Зміст Реферат 3 Вступ 4

Вид материала

Реферат

Содержание 1 Причини Великої французької буржуазної революції 1.1 Історичні причини формування революційної ситуації 1.2 Економічні причини складання революційної ситуації 1.3 Соціальні причини Великої французької буржуазної революції 2 Видатні діячі Великої французької буржуазної революції 2.1 Максиміліан Робесп’єр (1758-1794) 2.2 Жорж Жак Дантон (1759-1794) 2.3 Жан Поль Марат (1743-1793) 3 Підсумки Великої французької буржуазної революції Список використаних джерел

Подобный материал:

• І.І. Петренко (Реферат, Зміст, рр. 1 1 5, Висновки), 42.77kb.
• Зміст, 429.02kb.
• Зміст, 242.29kb.
• Зміст вступ, 361.97kb.
• Зміст, 410.71kb.
• Зміст, 384.58kb.
• Зміст, 329.83kb.
• О формою (науковий реферат, повідом-лення, наукова стаття або тези доповіді на студентську, 92.24kb.
• Реферат-конспект містить усі основні положення тексту, ілюстративний матеріал, аргументи,, 379.76kb.
• Зміст вступ, 540.64kb.

Зміст

Реферат

Текст роботи займає 21 сторінку.

Список використаних джерел нараховує 17 найменувань.

Об’єкт дослідження—Велика французька буржуазна революція, її причини, найвидатніші діячі і підсумки революції.

Мета роботи—вивчення соціальних, економічних та політичних причин виникнення революційної ситуації у Франції наприкінці ХVІІІ ст. та наслідки революції для історії людства.

Для досягнення цієї мети необхідно було вирішити наступні завдання:

• Вивчити економічне, політичне та соціальне пігрунтя Революції;
  
• Ознайомитися з даними щодо політичної діяльності провідних керівників Революції;
  
• Проаналізувати причини поразки Революції і її вплив на подальший розвиток політичної думки;
  
• Ознайомитися з видатними діячами Революції;
  

Метод дослідження—наукове спостереження.

Матеріал дослідження—історія Франції.

На практиці це дослідження може бути використано, як додатковий матеріал на заняттях з країнознавства Франції та на практичних заняттях з французької мови.

Вступ

Велика французька буржуазна революція є чи не найважливішою подією в історії людства, а не тільки французької держави. Вона надихнула провідних діячів кінця ХVІІІ, ХІХ і навіть ХХ століття на боротьбу за соціальну справедливість. Головний лозунг Революції “Свобода, рівність та братерство” взяли собі на озброєння партії і діячі, що дотримувалися різних, іноді навіть протилежних політичних поглядів. Саме тому переоцінити значення Великої французької буржуазної революції для подальшого розвитку людської спільноти просто неможливо.

Крім ідеологічного значення, Революція похитнула засади абсолютизму і феодалізму не тільки у Франції, але й по всій Європі, показавши попри свою поразку, що цей суспільний лад не є вічним.

Вивченням історії Великої французької буржуазної революції займалося багато дослідників, серед яких необхідно назвати П. Кропоткіна [1], А. Манфреда [2], Е. Лабрусса [3], Ж. Лефевра [4], тому може здатися, що цей період вже вивчений досконально, що вже не можна сказати з цього приводу нічого нового, проте, на нашу думку, саме це дає нам можливість аналізувати всі відомі факти і робити незалежні висновки. Актуальність даного дослідження полягає в тому, що ми намагалися вивчати історичні події, що передували Революції, більш-менш об’єктивно, спираючись при цьому на вже існуючі праці визнаних метрів історичної науки. Таким чином наша робота представляє собою своєрідну квінтесенцію з робіт французьких і вітчизняних вчених, що торкаються означеного періоду.

Вчені ще й досі не дійшли згоди щодо хронології Великої французької буржуазної революції. Багато з них взагалі поділяють її на декілька революцій. Так відомий французький вчений Ж. Лефевр вважав, що протягом 1789-1794 років відбулися як мінімум три революції: аристократична, буржуазна та селянська. Також поділ революційного процесу можна зустріти у багатьох інших вчених: Лабрусса і Булуазо [5], Фюре і Ріше [6] та ін. Проте вітчизняні вчені, наприклад А. З. Манфред, навпаки вважають, що цю революцію слід розглядати як єдиний революційний процес, який не піддається розчленуванню. Відсутність згоди у самому питанні визначення характеру Революції є яскравою ілюстрацією глибоких протиріч, що лежали в основі революційного процесу і які власне і стали причиною її поразки.

Темою даного дослідження є “Велика французька буржуазна революція (1789-1794)”, причини її виникнення, хід бойових дій і встановлення першої республіки, тобто поразка революції.

Метою дослідження є вивчення соціальних, економічних та політичних причин виникнення революційної ситуації у Франції наприкінці ХVІІІ століття, хід Революції та її наслідків для історії людства.

