Geum.ru

Про етнокультурознавчий компонент у змісті мовної освіти

Вид материалаДокументы
Подобный материал:

ПРО ЕТНОКУЛЬТУРОЗНАВЧИЙ КОМПОНЕНТ

У ЗМІСТІ МОВНОЇ ОСВІТИ


(Актуальні проблеми слов’янської філології: Міжвуз. зб. наук. ст. - Випуск 7.: Лінгвістика і літературознавство. – К.: Знання, 2002. – С.171-176.)


Демократичні перетворення, що відбуваються в суспільстві, потребують перегляду усталених підходів до навчання української мови в закладах освіти, і передовсім у загальноосвітній школі. Проголошення незалежності України, надання українській мові статусу державної спричинилися до значних змін у функціонуванні та ставленні до вивчення української мови в країні в цілому та різних її регіонах, у формах і методах роботи вчителя.

Згідно із Законом про мови, державну мову мають вивчати в усіх школах: у закладах з українською мовою навчання вона є засобом навчання і водночас предметом вивчення, у закладах з іншими мовами навчання - окремим, дуже важливим навчальним предметом.

Школа покликана сприяти збереженню, розвитку мов, культур національних меншин України і водночас забезпечувати такий рівень володіння державною мовою, який гарантує учням інтеграцію в українське суспільство.

Мета навчання української мови як державної в школах із слов’янськими мовами навчання передусім спрямована на формування комунікативної компетенції, яка сприятиме органічному входженню особистості в українське суспільство, дасть можливість ознайомитися з культурою і традиціями українського народу, за роллю державної мови в житті суспільства, реалізувати з її допомогою основні функції спілкування.

З огляду на визначену мету та пріоритетні принципи навчання зміст курсу української мови як державної розподілений на два компоненти: лінгвістичний і етнокультурознавчий.

Специфіка етнокультурознавчого компонента змісту української мови в цих школах полягає у використанні головним чином українознавчої тематики. «Етнокультурознавчий компонент повинен бути інтегративним за своїм змістом і містити найважливіші відомості з народознавства, пов’язані з історією, культурою, звичаями і побутом українського народу, з етики, естетики, екології, риторики, включати елементи різних видів мистецтв, зокрема живопису, музики, перебувати в найтіснішому зв’язку з літературою, історією, іноземними мовами» [2, 17].

Включення етнокультурознавчого компонента до змісту мовної освіти сприяє особистісному і, зокрема, мовленнєвому розвитку, забезпечує нерозривність навчання і виховання, єдність мовленнєвого змісту і мовної форми, а також формує в учнів українознавчу і загальнокультурну компетенцію.

Мова етносу виконує культурологічну функцію і формує національно-мовну картину світу. Кожна національна мова є носієм мовної свідомості народу. Цю думку обстоювали В.фон Гумбольдт, Бодуен де Куртене, О. Потебня, Л.Щерба, Н.Комлєв, К.Д.Ушинський та інші вчені. В. Гумбольдт у своїх працях неодноразово наголошував: «Різні мови є для націй органами їх оригінального мислення і сприйняття», а Бодуен де Куртене підкреслював: «... без будь-яких застережень можна погодитися з думкою Гумбольдта, що кожна мова є своєрідне світобачення ».

Незважаючи на безліч спільних рис, культурологічна лексика кожного народу є своєрідною, неповторною. Значною мірою вона визначається національно-культурною специфікою народу. Прийоми мовної комунікації залежать від специфіки форм вираження, властивих членам конкретного національномовного колективу. Кожен народ у своїй суспільномовній практиці виявляє, властиві йому, специфічні риси. У мовних стереотипах поведінки концентруються елементи національної вдачі, національного характеру, що формувалися століттями.

Як врахувати ментальність у навчальному процесі, давно хвилювало педагогів-просвітників, хоч позначалося це поняття іншими словами. Так, Костянтин Ушинський писав про те, що «усяка жива історична народність є найпрекрасніше творіння Боже на землі, і вихованню залишається лише черпати з цього багатого і чистого джерела». Під народністю він розумів своєрідність кожного народу, зумовлену його історичним розвитком, географією, природними умовами; носієм народності, вважав він, є мова народу. Мова є складовою кожного народу, її вивчення нерозривно пов’язане з етнокультурознавчими знаннями. Ці фактори і визначають основні змістові лінії Державного стандарту початкової освіти – лінгвоукраїнознавчу та лінгвонародознавчу.

