Geum.ru

Міністерство освіти І науки України Чернівецький державний університет ім. Ю. Федьковича

Вид материалаДокументы

Содержание


Частина п’ята
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9
; незадоволеною діями Гітлера була й Іта­лія);

- військово-політична верхівка Німеччини зустріла договір неод­нозначно, бо ряд германських генералів вважав, що, отримавши завдяки пакту так­тичні вигоди у війні з Польщею, Німеччина програла в стратегічному плані;

- за умовами торговельно-кредитної угоди від 19 серпня 1939 р., яку Німеччина підписала при наполяганні Радянського Союзу, він отри­мував конче важливе для нього промислове обладнання, в тому числі воєнні матеріали;

- нарешті, такі держави, як Англія, Франція та США, побачили, що Радянський Союз здатний проводити у світовій політиці власний курс і з ним треба рахуватися.

До негативних сторін договору слід віднести:

- договір зустрів нерозуміння й розчарування переважної части­ни громадськості західних країн, що відбилося на їх ставленні до СРСР;

- у правлячих колах Англії та Франції укріпилися позиції тих антикомуністичних, антирадянських елементів, які здавна виступали проти співробітництва з СРСР;

- виконуючи рішення Комінтерну (за вказівкою сталінського керів­ництва) про підтримку договору, комуністичні партії деяких країн опинилися в складному становищі;

- Радянському Союзу договір дав перепочинок, однак пробудив у радянського керівництва помилкові надії на його тривалість;

- за вказаною торговельно-кредитною угодою СРСР був зобов’язувався поставляти Німеччині чимало продовольства й сировини, в тому числі стратегічного, що, безумовно, посилювало його майбутнього ворога.

Один з найвидатніших істориків другої половини ХХ ст. англієць А.Тейлор так оцінював радянсько-германський договір про ненапад: «Пакт не був ані союзом, ані угодою заради поділу Польщі. Мюнхен був справжнім союзом для поділу: англійці та французи продиктували розчленування чехам. Радянський уряд не вдався до таких дій проти поляків. Він просто обіцяв залишатися нейтральним, про що його завжди просили поляки і на що була спрямована і західна політика. Більш того, договір був у кінцевому рахунку антигерманським: він обмежував німецьке просування на схід на випадок війни, що підкреслював Уїнстон Черчіль у своїй промові по радіо відразу ж після закінчення польської кампанії. ... події 1 вересня і 3 вересня не можна було передбачити 23 серпня. Гітлер думав, що досягне другого Мюнхену щодо Польщі; Сталін - що він у будь-якому випадку принаймні спромігся уникнути нерівної війни в даний час - момент і, можливо, навіть ухилився від неї взагалі».

Існує точка зору, згідно з якою якби СРСР не підписав пакт про ненапад з Німеччиною, її агресію проти Польщі, а отже, початок Другої світової війни можна було б відвернути. Але такий хід подій видається малоймовірним. Наприкінці 1930-х рр. світ вже був приречений на війну.

Історіографія. Серед частини зарубіжних, а останнім часом і вітчизняних істориків поширена думка, що підписання так званого «пакту Молотова - Рібентропа» сприяло розв’язанню Другої світової війни. Однак інші історики з цим не погоджуються, вважаючи, що напад Німеччини на Польщу не пояснювався саме фактом укладання радянсько-німецького пакту. Їх міркування базуються на наступному.

