Система І види покарань

Вид материала

Закон

Содержание 2. Звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідаль­ності у зв'язку із закінченням строків давності. Позбавлення волі 2. Звільнення від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру. 3. Звільнення від відбування покарання з випробуванням. 4. Звільнення від покарання в зв'язку із закінченням стро­ків давності виконання обвинувального вироку. 5. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання. У Німеччині Погляди на кримінальний закон. Погляди на злочин. Погляди на покарання.

Подобный материал:

• 12. 00. 08 кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право, 66.5kb.
• 2. органи та установи виконання покарань, 199.3kb.
• Порядок виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, та здійснення контролю, 1688.87kb.
• Лекція №1 Тема Поняття, предмет, метод, система кримінально-виконавчого права, 236.64kb.
• Назва модуля: Податки та система оподаткування підприємств Код модуля: епі 6014 С01, 19.61kb.
• Програм а вступного іспиту з основ держави І права для вступників до магістратури, 94.78kb.
• Освітньо-кваліфікаційної програми «спеціаліст», «магістр» Чернівці, 2011 розділ бюджетна, 617.63kb.
• Уроку, 428.88kb.
• Інститут гуманітарних та соціальних наук, 215.29kb.
• Сутність та види маркетингу, 1072.55kb.

2. Звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідаль­ності у зв'язку із закінченням строків давності.

Стаття 106 передбачає особливості звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності в зв'язку із закінченням строків да­вності притягнення до такої відповідальності. Відповідно до ч. 1 ст. 106 для застосування цієї норми суду необхідно, насамперед, врахову­вати загальні підстави застосування інституту давності притягнен­ня до кримінальної відповідалності передбачені в ст. 49 КК (закін­чення передбачених законом строків після вчинення злочинів і до дня набрання вироком законної сили, невчинення під час цих стро­ків нового злочину, відсутність ухилення від слідства або суду).

При наявності загальних підстав і умов застосування такого звіль­нення суд повинен врахувати його особливості щодо неповнолітніх. Такими особливостями відповідно до ст.106 є: по-перше, мож­ливість її застосування до осіб, які не досягли вісімнадцяти років до вчинення злочину, незалежно від їх віку на момент вирішення пи­тання про звільнення; по-друге, встановлення в ній знижених стро­ків давності. Частина 2 ст. 106 передбачає такі строки давності;

1) два роки — у разі вчинення злочину невеликої тяжкості;

2) п'ять років — у разі вчинення злочину середньої тяжкості;

3) сім років — у разі вчинення тяжкого злочину;

4) десять років — у разі вчинення особливо тяжкого злочину.


2. Види покарань, які застосовуються до неповнолітнього, і особливості Їх призначення


1. Закон передбачає вичерпний перелік видів покарань, що мо­жуть бути застосовані до неповнолітнього. Відповідно до ч. 1 ст.98 це такі основні види покарання: 1) штраф; 2) громадські роботи; 3) виправні роботи; 4) арешт; 5) позбавлення волі на певний строк.

На підставі ч. 2 цієї статті до неповнолітнього можуть бути за­стосовані і додаткові покарання у виді штрафу та позбавлення пра­ва обіймати певні посади або займатися певною діяльностю.

2. Слід, перш за все, зазначити, що в самому змісті, умовах за­стосування цих видів покарань мають місце певні особливості, по­рівняно з аналогічними покараннями при їх застосовуванні до пов­нолітнього. Ці особливості в цілому відбивають тенденцію пом'як­шення покарань, що можуть бути застосовані до неповнолітнього.

Відповідно до ч. 1 ст. 99 штраф застосовується лише до непов­нолітніх, що мають самостійний доход, власні кошти або майно, на яке може бути звернене стягнення. Частина 2 цієї статті обмежує роз­мір штрафу: він може бути призначений у межах до п'ятисот встано­влених законом неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з обо­в'язковим урахуванням судом майнового стану неповнолітніх.

Значно пом'якшені щодо неповнолітніх і такі види покарань, як громадські та виправні роботи.

Відповідно до ст. 100 ці види покарання можуть бути призначені тільки неповнолітнім від 16 до 18 років. Крім того, значно меншими є строки цих покарань: громадські роботи можуть бути призначені на строк від тридцяти до ста двадцяти годин і тривалість їх не може пере­вищувати двох годин на день; строк виправних робіт встановлений від двох місяців до одного року, при цьому відрахування в прибуток дер­жави призначаються судом у розмірі від п'яти до десяти відсотків.

На підставі ст. 101 арешт полягає у триманні неповнолітнього в умо­вах ізоляції в спеціально пристосованих установах і може бути призна­чений тільки неповнолітнім, які досягай на момент постановлення ви­року шістнадцяти років і на строк від п'ятнадцяти до сорока п'яти діб.

Позбавлення волі відповідно до ч.2 ст.102 взагалі не може бути призначено неповнолітньому, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості.

Крім того, КК визначає більш низькі (ніж повнолітнім) межі максимальних строків позбавлення волі. Частина 1 ст. 102 передба­чає, що покарання у виді позбавлення волі особам, які не досягли до вчинення злочину вісімнадцятирічного віку, не може бути призна­чене на строк більше десяти років, а у випадках, передбачених в п.5 ч. З ст. 102 — не більше п'ятнадцяти років.

