Історія русів
| Вид материала | Документы |
- Робоча програма курсу "Історія філософії України " Для спеціальності 030300 «Історія», 162.85kb.
- Ліхтей І. М. Історія середніх віків, 1009.98kb.
- Навчальна програма для загальноосвітніх навчальних закладів Історія України. Всесвітня, 1230.13kb.
- Навчальна програма для загальноосвітніх навчальних закладів Історія України. Всесвітня, 1230.34kb.
- Календарний план 5 клас Історія України 35 годин Школа На навчальний рік Вчитель, 61.69kb.
- Програма з української літератури для бакалаврів спеціальності "українська мова І література", 149.75kb.
- Програма для загальноосвітніх навчальних закладів Історія України, 1827.57kb.
- Програма для загальноосвітніх навчальних закладів Історія України, 1827.3kb.
- Історія України 1, 369.82kb.
- Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня, 273.83kb.
Мазепа, розчищаючи тим часом шлях, яким провадила його зайва відвага й надмірна злоба до незмірного провалля, усував од себе всіх підозрілих йому людей, не здібних наслідувати йому в його задумах, а декому з таких людей шукав і самої смерті. І саме з тим заміром року 1706-го вирядив він несвоєчасно і всупереч усім правилам військовим Стольника й Полковника Стародубського Михайла Миклашевського з його полком до Литовського міста Несвіжа, а Полковника Переяславського Мировича, супротивного іншим Мировичам, Мазепиним родичам, а значить, і самому Мазепі, вислав з полком його до Польського міста Ляховичів, звелівши їм битися з цілими корпусами Шведів та Поляків і не допускати їх з собою з'єднуватися і складати армію. Обох тих Полковників з багатьма урядниками та їхніми полками підступом Мазепиним знищено. Миклашевський, бившись з ворогом під Несвіжем і не змігши подолати велелюдства, пробився крізь неприятеля до замку Несвіжського, там відбивався п'ять днів, і врешті, знемігши від зусиль ворожих, був посічений з усім полком; а Мирович, бувши оточений під Ляховичами численним ворогом, після довгої оборони взятий був у полон з багатьма урядниками та значними Козаками і відпроваджений до Шведського столичного міста Стокгольма, де й помер. Цар Петро Олексійович, року 1707-го Липня 1, прибувши до Чернігова, вирушив звідтіль рікою Десною на суднах до міста Києва, де разом із Гетьманом Мазепою Серпня 15-го заклали фортецю, названу Печерською, і салютували урочистіть тую пальбою з мушкетів і гармат. Війська Малоросійські, що ту роботу розпочали, за кілька років її завершили. З присутніх при тому багатьох урядників Малоросійських подано Государеві донос од Судді Генерального Кочубея і швагра його, Полковника Полтавського Іскри, про задуману Цареві зраду від Гетьмана, прихильного Королеві Шведському. Государ звелів перевірити донос той і судити по ньому призначеній для того особливій Комісії на чолі з Міністром своїм Шафіровим. Слідство тривало декілька місяців. Докази і довідки розглядано з ус'єю строгістю і досвідченістю, але нічого на Гетьмана підо їрілого не знайдено й не показано. Усі докази полягали в чутках од ненадійних людей, які відкрилися на очних зводинах, про розмови Гетьманські, що супроводилися підозрілими мінами, і в здогадах із пісень, скомпонованих Гетьманом з алегоричними висловами, а особливо з пісні, так званої «Чайка», що означає страдницьку і гноблену Малоросію. Вирок Комісії, по закінченню слідства, засудив на смерть доносителів, що безпідставно зганьбили Гетьмана таким великим злочином. Государ затвердив той вирок і вислав засуджених на страту до Гетьмана. Але той, із звичайного свого лицемірства, відмовився задовольнити власну свою претензію, а передав винних на волю Государя як злочинців Державних, і Государ звелів над ними екзекуцію перевести Комісії, що їх засудила. Після того їм і втято голови в селі Борщагівці, під містом Білою Церквою, на очах у війська, що стояло тут табором. Тяжкий злочин Мазепин, оповитий таємницею непроглядною, і легкі на нього докази, так зле учинені Кочубеєм і Іскрою, свідчать про глибоку мудрість першого і про палку простоту останніх, а переказ народний запевняє, що вони так поспішно, але слабо вчинили, спонукані ревнощами за дружину Іскри, що мала підозрілі стосунки з Гетьманом.
