідно з правилами означає чинити розумно, тому що розум - це "прагнення до правила". Саме в цьому Кант вбачає свободу людини: уміння привести власні бажання і цілі у відповідність із самостійно встановленими правилами, а не діяти свавільно. Ця здатність до автономії і є основою розумної волі, яку Кант називає також практичним розумом. Єдиний закон у сенсі законів розуму, якому повинна бути підкорена свобода, це т.зв. категоричний імператив, що випливає зі свободи людського розуму. Тому його можна також назвати законом волі. Але через те, що людина повинна співвідносити власну волю з бажаннями і цілями інших людей, цей соціальний статут "conditio humana" вимагає розумного закону, що відбиває всебічне визнання іншої людини точно такою ж розумною істотою, тобто визнає її Особистістю. Тільки та держава, у якій люди сприймають один одного як Особистості, є, згідно з Кантом, державою, гідною уваги. Це вільна правова держава.

Шлях до цієї мети є перевіркою життєвих настанов людини на їхню відповідність категоричному імперативу. Через те, що Кант відрізняє сферу Моралі чи (відповідно) Етики від сфери Права, то він розрізняє також Максиму свободи (Етичний закон) і Максиму вчинку (Принцип права), що зображено на рис. 3.

Категоричний імператив вичерпно відбивають державні закони. Воля визначається загальним законом. Правова структура, згідно з Кантом, повинна бути побудована винятково на основі свободи (а не сваволі з її визначеними цільовими настановами). Категоричний імператив Права містить ідеї єдності Свободи усіх. Він вимагає такої структури, при якій кожна людина може постати на позицію іншої людини.

Рис. 3. Два види максим Канта

	2 види максим
МАКСИМА СВОБОДИ		МАКСИМА ВЧИНКУ

Етика

Право

Категоричний імператив етики «Дій так, аби твоя максима свободи могла стати загальним законом.»

Категоричний імператив права «Чини з іншими так, аби твоє вільне звертання зі сваволею могло сполучатися із свободою кожного згідно із загальним законом.»

… є критерієм морального вчинку. Тому держава не повинна нав'язувати громадянам свою волю в питаннях моралі і совісті.

Мотиви вчинку…

…не має значення для законності вчинку. Тому держава повинна вимагати від усіх громадян у цій сфері слухняності.

Проста відповідність чи невідповідність вчинку букві закону без врахування його рушійної сили називають законністю (правомірністю), а також відповідністю, у яких ідея обов’язку, що випливає із закону, є одночасно їхньою рушійною силою, називаються моральністю цих учинків.

Характеристика ступіней розвитку суспільства, відповідно до Канта.

1. Первісний стан.

Первісний стан - це стан панування сваволі, відсутності правових норм і правил, а також відсутності конституційного порядку. Кожен може робити, що бажає, ніхто в цьому стані не має права керувати ніким. Тобто, немає ніякого, визначеного законом, судді. Тут не обов'язковий стан "фактичної" війни, як визначає Гоббс, а стан "прихованої війни" – постійної ворожнечі. При цьому не має значення, чи є людина егоїстом від природи (Гоббс) чи вона стала ним через розвиток суспільства (Руссо). Кожний може робити, що хоче, ніхто в цьому стані не має права керувати ніким. Тобто, раз немає ніякого визначеного законом судді, те не обов'язково повинно бути стан "фактичної" війни, як визначає Гоббс, можливо і стан "схованої війни" – постійної ворожнечі. При цьому не має значення, чи є людина егоїстом від природи (Гоббс) чи вона стала ним через розвиток суспільства (Руссо). Сюди відноситься також конфлікт, обумовлений використанням загального життєвого простору. Люди , в силу необхідності, вимушені ущемляти один одного [8, c.95].

Висновки: Первісний стан - це стан постійної ворожнечі, тому що суспільство не має встановлених законом (визнаних усіма) правил розв’язання конфліктів і суперечок. Спірні випадки лише тоді розв’язуються мирним шляхом, коли обидві сторони мирно налаштовані по відношенню одна до іншої. Таким чином, виникає необхідність переходу до "Суспільного договору". З цієї причини Кант заперечує право опору законній владі, тому що це може привести до громадянської війни і тим самим - назад до первісного стану.

2. Договір

Суспільний договір, згідно з Кантом, спрямований на регулювання способів розв’язання конфліктів. Це повинно здійснюватися при наявності "загальної волі". Ця воля є проявом практичного розуму, тобто того розуму, який перевіряє вчинки людини на їхню розумність, отже, на їхню загальну і несуперечливу обґрунтованість. Цей практичний розум є тут універсальною правовою ідеєю (у розумінні розумного права) і обумовлює питання про здатність до погоджених дій усіх людей. Зміст цього суспільного договору - це перевірка взаємної поваги один одного як особистості.

