Бостан Сергій Костянтинович удк 340. 12 : 342. 5 форма правління сучасної держави: теоретико-правові засади 12. 00. 01  теорія та історія держави І права; історія політичних І правових учень автореферат

Вид материала

Автореферат

Содержание основний зміст Розділ 1 “Історіографічні та теоретико-методологічні засади дослідження” Розділ 2 “Поняття “форма державного правління” Розділ 5 “Змішаний вид поліархічної форми державного правління”

Подобный материал:

• 2 Підстави класифікації та види функцій сучасної держави розділ формування та реалізація, 902.01kb.
• Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня, 273.83kb.
• Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 2618.62kb.
• Закони у системі джерел (форм) права та їх класифікація, 723.74kb.
• Львівський національний університет імені івана франка на правах рукопису довгань галина, 1157.67kb.
• Історія держави І права зарубіжних країн є однією з важливих дисциплін навчального, 288.34kb.
• Теорія та історія держави І права, 172.73kb.
• Історія держави І права зарубіжних країн. Мудрак, 5060.55kb.
• В. М. Корецького пастернак Олена Миколаївна удк 342. 5 суб’єкти правових відносин, 439.46kb.
• Питання до кандидатського іспиту зі спеціальності 25. 00. 01 – теорія та історія державного, 28.77kb.

основний зміст

У вступі обґрунтована актуальність теми дисертації, показано її зв’язок із науковими планами, програмами та темами, визначено мету, завдання та методи дослідження, розкрито наукову новизну одержаних результатів та показано їх практичну значимість, вказано дані про особистий внесок здобувача в наукових розробках, опублікованих зі співавторами, подано відомості про апробацію основних положень дисертаційної роботи, її структуру та обсяг.

Розділ 1 “Історіографічні та теоретико-методологічні засади дослідження” складається з двох підрозділів. У них висвітлений поетапний стан розробки теми, з’ясована динаміка приросту знань про форму державного правління, визначені ті аспекти теми, котрі потребують більш глибокого вивчення, розкрито методологічний інструментарій, за допомогою котрого вирішені завдання дослідження.

У підрозділі 1.1 “Стан наукової розробки проблеми форми державного правління” визначено, що пізнавальний інтерес до форми державного правління виникає разом із першими спробами осмислення феномену держави, але предметом спеціального аналізу вона стає з середини ХІХ ст., коли почали формуватися окремі науки державного спрямування. За результатами аналізу стану наукової розробки досліджуваної проблеми у її історіографії виокремлено три основні етапи.

Перший етап охоплює другу половину ХІХ ст. та перші дві декади ХХ ст. (сер. ХІХ - 1917 р.). Характерною його рисою є наукова спеціалізація процесу дослідження державознавчих проблем, що була зумовлена відмежуванням від соціальної філософії таких наук як теорія держави і права, конституційне (державне) право, політологія, політична соціологія тощо. Будучи відображенням формальних властивостей держави як соціальної, політичної та правової організації суспільства, форма правління стає предметом вивчення представниками цих наук. Зосередившись на питаннях, пов’язаних з теоретичним осмисленням сутності держави, юристи-державознавці того часу (О. Алексєєв, Л. Гумплович, Ю. Гачек, А. Градовський, А. Дайсі, Л. Дюгі, Г. Єллінек, А. Есмен, Б. Кістяківський, Ф. Кокошкін, М. Коркунов, С. Котляревський, М. Палієнко, Б. Чичерін, Г. Шершеневич та ін.) не залишали поза увагою формальні властивості останньої. Пропоновані ними підходи до розуміння поняття форми державного правління, критерії поділу держав за формами правління та відповідні класифікаційні схеми стали суттєвим внеском у розробку теорії форми держави.

Соціально-політична практика ХХ ст., яка викликала об’єктивну потребу в нових теоретичних дослідженнях держави та її форми, зумовила новий, другий етап в історіографії досліджуваної проблеми (1917 - поч. 90-х рр. ХХ ст.). Головною його особливістю було те, що виникнення двох протилежних суспільно-політичних систем (капіталістичної та соціалістичної) позначилося й на змісті самої державознавчої науки, котра за ідеологічними і, відповідно, методологічними ознаками стала поділятися на “буржуазну” та “соціалістичну”.

Аналіз “соціалістичної літератури” цього періоду, яка переважно представлена розробками радянських юристів, свідчить, що вже в 20-ті рр. ХХ ст. суттєво змінюються акценти в дослідженні питань, пов’язаних із формою держави. Моністичний методологічний підхід, що спирався передусім на принципи партійності, зумовив посилення наукового інтересу до проблем соціально-класової сутності держави й послабленням цього інтересу до її форми. Лібералізація радянського режиму в післясталінські роки сприяла активізації пізнавального процесу в питаннях, пов’язаних із формою держави. У 60-80-х рр. у СРСР та інших соціалістичних країнах з’являється низка спеціальних наукових праць, присвячених проблемам співвідношення та взаємозв’язку форми держави з типом та її сутністю (А. Денисов, В. Петров та А. Хабібулин); формі соціалістичної держави (П. Лашин); перехідним державним формам та формам держави в окремих регіонах світу (В. Чиркін); формі держави взагалі (С. Попеску, Румунія) та стану розробки теорії форми держави в радянській юридичній науці (А. Єрмаков); формі правління і прав людини в буржуазних державах (Й. Благож, Чехословаччина). Розглядаючи форму державного правління як системний елемент соціального середовища, ці дослідники виробили досить струнку теорію залежності форми держави (і окремих її елементів) від сутнісних властивостей держави. Водночас панування принципу партійності в дослідницькому процесі не давало їм можливості повною мірою об’єктивно розкрити зміст та сутність форми державного правління, здійснити класифікацію окремих її видів, визначити перспективи їх розвитку.

Для зарубіжної державознавчої науки цього періоду, представленою в основному конституціоналістами та політологами (Ж. Бюрдо, Р. Даль, М. Дюверже, К. Доллінгер, К. Левенштейн, К. Лідс) було характерно з одного боку відтворення багатого й різноманітного матеріалу щодо форми державного правління, особливо її класифікації, а з іншого – нечітке розуміння форми правління, поняття котрої зазвичай ототожнювалося з політичним режимом, слабке уявлення про зв’язок змісту форми з сутнісними якостями аналізованого явища, певний еклектизм у питаннях про вибір критеріїв класифікації форм правління.

Початок нового, третього етапу в історіографії досліджуваної проблеми (поч. 90-х рр. ХХ ст. – по сьогоднішній день) зумовлений новими соціально-політичними подіями на європейському континенті. Розпад “соціалістичного табору” наприкінці 80-х - поч. 90-х рр. минулого століття і зумовлений цим крах панівної там класової ідеології призвели до відповідних змін і в науково-пізнавальній сфері. Відмова від монополії методологічного монізму колишніх часів у багатьох постсоціалістичних країнах сприяла процесові поступової ліквідації “наукових кордонів” і поширенню науково-дослідного простору. Свідченням тому є значна кількість перекладів зарубіжних робіт, виданих наприкінці ХХ - поч. ХХІ ст. як у Росії, так і в Україні. У контексті досліджуваної проблеми особливої уваги заслуговують праці таких учених, як Ф. Ардан, Ф. Бенетон, Р. Даль, Ж.-П. Жакке, М. Шугарт, Д. Кері, Дж. Сарторі та ін., у яких здійснено ґрунтовний аналіз сучасних політичних інститутів, виборчих систем, їх вплив на форму державного правління, недоліків та переваг президентських, парламентських та напівпрезидентських видів останньої, наведені деякі вдалі класифікаційні рішення, висвітлені “емпірика” та “динаміка” політичної влади.

