Україна в революційну добу

Вид материала

Документы

Подобный материал:

• Україна в революційну добу, 7332.07kb.
• Ministry of Education and Science, Youth and Sport of Ukraine, 382.75kb.
• Реферат на тему, 139.71kb.
• Cлово до читача Вступ Розділ І. Історико-теоретичні, методологічні основи українознавства, 8835.25kb.
• Хвора 17 років скаржиться на біль І набряк 2-го пальця правої руки, які з'явилися, 2490.82kb.
• Гуманізація змісту та спрямованості освіти, 465.61kb.
• Світова література Білет, 52.09kb.
• Сфери діалогу з єс, 69.82kb.
• План дій «україна-нато», 181.04kb.
• План дій Україна-нато вступ, 156.17kb.

².

Формулюючи завдання майбутнього робітничого пред­ставництва в Центральній Раді, що перетворювалася на справді народний, крайовий парламент, лідер УСДРП висловив переконання, що пролетаріат різних національ­ностей буде боротися за кращу долю, «активно творити наше національно-політичне життя во ім'я ясної будуччини нашої — соціалізму. І будуччина та вже не така далека, як нам це здавалося... І коли більшовики говорять, що соціалізм можна завести зараз, то в їх словах є частина правди. Тепер вже соціалізм не є пустим звуком —він ясно став перед очима пролетаріату. Тому національне визволення не задержить наших стремлінь — воно єсть тільки засобом до будучого світлого визволення, яке прийде разом з соціалізмом»¹.

І хоч в інших виступах (до і після з'їзду) В. Винниченко ніколи більше не висловлював таких симпатій до більшовиків, не солідаризувався з їхніми гаслами, тактичний виграш на робітничому з'їзді виявився незаперечним.

Надалі велика кількість делегатів, причому не лише більшовиків (І. Кулик, В. Примаков), а й членів українських партій (Дудич, Лобко, Лобода, Сокальський та ін.) висловлювались на підтримку курсу РСДРП(б), але їхні виступи йшли начебто в річищі розуміння цієї проблеми проводом Української революції, а поєднана з такими сюжетами критика соціально-економічної лінії Центральної Ради вже не мала вигляду такої радикальної реакції з місць, з низів, якою б вона психологічно сприймалась без центральної промови В. Винниченка². Це, зрештою, допомогло ухвалити і резолюції в дусі платформи УСДРП.

Однак гострота ситуації знімалася лише до певної міри, оскільки розрив між суспільними настроями і політикою проводирів революції нікому не було під силу зліквідувати тактичними хитрощами. Ретроспективно оцінюючи на­слідки роботи робітничого зібрання, один з його активних учасників П. Христюк писав: «...З'їзд виявив радикалізм одночасно як в справах соціяльно-економічних, так і в справах національно-політичних. На З'їзді робітники нарікали на Центральну Раду не тільки за її не цілком «революційно-демократичний» склад і загальну політику, а також і за її угоду з Временним Правительством, яку робітництво все вважало за відібрання прав у Центральної Ради, як, до речі, воно потім до деякої міри й вийшло»³.

Варто згадати й про те, що, крім питань національно-політичних, не вдалося хоч скільки-небудь наблизити платформи українських соціал-демократів й українських есерів, унаслідок чого майже всі резолюції з'їзду ухвалювались у редакції, запропонованій фракцією УСДРП, тоді як фракція УПСР голосувала проти й навіть залишала його засідання на знак протесту, оскільки до її голосу не бажали прислухатись¹.

Усе це було промовистим неприємним симптомом, оскільки в Центральній Раді, до якої мала приєднатись Всеукраїнська Рада робітничих депутатів, обрана з'їздом, співвідношення партійних сил було зовсім не на користь українських соціал-демократів. Не обіцяло це нічого доб­рого й Генеральному Секретаріатові, що перебував у стадії становлення і лише виробляв власний погляд на поточні справи й шляхи визвольної боротьби, національно-державного будівництва.