По-перше, політична доктрина гітлерівської Німеччини була націлена на встановлення європейської, а згодом і світового панування засобами збройного насилля. По-друге, термін готовності німецьких військ до нападу на Польщу був визначений ще в квітні 1939 р. (так званий план «Вайс») і не пов’язувався з якими-небудь змінами в позиції Англії, Франції чи Радянського Союзу, і тому підготовка до війни проти Польщі йшла своїм ходом як до, так і після підписання цього пакту, і зупинити військову машину, що приведена в дію, як відомо, дуже нелегко. По-третє, нацистському режиму була вкрай потрібна локальна переможна війна, що зумовлювалося низкою конкретних причин. Справа в тому, що на цей час склалися сприятливі умови для такого нападу: західним демократіям і Радянському Союзові не вдалося домовитися про взаємодію в боротьбі проти все більш реальної небезпеки фашистської агресії, а їх збройні сили та економічний потенціал, хоча й переважали в сукупності німецькі, проте не були належним чином готові до військових дій, тоді як вермахт помітно випереджав у військово-технічному відношенні західні держави, являючи собою найбільш боєздатну, повністю відмобілізовану, озброєну передовою теорією армію, і зрозуміло, хотів якомога скоріше скористатися цією перевагою; до того ж акція проти Польщі підтримувалася значною частиною німецького народу, який розглядав повернення Данцигу (Гданьска) як відновлення історичної справедливості, порушеної Версальським договором. З іншого боку, мав місце небезпечний для нацистського режиму «перегрів» народного господарства, розвиток якого впродовж декількох років цілеспрямовано підпорядковувався саме підготовці до війни; це означало, що мілітаризована економіка Німеччини перетворилася в самодостатній чинник, який вимагав «стрибка у війну», що забезпечило б її необхідною сировиною, паливом, дешевою робочою силою, новими землями й ринками, бо в умовах мирного часу економіці такого типу неминуче загрожували криза та інфляція і, як наслідок, небезпечне для режиму зростання соціального незадоволення.

З іншого боку, в урядових колах великих європейських країн і після 23 серпня розглядалися різні варіанти розв’язання «данцизької кризи». Так, вважалося вірогідним, що Гітлер обмежиться тільки захопленням Данцигу й «польського коридору», або, що Польща піде на компроміс, задовольнившися збереженням незалежності в нових урізаних кордонах; припускалося також, що поляки за допомогою Англії та Франції будуть спроможними зупинити наступ вермахту; не виключалася й можливість того, що Гітлер відкладе напад на Польщу чи навіть погодиться на мирне врегулювання конфлікту.

Частина п’ята

Друга світова війна

Друга світова війна - найбільший військовий конфлікт і най­більша трагедія в історії людства. У війні прийняла участь 61 кра­їна світу, на території яких проживало 80% населення Землі. Вій­ськові дії відбувалися на всіх океанах, в Євразії, Африці й Океа­нії. До військ воюючих держав було призвано 110 млн. чол. Вона ста­ла і найбільш руйнівною з усіх війн. Біля половини загиблих, кількість яких становила понад 55 млн. чол., - гро­мадянське населення, яке стало жертвою бомбувань, масових розстрі­лів і депортацій; це говорить про особливу жорстокість війни. У хо­ді війни були знищені колосальні матеріальні цінності, зруйновано багато пам'яток культури.

Друга світова війна, як і Перша, бу­ла зумовлювалася нерівномірністю економічного і політичного розвитку капіталістичних країн, імперськими амбіціями урядами декотрих із них, незадоволенням дея­ких з них результатами війни 1914 - 1918 рр. і, як наслідок цього, різким загостренням протиріч між ними, які поглибилися через світо­ву економічну кризу 1929-1933 рр. Війна стала підсумком цілеспрямованої діяльності невеликої групи держав-агресорів, яку світове спів­товариство виявилося неспроможним зупинити.

Дипломатичні договори (Версальский, Локарнський, а також Вашингтонська та Лондонська угоди з військово-морських проблем) та організації (Ліга Націй, Постійний арбітражний суд у Гаазі) виявилися нездатними утримати націоналістично налаштовані суверенні держави від війн. Яким би не був світ в 20 - З0-х рр., яким би далеким не був він від досконалості, безу­мовно, що перемога держав, керівники яких обстоювали расове й національне пригнічення, ліквідацію свободи та демократії, утверд­ження права сильного в міжнародних відносинах, означала б крок на­зад у світовій історії, вона призвела б до соціальної, політичної та культурної деградації людства. Тому всі ті, хто боровся з ними, вів боротьбу справедливу, незалежно від того, якими були мотивами й міркуваннями в цей час він керувався.

