Geum.ru

Україна в революційну добу

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   32
2.

Однак делегація після тривалих поневірянь, усіляких принижень і образ ні з чим повернулася до Києва3.

Події, пов'язані з першою спробою домовитися з Тимчасовим урядом з приводу стратегічної проблеми — національно-територіальної автономії України і питання, що набуло особливої гостроти, — створення українських військових формувань — висвітлили досить принципові моменти, що мали далекосяжні наслідки, трагічно відбилися на всій подальшій долі революції.

По-перше, відставання українського проводу від революційних настроїв мас, що в даному випадку так рельєфно виявилося, поступово перетворилося на хро­нічну хворобу. Відставання це аж ніяк не було прикрою випадковістю. Воно логічно випливало з тогочасних до­мінуючих уявлень лідерів Центральної Ради про мож­ливість досягнення головної мети поточного моменту — запровадження національно-територіальної автономії України — шляхом кабінетної домовленості з Тимчасовим урядом. Поширювались ілюзії, що доленосне рішення можна «лагідно» випросити у великодержавників-урядовців. Однак прихильників такого курсу чекало жорстоке розчарування.

В. Винниченко, який очолив делегацію України до Петрограда в середині травня 1917 р., доповнює дані істориків про поневіряння українців у столиці власними враженнями. З болем згадуючи про події тих днів, він пише: «...Я мав честь бути учасником як сеї, так і всіх останніх делегацій до Петрограду, й можу сказати, що коли відродження нації повинно добуватися, крім усяких інших способів, і пониженням, і соромом, то українська демо­кратія й цим щедро заплатила як усій руській нації, так і її найпоступовішій демократії. І з гіркостю, і з жальом мушу зазначити, що коли руський Уряд понижував і обра­жав нас, то робив це хоч у ввічливій формі, а руська демократія і ввічливістю не вважала потрібним прикрить свою націоналістичну брутальну наготу...»1.

Здавалося б, лідери Центральної Ради зважилися висунути настільки обмежені, настільки скромні вимоги, що навіть з погляду найпримітивнішої демократії проти них важко було будь-що заперечити, і все ж вони нахабно відкидалися шовіністами Петрограда. Це особливо бен­тежило українських керманичів.

По-друге, позиція Центральної Ради щодо солдатських мас і українізації армії детермінувалась її загально­політичним курсом. Вона намагалася не дистанціюватися від центру, боялася якимось рішучими діями викликати його невдоволення, негативну реакцію. Останнє вважалося однаково загрозливим відразу з двох точок зору:

а) Центральна Рада побоювалася завдати бодай най­меншого удару по єдності загальноросійського демок­ратичного фронту, в міцності якого вона вбачала головну запоруку поглиблення революційного процесу; а з остан­нім пов'язувалася вся подальша доля українського народу, розв'язання як соціальних, так і національних завдань.

б) В умовах воєнного часу необачними політичними діями можна було викликати не лише невдоволення, а й репресії з боку уряду воюючої держави. Тим більше, коли це безпосередньо торкалося питань про боєздатність армії, стабільність фронту, єдність командування тощо. В той час, на думку М. Грушевського, розвиток подій збільшував «обопільне роздражнення якраз на найбільш небезпечнім, воєннім грунті. А відповідальні політичні і громадські діячі об'єднаного російсько-польсько-єврейського фронту одночасно кували з сього зброю проти цілого українського руху, недвозначно натякаючи на його заміри йти дорогою насильницьких захоплень і тим самим оправдуючи всякі насильні репресії проти нього... Що ж, признаюсь, що і я в тих часах жив в безнастанній свідомості можливості урядового наскоку — трусу, арештування, заслання і т. д. Настрої урядових кругів робили се цілком можливим...»1.

Звичайно, сьогодні з такою логікою можна й не погод­жуватись. Можна жалкувати з приводу браку в лідерів українського руху політичної інтуїції і досвіду. Можна дивуватись (і навіть обурюватись!) виявами їхньої безприн­ципності й відвертої боязкості. Однак завдання історика полягає в тому, щоб якомога об'єктивніше відтворити досліджувані факти, явища та їхнє бачення, тлумачення суб'єктами історичного процесу. А ключові постаті рево­люції в Україні в 1917 р., вирішуючи глобальні проблеми, що постали перед українством, керувалися власною логікою, хоч би якою недосконалою і вразливою вона уявлялася нам сьогодні.