З позицій перспектив суспільного розвитку, що на той час вимальовувались, дуже важливо об'єктивно оцінити «Статут вищого управління Україною», в якому, власне, матеріалізувались тлумачення проводирями Української революції рівня розвою української державності. З'явився він рівно за місяць після створення Генерального Секретаріату (передусім статут виконавчої влади) — 16 липня 1917 р.

У преамбулі документа Центральна Рада визначалася як орган революційної демократії всіх народів України, наголошувалося також, що головна мета її діяльності полягає в тому, щоб підготувати Україну «до остаточного здій­снення автономного ладу і довести її до Українських Установчих Зборів і Російського Учредительного зібран­ня». Центральна Рада «утворює Генеральний секретаріат, який являється вищим органом управління на Україні»². Як і в інших документах, автори «Статуту» не забули наголосити (з цього починається документ), що робиться це на підставі угоди з Тимчасовим урядом. Далі було сформульовано 21 пункт, якими регламентувалась робота Генерального Секретаріату, визначались межі його компетенції, права і обов'язки. Кожен з пунктів мав своє значення. Разом із тим, варто звернути увагу на найпринциповіші, найістотніші моменти. Генеральний Секретаріат мав формуватися Центральною Радою, бути відповідаль­ним перед нею й затверджуватися Тимчасовим урядом.

Документ називав 14 секретарів — у справах внутрішніх, фінансових, військових, продовольчих, земельних, юстиції, освіти, національних, торгівлі і промисловості, пошт і телеграфів, праці, шляхів, генерального контролера та генерального писаря. При секретареві в національних справах призначались три заступники секретаря — від великоросів, євреїв і поляків.

В Україні всі урядові органи мали підлягати владі Генерального Секретаріату. Він зобов'язувався передавати на затвердження Тимчасового уряду всі законопроекти, ухвалені Центральною Радою, враховуючи й бюджетні видатки.

При Тимчасовому уряді передбачалась посада статс-секретаря у справах України, якого призначав би Тимча­совий уряд за погодженням з Центральною Радою.

Закони Тимчасового уряду мали набувати чинність в Україні після їх обнародування в крайовому урядовому вісникові українською мовою¹.

Сама Центральна Рада надавала «Статуту Генерального Секретаріату» особливого значення. О. Шульгин поспішив відразу ж після прийняття «Статуту» назвати його «конституцією України»². Проте то було черговим виявом романтичної ейфорії, якій, однак, піддалися не всі. Так, Д. Дорошенко вважав основною вадою документа відсутність чітких положень щодо механізму організації крайової влади. «Єсть підстави думати, — зауважував він, — що автори «Статута» справді не здавали собі справи про його практичну непридатність. Вони взагалі мало задумувались над тим, що таке реальна влада, що таке ведення адміністрації й народнього господарства. Вони мислили теоретичними категоріями і загальними поняттями, вони замкнулись в тісні рямки парламентського життя, думаючи, що можна регулювати життя краю при помочи відозв, резолюцій і деклярацій. І власне тому, що часи, які переживалися, були часами революції, коли події розвивалися гарячковим темпом, Ц. Рада, прикована до вироблення формул і статутів, почала відставати від реального життя і тратити вплив в тих кругах, які ще недавно стояли за нею»¹.

Чи не найістотнішим недоліком позиції Центральної Ради, Генерального Секретаріату Д. Дорошенко вважав відсутність чіткого документального закріплення кордонів України. Критикуючи «Статут вищого управління Україною», він наголошував, що в ньому «...зовсім не було окреслено території, яка обхоплювалась поняттям «Україна». Зроблено було це, можна думати, з розмислом.

... Для того, щоб мати пізшше вільну руку при установ­ленні гряниць автономної України»².