Король Шведський року 1708-го, переходячи з армією своєю Польщу й Литву і повертаючись з Саксонії, задумав був Іти всередину Росії, до самої її столиці Москви, і тому з Російського боку розпочалися страшні й безугавні пересування військ у пограничному народі, а в Малоросії відкрилася нова епоха навали ворожої, що її й донині, як таку, вважає простолюддя в своєму літочисленні вікопомних подій і не інакше про неї згадує, як з жалем сердечним та з подивом. Війська, переходячи з місця на місце, займали дефілеї та переправи на шляху армії Шведської, нападали безперервно на її авангарди та фланги, а народ Малоросійський, виходячи з селищ своїх, займав і укріпляв сховища свої у лісах, болотах та місцинах неприступних і робив списи, келепи та іншу ручну зброю, готуючись до оборони. Гетьман Мазепа, укомплектувавши й забезпечивши всім потрібним війська свої, що були в армії, а резиденцію свою, місто Батурин, де зберігались всі скарби, запаси та магазини, підкріпивши достатньою залогою з Сердюцьких піхотних полків і одного кінного Прилуцького полку, під командою Полковника Носа, виступив сам, з рештою військ Малоросійських і з численними урядниками військовими та цивільними, понад звичайний штат зумисне примноженими, до границь Білоруських, начебто щоб одбивати ворога. Одначе, переправившись через ріку Десну і поставивши табір свій поміж містами Стародубом і Новгородом-Сіверським, недалеко містечка Семенівки, на місці, донині званому Шведчиною, оголосив тут прокламацію свою, складену до війська і народу Малоросійського, а з неї промовляв до всіх урядників, тут зібраних, такими словами: «Ми стоїмо тепер, Братіє, між двома проваллями, готовими нас пожерти, коли не виберемо шляху для себе надійного, щоб їх обминути. Воюючі між собою монархи, що наблизили театр війни до границь наших, до того розлючені один на одного, що підвладні їм народи терплять уже і ще перетерплять безодню лиха незмірну, а ми між ними є точка, або ціль всього нещастя. Обидва вони, через свавільство своє і привласнення необмеженої влади, подобляться найстрашнішим деспотам, яких вся Азія і Африка навряд чи коли спороджувала. І тому подоланий з них і повалений зруйнує собою державу свою і оберне її нанівець. Жереб держав тих визначила наперед доля рішитися в нашій отчизні і на очах наших, і нам, бачивши загрозу тую, що зібралася над головами нашими, як не помислити й не подумати про себе самих? Моє міркування, чуже усім пристрастям і шкідливим для душі замірам, є таке: коли Король Шведський, завше непереможний, якого вся Європа поважає і боїться, подолає Царя Російського і зруйнує царство його, то ми, з волі переможця, неминуче причислені будемо до Польщі і віддані в рабство Полякам і на волю його створіння та улюбленця, Короля Лещинського; і вже тут нема й не буде місця договорам про наші права та привілеї, та й попередні на теє договори і трактати самі собою скасуються, бо ми, природно, пораховані будемо як завойовані, або зброєю підкорені, отже, будемо раби неключимі, і доля наша остання буде гірша за першу, якої предки наші від Поляків зазнали з таким горем, що й сама згадка про неї жах наганяє. А як допустити Царя Російського вийти переможцем, то вже лиха година прийде до нас од самого Царя того; бо ви бачите, що хоч він походить од коліна, вибраного народом з Дворянства свого, але, прибравши собі владу необмежену, карає народ той свавільно, і не тільки свобода та добро народне, але й саме життя його підбиті єдиній волі та забаганці Царській. Бачили ви і наслідки деспотизму того, яким він винищив численні родини найбільш варварськими карами за провини, стягнені наклепом та вимушені тиранськими тортурами, що їх ніякий народ стерпіти й перетерпіти не годен. Початок спільних недуг наших зазнав я на самому собі. Вам-бо відомо, що за відмову мою в задумах його, убивчих для нашої отчизни, вибито мене по щоках, як безчесну блудницю. І хто ж тут не признає, що тиран, який образив так ганебно особу, що репрезентує націю, вважає, звичайно, членів її за худобу нетямущу і свій послід? Та й справді за таких їх уважає, коли посланого до нього депутата