Geum.ru

Київський національний університет внутрішніх справ На правах рукопису Орлова Олена Олександрівна

Вид материалаДокументы

Содержание


Загальнотеоретична характеристика
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13
Публікації. Основні наукові положення та висновки дисертації містяться у 10 публікаціях, 8 з яких – у фахових виданнях ВАКу, а також у тезах 2 доповідей на наукових конференціях і семінарах.

РОЗДІЛ 1

ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА

ПРАВОВОГО ВИХОВАННЯ
    1. Ґенеза ідеї правового виховання та огляд джерел за темою дослідження


Аналіз проблематики правового виховання передбачає дослідження сутності, особливостей історії, розвитку цього важливого суспільного явища з метою виявлення конструктивних, позитивних його аспектів, які можна застосовувати в практиці сучасного політико-правового, духовного розвитку та розкриття тих негативних деструктивних його проявів, відродження та повторення яких не слід допускати в сьогоднішній політико-правовій практиці українського суспільства [1, с. 92].

У процесі здійснення правового виховання на сучасному етапі розвитку суспільства важливо з’ясувати особливості історичного розвитку виховання. Врахування особливостей становлення і формування правового виховання дозволить значною мірою підвищити ефективність цього процесу, оптимізувати його з метою становлення правової держави та громадянського суспільства в Україні, закріпити ті правові знання, які пов’язані з позитивним минулим правовим досвідом, і обмежувати дії таких, які зв’язані з досвідом негативним.

Для дослідження місця і ролі правового виховання в становленні й розвитку національної державності було б доцільним приділяти більше уваги історичному минулому, а саме прослідкувати основні етапи формування такого виховання в українському суспільстві. Від історико-правового аспекту аналізу даної проблеми значною мірою залежить її теоретико-методологічне розуміння, оскільки неможливо пізнати сутність будь-якого суспільного явища, феномена, не дослідивши історію їх становлення та розвитку. Історія розкриває розвиток теорії та практики виховання в різні історичні епохи, у різних країн і народів.

Демокрит та Сократ, Платон та Аристотель розглядали виховання як важливий спосіб підготовки людини до життя, як засоби, що допомагають виробити власну думку та знайти свій життєвий шлях [2, с. 16]. Грецький мислитель Платон (427-347 рр. до н.е.) звертав увагу на надзвичайну важливість виховання в процесі творення власної державності, адже воно є суттєвою складовою формування свідомості та світогляду людини, які мають неабияке значення при вирішенні проблем і конфліктів у процесі управління державою. Таким чином, в основу проекту ідеальної держави Платон поклав старанно продуману систему виховання [3].

Софокл, Августин, а пізніше Р. Декарт, Д. Локк, Ж. –Ж. Руссо зробили значний внесок в історію філософської думки щодо виховання. Їх дослідження, погляди, висновки, містять положення, важливі для виховання особистості. Гельвецій стверджував: “Я продовжую ще вчитися, моє виховання ще не закінчилося, все моє життя є, власне кажучи, тільки одне довге виховання” [4, с.238–239].

У працях давніх філософів і педагогів містилися ідеї про моральність, обов’язки людини і громадянина, необхідність дотримуватися загальноприйнятих правил поведінки. Еврипід підкреслював, що “правильному способу життя потрібно вчити”. Представники екзистенціалізму, або “філософії існування”, одного з найбільш поширених напрямів сучасної філософії, дотримуються думки про невтручання вихователя у процес пошуків людиною своєї сутності [2, с. 17].

Коменський Я.А. зазначав, що зневага до виховання є кроком до загибелі людей, сімей, держав і всього світу. Тому виховання з погляду суспільного розвитку є провідною сферою діяльності як окремої людини, так і людської спільноти. Завдяки йому людство забезпечує свою безсмертність у соціальному розвитку [5, с. 89]. Суттєвий внесок у розкриття сутності виховання зробили вітчизняні вчені Г. Ващенко, В.І. Жуковська, К.Д. Ушинський, А.С. Макаренко, В.О. Сухомлинський, О.М. Столяренко та інші.

Ці науковці подають своє бачення поняття “виховання”, що виявляються у різних дефініціях. Так, на думку Г. Ващенка, виховання можна визначити як формування особистості людини з метою її наближення до більш менш чітко визначеного ідеалу [6, с. 200].

Жуковська В.І. вважає, що виховання – це організований, цілеспрямований і безперервно діючий процес формування особистості [7, с. 15].

Макаренко А.С. розрізняв виховання у вузькому та широкому розумінні. У вузькому сенсі виховання  це процес систематичного, цілеспрямованого впливу на розвиток особистості з метою її підготовки до виробничої, суспільної та культурної діяльності. В широкому значенні виховання є не тільки свідомим цілеспрямованим впливом, а й впливом усієї сукупності умов існування, всіх факторів на особу [8, с. 28].

Сухомлинський В.О. підкреслював, що виховання  це багатогранний процес постійного духовного збагачення та оновлення тих, хто виховується, і тих, хто виховує [9, с. 22.].

Столяренко О.М. вважає, що виховання – це цілеспрямований процес формування важливих соціальних рис особистості як громадянина суспільства і носія загальнолюдських цінностей: духовних, світоглядних, патріотичних, гуманних, поведінкових, моральних, правових, культурних, трудових тощо [10, с. 8].