Залежно від тяжкості злочину, за який засуджено неповнолітньо­го, позбавлення волі може бути призначене (ч. З ст. 102):

1) за вчинений повторно злочин невеликої тяжкості — на строк не більше двох років;

2) за злочин середньої тяжкості — на строк не більше чотирьох років;

3) за тяжкий злочин — на строк не більше семи років;

4) за особливо тяжкий злочин — на строк не більше десяти років;

5) за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавлен­ням життя людини, — на строк до п'ятнадцяти років.

Неповнолітні, засуджені до позбавлення волі, відбувають його в спеціальних виховних установах, максимально пристосованих для цих осіб.

3. Певні особливості є й у призначенні покарання неповнолітнім. Вони викликані, насамперед, тим, що суд при призначенні покарання неповнолітньому повинен враховувати умови його життя і вихован­ня, вплив дорослих, рівень розвитку та інші особливості особи не­повнолітнього.

Особливе значення має урахування вікових особливостей непов­нолітнього, що вимагає встановлення не лише того, що особа фор­мально досягла віку кримінальної відповідальності, але і з'ясовуван­ня всіх індивідуальних психофізичних властивостей неповнолітніх певного віку. Практика йде по шляху виключення кримінальної від­повідальності і покарання відносно тих неповнолітніх, які хоча і досягли віку, з якого встановлена відповідальність, проте відстають (не в зв'язку з психічним захворюванням) у розумовому розвитку від рівня, типового для цього віку, який визначає можливість усвідом­лювати фактичні ознаки і суспільну небезпечність вчиненого. Тому можна сказати, що загальні засади призначення покарання віднос­но неповнолітніх застосовуються з урахуванням специфіки їх віко­вого психофізичного розвитку.

Можливість відносно легко (порівняно з дорослими) змінювати спрямованість формування особи підлітка пояснює і загальний на­прямок у призначенні їм покарання — його пом'якшення. Саме це, як вже вказувалося, підкреслене в п. З ст. 66, яка визнає вчинення злочину неповнолітнім як обставину, що пом'якшує покарання.

Практика однозначно йде по шляху найбільш частого застосуван­ня до неповнолітніх пільгових інститутів кримінального права, на­приклад, призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом (ст. 69).


3. Особливості звільнення неповнолітніх від покарання та його відбування


1. Аналіз норм КК про звільнення неповнолітніх від покарання дозволяє виділити ряд особливостей, що відбивають, безумовно, прояв принципу гуманізму щодо цієї категорії осіб. Це виявляється в тому, що: по-перше, ст. 105 передбачає такий вид звільнення від покарання, який може застосовуватися лише до неповнолітніх, — звільнення від покарання із застосуванням примусових заходів ви­ховного характеру; по-друге, ті види звільнення від покарання, які мо­жуть застосовуватися і до повнолітнього, і до неповнолітнього, від­носно останніх мають пільгові умови, що дозволяє більш широко за­стосовувати їх до неповнолітнього.

2. Звільнення від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру.

Обов'язковими умовами звільнення від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру є: а) вчинення злочину неве­ликої або середньої тяжкості; б) наступне, після вчинення злочину і до постановлення вироку, щире розкаяння і бездоганна поведінка.

Якщо суд внаслідок оцінки цих обставин дійде висновку про те, що неповнолітній для досягнення мети виправлення, попере­дження вчинення нових злочинів на момент постановлення виро­ку не потребує застосування покарання, він може звільнити його від покарання із застосуванням зазначених заходів. У цьому разі суд постановляє обвинувальний вирок без призначення покарання і особа вважається такою, що не має судимості. Одночасно суд при­значає певні примусові заходи виховного характеру. Частина 2 ст. 105 містить вичерпний перелік примусових заходів виховного характе­ру, зміст яких було розкрито в § 1 цього розділу.

3. Звільнення від відбування покарання з випробуванням. Стаття 104 передбачає, що для застосування цього виду звільнення від відбування покарання необхідно враховувати: по-перше, загальні підстави й умови, передбачені в статтях 75-78; по-друге, особли­вості, передбачені в цій статті.

Ці особливості полягають у такому: 1) звільнення від відбуван­ня покарання з випробуванням неповнолітніх можливе при засу­дженні їх тільки до одного виду покарання — позбавлення волі;

2) іспитовий строк встановлюється тривалістю від одного до двох років; 3) у разі звільнення неповнолітніх від відбування покарання з випробуванням суд може покласти на окрему особу (за її згодою або на її прохання) обов'язок щодо нагляду за засудженим та про­ведення з ним виховної роботи.

4. Звільнення від покарання в зв'язку із закінченням стро­ків давності виконання обвинувального вироку. Стаття 106 пе­редбачає звільнення від відбування покарання у зв'язку із закінчен­ням строків давності виконання обвинувального вироку. Загальна норма про цей вид давності передбачена в ст. 80 і нею, насамперед, повинен керуватися суд при звільненні неповнолітніх від покаран­ня, враховуючи потім особливості, зазначені у ч. З ст. 106.

Для закінчення давності виконання обвинувального вироку ч. З ст. 106 встановлює такі строки:

1) два роки — у разі засудження до покарання, не пов'язаного з позбавленням волі, а також при засудженні до покарання у виді по­збавлення волі за злочин невеликої тяжкості;

2) п'ять років — у разі засудження до покарання у виді позбав­лення волі за злочин середньої тяжкості, а також при засудженні до позбавлення волі на строк не більше п'яти років за тяжкий злочин;

3) сім років — у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі на строк більше п'яти років за тяжкий злочин;

4) десять років — у разі засудження до покарання у виді позбав­лення волі за особливо тяжкий злочин.