Висновки: Необхідна перевірка уявним експериментом, чи здатні всі ті, хто бере участь (тут: усі громадяни держави) погодитись з прийнятим рішенням.

3. Держава

Тут уявний експеримент стає дійсним. Кант задає собі запитання (для свого часу), чи виправдані привілеї дворянства, і відповідає на це запитання "НІ". Тому що ці привілеї отримані за заслуги зовсім інших людей в минулому, то вони не можуть передаватися в спадщину нащадкам. Це неможливо з генетичної точки зору.

Підстава: Привілеї не можуть бути розумною підставою загального закону; ні простий народ, ні панівні верстви не могли б з цим погодитися. Це стосується також дискримінацій згідно зі статтю, расою, вірою і т.д.

Висновки: Держава повинна бути побудована за законами, що мають загальний базис розумних норм і правил суспільного договору на основі несуперечності і спільності.

Висновки

Нове слово, сказане Кантом про поведінку людини, - автономія моральності. Попередні теорії були гетерономними, тобто виводили мораль із зовнішніх стосовно неї принципів. Одні моралісти бачили корінь моральних принципів у певному примусовому розпорядженні - волі бога, настановах суспільства, вимогах природженого почуття. Інші наполягали на тому, що уявлення про добро і зло є похідними від цілей, яких домагається людина, і наслідків, що випливають з її поведінки, від її прагнення до щастя, насолоді, користі.

Кант утверджує принципову самостійність і самоцінність моральних принципів. Добро є добром, навіть якщо ніхто не є добрим. Критерії тут абсолютні й очевидні. Філософський аналіз моральних понять говорить про те, що вони не виводяться з досвіду, вони апріорно закладені в розумі людини. Вихідне поняття етики Канта - автономна добра воля. Вона не пасивна, від її носія мислитель вимагає дії, вчинку. Моральний вчинок виглядає як результат деякого внутрішнього імператива (веління), що часом йде врозріз з аморальною практикою навколишньої дійсності.

У зв'язку з цим філософ підкреслює першість практичного розуму в порівнянні з теоретичним. Головне - поведінка, а знання вторинне. Тому для того, аби розпізнати добро і зло, не потрібно фахової освіти, досить інтуїції ("здатності судження"). Тут Кант розходиться з "першовідкривачем" моралі Сократом, для якого добро збігається зі знанням і відсутність знання є єдиним джерелом усякої моральної недосконалості. У такий спосіб Кант виходить за межі просвітительського раціоналізму. Природа людини за ним – її воля. Воля з погляду етики не сваволя, не просто логічна конструкція, при якій з даної причини можуть на рівних правах виникати різні дії. Моральна свобода особи полягає в усвідомленні і виконанні обов’язку перед самим собою й іншими людьми.

Список використаної літератури

1. Виндельбанд В. История новой философии в ее связи с общей культурой и отдельными науками: — М.: Канон-Пресс-Ц, 2000. — 696с.
   
2. Вопросы теоретического наследия И.Канта. — Калининград: Калининец, 1981. – 480 с.
   
3. Кант Е. Критика чистого розуму / Пер. з нім. та прим. І.Бурковського. — К.: Юніверс, 2000. — 501 с.
   
4. Кант И. Лекции по этике / Пер. с нем.: А.К. Судаков, В.В. Крылова; Общ. ред., сост. и вступ. ст. А.А. Гусейнова. — М.: Республика, 2000. — 430 с.
   
5. Кант И. Метафизические начала естествознания / Под общ. ред.: В.Ф. Асмуса и др.. — М.: Мысль, 1999. — 1709 с.
   
6. Кант И. Основы метафизики нравственности / Под общ. ред.: В.Ф. Асмуса и др.. — М.: Мысль, 1999. — 1470 с.
   
7. Кант И. Основы метафизики нравственности; Критика практического разума; Метафизика нравов / Ред. Н.А.Никитина. — Спб.: Наука, 1995. — 528с.
   
8. Лазарев В.В. Этическая мысль в Германии и России: Кант – Гегель – Вл.Соловьев / РАН. Ин-т философии. — М., 1996. — 301 с.
   
9. Мінаков М.А. Вчення Канта про віру розуму. — К.: Центр практ. філос., 2001. — 139 с.
   
10. Немецкая классическая философия. — М.: ЭКСМО-ПРЕСС; Х.: Фолио, 2000 – Т. 1: Право и Свобода: И.Кант. Г.Гегель. Ф.Шеллинг / Сост., вступ. ст. и коммент. В.В.Шкоды. — 781 с.