Виховання – цілеспрямована діяльність вихователя або колективу з розвитку, поширення та поглиблення потреб, мотивів, цінностей та ідеалів, якими керується людина в своєму житті та роботі [11, с. 4].

У лексикографічних працях є своє тлумачення поняття “виховання”. Великий тлумачний словник сучасної української мови дає таке визначення виховання – це сукупність знань, культурних навичок, поглядів, що становлять загальний рівень духовного розвитку людини і є наслідком систематичного впливу [12, с. 118].

За словником С.І. Ожегова, під вихованням слід розуміти навички поведінки, що прищеплені сім’єю, школою, середовищем та які проявляються в суспільному житті [13, с. 88].

Залежно від методологічних позицій вчені по-різному пояснювали природу виховання. Представники біологічної теорії (французький етнограф Ш. Летурно (1831–1902), англійський соціолог Г. Спенсер (1820–1903) вважали, що виховання не є специфічною, характерною особливістю людського суспільства, що воно – біологічне явище, властиве всім живим організмам. Прихильник психологічної теорії (американський історик і теоретик педагогіки П. Монро (1869–1947), переконаний, що виховання ґрунтується лише на несвідомому бажанні дітей наслідувати поведінку дорослих, а наслідування є механізмом, сутністю виховного процесу. Згідно з релігійною теорією (німецький педагог К. Шмідт (1819–1864), у вихованні людини виявляється, насамперед, творча дія Бога, який, створивши людей, дав їм і здібності виховувати дітей. Представники трудової теорії (німецький філософ Ф. Енгельс (1820–1885), англійський соціолог Л. Морган (1818–1881) стверджували, що поштовхом до виникнення виховання було вироблення найпростіших знарядь праці та пов’язана з цим необхідність передавати молодому поколінню знання й уміння їх виготовляти і користуватися ними. Не зважаючи на різноманітність підходів, усі теорії об’єднує той факт, що виховання виникло з потреби передавати досвід та погляди і є однією з найважливіших передумов існування й розвитку суспільства [4, с. 465–466].

Педагогіка виділяє виховання естетичне, політичне, ідеологічне, моральне, трудове, сімейне та правове. На сьогодні існує потреба у правовому вихованні, що зумовлена зростанням творчої, організуючої, координуючої ролі права в усіх сферах розвитку суспільства, побудови правової держави в Україні. А згідно із сучасною концепцією правової держави, як зазначає професор П. Рабинович, однією з її ознак є „притаманність усім громадянам високої державної культури, зокрема їх обізнаність з життєво необхідними юридичними законами, а також умінь і навичок їх використання у практичному житті” [14, с. 586]. Без правового виховання високого рівня правової культури досягти неможливо. Правове виховання покликане забезпечити формування високої правової культури, яка передбачає глибокі правові знання і прагнення поглиблювати їх, свідоме ставлення до прав та обов’язків, повагу до законів і правил людського співіснування, готовність дотримуватися і сумлінно виховувати їх. Висока правова культура громадян є однією з базових засад утвердження громадянського суспільства і правової держави, реалізації демократичних свобод.

Вивченню законів надавалось велике значення на всіх етапах розвитку суспільства. Так археологи у 1901 році знайшли недалеко від руїн міста Вавилона великий кам’яний стовп, викарбуваний клинописом. Після розшифрування написаного з’ясувалось, що це був звід законів вавилонського царя Хаммурапі, що правив у ХVІІІ столітті до нашої ери. Стовп, який було розміщено на головній площі міста для здійснення правосуддя, був призначений не тільки для суддів, але й для всього населення держави, яке повинне було постійно пам’ятати про грізну силу закону та могутність свого правителя [15, с. 6].

Відомо також, що у шумерів значну увагу приділяли вивченню права, переписуючи його норми та окремі судові рішення. У Давньому Римі, у середині V століття до нашої ери, у центрі міста були виставлені Закони ХІІ таблиць. Знання цих законів для римлян було обов’язковим. Кожному юнакові, який вступав у ряди повноправних громадян, необхідно було вивчити їх напам’ять, бо вважалось, що без цього неможливо виконувати громадянські обов’язки, стати воїном, зайняти яку-небудь виборну посаду [15, с. 7].

Слід зазначити, що власне філософсько-правові концепції стали формуватися в епоху Просвітництва (у класичний період). В цю епоху та перших буржуазних революцій особливе місце у фундаментальних працях мислителів І. Канта і Г.-В.-Ф. Гегеля посідає повага до права і закону. Філософська освіта в Україні (кінець XVII – друга половина XVIII століття) безпосередньо пов’язана з діяльністю професорів Києво-Могилянської академії (Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Ян Козельский, Семен Десницький та інші). Увагу правовому вихованню приділяли такі українські філософи, правознавці і політичні діячі як Т. Шевченко, М. Драгоманов, В. Винниченко, М. Грушевський, М. Палієнко, Ф. Тарановський, Б. Кістяківський [16, с. 1].

Осмисленню змісту філософських засад правового виховання особистості з дотриманням її основних прав і свобод сприяв різнобічний аналіз суспільно-педагогічних поглядів Г. Сковороди (досягнення необхідного рівня правомірної поведінки всіх суб’єктів правовідносин є неможливим без їх правового виховання і правового навчання, і безперечним є те, що розпочинати правове виховання і навчання членів суспільства як суб’єктів правовідносин необхідно якомога раніше); С. Русової (демократизація людини – це не “дозвіл” ззовні, а внутрішнє усвідомлення своїх прав і свобод, а відтак і відповідальності); А. Макаренка (трактування захисту особистості від насилля чи свавілля; розвитку гідності, формування етики поведінки) тощо.

