Яка система виховання-освіти нам потрібна: погляд інакодумця
| Вид материала | Документы |
- Освіта. Інтелігентність. Культура, 481.37kb.
- Освіта. Інтелігентність. Культура, 653.88kb.
- Освіта. Інтелігентність. Культура, 1632kb.
- Виховання І освіти, 72.92kb.
- Тема № Система освіти в Україні та навчання іноземних мов > Основні принципи освіти, 1347.41kb.
- Тенденції розвитку національної школи й проблеми національного виховання, 540.11kb.
- Паращук А. О., методист цмспс управління освіти Кіровоградської міської ради, 142.26kb.
- Частина, 846.29kb.
- Яка має забезпечити умови для морального, інтелектуального, фізичного, художньо естетичного, 264.74kb.
- Хімічний факультет, 180.54kb.
Колісник Віталій. Яка система виховання-освіти нам потрібна: погляд інакодумця
Тема реформи освіти останні роки постійно перебуває на шпальтах як освітянських, так і загальносуспільних часописів. Міністерством освіти та науки України впроваджені і продовжуються впроваджуватися разноманітні заходи, неначе спрямовані на поліпшення ситуації в освіті – певно, не найкращої.
Ситуація
Ось два повідомлення із освітянської ниви: добре й погане. Спершу добре:
“Популяризуючи національну освіту на світовому рівні, команди школярів України з 1992 року беруть участь в олімпіадах з математики, фізики, хімії, біології, інформатики та екології. <...>
У Південній Кореї, де в олімпіаді з хімії взяли участь 316 учнів із 69 країн, діти завоювали золоту (Максим Шевченко, Київ), дві срібні (Микола Глушенко з Києва та Михайло Ломака Полтавщини) і одну бронзову медаль (Іван Мельничук зі Львова).
Високі результати з математики показали наші школярі у Словенії, виборовши серед 522 однолітків із 95 країн світу золоту (Наталія Гончар із Харкова), дві срібні (Олександр Чуклін з Севастополя та Данило Радченко з Києва). Вихованця ужгородської гімназії Ярослава Рагеля нагороджено Почесною грамотою.
За результатами виступів у цьогорічних міжнародних змаганнях учнівські команди нашої країни входять у першу десятку серед світових країн-лідерів” [1].
Погане: “Понад 25 тисяч абітурієнтів здали до приймальних комісій сертифікати з результатами незалежного зовнішнього тестування. <...> За результатами тих-таки тестових випробувань школярів з 14 700 випускників, котрі зголосилися на перевірку знань з математики, найвищий бал отримали...56. (що відповідає аж 0,381 % (!) – В.К.) Є про що подумати” [2].
Отже, порівняно невелика частка випускників елітних шкіл та спецліцеїв, окремі блискучі переможці олімпіад – вельми відрадне явище. Разом з тим воно не віддзеркалює загальну ситуацію та наразі слугує її маскуванню. А ситуація вочевидь така: якщо 50 років тому “чесний” найвищий бал з математики на вступних іспитах до вузу був явищем звичайним, то тепер це стало рідкістю.
На думку викладачів, здатність вирішувати задачі з математики та фізики у теперішніх абітурієнтів та студентів надто нижча, ніж колись. Тобто, “математична якість” випускників середніх шкіл України за останні 50 років погіршилася – як на мене, – у кілька разів.
Є й інша сторона цієї ж медалі. Чи не найбільшою загрозою суспільству і державі є негативне ставлення значної частини нашої молоді до будь-якої праці, у тому числі й до навчання, особливо молоді великих міст. Звідси – байдикування, паління тютюну, алкоголізація, стрімка наркотизація, кримінал тощо.
Негаразди у цьому напрямі почалися досить давно – із 60-х років, – а вже наприкінці 70-х стали цілком відчутними. Ще у ті часи академік Б.Є. Патон у своїх публічних виступах неодноразово патетично запитував: “Куди подівалися одержимі працівники?” Тому що стало проблематичним взяти на роботу у Києві працелюбного і компетентного випускника технічного ВНЗ – навіть із наданням житла від працедавця!
З тих пір ситуація із трудовим потенціалом суспільства істотно погіршувалась – поволі, так що майже непомітно, – але незворотно.