Брак революційності, твердості позицій провідників українського руху наочно виявився під час візиту нової делегації Української Ради до Петрограда в другій половині липня 1917 р. Це відчував і Тимчасовий уряд, який, скориставшись зі зміни розстановки сил після липневих подій на свою користь, намагався закріпити завойовані позиції в «Тимчасовій інструкції Генеральному Секретаріату», розробленій ним на противагу привезеному В. Винниченком, X. Барановським і М. Рафесом «Статуту вищого управління Україною».

Делегація Центральної Ради кілька днів не могла домогтися прийому в уряді, принизливо оббивала пороги й змушена була вислуховувати правоповчальні настанови експертів Тимчасового уряду — Б. Нольде і О. Гальперіна, які відверто глузували з низької юридичної підготовки генеральних секретарів.

Нарешті В. Винниченко і М. Рафес не витримали й залишили Петроград. Лише після цього, 2 серпня 1917 р., X. Барановського було ознайомлено з проектом інструкції. Повноваження Секретаріату обмежувалися п'ятьма губерніями (Київською, Волинською, Подільською, Полтавсь­кою і Чернігівською — без північних, неукраїнських повітів), не були визнані чотири секретарства (військових, юстиції, продовольчих справ, пошт і шляхів). Генеральний Секретаріат визначався органом центрального уряду, який при­значав його за поданням Ради.

Протести представника Центральної Ради не були взяті до уваги, і 4 серпня текст документа був опублікований під назвою «Тимчасова інструкція Генеральному секретаріату Української Центральної ради, затверджена Тимчасовим урядом».

Тимчасовий уряд без зайвих умовностей ставив Центральну Раду «на місце».

«1. Аж до розв'язання питання про місцеве управління Установчими зборами у справах місцевого управління Україною вищим органом Тимчасового уряду є Генеральний секретаріат, призначений Тимчасовим урядом за поданням Центральної ради.

2. Повноваження Генерального секретаріату поширюються на губернії Київську, Волинську, Подільську, Полтавську і Чернігівську, за винятком Мглинського, Суразького, Стародубського, Новозибківського повітів. Вони мо­жуть бути поширеними і на інші губернії або частини їх у разі, якщо утворені в цих губерніях на підставі постанови Тимчасового уряду земські установи висловляться за бажаність такого поширення.

3. Генеральний секретаріат утворюється з генеральних секретарів за відомствами: а) з внутрішніх справ; б) фінансів; в) землеробства; г) освіти; д) торгівлі і промисловості; є) праці, а також секретаря з національних справ і генерального писаря. Крім цього при Генеральному секретаріаті стоїть для контролю по його справах генеральний контролер, який бере участь у засіданнях генерального секретаріату з правом вирішального голосу. З числа секретарів не менше чотирьох повинні бути особами, що не належать до української національності. При секретаріаті з національних справ встановлюються три посади товаришів секретаря з тим, щоб усі чотири найчисленніші національності України мали кожна свого представника в особі секретаря чи одного з його товаришів.

4. Генеральний секретаріат розглядає, розробляє і подає на затвердження Тимчасового уряду пропозиції, які стосуються життя краю і його управління. Пропозиції ті можуть бути, до подання їх Тимчасовому уряду, винесені на обговорення Центральної ради...»¹.

Логіка поведінки Тимчасового уряду під час переговорів з представниками Центральної Ради й ухвалення «Інструкції» значною мірою залежала від усвідомлення червневих поступок емісарів Петрограда в Києві й бажання нового складу уряду будь-що виправити справу. 24 липня 1917 р. О. Керенський сформував другий коаліційний Тимчасовий уряд, в якому значно посилились позиції кадетів, а І. Церетелі, на чиєму слові трималась угода, «випав» із «міністерської колоди». Щоправда, можливості у Тимчасового уряду були обмеженими, та він намагався, наскільки міг, гальмувати відцентрові процеси в країні. «Петербургське правительство, —вказував Д. Дорошенко, —скріпивши серце, ішло на визнання Генерального Секретаріату — але як органу центрального уряду, як його експозитуру, на яку цент­ральний уряд мав би свій постійний вплив. І це була найбільша уступка, на яку вважали можливим іти. Тимча­сове правительство не мало екзекутивної сили, не могло нікого до чогось змусити, але воно могло не погодитись, не дати своєї санкції. Ця пасивна резистенція була одинокою зброєю в руках Тимчасового правительства, і воно за цю зброю тепер твердо трималось»².