Події початку XX століття у нашій країні сформували неоднозначне ставлення громадськості до правових явищ. Ідеологи революційної правосвідомості відстоювали ідеї суб’єктивного розуміння права, а тому віра в могутню силу права, покликану захистити людину від сваволі влади і конфліктів, була підірвана. Потреба влади в правовій інформованості суспільства була відсутня, керувати безграмотними в юридичних питаннях людьми виявилося легше [17, с. 35]. Тому робота з правового виховання носила епізодичний характер, не складаючи цілісної системи. Вона зводилася лише до окремих бесід, зустрічей, лекцій, що іноді не були взаємопов’язані між собою. Обсяг навчального часу для вивчення правових питань був незначний.

Основи правових знань не повинні бути прерогативою лише вузького кола фахівців. Усі громадяни України мають право на набуття необхідного їм мінімуму правових знань. Проте, це право залишиться лише декларацією без дієвих механізмів його впровадження у повсякденне життя. Воно насамперед має забезпечуватись розгалуженою системою загальних та спеціалізованих навчально-виховних закладів різних форм власності, широким правовим інформуванням населення через засоби масової інформації, культурно-освітні та інші державні та недержавні організації.

Чим ясніше для усіх членів нашого суспільства вимоги законів, тим міцніше дисципліна та порядок у державі, підвищується суспільна активність громадян [15, с. 9]. Мехонцева Д. зазначала, що Роберт Оуен (1771–1858), вважаючи виховання основним в житті суспільства, говорив, що могутність виховання в тому, що тільки завдяки йому недосконале людство в майбутньому може перетворитися у нову расу людей [18, с.11].

У Радянському Союзі та Українській Радянській Соціалістичній республіці питанню правового виховання та правовиховної діяльності міліції приділялась значна увага. Так, відомі широко пропаговані програми комуністичного виховання, а саме Постанова ЦК КПРС “Про заходи щодо подальшого розвитку юридичної науки та покращання юридичної освіти в країні” від 16 червня 1964 року [19], Постанова ЦК КПРС “Про 50-річчя ВЛКСМ і завдання комуністичного виховання молоді” від 1 жовтня 1968 року [20], Постанова ЦК КПРС “Про заходи щодо покращання правового виховання працівників” від 15 вересня 1970 року [21], Постанова Ради Міністрів Української РСР „Про заходи щодо організації юридичного всеобучу в Українській РСР” № 143 від 29 червня 1990 року [22]. Після їх денонсування у пострадянському суспільстві виник “виховний вакуум”, що негативно відобразилося на рівні правової свідомості та правової культури населення.

Початок 90-х років характеризується початком кардинальної трансформації суспільного, політико-правового буття українського суспільства. Особливо велике історичне значення для формування та розвитку нового правового буття українського суспільства мало прийняття у 1996 році Конституції України, яка створила юридичну базу для утвердження нашої державності, формування національної правової системи, цілісної системи правового виховання. Як слушно зазначила Л.М. Горбунова, що „потребою сьогодення є підвищення рівня правової підготовки населення; збільшення кількості годин на викладання правознавства; належна фахова підготовка викладачів правових дисциплін, видання оновлених підручників та посібників з правознавства; створення належних умов для набуття громадянами знань про свої права, свободи і обов’язки; широке інформування населення про правову політику держави та законодавство, вільний доступ громадян до джерел правової інформації; вдосконалення системи правової освіти ...” [23, с. 9].

Для кращого дослідження обраної проблематики є доцільним зробити огляд літератури за темою дослідження. Так, для з’ясування стану розробки різних аспектів проблеми правового виховання всі джерела, які були використані при написанні дисертаційного дослідження можна об’єднати в такі групи.

Першу з них становлять нормативно-правові акти та документи, в яких позначається необхідність підвищення рівня правової свідомості та правової культури, здійснення виховання (правове виховання є важливою і необхідною частиною загального виховання); розкривається його зміст, структура; передбачено юридичні засоби реалізації правового виховання й окремих його форм.

Загалом, для кращого дослідження нормативно-правової бази щодо питань правовиховної діяльності, її можна поділити на:

1) Нормативно-правові акти загального характеру: Конституція України [24], закони України “Про вищу освіту” від17 січня 2002 року [25], „Про звернення громадян” [26], „Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” [27], „Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними” [28] та інші, Державна національна програма „Освіта” (Україна ХХІ століття) [29], Концепція Державної програми розвитку освіти на 2006-2010 роки від 12 липня 2006 року, виконання якої дасть можливість забезпечити перехід до нової якості освіти і виховання, що випливає з їх пріоритетності для розвитку України, зокрема, підвищення якості навчання і виховання, що позитивно вплине на рівень кваліфікації, компетентності та відповідальності фахівців усіх напрямів підготовки і перепідготовки кадрів, упровадження новітніх педагогічних та інформаційних технологій, поглиблення інтеграції освіти і науки [30], Національна доктрина розвитку освіти від 17 квітня 2002 року [31], а також Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 року [32] тощо.