народного Войнаровського із скаргою на зухвальства та звірства, чинені безустанно народові од військ Московських, і з проханням потвердити договірні статті, при віданні Хмельницького уложені, яких він ще не потверджував, а повинен за тими ж договорами потвердити, він прийняв поличниками й тюрмою і вислати хотів був на шибеницю, від якої врятувався той лише втечею. Отже, зостається нам, Братіє, з видимих зол, які нас спіткали, вибрати менше, щоб нащадки наші, кинуті в рабство нашою неключимістю, наріканнями своїми та прокляттями нас не обтяжили. Я їх не маю і мати, звичайно, не можу, отже, непричетний єсьм в інтересах успадкування, і нічого не шукаю, окрім благоденства тому народові, який ушанував мене Гетьманською гідністю і з нею довірив мені долю свою. Окаянний був би я і зовсім безсовісний, якби віддавав вам зле за добре і зрадив його за свої інтереси! Але час освідчитися вам, що я вибрав для народу свого і самих вас. Довголітнє мистецтво моє у справах політичних і знання інтересів народних одкрили мені очі про нинішній стан справ Міністерських і як вони зблизилися до нашої отчизни. За першу умілість вважається в таких випадках таїна, неприступна ні для кого, аж до її події. Я її довірив одному собі, і вона мене перед вами виправдовує власною своєю важливістю. Бачився я з обома воюючими Королями, Шведським і Польським, і все вміння своє ужив перед ними, щоб переконати першого про протекцію і милість отчизні нашій од військових напастей та руйнації у майбутній на неї навалі, а щодо Великоросії, нам єдиновірної і єдиноплемінної, випросив у нього нейтралітет, себто не повинні ми воювати зі Шведами, ані з Поляками, ані з Великоросіянами, а повинні, зібравшися з військовими силами нашими, стояти в належних місцях і боронити власну отчизну свою, відбиваючи того, хто нападе на неї війною, про що зараз ми повинні оголосити Государеві, а Бояри його, які не заражені ще Німещиною і пам'ятають пролиту безневинно кров своїх родичів, про все теє повідомлені і зо мною згодні. Для всіх же воюючих військ виставляти ми повинні за плату провіант і фураж, в кількості можливій без власного зубожіння нашого; а при майбутньому загальному замиренні всіх воюючих держав вирішено поставити країну нашу в той стан держав, у якому вона була перед володінням Польським, із своїми природними Князями та з усіма колишніми правами й привілеями, що вільну націю означають. Поручитися за теє взялися найперші в Європі держави: Франція і Німеччина; і ся остання сильним чином наполягала на такому становищі нашому ще в днях Гетьмана Зіновія Хмельницького, за імператора Фердінанда III, але не справдилося воно через міжусобицю та необдуманість предків наших. Договори наші про вищесказане уклав я з Королем Шведським письмовим актом, підписаним з обох сторін і оголошеним в означених державах. І ми тепер уважати повинні Шведів за своїх приятелів, союзників, добродіїв і немовби од Бога посланих, щоб увільнити нас од рабства та зневаги і поновити на найвищому ступені свободи та самодержавство. Відомо ж бо, що колись були ми те, що тепер московці: уряд, первинність і сама назва Русь од нас до них перейшло. Але ми тепер у них — яко притча во язиціях! Договори сії з Швецією не суть нові і перші ще з нею, але потверджують вони і поновлюють попередні договори та союзи, од предків наших з Королями Шведськими укладені. Бо відомо, що дід і батько нинішнього Короля Шведського, мавши важливі послуги од військ наших у війні їх з Лівонцями, Германцями та Данією, гарантували країну нашу і часто за нею обставали супроти Поляків, а тому й од Гетьмана Хмельницького, по злуці вже з Росією, вислано сильний корпус Козацький з Наказним Гетьманом Адамовичем на підмогу Королеві Шведському Густавові, і допомагав він йому під час здобування столиць Польських — Варшави й Кракова. І так, нинішні договори наші з Швецією суть тільки продовження колишніх, в усіх народах уживаних. Та й що ж то за народ, коли за свою користь не дбає і очевидній небезпеці не запобігає? Такий народ неключимістю своєю подобиться воістину нетямущим тваринам, од усіх народів зневажаним».
