Українське незалежне інформаційне агентство новин (уніан). Засновано в березні 1993 року

Вид материала

Документы

Содержание А як ви робите гарбузову зупу? Налисники не робите? А капусту звідки берете квасити? Вам подобається цей сандвіч? Ви часто їздите в Польщу? А як ви відчуваєте: краще розуміють вами написане поляки чи українці? Ви переклали, а потім і начитали на диск вірші Чеслава Мілоша. Ви погодилися на це тому, що вам так подобається Чеслав Мілош, чи Чи існує в Україні націоналізм, на вашу думку? А українофобія існує? Ви живете у Франківську. Здається, там ви б не мали відчувати цю ненависть. Чи все-таки відчуваєте? Як із цим боротися? Чи відчуваєте ви, що в Україні проводиться хоч якась гуманітарна політика? А культурна? Чого бракує нашій школі? Ви казали, що над чимось працюєте зараз. Що пишете? Розмовляла Оксана Климончук Реформаторських планів громаддя Вічні доопрацювання Пропозиції: пакт про ненапад, стипендії, поширення книжок Микола Третяк ... Полное содержание

Подобный материал:

• Новости из одессы 2, 330.23kb.
• Відділ маркетингу: тел. 279-3690, 279-3158, факс 461-9111, 279-3320, e-mail: market@unian, 915.69kb.
• Українське незалежне інформаційне агентство новин (уніан). Засноване в березні 1993, 824.87kb.
• Українське незалежне інформаційне агентство новин (уніан). Засноване в березні 1993, 737.75kb.
• Українське національне інформаційне агентство укрінформ моніторингове дослідження інформації, 223.5kb.
• Українське національне інформаційне агентство укрінформ моніторингове дослідження інформації, 225.25kb.
• Українське національне інформаційне агентство укрінформ моніторингове дослідження інформації, 145.33kb.
• Декретами Кабінету Міністрів України  від 9 грудня 1992 року n 6-92,  від 11 січня, 849.29kb.
• Українське національне інформаційне агентство моніторингове дослідження інформації, 510.67kb.
• Головним управлінням юстиції у Рівненській області зареєстровано з 1993 року нормативно-правові, 2267.63kb.

Культура


Українське незалежне інформаційне агентство новин (УНІАН). Засновано в березні 1993 року.

Генеральний директор Олег НАЛИВАЙКО. Головний редактор Олександр ХАРЧЕНКО.

Редактор випуску Оксана КЛИМОНЧУК..

Видається українською мовою. При використанні посилання на УНІАН обов’язкове.

Адреса редакції: 01001, Київ-1, вул. Хрещатик, 4. Телефон: 279-3663, 279-4395 , факс 279-3571, .net.

Відділ маркетингу: тел. 279-3690,279-3158, факс 461-9111,279-3320, E-mail: market@unian.net

Технічна підтримка: тел. 278-0007, E-mail: postmaster@unian.net


09 грудня 2011 року, п’ятниця, №50





Інтерв’ю


Тарас Прохвсько: Є речі, набагато важливіші від знань. Любов, наприклад


Із Тарасом ПРОХАСЬКОМ я зустрілася в одній із французьких пекарень Києва. Він мене пригостив млинцями із сиром, сам їв сандвіч із моцарелою... Просто так спілкуватися з письменником — щастя, а їсти з ним — це вже, як каже архієпископ Любомир Гузар, спілкуватися в особливий спосіб... Природно, що спершу наша розмова була про їжу. Пан Тарас розповів, як любить готувати зупу, що в перекладі з галицької говірки означає — суп.


І які зупи ви готуєте?


Тепер у мене є блендер, тому з’явився цілий світ таких зупів-пюре. І зараз у нас буде «гарбузовий рай», бо саме сезон гарбузів.


А як ви робите гарбузову зупу?