Для досягнення поставленої мети необхідно виконати наступні завдання:

• Вивчити економічне, політичне та соціальне пігрунтя Революції;
  
• Ознайомитися з даними щодо політичної діяльності провідних керівників Революції;
  
• Проаналізувати причини поразки Революції і її вплив на подальший розвиток політичної думки у Франції та у світі;
  

1 Причини Великої французької буржуазної революції

Ще з середини ХVІІІ ст. ряд певних ознак віщували про початок великих подій. Проте ця важлива подія сталася лише 1789 року, хоча певні риси майбутньої революції з’явилися ще на початку 1788 року. Комерційна діяльність, торгівля, промислове виробництво переживали тяжку кризу. Влітку 1788 року врожай був недостатній, а зима цього ж року виявилася несподівано суворою: замерзали річки, пропали виноградники. Через нестачу продуктів харчування, зависокі ціни селяни і міська біднота залишали свої домівки і часто-густо починали жебракувати. У багатьох провінціях королівства вибухали селянські повстання. А у містах бідняки громили продовольчі лавки.

На тлі цих подій деякі ідеї французьких філософів-просвітителів, таких як Вольтер, Ш. Монтеск’є, Ж. Ж. Руссо, Д. Дідро та ін., набували нового революційного сенсу. В Парижі, в саду Пале-Рояля відбувалися якісь загадкові збори, у місті поширювали анти-урядові листівки. За даними Ф. Рокена, королева Марія Антуанетта отримувала погрози на кшталт: “Тремтіть, тирани, вашому царству приходить кінець”[7]. Королівский двір шукав і не міг знайти виходу з кризи, що поглиблювалася з кожним днем.

Звичайно, голод селян і злидні міської бідноти не могли нікого здивувати, а тим більше призвести до революції. Всі описані вище явища являли собою лише наслідки глибокої кризи влади, тобто ілюстрували занепад старого світу, його неспроможність справлятися з проблемами старими методами. Деякі дослідники вважають, що прагнення буржуазії вийти на політичну арену підштовхнуло і прискорило початок Революції. З цією точкою зору важко не погодитися, адже протягом всього сторіччя зростало багатство представників третього стану. Їхня економічна влада значно перевищувала владу першого і другого станів, але реальної сили вони все одно не мали, власне цієї сили не мали і їх опоненти: королівський двір, дворянство, духовенство. Ситуація вимагала нового суспільно-політичного ладу і різкої зміни моделі правління. Як відомо, революція, у широкому смислі цього слова, є різкою зміною існуючого порядку речей, у той час, як еволюція—поступовою.

Далі ми більш детально зупинимося на безпосередніх причинах розгортання революції у 1789 році.

1.1 Історичні причини формування революційної ситуації

Недивлячись на збереження зовнішнього блиску французької монархії у ХVІІІ сторіччі, вона переживала глибоку кризу. Одним з свідоцтв цієї кризи було паразитичне існування дворянства, що проводило своє життя у придворних забавах і святах. Щороку королівський двір, що складався з 14-15 тисяч осіб, з’їдав до 45-50 мільйонів ліврів.

Протягом останніх років погіршилося і міжнародне становище абсолютистської Франції. Попри перемоги першої половини ХVІІІ століття (завоювання Лотарингії (1735 р.) й оволодіння Корсикою), Французька корона втратила свої володіння в Канаді й Індії. А в ході Семирічної війни 1756-1763 французька армія була розгромлена військами Фрідриха ІІ. Колишня військова сила Франції зникала з кожним днем.

За своїм суспільно-політичним ладом Франція залишалася абсолютною монархією, тобто владу короля ніхто і ніщо не могло обмежити. Все ще існував середньовічний поділ суспільства на стани: перший і другий—духовенство та дворянство—мали певні привілеї, не платили податків, займали вищі урядові посади. А третій, до якого входили різні прошарки суспільства від найбагатших буржуа до найбідніших санкюлотів, не мав ніяких, навіть найменших політичних прав, ніс на собі тягар всіх податків і не мав жодної можливості хоч якось відстоювати свої права. Ані король, ані привілейовані стани не хотіли жодних реформ; феодально-абсолютиський лад не просто не розвивався, а перешкоджав розвитку в політиці й економіці країни. Безперспективність абсолютної монархії виражалася перш за все в боротьбі переважної більшості населення Франції з правлячими класами. І саме тепер, наприкінці ХVІІІ століття, прийшов час, коли третій стан може змінити своє життя, вибороти собі політичну й економічну свободу, соціальну рівність і побудувати нове справедливе суспільство, де не буде жодної експлуатації й нерівності. Принаймні таким представляли собі нове життя найвидатніші вчені ХVІІІ століття, ідеї яких взяли собі на озброєння провідні діячі Революції.

Необхідно зазначити, що жоден з просвітителів не прагнув революції, жоден з них не будував моделі нового суспільства і взагалі ставився до цього “нового світу” як до утопії. Ідеологи Революції також досить скептично ставилися до можливості побудови справедливого суспільства, а всі ці ідеї використовувалися лише для того, щоб привернути до революційної боротьби якомога більше людей з різних класів. Майже так само поводилися більшовики підчас революції 1917 року: знову ж таки беручи за основу своєї агітації утопічні ідеї Руссо, Вольтера і французьких революціонерів, вони намагалися привернути до своєї діяльності людей з різним рівнем освіти і достатку.