Так, при соціологічному опитуванні 1996 р. 31 % представників нашої молоді відповіли, що “не хочуть працювати взагалі” [3]. За даними з преси, сьогодні серед молоді України 68,5 % ніде не вчаться і не працюють [4]. Згідно зі статистикою, що тепер ведуть молодіжні центри Донетчини, біля 30 % молодих людей, які самі зголосилися працювати, повертаються назад у центри – працедавці не можуть побачити плодів їхньої праці [5].
Таким чином, за орієнтовною оцінкою, що випливає із згаданого вище, ми впевнено рухаємося у суспільство, де частка повних нероб досягне 40 – 50 %, а у столиці – й понад 70 %.
Отже, маємо невідступне насування суспільної катастрофи, яке усіма силами намагаємося не помічати і тому не протидіяти, сподіваючись, як майже завжди, на здоровий глузд влади: “Жираф большой – ему видней”.
А що ж влада? Їй цілком “компетентні установи” надають заколисуючі відомості на кшталт реклами шат андерсенівського короля: “З працездатністю, судячи з вікової структури, освіченістю і кваліфікованістю у жителів Києва загалом добре” [6].
Як протидіяти катастрофі, що насувається
Обгрунтування заходів
Термінологія
Для кращого осмислення проблеми необхідно спочатку визначитися з термінами. Коли мова йде про формування особистості, вживають три основоположні терміни: “цінності”, “наука”, “виховання” та “освіта”. Що вони означають?
“Цінність – опосередкований культурою еталон належного в досягненні актуальних потреб” [7]. Або точніш: “Цінностями є певні уявлення, що склалися у житті, у менталітеті народу і визнані як норма” [8]. Треба ще додати: цінності спримаються, засвоюються і проявляються людиною через певні емоційні переживання.
Є й інші визначення цієї етично-філософської категорії – їх біля 400 [9, 10, 11], але наведені вище найбільш відповідають сенсу цієї статті.
“Наукою” є класифіковані та систематизовані знання з описом певних явищ, зрозумілим поясненням зв’язків між явищами і такі, що забезпечують прогнозування явищ, коли мова йде про науку фундаментальну. Що ж до науки прикладної, то її мета – ще й керування певними явищами. Якщо знання про явища не пояснюють зв’язків між ними, а для прикладних галузей є неможливим керування явищами, то виникають сумніви щодо відповідності таких знань критерію науковості.
“Виховання” – за енциклопедичним визначенням, – є частиною суспільного життя, завдяки якому наступні покоління сприймають результати суспільного досвіду.
“Освіта” ж – лише частина виховання, спрямована на те, щоб передати досвід у галузях науки й культури, розвинути творчий і духовний потенціал особистості.
Але у такому разі виникає запитання, чому Міністерство освіти і науки України має у своєму складі виховний відділ, а не навпаки, – управління освіти у Мінвихованні? Виходить, – за визначеннями, – вирішення більш загальніших та істотніших проблем виховання чомусь підпорядкували тільки одному з аспектів самого виховання – освіті. Адже тут наявне порушення загального принципу існування керованих систем: нижчий рівень організації керує вищим. Це ж те саме, якби у складі районної адміністрації був ЖЕК “адміністрація міста”. Де ж логіка чи – перепрошую, – навіть звичайний глузд?
То що ж має бути покладене у основу національної системи виховання-освіти?
Система виховання-освіти: загальні міркування
По-перше, ця система має задовольняти потреби суспільства, тобто відповідати меті нації. По-друге, виховання – усюди і завжди, – має спиратися на суспільно визнані цінності: “Виховання людини відповідно духу цих цінностей і є правильним вирішенням проблеми цілей виховання” [8].
По-третє, система виховання-освіти має спиратися на галузеву науку – знання, що забезпечують досягнення мети.
І знову запитання: якою є мета української нації та справжня – реальна – система цінностей українського суспільства, що мають слугувати офіційним джерелом цілей похідних – базою національного виховання у тому числі освіти підростаючих поколінь для Міністерства освіти і науки України?
Із сказаного випливає необхідність реорганізації виховання і освіти відповідно до принципу існування керованих систем, а саме (див. рис. 1):
а) спочатку сформулювати і визнати мету нації і короткий перелік та зміст справжніх – найістотніших, – духовних і моральних цінностей, органічно притаманних українському суспільству;
б) із їх врахуванням визначити засади, завдання, цілі та науково обгрунтовані засоби системи національного виховання;
в) визначити цілі освіти як галузі національного виховання та засоби їх досягнення.