Загальними підходами до проблеми українізації армії (у ширшому тлумаченні — до масштабів розвитку україн­ського руху) зумовлювалося й ставлення до самочинних дій самостійницьких елементів, на зразок М. Міхновського. «При ворожім настрої до українського руху, росій­ських провідних кругів спеціально, серед провідників ради військових депутатів, на чолі котрої стояв отой «рядовий» Таск, перейнятий просто ненавистю до українців, — з одної сторони, а з другої — російської номенклатури, можна було напевно сказати, що всяка спроба самочинності і була б задавлена прямо з садичною жорстокістю, і при сій нагоді були б роздавлені початки національної організації»1. Пе­редбачаючи можливість такого розвитку подій, лідери Української революції, відповідно, обирали оптимальну, на їхню думку, лінію поведінки. «...Історія богданівського полку, —резюмував М. Грушевський, —показала занадто ясно і настрої сього антиукраїнського Київського гарні­зонного окруження і нестійкість українського воєнного елементу, який не від того був, щоб вимахувати корогвами під ослоною Укр[аїнської] Центр[альної] ради, але сам до оружного конфлікту, до кривавої боротьби не мав наймен­шої охоти. Се відчувалось, і сам Михновський — неврастеник, що робив враження просто-таки боягуза, тратив відвагу і витривалість при якім-небудь твердім натяку до нього, —не давав ніякої запоруки, що він умів би серйозно провести такий конфлікт. Заварив би кашу і в небезпечний момент сховався б у просо, як се бувало з нашими пізнішими воєнними революціонерами —Капканом, Шаповалом й іншими. Отсі міркування, а також і той реакційно-аристократичний дух, котрий віяв з агітації Михновського, змусили наших товаришів з Ц. ради пильно слідити за його діяльністю і старатись протиставляти впливам і зв'язкам впливи Ц. ради, від котрої сей гурток держав себе осторонь і, очевидно, хотів вести справу на власну руку, без її контролю»2.

Так чи інакше, лідери Української революції вважали, що своєю поміркованістю, стриманою позицією щодо українізації армії, розвитку національно-визвольного руху взагалі, вони убезпечують його від передчасного прямого зіткнення з переважаючими силами суперників, готових використати будь-який привід для рішучої розправи. Тому, навіть з плином часу, М. Грушевський наполягав на тому, що «рішуча постава українських кругів, особливо фрон­тових представників, кінець кінцем опам'ятала урядові круги і, рахуючись з можливістю величезного замішання на фронті, вона залишила всякі гадки про «протиділання» і рішила піти на поступки. В результаті українство виграло справу для даного моменту...»1.

Очевидно, з М. Грушевським можна у чомусь погоди­тись (принаймні, спробувати зрозуміти його), хоча лише до певної межі. Події в Україні та навколо неї у 1917 р. дають підстави для серйозних міркувань і зовсім неодно­значних висновків.

Адже Голова Центральної Ради згодом і сам змушений був визнати, наскільки малорезультативними і невтішними виявились реальні здобутки українства, наскільки вони не відповідали сподіванням мас, які дедалі більше розчарову­вались централістським курсом Петрограда, а відтак —усе менше довіряли своїм керівникам, а головне — втрачали віру в правильність обраного шляху. М. Грушевський з цього приводу писав: «Коли стало відомо з доповідей делегатів в Центральній Раді, на різних публічних зібран­нях і в пресі, як зневажливо поставилися представники уряду в комісії до українських домагань, без дальших міркувань признали їх неможливими і знов поставили під сумнівом повномочність Центральної ради говорити іме­нем укр[аїнського] народу — після таких великих з'їздів, після соток заяв признання і солідарності з усіх кінців української землі, гнів і роздраж[н]ення охопило україн­ське громадянство, навіть найбільш помірковані його верстви. Так цінила російська демократія — сіль і печінка їй в зуби! — нашу лояльність, нашу повздержавність, з котрою ми глумили свою неохоту до війни і затискали зуби, щоб не крикнути того, що піднімалось у нас в горлі, щоб не розбити «єдиного революційного фронту»! На те ми билися з своїми шовіністичними і самостійницькими еле­ментами, щоб не вийти за межі можливого в рамцях сього єдиного фронту?»2.