Якщо порівняти ці строки з тими, що встановлені у ст. 80 стосо­вно повнолітніх, то очевидно, що вони є значно меншими за своєю тривалістю.

5. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання. Стаття 107 передбачає підставу і правові умови умовно-дострокового звільнення осіб, що вчинили злочини у віці до вісімнадцяти років, незалежно від їх віку на момент звільнення.

Особливістю умовно-дострокового звільнення неповнолітніх порівняно із загальною нормою про умовно-дострокове звільнення (ст. 81) є те, що його підставою є виправлення засудженого, доведене сум­лінною поведінкою та ставленням до праці і навчання (ч. 2 ст. 107). Мають особливості і правові умови застосування ст. 107: по-перше, ст. 107 застосовується до осіб, що вчинили злочин до досягнення ві­сімнадцяти років, незалежно від віку на момент умовно-достроково­го звільнення; по-друге, умовно-дострокове звільнення застосовується лише до осіб, що відбувають покарання у виді позбавлення волі; по-трете, застосування його не залежить від тяжкості вчиненого злочи­ну; по-четверте, воно застосовується при відбутті певної частини призначеного покарання, що за розміром є меншою, ніж це перед­бачено в ст. 81 щодо повнолітніх.

Відповідно до ч. З ст. 107 умовно-дострокове звільнення від від­бування покарання осіб, що вчинили злочин у віці до вісімнадцяти років, може бути застосоване після фактичного відбуття:

1) не менше третини призначеного строку покарання у виді по­збавлення волі за злочин невеликої або середньої тяжкості і за не­обережний тяжкий злочин;

2) не менше половини строку покарання у виді позбавлення волі, призначеного судом за умисний тяжкий злочин чи необережний осо­бливо тяжкий злочин, а також, якщо особа раніше відбувала пока­рання у виді позбавлення волі за умисний злочин і до погашення або зняття судимості знову вчинила у віці до вісімнадцяти років новий умисний злочин, за який вона засуджена до позбавлення волі;

3) не менше двох третин строку покарання у виді позбавлення волі, призначеного за умисний особливо тяжкий злочин, а також, якщо особа раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі і була умовно-достроково звільнена від відбування покарання, але до закінчення невідбутої частини покарання і до досягнення вісімнадцятирічного віку знову вчинила умисний злочин, за який вона за­суджена до позбавлення волі.

Стосовно повнолітніх ці терміни відповідно складають: не мен­ше половини; не менше двох третин; не менше трьох чвертей фак­тично відбутого покарання (ст. 81).

Аналіз ст. 107 дає можливість зробити важливий висновок: щодо осіб, які вчинили злочин у віці до вісімнадцяти років, закон не міс­тить заборони на їх умовно-дострокове звільнення незалежно від тяжкості злочину і навіть наявності рецидиву.

Якщо умовно-достроково звільнений протягом невідбутої части­ни покарання вчинить новий злочин, то суд призначає покарання за правилами, передбаченими у ст. 71, тобто за сукупністю вироків, з дотриманням правил складання покарань та зарахування строку попереднього ув'язнення, встановлених ст. 72.

До осіб, які не досягли до вчинення злочину вісімнадцяти років, заміна невідбутої частини покарання більш м'яким покаранням не застосовується.

4. Погашення і зняття судимості


1. Погашення і зняття судимості щодо осіб, які вчинили злочин до досягнення ними вісімнадцятирічного віку, відбувається на під­ставі статей 88-91, але з урахуванням особливостей, передбачених у ст. 108. Ці особливості стосуються: 1) тривалості строків погашення судимості і 2) умов дострокового зняття судимості.

Частина 2 ст. 108 визначає такими, що не мають судимості, не­повнолітніх: 1) засуджених до покарання, не пов'язаного з позбав­ленням волі, після виконання цього покарання; 2) засуджених до поз­бавлення волі за злочин невеликої або середньої тяжкості, якщо вони протягом одного року з дня відбуття покарання не вчинять нового злочину; 3) засуджених до позбавлення волі за тяжкий злочин, якщо вони протягом трьох років з дня відбуття покарання не вчинять но­вого злочину; 4) засуджених до позбавлення волі за особливо тяж­кий злочин, якщо вони протягом п'яти років з дня відбуття покарання не вчинять нового злочину.

Дострокове зняття судимості з осіб, що вчинили злочин у віці до вісімнадцяти років, застосовується на підставі, передбаченій у ст. 91 КК, з урахуванням таких особливостей: 1) відбуття покарання у виді позбавлення волі за тяжкий або особливо тяжкий злочин; б) закін­чення не менше половини строку погашення судимості, визначено­го в пунктах 3 і 4 ч. 2 ст. 108, тобто, якщо вони відбули покарання за тяжкий злочин, то дострокове зняття судимості можливе після од­ного року шести місяців після відбуття покарання, а якщо вони від­були покарання за особливо тяжкий злочин — то після двох років і шести місяців.

Але загальною умовою залишається невчинення в ці строки но­вого злочину.


Розділ 23. Основні питання Загальної частини кримінального права іноземних держав


Насамперед слід зазначити, що неможливо викласти вичерпним чином матеріал, що належить до Загальної частини кримінальних кодексів більшості іноземних країн. Тому в цьому підручнику йдеть­ся про основні питання Загальної частини лише деяких держав. Се­ред країн далекого зарубіжжя розглядається законодавство Франції, Німеччини, Англії і США, а близького зарубіжжя — законодавство Росії.


