Система І види покарань

Вид материала

Закон

Содержание Розділ 20. Судимість 1. Примусовими заходами медичного характеру Надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусово­му порядку 1. Звільнення від кримінальної відповідальності із застосу­ванням примусових заходів виховного характеру. Обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведін­ки неповнолітнього

Подобный материал:

• 12. 00. 08 кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право, 66.5kb.
• 2. органи та установи виконання покарань, 199.3kb.
• Порядок виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, та здійснення контролю, 1688.87kb.
• Лекція №1 Тема Поняття, предмет, метод, система кримінально-виконавчого права, 236.64kb.
• Назва модуля: Податки та система оподаткування підприємств Код модуля: епі 6014 С01, 19.61kb.
• Програм а вступного іспиту з основ держави І права для вступників до магістратури, 94.78kb.
• Освітньо-кваліфікаційної програми «спеціаліст», «магістр» Чернівці, 2011 розділ бюджетна, 617.63kb.
• Уроку, 428.88kb.
• Інститут гуманітарних та соціальних наук, 215.29kb.
• Сутність та види маркетингу, 1072.55kb.

Розділ 20. Судимість

1. Поняття судимості


1. Судимість є правовим наслідком засудження особи вироком суду до кримінального покарання. За своїм змістом вона виражається в такому стані особи, який пов'язаний з певними цивільно-правови­ми і кримінально-правовими обмеженнями. Саме тому в літературі судимість часто визначають як негативний правовий статус особи.

Так, ч. З ст. 6 Конституції України передбачає, що не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку. У відповідних законах Укра­їни встановлена заборона на заняття посади прокурора, судді, вико­нання функцій адвоката тощо особами, які мають судимість.

2. Судимість, і в цьому її важливе соціальне призначення, має своєю метою попередження вчинення нових злочинів як особою, що має судимість, так й іншими особами.

Підставою судимості є наявність обвинувального вироку суду, який набрав законної сили і яким особа засуджується до певного по­карання. Тому такими, що не мають судимості, визнають­ся (ч. З ст. 88):

а) особи, засуджені вироком суду, без призначення покарання;

б) особи, засуджені вироком суду, із звільненням від покарання;

в) особи, які відбули покарання за діяння, злочинність і караність яких виключена законом.

Частина 4 ст. 88 КК визнає такими, що не мають судимості, та­кож осіб, які були реабілітовані.

3. Відповідно до ч. 2 ст. 88 КК судимість має правове значення у разі вчинення нового злочину, а також в інших випадках, передба­чених законами України.

Аналіз норм КК свідчить про те, що закон передбачає судимість як обставину, з якою пов'язуються найбільш суворі кримінально-правові наслідки для особи, яка, маючи судимість, знову вчинює злочин. Так:

а) рецидивом злочинів як найбільш небезпечним видом множин­ності визнається вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин (ст. 34);

б) злочин може бути визнаний повторним, якщо судимість за перший злочин не було погашено або знято (ч.4 ст.32);

в) повторність злочину та рецидив є обставинами, які обтяжують покарання (п. 1 ч.І ст.67);

г) судимість, як правило, виключає застосування до особи, яка вчи­нила новий злочин, пільгових інститутів кримінального права, наприк­лад, звільнення від кримінальної відповідальності (статті 45-47);

ґ) у багатьох статтях Особливої частини КК судимість передба­чається як кваліфікуюча або особливо кваліфікуюча ознака. Наприк­лад, хуліганство буде особливо кваліфікованим, якщо воно вчинене особою, яка має судимість за хуліганство (ч.З ст.296).

Цей перелік кримінально-правових обмежень достатньою мірою показує значення інституту судимості в кримінальному праві.

4. Відповідно до ч.І ст.88 КК особа визнається такою, що має судимість, з дня набрання законної сили обвинувальним вироком і до погашення або зняття судимості.

Отже, судимість поширюється на: 1) строк відбування покаран­ня; 2) і, крім того, у випадках, передбачених законом, на певний строк після відбуття покарання.

Очевидно, що протягом цього часу особа, яка має судимість, може виправитися, можуть істотно змінитися життєві умови, пове­дінка особи.

Тому законодавець передбачає можливість припинення судимості і тим самим припинення пов'язаних з нею обмежень.

Частина 1 ст. 88 КК називає два види припинення судимості: її погашення і зняття.