Цим справа не обмежилась. Невдовзі Тимчасовий уряд надіслав відповідь на декларацію, в якій зухвало відкинув усі вимоги українців: від видання акту про автономний устрій України до визнання компетенцій Центральної Ради. «...Встановлюючи основні положення своєї поста­нови, уряд звернув увагу на такі принципові міркування, — говорилось у цьому документі. — Чи можливо визнати Центральну Українську раду правомочною у розумінні визнання її компетенції щодо вираження волі всього на­селення, місцевостей, що їх ця рада бажає включити у числі 12 губерній у територію майбутньої автономної України. Оскільки ця Рада не обрана всенародним голосуванням, то уряд навряд чи може визнавати її виразницею точної волі всього українського народу. Тому уряд вважає, що як з формального, так і з тактичного боку питання про встановлення автономії України можуть вирішити тільки Установчі збори. Тому для уряду було б важко видати акт з цього питання, бо це мало б вирішальне значення. Крім того, без точного визначення змісту поняття автономії України, видання такого акту призвело б до непорозумінь у територіальному та інших відношеннях...»1.

Природно, відповідною була реакція і на прохання щодо створення національних військових підрозділів: «Що до справи самостійного українського війська, Тимчасове правительство признало можливим тимчасове порішення цієї справи тільки в тім об'ємі, в якім це означив міністр війни у своїх заявах українським організаціям в Києві»2.

Опублікована в газетах відповідь Тимчасового уряду викликала хвилю обурення і протестів українського насе­лення. Зокрема, вона була розвінчана делегатами Все­українського селянського з'їзду, які водночас висловили невдоволення й діями Центральної Ради. У дні роботи з'їзду делегати дізналися про ще один «демократичний» крок Тимчасового уряду — заборону другого Всеукраїн­ського військового з'їзду, який мав відкритися через кілька днів. Впадала у вічі саме антиукраїнська спрямованість акції. Адже в ті дні у Петрограді відбувався польський військовий з'їзд, скликався Всеросійський з'їзд рад робіт­ничих і солдатських депутатів. Узагалі, то була перша заборона будь-якого з'їзду з часу повалення самодержав­ства. Всі ці обставини ще більше загострювали ситуацію.

Центральна Рада засідала кілька днів поспіль, намага­ючись знайти вихід із становища, що склалося. Нарешті, З червня за пропозицією українських есерів була ухвалена резолюція, в якій ішлося про необхідність звернутися до українського народу «із закликом організуватися і присту­пити до негайного закладання фундаменту автономного ладу на Україні»1. Для викладення суті своїх вимог Цент­ральна Рада планувала видати спеціальний Універсал. Природно, містила резолюція й вельми характерний для Ради пасаж: «...Центральна рада використала всі способи, щоб увійти в згоду з Тимчасовим урядом у справі прого­лошення принципу автономної України і, взявши до уваги, що стихійне зростання українського руху набуває дедалі більших розмірів, що відмова Тимчасового уряду може цей рух спрямувати по небажаному шляху, УЦ Рада ухвалила тепер з ще більшим напруженням сил приступити до організації і спрямування цього руху, щоб не привести край і всю Росію до анархії й занепаду здобутків рево­люції»2.

Цим документом Центральна Рада, змушена під тиском мас висунути хоча б обмежені вимоги щодо автономії України, все ж залишала відкритим шлях для можливої угоди з Тимчасовим урядом.

***

Паралельно з Центральною Радою, очолюваними нею силами, дедалі масштабнуу діяльність в Україні розгортав і політичний табір, що виборював у 1917 р. альтернативний курс. Це були місцеві організації більшовиків. Надзвичайно важливою передумовою завоювання ними помітних позицій став доволі високий рівень їх ідейної єдності, досягнутий уже в ході обговорення Квітневих тез і рішень VII (Квітневої) Всеросійської конференції РСДРП(б).

За винятком Київської організації більшовиків, про яку йшлося вище, всі місцеві організації надзвичайно оперативно і схвально сприйняли ленінську платформу, згуртувалася навколо висунутих вождем лозунгів. На це, власне, й була спрямована цілеспрямована робота, розмах якої виявився вражаючим. Квітневі тези та інші твори В. Леніна, які пропагували та деталізували стратегічний курс партії, стали широко відомими в Україні. Сотні примірників “Правды” з текстом ленінського документа, одержаних в регіоні, передрук тез харківськими більшовиками в своєму органі – “Пролетарий”, і катеринославськими – в “Звезде”, видання їх листівкою в Києві і вміщення до брошури, що побачила світ в Харкові, дозволяє вважати, що загальна кількість примірників Квітневих тез, поширених у краї, досягала 30 тисяч.

