Geum.ru

Історія русів

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22

Король Шведський, вступивши з армією своєю з Польщі до Малоросії, знайшов Гетьмана Мазепу коло ріки Десни в межах Новгорода-Сіверського. Побачивши його без військ і без усього того, що йому приобіцяв, вирішив, що він є обманець або зрадник Царя свого, і намірився за те скарати, але переконливі жаління Мазепині і зворушливе його ридання запевнили Короля, що він, Мазепа, сам обманувся військом і народом своїм. Пан Вольтер, описуючи діяння героя свого, Короля Шведського, говорить у сьому місці так: «Карл XII, ведучи далі похід свій з Польщі на Москву, раптом звернув зі шляху Московського в околицях Смоленських і спрямував похід свій на Україну, землю Козаків сього імені. Весь його генералітет, та й сам улюбленець Піпер, з того здивувались, але нічого не знали. Нарешті, по дуже тяжких і повільних переходах через місцевості лісові та багнисті, розгубивши в них артилерію і запаси, досягли тієї України, де став перед Короля, над рікою Десною, володар Український Мазепа і розв'язав тую загадку, доти нерозв'язану. Козак сей з'явився до Короля не так, як вождь якоїсь армії, але як втікач, з нечисельними людьми зі свого штату. Король, його побачивши, здивувався, а він доповів йому, що військо його покинуло і народ не послухався, що деякі поляки його гвардії, покликані з вольниці, зостаються в місті Батурині, його резиденції, щоб охороняти магазини та запаси, і дораджував Королеві поспішити туди своїм походом, щоб Московці й тим не заволоділи». Вступ Шведів у Малоросію зовсім не сожий був на навалу неприятельську, і нічого він в собі ворожого не мав, а переходили вони села обивательські і ниви їхні, як друзі та скромні мандрівники, не займаючи нічиєї власності і не чинячи усіх тих бешкетів, свавільств та всякого роду безчинств, що свої війська звичайно по селах чинять під титулом: «Я — слуга Царський! Я служу Богові і Государеві за весь мир Християнський! Кури і гуси, молодиці й дівки нам належать по праву воїна І по наказу його Благородія!» Шведи, навпаки, нічого в обивателів не вимагали і ґвалтом не брали, але де їх знаходили, купували в них добровільним торгом і за готівку. Кожен швед навчений був од начальників своїх говорити по-руськи такі слова до народу: «Не бійтеся! Ми ваші, а ви наші!» Та, незважаючи на те, народ тутешній подобився тоді диким Американцям або примхливим Азіятам. Він, виходячи із засік своїх та сховищ, дивувався лагідності Шведів, але за те, що вони розмовляли між собою не по-руськи і зовсім не хрестились, уважав їх за нехристів і невірних, а побачивши, що вони їдять у п'ятниці молоко і м'ясо, вирішив, що є вони безбожні бусурмани, і вбивав усюди, де тільки малими партіями і поодинці знайти міг, а іноді забирав їх у полон і припроваджував до Государя, за що давали йому платню, спершу грішми по кілька карбованців, а опісля — по чарці горілки з привітанням: «Спасибо, Хохльонок!»