МЕТА НАЦІЇ ЦІННОСТІ
СИСТЕМА НАУКА ВИХОВАННЯОСВІТА
Рис. 1. Схема підпорядкування у
суспільній системі виховання-освіта.
Означене – досить елементарно. Але чому ж цього підпорядкування не впровадили 10 чи навіть 15 років тому? Не знали? Чи може, справа у тім, що діяння влади суперечать як національній меті, так і справжнім (а не вигаданим і нав’язуваним пропагандою і рекламою) моральним і духовним цінностям нації?
Заувага: як показали результати всеукраїнських репрезентативних опитувань, у 2003 р. 66 % респондентів вважали, що у цілому все, що відбувається в Україні, йшло в неправильному напрямі, а у 2005 р. так вважали вже 73,8 %. Маємо істотний зріст невдоволеної більшості суспільства [12, 13].
Виходить, наша влада потребує невідкладної допомоги у зазначених питаннях. Тому й пропоную наступне бачення проблеми – за складовими системи виховання-освіта.
Мета нації – аксіоматично
Спроба відшукати мету нації чи держави на законодавчому полі України, на жаль, закінчилася безрезультатно. Але – як досить часто, – виручив Інтернет: “Система існує тоді, коли існує мета. Є мета – є система. Немає мети – немає системи. <...> Коли ми говоримо про мету України, про національну мету, то формулюється вона дуже просто: українці повинні бути багатими, культурними, здоровими і їх повинно бути багато [14]. Слід ще додати: “Нам потрібне суспільство моральної справедливості. <...> Метою стосунків моральної справедливості є:
а) припинення вимирання українського народу;
б) сталий розвиток суспільства, <...> Досягнення суспільно прийнятних стандартів життя, політичної і економічної міцності України;
в) виховання майбутніх поколінь порядними, творчими, духовно і фізично здоровими людьми [15].
Система цінностей, органічно притаманних українському суспільству
Слід зазначити, що у “Національній програмі виховання дітей та учнівської молоді в Україні” [7] йдеться про широку систему цінностей. Разом з тим, ця, пропонована Міністерством освіти і науки України та АПН України надто розлога і деталізована система страждає істотними недоліками і не відповідає декларованим у ній “уявленням, що склалися у житті, у менталітеті народу і визнаними як норма”, а саме:
а) наголошено на пріоритеті прав людини, менше про обов’язки і не йдеться про пріоритет найвищий – пріоритет інтересів суспільства;
б) обійдено стороною притаманні українцям основоположні цінносні уявлення про справедливість, у тому числі про шляхи і засоби збагачення та ставлення українців до майнової нерівності між людьми;
в) обійдено актуальні питання обов’язків влади як ціннісної складової.
Є й інші, – гадаю, – недоробки. Наприклад, розглядається “конкурентоспроможність” вихованця на ринку праці. А про обов’язок держави забезпечити повну зайнятість молоді, – право на працю, – навіть не згадується.
Пропоную наступні доповнення офіційної системи цінностей [7] як бази національного виховання:
а) найвищими є загальні iнтереси суспiльства: “Громадянське прозоре українське суспільство понад усе!”;
б) будь справедливим: чого не бажаєш собі, того не чини іншим. Завжди намагайся чинити з іншими так, як хотів би, щоб чинили з тобою. Не потурай злу!;
в) права і обов’язки людини утворюють єдине ціле: без прав нема обов’язків, без обов’язків немає прав. Права людини, кваліфікація протисуспільних діянь та злочинів не вичерпуються законом;
г) творчi, духовнi цiнностi вище матерiальних i владних;
д) власність може бути чесною і нечесною – ганебною. Джерелом чесної власності є творча праця самого власника – створення нової суспільної цінності. Цілком чесна власність створюється лише внаслідок збагачення суспільства і вона є недоторканою. Власність є ганебною, якщо вона виникає внаслідок прямого чи посереднього збіднення суспільства. Така власність не може бути недоторканою з боку суспільства і держави;
е) усі люди різні і працюють неоднаково. Наслідком цього є їх життєва нерівність. Але безмежна нерівність у розподілі доходів і приватної власності неприпустима: “Не дозволяй необмеженої нерівності в розподілі приватної власності”;
ж) владні інституції відповідальні за благополуччя, за сталий розвиток суспільства і додержання інтересів суспільства та прав громадян. Загальносуспільними інтересами є: збереження і відтворення чисельностi народу; убезпечення і збереження території; захист фізичного і духовного здоров’я народу; захист культурної, духовної та матеріальної спадщини суспільства, природних невідновлюваних ресурсів; захист територіальної і морально-політичної єдностi; моральний і духовний розвиток українського народу, у тому числі позитивних національних ознак; виховання підростаючих поколінь у напрямах працелюбності, української національної моральності, патріотизму, духовності, інтелекту, повна зайнятість населення тощо;
з) інтереси окремого громадянина України вище інтересів держави, як інституції, що обслуговує суспільство.