В 90-х рр. ХХ ст. суттєво активізується науковий інтерес до питань, пов’язаних із формою держави взагалі та форми державного правління зокрема, і в постсоціалістичних країнах. Це було цілком закономірним, оскільки в умовах процесу побудови в них незалежної держави одним із найважливіших і значущих питань було питання про найбільш ефективну форму організації влади. На потреби практики найбільш “оперативно” відгукнулася державознавча наука у вищій школі, де згадана проблема відображена передусім в навчальних виданнях з теорії держави і права (С. Гусарєв, А. Заєць, О. Зайчук, Р. Калюжний, М. Кельман, М. Козюбра, А. Колодій, В. Котюк, В. Лемак, О. Мурашин, Н. Пархоменко, О. Петришин, Ю. Оборотов, Н. Онищенко, П. Рабінович, О. Скакун, О. Тихомиров, М. Цвік та ін. [Україна]; С. Алексєєв, А. Венгеров, Е. Григоніс, В. Лазарєв, О. Лейст, М. Марченко, Л. Морозова, Р. Мухаєв, В. Нерсесянц, В. Протасов, М. Рассолов, А. Черданцев та ін. [Росія], конституційного права України та конституційного права зарубіжних країн (А. Георгіца, В. Погорілко, В. Ріяка, В. Шаповал [Україна]; М. Баглай, А. Медушевський, А. Мішин, Б. Страшун, В. Чиркін [Росія], М. Чудаков [Білорусь]).

Водночас посилюється рівень спеціального вивчення питань, пов’язаних із вибором ефективних форм організації влади. Так, в Росії, упродовж останніх десяти років були захищені дисертаційні роботи, присвячені окремим аспектам форми держави та форми державного правління (М. Арзамаскін, А. Бердніков, Е. Гаджи-Заде, А. Гаянов, О. Зазнаєв, М. Головацька, М. Гукепшоков, В. Кайнов, М. Кульков, М. Лукашевич, В. Оглезнєв, Я. Опритов, А. Серьогін, Л. Симонішвілі), видані монографії, наукові статті та навчальні посібники з цих же проблем (І. Александров, В. Гребєнщиков, Ю. Дмитрієв, О. Зазнаєв, В. Лузін, А. Орлов, Н. Разуваєв, І. Степанов, Б. Стародубський, В. Чиркін, І. Хутінаєв).

В Україні розробка зазначених питань здійснювалася головним чином в межах більш загальних державно-правових досліджень. Окремі аспекти форми правління висвітлені в наукових працях з проблем громадянського суспільства і правової держави (А. Заєць, В. Сіренко, С. Тимченко, О. Тимощук), сучасного державотворення (В. Бабкін, В. Погорілко, Ю. Римаренко, В. Селіванов, В. Сіренко, В. Цвєтков, Ю. Шемшученко та ін.); державного ладу зарубіжних країн (В. Лемак, В. Федоренко, В. Шаповал); форми держави (С. Верстюк, В. Шаповал) та формі державного устрою України (С. Телешун), політичних та правових систем (В. Бабкін, В. Журавський, О. Зайчук, Л. Луць, Н. Онищенко та ін.); проблем побудови таких вищих інститутів державної влади як парламент, глава держави та уряд (В. Авер’янов, А. Георгіца, Г. Журавльова, Ю. Коломієць, А. Коваленко, Р. Павленко, В. Погорілко, Ю. Тодика, В. Шаповал та ін.), їх організаційних, структурних і компетенційних взаємозв’язків (І. Кресіна, Л. Кривенко, Н. Нижник, В. Корнієнко, Р. Павленко та ін.). Серед публікацій сер. 90-х рр. ХХ ст., в контексті досліджуваної теми особливо слід відзначити статтю В. Королька “Порівняльний аналіз форм державного правління і український тип демократії”.

Значно посилився науковий інтерес до аналізованої теми з проголошенням політичної реформи (серпень 2002 р.). Різні аспекти форми державного правління знайшли безпосереднє відображення в публікаціях О. Батанова, Ю. Воскресенсь-кого, М. Кармазіної, О. Клинченка, Р. Мартинюка, О. Машталера, М. Козюбри, О. Петришина, В. Протасової, С. Рябова, С. Серьогіної, В. Сухоноса, В. Чорноуса, В. Шаповала, а опосередковано, через дослідження проблем суперечностей та пріоритетів політичної реформи, її законодавчого забезпечення, пошуку оптимальних варіантів побудови досконалої системи вищих органів законодавчої та виконавчої влади – у працях В. Бакуменка, П. Добродумова, Н. Кабанця, І. Кресиної, Л. Кривенки, С. Перегуди, М. Оніщука, М. Орзіха, В. Погорілка, В. Ребкала, О. Скакун, В. Тихонова та інших.

Загальний стан розробки обраної теми показує, що вона відображена в багатому масиві джерельного матеріалу, створеному попередніми поколіннями державознавців. Але він є розрізненим, предметно різноманітним, фрагментарним і потребує узагальнення у межах спеціального комплексного теоретичного дослідження, яке б відповідало сучасному стану розвитку юриспруденції та потребам соціальної практики початку ХХІ ст. Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити проблеми, пов’язані з: теоретичним осмисленням форми державного правління через призму пізнання її сутнісних якостей та закономірностей виникнення і розвитку; вдосконаленням понятійно-категоріального апарату та деяких класифікаційних схем теорії держави і права, що мають безпосереднє або ж опосередковане відношення до форми правління; врахуванням принципу єдності теорії і практики при упровадженні одержаного теоретичного знання в конкретну соціально-політичну практику.

У підрозділі 1.2 “Теоретико-методологічні засади дослідження” здійснено понятійний аналіз методології в загальнонауковому та правознавчому аспектах, розкрито її структуру, показано роль окремих її компонентів у дослідженні тих чи інших аспектів теми.

На основі ідей та підходів, зазначених у наукових розробках таких методологів державо- і правознавства, як В. Бабкін, О. Бигич, А. Бризгалов, С. Гусарєв, Д. Керимов, М. Козюбра, М. Марченко, П. Рабінович, В. Селіванов, В. Тацій, Ю. Оборотов, О. Тихомиров, Ю. Тихомиров та інших, сформульовано власне бачення теоретико-методологічних засад дослідження. Вони являють собою систему наукових принципів пізнання, парадигм пізнання державно-правових явищ, певної сукупності філософських і предметно-теоретичних знань, методів та підходів, за допомогою котрих здійснено пізнання форми правління сучасної держави.

Із сукупності наукових принципів пізнання використані: принцип об’єктивності, на основі якого здійснено глибоке і всебічне вивчення сукупності фактів і явищ, зроблено спробу відтворення об’єктивного процесу виникнення та розвитку форми державного правління, пізнання її сутності; принцип усебічності дослідження сприяв пізнанню якомога більшої кількості властивостей форми державного правління на основі її взаємозв’язків з іншими суспільними явищами; принцип історизму дозволив розглянути форму державного правління як динамічне явище, зміст та сутність котрого змінювалися залежно від умов та обставин конкретно-історичного процесу; аксіологічний принцип соціального гуманізму дав можливість оцінювати сутнісну природу, юридичну конструкцію та політичні прояви форми державного правління не з позиції інтересів окремих соціально-класових сил, а з позиції їх відповідності загальнолюдським цінностям; принцип наступності сприяв творчому використанню утверджених і апробованих практикою минулих часів наукових результатів дослідження форми державного правління, відповідних пізнавальних засобів тощо.