Певний сенс у таких поясненнях, очевидно, є, хоч вважати їх абсолютними також не можна. Визначальним чинником появи інструкції у такому «агресивному» вигляді ймовірніше варто вважати реальне співвідношення сил між Петроградом і Києвом, точніше — його тогочасну оцінку, в якій, можливо, применшувався потенціал українського руху й перебільшувались можливості Тимчасового уряду.

Оцінка документа українським проводом була переважно негативною, такою, що породила гостроконфліктну ситуацію. При цьому найбільше ображало почуття лідерів українства не стільки обмеження прерогатив Ради, Генерального Секретаріату (зменшення кількості секретарів, особливо з ключових галузей державного функціонування), скільки суттєве урізування території України (з 9 до 5 губерній), по суті наказова, безапеляційна форма такого важливого акта (який в умовах демократичної рево­люції, здавалося, мав набути зовсім іншого забарвлення).

Голова делегації до Петрограда не міг угамувати свого обурення навіть по кількох роках після описуваної події. «Таким способом замісць Констітуції ми мали Інструкцію, — буквально вибухає він. — Основним завданням цього кадетського твору було звести нанівець інстітут окремої національної влади на Україні. Навіть саму ідею такої влади витерти з договорного акту.

Через це, насамперед, Генеральний Секретаріат було названо Генеральним Секретаріатом не Центральної Ради, не України, а Тимчасового Правительства... Джерело його повновластей уже не є українська демократія, не з широких народніх мас він дістає силу, а від Тимчасового Правительства. Отже, виходячи з цього, всі права належали тільки Генеральному Секретаріатові. Центральна ж Рада мала бути при йому немов би якимсь дорадчим приватним органом...

Словом, уся Інструкція було ні що инче, як ціничне, безсоромне й провокаційне зламання угоди 16 липня (за новим стилем. — В. С.) й отверте бажання видерти з рук українства всі його революційні здобутки»¹.

Дещо інший, досить цікавий підхід до оцінки тимчасової інструкції Генеральному Секретаріату демонструє Д. Дорошенко. Він уважає, що Центральна Рада, захоплена успіхами своєї діяльності в Києві, не дуже прислухалася до настроїв на місцях. А оскільки там успіхів не було зовсім, то українські працівники раділи будь-якому практичному крокові на шляху зміцнення своїх позицій. Одним із таких реальних кроків вони вважали навіть ті обмежені можливості, які відкривала Інструкція¹.

До того ж, як крайовому комісарові Галичини й Буковини, Д. Дорошенкові довелося взяти участь у нараді губернських комісарів України, яку після від'їзду з Петрограда В. Винниченка і М. Рафеса провів X. Барановський. У нараді брали участь М. Суковкін (Київська губернія), А. Вязлов (Волинська), А. Лівицький (Полтавська), М. Іскрицький (Чернігівська) і М. Страдомський (м. Київ). «Всі комісари, — стверджує Д. Дорошенко (тут він виступає як свідок-мемуарист), — радили прийняти інструкцію, щоб на її основі приступити нарешті до реальної праці — до організації влади й опанування провінції. Знаючи ста­новище на місцях, вони инакше уявляли собі справу, ніж політики, що сиділи в Київі. Барановський телеграфував про висліди наради до Київа»². Заперечувати певну логіку наведених міркувань, очевидно, не слід, хоч не варто й погоджуватись з ними в цілому, оскільки тут відбився підхід до проблеми соціалістів-федералістів. І партія в цілому, і Д. Дорошенко, зокрема, значною мірою солідаризувалися з позицією Тимчасового уряду, готові були йти навіть на більші поступки.