Історіографія. Проте серед вітчизняних істориків існують різні точки зору щодо харак­теру Другої світової війни. Дехто з учених вважає, що вона поча­лася як протиборство двох коаліцій великих капіталістичних кра­їн, будучи несправедливою, імперіалістичною з двох боків, хоча особ­лива відповідальність за її виникнення лягає на гітлерівську Ні­меччину, яка очолювала блок фашистських агресорів; причому, якщо з боку держав фашистського блоку війна мала несправедливий, загарбницький, імперіалістичний характер на усьому її протязі, то зі сторони держав, які воювали проти фашистських агресорів, харак­тер війни змінювався, а саме: коли виникла загроза їх національній незалежності, вона почала перетворюватися у війну справедливу, ан­тифашистську, визвольну, а для таких країн, як Польща, Югославія, Норвегія і деяких інших, війна з самого початку була такою. Інші історики вважають помилковою концепцію про імперіалістичний характер війни з боку Англії й Франції в 1939-1941 рр., автори якої, мовляв, мимоволі ставлять на одну дошку політичні цілі фашистських і де­мократичних держав; тому, на їх думку, війна Англії та Франції, як і інших держав, проти фашизму з самого початку мала антифашистський і справедли­вий характер.

Щодо зовнішньої політики Радянського Союзу на початковому етапі Другої світової війни, то вона мала суперечливий характер, яка поєднувала співробітництво й загравання з гітлерівською Німеччиною з активною підготовкою до війни з нею і, по суті, нага­дувала політику «умиротворення» західних держав щодо Німеччини в З0-х рр. Проте з 22 червня 1941 р., зазнавши підступного нападу Німеччини, СРСР почав визвольну, справедливу, антифашистську війну, яку в радянській історіографії цілком правильно називали Великою Вітчизняною війною радянського народу.

Встановлення так званого «нового порядку» в 12 країнах, оку­пованих нацистською Німеччиною на літо 1941 р., передбачало лікві­дацію всіх демократичних прав і свобод, жорстокий режим терору, нещадне пригнічення народів, систематичне пограбування їх національних багатств і в кінцевому рахунку повну фашизацію окупованих дер­жав і націй. Режим окупації для кожної країни мав свою специфіку. Так, «нордичним» країнам -Норвегії, Данії, Голландії - була угото­вана повна германізація і роль провінцій «третього рейху». Слов'ян­ські народи підлягали знищенню частково засобами прямого винищен­ня, частково, за виразом Гітлера, «знищенням працею». На примусову працю до Німеччини було вивезено 8 млн. чол., що складало одну п’яту всієї робочої сили, залученої до господарства країни. Протягом війни у нацистських концтаборах було знищено понад 12 млн. європейців. Особливо розмаху набув геноцид циган і єврейського населення, жертви якого становили близько 6 млн. чол. По суті, на порядок денний стало питання про життя і смерть багатьох окупова­них націй.

Тому народи піднялися на визвольну боротьбу проти германських, італійських і японських загарбників і їх місцевих посібників - так званих колабораціоністів, тобто осіб, які добровільно й свідомо співробітничали з окупантами (вішісти у Франції, усташі в Хорватії, так звані власівці в Росії, різні підрозділи українських націоналістів, зокрема дивізія СС «Галичина»). В окупованих країнах почався рух Опору, який охопив широкі верстви робітничого класу, селянства, інтелігенції й патріотично налаштованої частини буржуа­зії, яка не пішла на співробітництво з фашистами. Різно­рідний склад цього руху породжував внутрішні незгоди стосовно ме­тодів ведення визвольної боротьби й напряму суспільного розвитку після визволення. Проте їх об’єднувала головна мета Опору - звіль­нення від фашистського гніту й відновлення державної незалежності, тому за своїм характером це був патріотичний, антифашистський, на­ціонально-визвольний, демократичний рух.