1. Кримінальне право Франції та Німеччини


Франція є країною, де вперше після Великої Французької рево­люції 1789 р. з'явився перший буржуазний Кримінальний кодекс 1791 р. Пізніше цей кодекс був замінений Кримінальним кодексом Наполеона 1810р., що діяв більше 180 років, доки 1 березня 1993 р. не набрав чинності новий, який діє і нині — кодекс 1992 р. Саме тому кодифіковану систему кримінального права, закладену КК 1791 р., називають континентальною, на відміну від англійської системи, яка не має окремого Кримінального кодексу. Після появи кодексів деяких німецьких держав, а особливо після прийняття у 1871 р. загально-німецького КК, цю систему досить часто називають франко-німець-кою. Вона вплинула на кодификацію багатьох держав Європи, Азії, Латинської і Центральної Америки, де прийняті кримінальні кодек­си за типом цієї системи.

КК Франції 1992 р. складається із чотирьох книг, перша з яких містить норми Загальної частини. Кодекс відображує концепцію охорони прав особи і правової держави. Він зберігає інститути ци­вілізованого кримінального права, які були розроблені ще в XVIII ст.:

це принцип «немає злочину — немає покарання без встановлення його законом», тричленна класифікація злочинів (злочини, проступ­ки і порушення), відповідальність лише за виражене зовні діяння і за наявності моральної вини. КК регулює питання обмеженої осуд­ності, відповідальності за замах (готування не карається), співучасть, містить розділ, в якому регулюються обставини, що виключають від­повідальність (необхідна оборона, крайня необхідність, примус, ви­конання наказу та ін.). Передбачається відповідальність юридичних осіб у виді штрафу, ліквідації або тимчасового припинення їх діяль­ності. Смертна кара у Франції скасована. Позбавлення волі існує у виді довічного ув'язнення або на певні строки — до тридцяти ро­ків, широко передбачені застосування штрафів, додаткові покаран­ня у виді позбавлення або заборони певних прав (наприклад, прав водія, володіння зброєю та ін.). При рецидиві покарання збільшують­ся, а у деяких випадках можуть подвоюватися. При призначенні по­карання суд має широкі повноваження з пом'якшення покарань, за­стосування їх нижче нижчої межі або переходу до іншого, більш м'якого покарання. КК передбачає так званий «період надійності»

— по суті це квота для звільнення від покарання, умовного звільнен­ня і т.ін. При довічному ув'язненні ця квота дорівнює п'ятнадцяти рокам, при засудженні на строк більше п'яти років позбавлення волі — 2/3 строку. В справах про тяжкі вбивства строк надійності може бути продовжений до тридцяти років. Поряд з цим встановлений режим напівволі на строк до одного року — відбування покарання після роботи та ін. Детально регулюються питання відстрочки ви­року (проста, з випробуванням, покладанням конкретних обов'язків). Передбачені давність виконання обвинувального вироку, реабіліта­ція (фактично це є погашення судимості).

Деякі статті Загальної частини КК Франції пов'язані з питання­ми боротьби з організованою злочинністю. Так, наводяться визна­чення банди, передумислу, злому, зброї, об'єднання злочинців, уста­новлена відповідальність за участь у такому об'єднанні. Так, орга­нізованою бандою за КК Франції вважається будь-яка сформована

група або будь-яка змова з метою підготування одного або декіль­кох злочинних діянь.

КК Франції, зберігши вихідні положення, закладені ще класич­ною школою кримінального права, зазнав серйозного впливу шко­ли нового соціального захисту (про неї йтиметься далі).

У Німеччині діє Кримінальне уложення 1871 р. у редакції від 1 січня 1975 р., хоча і після цього була прийнята низка доповнень і змін, головним чином в його Особливій частині (закони про еконо­мічну злочинність, про боротьбу з тероризмом). Кримінальне уло­ження (будемо далі називати його КУ) побудовано на постулатах ідей класичної і соціологічної шкіл кримінального права (про це див. далі). В ньому поєднується застосування покарання за моральну вину злочинця із заходами безпеки, що застосовуються з огляду на небез­печний стан особи (так звана система «подвійного шляху», або дуа­лістична система).

У § 1 КУ проголошений принцип «немає злочину без вказівки на те в законі». Злочинні діяння поділяються на злочини і проступки. Підставою кримінальної відповідальності визнається склад злочи­ну, вина вважається необхідною умовою караності. КУ передбачає змішану формулу неосудності, обмежену осудність, формулює по­няття помилки в ознаках складу злочину і помилки «в забороні», тобто в протиправності діяння. У Загальній частині КУ регулюєть­ся відповідальність за замах, яким вважається діяння, при якому осо­ба безпосередньо розпочала виконання складу злочину. Добровільна відмова звільняє особу від кримінальної відповідальності. Готуван­ня до злочину не є караним, крім випадків, спеціально передбаче­них законом. КУ виділяє як співучасників: виконавців, підмовників і пособників, причому кожний карається згідно зі ступенем своєї вини. Серед обставин, що виключають злочинність діяння, КУ на­зиває необхідну оборону, крайню необхідність; право на затриман­ня злочинця формулюється в КПК. Так, необхідну оборону § 32 КУ визначає як захист самої особи, яка обороняється, або іншої особи від наявного протиправного нападу на того, хто обороняється, або на іншу особу. Перевищення меж необхідної оборони виключає від­повідальність, якщо особа, яка обороняється, діяла внаслідок поми­лки, страху чи переляку. Суб'єктом злочину можуть бути тільки фі­зичні особи. Правовими наслідками вчинення злочину за КУ є міри покарання і заходи виправлення і безпеки. До основних покарань належать позбавлення волі на строк до п'ятнадцяти років або дові­чне ув'язнення (смертна кара скасована) і штраф. КУ обмежує за­стосування короткострокового позбавлення волі. Так, позбавлення волі на строк до шести місяців призначається судом тільки за особ­ливих обставин. Якщо санкція закону не передбачає штрафу, то поз­бавлення волі на строк до шести місяців може бути замінене штра­фом. Призначення штрафу залежить від майнового стану суб'єкта, причому він обчислюється в спеціальній одиниці — «денний при­буток». Додатковими покараннями є позбавлення прав водія, право обіймати громадські посади, обирати і бути обраним. У КУ широко передбачене застосування «звільнення з випробуванням» при засуд­женні до позбавлення волі на строк не більше двох років. На такого засудженого можуть бути покладені певні обов'язки (наприклад, від­шкодувати завдані збитки, пройти навчання та ін.).