Наукова парадигма дослідження представлена системою відповідних теорій держави (матеріалістичної та органічної теорій, теорії поліархії Р. Даля, теорії соціальної, демократичної та правової держави), підходів (формаційного, цивілізаційного), методологічних установок, на основі котрих визначена концептуальна модель пізнання держави та її форми на початку ХХІ ст.

Одним із найважливіших структурних елементів методології дослідження є методи й підходи, що складають певну ієрархічну систему пізнавальних засобів. Вищу сходинку в цій ієрархії займають філософські методи, методологічний потенціал котрих дав змогу вирішити насамперед загальнотеоретичні проблеми дослідження. Важливу роль у цьому відіграли такі системи філософських знань, як позитивізм, герменевтика, філософія глобальних проблем, окремі “фрагменти” теоретичних знань про державу та її форму (вироблені такими видатними філософами, як Платон, Арістотель, Полібій, Цицерон, Ж. Боден, Дж. Локк, Ш.-Л. Монтеск’є, І. Кант, Г. Гегель) і власне філософські методи, серед котрих центральне місце займає діалектика. Закони, принципи та категорії діалектики сприяли виявленню закономірностей і тенденцій розвитку форми державного правління як соціального явища, встановленню його зв’язків з іншими системними елементами держави та суспільства, проникненню в суть розглядуваного явища. В необхідних випадках, на началах додатковості, використаний і альтернативний діалектиці метод – метафізичний, за допомогою якого держава та її форми досліджувалися в певному стані спокою і нерухомості, визначалися загальний (незмінний) в межах цілої історичної епохи тип держави та історичні типи її форми, створювався загальний понятійний “образ” форми державного правління.

З переліку загальнонаукових методів і підходів передусім використані історичний та логічний підходи, єдність котрих зумовлена необхідністю теоретичного осмислення сучасних явищ, властивості котрих формувалися в ході тривалого історичного процесу. Історичний підхід дав можливість пізнати форму державного правління крізь призму тих історичних умов та обставин, що призвели до набуття нею відповідних якостей та конфігурацій на сучасному етапі. Логічний підхід відіграв вирішальну роль у пізнанні внутрішньої “конструкції” форми державного правління: визначенні її ознак, змісту поняття, формулюванні дефініцій, побудови класифікаційних схем тощо. На основі системного методу досліджувалася форма державного правління як одна з найважливіших державно-правових систем сучасності. Складність і багатогранність останньої зумовили застосування як суміжних із системним методом структурного, інституціонального та функціонального методів, які сприяли з’ясуванню суті форми правління як соціально-владного та правового інститутів, визначенню структурних елементів її системи, дослідженню останньої не тільки у статиці, а й у динаміці.

З методів власне самої юриспруденції – спеціальних методів – використано теоретико-юридичний, який базується на створеному загальною теорією держави і права власному понятійно-категоріальному апараті. Серед інших спеціальних методів особливого значення набули порівняльно-правовий та формально-догматичний методи. Порівняльно-правовий метод сприяв вивченню практичного досвіду побудови державних форм у багатьох зарубіжних країнах, кращому розумінню обсягів та характеру “зовнішнього” правового впливу, масштабів й форм використання цього досвіду при розв’язанні конкретних завдань державного будівництва в нашій країні. Застосування формально-догматичного методу було спрямовано насамперед на пізнання закріплених у законі юридичних конструкцій форм правління. Разом з методами “біхевіористичного” та емпіричного характеру стало можливим дослідити не тільки статичні (юридичні), але й динамічні (політичні) характеристики окремих видів сучасних форм правління, визначити проблеми практичної реалізації їх юридичних конструкцій або ж, навпаки, юридизації політико-практичних моделей.

На завершення підкреслено, що наведена для наочності статична ієрархія відповідних компонентів методології дослідження в ході пізнання являє собою органічно цілісну систему, спрямовану на вирішення теоретичних та практичних проблем форми правління сучасної держави. Конкретні результати цього пізнавального процесу наведені в наступних розділах дисертації.

Розділ 2 “Поняття “форма державного правління” складається з трьох підрозділів, у яких досліджено системне середовище форми державного правління – форму держави, розкриті закономірності виникнення й розвитку такого її елементу, як форма державного правління, сформульоване її поняття та визначені різні підходи до розуміння його суті.

У підрозділі 2.1 “Форма держави як соціальне явище та категорія теоретико-правової науки” доведено, що форма держави – це структурно-упорядкована владна система, котра відображає суттєві властивості держави як політичної, територіальної та інституціональної організації суспільства. На противагу наявним точкам зору про двох- (форма правління та форма державного устрою) або трьохелементну (форма політичного режиму, форма правління та форма державного устрою) структуру форми держави обґрунтовано думку про те, що форма держави складається з чотирьох елементів: форми соціально-політичного режиму, форми державно-політичного режиму, форми державного правління та форми державно-територіального устрою. З’ясування місця й ролі кожного з цих елементів у системі форми держави здійснено на основі філософського положення про наявність в останньої своєї “внутрішньої” форми та “зовнішньої” форми. Зроблено акцент на тому, що “внутрішня форма”, яка проявляється через форму соціально-політичного режиму, є стійким, об’єктивно зумовленим явищем; “зовнішня” ж форма, зміст якої залежить і від суб’єктивних чинників, більш самостійна у своїх проявах. Остання, реалізуючи себе через форму державно-політичного режиму, форму державного правління та форму державно-територіального устрою, може, залежно від тих чи інших умов, обставин або дій відповідних суб’єктів, набувати різної конфігурації, поєднувати в собі елементи старих і нових зовнішніх форм, “експортуватися” з одного ґрунту на інший, але рано чи пізно вона має набути історично зумовленого змісту, тобто такого, який адекватно відповідає “внутрішній формі” держави.

Аналіз системних зв’язків форми державного правління з іншими елементами форми держави ще раз підтвердив висновок про, те що форма державного правління, як і будь-яке інше соціально-політичне явище, – історично зумовлений наслідок розвитку державно-організованого суспільства. Головною закономірністю цього розвитку є нерозривний зв’язок сутності явища та його форми, який виявляється у взаємозумовленості сутнісних та формальних якостей держави. Сутність держави визначається її соціальним призначенням і знаходить свій вираз у відповідному історичному генетичному типі держави. На основі нових підходів щодо типологізації суспільств (О. Лейст) замість традиційної, формаційної, чотиричленної типологізаційної схеми суспільства і держави (рабовласницька, феодальна, буржуазна та соціалістична), запропоновано двочленну, згідно з якою державно-організоване суспільство має своїми історичними типами два типи суспільств (соціальних формацій): кастово-станове та громадянське, кожне з котрих, у свою чергу, породжує відповідний їм історичний генетичний тип держави. Історичний генетичний тип держави зумовлює структурний тип держави, котрий є відображенням зовні сутнісних властивостей держави. Виявлення причинно-наслідкового зв’язку між генетичними та структурними типами держави, дало можливість обґрунтувати положення про те, що кастово-станове суспільство зумовлює нереспубліканський історичний тип держави, а останній – монократичну форму держави (монократію); держава громадянського суспільства має своїм історичним типом республіку, а структурним – полікратію.