2. Погашення судимості


1. Погашення судимості — це автоматичне її припинення при встановленні певних, передбачених законом умов.

Головним з них є невчинення особою протягом строку судимості нового злочину.

Стаття 89 КК встановлює диференційовані строки погашення судимості залежно від виду і строку покарання, відбутого винним.

Так, відповідно до пунктів 1 і 2 ст.89 у осіб, звільнених від від­бування покарання з випробуванням (статті 75 і 79 КК), судимість погашається при сприятливому перебігу іспитового строку. Якщо та­ким особам було призначено вироком суду додаткове покарання, строк якого перевищує іспитовий строк, то судимість погашається після відбуття цього додаткового покарання.

У деяких випадках судимість погашається самим фактом відбут­тя покарання або звільнення від нього. Так, згідно з пунктами 3 і 4 ст. 89 КК судимість погашається після відбуття таких покарань, як позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною ді­яльністю (ст. 55 КК), службові обмеження для військовослужбовця (ст. 58 КК), тримання в дисциплінарному батальйоні військовослу­жбовців (ст. 62 КК) або з моменту їх дострокового звільнення від цих видів покарань. Так само погашається судимість у разі відбуття по­карання військовослужбовцем на гауптвахті замість арешту.

Стаття 89 КК передбачає також погашення судимості перебігом встановленого в законі строку після відбуття особою основного і до­даткового покарання. Тривалість цих строків встановлюється залеж­но від виду покарання і ступеня тяжкості вчиненого злочину. Так, п. 5 передбачає строк погашення судимості в один рік, якщо особи від­були покарання у виді штрафу, громадських робіт, виправних робіт або арешту, а для осіб, які відбули покарання у виді обмеження волі, строк погашення судимості дорівнює двом рокам (п.6).

У пунктах 6-9 ст. 89 КК строки погашення судимості диферен­ціюються залежно від категорії злочинів (ст.12), до яких належить вчинений засудженим злочин. Для злочинів невеликої тяжкості — два роки; середньої тяжкості — три роки; тяжких — шість років; особливо тяжких — вісім років.

Закінчення передбачених ст. 89 КК строків судимості за умови, що перебіг строку не переривався вчиненням нового злочину, дозво­ляє вважати особу такою, яка не має судимості, що є важливим чин­ником реалізації прав людини.

2. У зв'язку з тим, що погашення судимості пов'язується зако­ном з перебігом певних строків, важливе значення мають передба­чені ст. 90 КК правила обчислення цих строків.

Частина 1 ст. 90 КК встановлює загальне правило, відповідно до якого строки погашення судимості обчислюються з дня відбуття основ­ного і додаткового покарання. Так, якщо особу було засуджено до чо­тирьох років позбавлення волі (основне покарання) і трьох років поз­бавлення права обіймати посади, пов'язані з матеріальною відповіда­льністю (додаткове покарання), строк погашення судимості почне обчислюватися тільки після відбуття додаткового покарання, тобто піс­ля закінчення семи років, тому що тільки після цього строку особа буде вважатися такою, що відбула як основне, так і додаткове покарання.

У деяких випадках строк погашення судимості спливає одночас­но з строком давності обвинувального вироку. Частина 2 ст. 90 КК спеціально передбачає таку ситуацію, вказуючи, що в строк погашен­ня судимості зараховується час, протягом якого вирок не було вико­нано, якщо при цьому давність виконання вироку не переривалася. Якщо вирок не було виконано, судимість погашається по закінченні строків давності виконання вироку (ст.80 КК).

У зв'язку з широким застосуванням умовно-дострокового і до­строкового звільнення від покарання, а також заміни покарання більш м'яким, виникає питання, як обчислювати в цих випадках строк по­гашення судимості: з моменту відбуття покарання, визначеного вироком суду, чи з моменту звільнення. Закон вирішує і це питання. У ч. З ст. 90 КК встановлено: якщо особу було достроково звільнено від від­бування покарання, то строк погашення судимості обчислюється, ви­ходячи з фактично відбутого строку, але з моменту звільнення від від­бування покарання (основного і додаткового). Відповідно до ч. 4 ст. 90, якщо невідбуту частину покарання було замінено більш м'я­ким покаранням, то строк погашення судимості обчислюється з мо­менту відбуття більш м'якого покарання (основного і додаткового).