Я. Бердичевський вважав, що складанню революційної ситуації сприяв розвиток політичної думки. Вже названі вище просвітителі Руссо, Вольтер, Монтеск’є, Д ’Аламбер та ін. заклали основи ідеологічного підгрунтя революційного руху. Вольтер, наприклад, був прибічником ідеї конституційної монархії, він виступав проти свавілля церкви і привілеїв дворянства. Для Шарля Монтеск’є ідеалом була конституційна монархія за прикладом британської, з двохпалатним парламентом і поділом влади на виконавчу, законодавчу і судову. Він виступав за гарантії свободи та приватної власності. Жан Жак Руссо навпаки вважав витоком соціальної нерівності приватну власність. Але він не вимагав її заборони, а тільки ввести певний ценз, за допомогою якого зникли б багатство і злидні й суспільство б складалося з вільних селян, ремісників і купців [8, 8].

1.2 Економічні причини складання революційної ситуації

У ХVІІІ столітті прискорився розвиток торгівлі та капіталістичних відносин у промисловості. Більшість ремесників потрапили у залежність від купців, що відігравали роль скупщиків і продавців сировини. Напередодні 1789 року розсіяна мануфактура стала найпоширинішою формою промислового виробництва. На північному сході росло текстильне та металургічне виробництво, проте промислова революція в країні ще не почалася. Важливими центрами промисловості стали Ліон, Брест, Тулон. В Парижі зростало виробництво предметів розкоші. Крім цього французька буржуазія збагачувалася за рахунок зростання обороту зовнішньої і внутрішньої торгівлі: використовуючи працю рабів, землевласники Гаїті, Мартиніки та Гваделупи вирощували табак, цукор і продавали ці товари не тільки у Франції, але й в інших країнах Європи. Проте, на думку Я. Бердичевського, існував ряд препон, що перешкоджали економічному розвиткові: зависокі податки і мита, свавілля державних посадовців, чисельні внутрішні кордони, які вводили у своїх володіннях феодали [8, 7]. Саме тому до самого початку революції Франція залишалася аграрною державою.

Багаті буржуа намагалися боротися з економічними препонами на шляху розвитку промислового виробництва (тобто зростання їхнього багатства), але, як вже було сказано вони не мали ніякої політичної влади, а відтак не могли нічого протиставити свавіллю чиновників, хабарництву, яке звичайно було навіть більш тяжким тягарем, ніж офіційні податки. Саме тому буржуазія була зацікавлена у швидкому розгортанні революції, яка мала змінити існуючий стан речей і надати їй повну політичну й економічну владу.

Майже три чверті щорічного доходу казни приносило сільське господарство. З 26 мільйонів населення тільки 2 мільйони жили у містах, переважна більшість населення була зайнята у аграрному виробництві, і жила звичайно у найгірших умовах. І хоча на кінець ХVІІІ століття у Франції майже не залишилося кріпацтва, селяни продовжували виконувати різноманітні феодальні повинності: щорічна грошова платня (чинш), оброк, що дорівнював чверті врожаю (шампар), панщина для дорожніх робіт. Всі ці розрахунки були грошовими, тому що французькі дворяни майже ніколи не мали свого поля. Крім цих повинностей селяни повинні були платити за продаж або віддачу в заставу свого наділу, за користування млином, виноградним пресом або панською кузнею. Великих проблем завдавало селянам монопольне право сеньора на полювання і заборона селянам знищувати кролів і голубів, які з’їдали посіви. Крім плати панові, селяни повинні були платити десятину церкві і величезні податки державі.

Попри всі ці виплати, серед селян посилювалося майнове розшарування і виділявся більш заможний прошарок селянства, який арендував землю свого наділу і нерідко наймав своїх бідніших сусідів для поденної роботи.

Перед Революцією збіднілі дворяни намагалися повернути давно забуті повинності і, більш того, вимагали третину общинних земель для себе. Проте селяни вкрай вороже зустріли ці нововведення. Піти від сеньора або скаржитися на нього було марно, адже сеньор сам судив селян або вибирав судей, які виконували його волю.

Всі ці дії, побори, податки сприяли тому, що в селянському середовищі зростало невдоволення не тільки феодальними порядками, але й владою взагалі. Це невдоволення ще поглибилося після неврожайного літа і суворої зими 1788 року, коли люди в селах вмирали з голоду. Саме тоді по країні прокотилася хвиля селянських повстань, які вже неможливо було припинити лише силою зброї [9].