Король Шведський, вступивши до Малоросії, публікував у ній і виставляв у прилюдних місцях прокламацію свою до тутешнього народу такого змісту: «Переслідуючи злобного ворога свого, Царя Московського, що здвигнув на Швецію війну з усіх сторін без жодних причин, а з самої злості своєї та чванливості, я вступаю в землю Козацьку не заради завоювання її або покористування скарбами та пожитками мешканців тутешніх, але єдино задля поновлення прав їхніх і вольностей колишніх, за які й предки мої, Королі Шведські, супроти Польщі завше вступалися І до того зобов'язані були важливими їм заслугами Козацькими та союзними з ними договорами і трактатами. Відомо-бо мені з сусідських чуток і протесту Гетьмана Мазепи, що цар Московський, бувши ворогом непримиренним усім народам на світі і жадаючи підкорити їх собі в неволю, загорнувши і Козаків у неключиме рабство, зневажаючи, відбираючи і касуючи всі ваші права та вольності, урочистими з вами договорами й трактатами затверджені, забув при тому і безсоромно зневажив саму вдячність, усіма народами за святість шановану, якою зобов'язана вам, Козакам, і народові Руському Московія, зведена міжусобицями своїми, Самозванцями та Поляками до мізерноти і майже небуття, але вами утримана й скріплена. Відомо-бо цілому світові, що народ Руський зі своїми Козаками був спочатку народом самодержавним, себто від самого себе залежним, під правлінням Князів своїх, або Самодержавців, злучався потім з Литвою і Польщею, щоб спротивлятися з ними Татарам, які їх руйнували, але згодом за насильства та лютості Поляків, визволившись од них власною своєю силою і хоробрістю, злучився з Московією добровільно і через саме єдиновірство, і, зробивши її такою, якою вона тепер є, від неї зневажуваний і озлоблюваний нині безсовісно й безсоромно. І так я обіцяюсь і перед цілим світом урочисто присягаюсь честю своєю Королівською після повалення ворога свого поновити землю тую Козацьку, або Руську, в первісному її стані самодержавному і ні від кого в світі не залежному, про що я з Гетьманом вашим Мазепою письмовими актами зобов'язався і ствердив, а гарантувати їх узялися найперші в Європі держави». Государ, дізнавшись про розіслані по Малоросії списки прокламації Карла XII і в такій же силі розсіяні універсали Мазепині, яким, одначе, народ тутешній зовсім не довірявся, публікував і від себе до всенародного відома маніфест свій, підписаний власною рукою і виставлений при всіх церквах, і в ньому вияснював, що «Стягнені на нього від упертого неприятеля, Короля Шведського, та виродка його, відступника Мазепи, наклепи, пороки й підозри суть несправедливі, вигадані й сповнені лукавства та обманів для приваблення народного; і що він ніколи на думці не покладав кривдити, руйнувати та уярмлювати вільний народ Малоросійський, а особливо касувати й нищити права його та привілеї, затверджені від батька його, Царя Олексія Михайловича у договірних статтях славного і мудрого Гетьмана Зіновія Хмельницького, під час злуки Малоросії з державою Великоросійською уложених, але ними і особдиво царською милістю буде сей вірний і ретельний народ утримувати при всіх його правах, вольностях та привілеях вічно і нерушимо, і можна нелестиво сказати, що жоден народ під сонцем не може хвалитися такими полегшами й вольностями, яко же наш народ Малоросійський, бо ні єдиного гроша до скарбу нашого брати не веліли і наслідникам нашим про тес заповідали. А щодо супротивника нашого Карла, то всьому світові відомо, які він з армією учинив руйнації всім тим народам, котрі переходив: церкви їхні та святині грабував і обертав їх на стайні та поварні, священство тиранив і вбивав, утвар церковну переробляв на світські непристойні речі, а образи святі зневажав, нищив і ногами топтав; та й до Малоросії запровадив його Мазепа з тим самим наміром, щоб, по зруйнуванню її, передати народ у вічну неволю, на поталу Полякам, од яких він набрав достатньо грошей, а Мазепа і Лещинський, яко єдинородні полякам його створіння, не що інше в нього будуть, як тільки здирці та тирани народні, що виконують волю його, і вічні Шведські данники, або васали». По оприлюдненню Царських маніфестів народ Малоросійський, і без того прихильний до сторони Великоросійської, природно, через одновірство і однородство, що їх гостро тоді відтінював йому народ Шведський мовою своєю та чужовірством, приклав до маніфестів свої вигадки, або байки, передавані від язика до язика на рахунок Шведів і Мазепи, що створило, нарешті, незмінний і вічний переказ народний, знаний навіть донині, начебто шведи, зневажаючи образи святі і топчучи їх ногами, змушували також і Мазепу зневажати їх і топтати ногами чудотворний образ Богородичний у селі Дегтярівці, що над Десною, в мурованій тамтешній церкві, ним, Мазепою, спорудженій; і що той образ видавав тоді жалісний стогін, а Мазепа, стоячи на ньому, зрікався своєї віри і присягався на віру Шведську. Відгомін про се перейшов зараз по всій Малоросії, із зміною тільки місця та назви ікони Богородичної. Дехто говорив, що сталося теє з образом Блакитинським, а інші — з Каплунівським і так далі. А тим часом винищування Шведів од народу тривало далі по всіх місцевостях і при всяких нагодах, де їх тільки зручно знайти могли, і злість на них зростала з помсти народної за зневажану віру свою, від чого за одну осінь і зиму поменшало Шведів майже до половини.