У підрозділі 2.2 “Історико-теоретичні засади поняття “форма державного правління” досліджено історичний процес формування доктринального уявлення про форму державного правління. Зокрема зазначено, що воно сформувалось у процесі суспільно-політичного розвитку й було відображене в результатах пізнавальної діяльності багатьох поколінь державознавців. Спроби проникнути в суть форми державного правління здійснювали ще мислителі давніх часів (Арістотель, Платон, Полібій, Цицерон), але до понятійного відображення змісту цього явища тоді не було загального підходу. Більш чітким він стає завдяки зусиллям наступних поколінь мислителів (Б. Спіноза, Дж. Локк, Дж. Мільтон, Ш.-Л. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо та ін.), творами яких закладено відповідну базу для сприйняття її як системи верховної влади, форма котрої визначається насамперед кількістю правлячих. Суттєвий внесок у теоретичне осмислення форми державного правління зробили юристи-державознавці другої половини ХІХ – початку ХХ ст. (О. Алексєєв, Л. Гумплович, Г. Єллінек, М. Коркунов, Б. Чичерін, Г. Шершеневич та ін.), які, беручи за основу юридичне становище носіїв верховної влади, розширили межі розуміння форми правління як системи верховної влади, зміст котрої визначається порядком формування верховних органів держави (виборний – спадкоємний), принципами їх організації й діяльності (колегіальний – єдиновладний) та їх відповідальністю (відповідальний – невідповідальний). На цій базі здійснювався подальший розвиток доктринального розуміння форми державного правління, результати котрого відображені насамперед у радянській юридичній літературі 60-х – поч. 80-х рр. ХХ ст. Такі юристи-державознавці, як Й. Благож, А. Денисов, Є. Кучера, А. Мішин, А. Орлов, В. Петров та інші пропонували різні підходи до розуміння форми правління (вузький, широкий). Серед них найбільшу підтримку теоретиків і конституціоналістів одержав підхід В. Петрова, котрий, синтезуючи вузький (А. Мішин) та широкий (Й. Благож) підходи, визначив форму правління як організацію верховної влади в державі, що характеризується її джерелом та принципами взаємовідносин органів влади між собою і з населенням.

У підрозділі 2.3. “Теоретико-правові засади сучасної понятійної конструкції форми державного правління” міститься детальний аналіз державознавчої літератури кінця ХХ – початку ХХІ ст. та відображених в ній поглядів щодо розуміння сутності досліджуваного явища. Визначено, що головним у процесі формування понятійного уявлення про форму державного правління є обов’язкове усвідомлення її як соціальної системи, покликаної виробляти особливий вид політичного володарювання – державне правління. У зв’язку з цим звернуто увагу на те, що термін “форма правління”, який широко використовується в державознавстві, є неточним, оскільки не містить конкретизації соціальної організації, зміст та сутність котрої він відображає. З огляду на те, що “форма правління” притаманна не тільки державі, а наприклад, сім’ї, державним або приватним установам, політичним партіям, професійним організаціям тощо, стосовно держави це термінологічне позначення має бути конкретизовано так: “форма державного правління” або ж “форма правління держави”.

Багатогранність форми державного правління породжує у процесі понятійного визначення досліджуваного явища, його дефініювання певну плутанину. Про це свідчать проаналізовані чисельні дефініції форми державно правління, зміст котрих не диференційований залежно від предмету науки, котра його вивчає. 3 метою усунення наявних суперечностей, насамперед у межах юриспруденції, запропоновані такі підходи до розуміння форми державного правління: а) з позиції теорії держави і права форма державного правління – це спосіб існування та вираження тієї сторони змісту держави, котра зовнішньо відображається в історично зумовленій системі верховних органів влади, що здійснює особливий вид політичного володарювання – державне правління; б) з позиції ж конституційного права форма державного правління – це стійка, закріплена в конституційно-правових нормах інституціональна система влади, зміст якої визначається правовим статусом та принципами взаємовідносин вищих органів державної влади.

З цього випливає, що, досліджуючи форму державного правління, і теоретики, і конституціоналісти відтворюють різні за рівнем узагальнення теоретичні моделі форм державного правління. Ефективність останніх, у свою чергу, може бути оцінена тільки при зіставленні їх з їхніми практичними проявами, або ж, за словами Г. Єллінека, “політичними формами” державного правління, котрі являють собою динамічну систему функціональних взаємовідносин відповідних суб’єктів влади, результатом якої є фактичне правління в державі.

У розділі 3 “Класифікація форм державного правління”, що складається з двох підрозділів, викладені результати проведеної дослідницької роботи щодо поділу сучасних форм державного правління на типи, види та підвиди.

Підрозділ 3.1 “Типи форми державного правління” присвячений проблемам типологізації форм державного правління, тобто визначення тих типових моделей останніх, зміст котрих зумовлений сутнісними властивостями держави певного історичного періоду. За традицією, що склалася протягом тривалого часу в державознавстві, такими типами форм державного правління визнаються монархія і республіка. Такий поділ не є беззаперечним, оскільки термін “республіка” є більш вдалим для позначення не форми державного правління, а генетичного типу держави громадянського суспільства. Для позначення історичного типу форми правління держави громадянського суспільства запропоновано ввести в науковий обіг теорії держави і права поняття “поліархія”, яке має замінити поняття “республіка”.

Уперше в широкий науковий обіг його увів на початку 50-х рр. ХХ ст. американський політолог Р. Даль, котрий використовував це поняття в різних значеннях: як тип політичного порядку і політичного режиму, як набір політичних інститутів, необхідних для крупномасштабної демократії, як система політичного контролю тощо. У вітчизняному державознавстві поняття поліархія використовують переважно політологи, а в останній час – деякі російські теоретики-юристи (Р. Мухаєв).

Уведення поняття “поліархія” в науковий обіг вітчизняної теорії держави і права сприятиме усуненню різночитань між поняттями “монархія” та “республіка”. При типологізації форм державного правління заміна поняття “республіка” поняттям “поліархія” ліквідує дисбаланс між семантикою цих понять: монархія – влада, яка є похідною від одного суб’єкту, а правління є результатом дії теж одного державного інституту – глави держави (монарха); поліархія – влада, похідна від багатьох суб’єктів (народу), а правління є результатом колективних дій також багатьох державних інститутів. Використання термінологічної пари “монархія – поліархія” вносить у науку загальної теорії держави і права певний порядок у понятійному ряду: “держава – історичний тип держави – історичний тип форми держави – історичний тип форм державного правління”, де термін “республіка”, виходячи зі свого значення, має зайняти більш високу сходинку. Обидва ці терміни за природою відображених у них явищ є юридичними, оскільки безпосередньо пов’язані з державною владою; при старому поділі монархія за змістом – політико-правовий термін, республіка ж – соціальний. Здійснення такої заміни сприяє відновленню мовно-термінологічного балансу (μοναρχια – грец.; respublica – лат.), а саме, використання однієї мови – грецької (μοναρχια – ρολιαρχια), котра є загальновизнаним термінологічним джерелом державознавства, на відміну від латинської, яка вважається мовою права (правознавства).

На основі аналізу історичних закономірностей виникнення й розвитку форм державного правління, їх характерних властивостей на сучасному етапі уточнено ознаки монархії та визначені ознаки поліархії. Доведено, що головною ознакою “справжньої” монархії є єдиновладність (антипод принципу розподілу влади), і якщо такої ознаки немає, усі інші (спадковість, безвідповідальність та безстроковість) недостатні для визнання тієї чи іншої держави монархією. З огляду на це, монархія визначається як типова для держави кастово-станового суспільства форма правління, зміст котрої відображається в політико-юридичній системі верховної державної влади, де вся її повнота сконцентрована в руках глави держави – монарха. Таке розуміння монархії дає підстави вважати, що віднесення до монархічних держав таких розвинутих країн, як Бельгія, Великобританія, Іспанія, Канада, Нідерланди, Норвегія, Швеція, Японія та інші не є обґрунтованим. На противагу монархії, поліархія – це типова для держави громадянського суспільства форма правління, зміст якої відображається в заснованій і такій, що функціонує на принципах народовладдя й розподілу влади соціально-політично-правовій системі вищих органів законодавчої та виконавчої влади, метою котрої є задоволення соціально-економічних, політичних та духовно-культурних потреб громадян.