Разом з селянами до боротьби піднялася і міська біднота, санкюлоти, як їх нерідко називали. Вони також страждали від голоду, зависоких цін на хліб й інші продукти харчування, а після літа 1788 року ще й від стрімкої девальвації грошей. Якщо до початку явної кризи їм принаймні вистачало грошей на мінімальне задоволення своїх потреб, то тепер вони були позбавлені навіть цього. Тому й не дивно, що протягом другої половини 1788 року—весни 1789 року в багатьох містах Франції, перш за все звичайно в Парижі, пройшли виступи міської бідноти з вимогами знизити ціни на хліб і вугілля, припинити інфляцію і т. ін.

1.3 Соціальні причини Великої французької буржуазної революції

Як вже було сказано, французьке суспільство поділялося на три стани: перший і другий—духовенство і дворянство—складали лише 4% від 26 мільйонів населення Франції, а третій включав в себе різноманітні класи і прошарки. Економічно найсильніша, але абсолютно безправна в політичному плані буржуазія, багатомільйонне селянство, бідне і виснажене чисельними поборами, міське санкюлоцтво—ремісники, робітники, міська біднота, що заробляла будь-якими способами—всі вони об’єдналися під знаменами Революції щоб вибороти собі права. Зрозуміло, що саме третій стан став основною рушійною силою революції, і саме в такому розмаїтті представників, а відтак і цілей, полягає основна причина її поразки.

Звичайно, вже на початку Революції інтереси і задачі різних класів, що розпочинали боротьбу, були різними, але навіть більшою у даний момент була спільність мети, і ця спільність об’єднувала третій стан. І логічним завершенням цього об’єднання стало те, що 1789 року всі ці сили виступили єдиним фронтом проти застарілих феодальних порядків і проти абсолютизму як такого.


Підсумовуючи все вище наведене, можемо сказати, що найважливішою причиною Великої французької буржуазної революції була криза феодально-абсолютиського режиму у Франції, яка виражалася у неспроможності короля і дворянства припинити кризові явища в економіці країни, укріпити престиж Франції на міжнародній арені, у небажанні привілейованих класів узгоджувати реалії державного устрою з потребами часу. Крім того соціальна нерівність і безправність переважної більшості суспільства підштовхнула початок революції.

2 Видатні діячі Великої французької

буржуазної революції

Революційна ситуація, що склалася ще у 1788 році, почала швидко загострюватись на початку наступного року. У березні-квітні 1789 року у багатьох провінціях королівства знов прокотилася хвиля селянських повстань. В той же час на тлі надзвичайних злиднів і голоду в містах виступала біднота з вимогами знизити ціни на хліб й інші продукти харчування. Ці хвилювання захопили Лілль, Дюнкерк, Камбре на півночі; Марсель, Тулон, Екс на півдні і багато міст по всій країні. Навіть у Парижі, в Сент-Антуанському передмісті, 27 і 28 квітня робітники цього і прилеглих плебейських кварталів громили будинки багатих мануфактуристів Ревельона й Анріо і протягом кількох днів билися з урядовими військами, які були висунуті, щоб поновити порядок у кварталі.

Важливим моментом багато дослідників вважають відкриття 5 травня 1789 року Генеральних штатів у Версалі. У засіданнях брали участь не тільки представники привілейованих станів, але й третього, саме тому з першого ж дня зал “малих забав” перетворився на арену гострих конфліктів. Сварка розпочалася з процедурного питання: як проводити засідання і голосування—за станами чи більшістю голосів. Проте вже тоді було зрозуміло, що за цим незначним питанням крилося питання про майбутнє всієї країни.

Протягом двох з половиною місяців третій стан добився визнання. 17 червня депутати третього стану проголосили себе Національними зборами. 20 червня, після наказу короля роз’їхатися, у приміщенні для гри в м’яч депутати принесли присягу, що вони будь-що будуть продовжувати засідання, а вже 23 червня, від імені всього третього стану Мірабо проголосив, що члени зібрання залишать свої місця тільки скоряючись силі зброї. Тепер депутати відчули себе повноправними представниками не просто свого стану, а всього французького народу. Їм залишалося зробити останній крок, і вони його зробили 9 липня, проголосивши себе Установчими зборами, таким чином давши собі право прийняти Конституцію.

Вся країна затамувавши подих слідкувала за подіями у Версальському палаці. Саме тоді з’явилася величезна кількість газет, що по-різному висвітлювали політичні події. Крім газет, з’являлися також листівки, брошюри, звернення до народу. Нечувана кількість політичної літератури заполонила країну, верніше сказати, місто, бо у селах люди переважно не вміли читати, але і вони уважно прислуховувалися до звісток з Версаля.

Проте вся ця політична боротьба, що знаходила відгук у народних масах, ще не була революцією. Першим дійсно революційним актом було повстання парижан у відповідь на звільнення фінансового контролера Неккера і спробу королівського двору перейти у контрнаступ. Народ Парижа стихійно піднявся на боротьбу 13-14 липня 1789, це повстання завершилося славетним взяттям Бастилії—могутньої фортеці, що являла собою символ абсолютизму і деспотії.