Якщо зазначені в ст. 90 КК строки витікають без їх перерви вчи­ненням нового злочину, то особа вважається такою, що не має суди­мості. Проте якщо особа, яка відбула покарання, до закінчення стро­ку погашення судимості знову вчинить злочин, то відповідно до ч. 5 ст. 90 КК строк погашення судимості переривається. У цьому разі він починає обчислюватися заново (з самого початку) після фактич­ного відбуття покарання (основного і додаткового) за останній зло­чин. Отже, з цього моменту будуть одночасно текти два строки пога­шення судимості: за перший і другий злочини. Ці строки обчислюють­ся паралельно (не складаються і не поглинаються) і закінчуються кожний самостійно, залежно від їх тривалості.


3. Зняття судимості.


1. Під зняттям судимості розуміється припинення судимості рішенням суду. При знятті судимості на відміну від її погашення перебіг встановленого законом строку і невчинення особою нового злочину самі по собі, автоматично, не припиняють стан судимості. Потрібен розгляд цього питання судом. Закон не зобов'язує суд, а лише надає йому право на підставі конкретних обставин справи зня­ти з особи судимість.

2. Зняття судимості можливо лише до перебігу строків погашен­ня судимості, передбачених у ст. 89 КК. Тому воно завжди є достроковим.

Для зняття судимості згідно з ст. 91 КК необхідні такі умови:

1) відбуття особою покарання у виді обмеження волі або позба­влення волі;

2) закінчення не менше половини строку погашення судимості,

передбаченого в ст.89 КК;

3) встановлення судом того, що особа зразковою поведінкою і сумлінним ставленням до праці довела своє виправлення.

Для дострокового зняття судимості необхідна сукупність цих

умов.

Якщо суд встановить наявність цих умов, він ухвалює рішення про зняття з особи судимості, після чого особа визнається такою, що не має судимості.

Якщо суд не вважає за можливе зняти судимість, то особа про­довжує вважатися судимою і перетерплювати пов'язані з нею обме­ження до повного закінчення передбачених законом строків пога­шення судимості.

Порядок зняття судимості встановлюється КПК України (ч. З

ст. 91 КК).


Розділ 21. Примусові заходи медичного характеру та примусове лікування


Розділ XIV Загальної частини КК передбачає два види примусо­вих заходів: 1) примусові заходи медичного характеру (статті 92-95) та 2) примусове лікування (ст. 96). І ті, й інші за своєю природою є заходами лікування і застосовуються лише до осіб, які вчинили су­спільне небезпечні діяння, передбачені кримінальним законом, і страждають на певні захворювання.

І примусові заходи медичного характеру, і примусове лікування призначаються судом особам, які вчинили суспільне небезпечне ді­яння, передбачене кримінальним законом, але вони не є покаранням, тому що не містять в собі кари.

Їх метою є обов'язкове лікування, а також запобігання вчиненню особами (до яких вони застосовані) нових суспільне небезпечних діянь.

Разом з тим примусові заходи медичного характеру і примусове лікування розрізняються за підставами застосування і колом осіб, до яких вони можуть бути застосовані.


1. Примусові заходи медичного характеру


1. Примусовими заходами медичного характеру є надання ам­булаторної психіатричної допомоги, поміщення особи, яка вчинила суспільна небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, перед­баченого Особливою частиною КК, в спеціальний лікувальний заклад (ст. 92 КК).

Підставою застосування примусових заходів медичного харак­теру є: 1) вчинення суспільне небезпечного діяння, ознаки якого пе­редбачені в статтях Особливої частини КК (пункти 2 і 3 ст. 93 КК), або злочину (п. 2 ст. 93 КК); 2) наявність у особи психічного захво­рювання; 3) визнання судом особи такою, що становить небезпеку для себе або інших осіб.

2. На підставі ст. 93 КК примусові заходи медичного характеру можуть бути застосовані судом лише до осіб:

1) які вчинили у стані неосудності суспільне небезпечні діяння;

2) які вчинили у стані обмеженої осудності злочини;

3) які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психіч­ну хворобу до постановленим вироку або під час відбування пока­рання.

3. Стаття 94 КК передбачає вичерпний перелік примусових захо­дів медичного характеру. Ними є:

1) надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусово­му порядку;

2) госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним нагля­дом;

3) госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим нагля­дом;

4) госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом. Вибір конкретного заходу визначається судом, виходячи із:

а) характеру і тяжкості захворювання, б) тяжкості вчиненого діяння та в) ступеня небезпечності психічно хворого для себе або інших осіб.

4. Надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусово­му порядку може бути застосоване судом стосовно особи, яка за ста­ном свого психічного здоров'я не потребує госпіталізації до психіат­ричного закладу.

5. Госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним нагля­дом може бути застосована судом щодо психічно хворого, який за своїм психічним станом і характером вчиненого суспільне небезпе­чного діяння потребує тримання у психіатричному закладі і лікуван­ня у примусовому порядку.

6. Госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим нагля­дом може бути застосована судом щодо психічно хворого, який вчи­нив суспільне небезпечне діяння, не пов'язане з посяганням на життя інших осіб, і за своїм психічним станом не становить загрози для суспільства, але потребує тримання у психіатричному закладі та лі­кування в умовах посиленого нагляду.

7. Госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом може бути застосована судом щодо психічно хворого, який вчинив суспільне небезпечне діяння, пов'язане з посяганням на життя інших осіб, а також щодо психічно хворого, який за своїм психічним ста­ном і характером вчиненого суспільне небезпечного діяння стано­вить особливу небезпеку для суспільства і потребує тримання у пси­хіатричному закладі та лікування в умовах суворого нагляду.

Аналіз видів примусових заходів медичного характеру і зістав­лення їх з категоріями осіб, до яких вони можуть застосовуватися (ст. 93 КК), дозволяє зробити висновок про те, що за змістом закону до осіб, визнаних обмежено осудними, може застосовуватися лише такий захід, як надання амбулаторної психіатричної допомоги, оскі­льки спеціальні психіатричні заклади призначені для осіб, які не мо­жуть усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними.

Якщо суд не визнає за необхідне застосування примусового за­ходу медичного характеру, а також у разі припинення застосування таких заходів, він може передати особу на піклування родичам або опікунам з обов'язковим лікарським наглядом (ч. 6 ст. 94 КК).

8. Примусові заходи медичного характеру застосовуються без вказівки на тривалість перебування у психіатричних закладах. Таке лікування повинно продовжуватися до видужання або зміни ступе­ня тяжкості захворювання, коли особа перестає бути небезпечною для себе або інших осіб.

9. Оскільки примусові заходи медичного характеру застосову­ються до осіб, які страждають на психічні захворювання різного ступеня тяжкості, то очевидно, що з часом під впливом різних об­ставин, зокрема лікування, психічний стан особи може змінювати­ся, вона може навіть цілком видужати. Тому ст. 95 КК передбачає умови, за яких примусові заходи медичного характеру можуть бути продовжені, змінені або взагалі припинені. Ці питання вирішують­ся тільки судом за заявою представника психіатричного закладу (лікаря-психіатра), який надає особі психіатричну допомогу. До заяви додається висновок комісії лікарів-психіатрів, яким обґрун­товується необхідність продовження, зміни або припинення засто­сування конкретного примусового заходу медичного характеру. Цей висновок дається на основі обов'язкового, не рідше одного разу на 6 місяців, огляду особи, до якої застосовані примусові заходи ме­дичного характеру.

Якщо підстави для припинення або зміни цих заходів відсутні, то представник психіатричного закладу (лікар-психіатр) направляє в суд заяву про необхідність продовжити застосування примусового захо­ду медичного характеру на строк, який кожного разу не може пере­вищувати 6 місяців. Остаточне рішення про продовження, зміну або скасування примусових заходів медичного характеру приймає суд.

Якщо суд вирішить припинити застосування цих заходів у зв'я­зку зі зміненням психічного стану особи на краще, він може передати її на піклування родичам або опікунам з обов'язковим лікарсь­ким наглядом.


2. Примусове лікування


1. Примусове лікування може бути застосоване судом, незалеж­но від призначеного покарання, до осіб, які вчинили злочини та ма­ють хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб (ст. 96 КК). Підставою застосування примусового лікування є: за­судження особи за вчинений злочин до покарання і наявність у неї хвороби, що містить небезпеку для здоров'я інших осіб. Це можуть бути, алкоголізм, туберкульоз, венеричні хвороби та ін.

2. У разі призначення покарання у виді позбавлення волі або обмеження волі примусове лікування здійснюється за місцем відбу­вання покарання. У разі призначення інших видів покарань приму­сове лікування здійснюється у спеціальних лікувальних закладах.