Основи лінгвокраїнознавчої теорії були закладені на початку 70-х років у працях Є.М.Верещагіна та В.Г.Костомарова. В книзі «Язык и культура» було сформульовано визначення лінгвокраїнознавства як нового лінгводидактичного поняття, а також було подано предмет даного аспекту викладання мови. Лінгвокраїнознавство визначалось як «аспект викладання мови, в якому з метою забезпечення комунікативності навчання та для рішення загальноосвітніх і гуманістичних завдань лінгвокраїнознавчо реалізується кумулятивна функція мови й проводиться аккультурація адресата. Оскільки методика викладання має філологічну природу – ознайомлення проводиться через мову та в процесі її вивчення». Авторами було відмічено, що лінгвокраїнознавство використовує власний мовний матеріал, який обумовлює методи та прийоми презентації. Основою для лінгвонародознавчого підходу у викладанні мови стало виділення кумулятивної функції мови, яка визначається як властивість мови відображати та зберігати в мовних одиницях екстралінгвістичну інформацію.

Дослідники вважають, що національно-мовний образ світу певним чином виявляється на різних мовних рівнях: в особливостях фонетичної організації та евфонічних засобах, доборі морфолого-словотворних одиниць. Однак найповніше він виражається в лексико-семантичній системі мови. Про це свого часу Гумбольдт писав так: «Сума всіх слів, мова – це світ, який лежить між світом зовнішніх явищ і внутрішнім світом людини». На думку Г.Колшанського, «національно-мовну специфіку слід шукати в особливостях пізнавальної діяльності людини, пов’язаних з історичними, географічними, виробничими та іншими факторами».

Групу номінацій, що відображають духовну і матеріальну культуру народу, називають культурологічною (народознавчою, українознавчою).

Н. Данилюк подає критерії виокремлення такої лексики:
  1. семантичний (за яким враховується основне і додаткове значення висловів);
  2. граматичний (показовий насамперед щодо одиниць фольклорного, діалектного, розмовно-просторічного характеру, які мають певні формальні показники);
  3. функціонально-стилістичний (назви народознавчого плану можуть виконувати в тексті функції створення національного колориту, стилізації, інтимізації тощо);
  4. перекладний (частина культурологічної лексики відноситься до безеквівалентної, що не має відповідників в інших мовах, а тому транслітерується або транскрибується, калькується чи передається описово у відповідних контекстах);
  5. експериментальний (наприклад, під час проведення психолінгвістичного експерименту, описаного у словниках асоціативних норм Н. Бутенко, до поля слів-реакцій на певне слово-стимул потрапляє ряд слів, що мають національно-культурні елементи значень)».

Корисним може бути також метод усного опитування чи письмового анкетування, який проводиться із носіями іншої культури і дає можливість виявити незвичне для них в українському побуті, традиціях, родинних стосунках, суспільному житті тощо. При порівнянні продуктивним виявляється метод зіставлення двох чи більше мовно-національних систем, наприклад:

болг. укр.

вуйчо, чичо---------леля дядько--------------тітка

баба-------------------дядо баба-----------------дід


тъща------------------тъст теща-----------------тесть

свекърва-------------свекър свекруха------------свекор

снаха------------------зет невістка------------зять

майка баща мати батько


дъщеря------ Аз ----- син донька------Я------син

сестра брат сестра брат


Застосовуючи названі критерії, в сучасній українській мові можна виділити такі тематичні групи народознавчих номінацій:
  1. опорні терміни українознавства як науки (народознавство, українознавство, етнос, народ, нація, етногенез);
  2. назви державно-національної незалежності (тризуб, гімн, герб, прапор, Президент);
  3. слова на позначення народної символіки (хліб-сіль, коровай, рушник, калина, горлиця, орел);
  4. назви людей за родом занять, майновим і соціальним станом, родинними стосунками (мати, батько, хрещений, кум, козак, січовик, чумак, коваль, бандурист);
  5. номінації традиційних предметів побуту, кухонного начиння, страв (горщик, ступа, макітра, борщ, пироги, вареники);
  6. назви частин народного костюма (сорочка, плахта, вінок, шаровари, чоботи);
  7. слова на позначення музичних інструментів, ігор, танців, фольклорних творів, типові кольороназви (кобза, дума, гопак, коломийка, гуцулка, червоний, чорний);
  8. слова із сфери традиційних промислів і ремесел (горно, серп, ціп, верстат, коноплі, прялка, веретено);
  9. назви поселень, частин житла (село, містечко, хутір, хата , покуть, перелаз);
  10. номінації свят, обрядів (вечорниці, дівич-вечір, народини, Коляди, Великдень);
  11. назви божеств (Ісус Христос, Діва Марія, Святий Миколай);
  12. назви міфологічних істот (русалка, відьма, доля).

Ці лексеми характеризують традиційне матеріальне й духовне надбання українського народу. Серед них можуть бути історизми, фольклоризми, діалектизми із відповідними мовними показниками. Частина слів представляє українські реалії і не має належного іншомовного відтворення.