Після перемоги в Парижі революція широкою хвилею прокотилася по всій країні. Замість старих органів управління, народ обирав нові муніципалітети і громив ненависні ратуші і тюрми, що символізували абсолютиський гніт.

Коли новина про взяття Бастилії докотилася до села, голодне селянство сприйняло її як сигнал до виступу. Липень—вересень 1789 року були місяцями жорстоких селянських повстань. Селяни громили маєтки сеньорів, палили хазяйські будинки, ділили між собою панські луки та ліси. Ці селянські виступи, що лякали землевласників, відіграли важливу роль у поразці абсолютизму.

На початку революції всі класові групи, які об’єднувалися терміном “третій стан”, були зацікавлені у падінні абсолютизму, саме тому всі вони виступали єдиним фронтом проти спільного ворога. Ця боротьба знайшла своє відображення у Декларації прав людини і громадянина, що була прийнята Установчими зборами 26 серпня 1789 року. Декларація складалася з 17 статей і була своєрідною відповіддю абсолютизму, що існував в інших країнах Європи. І попри всі протиріччя, що були властиві Декларації, вона стала справжнім програмним документом Революції. Крім Декларації, Установчі збори прийняли ще декілька важливих документів: закон про вибори (цей закон встановлював майновий ценз для виборців і усував від вирішення важливих питань переважну більшість населення країни), закон про землю (відбираючи землю в церкви, Збори брали під свій захист землі феодалів), закон про адміністративно-територіальний поділ (що залишився ще й досі).

Проте в Установчих зборах вже з’явилися перші ознаки розбрату. Абсолютна більшість депутатів належали до партії конституціоналістів. Це були представники багатої буржуазії, що нарешті отримали бажану владу. Скористувавшись хвилею революційного запалу, конституціоналісти не прагнули поглибити її дію, а навпаки стали перешкоджати розвиткові Революційного руху. Свідоцтвом таких дій став закон від 21 жовтня 1789, який передбачав використання військової сили для придушення демонстрацій. А 1790 року трибун Революції Мірабо вступив у таємні відносини з королівським двором. Інша група депутатів, на чолі з Максиміліаном Робесп’єром, намагалася протистояти антидемократичній політиці Установчих зборів. Робесп’єр намагався своїми промовами показати неправильність політики Зборів.

Проте не тільки депутати Установчих зборів розуміли, що багата буржуазія зраджувала ідеї Революції. В Парижі виходила невелика газета “Друг народу”, редактором, власником й основним кореспондентом якої був Жан Поль Марат, людина неординарна і смілива у своїх судженнях. Його промовисті характеристики провідних діячів Революції відрізнялися далекоглядністю.

Важливими центрами політичного життя були клуби, які навіть стали відігравати роль партій. Найважливішу роль відігравала “Спілка друзів конституції”, більш відома під назвою Якобінського клубу. На початку революції до нього входили найрізноманітніші діячі—від Мірабо до Робесп’єра; але 1790 року з клубу виділилася його права гілка—помірковані ліберали (Мірабо, Баї, Ле Шапельє та ін.). Після виходу зі складу клубу цієї гілки, намітилася ще одна лінія розділу: між радикальними революціонерами і більш поміркованими. Більш радикальними за своїми настроями були члени Клубу кордельєрів. Тут було мало депутатів Установчих зборів, а найбільшим впливом користувався адвокат Жорж Дантон, сміливий оратор.

2.1 Максиміліан Робесп’єр (1758-1794)

На час початку Революції Максиміліану Марі-Ізідору де Робесп’єру, адвокату з Арраса, було тридцять років. Після того, як вперше було видано його захисні промови, він отримав славу по всій країні. А 1789 року був обраний депутатом від третього стану до Генеральних штатів. Попри те, що Робесп’єр був досить непомітним серед інших народних депутатів, він був найдіяльнішим з усіх: у 1789 році він проголосив 69 промов, 1790—125, 1791—328.

Протягом 1790 року популярність Робесп’єра все росла. В народі він отримав славу “непідкупного”. Свідоцтвом його слави були ще й аплодисменти, якими зустрічав його народ Парижа 30 вересня 1791 року в день закриття Установчих Зборів.

13 вересня 1791 року король Франції підписав Конституцію, а потім вона була затвержена Зборами. Конституція проголошувала конституційну монархію, де король був головою виконавчої влади, вищим законодавчим органом проголошувалися Законодавчі збори, члени яких обиралися за дворівневими виборами на два роки. Виборча система спиралася на майновий ценз, тобто для переважної більшості громадян чоловічої статі не було жодної можливості висловити свою політичну волю.

Законодавчі збори, обрані за такою системою, почали свою роботу 1 жовтня 1791 р. Його праву групу депутатів формували вже не роялисти, не аристократи, а феяни (під проводом Барнава, Ламета, Дюпора). Опозицію їм сформували депутати, пов’язаня з клубом Якобінців. Проте й в опозиції вже існувало два табори: чисельніший табір, що схилявся в бік буржуазної республіки, називався жирондистами (лідери: Бріссо, Верньо, Інар); менш впливовим був табір монтанярів, який називали так за місця, які депутати займали у Законодавчих зборах—верхні лавки.