В результаті наукових розробок, здійснених у цьому підрозділі, завершено побудову типологізаційної схеми, яка відображає об’єктивний причинно-наслідковий зв’язок між генетичними та структурними типами держави. За цією схемою: 1) держава епохи кастово-станового суспільства за історичним генетичним типом – нереспубліка (аrespublica), за історичним структурним типом форми держави – монократія, за історичним структурним типом форми державного правління – монархія; 2) держава епохи громадянського суспільства за історичним генетичним типом – республіка, за історичним структурним типом форми держави – полікратія, а за історичним структурним типом форми правління – поліархія; 3) між цими двома “чистими” типами держави об’єктивно існує перехідний тип, у змісті котрого змішуються ознаки старих і нових генетичних та структурних типів держави.

У підрозділі 3.2 “Види сучасних форм державного правління: класифікаційні засади” проаналізовано здобутки зарубіжних та вітчизняних державознавців щодо класифікації сучасних форм державного правління, визначено деякі нові підходи до їх видового поділу, запропоновано вдосконалену класифікаційну схему форм державного правління на рівні їх типів та видів.

Аналіз загальноприйнятої у вітчизняній державознавчій, насамперед юридичній, науці класифікаційної схеми форм державного правління показує, що вона має деякі слабкі сторони. Визнання в якості критерію визначення основних видів (типів) форм державного правління формальної процедури заміщення посади (поста) глави держави не є об’єктивним відображенням сучасної державно-правової реальності. Виходячи з того, що форма державного правління представляє певну державно-правову систему, запропоновано визначити головним критерієм поділу форм державного правління на типи принцип розподілу влади, який відображає якісний бік усієї системи. Держава, яка заперечує принцип розподілу влади, є монархією, держава, система верховної влади котрої побудована на основі принципу розподілу влади й системи стримувань та противаг – поліархією, а держава, яка використовує окремі елементи принципу розподілу влади й системи стримувань та противаг, – державою з перехідною (змішаною, сегментарною) формою правління.

З урахуванням цих базових класифікаційних одиниць визначені відповідні види форм правління сучасних держав. До сучасного типу монархії віднесені тільки ті держави, де за відсутності принципу розподілу влади державна влада повністю зосереджена в руках глави держави – монарха (Бахрейн, Бруней-Даруссалам, Катар, Об’єднані Арабські Емірати, Оман, Саудівська Аравія, Свазіленд). Однотипність владної структури цих держав, їх малочисельність не дають можливості виокремити видові відмінності їх форм правління. Формою правління перехідної держави (від кастово-станового до громадянського суспільства) є дуалістична монархія з такою характерною ознакою як наявність деяких елементів поділу владних повноважень між виконавчими та законодавчими структурами при панівній ролі глави держави – монарха (Бутан, Йорданія, Кувейт, Марокко, Тонга).

З викладеного логічно випливає, що абсолютна більшість держав світу мають поліархічну форму державного правління. Але це не так, оскільки мова йде не про завершену соціально-політично-правову модель поліархії, а тільки про рівень наближеності різних країн до неї. Це відображається насамперед у політичних та юридичних характеристиках форм правління держав, котрі в багатьох сьогоднішніх країнах не збігаються. Якщо для монархії така роздвоєність не характерна, оскільки зумовлений об’єктивними чинниками кастово-станового суспільства соціально-політичний зміст форми державного правління легітимується та юридично закріплюється самим монархом, то для громадянського суспільства навпаки: спочатку за допомогою суб’єктивної волі законодавця відбудовується “юридична форма” у вигляді конституційно нормативної конструкції, запозиченої, як правило, у розвинутих країн, а “політична форма” прилаштовується до неї залежно від рівня соціально-економічного, політичного та духовного розвитку громадянського суспільства на території конкретної держави. З огляду на це зазначено, що в дослідженні форми правління сучасної держави, визначенні її окремих видів, необхідно виходити з тієї методологічної настанови, що поліархія має пізнаватися як двогранна система державної влади, де одна з цих граней (форм) – “юридична” (de-jure), інша – “політична” (de-facto).

Враховуючи наукову спеціальність, у межах якої виконана дисертаційна робота, в ній увага була зосереджена передусім на “юридичній поліархії”, що являє собою закріплену в юридичних нормах стійку структурно-інституціональну систему вищих органів законодавчої та виконавчої влади, організація та функціонування котрої спирається на принцип поділу влади та систему стримувань і противаг, що йому відповідає. На відміну від абсолютної та дуалістичної монархій, “юридична поліархія” поділяється на види. Її видові відмінності визначаються компетенційними взаємозв’язками між вищими законодавчими й виконавчими органами держави, характер взаємовідносин яких обумовлений обраним державою відповідним “типом розподілу влади”. Одним із таких типів поділу влади є “м’який” (британський), що засновується на концепції дифузії (дисперсії) влади, котра, передбачаючи здійснення повноважень різними державними органами й посадовими особами, водночас не проводить чіткої межі між ними за інституціональним та функціональним принципом. Держави, законодавчо-виконавча владна система яких побудована на основі “м’якого” типу розподілу влади, віднесені до парламентського виду поліархії. Інший тип розподілу влади – “жорсткий” (американський) передбачає формальну ізольованість кожної з гілок влади, а також відсутність між ними тісних функціональних відносин, лежить в основі президентського виду поліархії. Третій тип розподілу влади – “змішаний” (сегментарний), який об’єднує у своєму змісті елементи “м’якого” та “жорсткого” типів, слугує основою для визначення третього виду поліархічної форми державного правління – змішаного.

У розділі 4 “Класичні види поліархічних форм державного правління”, який складається з двох підрозділів, висвітлено теоретичні й практичні проблеми перших двох видів поліархії – парламентської та президентської.

Підрозділ 4.1 “Парламентська поліархія: поняття, ознаки, юридичні та політичні моделі” присвячений одному з найбільш поширених у сучасному світі виду форми поліархічного правління – парламентському. На основі результатів дослідження історичних засад сучасних держав з парламентською формою правління, аналізу й синтезу сукупності ознак, що їх характеризують, створено загальний теоретико-юридичний “образ” виду парламентської поліархії, яка являє собою засновану на “м’якому” типові поділу влади політико-правову систему вищих органів держави (парламенту, уряду та глави держави), серед котрих провідну роль у здійсненні правління в державі відіграє сформована та відповідальна перед парламентом виконавча (урядова) влада. Новелою цього підрозділу є запропонована класифікація парламентських поліархій. Доведено, що традиційний поділ парламентських форм правління на “парламентську республіку” та “парламентську монархію” не відповідає сучасним реаліям, оскільки він здійснений за вказаним уже другорядним критерієм – хто стоїть на чолі держави – спадковий або ж обраний глава. Взявши за основу в якості критерію класифікації – принцип розподілу державної влади, – зроблено висновок, що зазначені вище традиційні види форм правління за своїми головними ознаками суттєво між собою не відрізняються, тому їх можна об’єднати в межах одного й того ж виду поліархічної форми державного правління – “парламентської поліархії”, яка, у свою чергу, має свої підвиди, котрі визначаються за порядком формування та правовим становищем інституту глави держави. Форму правління тих держав, де глава заміщує цей пост на основі виборчої процедури, учасником котрої обов’язково є парламент, пропонується визначити як “парламентська поліархія з обраним главою держави” (Греція, Італія, Індія, Німеччина, Пакистан, Чехія та ін.); а тих, де продовжує зберігатися архаїчна процедура заміщення поста через певний порядок престолонаслідування, – “парламентська поліархія зі спадковим главою держави” (Великобританія, Бельгія, Данія, Іспанія, Нідерланди, Норвегія, Швеція, Японія та ін.).