Виховання: проблема науки
При читанні згаданої “Національної програми виховання дітей та учнівської молоді в Україні” [7] виникають великі сумніви, пов’язані із найістотнішим – досяжністю проголошених цілей, – хоча б теоретично. У ній “центр ваги” виховання зміщено на шкільний період замість дошкілля, що має зводити до мінімуму результати виховних заходів.
І цю обставину необхідно розглянути більш докладно.
Виклики епохи
Найбільшою перепоною досягнення цілей виховання і освіти є істотні зміни у суспільстві, що відбулися протягом останніх 40 років. Занепад трудової активності молоді та освіти стали неминучими наслідками таких змін, а саме:
– урбанізація суспільства і пов’язана з нею відчуженість сім’ї як виховної ланки від продуктивної праці, від засобів виробництва, від Землі та Природи;
– бурхливий розвиток телебачення та ігрових комп’ютерних засобів, у тому числі потужних “ігрових станцій” (“play station”) – додатків до “телеящика”;
– масове поширення комп’ютерів.
Яким же чином ці явища впливають на формування особистості?
У чому саме полягають зв’язки між побутовою електронікою, відразою до праці і нехтуванням моралі?
Обгрунтовану наукову відповідь на це надважливе запитання надає вчення про переробку інформації мозком, започатковане ще у 1958 р. Бродбентом (Broadbent R.S.) [16]. Це вчення розвивалося науковцями каліфорнійських університетів – Ліндсеєм, Норманом, Клацкі, Аткінсоном, – а також автором цієї статті [17 – 21]. Хоча вагомий у цьому напрямі практичний досвід людства і видатних педагогів – Яна Амоса Коменського, українців К.Д. Ушинського і А.С. Макаренка набагато раніший [22, 23, 24]. Саме Коменський 350 років тому зазначив, що “Людина на початку формування душі і тіла має бути створена такою, якою вона має бути протягом усього життя” [22].
Ще у позаминулому столітті Ушинський попереджував батьків і вихователів: “Та сама схильність до лінощів розвивається, <...> коли дитя безперервно потішають, забавляють і розважають, так що майже одна пасивна діяльність сповнює життя його душі... Не можна вести на повідку волю дитини, а треба дати їй простір самій зростати і міцніти... Навіть гамірне товариство дітей, якщо дитина перебуває в ньому з ранку до вечора, має діяти шкідливо” [23].
Великий педагог А.С. Макаренко у 30-х роках минулого століття узагальнив народний досвід, дані науки і свої спостереження таким чином: “Головні основи виховання закладаються до п'яти років, – це 90 % усього виховного процесу, а відтак виховання людини триває” [24].
Сучасна книга японського дослідника Ібуки Масару, яку рекомендую до читання, так і зветься “Після трьох вже пізно” [25].
До того ж, виняткове значення дошкільного виховання достатньо підтверджене ще й низкою надійно встановлених фактів:
– жоден із 47 відомих “Мауглі”, які провели раннє дитинство серед тварин і були повернуті в людське суспільство, не зміг розвинутись у людину в соціальному значенні – навчитись спілкуватися з людьми, працювати тощо. Усі вони загинули в неволі [26];
– дослідження, проведені в Україні і у США, показали, що якість випускників шкіл – їхній навчальний рейтинг – майже цілком визначається станом поповнення початкових класів. Підвищення середньорічного балу є скоріше винятком, ніж тенденцією, а вплив школи на формування особистості неістотний.
Але чому ж на дошкільний період (п'ять – сім років) припадає найістотніша частина всього виховання?