У мене є два способи приготування гарбуза. Може бути просто варений гарбуз на молоці з рисом. Ця страва в солодкому вигляді була улюбленою їжею моїх дітей. Малими вони могли три рази на день їсти гарбузову кашу. Це було дуже зручно, коли діти хочуть одного й того самого.

Другий — варю гарбуз із морквою, цибулею, картоплею, потім усе це блендерую й додаю багато зеленої петрушки й вершків.


Налисники не робите?


Ні, налисники дружина більше робить.


У вас так усе поділено: хтось — зупу, хтось — налисники.


Просто є такі речі, коли хтось один уміє й любить робити. Але найчастіше ми їмо, особливо в літню пору, печену картоплю. Бо це досить просто. Запікаємо в духовці. А якщо вже є квашена капуста... Головна моя робота восени — зробити вдосталь квашеної капусти... Тоді ми взагалі, як якісь арештанти, — їмо тільки печену картоплю з квашеною капустою. Ми це страшно любимо.


А капусту звідки берете квасити?


На базарі... Це вже якісь такі інтелектуальні ігри, бо, скажімо, треба вичекати, по-перше, з ціною. Треба зрозуміти, що нижче вже не буде, бо я зазвичай купую десь сто кілограмів капусти. Це близько 200 гривень... Я розумію, що часом можна заплатити такі гроші, а то й більше за обід, та за франківськими мірками двісті гривень за капусту — багато.

По-друге — треба визначитися з погодою, тому що в нас немає пивниці й капуста стоїть на балконі, тому необхідно, аби вже було достатньо холодно, бо як буде тепло, то вона зіпсується.


Вам подобається цей сандвіч?


Так, бо я дуже люблю моцарелу. Але у Франківську її нема. З’явилася якась «українська», але українська моцарела — то те саме, що українська демократія. Тобто демократія є, але з великими іншостями.

Найближча справжня моцарела є в Перемишлі.


Ви часто їздите в Польщу?


Так, але як тільки коли є якась потреба, зазвичай літературна. Поляки дуже добре сприймають мною написане, ставляться дуже приязно й уважно. Вони видали все, що я написав.


А як ви відчуваєте: краще розуміють вами написане поляки чи українці?


Зауважу, що поляки середнього і старшого віку чомусь на диво добре розуміють. А в нас — молоді, теж на диво.


Ви переклали, а потім і начитали на диск вірші Чеслава Мілоша. Ви погодилися на це тому, що вам так подобається Чеслав Мілош, чи просто прийняли пропозицію поляків?


Добре, що в когось з’явилася така ідея, бо я б сам до такого не додумався. Коли перекладав його вірші, в мене було якесь особливе вчитування, й вони мені видалися дуже мудрими. Було кілька моментів, коли все було співзвучне з тим, про що я думав. Мені дуже пощастило, що ті вірші, які мені дали до перекладу, відповідали мені. Одна його думка стала взагалі одною з найважливіших за останні роки — «і навіть мить просвітління насправді нічого в нас не міняє».

Якраз перед тим думав, що коли людина щось усвідомлює, то мало б щось змінюватися, але, як правило, такого не трапляється. Тому ті слова були для мене заспокійливими. Бо одною з людських особливостей є те, що вона забуває сама себе: що думала, що відчувала, якою була в різні періоди життя. Тобто й просвітління з часом забувається.


Недавно вийшла друком дитяча книжка про Голодомор «Зернятко надії». В неї одразу ж з’явилися противники (власне, це ті, хто взагалі заперечує Голодомор як геноцид), мовляв, навіщо травмувати дитячу психіку. Яка ваша думка?


Гадаю, дітям про голод, про їжу варто в будь-якому сенсі розказувати з самого малку. Тим більше, якщо це є такою важливою частиною нас, нашого народу, нашого світосприйняття. Але навіть якби не йшлося про український Голодомор, просто про голод, про їжу дітям треба розповідати. Діти з малечку повинні усвідомлювати вартість їжі й те, що її може не бути.


Чи існує в Україні націоналізм, на вашу думку?


