Geum.ru

Генеза націй модерністський підхід Примордіалістська версія

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4
стихійного процесу інтеграції населення в нації.

Серед культурних чинників процесу націотворення у XIX — XX ст., очевидно, одним із найголовніших була секуляризація, уніфікація, стандартизація та масове впровадження «національних» мов, які в одних випадках уже були державними, в інших — мали перетворитися на такі.

XIX ст. стало «золотою ерою» філології, лінгвістики та літератури, це була епоха одномовних і двомовних словників, граматик, лексиконів. У 1789 — 1794 pp. з’явився шеститомний словник російської мови, а в 1802 р. — офіційна російська граматика. Це був остаточний тріумф секуляризованої мови над церковнослов’янською. У 1792 р. вийшла історія чеської мови і літератури видатного просвітника Й. Добровського. У 1814 р. Вук Караджич почав публікацію граматики і словника сербської мови. Починаючи з 1819 p., знамениті своїми публікаціями народних казок брати Якоб і Вільгельм Грімм розпочали монументальну працю у галузі граматики, історії та впорядкування німецької літературної мови. З 1854 р. здійснювався проект 16-томного видання словника німецької мови, завершений майже через сто років. У 1823 р. вийшов двотомний американський словник англійської мови Н. Вебстера. У 1835 — 1839 pp. був опублікований п’ятитомний чесько-німецький словник Й. Юнгмана. У 1846 — 1848 pp. норвезький просвітник І. Аазен видав норвезьку граматику і словник. Англія і Франція, де стандартизація, уніфікація й «етатизація» загальнонаціональних мов розпочалися ще в попередні часи, не уникли лінгвістичної лихоманки: статус цих мов підтверджувався монументальними дослідженнями: у 1862 — 1872 pp. був виданий п’ятитомний словник французької мови М. Лєтре, 1905 р. розпочав сорокарічну роботу над історією французької мови Ф. Брюно. У 1879 р. під керівництвом Дж. Мюрея розпочалася публікація багатотомного словника англійської мови (завершена в 1928 р.) 121. У XIX ст. літературними мовами стали словенська, сербо-хорватська, болгарська, фінська, українська та ін.

Якщо для державних націй питання «одержавлення», стандартизацій та уніфікації своєї мови було частиною ширшого, загальнішого процесу «впорядкування», зміцнення, стабілізації системи суспільних, культурних зв’язків усередині нації, то для народів, для яких творення власної держави було справою майбутнього, «мовне будівництво» перетворювалося на революційне гасло. XIX ст. породило цілу плеяду «філологічних» бунтівників 122, чиї «кабінетні вправи» в перспективі стали підґрунтям революційних націоналістичних рухів. У середовищі «неісторичних» народів мовні реформатори перетворювалися на справжніх «батьків нації».

Згадаємо ще один, надзвичайно важливий культурний аспект націогенези в модерну добу. Йдеться про творення «національної історії». Зауважимо, що цей процес, пік якого припадає на другу половину XIX ст., також був характерною рисою націотворення не лише «неісторичних», «малих» націй, які мали обґрунтувати своє право на існування, а й «великих», «історичних» націй Європи, які, здавалося б, не потребували додаткових аргументів у своїх претензіях щодо національного буття. XIX ст., за прогнозом французького історика Огюстена Т’єрі, справді стало епохою історичної науки. У 1824 р. почалося видання багатотомного зібрання документів Monumenta Germaniae Historica. В 1833 р. розпочато публікацію Documents inedits sur I’histoire de Françe. В 1834 p. британський парламент ухвалив рішення видати багатотомну колекцію документів з давньої історії Англії та Ірландії 123. Подібні археографічні видання були започатковані в багатьох інших країнах Європи, зокрема в Російській імперії (згадаємо хоча б різноманітні «Акты...», що видавалися в країні, починаючи з 1840-х років). Друга половина XIX — початок XX ст. — це період справжньої зливи «національних» історій, кожна з яких у свій спосіб легітимізувала право певної нації на політичне буття та визначну чи принаймні помітну роль у світовій цивілізації. Ф. Гізо, А. Мартен, О. Т’єрі у Франції, Т. Б. Маколей, Дж Р. Грін, Г. Мейн в Англії, Д. Бенкрофт, Г. Адамс, Дж К. Госмер у СІНА, Й. Дройзен, Ф. Дальман, Г. фон Трейчке в Німеччині, К. Троя, Ч. Бальбо, П. Вілларі в Італії, М. Погодін у Росії — це найвідоміші постаті з довгого списку імен представників «патріотичної» історіографії, які творили національні історії і, таким чином, сприяли формуванню власних «уявлених спільнот» новітнього часу — націй. Очевидно, не варто доводити, яку роль відіграли у формуванні своїх націй такі постаті, як Ф. Палацкій у чехів, С. Мілутінович у сербів, Паїсій у болгар, єпископ Ґрюндтвіг у датчан, П. Мюнх у норвежців, М. Грушевський в українців.