Опісля вислуховування Гетьманської промови і по перечитанню по всіх постах і зібраннях військових прокламації його, вирішили декотрі, яко на благо єсть, а декотрі — ні, а лестить народам! І так сперечаючись із собою декілька днів, погодилися в одному лише тому, що потрібна зміна їхнього стану і нестерпна є зневага у землі своїй од народу, нічим од них не кращого, але нахабного й готового на всякі кривди, грабунки та дошкульні дорікання; але чим тому пособити і за що взятися, того придумати не могли; а щоб одстати від Царя і Царства Християнського й оддати себе на волю Монарха Лютеранського, який зневажає образи Святих і поганить середи та п'ятниці м'ясоїдженням, про те й слухати не хотіли. І, зрештою, зібравшись всі урядники й Козаки по своїх полках, знялися одного ранку вдосвіта з табору свого, зоставивши в ньому Гетьмана з двома Компанійськими полками і всіх Старшин Генеральних з багатьма урядниками, що до полків не належали, а були неначе під вартою у Компанійців. Намір тих урядників і Козаків полягав у тому, щоб з'єднатися їм з військами Великоросійськими і доповісти Государеві про все, що вийшло у них з Гетьманом, і що вони у задумах його участі не беруть і вельми їм противляться. Потому відправились вони на Стародуб, знайшли корпус Меншикова у Білорусі, де й сам Государ тоді був присутній, доповіли Государеві про лукавство Мазепине і про неспокійний стан уряду Малоросійського і просили дозволити їм вибрати нового Гетьмана, у згоді з правами їхніми та привілеями, що теє узаконюють. Государ, подякувавши Козакам за їх вірність і обіцявши провести вибір той, як повернуться вони до Малоросії, наказав їм зостатися під командою Князя Меншикова і сприяти йому в розправах над Шведським Генералом Левенгауптом, що, з наказу Короля свого, виступивши з помічним військом і з великими запасами із Ліфляндії, поспішав з'єднатися з Королівською армією на Білорусі.
Меншиков, Вересня 28 дня року 1708-го, напавши на корпус і превеликий обоз Левенгаупта, поміж містечком Пропойськом і селом Лісним над річкою Сожем на Білорусі, дав йому бій в присутності самого Государя. І як війська Великоросійські од сильного й несподіваного нападу Шведів на місці бою не встояли, а, замішавшись, побігли, то Государ сам, зібравши й вилаштувавши їх, як раніше, виставив поза фронтом і з флангів Малоросійських Козаків із суворим наказом рубати шаблями й колоти списами всіх тих, хто під час бою подасться назад, не милуючи нікого, ні самого його, Государя, якщо западе він у тую слабість. Поновлений бій увінчався найліпшим успіхом і повною перемогою. Шведів повсюди розбито й розсіяно; переслідування їх тривало до ночі і аж до річки Сожу, де багато з них перетопилося, а решта переправились плавом через неї. На побойовищі і на втечі взято в полон Шведів до 12 000; і весь обоз, що складався з багатьох тисяч возів із запасами та артилерією, дістався переможцям. Битву ту слід уважати за початок, або переддень, рішучої перемоги над Королем Шведським і всіх його нещасть. Він через неї позбувся всієї потрібної йому допомоги в свіжому війську та військових запасах.
З Білорусі вислано було Меншикова з корпусом його і Козаками на Малоросію, щоб попередив він армію Короля Шведського і знищив резиденцію Гетьманську, місто Батурин, як сховище великих запасів і арсеналів національних. Він поспішив туди в останніх числах Жовтня і, знаючи, як багато значило здобути теє місто якнайскорше і уникнути тривалої формальної облоги, прийняв одважний намір узяти його приступом і тому повів відразу війська свої на міські укріплення. Війська Мазепині, що стояли залогою в місті, звані Сердюками і створені з вольниці, а більше з українських Поляків та Волохів, знавши також, чого їм сподіватися треба од військ Царських, боронили місто та його укріплення зі взірцевою хоробрістю та одвагою. Приступи відбивано кілька разів од міських валів, рови міські наповнялися трупами забитих з обох сторін, але битва ще тривала повсюди довкола міста. Врешті ніч і темрява розвели войовників, і Росіяни відступили од міста і перейшли ріку Сейм для зворотного походу. Але присутній у місті з полком своїм Полковник Прилуцький Ніс, що був незгодний також, як і інші полки, з Мазепиними заходами і бридився його віроломством, а утриманий був у місті під наглядом сердюків, вислав уночі з міста Старшину свого, на прізвище Соломаха, і звелів йому, наздогнавши Меншикова на поході, сказати, щоб він приступив до міста перед світанком і напав на вказане тим Старшиною місце, де розташований був полк Прилуцький, і сам Полковник сидітиме на гарматі, закутий ланцюгами, немовби арештант, а військо його лежатиме ницьма біля валу; і се буде знак, або гасло, щоб милувати тих зрадників під час загального вигублювання мешканців. Меншиков, звірившись на Полковника та його Старшину, приступив до міста і