Щоб зрозуміти діяльність Робесп’єра в наступні півтора роки—до червня 1792 р., важливо підкреслити його ставлення до народу. На думку Робесп’єра, рух народу є священним, його воля—закон, хоча б вона порушувала всі старі закони. Тому Максиміліан не відходив, як інші політики, від народного руху, послідовно знищувавшого короля, монархію, поміркованих республиканців-жирондистів, а йшов з ним поряд. Повалення монархії 10 серпня 1792 р. він виправдовував тим, що до цих пір “народ не мав законів, а тільки злочинні капризи тиранів, що спиралися на силу... Їхні злочини заставили народ ще раз взяти реалізацію своїх прав до своїх рук”[12].

10 серпня 1792, на тлі трагічних подій на фронтах війни революційної Франції з монархіями Європи, коли Франція зазнавала поразок майже у всіх боях, а народ потерпав від голоду, робітники Парижа підняли чергове повстання. Цього разу люди хотіли не просто знищити символ ненависного режиму, а покінчити з ним назавжди. Короля з королевою захопили просто в їхній резиденції і заарештували. Після арешту короля, був прийнятий декрет про скликання Національного Конвенту, в виборах якого приймали участь всі чоловіки, що досягли 21 року. Таким чином було повалено монархію у Франції і створено республіку.

20 вересня 1792 в Парижі зібрався новий законодавчий орган—Конвент. Робесп’єр став лідером радикальної лівої групи депутатів, т. зв. “монтанярів” (“Гори”). Протягом 1792 року Конвент представляв собою арену боротьби за владу між Горою і Жирондою. Проте вже в червні 1793 р. Конвент під напором озброєних парижан виключив зі свого складу вождів жирондистів; влада у Франції перейшла “горі”, і, по-перше, до Робесп’єра. Для того, щоб зрозуміти наступні події, необхідно з’ясувати, яких ідей дотримувалися Робесп’єр і його прибічники. Багато французьких революціонерів дотримувалися ідей, що по природі людина є доброю і благодійний. Тиранія і деспотизм змінюють його природне обличчя. Аби справжня сутність людини виявилася в повній мірі, необхідно силою зняти всі ці нашарування.

Саме цими ідеями керувалися Робесп’єр і його прибічники в період свого правління. Протягом цього часу все більшого розмаху набували політичні страти—якобінський терор. Але було б неправильно вважати, що плани цього терору Робесп’єр готував з самого початку. Коли 1792 р. Марат почав розповідати Робесп’єру свої проекти масових страт, народних розправ, Робесп’єр злякався, зблід и довго мовчав. Проте вже рік потому репресії проти жирондистів, аристократів, феянів і роялістів розвернулися по всій країні. Скоро Робесп’єр зрозумів, що багато прибічників жирондистів є серед якобінців. Саме тоді розпочалися чистки рядів монтанярів.

В квітні 1794 р. були страчені Дантон і його прибічники.

А вже 28 червня було страчено і самого Робесп’єра.

2.2 Жорж Жак Дантон (1759-1794)

Ще до початку революції Дантон виступав на різноманітних зборах, закликаючи до зброї і популяризуючи революційні ідеї. Не дивно, що така людина стала одним з вождів революції.

1791 року, він закликав народ на Марсовому полі підписати петицію про повалення короля. Після подібної діяльності, Дантон був змушений поїхати до Англії, де він провів півтора місяці.

10 серпня 1792 року, після повалення монархії, він був призначений міністром юстиції революційного уряду, а потім він був обраний депутатом Конвенту. На цій посаді він виступав за свободу друку, настояв на рішенні не втручатися у внутрішні справи інших країн, не розпочинати наступальних війн.

Ця ж людина була винна у масових вбивствах роялістів у тюрмах Парижа, а у вересні 1792 року проголосував за страту короля.

За ініціативою Дантона було створено революційний трибунал, що став на путь терору, проте після разгрому жирондистів він став виступати за припинення терористичних дій.

Вважаючи, що дантоністи недостатньо революційні, Робесп’єр наказав заарештувати Дантона та його прибічників. Вони були звинувачені у відносинах з жирондистами, присвоєнні державних коштів, у складанні заговора проти уряду і в інших злочинах. З самого початку суд вівся з порушенням всіх формальностей, і наприкінці його Дантону і його людям було винесено смертний вирок, який було виконано 5 квітня 1794 року.

Досягнення Дантона досить спірні. Безперечні його заслуги у закріпленні принципів Французької революції. Разом з тим Дантон належав до тих діячів, які жадали від революції швидкої особистої вигоди. Підчас революції Дантон накопичив величезні земельні багатства за рахунок купівлі національного майна. Заради особистого збагачення він використовував реквізиції на потреби армії. Дантон розривався між своєю славою вождя і прагненням зупинити революційне колесо, аби спокійно насолоджуватися життям і власністю, але трагічна доля привела його на ешафот.