Після обговорення більшовики Макіївки, Луганська, Горлівсько-Щербинівського і Берестово-Богодухівського районів Донбасу, Харкова, Катеринослава, Маріуполя, Конотопа, ряду сільських партійних організацій підтримали запропонований В. Леніним курс. Настрої більшовиків України багато в чому висловив представник партійної організації селища Нелепівки (Катеринославська губернія) Н. Дубовий, який уже на зборах більшовиків-учасників Всеросійської наради Рад робітничих і солдатських депутатів 5 квітня 1917 р. заявив: “Все, що тут товариш Ленін пропонує, все це правильно. Потрібно брати нам фабрики й заводи та виганяти капіталістів. Ось у нас хазяїв немає. На нашому руднику 10 тис. робітників, і ми зараз працюємо самі, без хазяїна. Поставили охорону рудника, весь порядок виконуємо... Тов. Ленін в усьому, що він говорив, в усьому правий”1.

Активно підтримавши на загальнопартійній конференції ленінські ідеї і настанови, переважна більшість делегатів від партійних організацій України багато зробили для їх пропаганди в масах. На численних зборах, мітингах виступали С. Гопнер, М. Копилов, М. Майоров, О. Ємельянов (Сурик), О. Іванов, І. Гаєвський, Ф. Бурий, Ф. Земіт, І. Вишняков та ін. У дусі рішень конференції повсюдно приймались резолюції, розгорталась, активізувалась робота партійних організацій в масах.

У центрі уваги більшовиків був насамперед пролетаріат – основна революційна сила у здійсненні соціалістичної революції. Робітничий клас України складав приблизно п’яту частину загальнопролетарської армії країни – 3,5 з 18,5 млн. чоловік. Найзгуртованішим, найорганізованішим і політично зрілим загоном були промислові робітники, чисельність яких тут на початок 1917 р. перевищувала 1 млн. чоловік. Дві третини всіх промислових робітників України було зосереджено у Донецькому і Криворізькому басейнах, що й визначило особливу роль цього району як своєрідного бастіону в боротьбі пролетаріату України і всієї країни за владу рад.

Більшовики України провели величезну роботу щодо створення мережі пролетарських організацій – рад, профспілок, фабзавкомів, загонів Червоної гвардії – і своєю активною, цілеспрямованою політикою забезпечували революційний, наступальний характер їх діяльності. В Україні не припинявся процес організації й зміцнення рад робітничих і солдатських депутатів, захопивши після великих міст і практично всі інші населені пункти, гарнізони. Майже на кожному підприємстві з більш-менш значною кількістю робітників були створені фабрично-заводські, рудничні і шахтні комітети. Так, лише в Києві на початок літа 1917 р. діяло 320 фабрично-заводських комітетів. Повсюдно відновлювались старі і створювались нові профспілки. Найміцніші позиції більшовики завоювали серед металістів, які мали свої профспілки в усіх великих промислових центрах України; лише в 11 найзначніших з них налічувалось 128 тис. чоловік.

Ударна міць робітничого класу концентрувалася в загонах Червоної гвардії, створенню і зміцненню яких РСДРП(б) надавала великого значення, природно вбачаючи у озброєнні пролетаріату, інших верств трудящих надійний гарант забезпечення революційних інтересів, в тому числі і в умовах двовладдя.

У процесі розгортання революційної боротьби відбулось поступове об’єднання дій рад, профспілок, фабзавкомів, інших пролетарських організацій, створювались умови для дальшої консолідації робітничого класу. Необхідною умовою згуртування рядів пролетаріату був перехід робітничих мас, насамперед їх організацій на ленінські позиції, їх неухильна більшовизація. Процес цей набув досить значних масштабів уже навесні – влітку 1917 року.

Слюсар Олександрівського рудника, Бахмутського повіту, Катеринославської губернії більшовик В. Стожок писав у “Правду”: “Ленінці! Ленінці – кричать нам кожен день... Особисто Леніна ми не знаємо, але що він говорить – знаємо. Він говорить те, що нам потрібно...”1.

Справа полягала в тому, що В. Ленін, партія запропонували таку політичну і соціально-економічну платформу, таку стратегію боротьби за нове життя, які виявилися близькими і зрозумілими масам, вони втілювали в наукові концепції і теорії те, що народ відчував, до чого він інстинктивно прагнув.

Найрадикальніше налаштовані представники пролетаріату вливались у ряди більшовиків. Особливо інтенсивно цей процес відбувався в Донецькому і Криворізькому басейнах, де на липень 1917 р. було зосереджено більше 60% членів РСДРП(б), що працювали в Україні.

Під впливом більшовиків зростала організованість пролетарів, які домагалися все більших успіхів у боротьбі за запровадження 8-годинного робочого дня, підвищення заробітної плати, поліпшення умов праці, встановлення контролю над виробництвом.