КУ, як уже говорилося, передбачає застосування заходів безпеки. Особливий характер серед них має превентивне ув'язнення. Такі за­ходи безпеки суд призначає на підставі ст. 66 КУ разом із покаранням, якщо суб'єкт становить небезпеку для суспільства. Через те, що за­хід безпеки застосовується разом з покаранням, у цьому і знаходить своє вираження дуалізм реалізації заходів кримінальної відповідаль­ності. Превентивне ув'язнення може бути призначено до десяти ро­ків, а при засудженні в другий і більше разів може продовжуватися безстрокове. Заходом безпеки є також заборона на професії на строк від одного року до п'яти років. КУ передбачає і конфіскацію предме­тів, придбаних особою внаслідок вчинення нею злочину.


2. Кримінальне право Англії та США


На відміну від континентальної Європи, в Англії немає єдиного Кримінального кодексу, в якому були б об'єднані кримінальні зако­ни. У цій країні історично склалося право судових прецедентів, або загальне право, що діє поряд з парламентськими статутами (закона­ми) — статутним правом. Загальне право ґрунтується на обов'язко­вості раніше прийнятого судом вищої інстанції рішення для наступ­ного розгляду аналогічних судових справ. Так, питання неосудності вирішуються на підставі прецеденту 1843 р., коли Палата Лордів сформулювала положення про неосудність у справі Мак-Нагтона (Докладніше про це див.: Трахтеров В.С. Вменяемость и невменяемость в уголовном праве. - X., 1992. - С. 72 і наст.). Крім судових прецедентів, які в більшому ступені визначають поло­ження Загальної частини, парламентські акти регулюють головним чином відповідальність за окремі злочини — вбивство, крадіжки. В останні десятиріччя видаються статути і з питань Загальної части­ни, наприклад, Закон 1977 р., що регулює відповідальність за змо­ву, Закон 1981 р. про кримінальне караний замах.

Загального поняття злочину законодавство Англії не знає, воно дається в доктрині. Наприклад, Блекстон у коментарях 1765 р., що і сьогодні не втратили свого значення, визначав злочин як зло, що за­подіює шкоду суспільству. Загальне право вимагає для кримінальної відповідальності не тільки фізичної дії (бездіяльності), а й суб'єк­тивного ставлення до неї — винності. Їх відповідно позначають тер­мінами «асfus rej» і «mens геа».

Своєрідною є і класифікація злочинів в англійському праві. Так, за процесуальною ознакою всі злочини поділяються на злочини, що переслідуються за обвинувальним актом і розглядаються в суді при­сяжних, та злочини, що розглядаються шляхом сумарної юрисдикції, тобто одноособове діючим магістратом (суддею). Є і діяння «зміша­ної юрисдикції», що можуть розглядатися в будь-якому із зазначе­них порядків.

Крім того, встановлена класифікація злочинів на «арештні» і «неарештні». Перші — це ті, що тягнуть за собою покарання у виді позбавлення волі на строк більше п'яти років. Відносно цих злочи­нів встановлені особливі правила арешту (наприклад, обмеження на звільнення заарештованого під заставу та ін.). Усі інші злочини вва­жаються «неарештними».

У регулюванні співучасті англійське право виходить з акцесорной теорії, тобто визнає, що діяльність співучасника визначається злочинними діями виконавця. Готування до злочину, якщо воно не утворює самостійного злочину, не карається. Замах, у тому числі й негідний, підлягає кримінальній відповідальності. Не тягнуть від­повідальності не тільки необхідна оборона і крайня необхідність, а й подружнє примушування, наказ начальника та ін.

Видами покарання в Англії є позбавлення волі, пробація (випро­бування), штраф. Додатково можуть призначатися позбавлення прав водія, заборона на заняття певною діяльністю, а також надання без­оплатних послуг суспільству на строк не менше сорока і не більше двохсот сорока часів. Смертна кара після призупинення її в 1965 р. на п'ять років остаточно скасована в 1970 р, за винятком випадків зради суверену або державі та піратства, поєднаного з насильством.