Справа у тім, що розвиток людського мозку і з тим формування базових ознак особистості відбувається набагато швидше розвитку тіла: у два роки 70 %, у чотири роки – 85 %, у шість – 90 %, у 10 років – 97 % дорослої людини [27; 28, 29]. Саме у цей період у системі зв’язків між нейронами мозку – синапсів, – формується підгрунтя свідомості – неусвідомлюваний образ ідеального буття. Це той саме неусвідомлений ідеал, що керуватиме на подальше життя спрямуванням інформації у довгочасну пам’ять, її перетворенням і тим самим визначати мотивації вчинків. Отже, емоційна готовність до праці, а за нею і працелюбність, формується і закріплюється – практично на все життя – у дошкільному віці, переважно у три-чотири роки, під час самостійної гри у працю. Вочевидь, доросла людина зможе завзято і сумлінно працювати стільки годин на день, скільки вона гралася в працю чи навіть посильно працювала в дитинстві. Можна й уточнити: виховання творця, особистості з переважанням мотивацій творення над мотиваціями споживання, полягає у переважанні часу самостійної гри у працю над іншим проводженням часу неспання [30].
І тому зворотним боком урбанізації з її комфортом стали дефіцит “одержимих” працівників та “надвиробництво” ледарів.
Телебачення
“Ящик” з великим кольоровим екраном є майже у кожній домівці. А є і такі сім’ї, в яких “ящик” увімкнено протягом цілого дня, і такі, де “ящики” стоять у кожній кімнаті і навіть на кухні. Разом з тим ця зручна річ має й інший бік, про що зазвичай ніхто не турбується. Бо дорослі, виходячи із “власного досвіду”, упевнені у нешкідливості перебування дітей перед телеекраном. Ця думка не тільки помилкова, але й надзвичайно небезпечна.
Адже в дитячому мозку, що “дозріває”, на відміну від “зрілого”, ідуть зовсім інші за напрямками процеси.
Формування і закріплення у дітей найважливіших настанов – на все подальше життя – відбувається пропорційно вікові й дозріванню мозку (див. вище). Зі сказаного ясно, що безперервний потік образів і звуків, який лине з телевізора, на все життя формує у дитини “базу даних”, провідними настановами якої є:
– пасивне сприйняття дійсності, а звідси – байдужість і неробство;
– гіпертрофований потяг до утіх та видовищ.
“Ящик” незворотно виховує особистість із надвисокими домаганнями утіх, низькою психологічною працездатністю і майже відсутністю творчого потенціалу – розбещеного телеінваліда. Такий імітує працю чи – у кращому разі, – виконує примітивну роботу, мляво сидячи в охороні або торгуючи на речовому ринку. Він легко може стати наркоманом, алкоголіком, безробітним, злодієм, бомжем...
Дослідженнями доведено, що благополучні, “нормально” працюючі юнаки і дівчата в ранньому дитинстві дивилися телевізор не більше години на тиждень, а деякі росли в сім’ях, де “ящика” взагалі не було. Більш-менш задовільно пристосувалися до життя ті, хто в дитинстві “спілкувався” з телевізором не більше півгодини на день. За оцінкою експертів, 10 годин телевізійних сеансів на тиждень зменшують творчий потенціал дитини на чверть, 2 години на день – майже наполовину. Якщо в дошкільному віці дивитися телевізор більше трьох годин на день, можна втратити 90 % соціальної активності, – що означає нервову (психологічну) пожиттєву інвалідність другої групи. На рис. 2 показаний зв’язок між творчим потенціалом особистості і часом перебування дитини перед працюючим телевізором у дошкільному віці [31].
Тому психологи рекомендують, щоб дитина до 4-х років (повторю – період дозрівання 85 % структури мозку) взагалі не дивилася телепередач. Після 6-ти років (90 %) спілкуватися з “ящиком” можна не більше однієї години на тиждень, після 10-ти років – не більш 2 – 3-х годин на тиждень. Після 16-ти років обмеження знімаються – дитина стає майже дорослою.
“Теленасильство” над дітьми – головна причина – поряд із урбанізацією, – падіння трудового потенціалу суспільства. Батьки повинні зробити вибір між невдоволенням дитини і свідомо заподіяною їй непоправною шкодою.
Можна підсумувати: “одержимих” працівників “з’їли” і продовжують “з’їдати” багатоповерхівки і – головним чином – телевізори.