Як на мене, ні. В нас нема націоналізму власне як світогляду, тому що націоналізм — це не просто любов до Батьківщини й нелюбов до ворогів Батьківщини. Націоналізм — певна система організованих поглядів. Теорія, яка має певні пункти, постулати, і в ідеалі її треба було б впроваджувати в життя. Мені здається, що в такому сенсі націоналізму немає, й немає справжніх націоналістичних організацій. Почуття нелюбові, які подекуди виникають до представників інших національностей, з теоретичним націоналізмом не мають нічого спільного.

Націоналізм — це загалом суспільне явище, форма організації держави. Це не є ніяким гріхом, бо якщо подумати, то будь-яка держава є гріхом, тому що кожна держава є насильством і кожна держава намагається чимось чи кимось маніпулювати. Просто в певні моменти націоналізм є виправданий, потрібний, коли суспільство вирішує зробити консолідацію на національній ознаці. Це дуже потрібно. Всі країни пройшли через це. Всі країни, які є давніми, стабільними, вони пройшли через державний націоналізм.

В Україні націоналізм, як більшість явищ, не відбувся через те, що в той час не було Української держави.


А українофобія існує?


Українофобія — так. Не знаю, чому це називають «фобією», я б сказав, що це радше ненависть до України й до всього українського. Й вона є страшенно виразною.


Ви живете у Франківську. Здається, там ви б не мали відчувати цю ненависть. Чи все-таки відчуваєте?


Я відчуваю її в поодиноких випадках. Я бачу людей, які переповнені нею до всього українського. Переповнені ненавистю, зневагою й навіть страхом, що це українство може розплодитися ще більше, тому треба його викоренити, притиснути.


Як із цим боротися?


Із цим неможливо боротися, тому що це є розлади психіки, й українство просто стало об’єктом цих розладів психіки. І націоналізм як державна політика може з цим боротися, тому що може ліквідовувати такі думки. Націоналізм дозволяє застосування сил. Кожне суспільство дозволяє застосування сили проти чогось, залежно від того, що воно собі ставить за мету. Наприклад, вживання наркотиків. Чому вирішили, що наркотики — це зло? Тому що якесь суспільство це собі вирішило і з цим бореться.

Інша держава ставить собі за мету будувати національну ідею, національну державу, і виступи проти цієї нації є злом.

Дієвий націоналізм був можливий ще до Другої світової війни, ну, може, ще трохи після Другої світової. Просто теперішній світогляд, який прийнятий загалом, уже не допускає таких дій щодо інших націй... Це знову про те, що про минуле ми забуваємо дуже швидко. Ще 30—40 років тому зліквідувати ворога вважалося нормальним. І про це могла говорити держава. Тепер будь-яка ліквідація вважається «негуманною».

В українського націоналізму однією з проблем є те, що він пропустив той час, коли міг бути політикою держави, коли націоналізми реалізовувалися. Поляки це чудово зробили в міжвоєнний час... Так, ми мусимо з болем та жалем згадувати, як вони поводилися з українцями. З іншого боку, якщо ми тверезо подумаємо, що вони дбали про створення своєї держави, нації після столітньої чи двохсотлітньої перерви, то зрозуміємо, що це був найефективніший шлях.


Чи відчуваєте ви, що в Україні проводиться хоч якась гуманітарна політика?


Якась химерна гуманітарна політика проводиться. Я бачу це на рівні області, бачу зусилля місцевих органів влади до формування якоїсь певної гуманітарної політики. А от загальнонаціональної гуманітарної політки я не бачу, я не можу сказати, що її немає, але я як член суспільства її не відчуваю.


А культурна?


Знову ж таки на рівні обласних управлінь культури, але мені нічого не відомо про загальноукраїнську культурну політику.


Чи хотіли б ви, аби ваші внуки вчилися за підручником з історії від Табачника?