Широко застосовується пробація як вид умовного засудження на строк від шести до тридцяти місяців, що здійснюється під наглядом спеціального чиновника. Пробація пов'язана з покладенням на за­судженого певних обов'язків і обмежень. У разі їх порушення до вин­ного можуть бути застосовані штраф або безоплатні роботи на ко­ристь суспільства. Застосовується також відстрочка виконання ви­року відносно осіб, засуджених до позбавлення волі або штрафу. Що стосується позбавлення волі, то його строки передбачені в окремих статутах, але якщо в статуті такий строк не визначений, він не може перевищувати двох років. За загальним правом строк позбавлення волі встановлюється судом. Позбавлення волі може бути призначе­но і на невизначений строк, а також довічно (наприклад, за умисне вбивство).

Кримінальне право США сформувалося і розвивалося під впливом англійського права прецедентів. Проте в американському праві відразу ж все більшого значення стали набувати акти Конгресу і законодавчих органів окремих штатів. США — федеративна держава, в якій діють федеральні кримінальні закони та кримінальні закони окремих штатів. Ці дві системи існують паралельно, причому федеральні кримінальні закони встановлюють лише відповідальність за злочини, що посягають на безпеку США (зрада, шпигунство), а також за злочини федеральних службовців та інші злочинні інтереси, що стосуються декількох або всіх штатів (торгівля і збут наркотиків, крадіжки автомобілів тощо). Пере­важна більшість злочинів передбачена в законодавстві окремих штатів.

У середині XX ст. у США розпочався рух за реформу криміналь­ного законодавства, і у більшості штатів до сьогоднішнього часу прий­няті нові кодекси. Основою для прийняття цих кодексів був Зразко­вий Кримінальний кодекс США (1962 р.), який розроблений інститу­том американського права, а тому не має офіційного характеру. Але через те, що Зразковий КК увібрав у себе досвід розвитку американ­ського кримінального права, він справив визначальний вплив на нову кодификацію. І хоча кримінальні кодекси штатів мають свої особли­вості, основні положення Зразкового КК, сприйняті ними, дають мож­ливість однаково тлумачити головні інститути кримінального права. Водночас норми загального (прецедентного) права продовжують грати істотну роль у тлумаченні і застосуванні кримінальних законів, зали­шаючись одним із джерел кримінального права.

Всі злочини класифікуються на певні групи: фелонії і місдіміно-ри. Так, КК штату Нью-Йорк (1967 р.) залежно від тяжкості злочи­ну і покарання, що погрожує, встановлює п'ять категорій фелоній і три категорії місдімінорів. Фелонії караються тривалими строками позбавлення волі, аж до довічного ув'язнення або смертної кари, місдімінори — до одного року позбавлення волі. КК розрізняє та­кож головні форми вини — намір, завідомість, необережність. До­кладно регулюються питання неосудності, причому більшість кри­мінальних кодексів відтворює англійську доктрину Мак-Нагтона. Регулюються також питання відповідальності за замах і співучасть. Причому з метою боротьби з організованою злочинністю на федеральному рівні прийнятий Закон 1970р., в якому передбачені суворі покарання для рекетирів та інших учасників злочинних об'єднань. Також прийняті закони про боротьбу з комп'ютерними злочинами.

Покараннями в США є смертна кара, позбавлення волі, пробація, штраф. Верховний суд США обмежив застосування смертної кари в окремих штатах лише вчиненням тяжкого вбивства або поз­бавленням житгя внаслідок іншого тяжкого злочину. Смертна кара в різних штатах виконується в різні способи: електричний стілець, газова камера, введення смертельної ін'єкції, повішення, розстріл. У деяких штатах (їх більше десяти) смертна кара скасована і замі­няється довічним ув'язненням.

За федеральним законодавством смертна кара може бути призна­чена за низку тяжких злочинів, наприклад, вбивство федерального службовця, вчинене торгівцями наркотиків.

Позбавлення волі може бути призначено на різні строки, причо­му через систему абсолютного складання покарання за сукупністю злочинів ці строки набагато перевищують середню тривалість жит­тя, наприклад, строк більше 120 років або засудження на два довіч­них ув'язнення. Встановлюється можливість винесення невизначених вироків, де покарання передбачається в межах якогось строку з наданням особливим комісіям або навіть адміністрації місця позба­влення волі вирішувати питання про умовно-дострокове звільнення засудженого. Пробація полягає в залишенні засудженого на волі з обов'язковим контролем за його поведінкою. Порушення умов пробації може тягти її заміну позбавленням волі.

Штраф — міра покарання, яка призначається за менш тяжкі зло­чини. За тяжкі злочини можуть бути призначені величезні суми штрафів (250 тис. доларів і більше), причому не виключається од­ночасне застосування позбавлення волі на тривалі строки (Для більш докладного ознайомлення з законодавством іноземних держав можливо вивчення таких видань: Решетников Ф.М. Правовые системи стран мира. - М., 1993; Преступление и наказание в Англии, США, Франции, ФРГ, Японии. Общая часть уголовного права. - М., 1991; Уголовное право буржуазних стран. Общая часть. Сборник законодательных актов. - М., 1990.).


3. Кримінальне право Росії


У Російській Федерації Кримінальний кодекс, прийнятий 24 трав­ня 1996 р., набрав чинності з 1 січня 1997 р., замінивши Кримінальний кодекс 1960 р. Новий КК Росії виданий відповідно до російсь­кої Конституції і покликаний забезпечити більш ефективну бороть­бу зі злочинністю, особливо з організованою та у сфері ринкових від­носин.