В європейському русі Опору утворилися два крила: загальнодемократичне і помірковано буржуаз­не. В обстановці хаосу й розвалу буржуазних політичних організа­цій під пресом фашистського терору тільки комуністичні партії зав­дяки характерним для них ідейній переконаності, дисциплінованості й стійкості зберегли свою життєздатність і вступили в рішучу бо­ротьбу з фашистськими окупантами, закликаючи до цього всі патріо­тичні сили. У багатьох країнах вони стали провідною рушійною си­лою Опору. Про їх самовідданість свідчать такі дані: в боротьбі проти фашизму загинули 75 тис. французьких, 50 тис. грець­ких, 40 тис. італійських комуністів тощо. Іншої тактики дотриму­валися представники буржуазного крила. Вони намагалися стримати народний гнів, не дати руху Опору перетворитися на відкриту збройну бо­ротьбу всього народу. Головну ставку вони робили на західних союз­ників, сподіваючись, що це дозволить їм повернутися до влади після визволення їх країн. У той час як комуністи закликали народ до ак­тивної боротьби зі зброєю в руках, представники буржуазного крила, часто перебуваючи в еміграції, слали поради й застереження. Так, глава чехословацького уряду в еміграції Бенеш закликав до «спокою і вичікування», польський уряд з Лондону радив «тримати зброю біля ноги». Взагалі, «аттантизм» (від французького - вичікування) - став головним гас­лом більшої частини учасників буржуазного Опору.

Взаємовідносини між цими двома політичними групуваннями складалися по-різному. У Франції, Італії, Чехословаччині, Бельгії, Норвегії вдалося добитися ефективного співробітництва демократич­них і буржуазних сил, а в таких країнах, як Югославія, Польща, Гре­ція, Албанія, їх розмежування було більш відкритим, і стосунки між ними досить напруженими. Буржуазні еміграційні уряди в дея­ких країнах створювали власні збройні організації (Армія Крайова в Польщі, четники в Югославії), які фактично протидіяли демократич­ним групам Опору. Різна політична орієнтація учасників руху Опору помітно по­значилася на внутрішньополітичному розвитку ряду країн Європи в перші післявоєнні роки.

До основних форм боротьби руху Опору належали: антифашистська пропаганда й агітація, видання й розповсюдження підпільної літера­тури, страйки, диверсії, саботаж на транспорті й підприємствах, які випускали продукцію для окупантів, надання допомоги військовополо­неним з армій союзників, які тікали з фашистських таборів, розвідувальна діяльність на користь держав антигітлерівської коаліції, збройні напади з метою знищення зрадників і представників окупаційного апарату, партизанська війна і збройне повстання. У різних країнах переважали ті чи інші форми боротьби. Так, в Нідерландах, Данії й Норвегії - це страйковий рух, масові антифашистські демонстрації і деякі інші, в Німеччині - кон­спіративна діяльність підпільних антифашистських груп, поширення антифашистських матеріалів серед населення і в армії, надання до­помоги іноземним робітникам і військовополоненим, в Югославії, Словаччині, Польщі, Франції, Італії, Греції, Албанії, Бельгії - партизанський рух і націо­нально-визвольна війна.

Рух Опору мав неабияке значення для перемоги над фашистськи­ми агресорами. Оцінюючи загальний внесок європейського Опору в боротьбу з фашизмом, історик з НДР Г. Кюнріх наводить цікаві дані з цього приводу. За його підрахунками, в окупованих країнах Європи діяло від 4,5 до 5 млн. партизан і членів збройних груп, які знищили понад 1 млн. ворожих вояків і зрадників-колаборантів, майже 4 тис. танків, 1 тис. літаків, понад 2 тис. гармат тощо.

Коаліція держав і наро­дів, яка виграла війну проти блоку агресивних держав з фашистським і мілітаристськими режимами (Німеччини, Італії, Японії та їх союзників), була складним і в той же час закономірним явищем у міжнародних відносинах, яке мало величезне прогресивне значення для всього людства. Поява коаліції була зумовлена трьома чинниками:

1) певними позитивними надбаннями й досвідом радянської зовнішньої політики (зокре­ма в 30-ті роки під час боротьби за створення системи колективної безпеки в Європі) створили об’єктивні передумови для об’єднання Ра­дянської держави з капіталістичними країнами в антигітлерівську коаліцію. Другий чиник: виникненню коаліції та її успіху сприяв своєрідний розвиток протиріч, притаманних світовій політиці, а саме: для Англії і США виникла настільки серйозна небезпека з боку Німеччини і Японії, що їх уряди змушені були, керуючись міркуваннями самозбереження, погодитися на співробітництво з Радянським Союзом; ці дії англійського і американського урядів пояснювалися тим, що на певному етапі війни вони зрозуміли, що без союзу з СРСР вони не зможуть перемогти своїх супротивників. Третій чинник: у виникненні коаліції величезну роль зіграли народні маси, які усвідомлювали, що тільки в союзі з СРСР можна вистояти перед хвилею фашизму; такі на­строї були настільки сильними, що з ними не могли не рахуватися правлячі кола Англії і США; ось чому антифашистська коаліція дер­жав стала і коаліцією народів, і в цьому була запорука її міцності й успіху.

Життя поставило перед коаліцією два історичних завдання: роз­громити нацистську Німеччину, фашистську Італію і мілітаристську Японію і забезпечити післявоєнний устрій світу на демократичних засадах, які відповідали б інтересам народів. Перше завдання коалі­ція виконала успішно. Країни антигітлерівської коаліції, незважаю­чи на неоднаковість соціального ладу і ідеологій, об’єдналися для спільної боротьби проти спільного ворога. Природно, що між учасни­ками коаліції існували - і часом досить гострі - розбіжності. Однак ве­лич коаліції як раз в тому і полягає, що її учасники, попри відмін­ності їх позицій, змогли подолати незгоди, які їх роз'єднували, і прийти до перемоги над спільним ворогом. Тим самим було доведено, що соціально-політичні відмінності не можуть стати на перешкоді во­єнному, політичному і економічному співробітництву країн, якщо во­ни мають спільну мету, яка відповідає інтересам їх народів. Антигіт­лерівська коаліція чимало зробила і для вирішення свого другого іс­торичного завдання - розробки демократичних принципів післявоєнно­го устрою світу.

Процес утворення антигітлерівської коаліції тривав практично цілий рік й складався з багатьох договорів, угод, різних зовнішньополітичних акцій як двостороннього, так і багатостороннього характера. Її формування започаткувало підписання угоди між СРСР і Великою Британією 12 липня 1941 р. про спільні дії у війні проти Німеччини. Обидві країни зобов’язалися допомагати одна одній у війні й не укладати сепаратного миру з Німеччиною, отже, стали союзниками. 18 липня підписано радянсько-чехословацьку, а 30 липня - радянсько-польську угоду про взаємну допомогу у війні з гітлерівською Німеччиною. Важливими кроками на шляху зміцнення антигітлерівської коаліції стали оприлюднення Англією й США Атлантичної хартії, яка проголосила їх цілі у війні; Декларація СРСР від 24 вересня, де радянський уряд фактично приєднався до неї, висунувши при цьому деякі доповнення; підписання у Вашингтоні Декларації 26 держав. Сили антигітлерівської коаліції помітно зросли після того, як в грудні 1941 р. у війну проти Японії, Німеччини й Італії вступили США. Завершилося її створення підписанням 26 травня 1942 р. у Лондоні радянсько-англійського договору про союз у війні проти Німеччини й 11 червня у Вашингтоні радянсько-американської угоди подібного змісту.

Однією з серйозних проблем, що вельми ускладнювала стосунки між трьома провідними державами коаліції, стало питання щодо відкриття другого фронту.

Вперше радянський уряд поставив перед Англією питання про відкриття другого фронту в Північній Франції 18 липня 1941 р. Потім він повторив своє прохання у вересні того ж року з огляду на помітне погіршення обстановки на радянсько-німецькому фронті. Британський прем’єр-міністр У. Черчіль відхилив обидві радянські пропозиції. Відсутність другого фронту дозволяло німецько-фашистському командуванню тримати на Сході свої основні сили, не побоюючись за свій Західний фронт. На початок літа 1942 р. на радянсько-німецькому фронті перебувало 237 дивізій Німеччини та її союзників і сателітів, а восени їх число вже сягало 266. Радянсько-німецький фронт, як гігантський магніт, притягнув до себе головні сили фашистського блоку, що не тільки відвернуло біду від Англії та США, але й забезпечило їм сприятливі умови для налагодження масового виробництва зброї, боєприпасів, військової техніки, планомірного розгортання військ.