Государ у Листопаді місяці того ж року 1708-го, зібравши до міста Глухова Урядників і Козаків Малоросійських, котрі, лише з огляду на воєнні замішання, зібратися могли, звелів їм обрати Гетьмана вільним голосуванням згідно з правами їхніми та звичаями. Урядники І Козаки оголосили на теє Государеві, що вони не інакше мусять приступити до вибору Гетьмана, як підписавши попереду присуд іменем усієї нації, що вибір той відбувається із затвердженням Гетьманові всіх прав його, привілеїв та прерогатив, які вольності народові і права його забезпечують, і просили при тому Государя запевнити їх у тому своєю грамотою. Государ запевнив збори присягою, що він усі права Гетьманські, військові та народні і уложені на теє договірні статті потвердить доконче, як минуться нинішні воєнні замішання та невигоди. Після того в присутності Государя та його Міністрів 7 Листопада обрали на Гетьмана Полковника Стародубського, що був після Миклашевського, Івана Ілліча Скоропадського, якого тоді ж од Государя і затверджено, і йому вручено клейноди військові й національні, що Гетьманську гідність означають, себто: булаву, бунчук і печать, а од Государя окремо подаровано прапор Державний, що зображує двоголового орла з регаліями Царства.

По закінченні коротких урочистостей вибору і затвердження Гетьманського, відкрилось там же таки, в Глухові, нове явище, до того ще в Малоросії небувале, явище страшне, назване спутницею Мазепі в пекло. Численне духовенство Малоросійське і найближче до границь тутешніх Великоросійське, зумисне зібране до Глухова під проводом і інспектурою знаного Єпископа Прокоповича, склавши з себе так званий помісний собор, у дев'ятий день того ж Листопада, кинуло на Мазепу вічне прокляття, або анафему. Похмура урочистість тая відбувалася в мурованій Миколаївській церкві, в присутності Государя, численних урядників та народу. Духовенство і клірики були в чорному одінні і всі зі свічками чорного кольору. Мазепин портрет, що висів перед тим серед міста на шибениці, волочений був по місту катами і втягнений до церкви. Духовенство, оточивши його, прочитувало і співало деякі псалми зі Святого Письма, потім, проголосити і декілька разів повторивши: «Нехай буде такий і такий Мазепа проклятий!» — обернуло на портрет його запалені свічки, а клірики, повторюючи те саме співом, обертали свічки свої донизу. Головуючий Єпископ ударив при тому кінцем жезла свого в груди портрета із словами: «Анафема!» І тоді поволокли назад портрет із церкви і співали такий стих церковний: «Днесь Юда покидає вчителя і приймає диявола», і тим обряд той скінчився.