Окрім того, начебто “український” телеефір переповнений сценами насильства та по суті безкарних убивств, чим формує у підростаючих поколінь агресивне ставлення до оточення та презирливе ставлення до життя, здоров’я та прав інших людей. Комп’ютерно-телевізійні ігри у розбещеннні та розпаскуджуванні молоді йдуть ще далі телеефіру.
Суспільство зобов’язане протидіяти своїй загибелі.
Разом з тим, як повідомлено у пресі, “українські діти – чемпіони світу з поглинання телепродукції” і “дивляться телевізор 3,7 години на добу” [32].
Комп’ютер
Цей потужний і ефективний робочий інструмент, що став визначальним засобом прогресу, має неначе тіньові, істотно негативні сторони, коли справа стосується виховання і навчання дітей.
По-перше, нав’язувані сучасними комп’ютерними іграми принципи агресивної поведінки стають звичними у буденному житті молодих користувачів, що надалі виключає можливість їх нормальних стосунків з оточенням і навіть провокує кримінальні злочини, – аж до убивств батьків та перехожих.
По-друге, стало добре відомо про “комп’ютерні” розлади здоров’я, у тому числі про “комп’ютерну залежність” – на кшталт залежності наркотичної. Знову-таки, дитина і навіть доросла людини втрачає здатність до нормальних стосунків із оточуючими. Нормалььна сім’я, налагоджений побут стають для неї недосяжними.
По-третє, надто істотно полегчуючи виконання учбових завдань, комп’ютер відповідно зменшує напругу учня і тим самим набуття найважливіших якостей, котрі є необхідними у майбутньому житті і творчій діяльності: здатності самому засвоювати фундаментальні знання, активно долати труднощі та перепони, знаходити найкращі вирішення проблем тощо. “Легке навчання у школі – низькі можливості і здібності дорослого”.
Можна підсумувати знову: телевізор у дитинстві відбирає майбутню працю, а комп’ютер – суспільну “конкурентоздатність”, – доброзичливі стосунки, сім’ю і духовне продовження роду.
Отже, протидія суспільній катастрофі, що явно насувається, полягає насамперед у нейтралізації нищівного впливу зазначених чинників на дітей дошкільного віку.
Концептуальна тристадійна модель початкового виховання (перепрошую за повтори)
Виховання основ моральності, у тому числі працелюбності, можливо лише в дошкільному віці. Це явище обумовлене особливостями визрівання мозку й істотними змінами у процесах переробки інформації мозком.
Тому найголовнішим у початковому вихованні дітей є формування ставлення до праці у вигляді неусвідомленої емоційної готовності до праці. Це – прямо протилежне ”душевним лінощам”, що були описані К.Д. Ушинським у “Педагогічної антропології”. Емоційна готовність до праці формується і закріплюється – практично на все життя – у дошкільному віці, переважно до 3 – 4 років, у процесах самостійної гри в працю. Певно, доросла людина зможе наполегливо і сумлінно працювати стільки годин на день, скільки вона самостійно грала в працю, або навіть посильно працювала у дитинстві.
Наступним етапом є виховання основ моральності. Це поняття охоплює широкий спектр якостей особистості, побудованих на трьох загальних природних принципах щодо ближніх: “люби”, “не чини зла” і “не потурай злу”. Конкретні принципи можуть бути запозиченими із Святого Письма, інших джерел, і поданими в доступному для дітей короткому витягу. Виховання основ моральності поєднує закріплення як добре усвідомлених уявлень (“що таке добре і що таке зле”), так і – що найбільш важливо – емоцій, які підтримують ці уявлення і, таким чином, формують моральні цінності особистості.
Це необхідно здійснити у віці від 3 – 4 до 6 – 7 років – у жорстко обмежений період “відкритості” емоційно-настановної (установочної) пам’яті. Потрібно, щоб діти з задоволенням грали в працю, посильно працювали й активно одержували знання. Ефективною і безпечною є праця на земельній ділянці і догляд за тваринами, хоча можливі й інші різноманітні форми.
Моральне виховання дошкільників – надзвичайно складне й відповідальне завдання, розв’язання якого можливе тільки шляхом поєднання великих зусиль громадкості, сім’ї і держави. Певно, необхідно:
– створити нові ігрові засоби, спрямовані на формування і емоційно-ціннісне закріплення принципів моральної поведінки. Наприклад, як прототип доцільно використати американо-канадський модуль “Світ раннього навчання” ( “Early World of Learning – A Learning Readiness Program” ). Його особливістю є наявність засобу самоперевірки засвоєння матеріалу;
– забезпечити дошкільників іграми та літературою відповідного спрямування;
– і знову ж таки, убезпечити дітей від надмірного і негативного впливу “телеящика” і комп’ютера.