2.3 Жан Поль Марат (1743-1793)

Небагато політичних діячів того часу викликали стільки ненависті одних і любові інших, як Жан Поль Марат. До революції він був ученим, займався переважно медициною, фізикою, експериментував в області оптики і т. д. Іноді він торкався соціально-політичних питань, але не заглиблювався в них. Проте з перших днів революції він з головою занурився у політичні проблеми, а з вересня 1789 почав випускати газету « L’ami du peuple » (« Друг народу »). На сторінках своєї газети Марат давав неупереджену оцінку політичних подій і діячів революції. Він перший осмілився засудити визнаних вождів революції, звинувативши їх спочатку у нехтуванні потребами народу, а пізніше у зраді ідей революції. Сила критики Марата проявлялася в тому, що він засуджував антинародну політику не взгалі, а називаючи імена зрадників, таким чином персоніфікуючи зло.

Він виступав проти Неккера, Мірабо, Лафайєта. Марат передбачив зраду багатої буржуазії і закликав народ втрутитися в революційний процес.

Всі праві сили вбачали в ньому свого ворога і спромоглися організувати систематичну травлю « друга народу ». Власне, це була єдина газета, яку забороняли після проголошення свободи слова і друку. Попри всі припони Марат нелегально продовжував друкувати газету, викриваючи таємні інтриги двору, зрадливість « аристократії багатства ». Він послідовно відстоював інтереси найбідніших прошарків суспільства, саме тому його вплив в народі зростав попри всі переслідування.

1792 року, коли була створена революційна Комуна, до її складу ввійшли Марат, Робесп’єр і їхні прибічники. В перші місяці 1793 року якобінці, з ініціативи Марата, фактично об’єдналися з народною групою т. зв. “скаженими”, об’явивши максимум на продовольчі товари, пізніше були проголошені державний контроль над торгівлею і розподіл продуктів.

Протягом літа 1793 року політична ситуація у Франції значно погіршилася: жирондисти, після свого вигнання з Конвенту, об’єдналися з феянами і роялистами і пішли в наступ до Парижа. Ще на початку літа була прийнята конституція, яка вважається найдемократичнішою конституцією свого часу: вона проголошувала основні свободи людини і громадянина, встановлювала республіку у Франції. Прийнявши конституцію якобінці проявили безпрецедентну далекоглядність, але ще більшу далекоглядність вони проявили, не проведши її до життя. В умовах революційної боротьби демократичні міри були б недоречні. Це прекрасно розуміли всі лідери якобінців, але найперший проект політичних репресій представив ще у 1792 році саме Марат. Проте він не встиг цього побачити: 13 червня 1793 Шарлотта Корде заколола його кинжалом.


Спостерігаючи за політичною діяльністю провідних діячів якобінців, можемо зробити висновок, що це були люди провідні для своєї епохи, дуже освітчені і далекоглядні. Проте їхня відданість ідеям революції часто була дуже схожа на фанатизм (у випадку Робесп’єра), або переслідувала корисливі цілі (Дантон). Ці люди, кожен по-своєму, припустилися помилки, і в цьому також є одна з причин поразки революції. Проте в цілому їхня діяльність в роки революції призвела до того, що навіть зараз багато людей захоплюються ними.

3 Підсумки Великої французької буржуазної революції

Початок 1794 року приніс нові перемоги. Першою і найголовнішою перемогою стало остаточне вигнання жирондистів з Ковенту, влада повністю сконцентрувалася в руках якобінців. А з приходом до влади монтанярів, сталися дуже важливі зміни у військовій політиці країни: була проголошена загальнонаціональна мобілізація. Весною вже 600 тис. солдатів були на фронті, а в тилу тим часом формувався резерв. Результатом такої підтовки стали перемоги на фронті: армії інтервентів були відкинуті за кордони Франції і тепер військові дії велися на території супротивника. Остаточної перемоги французи одержали під містечком Флерюс 26 червня 1794 року.

Саме в цей час уряд якобінців доживав свої останні дні. Попри те, що влада у Конвенті належала якобінцям, “скажені” виступили з критикою політики Робесп’єра. Вони вважали, що конституція не захищає права бідноти, вимагали розширення максимуму, боротьби зі спекулянтами.

4-5 вересня 1793 року пройшло повстання санкюлотів, які вимагали того ж, чого і “скажені”. Після повстання якобінці були вимушені поглибити репресії: тепер була створена “революційна армія”, яка мала карати внутрішню контрреволюцію і спекулянтів.

Здавалося б усі вимоги бідноти були виконані, проте і міські робітники, і селянська біднота залишилися незадоволеними мірами, що їх приймав уряд якобінців. Так само не були задоволені і буржуазія, що піднялася за рахунок конфіскацій церковних і феодальних багатств, і середнє, і заможне селянство. Ще з 1793 року росли протиріччя і серед прихільників якобінської диктатури, і серед самих якобінців.