КК Росії висуває на перший план охорону прав і свобод людини і громадянина, формулює низку основних принципів кримінально­го права: законності, рівності перед законом, винної відповідаль­ності, справедливості та гуманізму. Підставою кримінальної відпо­відальності КК вважає вчинення діяння, що містить всі ознаки скла­ду злочину, передбаченого в КК. Продовжуючи традиції КК 1960 р., новий КК дає визначення злочину як винного, суспільне небезпеч­ного діяння, забороненого законом під загрозою покарання, тим са­мим зберігаючи матеріально-формальне поняття злочину (ст.14). КК класифікує всі злочини на чотири категорії: невеликої тяжкості, се­редньої тяжкості, тяжкі і особливо тяжкі злочини. Ця класифікація впливає на вирішення питань, пов'язаних з призначенням покаран­ня, звільненням від кримінальної відповідальності і покарання, при визначенні небезпечного і особливо небезпечного рецидиву та в інших випадках. КК визнає відповідальність лише фізичних осіб, уводить поняття обмеженої осудності (ст.22). Розрізняючи умисну і необережну вину, КК Росії встановлює, що відповідальність за не­обережні злочини настає лише у випадках, передбачених в Особли­вій частині. Саму необережність КК поділяє на легковажність і не­дбалість, формулюється поняття подвійної форми вини. Вина виклю­чається не тільки при наявності казусу (випадку), а й тоді, коли особа хоча і передбачала можливість настання суспільне небезпечних на­слідків діяння, але не могла їм запобігти внаслідок невідповідності своїх психофізіологічних якостей вимогам екстремальних умов або нервово-психічних навантажень (у літературі цю ситуацію часто на­зивають спеціальною неосудністю).

Караність готування обмежується лише готуванням до тяжких або особливо тяжких злочинів. Докладно регулюється добровільна відмо­ва від вчинення злочину, в тому числі й відносно співучасників. Но­вим у порівнянні з КК 1960 р. є докладне визначення форм співучасті (ст.35), причому виділяються вчинення злочину групою осіб, вчинення злочину тією ж групою за попередньою змовою, організованою гру­пою і злочинною організацією. Серед обставин, що виключають зло­чинність діяння, КК Росії, крім необхідної оборони і крайньої необ­хідності, як це було в КК 1960 р., передбачає також затримання злочинця, фізичний або психічний примус, виправданий ризик та вико­нання явно злочинного наказу чи розпорядження.

Як основні покарання КК Росії називає обов'язкові роботи (ви­конуються у вільний від роботи або навчання час на строк від 60 до 240 годин, але не більше чотирьох годин на день), виправні роботи, обмеження за військовою службою, обмеження волі, арешт, триман­ня в дисциплінарній військовій частині, позбавлення волі і смертну кару. Додатковими покараннями є позбавлення військового або спе­ціального звання і конфіскація майна.

Штраф, а також позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю можуть призначатися як основне, так і додаткове покарання.

Позбавлення волі призначається на строк від шести місяців до двадцяти років або довічно. За сукупністю злочинів остаточне по­карання може бути до двадцяти п'яти років, а при сукупності виро­ків — до тридцяти років позбавлення волі. Смертна кара признача­ється лише за особливо тяжкі злочини, що посягають на життя. Вона не застосовується до жінок, осіб, які до вчинення злочину не досягли вісімнадцяти років, і до чоловіків, які досягли на час винесення вироку шестидесяти п'яти років.

При призначенні покарання КК Росії вводить у деяких випадках формалізовані строки. Так, за відсутності обтяжуючих обставин строк або розмір покарання не може перевищувати 3/4 максималь­ного строку або розміру покарання, встановленого в санкції статті Особливої частини. При засудженні за готування до злочину строк покарання не може перевищувати 1/2, а при замаху — 3/4 найбільш суворого виду покарання, передбаченого за закінчений злочин. Об­меження на мінімальний строк призначеного покарання введені КК і при засудженні за рецидив злочинів (ст.68).

Новий КК Росії зберігає умовне засудження, досить широко ре­гулює звільнення від кримінальної відповідальності і покарання. Так, передбачається, зокрема, звільнення від кримінальної відпові­дальності осіб, які вчинили злочини невеликої тяжкості внаслідок дійового каяття або в зв'язку з примиренням з потерпілим. В Особ­ливій частині КК також передбачені випадки звільнення від кримі­нальної відповідальності за окремі злочини (наприклад, при добро­вільній видачі органам влади зброї, бойових припасів, які незакон­но зберігалися винним, добровільному повідомленні про давання хабара та ін.).

КК містить норми про умовно-дострокове звільнення, заміну невідбутої частини покарання більш м'яким, давність, звільнення від покарання внаслідок хвороби, погашення і зняття судимості.

Як видно, КК Росії досить докладно регулює питання Загальної частини, створюючи тим самим можливість для правильного засто­сування закону та індивідуалізації кримінальної відповідальності і покарання (Більш докладно про кримінальне законодавство Росії див.: Наумов А.В. Российское уголовное право. Общая часть. - М., 1996.).