Під час радянсько-американських переговорів у червні 1942 р., як відмічалося в спільному комюніке, «була досягнута повна домовленість щодо невідкладних завдань створення другого фронту в Європі в 1942 р.». Таку ж згоду дав і британський уряд. Однак насправді останній не збирався виконувати взяті на себе зобов’язання й практично одразу ж після підписання відповідного документу з СРСР став висувати усілякі відмовки, щоби ухилитися від їх виконання та перенести відкриття другого фронту на 1943 р. Більш того, Черчіль зробив усе можливе. щоби примусити американського президента Ф. Рузвельта також відмовитися від узятого перед Радянським Союзом зобов’язання. В листі Сталіну від 18 липня, а потім під час переговорів із ним у Москві в серпні 1942 р. Черчіль заявив про відмову Англії відкрити другий фронт у Європі в 1942 р.

Не зважаючи на сприятливі умови та обіцянки. що дали англо-американські союзники в 1942 р., другий фронт не був відкритий і в 1943 р. Вже в травні цього року Черчіль і Рузвельт прийняли рішення відкласти відкриття другого фронту в Західній Європі до травня 1944 р.

Не стільки військові, скільки політичні міркування визна­чали як надмірне затягування другого фронту, так і вибір моменту для вторгнення в Європу. Ворожим СРСР силам у таборі союзників вдава­лося зривати відкриття другого фронту в 1942 і 1943 рр. Керівники західних союзників взяли курс на збереження власних сил, очікуючи коли Німеччина і Радянський Союз знекровлять один одного. Прихиль­ником такої стратегії виступав, зокрема, Черчіль, який сподівався на виснаження СРСР.

Але ця стратегія виявилася помилковою, бо за два роки, протягом яких він свідомо зри­вав відкриття другого фронту. Радянський Союз та його армія колосаль­но посилилися. Ставало очевидним, що Радянська країна спроможна власними силами розгромити вер­махт і звільнити Європу. До того ж західні лідери почали розуміти, що їх власні народи не могли не порівнювати героїчну боротьбу радянського народу, який обстоював не тільки свою незалежність, але й світову цивілізацію, і бездіяльність США й Англії, які готували багатоміль­йонні армії і вичікували або вели військові дії на другорядних те­атрах Другої світової війни. Це могло позначитися як на авторитеті британських і американських керівників усередині своїх країн, так і на політичній ситуації в Європі та й в світі після закінчення війни.

Англо-американські союзники відкрили другий фронт у Нормандії (Північно-Західна Франція) 6 червня 1944 р. згідно з рішенням Тегеранської конференції глав урядів США, Великої Британії та СРСР. Другий фронт став другим не тільки за назвою, але й за значенням. Відкритий з великим запізненням, він разом із операціями в Італії ні­коли не притягав до себе більш третини дивізій вермахту, причому, як правило, гірше озброєних і укомплектованих, ніж ті, які воювали на Східному фронті проти Радянського Союзу. Більш того, саме від­криття другого фронту стало можливим виключно завдяки вкрай неспри­ятливому для вермахту розвитку подій на Сході. З червня по грудень 1944 р. втрати Німеччини на західноєвропейському театрі були у 2,5 рази менше, ніж за той же час на радянсько-германському фронті (а за весь час війни англо-американські війська в Північній Африці, Італії, Західній, Центральній і Південній Європі розгромили й узя­ли в полон 176 дивізій Німеччини та її союзників, або в 3,5 рази менше, ніж на радянсько-германському фронті, де Радянська Армія розгромила 607 дивізій фашистського блоку, на цьому ж фронті Німеч­чина втратила приблизно три чверті своїх літаків, танків, гармат і понад 85% людського потенціалу). Як справедливо зазначив Е. Хобсбаум, «