2) Нормативно-правові акти, що регулюють виховну та правовиховну роботу на сучасному етапі розвитку суспільства: Концепція національного виховання [33], Концепція підвищення правової культури учасників виборчого процесу та референдумів в Україні № 1322/2000 від 8 грудня 2000 року [34], Національна програма правової освіти населення від 18 жовтня 2001 року № 992/2001 [35], Положення про організацію навчального процесу у вищих навчальних закладах від 2 червня 1993 року №161 [36], Постанова Верховної Ради України „Про заходи Кабінету Міністрів України щодо захисту національних інтересів держави у сферах національно свідомого і патріотичного виховання молодого покоління та забезпечення умов його розвитку” від 22 травня 2003 року № 865-IV [37], Розпорядження Президента України „Про заходи щодо дальшого вдосконалення системи патріотичного виховання молоді” від 29 червня 2001 року № 173/2001-рп. [38] та ряд інших.

3) Нормативно-правові акти, що визначають статус, обов’язки і завдання окремих суб’єктів правовиховної діяльності: закони України „Про Службу безпеки України” [39], „Про прокуратуру” [40], „Про адвокатуру” [41], „Про міліцію” [42], „Про органи і служби у справах неповнолітніх і спеціальні установи для неповнолітніх”[43], Указ Президента України “Про затвердження Положення про Міністерство юстиції України” [44], Накази МВС України „Про затвердження Концепції виховної роботи у вищих навчальних закладах МВС України” [45], “Про Головний центр громадських зв’язків” [46] та інші.

Основними нормативними документами, які регулюють процес здійснення правового виховання населення, є Закон України “Про освіту” [47] та Національна програма правової освіти населення [35], в якій визначено основні напрями правової освіти та форми її реалізації. Програму було розроблено з урахуванням досвіду правовиховної роботи минулих років з метою подальшого розвитку в державі правової освіти та виховання у громадян поважного ставлення до закону і прав людини.

На жаль, після прийняття Національної програми правової освіти населення України реальних змін в організації та проведенні правовиховного процесу не відбулося.

Отже, виникла потреба у виробленні принципово нового підходу до закріплення та здійснення правового виховання на сучасному етапі розвитку українського суспільства.

Основними питаннями, які розглядаються в нормативно-правових актах, що стосуються правовиховної діяльності, є підвищення рівня правової культури та правосвідомість. При цьому немає дефініції правового виховання, не визначено які форми та методи правового виховання слід застосовувати, мету та завдання саме правовиховної діяльності, тобто в Україні немає цілісного нормативно-правового акту з правового виховання населення. А це призводить до того, що суб’єкти правовиховної діяльності не належним чином здійснюють правовиховну роботу.

До другої групи наукових праць належать роботи, в яких з’ясовано сутність поняття “правове виховання” в різних аспектах, розкрито його мету, завдання, форми та методи, здійснено співвідношення та аналіз взаємозв’язку з правосвідомістю та правовою культурою (О.В. Аграновської, В.Д. Бабкіна, Л.Є. Баліна, А.Д. Бойкова, В.В. Бородіна, О.Ф. Гіди, В.В. Головченка, С.Д. Гусарєва, К.Ф. Загоруйка, В.П. Зеніна, Д.А. Керімова, В.В. Копєйчикова, В.О. Котюка, О.О. Лукашевої, А.В. Міцкевича, В.М. Обухова, В.В. Оксамитного, П.М. Рабіновича, І.Ф. Рябка, В.П. Сальнікова, В.М. Скобєлкіна, О.В. Татаринцевої, В.І. Темченка, О.Д. Тихомирова, В.В. Тищенка, В.Т. Томіна, О.В. Шмоткіна, М.Й. Штангрета та інших).

Теоретичні питання ефективності правового виховання у 80-ті роки ХХ ст. розроблено В.В. Головченко [48], [49]. Він обґрунтував загальні критерії та показники ефективності правового виховання, якими є позитивні рухи в структурі правової свідомості та поведінки громадян. До них автор відніс: рівні правових знань, правову переконаність, соціально-правову активність членів суспільства, поведінку, що відповідає нормам права. Головченко В.В. розробив спосіб вимірювання ефективності правового виховання за допомогою логіко-математичного моделювання.

До третьої групи належать наукові розробки, в яких висвітлено проблеми правового виховання різних категорій населення (В.В. Альхименка, В.Д. Бабкіна, З.А. Бренгева, М.М. Галімова, О.О. Ганзенка, А.Б. Козловського, В.О. Котюка, С.М. Легуші, П.В. Макушева, Г.Д. Маркової, Л.О. Мацук, А.В. Міцкевича, О.Ф. Мураметса, Г.І. Неліпи, Ф.Г. Сазонова, О.В. Татаринцевої, Є.І. Федика та ін.). Так, у працях Г.Д. Маркової [50], В.В. Альхіменка та А.Б. Козловського [15] розкрито проблеми правового виховання молоді; Ф.Г. Сазоновим досліджено особливості правового виховання осіб, що засуджені до позбавлення волі [51]; С.М. Легушею у своїх роботах з’ясовано правове виховання курсантів вищих навчальних закладів МВС України [52]; Л.О. Мацук піднято питання підготовки майбутніх учителів початкових класів до правового виховання молодших школярі [53]; В.Д. Бабкіним охарактеризоване правове виховання студентів [54], а Є.І. Фєдиком формування правової культури саме студентів-юристів через здійснення правовиховної роботи [55]. Було використано фундаментальні теоретичні положення вчених-правознавців О.О. Ганзенка (принципи правового виховання) [16], П.В. Макушева (професійна правосвідомість і правова культура дільничних інспекторів міліції) [56], [57], О.В. Татаринцевої (методологія та методика правового виховання) [58] та інших.