Головні шляхи набуття знань – читання, навчальні ігри, “праця” із навчальними моделями “дорослого” устаткування і – не виключено, – обмежуване і цілком надійно відрегульоване спілкування з комп’ютером чи комп’ютерною TV-приставкою за спеціально створеними навчально-виховними програмами. Методи естетичного і фізичного виховання широко відомі.
Розвиток творчого інтелекту і духовності в процесі освіти – головне завдання школи. Але їхнє початкове формування постає можливим і доцільним ще в ранньому дошкільному віці.
Висновки
1. Суспільна катастрофа, що насувається на Україну, полягає насамперед у прогресуючому збільшенні аж до переважання аморальних осіб з негативним ставленням до будь-якої праці. Це веде до загибелі українського суспільства і зникнення української нації. У такому разі на території теперішньої України виникне нове працьовите і конкурентоздатне суспільство азійців та мусульман.
Причинами зазначеного є руйнівні форми цивілізаційних зрушень, впроваджених в Україні, а саме, урбанізації без урахування виховних можливостей багатоповерхового міста, теленасильства на дітьми тощо.
2. Без нагальної активної протидії негативним явищам цивілізаційних зрушень у теперішніх формах, наше суспільство безповоротно порине у прірву руйнації.
Завдання такої протидії виходять далеко за межі можливостей Міністерства освіти та науки України разом з Академією педагогічних наук України та Національною академією наук України. Але всі вони неначе “не помічають” явищ, що ведуть до катастрофи.
3. Нам потрібна система виховання-освіти, завданням якої має бути досягнення суспільної мети, побудована для суспільства і на підставах моральних цінностей українського суспільства, у тому числі працелюбності та уявлень про моральну справедливість.
4. Заходи, спрямовані на поліпшення освіти в Україні, не зможуть досягти мети, якщо поповнення початкових класів буде складатися переважно із розбещених “телеінвалідів”.
Тому з метою протидії суспільній катастрофі що насувається, необхідно започаткувати і реалізувати загальнонаціональну стратегічну програму: всі або майже всі діти до того, як підуть до школи, мають практично засвоїти основи моральності, у тому числі любов і сумлінне, відповідальне ставлення до праці і спрагу до самостійного активного набуття знань.
Реалізація зазначеної програми потребує значних зусиль, у тому числі:
– створення зразкiв i потужних виробництв засобiв виховання працелюбності та початкової етики (обладнання дитячих куткiв творчостi, модулiв етичного дошкiльного виховання, якісних іграшок, книжок тощо);
– вiдкриття дiтям дошкiльного вiку доступу до засобiв саморозвитку – землi, iнструменту, матерiалу, iграшок та iгор творчого характеру, забезпечення дiтей “робочими кутками”;
– органiзацiї надiйного захисту дiтей вiд психологiчного насильства аудiо- та вiдеозасобами;
– захисту дiтей вiд вiдеопродукцiї, комiксiв тощо, якi демонструють безкарнi по сутi вбивства та насильство;
– створення державної iнституцiї (i вiдповiдної iнфраструктури) вихователiв, працюючих у сiм’ях, дошкiльних, шкiльних закладах тощо;
– створення мережi курсiв виховної роботи з молодими батьками.
5. Наступним етапом створення системи виховання-освіти має стати національна стратегічна програма патріотичного, культурного, духовного і етично-правового виховання. Але розгляд останнього питання виходить за рамки статті.
На закінчення. Сказане, на переконання автора, свідчить про суспільно-життєву необхідність глибокої перебудови нашої свідомості, системи виховання-освіти, формування наукомістких державних програм і значних витрат.
Автор висловлює надію, що ця публікація покличе до роздумів та реальніх дій.
ЛІТЕРАТУРА
1. Прес-служба МОНУ. У першій десятці // Голос України. – 30 серпня 2006 р. – № 159.
2. Сандрович Наталя. “Не привчайте дітей до легкого життя“ закликає дорослих міністр освіти і науки України Станіслав Ніколаєнко // Сільські вісті. – 08 серпня 2006 р. – № 90.