Крім того, у Франції, що була звільнена від феодального гніту, почали розвиватися нові, капіталістичні відносини. І на цьому етапі розвитку країни якобінський терор став на перешкоді цим новим відносинам.

Саме тому досить закономірним було закінчення (за формулюванням А. Манфреда) революції 27 липня 1794 року. Звичайно, можна подумати, що революція перемогла, але логіка наступних подій, показує, що все таки, революція зазнала поразки. Хоча Манфред і зазначає, що Революцію не можна було перемогти, як революцію, що глибоко зорала грунт Франції і всієї Європи [2, 70], важливо зазначити, що прорості того посіву заставили чекати себе протягом майже століття.

Проте, підсумовуючи значення Великої французької буржуазної революції для подальшого розвитку політичної думки, необхідно зазначити, що всі визвольні війни у подальшій історії людства так чи інакше зверталися до ідей французької революції, до творів її лідерів і ідеологів.

Крім того, Велика французька буржуазна революція надихнула багатьох провідних мислітелів наступних століть на створення політичних програм, які пізніше ляжуть в основу нових ідеологій: нацизму, комунізму, соціалізму і звичайно демократії.

Висновки

Велика французька буржуазна революція зіграла важливу роль у поваленні абсолютизму у Франції, а пізніше й у всій Європі.

Основними причинами революції були глибока криза абсолютної монархії у Франції, яка стала очевидною наприкінці ХVІІІ століття. Основними зовнішніми виявами цієї кризи були: неспроможність королівського уряду подолати економічну кризу, що виникла внаслідок несприятливих кліматичних умов у 1788 році, зависокі податки, свавілля чиновників і т. д. Крім того, невдоволення селянства своїм положенням, проблема третього стану, бажання багатих буржуа захопити владу. Важливою причиною початку революції можна назвати ідеї французьких просвітителів, які вважали ідеалом людської спільноти суспільство рівних і вільних людей. Систематичні повстання селянства у різних провінціях королівства і міської бідноти підривали й без того слабкі позиції дворянства і короля.

Розвиток революційних подій не тільки дав можливість третьому стану взяти владу в свої руки, але й виділив зі всієї маси революціонерів найталановитіших лідерів, які змогли довести глибокі зміни суспільно-політичного ладу й економічних відносин в країні до логічного завершення. Такі явища, як якобінський терор, політичні репресії, массові страти, реквізиції та ін. виправдали себе, як найкращі способи збереження влади. На початку ХХ століття ці ж методи керування взяли на озброєння більшовики у Росії і нацисти у Німеччині.

Проте Французька революція зазнала поразки. Причини цієї поразки криються перш за все в тому, що з самого початку рушійними силами революції стали люди з різними інтересами і цілями, не було єдності між лідерами революційного руху, а пізніше, коли на чолі революції стали якобінці, фанатична жорстокість—основна причина репресій—налаштувала їхніх основних прибічників проти продовження боротьби.

Щодо підсумків революції, необхідно зазначити, що саме ідеї революціонерів відіграли вирішальну роль у подальшому розвитку політичної думки. Крім того, Велика французька буржуазна революція заклала основи демократичної традиції у Франції і в Європі; вона показала, що монархія не є єдиною можливою формою правління; дала можливість розвиткові капіталістичних відносин у Франції. А Конституція 1793 року, хоча вона і не була прийнята на практиці, по праву вважається найдемократичнішою конституцією свого часу.

Список використаних джерел

1. П. А. Кропоткин. Великая французская революция. 1789-1793. Пер. с франц. под ред. автора. М., 1919
   
2. История Франции. Под ред. А. З. Манфред. Т. 1—3. М., 1973. Т. 2, с.5—70.
   
3. E. Labrousse. La crise de l’économie française à la fin de l’ancien régime et au début de la Révolution française, t. 1. Paris, 1944
   
4. G. Lefebvre. La révolution française. Paris, 1963
   
5. 
   
6. 
   
7. F. Roquain. L’ésprit révolutionnaire avant la Révolution. 1715-1789. Paris, 1878, ch. XII
   
8. Я. М. Бердичевский. Всемирная история. З., 1998. С. 6—28.
   
9. А. В. Адо. Крестьянское движение во Франции во время великой буржуазной революции конца ХVІІІ в. М., 1971
   
10. Я. М. Захер. Робеспьер. М. 1925
    
11. А. Левандовский. Максимилиан Робеспьер М. "Молодая гвардия" (ЖЗЛ). 1959
    
12. Робеспьер М. Избранные произведения. В 3 т. М. "Наука" (Литературные памятники). 1965
    
13. Г. С. Фридлянд. Дантон. М., 1965
    
14. Н. Молчанов. Монтаньяры. М. "Молодая гвардия" (ЖЗЛ). 1989
    
15. А. З. Манфред. Марат. М., 1962
    
16. Г. С. Фридлянд. Жан Поль Марат и гражданская война ХVІІІ в. М., 1959
    
17. J. Godechot. La grande nation. L’expansion révolutionnaire de la France dans le monde de 1789 à 1799. T 1—2. Paris, 1956