ввійшов у нього на світанку з усією тихістю і, коли Сердюки з нагоди вчорашньої їхньої вікторії повпивалися і були в глибокому сні, напав він з усім військом на сонних і на тих, що прочунювались, без оборони рубав їх і колов без жодного милосердя, а значніших із них одного з одним перев'язав. Позбувшися таким чином Сердюків, Меншиков ударив на міщан беззбройних, що були в своїх домах і зовсім у задумах Мазепиних участі не брали, вибив усіх їх до ноги, не милуючи ні статі, ні віку, ні самих молочних немовлят. Після того пішло грабування міста військами, а їхні начальники та кати тим часом карали перев'язаних Сердюцьких старшин та цивільних урядників. Звичайна кара для них була живцем чвертувати, колесувати й на палю вбивати, а далі вигадано нові роди тортур, що саму уяву жахали. Та й чи дивна подібна жорстокість у такій людині, як Меншиков? Коли він був пирожником і розносив по Москві пироги, то аж занадто підлещувався до тих людей, що пироги його купували, а як став Князем і полководцем, то вже по-варварськи катував людей, що позоставили йому великі багатства. Трагедію свою Батуринську завершив він огнем і розтопленою сіркою: усе місто і всі публічні його будівлі, себто церкви та урядові будинки з їх архівами, арсенали і магазини з запасами, з усіх кінців запалено і обернено на попелище. Тіла побитих Християн та немовлят кинуто на вулицях і поза містом «і не бі погребаяй їх!» Меншиков, поспішаючи з відступом і бувши чужий людяності, полишив їх на поталу птицям небесним і звірам земним, а сам, обтяжений незліченними коштовностями та скарбами міськими й національними і забравши з арсеналу 315 гармат, одійшов від міста і, переходячи околиці міські, палив і руйнував усе, що траплялося йому на дорозі, обертаючи житла народні на пустелю.
Така сама доля спіткала більшу частину Малоросії. Загони війська Царського, роз'їжджаючи по ній, палили й грабували геть усі оселі без винятку і правом війни, майже нечуваним. Малоросія довго ще куріла після полум'я, що її пожирало. Народ, зазнавши лиха безодню незглибну, на щастя, приписував гірку недолю свою самим Шведам, ненависним йому за ти середи та п'ятниці, коли вони їли куплені у сього ж народу молоко і м'ясо.
Новгород-Сіверський приготовлений був Мазепою на перше прийняття і відпочинок Короля Шведського та його армії. Він сильно був укріплений і мав великий магазин у своєму замку, а для охорони фортеці і магазину введений в нього залогою один Сердюцький полк під командою Полковника його Чечеля і дві сотні реєстрових Козаків, Новгородська і Топальська, під командою Сотника Новгородського Лукіяна Журавки. І як звичайно реєстрові Козаки завше Сердюків ненавиділи за бешкети їхні та зухвальство і старалися за те на них помститися, а Цар з військами своїми наблизився тоді до Новгорода і стояв на супротивному його березі, над річкою Десною, в селі Погребках, квартируючи в домі Козака тамтешнього Мальчича, то Сотник Журавка, у згоді з Протопопом Новгородським Лисовським і Козацькими Старшинами, через Хорунжого Павла Худорбая повідомили Государя в Погребках, що вони можуть здати місто, якщо він зволить прислати вночі свої війська до міста з лугової його сторони. Государ на теє повідомлення відправив відразу достатнє число війська на вказане місце, а сотник із своєю командою та міщанами провели і впустили їх до міста так званою «Водною брамою», що поміж замком і монастирем. Війська Царські, напавши зненацька на Сердюків по місті і в замку, всіх винищили і місто зайняли. Государ за добу відвідав місто, заквартирував у мурованому будинку Сотничому і мав намір скарати кілька десятків міщан за те, що приймали до себе Сердюків і задля постраху мешканцям інших міст, щоб вони ворожих військ також не приймали; але присутній при тому Боярин Граф Шереметєв, заступившись за міщан, доводив Государеві, що, «коли Ваша Величність, знавши більше Мазепу, як сей народ його знав, могли в ньому обманутися, даючи йому довір'я майже необмежене, то як же в ньому не обманутися народові, далекому від усіх справ політичних і Міністерських, що є для нього вічно закриті й непроникливі? А Мазепа до того ж був найвищий їхній командир і не складав їм звіту зі своєї поведінки». Государ зважив на такі слушні резони і що, на щастя, не було при тому Меншикова, простив міщан і нагородив урядників, які сприяли у здачі міста: Сотника Журавку настановив Полковником Стародубським, а Протопопа Лисовського призначив Сотником Новгородським, і той, з приписом Протопоп, неділями правив у церкві в єпІтрахилі, а в інші дні був присутній у Сотенному правлінні при шаблі, але бороди, одначе, не голив, і судячи сутяжців, заразом їх і благословляв. Але при тому явищі препрославлений є над усіма рятівник невинності Боярин Тереметєв. Пам'ять його зостанеться незабутньою і глибоко шанованою в Новгороді з роду в рід.