Безперечно, що згадані нами культурні чинники могли діяти і впливати на формування національної свідомості й націй лише в певному соціокультурному середовищі. Національна історіографія з її набором патріотичних міфів чи стандартизована мова могли виконувати свої інтеграційні функції лише тоді, коли вони ставали надбанням широкого загалу, мас. Це вимагало створення відповідної інфраструктури: системи масової освіти й поширення писемності, формування мережі засобів масової інформації та комунікації тощо. Така інфраструктура, у свою чергу, могла виникнути лише на відповідному рівні розвитку економіки й технології, які в «національному» масштабі забезпечувалися лише державою. І тут коло замикається, оскільки держава в епоху нерівномірного розвитку й конкуренції могла забезпечити високий рівень розвитку економіки й технології лише маючи соціально мобільне, освічене населення, свідоме своєї належності до «нації».

Згадаємо деякі соціально-політичні чинники, які вирішальною мірою вплинули на формування націй у модерну епоху. Раніше вже йшлося про те, що початок епохи масової політики був безпосередньо пов’язаний з процесом націогенези. Ототожнення «нації» з «народом» як класичний варіант модерної нації стало Імперативом внутрішньої політики передових держав з часів Французької революції, а після «весни народів» 1848 р. воно стало масовим явищем. Наочний приклад інтеграції «народу» в «націю» — демократизація державної політики, залучення дедалі більших мас населення в «національне» політичне життя, яке відбувалося під безпосереднім патронатом держави.

Конституція Франції 1793 р. проголосила одним із основних політичних принципів буття нації загальне виборче право, щоправда, це була радше декларація, аніж реальна практика. Так само в більшості провідних країн світу протягом XIX ст. загальне виборче право залишалося об’єктом різноманітних обмежень: у США до 1830-х років існували обмеження расового, релігійного та майнового характеру, а чорне населення отримало суто фіктивне право голосу лише після 1865 р. У Великій Британії, яка претендувала на звання колиски парламентських інституцій, різноманітні майнові, станові та інші цензи існували протягом усього XIX та частини XX ст., у Франції реальне загальне виборче право увійшло в життя лише після краху II Імперії. В Німеччині принцип загального виборчого права був обмежений сумнозвісною «прусською системою» 124. Напередодні Першої світової війни загальне виборче право, принаймні як принцип, діяло в Німеччині, Італії, Норвегії, Франції, СІЛА, Швеції, Швейцарії, Великій Британії, Австралії, Бельгії, Австрії, Данії, Фінляндії, проте, як зауважує Е. Гобсбаум, «досить рідко воно поєднувалось з політичною демократією» 125. Утім, навіть в обмеженому вигляді, навіть як принцип чи декларація, загальне виборче право сприяло зміцненню політичних зв’язків усередині націй, формуванню їх як політичних спільнот. На початку XX ст. у країнах, де існувало загальне виборче право ним могли користуватися лише 20 — 25 % населення.

Ще один елемент масової політики, народжений епохою «подвійної революції», — «масовізація» політичних рухів. «Запрошення мас до політики» могло відбуватися під різними гаслами — релігійними, класовими, націоналістичними, однак саме в XIX — XX ст. будь-який рух перетворювався на масовий передусім у національних масштабах. Класичний приклад — історія II Інтернаціоналу. Що ж до власне національних рухів, спрямованих на «відродження», «визволення» націй, які, здебільшого, як політичні спільноти існували «в проекті», то в даному випадку питання «масовізації» таких рухів фактично було питанням творення нації.

Очевидно, не варто докладно висвітлювати інші аспекти націогенези в модерну добу, оскільки це потребувало б стислого викладу світової історії. Лише побіжно згадаємо про деякі з них. Розвиток світового ринку, формування «національних економік» та конкуренція між ними, нерівномірність економічного розвитку, злиття економіки з політикою призводили до загострення міждержавних суперечностей, що, у свою чергу, сприяло «етатизації» націй та їхній внутрішній інтеграції. Цей процес активізувався із зростанням ролі раціональної бюрократичної держави, заінтересованої в забезпеченні єдності нації. Держава забезпечувала цю єдність методами «узаконеного насильства», соціальною політикою та монополією на стандартизовану загальну освіту. Інтеграційні процеси всередині державних націй значною мірою підсилювалися воєнними конфліктами між ними, апогеєм яких стали світові війни.