В час розташування Шведських військ на зимові квартири по Малоросії присутні між ними урядники Малоросійські, що їх покликав був раніше Мазепа для війни зі Шведами і що згодом зосталися при ньому під наглядом, вибравши слушний час для своєї втечі, виїхали таємно від Мазепи з квартир своїх і прибули до Государя з виясненням своєї невинності і вірної до нього відданості. Государ прийняв їх ласкаво і залишив у попередніх їхніх рангах і на тих самих посадах. І се були: Данило Апостол, Іван Сулима, Дмитро Горленко, Іван Максимович, Михайло Ломиковський, Гамалія, Кандиба, Бутович і канцелярист Антонович; а інших премногих урядників та значних Козаків, запідозрених у прихильності їх до Мазепи через те, що вони не з'явилися були на загальні збори для обрання нового Гетьмана, забирано з домів їхніх і віддано на різні кари в містечку Лебедині, що близько міста Охтирки. Карання теє було звичайним Меншикова ремеслом: колесувати, четвертувати і на палю садити, а найлегше, що його вважалося за іграшку, вішати і голови стинати. Провини їхні встановлювано від признання їх самих, і для того надійним засобом було препохвальне тоді таїнство — тортури, догмат яких і донині відомий з такої приповідки Руської: «Батіг — не янгол, душі не вийме, а правду скаже» і які ведено з усією акуратністю і в згоді з Соборним Уложенієм, себто ступенями і за порядком, — канчуками, батогом і шиною, або розпеченим залізом, веденим з тихістю або повільністю по тілах людських, які від того кипіли, шкварились і здималися. Той, хто пройшов одне випробування, переходив до другого, а хто всіх їх не витримував, того вважали з певністю за винного і провадили на страту. Потерпіло таким чином людей, що не перейшли тих проб тортурами, до дев'яти сот. Число се може бути прибільшене, але, судячи з кладовища, відлученого від християнського і відомого під назвою «Гетьманців», треба думати, що зарито їх тут чимало. І якщо в народі прославляється той великодушністю, хто зневажає страхіття і небезпеку, то вже немає для тих і титулів, хто був знаряддям і учасником Лебединських тиранств та звірячих лютостей, що жахають саму уяву людську. Зостається тепер розмислити й посудити, що, коли, за словами самого Спасителя, в Євангелії списаними, які суть незмінні і непроминальні: «Всяка кров, проливана на землі, доправиться з роду сього», — то яке доправлення належиться за кров народу Руського, пролиту від крові Гетьмана Наливайка до сьогодні, і пролиту великими потоками за те єдине, що прагнув він волі, або ліпшого життя у власній землі своїй і мав про те задуми, всьому людству властиві?

Король Шведський, що з армією своєю і Мазепою зимував до свят Різдва Христового у Ромні та його околиці, перейшов після свят до міста Гадяча і в його околичні селища, а до Ромна та його околиці послано від Государя Малоросійські війська руйнувати й пустошити ті селища. Експедиція тая на Роменщину мала дві політичні цілі, що доказують відмінну проникливість і правоту великого міністра і улюбленця Царського, Меншикова, який їх придумав: одну — покарати Роменців за прийом до себе на квартири армію Шведську, від якої й сама армія Російська вельми оддалялася, а другу — випробувати, як на пробному камені, вірність і ретельність військ Малоросійських. І тії війська, бувши неначе приголомшені й обезумлені тодішнім хаосом, із зажмуреними очима і скам'янілим серцем руйнували свою безневинну братію, Роменців, просто як ворогів своїх. Хати їхні сплюндровано й спалено, худобу забрано і роздано по армії, як здобич, і все спустошено, а люди тамтешні, пробігаючи крізь руки своїх гонителів, одходили на границі Великоросійські під протекцію великих тамтешніх Бояр і заселили собою велелюдні слободи Юнаківку, Михайлівку і пребагато інших, знаних' донині під назвою «Вільних Черкасів». Слабі ж і немічні поневірялися у своїх руїнах і льохах, між згарищами і снігами і зникали повільно в отчизні своїй і біля гробів предків своїх. Отже, Роменці особливо зазнали руйнації за те тільки, що були нещасливі. Шведи, навалившись на них цілою армією і знавши, що їх Малоросіяни всюди вбивають, поводились з ними, як із своїми завойованими ворогами, і вже більше не казали: «Ми ваші, а ви наші», а дано їм таку волю від Короля, як чортові на Йова, себто душі тільки не займай. Останній же удар над ними доконали єдинорІдні й єдиновірні їхні брати, Козаки Малоросійські, жахаючись діла рук своїх.