Бачите, може, моє покоління варте того, аби Мойсей десь завів і залишив у пісках, бо я насправді вихований у системі спротиву державі в будь-якому випадку. В нас так просто закладено, що державі потрібно противитися. Це дуже погано, бо в такий спосіб ми усуваємося від побудови того, що називають «державотворенням».

Я сам пройшов школу, в якій говорили абсолютно спотворені речі. Це була просто якась катастрофа, а не школа, особливо в плані історії. Я завжди знав, що в школах не вчать правдивої історії. Цю саму історію я знав з інших джерел, і мене це задовольняло. Тобто мене не лякають різного роду шкільні програми, бо я завжди знав, що школа — то є зло. Особливо наша школа, вона така вже — убога й нещасна.


Чого бракує нашій школі?


Того, що й нам усім — любові до інших, любові до того, що ти комусь робиш. Цього не вистачає офіціантам, цього не вистачає водіям таксі. Тобто не вистачає уважності до того, з ким ти контактуєш, з ким ти працюєш. Наприклад, професіоналізм офіціанта полягає не просто в подаванні тарілок. Ця професія полягає в обслуговуванні людей, і важливо не просто подати тарілку, а як подати, як повестися з людиною. Якщо в офіціанта нема елементарних позитивних почуттів до людей, яким він подає їжу, то нічого доброго з цього не вийде.

Про школу нема що вже й говорити. Школа — це не виконання програми, й навіть не передавання знань. Школа — це співжиття з дітьми. І є речі, які значно важливіші від знань. Якщо вчитель математики ставитиме на перше місце математику, а не вчителювання, то він є поганим учителем.


Ви казали, що над чимось працюєте зараз. Що пишете?


Я це поки що називаю «невеликим романом або великою повістю». Можна сказати, буде така побутова штука, в якій практично нема якихось надзвичайних пригод чи подій, в якій описую рухи, дрібні рухи, які людина робить упродовж дня. Самовідчуття, спостереження... Крім того, там ще буде плетена історія одного реального дуже цікавого станіславського художника Осипа Сорохтея.


Розмовляла Оксана Климончук, газета "День"


Література


Як популяризувати українську книгу?


За умов безгрошів’я і нестачі книгарень. Про це міркували на круглому столі письменники, видавці, журналісти та нове, сповнене реформаторських настроїв, керівництво Спілки письменників.


Реформаторських планів громаддя


Круглий стіл «Українська книжка: шлях до читача вдома й за кордоном» відбувся у рамках проекту „ТІК – Толока інтелектуальної комунікації” під керівництвом письменника і видавця Сергія Пантюка 7 грудня в приміщенні Спілки. Саме місце проведення великою мірою і визначило напрям дискусії. Помітна частина виступів була присвячена тому, як спілчанська нова влада планує вдарити по мало ораній ниві промоції української книги.

– Давайте знищимо дві легенди: про те, що українська книга вже загинула, і про те, що Спілка – то «сталінський колгосп», який треба просто розігнати, а майно роздати сиротам! – рішуче виступав Віктор Баранов. – Ми хочемо стати промоутером української літератури. У Спілки є 25 регіональних організацій, які можуть бути опорними пунктами для видавництв. Давайте спробуємо зробити по книгарні в кожному райцентрі! Спілка письменників хоче створити літературну агенцію, інтернет-магазин.

Гучні слова, природно, викликали скептичні посмішки багатьох присутніх, надто вже утопічно виглядає перспектива настільки радикальних і стрімких змін в організації, яка має за спиною стільки років і стільки традицій. Утім, треба відзначити, що раніше в цих стінах навряд чи можна було би почути навіть такі слова, тож, можливо, саме зараз є добрий момент активним людям пропонувати новому керівництву свої ініціативи – допомогти, аби добрі наміри і слова не пішли в пісок, як воно вже бувало багато разів.

Дещо конкретніше продовжив реформаторсько-спілчанську лінію новий «міністр закордонних справ» Спілки Сергій Грабар.