Ряд номінацій називають предмети, що нічим не відрізняються від аналогічних в інших культурах, але які отримали у нашій мові додаткове значення, так звану «культурну» конотацію (вислів Н. Комлєва). Це, зокрема, символи типу барвінок, любисток, зозуля та ін. Такі слова Є.Верещагін і В. Костомаров назвали лексикою з країнознавчим культурним компонентом, або словами з культурним компонентом [3, 68]. Серед слів з культурним компонентом, як визначають названі вчені, є безеквівалентна лексика, тобто слова, які неможливо семантизувати за допомогою простого перекладу. Близькими до безеквівалентної лексики є також слова, що збігаються у двох мовах своїми денотатами (тобто об’єктивним змістом), але не збігаються за своїми коннотатами (тобто емоційно-естетичними асоціаціями). Наприклад, слово калина може бути перекладено на інші мови, але для українця воно наповнене особистими спогадами і пов’язане з національною ментальністю. Такі слова автори називають коннотативними.

Безеквівалентні слова є скарбницею для здобуття знань про Україну, культуру і побут українського народу. Тому вивчати їх в школах з навчанням мовами національних меншин вкрай важливо.

Наведемо приклади безеквівалентних слів української мови, які можуть бути певним додатковим елементом на уроках української мови та елементом в теорії українознавства.
  1. Слова, пов’язані з релігійним життям: Великдень, Спас, Вербна неділя, писанка, колядки, хрестини.
  2. Знаки-символи: тризуб, оберіг, рушник, калина, верба, барвінок, дідух.
  3. Назви предметів і явищ традиційного побуту: бриль, плахта, жупан, сопілка, макітра, лиштва (спосіб вишивання).
  4. Весільні обряди: сватання, оглядини, заручини, дівич-вечір.
  5. Назви міфологічних істот: домовик, лісовик, перелесник, мавка.
  6. Лексика фразеологічних одиниць: розбити глек (посваритися).

Названі культурологічні номінації є предметом вивчення багатьох наук: сучасної української мови, стилістики, діалектології, контрастивної лексикології, теорії і практики перекладу. Однак системного їх опису як специфічної мовностилістичної категорії ще не здійснено.

Єрмоленко С.Я. наголошує: «Особливо важливим є вивчення народознавчих номінацій з лінгводидактичною метою: для виховання української мовної особистості, національна свідомість якої формується, набувається, виховується середовищем, освітою, тривалими зв’язками з довкіллям, з етнопсихологічними основами мовного спілкування» [6, 225].

Лінгвонародознавчий та лінгвокраїнознавчий аспекти роботи над лексикою є спробою пошуку можливих шляхів вирішення складної і актуальної проблеми, ступінь ефективності яких покликана визначити шкільна практика.


ЛІТЕРАТУРА

  1. Державний стандарт початкової загальної освіти. Постанова Кабінету Міністрів України від 16.11.2000 р. -№ 1717.
  2. Біляєв О., Скуратівський Л. Концепція навчання державної мови в школах України // Дивослово. –1996. -№ 1.
  3. Верещагин Е.М., Костомаров В.Г. Язык и культура. Лингвострановедение в преподавании русского языка как иностранного. – Москва: Изд. Московского университета, 1973. –233 с.
  4. Гумбольдт В фон. Избранные труды по языкознанию: Пер. с нем.: под ред. и с предисл. Г.В. Рамшвили. –Москва: Прогрес, 1984. –400 с.
  5. Данилюк Н. Культурологічна лексика сучасної української народної мови //Дивослово. –1999. - № 8.
  6. Єрмоленко С.Я. Національна свідомість і виховання української мовної особистості // Доповіді і повідомлення III конгресу МАУ: Мовознавство. –Харків: Основа, 1996. –С.225.

7. Пачев А. Малка енциклопедия по социолингвистика. –Плевен: Евразия – Абагар, 1993. – 471 с.

8. Потебня А.А. Язык и народность // Эстетика и поэтика. –Москва, 1976.

9. Розенталь Д.Э., Теленкова М.А. Словарь-справочник лингвистических терминов. –М.: Просвещение, 1985. – 399 с.

10.Соссюр Ф де. Труды по языкознанию / Пер. с фр. яз. под ред. А.А. Холодовича. – М.: Прогресс, 1977. – 696 с.


АНОТАЦІЯ


В статті йде мова про важливість включення етнокультурознавчого компонента до змісту мовної освіти, який сприяє особистісному і, зокрема, мовленнєвому розвитку, забезпечує нерозривність навчання і виховання, єдність мовленнєвого змісту і мовної форми, а також формує в учнів українознавчу та загальнокультурну компетенцію.


SUMMARI



This article is about imporfance of ethic educational aulture component in the main part of language formations, uhich is very usefull for personal and speech

olevelopment, provides unity of studying and upbringing and also forms Ukrainian and culfural competence.