Ґрунтовні дослідження О.М. Бандурки, В.В. Бородіна, С.Д. Гусарєва, Я.Ю. Кондратьєва, Л.Н. Корноухова, А.Ю. Олійника, А.Г. Пинзаря, О.Ф. Скакун, С.С. Сливки, Л.К. Суворова, О.Д. Тихомирова, В.І. Темченка, І.А. Тимченка, О.Н. Ярмиша та інших присвячені правовому вихованню особового складу МВС України.

Аналіз різних аспектів правового виховання здійснювали педагоги Н.П. Волкова, Т.А. Ільїна, М.Д. Касьяненко, Л.О. Мацук, А.М. Столяренко, В.А. Сухомлинський та ряду інших. З філософської точки зору правове виховання розглядали В.С. Каптарь, В.А. Чефранов, М.Й. Штангрет.

Разом з тим, не всі аспекти проблеми правового виховання отримали достатньо повне висвітлення в науковій літературі. Про відставання в розробці проблем правового виховання відзначалося неодноразово. Незважаючи на значну кількість наукових доробок у сфері правового виховання з різних аспектів, нові реалії суспільства потребують вирішення цих проблем на сучасному рівні. Дотепер не розкрито сутність правового виховання. Слід відзначити, що питання розуміння сутності правового виховання належить до тих фундаментальних проблем сучасного суспільства, вирішення яких сприятиме досягненню нового рівня соціальної зрілості суспільства. Звідси витікає значущість правового виховання в сучасному суспільстві і необхідність нових підходів до розуміння сутності правового виховання.

Відсутня характеристика ознак правового виховання. Так, М.М. Галімов [59], О.О. Ганзенко [16], Д.А. Керімов [60], С.М. Легуша [52], А.В Міцкевич [61], О.Ф. Мураметс [59], І.Ф. Рябко [62], О.В. Шмоткін [63] та ряд інших вчених визначають дефініцію поняття та принципи правового виховання, проте ознаки не позначають. Дискусія про категорію правового виховання має таку ж давню історію, як і саме право. Різноманітність поглядів на право, їх зміна в процесі історичного розвитку суспільства дозволяють зробити висновок про те, що поняття правового виховання потребує постійного переосмислення.

Не з’ясовано питання співвідношення механізму правового виховання та системи правового виховання. Хоча, В.Н. Зенін [64], [65], М.І. Козюбра, В.В. Оксамитний [65], [66], О.В. Міцкевич [61], Л.Є. Балін [67], [68] та інші наголошують у своїх працях про необхідність чіткого розмежування даних понять. Проте більшість вчених або ототожнюють означені категорії, або розглядають їх паралельно. Так, С.М. Легуша [52], систему і механізм правового виховання вживає як взаємозамінні поняття, а Л.К. Суворов взагалі уникає вживання цих термінів, замінюючи їх на термін „правовиховний процес” [69].

В науковій юридичній літературі на сьогодні немає однозначного підходу до розуміння категоріального апарату теорії правового виховання, а саме: форм, способів та засобів правового виховання. Крім того, залишається не з’ясованими роль міліції в механізмі правового виховання, а також форми та методи, які використовуються працівниками міліції в процесі правовиховної діяльності.

Вивчення наукової літератури з правового виховання дає підставу вважати, що сучасна постановка питання про правове виховання, розуміння його сутності, форм та методів вимагає певних уточнень.

Четверта група джерел, які були використані при написанні дисертації, - це матеріали юридичної практики, а саме: інформаційні звіти, статистичні дані щодо здійснення правовиховних заходів серед населення працівниками міліції та правовиховної роботи з особовим складом органів правопорядку: План основних заходів МВС України у ІI кварталі 2006 року [70], Звіт про стан злочинності в Україні та результати оперативно – службової діяльності органів внутрішніх справ за січень-червень 2006 року [71], Зведення про взаємодію органів внутрішніх справ із засобами масової інформації та громадськістю УМВС в Дніпропетровській області за 2 квартал 2004 року [72], Аналітична довідка за результатами роботи ДІМ, ВДІМ, УАСМ УМВС України в Дніпропетровській області станом на червень 2004 року [73], Інформація про підсумки діяльності Міністерства юстиції України та його територіальних органів у 2006 році та завдання щодо підвищення ефективності їх роботи у 2007 році [74], Про стан злочинності в Україні та результати оперативно – службової діяльності органів внутрішніх справ за січень-червень 2006 року [75] тощо.

Поряд із значною кількістю нормативного та наукового матеріалу з правовиховної роботи, необхідно зазначити, що існують суттєві недоліки, які роблять процес правового виховання поверховим, а саме:
  1. На сьогодні не існує спеціальних державних програм правовиховної спрямованості.
  2. Правовиховна робота нерідко має декларативний характер, тобто проводиться поверхово, відображаючи основні правовиховні заходи лише документально.