– Я маю досвід налагодження міжнародних літературних зв’язків і збираюся використати його. Спілка активно займатиметься просуванням українських письменників за кордон. Окрім того, вже ближчим часом ми проведемо зустріч із культурними аташе посольств різних країн, щоб узгодити з ними спільні літературні проекти.


Вічні доопрацювання


Та не Спілкою єдиною. Олександр Афонін, президент Асоціації видавців і книгорозповсюджувачів, закликав змусити українську владу прийняти Програму популяризації вітчизняної книговидавничої продукції та читання. Її, як повідомляв УНІАН, нещодавно відхилив уряд.

– Влада повинна визнати стратегічну роль книги. – вважає пан Афонін. – Адже українська книга є, проте її недостатньо для цивілізованої країни. Сьогодні понад 60% книжок у нас з’являються накладом менше 500 примірників! Цього року, порівняно з минулим, фізичний продаж книжок упав на 20%, а грошові надходження від нього лишилися практично на тому самому рівні. Тобто люди купують менше книжок за більші гроші, книжка стає все менш доступною, перестає бути чинником впливу на економіку, на суспільство в цілому.

Начальник Департаменту видавничої справи і преси Державного комітету телебачення та радіомовлення Олексій Кононенко вирішив захистити уряд:

– Концепцію не відхилили, а направили на доопрацювання, і це нормально! Тому не треба влаштовувати черговий «плач Ярославни» за українською книжкою. Я сумніваюся, наскільки точні дані з тиражів і грошей, отриманих у книготоргівлі.

На що режисер Сергій Архипчук відповів з притаманним йому сарказмом:

– Якщо хочеш знищити справу – відправ її на доопрацювання. Взагалі, не думаю, що нам варто вживати такі слова, як покращення, розроблення і таке інше. Давайте говорити „успіх”. Ми ж бо справді досягли великих успіхів у знищенні української книги, української культури!


Пропозиції: пакт про ненапад, стипендії, поширення книжок


Директор видавництва „Смолоскип” Ростислав Семків запропонував не особливо сподіватися допомоги від політиків (до речі, запрошені політики круглий стіл проігнорували):

– Важко уявити, що істеблішмент, який сам не читає, раптом усвідомить роль української книги. Якщо вони дійсно щось таке приймуть, це буде лише щаслива випадковість. Краще думати над тим, що можемо зробити ми самі. Наприклад, коли Спілка планує оновитися, через неї можна зробити декілька важливих справ. Наприклад, справді організувати через її регіональні філії книгарні або принаймні якісь центри поширення книжок, інформації. Варто було би запровадити регулярні обговорення нових книжок, презентації за участі авторів і видавців. А також зав’язати співпрацю зі школами – саме там ростуть молоді майбутні читачі.

Іншу пропозицію оновленій Спілці зробив письменник і журналіст Олег Коцарев:

– Було б дуже непогано, якби Спілка бодай якось підтримала тих, хто перекладає сучасну українську літературу іншими мовами. Адже ці люди переважно ентузіасти. Їх не так багато. Наприклад, польська поетка Анета Камінська зараз працює над виданням антології сучасної української поезії польською мовою. Чому би Спілці, якщо вона хоче сприяти промоції нашої літератури, не підтримувати подібні проекти грантами, стипендіями, бодай якоюсь співучастю? Це був би цивілізований підхід. А в ідеалі, звісно, варто було би заснувати письменницькі й перекладацькі стипендії та резиденції.

Письменник і видавець Віталій Капранов, натомість, закликав не надто зосереджуватися на міжнародних питаннях.

– Знаєте, в усьому світі іноземними мовами перекладається лише 3-4% авторів. Тобто головне – це все-таки внутрішній ринок. Вважаю, що для просування української книжки дуже важливою річчю має стати такий собі неформальний „пакт про ненапад”. Давайте не бити по своїх і бути взаємно доброзичливими! А там, де немає чого сказати доброго – краще помовчати. Звісно, ця ідея мало підходить журналістам, бо така вже специфіка їхньої професії, якщо вони не писатимуть гадостей, їх ніхто не читатиме, а ось письменники і видавці мали би підтримати такий „пакт”.