Розділ 22. Особливості кримінальної відповідальності і покарання неповнолітніх


1. Як раніше вже зазначалося, суб'єктом злочину є особа, яка до­сягла на момент вчинення злочину певного віку: шістнадцяти (зага­льний вік) або чотирнадцяти (знижений вік) років. Вік суб'єкта зло­чину виконує не лише роль критерію нижчої вікової межі, з якої можлива кримінальна відповідальність, але є обставиною, що визна­чає характер і ступінь суворості кримінальної відповідальності і покарання неповнолітніх, тобто осіб, які не досяглії вісімнадцяти років на час вчинення злочину.

2. Поряд із загальними положеннями, що належать до питань кримінальної відповідальності осіб, які вчинили злочини, криміна­льний закон передбачає певні особливості кримінальної відповіда­льності і покарання неповнолітніх. Ці особливості передбачені в розділі XV КК і стосуються:

1) звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності (ст. 97, ч. 2 ст. 106);

2) видів покарання, що застосовуються до неповнолітнього (статті 98-102);

3) призначення покарання (ст. 103);

4) звільнення від покарання та його відбування (статті 104-107).

5) погашення і зняття судимості (ст. 108).

Встановлюючи ці особливості, законодавець виходив з психоло­гічної характеристики цього віку: нестійкості психічних процесів, відсутності достатнього життєвого досвіду, знань, навичок соціаль­ної поведінки. Така психофізична незавершеність процесу форму­вання особи призводить до нездатності повною мірою (на рівні пси­хофізичного розвитку дорослої особи) усвідомлювати фактичні озна­ки і суспільну небезпечність такого складного соціального явища, як злочин, адекватно оцінювати свої вчинки.

Виходячи з цього, п. З ч. 1 ст. 66 передбачає, що вчинення зло­чину неповнолітнім є обставиною, що пом'якшує покарання. Ця норма відбиває стійку тенденцію пом'якшення відповідальності не­повнолітніх порівняно з відповідальністю осіб, які вчинили злочин у повнолітньому віці.


1. Особливості звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності


Закон передбачає два види звільнення неповнолітніх від кримі­нальної відповідальності:

1. Звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст. 97).

2. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із за­кінченням строків давності (ст. 106).

Загальним для цих видів є те, що неповнолітній, який вчинив злочин, за підставами, передбаченими в законі, звільняється від пе-ретерпівання засудження, від певних обмежень, встановлених кри­мінальним законом за цей злочин.

1. Звільнення від кримінальної відповідальності із застосу­ванням примусових заходів виховного характеру.

Цей вид є найбільш важливою особливістю кримінальної відпо­відальності неповнолітніх. Частина 1 ст. 97 передбачає, що непов­нолітній, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості, може бути звільнений від кримінальної відповідальності, якщо його виправлен­ня можливе без застосування покарання. Під цими заходами розу­міють передбачені кримінальним законом особливі заходи впливу, що не є кримінальним покаранням. За своєю юридичною природою ці заходи є заходами виховання, переконання і спрямовані на забез­печення правильного формування особистості неповнолітніх, ви­ключення антисоціальних властивостей і навичок, попередження вчинення ними правопорушень. Обов'язковими ознаками цих захо­дів є: 1) передбаченість їх кримінальним законом — ч. 2 ст. 105;

2) застосування їх тільки судом; 3) застосування їх тільки до непов­нолітніх, що вчинили злочин (Відповідно до ч. 2 ст. 97 примусові заходи виховного характеру можуть бути призначені особі, яка до досягнення віку, з якого може наставати кримінальна від­повідальність, вчинила суспільне небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною цього Кодексу.); 4) відсутність в них ознак криміна­льного покарання.

1) Підставою звільнення із застосуванням примусових заходів ви­ховного характеру є можливість виправлення неповнолітнього без призначення покарання. Можливість такого виправлення повинна випливати з оцінки поведінки неповнолітнього до і після вчинення злочину, його ставлення до навчання, роботи та інших обставин, що свідчать про невелику небезпечність особи неповнолітнього.

Необхідними умовами застосування таких заходів є: а) вчинен­ня злочину вперше; б) злочин належить до категорії злочинів неве­ликої тяжкості (ч. 2 ст. 12 КК).

2) Частина 2 ст.105 містить вичерпний перелік примусових за­ходів виховного характеру:

а) застереження;

б) обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до по­ведінки неповнолітнього;

в) передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання;

г) покладення на неповнолітнього, який досяг п'ятнадцятиріч­ного віку і має майно, кошти або заробіток, обов'язку відшкодуван­ня заподіяних майнових збитків;

г) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-вихов­ної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років. Умови перебування в цих установах і порядок їх залишення визначаються законом.