Аналіз політичної практики парламентської поліархії показує, що вона, порівняно з іншими поліархічними видами, характеризується найбільшою ефективністю та гнучкістю. Ставши плодом не теоретичних конструкцій, а насамперед певним відгуком на практичні потреби державного будівництва багатоукладної Європи, парламентська поліархія згодом набула найбільшого поширення у світі. Водночас цей вид сучасної форми правління не позбавлений і певних проблем. Вони виявляються в тому, що її “політичні” моделі здатні відхилятися від юридичних моделей, коливаючись у межах останніх або виходячи за них. У конкретній політичній практиці парламентська поліархія може набувати “асамблейних”, “міністеріальних”, “партократичних” форм.

У підрозділі 4.2 “Президентська поліархія: поняття, ознаки, юридичні та політичні моделі” розкриті теоретичні й практичні проблеми ще одного класичного виду поліархічної форми правління – президентської. Визначено, що, хоча президентська форма державного правління ґрунтується на тій же поліархічній основі, що й парламентська, вона за своїм юридичним змістом є полярною відносно останньої. Ця полярність спричинена історичними умовами становлення цих двох видів форм державного правління: парламентська поліархія формувалася в ході тривалого періоду практичного “пристосування” англійських інститутів влади один до одного, а президентська поліархія як антитеза англійської монархічної системи влади – на базі теоретичних конструкцій “батьків-засновників” і нетривалої практики державного будівництва Сполучених Штатів Америки 70-80-х рр. XVIII ст.

Порівняльний аналіз характерних рис форм правління цих держав, їх синтез дозволив визначити головні ознаки сучасної президентської поліархії, сформулювати її дефініцію: президентська поліархія – це заснована на “жорсткому” типові поділу влади політико-правова система вищих законодавчих та виконавчих органів держави, серед яких провідну роль у здійсненні правління в державі відіграє обраний позапарламентським шляхом президент, котрий формує й очолює відповідальну тільки перед ним виконавчу владу.

Особлива увага приділена політико-правовій практиці сучасної президентської поліархії. Визначено, що цей вид поліархічного правління у силу “жорсткості” своєї структури, за рівнем “гнучкості” поступається парламентській поліархії. Трансплантована й конституціоналізована в інших країнах класична “вашингтонська” модель президентської поліархії, котра багатьох із них приваблювала насамперед ідеєю сильної виконавчої влади, на практиці сприймала “перекручені” суперпрезидентські і навіть монархизовані форми. З огляду на це зроблено висновок, що президентська поліархія може бути ефективною в країнах з розвинутою економікою, соціально однорідним складом суспільства, високим рівнем політичної та правової культури.

На основі зробленого аналізу, як висновок до розділу, констатовано, що з двох класичних видів поліархічних форм державного правління парламентська поліархія має більші переваги, ніж президентська. Вони зумовлені, зокрема, механізмом формування політичних еліт та способами легітимації державної влади (М. Вебер), з яких парламентській поліархії притаманний раціонально-правовий, а президентській – харизматичний.

Розділ 5 “Змішаний вид поліархічної форми державного правління” складається з трьох підрозділів, у яких висвітлюються історичні засади формування у ХХ ст. нового виду поліархічної форми правління – змішаної, наведено його теоретико-правову характеристику, проаналізовані юридичні та політичні моделі змішаної поліархії в зарубіжних країнах та Україні.

У підрозділі 5.1 “Історичні та теоретико-правові засади змішаної форми поліархічного правління” розкрито історичний процес формування змішаної поліархії. Не заперечуючи в цілому традиційної точки зору, що прототипом змішаної поліархії є модель форми правління Франції часів П’ятої республіки (1958 р.), показано, що процес формування нового виду поліархії у Європі розпочався набагато раніше, ще в 1919 р., коли Фінляндія та Веймарська Німеччина закріпили у своїх конституціях форми організації державної влади, що об’єднували у своєму змісті елементи як президентської, так і парламентської поліархій. Акумулювавши цей історичний досвід, французька модель змішаної форми поліархічного правління стала своєрідним зразком для організації верховної влади багатьох інших держав: спочатку зазначену модель запозичили окремі держави – колишні колонії Франції, а на рубежі 90-х рр. ХХ ст. її конституціоналізовано у багатьох постсоціалістичних країнах.

Узагальнення характерних рис структурно-інституціональної організації влади такої моделі в різних країнах дозволило розкрити зміст поняття змішаної поліархії, яке в концентрованому вигляді сформульоване у відповідній дефініції. Зокрема визначено, що змішана поліархія – це вид поліархічної форми державного правління, який являє собою засновану на “помірному” типові поділу влади систему вищих органів законодавчої, президентської та урядової влади, де остання формується за спільною участю обраних у результаті загальних і прямих усенародних виборів президента та парламенту й несе відповідальність перед ними. Теоретично така модель форми правління мала бути більш ефективною ніж інші види поліархій, оскільки у її юридичній конструкції закладений механізм, покликаний урівноважити систему влади, пом’якшити властиві парламентським та президентським формам правління недоліки. Але, як показує досвід конституціоналізації цього виду поліархічної форми правління в інших державах, їх юридичні моделі не завжди збігаються з таким збалансованим прототипом. Більш того, вони різняться незначними або ж суттєвими відхиленнями від нього. Останнє спричинило різні класифікації змішаних форм правління, серед яких, після започаткування політичної реформи в Україні, найпоширенішою стала та, що передбачає поділ змішаних поліархій на президентсько-парламентські й парламентсько-президентські.

У підрозділі 5.2 “Змішана поліархія в зарубіжних країнах” викладені результати порівняльного аналізу юридичних конструкцій та політичних моделей змішаних поліархій у зарубіжних країнах. На його основі обґрунтовано положення, що класифікація змішаних поліархій на президентсько-парламентські та парламентсько-президентські, котра відображає певний рівень відхилення їх змісту в бік президентської або ж парламентської форм правління, є досить узагальненою й не відображає максимальною мірою того ступеня диференціації, котрий існує серед зарубіжних держав з такою формою правління. Виходячи з цього замість дволанкової запропонована чотириланкова класифікаційна схема змішаної поліархії, котра поділяється на такі підвиди: президентсько-парламентська (Білорусь, Казахстан, Південна Корея, Росія тощо) та парламентсько-президентська (Австрія, Ірландія, Ісландія, Хорватія, Фінляндія тощо), у структурі яких суттєво переважають відповідно президентські й парламентські елементи, і напівпрезидентсько-напівпарламентська (Вірменія, Франція) та напівпарламентсько-напівпрезидентська (Литва, Македонія, Польща, Португалія, Румунія, Словаччина та ін.), у юридичних конструкціях котрих простежується певний баланс елементів “президенціалізму” й “парламентаризму” з незначною перевагою в першому випадку президента, в іншому – парламенту.

Політична практика змішаної поліархії показує, що її зміст здатний “коливатися” залежно від конкретної політичної ситуації. Серед держав із парламентсько-президентською формою правління є такі, де їх “політичні” моделі найбільш близькі до свого “юридичного” прототипу (Фінляндія, Хорватія), і такі, де вони вийшли за межі своєї “юридичної системи”, зайнявши місце серед держав із парламентською формою правління (Австрія, Ірландія, Ісландія). Оскільки політична “парламентаризація” змішаної форми поліархічного правління тільки покращує її якість, то й питання про їх “повернення” у правове поле цього виду форми правління не постає так гостро. У державах, “юридичні” форми правління котрих визначені як президентсько-парламентські, простежується інша ситуація: домінування в них президентських елементів за відповідних умов (значне соціальне розшарування, низький рівень соціально-економічного розвитку та політичної і правової культури, авторитарний режим тощо) сприяє ще більшому посиленню влади президента, яка зазвичай виходить за окреслені для неї юридичні межі. На практиці це породжує президентські (Росія) та суперпрезидентські (Азербайджан, Білорусь, Казахстан та ін.) політичні моделі форм державного правління.