Таким чином, в умовах сьогодення рівень правовиховної роботи не повною мірою відповідає вимогам часу, тим суспільним перетворенням, які почали відбуватися в державі.

Для подолання цих недоліків необхідно спрямувати роботу на:

 розробку нормативно-правових актів щодо правового виховання;

 активізацію наукової роботи вищих навчальних закладів з проблем правовиховної діяльності на сучасному етапі розвитку українського суспільства;

 стимулювання суб’єктів правового виховання на виконання покладених на них завдань;

 інформування громадян про їх права та свободи, виховання за допомогою різних форм та засобів шанобливого ставлення до права.

Цимбалюк М.М. вважає, що в процесі проведення правової реформи необхідно здійснити широку програму заходів щодо розвитку правового виховання та правового перевиховання населення, спрямовану на формування:

 правових знань і переконань, які включають знання норм і принципів міжнародного права, сформульованих у документах ООН і Ради Європи, та переконання в їх соціальній цінності для кожного громадянина України, всього українського суспільства;

 нових правових ідеалів, визначених у нормах і принципах національного та міжнародного права, зорієнтованих на повагу до прав людини, її прав і свобод, на віру в здатність громадян України забезпечити соціальний розвиток країни, зокрема засобами права;

 критичного ставлення до тих законів, які суперечать принципам справедливості, обмежують права і свободи людини, визначені у принципах і нормах міжнародного права та Конституції України [76, с. 10-11].

Особливість правового виховання на сучасному етапі розвитку суспільства полягає в його новій орієнтації, новому змісті, вирішенні нових завдань, що органічно та комплексно пов’язані з формуванням в нашій країні правової держави. Саме в такому контексті та згідно з Національною програмою правової освіти населення від 18 жовтня 2001 року № 992/2001 [35], ми пропонуємо розробити Концепцію правового виховання населення, яка б передбачала наявність правового виховання громадян, як необхідної умови побудови правової держави в Україні, що досягається через ефективне функціонування правовиховного механізму. Про створення нової моделі правового виховання ще у 1991 році зазначав В.С. Каптарь у своєму дисертаційному дослідженні „Правове виховання як засіб активізації людського фактора” [77, с. 3]. Однак ця пропозиція так і залишилася не реалізованою. „Незважаючи на глибину досліджуваного явища, – зазначає В.І. Темченко, – в літературі все ж немає однозначної загальновизнаної концепції поняття правового виховання” [78]. „Народну правосвідомість може відродити лише державна комплексна програма правового виховання”, – впевнений Й. Васькович [79, с. 49]. Євпалова Н.Ю. зробила висновок про те, що головним засобом усунення дефектів правової свідомості може бути розробка та реалізація програми правового виховання молоді [80]. Це ж підтверджується результатами проведеного нами анкетування: 63,5 % опитаних працівників міліції зазначили, що найбільш дієвим засобом з підвищення рівня правової вихованості є розробка загальнодержавних програм щодо правового виховання населення. Також дієвими засобами щодо підвищення рівня правової вихованості населення є контроль за реалізацією загальнодержавних програм щодо правового виховання (так вважають 34,37% опитаних), розробка нормативно-правової бази щодо правового виховання населення (53,1%), підготовка кваліфікованих кадрів з числа працівників міліції для реалізації заходів з правового виховання населення (45,8%) [Додаток Б].

Отже, правове виховання віддзеркалює нагальні потреби людства на різних історичних етапах розвитку суспільства. Правовиховна діяльність позначається на всіх сферах життя громадян. Правове виховання нежиттєздатне без успадкування кращих здобутків минулого та врахування наукових напрацювань сучасних вчених.

Огляд джерел, в яких розглядається питання правового виховання, дозволяє зробити висновок про недостатню вивченість цієї правової категорії та її змістовного наповнення на сучасному етапі розвитку українського суспільства. А це не сприяє формуванню та підвищенню рівня правової свідомості та правової культури населення, побудові дійсно правової держави та громадянського суспільства в Україні.

Отже, втілення в життя основних положень Конституції України [24], Концепції Державної програми розвитку освіти на 2006-2010 роки [30], Концепції національного виховання [33], Національної програми правової освіти населення [35] та інших нормативно-правових актів актуалізує необхідність розроблення та прийняття Концепції правового виховання населення України.

Так, у Концепції необхідно: по-перше, визначити поняття правового виховання та його сучасний стан; по-друге, окреслити мету, завдання, принципи, форми та методи правовиховної діяльності; по-третє, визначити перспективні напрями реалізації Концепції.

    1. Методологія дослідження


Підвищення рівня правової свідомості та правової культури населення, вдосконалення системи правового виховання, здійснення його на сучасному етапі розвитку українського суспільства всіма суб’єктами права в цілому та працівниками міліції зокрема, можуть привести до очікуваного результату лише за умови їх належного наукового та практичного забезпечення. В свою чергу ефективність наукових розробок проблематики правового виховання значною мірою визначаються його методологічною обґрунтованістю.

Непослідовність та недосконалість законодавчого регулювання правовиховної діяльності в Україні є закономірним наслідком того, що немає чітко окреслених і науково виважених методологічних засад її дослідження.

Таким чином, можна стверджувати, що питання методологічних засад дослідження правового виховання набуває особливої актуальності та потребує негайного вирішення.