Тим часом близька вже кампанія 1709 року давала велику науку обом воюючим монархам і народам, і сей самий рік став знаменною епохою історії Північної і всієї Європи. Саме в ньому збулось несподіване падіння і змізерніння Швеції і піднесення Росії. Монарх Російський, хоч і бачив, що армія Шведська змаліла в Малоросії до половини і що війська його до того змужніли й зміцніли, що вже могли стояти проти Шведів, утроє від них менших, не надіявся, однак, на щастя своє, яке так мало йому сприяло, і, побоюючись, щоб діла його не звернули на гірше, посилав і сього року, майже напередодні останньої і рішучої баталії, листи свої до Короля Шведського, намовляючи його на мирні пропозиції, якими вдовольняв його всі попередні вимоги на Інгерманляндію та Фінляндію, а застерігав собі одну лише пристань на Балтійському морі з містом Петербургом і Шліссельбургом. Одначе Король Шведський, сп'янілий славою завойовника і постійними своїми перемогами, відкинувши ті пропозиції, сказав посланцям Царським і чужоземним посередникам, які на мир його намовляли, що «помириться він з Царем у столичному місті його Москві, де примусить Московців заплатити йому 30 мільйонів талярів за воєнні витрати і покаже Цареві, над чим і як царювати». Государ, після такої жорстокої відмови втративши надію на мирові успіхи, почав стягати війська свої в околицю Полтави, і на воєнній раді, що там відбулася, весь Генералітет ухвалив будь-що-будь дати Шведам рішучу баталію.

Король Шведський, хоч і знав, що армія його значно змаліла, а підсилити її нізвідки, та й в усьому військовому ладунку і запасах була велика нестача, і що щастя, колись від нього невідступне, почало в Малоросії змінятися постійними невдачами, — надіявся на хоробрість своїх вояків і живився власною своєю відвагою, яка змалку закоренилася в ньому від виховання та защеплених при тому фальшивих правил про певну предестинацію, або призначення, що його він за одно визнавав із поганським неминучим фатумом, і що вони начебто приневолюють людину вдатися в усі небезпеки, нехтуючи саму неможливість, усупереч здоровому глуздові, природою нам даному. Згідно з тими правилами вирішивши далі з Росією вести війну одчайдушну, виступив з квартир своїх на початку Квітня місяця того ж 1709 року і, ставши табором під містечком Будищі, а там простоявши до половий Травня, аж надокучило йому безділля, задумав облягти місто Полтаву, сподіваючись здобути в ній великі скарби та запаси, як запевняв супутник його Мазепа. Облога і приступ на місто були жорстокі й страшні в правилах військових. Не мавши облогової артилерії і мортирів з бомбами, Шведи напали на бастіони з мушкетами та шаблями і кілька їх зайняли. Одначе комендант Полтавський, чужоземець Аларт, з солдатами й пішими Козаками зустрічали їх артилерією, а проводили й скидали з валів списами. А свіжі війська Російські, що наспіли з армії і з лугової сторони до міста увійшли, і зовсім тую облогу припинили, і Король, збираючись після того не пропустити через ріку Ворсклу Російської армії, що для переправи до неї приступала, поїхав з двома своїми гвардійцями її розвідати, а наїхавши уночі на Козацький пікет, хотів був його збити, і для того, напавши на нього власною своєю особою, колов Козаків шпагою; але вони, випаливши на нього прицільно із своїх гвинтівок, забили одного гвардійця, а Короля тяжко поранили в ногу і розтрощили йому голінку. Отож Король до попередніх нестач армійських нажив і свою власну, ставши об одній нозі. Випадок той, хоч був не з сонму передестинацій, а від самовільної і не гідної Короля запальності, одначе давав йому знати, що до особистого командування баталією він не здібний і повинен од неї відійти і рятувати свою армію.