Значної уваги надавали партійні організації і політичній освіті, організації біднішого селянства – найближчого союзника пролетаріату. Питома вага цієї категорії трударів на Україні була досить високою – 57% від загальної кількості сільських жителів. Міські партійні організації регулярно направляли в сільські райони агітаторів і пропагандистів для роз’яснення програми, політики та лозунгів більшовиків, а також для надання допомоги селянській бідноті в організації революційної боротьби за землю, у створенні селянських рад та комітетів, вивільненні їх з-під впливу зажиточних елементів, іменованих по простанародному куркулями, земських чиновників.

Більшовики прагнули якомога ширше розвинути ініціативу селянської бідноти, підвести її до розуміння необхідності спільної з пролетаріатом боротьби за перемогу соціалістичної революції. Через газету “Голос социал-демократа” більшовики Києва, наприклад, роз’яснювали трудівникам села: “Для того, щоб земля була забезпечена селянству, щоб урожай не дістався поміщикам, щоб влада захищала інтереси селян, а не поміщиків, необхідно, щоб вона була народною, а не поміщицькою і буржуазною, а такою вона буде, коли вся влада перейде до рук рад робітничих і селянських депутатів. Ця влада не допомагатиме, як Тимчасовий уряд (коаліційне міністерство) поміщикам проти селян, а допомагатиме селянам проти поміщиків. До цієї влади повинен прагнути весь бідний люд”1.

Позиція більшовиків у аграрному питанні привертала до себе дедалі більшу увагу й середнього селянства, яке хоч і довіряло ще переважно есерам, з кожним місяцем пересвідчувалось у нездатності, а може й небажанні Тимчасового уряду, угодовців здійснювати реальні практичні кроки назустріч прагненням трудящих.

Так поступово селянство залучалося у революційну боротьбу, логікою якої підводилося до необхідності повалення експлуататорського ладу. Досить показова у цьому плані вітальна адреса від селян села Старо-Михайлівки Бахмутського повіту Катеринославської губернії, яку вони прийняли на першотравневому мітингу, проведеному спільно з робітниками Вознесенського рудника. “У цей великий день 1 Травня, день міжнародного єднання усіх трудящих, - зазначалось у документі, - ми, громадяни с. Старо-Михайлівки, з радістю приєднуємо свій голос до багатомільйонного голосу товаришів робітників усього світу, даємо вірне слово йти з вами пліч-о-пліч у боротьбі за кращу вашу і нашу долю, за кращий справедливий суспільний лад, аж до здійснення заповітних сподівань усіх трудящих – міжнародного соціалізму”1.

Успіхові більшовиків України в селянському середовищі істотно допомагала широко розгорнута робота партійних організацій в армії, переважно селянської за своїм складом. На Південно-Західному і Румунському фронтах, а також у військах тилових гарнізонів України налічувалось близько 3,5 млн. солдатів. 40 тис. чоловік служило на Чорноморському флоті. Організації РСДРП(б) взяли щонайактивнішу участь у бурхливому процесі демократизації армії, поступово зміцнюючи свої позиції на фронті і в гарнізонах, дедалі ефективніше впливали на умонастрої солдат, їх дії. Свідченням цього, зокрема, стало практично повсюдне проведення братання – тактики, проти якої виступали всі політичні партії і групи країни, окрім більшовиків.

Взагалі, тісний взаємозв’язок між питаннями про характер влади і характер власності, в тому числі і земельної, про закінчення війни справляли чимдалі більше враження не лише на робітників, трудящих селян, солдат, а й на більш широкі демократичні верстви. Це ж багато в чому визначало кінець-кінцем тяжіння до спільного русла власне соціалістичного та демократичних рухів, учасники яких все менше вірили у можливість розв’язання назрілих проблем без кардинальних змін у політичному курсі країни.

Більшовицькі лозунги дедалі проникали і в середовище учасників національно-визвольного руху, ставали предметом обговорення, порівняння з позиціями інших партій. В переламні часи, коли маси швидко проймалися настроями революційного нетерпіння, програмні положення більшовиків про право націй на самовизначення аж до державного відокремлення, конкретизовані в 1917 р. в гасла утворення Української республіки рад і перетворення колишньої “тюрми народів” на союз вільних республік виглядали не лише привабливо, а й достатньо радикально, порівняно перспективніше за позиції тих, хто закликав іти легітимними шляхами до розв’язання українського питання, переконувати владний центр у необхідності робити певні поступки.