***

Інструкція Тимчасового уряду викликала в українсь­кому середовищі величезне обурення. Однак стихійну хвилю народного гніву не вдалося трансформувати у певні організаційні форми, перевести в цілеспрямоване річище. Українська нація в той момент, здавалося, вся злилася в напруженому очікуванні заклику Центральної Ради. Та останню, судячи з усього, непокоїло зовсім інше.

За першою реакцією більшості Ради (передусім фракції українських есерів) — відкинути інструкцію, поступово почала брати гору точка зору поміркованих україн­ських соціал-демократів, уособлювана В. Винниченком. Вона грунтувалась на тому, що в момент, який може бути використаний реакцією проти революції, керуватись емоціями, а не тверезим розрахунком — не лише необачно, а й шкідливо, навіть злочинно. «Відкинувши інструкцію, ми зірвемо [угоду] з неукраїнською демократією, а без її підтримки трудно нам буде справитися з контрреволюцією, — доводив В. Винниченко на сесії Української Ради, — в результаті: ростіч з не-українцями, розділ між самою українською демократією, сварки й може різня — а організаційної роботи не може бути. Говорять про заклик народу до рішучої боротьби. Та забувають на загальне воєнне положення. Для нас небажаний прорив фронту й поява німців. Спинитися тільки при організаційній роботі при розриві, нам не вдасться. Наш розрив зрозуміють народні маси по своєму, переходячи від слова до діла, а розвитку їх поступовання ми не хочемо передбачити. Тому треба виходити від розуму, а не від почування... Я передбачаю настрій в разі відкинення Інструкції: не буде Центральної Ради, а буде нелегальна організація. Зачнеться упадок, апатія. Не треба позволити себе спровокувати!»¹

З подібною логікою погоджувався й М. Грушевський, який пізніше змушений був з жалем визнати, що «Центр[альна] рада, пустившися на переговори з Тимч[асовим] урядом для оформлення свого публічно-правового значен­ня під гаслом спільного революційного соціалістичного фронту зробила се в нефортунний момент, коли сей уряд пішов «...направо» і соціалісти вилітали з його сідла один по другім, а котрі й сиділи, то дійсно як сорока на плоті, і з ними не було що говорити»².

Під час обговорення питання аргументи В. Винниченка переважили і врешті-решт переміг саме його підхід, хоч і критики запропонованої фракцією УСДРП резолюції виявилося вдосталь, а есери та позапартійні депутати висували власні проекти резолюцій. У схваленому 9 серпня 1917 р. документі (за — 247, проти — 16, утримались — 62) вказувалось на всі недоречності і неприйнятні моменти інструкції Тимчасового уряду (порушення угоди від З липня 1917 р., недовіра до української демократії, імперіалістичні тенденції російської буржуазії тощо). Центральна Рада визнала за необхідне: подати на затвердження Тимчасового уряду 9 з 14 генеральних секретарів, означених в інструкції; доручити Малій Раді й Генеральному Секретаріатові розробити статут, що визначав би відносини між Центральною Радою та її Генеральним Секретаріатом; доручити Генеральному Секретаріатові розробити «ряд законопроектів в справі планомірного задоволення потреб трудящих мас людності, а саме: в справі робітничій, земельній, харчовій та освітній»; негайно розпочати підготовчу роботу до скликання Установчих зборів України і Всеросійських Установчих зборів. Визначався й ряд інших завдань¹.