У підрозділі 5.3. “Змішана поліархія в Україні” розкрито теоретико-правові засади конституціоналізованої 1996 р. в Україні форми державного правління, показана політична практика її функціонування в 1996-2004 рр., виявлені проблеми нової, побудованої в результаті політичної реформи 2004 р., конструкції влади, визначені концептуальні засади її вдосконалення.

Аналіз закріпленої в Конституції України 1996 р. юридичної моделі форми правління української держави показує, що в пропонованій чотиричленній класифікації змішаних форм поліархічного правління (президентсько-парламентська, напівпрезидентсько-напівпарламентська, напівпарламентсько-напівпрезидентська, парламентсько-президентська) її слід віднести до напівпрезидентсько-напівпарламентського підвиду, який характеризується певним балансом парламентських та президентських ознак із деякою перевагою останніх. На момент прийняття Конституції така асиметричність нормативної конструкції форми правління на користь одного з її суб’єктів – президентури – була зумовлена, з одного боку, персоналістськими традиціями організації влади радянських часів, а з іншого – об’єктивною необхідністю в існуванні більш оперативної й персонально-відповідальної виконавчої влади для розбудови незалежної української держави. Домігшись на початковому етапі певних позитивних результатів у цій справі, президентська влада в Україні стала “повторювати” досвід своїх східних колег по СНД, який повсюдно виявився в посиленні президентури в системі елементів форми державного правління та авторитаризму в змісті політичного режиму. Але спроба згортання демократичних процесів в Україні зустріла рішучий опір з боку суспільства та певної частини партійно-політичних сил. У серпні 2002 р. проголошений курс на перебудову “президентсько-парламентської республіки” в “парламентсько-президентську”, який через два роки увінчався прийняттям відповідних змін до Конституції України. Оцінюючи в цілому позитивно здійснену Законом України № 2222-IV від 08 грудня 2004 р. корекцію конструкції влади як крок у бік побудови в Україні форми державного правління європейського типу, водночас зазначено, що внесені конституційні зміни виявилися половинчастими й такими, що потребують подальшого вдосконалення. Наявну проблему потрібно вирішувати шляхом побудови дійсної парламентсько-президентської форми державного правління.

Модель такої парламентсько-президентської поліархії має бути максимально наближеною до моделі парламентської поліархії. Її інституціональну структуру складають президент, уряд і парламент. Сформований на партійній основі парламент, його більшість формує відповідальний тільки перед ним уряд, котрий є вищим органом виконавчої влади. Такий взаємозв’язок між парламентом та урядом забезпечує гнучкість системи законодавчо-виконавчої влади, оскільки право парламенту на зміну прем’єр-міністра та уряду створює можливість своєчасного коригування політичного курсу держави. Глава держави при цьому різновиді змішаної поліархії не є носієм виконавчої влади, але його правовий статус “сильніше” ніж при парламентській формі правління, позаяк президент легітимується безпосередньо народом. Це дає йому право представляти державу в середині країни та за рубежем, формувати одноосібно або разом з парламентом деякі державні органи, брати участь у законодавчому процесі (законодавча ініціатива та право вета), забезпечувати наступність державної влади, виступати арбітром між виконавчою та законодавчою владою (виносячи найважливіші державні питання на національний референдум, відправляючи уряд у відставку за ініціативою парламенту або розпускаючи останній за ініціативою уряду чи у випадках, які чітко зафіксовані в Конституції).

Визначені дисертантом концептуальні засади реформування форми правління сучасної української держави та внесені ним конкретні пропозиції щодо вдосконалення правового статусу Верховної Ради, Кабінету Міністрів і Президента, розмежування повноважень та оптимізації їх взаємовідносин (див.: Додаток Л) спрямовані на приведення форми правління української держави у відповідність із політико-правовою моделлю “парламентсько-президентської” поліархії, яка довела свою ефективність у багатьох європейських країнах.

ВИСНОВКИ

У висновках підбито загальні підсумки дисертаційної роботи, узагальнено вироблені в ході дослідження основні теоретичні положення та викладені деякі пропозиції щодо їх упровадження в практику державного будівництва. Зокрема підкреслено, що в дисертації наведено теоретичне узагальнення і нове розв’язання наукової проблеми форми правління сучасної держави, що виражається в наявності протиріччя між традиційним знанням про державу та її форми і неспроможністю використання окремих елементів цього знання для пояснення суті багатьох, безпосередньо пов’язаних з сучасною державою, явищ. Серед останніх – форма державного правління, дослідження теоретико-правових засад котрої дало можливість дійти таких наукових висновків.

1. Найсуттєвішими з них є висновки, котрі сприяють удосконаленню наявних знань або складанню нових уявлень про закономірності форми державного правління.

1.1. Форма державного правління, як і будь-яке інше соціально-політичне явище, – історично зумовлений наслідок розвитку державно-організованого суспільства. Головною закономірністю цього розвитку є нерозривний зв’язок сутності явища та його форми, який знаходить свій прояв у взаємозумовленості сутнісних та формальних якостей держави. Сутнісні
якості держави й форма останньої історично зумовлені, оскільки є породженням суспільства відповідної історичної епохи. Сутність держави визначається соціальним призначенням держави й виражається у відповідному “історичному генетичному типі держави”. Форма держави, котра є відображенням зовні сутнісних властивостей держави, є “структурним історичним типом держави”. Вона складається з двох змістовних частин – “внутрішньої” й “зовнішньої” форми.

1.2. “Внутрішня форма” відображає властивості держави відповідного історичного типу і представлена одним із чотирьох елементів форми держави – соціально-політичним режимом. Вона є стійким явищем, яке змінюється завдяки дозріванню відповідних умов у суспільстві, кардинальним змінам у його підґрунті. “Зовнішня форма” репрезентована формою державного правління, формою державно-політичного режиму та формою державно-територіального устрою. Порівняно з “внутрішньою” формою держави, котра жорстко прив’язана до свого “історичного типу держави”, “зовнішня форма” більш самостійна у своїх проявах. Вона може, залежно від тих чи інших умов та обставин, набувати різної конфігурації, поєднувати в собі елементи старих і нових зовнішніх форм, “експортуватися” з одного ґрунту на інший, але рано чи пізно вона має набути історично обумовленого змісту, тобто такого змісту, який адекватно відповідає “внутрішній формі” держави.

1.3. На основі цих конкретизованих закономірностей запропоновано по-новому підійти до з’ясування причинно-наслідкових зв’язків таких соціальних явищ, як суспільство, держава, сутність та форма держави, форма державного правління. Замість традиційної, притаманної ще для радянських часів чотиричленної схеми типологізації держави за суспільно-економічними формаціями (рабовласницька, феодальна, буржуазна та соціалістична держави), пропонується використання іншої, двочленної схеми типологізації держави, в основі котрої лежить концептуальне положення про періодизацію державно-організованого суспільства на епоху кастово-станового суспільства та епоху громадянського суспільства. Історичним генетичним типом держави кастово-станового суспільства є нереспубліка, історичним структурним типом форми нереспубліканської держави – монократія, внутрішньою формою монократії – недемократичний соціально-політичний режим, а зовнішніми її формами – монархічна форма правління та імперіальна або ж унітарно-централізована форма державно-територіального устрою. Історично зумовленим генетичним типом держави громадянського суспільства є республіка, історичним структурним типом форми республіканської держави – полікратія, внутрішньою формою полікратії – демократичний соціально-політичний режим, а зовнішніми її формами – поліархічна форма правління та федеративна або ж унітарно-децентралізована форми державно-територіального устрою.