Промислова революція, індустріалізація, урбанізація підривали старі, традиційні соціальні зв’язки та форми лояльності, авторитет старих форм влади та інститутів, підштовхували до пошуку нових форм людських спільнот. «Завдяки винаходам та вдосконаленню засобів масової комунікації дедалі більші маси людей усвідомлювали спільність своїх інтересів, а уряди діставали можливість контролювати більші території. Віра в можливість і навіть необхідність прогресу ставала загальною, а нація та її держава виступали як інструмент цього прогресу» 127. Найрізноманітніші соціальні групи, верстви і класи убачали в національній ідеї оптимальний варіант реалізації своїх групових інтересів. Відповідно, належність до «нації», реальної чи уявленої, ставала надзвичайно важливим елементом самовизначення особистості і розуміння власного «я».

Говорячи про формування націй у «модерну епоху», слід пам’ятати, що не варто абсолютизувати ідею розриву між традиційним «донаціональним» і модерним, «національним» суспільством. Безперечно, економічні, соціальні, політичні й культурні процеси, що визначили суть модерної епохи як «ери націоналізму», починалися набагато раніше, в рамках іншого суспільства. Коли ми говоримо про розпад старих соціальних зв’язків і форм лояльностей, очевидно, слід пам’ятати, що багато які з них стали передумовою і основою для формування нових. Коли ми наголошуємо на інституційній відмінності між національним урядуванням та попередніми формами державних інститутів, ми знаємо, що «нове» нерідко виникало з уламків старого. Думка про те, що Французька революція, створивши політичну націю, закінчила справу, розпочату абсолютистською монархією, видається у цьому контексті справедливою.

Обмежуючись згадками про формування націй у «модерну епоху», ми маємо пам’ятати, що, по-перше, у різних націй хронологічні рамки цієї епохи не завжди збігаються з часом, коли еру націоналізму переживали провідні нації світу. У деяких націй модерна доба може прийти тоді, коли передові нації існують уже в постмодерному світі, хоча слід пам’ятати, що межа між «модерністю» й «постмодерністю» є умовною. По-друге, навіть у постмодерному просторі спостерігаються спроби інституалізації тих націй, які в попередні часи не спромоглися збудувати власну державність — про це свідчить наявність сепаратистських рухів у постіндустріальних суспільствах. По-третє, останнім часом деякі дослідники піддають критиці тезу про те, що лише епоха переходу від аграрного до індустріального суспільства є ерою націоналізму, посилаючись, зокрема, на досвід постколоніального розвитку.


* * *


Ми розглянули кілька варіантів теоретичного осмислення генези націй. Кожний із них у свій спосіб відповідає на запитання «де, як і коли виникла нація?». Кожний із них має віднайти вирішальний, головний чинник у націогенезі, або групу чинників, що розпочали ланцюгову реакцію формування націй.

Як виникають нації? Розглядаючи наведені варіанти націогенези, ми не можемо не помітити, що поняття про «критичну масу» чинників, які уможливлюють появу націй узагалі й конкретних націй зокрема, є надзвичайно відносним, мінливим, абсолютно залежним від конкретно-історичної ситуації. Проблема закономірності й випадковості в націогенезі, таким чином, стає центральною. Основну тезу з даного питання можна було б сформулювати так: виникнення націй узагалі є закономірністю, виникнення конкретних націй — випадковістю. Проте ця теза виглядатиме не більш як схоластичною вправою, оскільки тоді «випадкове» виникнення конкретних націй можна трактувати як вияв загальної закономірності, що перетворює згадану тезу на нісенітницю, або ж змушує нас ходити по нескінченному колу діалектичних взаємозаперечень. Можна сформулювати ідею інакше: якщо нації і сам національний принцип виникли, це зумовлювалося чинниками, що діють незалежно від волі і бажання людей. У такому випадку ми поринаємо в безодню фаталізму і телеології. Зрештою, ми можемо зійтися й на тому, що «нації» — штучний продукт, наслідок ідеологічних збочень, сурогат інших форм лояльності, побудований на давніх інстинктах і сформульований в епоху безнадійної кризи «натуральних» форм колективності заінтересованими в нових формах лояльності елітами. І тут ми потрапляємо в пастку суб’єктивістського розуміння історії.

Коли виникають нації? Формальна модерністсько-примордіалістська дилема, як ми пересвідчилися, побудована на відмінностях у розумінні суттєвих ознак «нації». Будь-хто, хіба що крім упередженого романтично-містичного націоналіста, погодиться з тим, що націогенеза, виникнення нації — це досить складний, суперечливий і тривалий процес, а не короткочасна подія, отже відповідь на питання «коли?» ніколи не буде конкретною. Це не означає, що дослідники не мають цієї відповіді, проте цілком очевидно, що такого роду відповіді ніколи не будуть остаточними і, зрештою, знов-таки залежатимуть від розуміння того, що таке «нація».

Отже, ми також утримаємося від остаточних висновків. Теоретичне осмислення проблем націогенези — це процес, а не набір готових постулатів. Безперечно, на сучасному рівні знання ми можемо робити і робимо певні узагальнення, які сьогодні видаються цілком імовірними й достатніми. Проте навряд чи вони є абсолютною істиною, навіть якщо ми в цьому переконані.