3. Соціологічна служба “Дня” // День. – 22 листопада 1996 р. – № 23.
4. Акіменко Олександра. Безробіття юні // Українське слово. – 15.06.05. – № 24
5. Хрипункова Ганна. Професіоналізм – це звучить не круто... // День. – 26 липня 2006 р. – № 122.
6. Київ: місто, його жителі, проблемне сьогодення і бажане завтра (автор невідомий) // Дзеркало тижня. – 29 квітня 2006 р. – № 17-18.
7. Бех І.Д., Алєксєєнко Т.Ф., Балл Г.О. та інш. Національна програма виховання дітей та учнівської молоді в Україні // Світ виховання. – 2004. – № 4(5). – С. 6 – 30.
8. Никандров Н.Д. Ценности как основа целей воспитания // Школа духовности. – 1997. – № 3. – С. 23 – 29).
9. Лебідь Ірина. Цінності як категорія педагогічного дослідження // Рідна школа. – 2006. – № 2. – С. 15 – 17.
10. Дьяур Галина. Теоретичні підходи до обгрунтування цінностей сучасного українського виховання // Рідна школа. – 2006. – № 7. – С. 22 – 25.
11. Бутова Олеся. Моральне буття людини важливіше від буття матеріального // Рідна школа. – 2006. – № 5. – С. 23 – 24.)
12. Соціологічна служба “Дня” // День. – 21 серпня 2003 р. – № 146.
13. Соціологічна служба “Дня” // День. – 28 липня 2006 р. – № 124.
14. Бурда Ольга, Бі-Бі-Сі, Київ. Ігор Каганець про перехід до Третього гетьманату // Ранок з Бі-Бі-Сі, п’ятниця 28 липня 2006 р. – ссылка скрыта
15. Колісник Віталій. Що робити? // Персонал. – 2005. – № 9. – С. 20 – 27.
16. Психология: комплексный подход / M. Айзенк, П. Брайант, X. Куликэн, и др.; Под ред. М. Айзенка; Пер. с англ. С.Б. Бенедиктова. – Минск: Новое знание, 2002. – С. 159.
17. Линдсей П., Норман Д. Переработка информации у человека. Введение в психологию. – М., 1974.
18. Клацки Р. Память человека. Структуры и процессы. – М., 1978.
19. Аткинсон Р. Человеческая память и процесс обучения. – М., 1980.
20. Норман Д. Память и научение. – М., 1985.
21. Колісник Віталій, кандидат технічних наук. Виховання: концептуально-психологічний аспект // Освіта і управління. – 2003. – Т. 6. – № 3. – С. 79 – 89.
22. Коменский Я.А. Материнская школа // История зарубежной дошкольной педагогики. – Москва, 1986.
23. Ушинский К.Д. Собрание сочинений: В 11 т. – М., 1950. – Т. 8, Т.9.
24. Макаренко А.С. Педагогические сочинения: В 8 т. – М., 1984. – Т. 4.
25. Масару Ибука. После трех уже поздно. – М.,1991.
26. Мартынов Л. Сорок восьмой Маугли // Вокруг света. – 1985. – N 6. – С. 60, 61.
27. Войно М.С. Возрастная изменчивость цито- и миелоархитектонических структур в прецентральной области мозга в постнатальном онтогенезе человека: Автореф. дисс. ... канд. биол. наук. – М., 1961. – С. 17 – 19.
28. Блинков С.М., Глезер И.И. Мозг человека в цифрах и таблицах. – Л., 1964.
29. Мак-Фарленд Д. (David). Поведение животных: Психобиология, этология и эволюция: Пер. с англ. – М., 1988. – С. 146.
30. Колісник В.М. Емоційна трудоготовність людини і проблеми виховання // Філософська думка. – 1988. – № 5. – С. 53 – 61.
31. Колісник Віталій. Виховання: концептуально-психологічний аспект // Освіта і управління. – 2003. – Т. 6. – № 3. – С. 79 – 89.
32. Хорольская Елена, Углецова Мария. Детство, испорченное телевизором. Очень плохая новость: украинские дети – чемпионы мира по поглощению телепродукции // Газета по-киевски. – 11 апреля 2006 г. – № 81. – С. 6.
Віталій Колісник
04 жовтня 2006 р.
Е-пошта:< vklk@i.com.ua >