Тому важливим етапом процесу наукового пізнання є правильний, обґрунтований вибір методології та методів дослідження. Наука здобуває об’єктивні знання про явища та процеси тоді, коли має належну методологічну основу.

Питання методології досить складне, оскільки саме це поняття тлумачиться по-різному. Багато зарубіжних наукових шкіл не розмежовують методологію і методи дослідження. У вітчизняній науковій традиції методологію розглядають як учення про науковий метод пізнання або як систему наукових принципів, на основі яких базується дослідження і здійснюється вибір сукупності пізнавальних засобів, методів, прийомів дослідження [81].

Найчастіше методологію визначають як „концептуальний виклад мети, змісту, методів дослідження, які забезпечують отримання максимально об’єктивної, точної, систематизованої інформації про процеси та явища” [82, с. 56].

Методологія виконує такі функції:
  • визначає способи здобуття наукових знань, які відображають динамічні процеси та явища;
  • направляє, передбачає особливий шлях, на якому досягається певна науково-дослідницька мета;
  • забезпечує всебічність отримання інформації щодо процесу чи явища, що вивчається;
  • допомагає введенню нової інформації до фонду теорії науки;
  • забезпечує уточнення, збагачення, систематизацію термінів і понять у науці;
  • створює систему наукової інформації, яка базується на об’єктивних фактах, і логіко-аналітичний інструмент наукового пізнання [81].

Метод (гр. methodos) – спосіб пізнання, дослідження явищ природи і суспільного життя. Це також сукупність прийомів чи операцій практичного або теоретичного освоєння дійсності, підпорядкованих вивченню конкретного завдання. Різниця між методом та теорією має функціональний характер: формулюючись як теоретичний результат попереднього дослідження, метод виступає як вихідний пункт та умова майбутніх досліджень [81]. Метод – це шлях до визначеної мети. Вибір методу диктує об’єкт і предмет дослідження. Синонімом терміну „науковий метод” (у широкому його розумінні) є термін „науковий підхід”, що означає принципову методологічну орієнтацію наукового дослідження [83, с. 28].

Методологічну основу дисертаційного дослідження складають філософські, загальнонаукові та спеціальні методи дослідження.

    Враховуючи багатовимірність феномена правове виховання, в дослідженні використано міждисциплінарний підхід.

З-поміж філософських методів дослідження застосовується діалектичний метод. Його сутність полягає в тому, що він вимагає вивчити предмет дослідження не в статиці, а в розвитку, з урахуванням тих факторів і умов, що впливають на його сутність, призначення, особливості [84, с. 12]. „Діалектика як метод пізнання природи, суспільства і мислення, розглянута в єдності з логікою і теорією пізнання, є фундаментальним науковим принципом дослідження багатопланової і суперечної дійсності в усіх її проявах” [82, с. 58]. Цей принцип „був розвинутий протягом багатьох століть вченими різних філософських та політичних напрямків” [49, с. 149] й полягає у такому підході до вивчення явищ суспільного буття, що ґрунтується на загальних закономірних зв’язках розвитку суспільства, держави й природи. Принципами діалектичного методу є об’єктивність, всесторонність, конкретність, історизм [85, с. 314-316].

Враховуючи проблему дисертації, найчастіше застосовуються такі філософські категорії, як форма і зміст, сутність і явище, ціле й частина та інші, а також закони діалектики: єдності і боротьби протилежностей; переходу кількісних змін у якісні; заперечення заперечення тощо.

Діалектичний метод використовується у відповідності до принципу історизму: правове виховання особи розглядається як явище, що рухається у часі під впливом факторів, які відповідають певному історичному етапу.

Стосовно теми дослідження це означає розкриття механізму правового виховання як явища динамічного і такого, що знаходиться у взаємозв’язку із правовою свідомістю та правовою культурою суспільства. Татаринцева О.В. вважає, що діалектичний підхід до правового виховання дозволяє зрозуміти, що це – всеохоплюючий суспільний процес [58 ,с. 5].

До загальнонаукових принципів дослідження належать: історичний, термінологічний, системний, формально-логічні методи аналізу та синтезу, аксіологічний (ціннісний), структурно-функціональний та синергетичний.

Історичний підхід дає змогу дослідити виникнення, формування і розвиток процесів і подій у хронологічній послідовності з метою виявлення внутрішніх та зовнішніх зв’язків, закономірностей та суперечностей [81]. тому закономірним є перш ніж вивчати сучасний стан правового виховання слід дослідити його генезис.

Будь-яке теоретичне дослідження потребує описування, аналізу та уточнення понятійного апарату конкретної галузі науки, тобто термінів і понять, що їх позначають [82, с. 59]. Саме термінологічний принцип передбачає вивчення історії термінів і позначуваних ними понять, розробку або уточнення змісту та обсягу понять, встановлення взаємозв’язку і субординації понять, їх місця в понятійному апараті теорії, на базі якої базується дослідження [81], який дозволив з’ясувати сутність таких понять як „правове виховання”, його „сутність”, „система правового виховання”, „механізм правового виховання”, „юридична клініка” та інших, сформулювати їх визначення.

Формально-логічні методи аналізу (дає змогу поділити предмет на частини) та синтезу (навпаки, є наслідком з’єднання окремих частин та рис предмета в єдине ціле) дозволили виокремити ознаки понять, що складають предмет дослідження, а також провести класифікацію суб’єктів правового виховання, надати характеристику структурним елементам системи правового виховання.