Ухвалений Центральною Радою документ викликав чимало критичних зауважень. П. Христюк, зокрема, охарактеризував його так: «Звичайно, це не було прийняття Інструкції Временного Правительства. Підкреслення, що Генеральний Секретаріат являється органом Української Центральної Ради, що Інструкція «служитиме перешкодою в дійсній роботі по організації краю», вказівка на те, що «в інтересі добрих взаємних відносин між Україною і Росією» необхідно реалізувати умови від 3 липня, нарешті, підкреслення, що Центральна Рада подасть Временному Правительству не просто «девять Секретарів», а девятьох з 14, які вона має і буде далі мати, хоч про них і не говориться в Інструкції, а також і накреслення близчої програми роботи Секретаріяту, що виходила цілком за межі визначеної Інструкцією компетенції Секретаріяту, — говорили зовсім не про прийняття Інструкції. Не даремно ж по прийняттю наведеної резолюції Центральною Радою, укр. соц.-дем. Єфреміїв (очевидно, М. Єреміїв. — В. С), член президії соц.-дем. фракції, в імени останньої запитав: «Як же розуміти наше відношення до Інструкції Временного Правительства, з огляду на те, що в резолюції нічого не говориться про прийняття Інструкції?» на що одержав коротке Винниченкове: «приймається до відома».

Таким чином Інструкцію приймалось до відома, чи, краще сказати, ухвалювалось попробувати використати її, не приймаючи»².

Значно об'єктивніше оцінював рішення Ради, спроби «зробити веселу міну при поганій грі» М. Грушевський. Не без тіні збентеження він писав: «...Хоча, таким чином, як бачимо, «невідкинення інструкції» було обліплено всякого роду додатками і застереженнями, які мали до мінімума звести сю капітуляцію перед Тимч[асовим] урядом, чи краще сказати, — перед російською] буржуазією, і дава­лось властиво гасло боротьби всякими способами против інструкції, все-таки гірке почуття капітуляції і тривоги, що Центральна Рада фактично підтримає нею свою революційну силу (як то підносили не тільки самостійницькі, але й інші, радикальніше настроєні промовці) [лягало] тяжким каменем на душі учасників.

...Взяте ним (пленумом Центральної Ради. — В. С.) рішення в даних умовах, може, й було неминучим, але умови були незвичайно трудні, анормальні, й винесене рішення було тільки констатуванням сих труднощів, а не розв'язкою їх. Щоб виконати се рішення, треба було сприятливих обставин і великого, незвичайного такту виконавців. Сього такту, правду сказавши, я не бачив у кандидатів на ген[еральних] секретарів, обставини не ста­вали сприятливими...»¹.

Хоч ухвалене Центральною Радою рішення не мало скільки-небудь серйозних наслідків для процесу державотворення, воно негативно позначилось на моральному стані українства, призвело до гальмування темпів, звуження масштабів революційного піднесення.

Останню тезу певною мірою підтримав і своєрідно розвинув П. Христюк. У пошуках пояснень суперечливого характеру розвитку Української революції він висловив припущення: «...Для рішучої боротьби з російською буржуазією і Временним Правительством, що було під її впливом, не були належно підготовлені в той час українські народні маси». Головну причину такого становища історик вбачав у тому, що «Центральна Рада і Генеральний Секретаріат перед цим всіх старань докладали до поширення між селянством, робітництвом та солдатами II Універсалу Центр. Ради та Декларації Временного Правительства — ідеї примирення з Правительством і необхідности вбгати революційний український рух в звужені національні і соціяльні рямці. Отже не можна було так різко і раптово міняти свою попередню позицію. Не можна було сьогодні кликати народ до самостійного творення автономного життя без уваги на Временне Правительство, завтра — до якоїсь міри одмовлятись від цього самого самочинного творення і кликати до згоди і співробітництва з Правительством, а після завтра — кликати знову до самочинного творення автономії, що з необхідністю виллялось би в форму боротьби не тільки з буржуазією, а й з тим самим Правительством. Даремно, прогаявши більше місяця до­рогого часу, викликавши навіть деяке прохолодження чуття щирої і палкої прихильности народніх мас до Ради, було б великим риском, не виждавши часу, йти на нову рішучу акцію»