Застереження полягає в осудженні (осуді) суспільне небезпеч­ної поведінки неповнолітнього, у вимозі припинити таку поведінку під загрозою застосування більш суворих заходів відповідальності.

Обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведін­ки неповнолітнього може, наприклад, полягати у забороні відвіду­вати у вечірній час парки, кафе, у вимозі сумлінно відвідувати на­вчальні заклади тощо. Тривалість цих обмежень визначає суд.

Передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх замі­няють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їх прохання за своєю суттю припускає встановлення контролю і посилення виховного впливу з боку тих осіб, що були зобов'язані в силу сімейних, виробничих або інших відносин здійснювати позитивний вплив на неповнолітнього. Саме тому цей захід може застосовуватися тільки тоді, коли батьки або колектив мають реальну можливість здійснити такий вплив, створи­ти нормальну обстановку для неповнолітнього. У пункті 6 постано­ви Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 р. «Про прак­тику застосування судами примусових заходів виховного характеру» (Юридичний вісник України. - 1996. - № 10.) рекомендовано передавати неповнолітніх під нагляд батьків або осіб, що їх заміняють, лише при наявності даних про їхню спроможність забезпечити виховання. Ця ж вимога ставиться і до колективу або інших громадян. Слід при цьому мати на увазі, що закон вимагає обо­в'язкової згоди колективу на здійснення нагляду і проведення вихов­ної роботи з неповнолітнім, а щодо громадян — наявність з їхнього боку відповідного прохання (п. З ч.2 ст.105).

Як і при обмеженні дозвілля, тривалість передачі неповнолітньо­го під нагляд колективу, батькам або іншим особам визначається судом з урахуванням конкретних обставин справи.

Більш суворим видом примусових заходів виховного характеру є покладення на неповнолітнього обов'язку відшкодувати заподіяний майновий збиток. Закон, проте, обмежує можливість його застосуван­ня як віком неповнолітнього, так і його матеріальним становищем: цей захід може бути застосований тільки до неповнолітніх, які досягли п'ятнадцятирічного віку і мають майно, кошти або прибуток.

Найбільш суворим з аналізованих заходів є направлення непов­нолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків. Такими установами відповідно до Закону від 24 січня 1995 р. «Про органи і служби у справах неповнолітніх і спеціальні установи для неповнолітніх» (Ведомости Верховной Рады Украины. - 1995. - № 6. - Ст. 35.) є загальноосвітні школи соціальної ре­абілітації, в які направляються особи від одинадцяти до чотирнад­цяти років, і фахові училища соціальної реабілітації для осіб віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років.

Як найсуворіший з усіх заходів, передбачених ч. 2 ст. 105, цей захід може застосовуватися лише тоді, коли неповнолітній не може бути виправлений іншими заходами. Строк цього заходу визначаєть­ся судом, але не може перевищувати трьох років.

Відповідно до Закону від 24 січня 1995 р. основними завданнями за­гальноосвітніх шкіл і фахових училищ соціальної реабілітації є створення належних умов для життя, навчання і виховання учнів, підвищення їх загальноосвітнього і культурного рівня, професійної підготовки, розвит­ку індивідуальних здібностей, а також забезпечення соціальної реабілі­тації учнів, їх правового виховання і соціального захисту.

Виходячи з цього, закон допускає у виняткових випадках мож­ливість тримання у загальноосвітніх школах соціальної реабілітації неповнолітніх до п'ятнадцяти років, а у фахових училищах соціаль­ної реабілітації — до дев'ятнадцяти років, якщо це необхідно для завершення навчального року або професійної підготовки.

Відповідно до ч. З ст. 105 залежно від конкретних обставин вчи­неного злочину і особи неповнолітнього суд може застосувати до нього одночасно кілька примусових заходів виховного характеру. Поряд з цими заходами ч. 4 ст. 105 надає право суду, якщо він вва­жає це необхідним, призначити неповнолітньому вихователя.

3) Частина 3 ст. 97 встановлює, що у разі ухилення неповноліт­нього, що вчинив злочин, від застосування до нього примусових за­ходів виховного характеру, ці заходи скасовуються судом і він при­тягується до кримінальної відповідальності.