Кумедно, але саме цей „миротворчий” виступ викликав невеличку перепалку з журналістом Сергієм Руденком, який знайшов слова Капранова про свою професію образливими. Але в цілому ідею „пакту” всі начебто підтримали.

– Зокрема варто би припинити навішування ярликів типу: „У цього письменника великі тиражі, значить, він «по псовий», – продовжила тему Юлія Джугастрянська з „Коронації слова”. Вона ж розповіла про внесок „Коронації” у популяризацію української книжки. Так само Микола Кравченко з громадської організації „Книжковий простір” поділився досвідом представлення вітчизняної літератури на міжнародних заходах. Ближчим часом, каже він, у Ляйпцигу та Коньяку на книжкових форумах українське письменство буде презентоване, зокрема, перекладною п’ятимовною антологією.

Важко сказати, наскільки вплине нинішня розмова на стан справ із промоцією української книжки. Ясно одне: в цій сфері щось таки робиться, але це „щось” – замале і повільне. Якщо справді досягти консолідації зусиль видавців і письменників, а також активності Спілки письменників з її фінансуванням і нерухомістю, певні якісні покращення можливі. На жаль, на круглому столі не були присутні не лише політики, а й представники книгарень.


Микола Третяк


Книжка року-2011 – „Катерина Білокур”


Всеукраїнський рейтинг „Книжка року” підбив підсумки на книжковому ярмарку „Медвін”.


У Києві відкрився новорічний книжковий ярмарок „Медвін”, цього разу не біля метро „Олімпійська”, як зазвичай, а в „Експоплазі” на Нивках. Утім, трохи далеченьке місце проведення не розлякало відвідувачів, а, схоже, навіть навпаки: біля стендів видавництв було досить багато відвідувачів. Відкриття вели брати Капранови, виступаючі пов’язували стрічками символічний дідух, а серед офіціозних виступів вирізнявся хіба що спіч політолога Костя Бондаренка, котрий сказав, що українській книжці було би бажано отримати такі ж пільги від держави, „як, наприклад, у Білорусі”. У контексті загальновідомого, зумовленого державними стараннями й „пільгами” становища національної культури в Білорусі ці слова виглядали як знущання.

Та головною подією першого дня „Медвіна” стало нагородження лауреатів всеукраїнського рейтингу „Книжка року”. Ведучими церемонії була тележурналістка Оксана Шпортько та її колега з газети „Літературна Україна” Станіслав Бондаренко, знайомий багатьом відвідувачам літературних заходів у Києві. Він регулярно дивував присутніх жартами на кшталт „ККР (Костянтин Костянтинович Родик) краще, ніж РККА (Рабоче-Крестьянская Красная Армия)” та трубними вигуками на честь переможців.

Порівняно з попередніми роками, у процедурі нагородження відбулося дві зміни. По-перше, до переможців у кожній номінації додалася спеціальна відзнака Президента рейтингу. По-друге, у перервах між оголошеннями результатів, замість співаків, на сцену тепер виходили моделі з колекціями українських молодих дизайнерів одягу. Напевно, нинішній підхід усе-таки цікавіший. Присутні побачили „лоскутну” колекцію „Life for freedom” Альони Цимбал, „Какао не для нього” Мирослави Єрмакової з кавового кольору суконьками і білими хутряними вставками, а також найбільш експериментальну колекцію „Діти ночі” Антоніни Кравцової.

Гран-прі рейтингу отримав двотомник „Катерина Білокур” від „Родоводу”. У ньому – і репродукції творів мисткині, й статті про її творчість сучасних українських діячів культури. Кращою книжковою серією року визнали „Світові бестселери українською” від „Клубу сімейного дозвілля”. Видавничий імідж року (видавництво, що набрало найбільше балів у сукупності в різних номінаціях) – „Темпора”.

А ось кого експерти визначили переможцями у номінаціях.