До загальнонаукової методології слід віднести системний метод, застосування якого потребує кожний об’єкт наукового дослідження. Системний метод – це аспект, ракурс дослідження, що передбачає розгляд об’єкта як складного, багатогранного, різноякісного явища, що складається з елементів, зв’язки між якими утворюють відносно незмінну структуру і забезпечують його цілісність. При цьому вся дана система (видова), яка знаходиться в безперервному русі, розвитку, володіє певною автономією щодо навколишнього середовища, яке слугує для даного об’єкта родовою системою [86, с. 950]. Системний метод дозволив дослідити процес правового виховання як множину елементів (суб’єктів, об’єктів, форм, засобів та методів), поєднаних між собою зв’язками та відношеннями.

З’ясування змісту системи правового виховання потребує розгляду її структурних елементів. Вченими не вироблено єдиного погляду щодо структурних елементів правовиховного процесу. Тому, використавши структурно-функціональний метод, нами зроблена спроба об’єднати усі елементи. Сутність структурно-функціонального методу полягає у виділенні в системних об’єктах структурних елементів (компонентів, підсистем) і визначення їхньої ролі у системі [82, с. 61].

Аксіологічний (ціннісний) метод базується на понятті цінності і дає можливість з’ясувати якості і властивості предметів, явищ, процесів, здатних задовольнити потреби окремої особистості і певного суспільства, а також ідеї і спонукання у вигляді норми та ідеалу. Цінності – це перевага певних смислів і побудованих на цій основі способів поведінки [81]. Аксіологічний метод використовувався при з’ясуванні відношення громадян та працівників міліції до чинного права.

Відносно новим фундаментальним методом пізнання є синергетичний підхід. Синергетика – (грец. – спільна дія) – один з ведучих напрямків сучасної науки, що представляє собою природно-науковий вектор розвитку теорії нелінійних динамік у сучасній культурі [87, с.902]. Сутність синергетичного (синергійного) підходу полягає в дослідженні процесів самоорганізації та становлення нових упорядкованих структур. Він реалізується в дослідженні систем різної природи: фізичних, біологічних, соціальних, когнітивних, інформаційних, екологічних та інших.

Правове виховання також не є закритою сферою суспільної діяльності. На його спрямованість та ефективність значно впливають не лише правові, а й економічні, політичні, ідеологічні та інші чинники.

Спеціальними методами, що використовувалися при написанні дисертаційного дослідження є: спеціально-юридичний, порівняльно-правовий та соціологічний методи.

Спеціально-юридичний метод полягає в описі державно-правової практики, юридичних норм тощо. З його допомогою встановлюються зовнішні ознаки правових явищ, їхні відмінності, виробляються поняття та їх значення. Завданням цього методу є аналіз змісту чинного законодавства і практики його застосування державними органами [84, с. 14]. Спеціально-юридичний був використаний при аналізі чинного законодавства та його застосування у правовиховній діяльності міліції.

Компаративний (порівняльно-правовий) метод припускає зіставлення юридичних понять, явищ і процесів і виявлення між ними схожості та відмінностей. Порівняння дозволяє класифікувати державно-правові явища, з’ясувати їх історичну послідовність, генетичні зв’язки між ними [88, с. 15]. Означений метод, на думку О.Д. Тихомирова, об’єднує всі методи досліджень „не одного” (“одного, другого, іншого”) об’єкта чи його стану, предметом яких є виявлення всезагального, загального, різного та унікального. Він не зводиться тільки до порівняльного методу, його складовими є порівняння, зіставлення, протиставлення, конфронтація, контрастування та інші методи [89, с. 9]. Цей метод дозволив здійснити порівняльний аналіз таких категорій як „система правового виховання” та „механізм правового виховання”, „правова освіта” та „юридична освіта”.

Соціологічний метод полягає в дослідженні права не на рівні абстрактних категорій, а на підставі конкретних соціальних фактів. Соціологічний метод містить в собі такі засоби, як аналіз статистичних даних і різного роду документів, соціально-правовий експеримент, опитування населення [88, с. 15].

У дисертації використано дані соціологiчного опитування з проблем виховної роботи в органах внутрішніх справ України, проведеного під керівництвом В.Л. Лапшиної [90] та результати анкетування щодо сучасного стану партнерських відносин міліції та населення, яке здійснив А.В. Головінов [91], а також матеріали статистичної звітності УМВС України в Дніпропетровській області щодо кількості проведених бесід, лекцій, зустрічей з населенням та виступів в засобах масових інформацій з правового виховання, а також результати анкетування курсантів та слухачів Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ, студентів Дніпропетровського гуманітарного університету та працівників міліції, проведеного автором в 2005 році [Додатки Б, В, Д].

Соціологічний метод анкетування дозволив з’ясувати думку працівників міліції щодо необхідності та якості проведення правового виховання населення, стану правовиховної роботи як серед особового складу міліції, так і серед громадян.

Таким чином, не розробленість деяких питань правового виховання, суперечливість інших вказує на те, що його аналіз ще немає достатньо повного і всебічного висвітлення й потребує ретельного комплексного дослідження, яке має проводитись, на наш погляд, з використанням діалектичного, синергетичного, історичного, системного, структурно-функціонального, термінологічного, аксіологічного (ціннісного), формально-логічних методів аналізу та синтезу, порівняльно-правового,