1.4. У цих закономірних взаємозв’язках відображається закон відповідності форми держави до її сутності на певному історичному етапі розвитку суспільства. Політико-правова практика останніх десятиліть свідчить про численні спроби порушення цього закону, коли чимало держав (наприклад, в Африці) без урахування реального стану рівня розвитку свого суспільства (по суті ще кастово-станового), здійснили спробу встановлювати на базі монократичної форми з недемократичним соціально-політичним режимом полікратичні “зовнішні форми” розвинутих демократичних держав, котрі знаходяться в “системі координат” іншого суспільства – громадянського. Запозичені таким чином зовнішні форми, до яких відносяться насамперед юридичні конструкції форм правління, є неефективними, оскільки не ґрунтуються на відповідних сутнісних якостях суспільства й держави, зрілій “внутрішній формі”. Наведене підтверджує той факт, що держава, яка знову створюється або відроджується, має встановлювати не “бажану”, а таку, що реально відповідає її соціальній сутності форму взагалі і форму правління зокрема.

1.5. Виходячи з того, що громадянське суспільство зумовлює державу з адекватними своїм принципам соціальними, політичними та юридичними характеристиками, то форма правління сучасної держави – це форма правління соціальної, демократичної і правової держави, зміст котрої відображається в заснованій та функціонуючій на принципах народовладдя й розподілу влади соціально-політично-правовій системі вищих органів законодавчої та виконавчої влади, мета функціонування якої є задоволення соціально-економічних, політичних та духовно-культурних потреб громадян.

2. Дослідження форми державного правління з урахуванням зазначених закономірностей відкриває нові можливості для вдосконалення понятійно-термінологічного апарату загальної теорії держави та права. У науковий обіг вітчизняної загальнотеоретичної юридичної науки запропоновано увести:

2.1. Категорії “нереспубліка” і “республіка”, котрі як історичні типи держави кастово-станового суспільства та держави громадянського суспільства, покликані замінити панівні у вітчизняному державознавстві такі категорії як “рабовласницька держава, феодальна держава, буржуазна держава та соціалістична держава”;

2.2. Категорії “монократія” та “полікратія”, як такі, що мають позначити історичні типи форми держави “нереспубліканського” і “республіканського” типу;

2.3. Поняття “поліархія” як історичний тип форми правління полікратичної (за формою) та республіканської (за соціальною сутністю) держави, котре має використовуватись замість поняття “республіка”, яке в сучасній вітчизняній юридичній науці застосовується для позначення одного з основних видів форми державного правління.

2.4. Поняття “парламентська поліархія”, “президентська поліархія” та “змішана поліархія” як види поліархічного типу форми державного правління.

3. Нове рішення в питанні про поділ форми державного правління на такі історичні типи, як “монархія” і “поліархія” сприяло вдосконаленню загальної класифікаційної схеми держав за формами правління.

3.1. Суть оновленої класифікації полягає в тому, що держави за історичним типом форми правління, порівняно з традиційною класифікацією (де монархія як основний вид має такі види, як абсолютна, дуалістична та парламентська, а республіка – парламентський, президентський та змішаний види), поділяються на монархії та поліархії; монархія представлена абсолютною монархією, дуалістична монархія є типом і одночасно видом форми правління перехідної (від кастово-станового до громадянського суспільства) держави, а поліархія має своїми видами парламентську, президентську та змішану поліархії.

3.2. Новим акцентом у пропонованій класифікації є обґрунтування недоцільності віднесення таких видів форм державного правління, як “парламентська монархія” та “парламентська республіка” до різних типів форм правління, оскільки за своїми сутнісними ознаками вони відносяться до одного й того ж історичного типу форми правління – поліархічного, виступаючи як такі види останнього: “парламентська поліархія із обраним главою держави” (Італія, Латвія, ФРН, Чехія та ін.) і “парламентська поліархія із спадковим главою держави” (Великобританія, Бельгія, Іспанія, Швеція, Японія та ін.); серед президентських поліархій виділяються держави, форми правління котрих характеризуються: а) структурою, близькою за своїм змістом до “вашингтонської” моделі; б) наявністю елементів парламентської поліархії; в) посиленими елементами президенціалізму. Змішані поліархії мають своїми підвидами: президентсько-парламентську, напівпрезидентсько-напівпарламентську, напівпарламентсько-напівпрезидентську та парламентсько-президентську поліархії.

4. Наведена класифікація форм державного правління побудована на основі аналізу змісту “юридичних форм”, закріплених, як правило, у конституційно-правових нормах. Але це відображає лише один бік проблеми, оскільки для складання комплексної картини з цього питання необхідно враховувати також практичний прояв цих юридичних конструкцій – “політичну форму” державного правління (Г. Єллінек). Виходячи з того, що така “юридично-політична” роздвоєність для сучасної держави є досить характерною, особливу увагу в дисертаційній роботі приділено політичним моделям окремих видів поліархічної форми правління. У результаті проведено аналізу виявлено таке:

4.1) “парламентська поліархія”, залежно від низки політичних факторів, серед котрих головним є стан партійної системи, у своїх політичних проявах може набути або “асамблейної” форми, коли існує реальна “перевага” багатопартійного парламенту над урядом, або “міністеріальної”, коли, навпаки, уряд є “поводирем” двопартійного парламенту, або ж “партократичної”, коли апарат “керівної” партії зрощений з державним апаратом;

4.2) конституціоналізована на базі недемократичного соціально-політичного режиму “президентська поліархія” в безпосередній політичній практиці може набути суперпрезидентські і навіть фактичні монархічні форми (наприклад, Туркменістан часів правління С. Ніязова);

4.3) політичні форми змішаних поліархій зазвичай “коливаються” в межах своєї системи, і лише граничні її підвиди – президентсько-парламентська та парламентсько-президентська – можуть набути в першому випадку президентського, а в іншому – парламентського змісту.

5. На основі методологічної настанови стосовно того, що практична діяльність починається з ідеального (теоретичного) і ним спрямовується, що теоретичне втілюється в реальному результаті, визначено ті сфери соціальної практики, де зможуть втілитися результати проведеного дослідження. Вони могли б бути корисними для:

5.1) подальшого розвитку відповідних галузей юридичної науки – історії й теорії держави, конституційного (державного) права – у тих їх тематичних частинах, що передбачають історичне й теоретичне осмислення закономірностей розвитку держави та її загальних форм, з’ясування таких категорій, як “сутність” і “форма” держави, поняття “форма державного правління” та специфіки його змісту з точки зору загальної теорії, конституційного права та політичної науки, виявлення взаємозв’язку теоретичних моделей форм правління з їх політичними проявами на практиці тощо;

5.2) науково-теоретичного забезпечення процесу оптимізації організаційних, структурно-інституціональних та функціональних зв’язків органів законодавчої й виконавчої влади в Україні, пропозиції яких містяться в підрозділі 5.3. дисертаційної роботи.

5.3) удосконалення змісту відповідних навчальних курсів державознавчого спрямування, підготовки відповідних розділів підручників та навчальних посібників з історії держави та права, теорії держави, конституційного права. Окремі концептуальні положення дисертаційного дослідження уже впроваджені в навчальний процес (див.: навчальні посібники [31-34] та відповідні акти впровадження [Додатки Л, М]).