Обидві воюючі армії зібралися до Полтави у Червні місяці і розташувалися одна на виду в другої, укріпивши себе шанцями та іншими потрібними окопами. Армія Російська мала 76 000, і в тому числі Малоросійських добірних військ, що зосталися після відрядження інших прикривати границі, було 20 000 під командою Генеральних Старшин і колишнього Наказного Гетьмана Задніпровського Семена Палія, поверненого із сибірського заслання, який, мавши великий досвід у наїздах і розриванні злучених фронтів, багато допоміг у перемозі над ворогом. Шведська армія мала трохи більше за 20 000; та Мазепиних військ, що зібралися до нього з розпорошених Компанійців і Сердюків, не більше було як одна тисяча; але вони з самим Мазепою повсякчас зоставалися біля обозів своїх і Шведських, уникаючи битися. з Росіянами і дотримуючись супроти них найсуворішого нейтралітету, застереженого Мазепою у Короля Шведського і оголошеного в деклараціях його по всій Малоросії. Бо Мазепа, як усім відомо, бувши Християнином, глибоко побожним, що побудував своїм коштом багато монастирів і церков, уважав за смертний гріх проливати кров своїх земляків та одновірців і дотримувався того з рішучою твердістю, не схиляючись на жодні переконування. А тому ніхто не докаже, щоб ті його війська причетні були бодай до одного вбивства, учиненого над Росіянами. Одначе, незважаючи на те, всі полонені, що потрапили з його війська в руки Росіян, зазнавали долі однакової з Лебединськими мерцями, і прикметно, що слово «нейтралітет», як чужомовне, інакше тоді тлумачили від теперішніх понять. Нарешті в 27 день Червня 1709 року відбулася тая баталія, яка вирішила долю Росії і Швеції, здивувала Європу і зробила перелом у політиці держав і в долі Королів, поваленого і новонаставленого, розуміючи Польських. Баталію тую розпочали Шведи на самім світанку і кіннотою своєю напали на регулярну кінноту Російську і прогнали її за її шанці. Але начальник Козацький Палій, з козаками своїми напавши тоді на Шведів ззаду і на фланги їхніх фронтів і прорвавшись в інтервали, завдав великої їм поразки списами та з мушкетів, через що вони, замішавшись, побігли до своїх шанців і стратили Генерала свого Шліпенбаха, узятого в полон. Козаки, переслідуючи Шведів до їхніх шанців, провели позад себе сильну колону піхоти Російської під командою Генерала Меншикова, і вона, напавши на шанці Шведські і враз випаливши із гармат та мушкетів, повалилась на них з багнетами і погнала Шведів на всі сторони. Таким чином здобули шанці і взяли в полон командира їхнього, Генерала Розена, з багатьма старшинами й рядовими. Шведи після того зібрались, влаштувались знову між шанцями та обозами своїми на чистому полі і стали дожидати нападу Росіян. Государ вишикував свої війська навпроти Шведських, поставивши всередині піхоту з артилерією, а на флангах — кінноту. Баталія поновилася: стрілянина тривала з обох боків більше як три години; нарешті шведи, не мавши артилерії і зазнавши від Росіян великих утрат, показали у фронті своєму чимало інтервалів, або прогалин, а Палій, теє зауваживши, зараз вдерся в них з козаками і вчинив загальне замішання серед ворогів. Густий туман, що налягав увесь той день, сприяв Козакам охопити Шведів ззаду і з флангів, а Шведам допомагав приховати свій відступ з місця баталії. Се почалося порядком ретиради, але опісля, змішані Козаками, кинулися Шведи втікати. Росіяни, женучися за ними в тумані, забрали в полон Фельдмаршала їхнього Реншильда і двоюрідного брата Королівського, Принца Віртемберзького, а Міністра і улюбленця Королівського Піпера знайшли в обозі шведському з канцелярією його і скарбницею; обоз з усім табором дістався переможцям. Король Шведський, під час баталії не мігши їздити на коні верхи з причини пораненої своєї ноги, несений був солдатами на ношах між рядами своїх військ, які заохочував він до бою, тримаючи в одній руці пістоль, а в другій шпагу. А як він під час поразки і замішання військ кілька разів був з нош перекинутий на землю і поранена нога його, знов ушкоджена, спричиняла йому біль нестерпний, то з того він зомлів і був довго непритомний. І в тій порі Генерали його, поклавши Короля в коляску, виправили його вниз за течією ріки Ворскли до Дніпра, куди й рештки армії Шведської бігли з наміром переправитися через тую ріку. Мазепа з штатом своїм також туди подався і був Шведам єдиним провідником, зробивши їм одну тільки тую прислугу між безоднею зол, од прожекту його Шведами зазнаних.