Розділ 24. Школи (основні напрямки) науки кримінального права


При вивченні науки кримінального права виділяють основні її напрямки — школи кримінального права. Це класична, антрополо­гічна і соціологічна школи кримінального права. Класична школа, що зародилася в другій половині XVIII ст., мала абсолютне панування до останньої третини XIX ст., коли виникла антропологічна школа, а дещо пізніше (у 80-х р. XIX ст.) і соціологічний напрямок. Кож­ний з цих напрямків мав своє філософське підґрунтя, свої особли­вості, обумовлені економічною, соціальною і політичною обстанов­кою в конкретній країні, де представники цих шкіл розвивали свої ідеї. Так, класична школа в Німеччині, через її своєрідний консер­вативний розвиток, мала безумовно свої особливості порівняно, на­приклад, із французькими класиками, ідеї яких базувалися на філо­софії французького просвітительства і на гаслах Французької рево­люції 1789 року. Неоднаковими були і погляди соціологів. Проте розбіжності в поглядах представників однієї і тієї ж школи, не ви­ключають можливості їх об'єднання у певні наукові напрямки за основними, вихідними концепціями.


1. Класична школа кримінального права


1. Праці Монтеск'є і Беккаріа, що похитнули підвалини феода­льного кримінального права, були спрямовані проти його жорсто­кості, смертної кари і катування, релігійної нетерпимості та сфор­мулювали гуманістичні ідеї цивілізованого кримінального права, поклали початок класичній школі. Особливе місце тут посідає кни­га італійського просвітителя і юриста Чезаре Беккаріа (1738-1794) «Про злочини та покарання», що вийшла в 1764 році. Ця книга за силою свого впливу на сучасників і на наступні покоління не має собі рівних в історії науки кримінального права. Книга-памфлет місти­ла нищівну критику жорстокості і несправедливості феодального кримінального права і водночас формулювала принципи криміналь­ного права, засновані на ідеях просвітительства і гуманізму XVIII ст.

Книга Беккаріа набула надзвичайної популярності в усьому освіче­ному світі, витримала ряд видань. У 1765 р. у Швейцарії була вика-рбувана медаль на честь Беккаріа. Католицька церква, що відстою­вала підвалини феодалізму, занесла книгу Беккаріа до Індексу за­боронених книг (Іndex librorum ргохіbitorum). Блискучий стиль, пристрасність викладу, стислість і ясність думки, а головне — ідеї цивілізованого кримінального права, що в ній сформульовані, роб­лять цю книгу актуальною і у наші дні. Кожен юрист повинен про­читати книгу Беккаріа (російське видання 1939 р., стало бібліогра­фічною рідкістю, у 1994 р. книгу перевидано в Росії).

Сформулюємо коротко основні ідеї Беккаріа (Більш детально про біографію Бекаріа, а також його погляди див.: Реічетні-ков Ф. М. Беккариа. - М., 1987.).

Погляди на кримінальний закон. Беккаріа, слідом за Монтеск'є, проголошує верховенство закону, причому законодавець не лише видає закони, але й тлумачить їх; суддя ж не може тлумачити зако­ни, що підлягають буквальному застосуванню.

Закон повинен визначати злочинність і караність діяння.

Всі громадяни мають бути рівними перед законом. Беккариа різко виступає проти станової нерівності.

Погляди на злочин. Злочин — це тільки діяння, тобто вчинок людини, виражений зовні. Беккаріа відхиляє відповідальність за намір, за слова, думки, єресі і чаклунство, що вважалося одним з найважливіших постулатів феодального права. Беккариа одним з перших дав матеріальне визначення злочину, вважаючи, що ним є лише дія, яка заподіює ту або іншу шкоду суспільству.

Погляди на покарання. Право на покарання випливає, як вважає Беккаріа, не з вимог спокутування гріху перед богом або монархом, а з необхідності захистити «загальне благо від посягань окремих осіб». Тому покарання повинно застосовуватися лише тоді, коли в цьому є «абсолютна необхідність».

Слідом за Монтеск'є, якого Беккаріа вважав своїм вчителем, він вимагає рівноваги злочину і покарання. Він пропонував створити «точну і загальну сходинку злочинів і покарань», в якій «відбивала­ся б їх відповідність».

Покарання, — писав Беккаріа, — повинно бути помірним, гуман­ним, а не жорстоким. Впевненість у неминучості, невідворотності хоча б і помірного покарання створить, пише він, «завжди більше враження, ніж жах перед іншим, більш жорстоким покаранням, але таким, що супроводжується надією на безкарність».

Мета покарання — не відплата, а попередження вчинення вин­ним нового злочину, спричинення нової шкоди суспільству (те, що ми називаємо приватною превенцією) та утримання інших осіб від вчинення злочину (загальна превенція).

Беккаріа вважав, що більш доцільним є попередити вчинення злочину, ніж потім карати за нього.

Беккаріа в принципі був проти смертної кари. Він припускає її лише в тому разі, коли вона є єдиним засобом утримати інших від вчинення злочину або «коли нація повертає або втрачає свою свободу або під час анархії, коли безладдя замінює закони». Цікаво, що коли в Конвенті під час Французької революції вирішувалося питання про страту Людовіка XVI, в обґрунтування застосування її були покла­дені погляди Беккаріа.

2. Погляди Беккаріа зробили вирішальний вплив на розвиток науки і законодавства наступного періоду.

Представники класичного напрямку були в багатьох країнах Євро­пи: в Англії—Бейтам (1748-1832), у Франції—Росі (1787-1848), у Німеччині — Кант (1724-1804), Гегель (1770-1831), А.Фейєрбах (1775-1833), Грольман (1775-1829), у Росії— Таганцев (1843-1923), Сергієвський (1849-1910), вчені, що працювали на Україні: Кістяківський (1833-1885), Владимиров (1844-1917) та багато інших.

Значний вплив на прихильників класичної школи мав її німецький напрямок, який розвивався під впливом філософії Канта і Гегеля.