Історія русів
| Вид материала | Документы |
- Робоча програма курсу "Історія філософії України " Для спеціальності 030300 «Історія», 162.85kb.
- Ліхтей І. М. Історія середніх віків, 1009.98kb.
- Навчальна програма для загальноосвітніх навчальних закладів Історія України. Всесвітня, 1230.13kb.
- Навчальна програма для загальноосвітніх навчальних закладів Історія України. Всесвітня, 1230.34kb.
- Календарний план 5 клас Історія України 35 годин Школа На навчальний рік Вчитель, 61.69kb.
- Програма з української літератури для бакалаврів спеціальності "українська мова І література", 149.75kb.
- Програма для загальноосвітніх навчальних закладів Історія України, 1827.57kb.
- Програма для загальноосвітніх навчальних закладів Історія України, 1827.3kb.
- Історія України 1, 369.82kb.
- Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня, 273.83kb.
Доноси й скарги на Брюховецького до Царя не тільки не припинились, але побільшились. Васюта, повторюючи їх, просив Царя розглянути й розслідувати їх. Наказний Гетьман Сомко, також повідомляючи Царя про порушення прав і договорів Малоросійських фортельним обранням Брюховецького, уважнив тим перед Царем подання Васютині, але Сомко багатьма заслугами військовими доволі доказав прихильність свою до інтересів Царських і всієї Росії, та й од війська чесноти його високо шановані були. Тим-то Цар рішився спорядити комісію, щоб перевірила й вирішила скарги та доноси на Брюховецького. Членами комісії призначено Князя Гагіна і Боярина Кирила Осиповича Хлопова з багатьма Думними дяками та піддячими, А що Брюховецький був вельми багатий і Запорожець, себто з числа тих людей, які звичайно тамо жнуть, де не сіють, і розтринькують так, як і збирають, то всі доноси й скарги на нього в очах членів комісії та їх Думних дяків були павутинням, крізь яке пробивається, звичайно, шершень, а муха в ньому в'язне, і скаржників на тому правилі Комісія дуже скоро звинуватила й засудила, а про Брюховецького в рапорті до Царя оповістила, що «Іван Мартинович є чесна людина і надається бути Гетьманом, понеже він, хоч не вчений, але розумний і жахливо як злодійкуватий та справний. Посадивши його на границях, можна спати в Москві без поспіху». І тим часом, як дожидали резолюції Царської на те подання, найважливіших скаржників. Сомка й Васюту, Комісія заарештувала й оддала самому Брюховецькому, який, закувавши їх у залізо, тримав у в'язниці підземній, а одної ночі, пославши у в'язницю своїх Запорожців, одрубав їм обом голови. Варварське й злочинне вбивство Сомка й Васюти обурило всіх Полковників Малоросійських супроти Брюховецького і спричинило великий заколот; але Брюховецький тим самим знаряддям, через сильну партію свою в Москві, зумів утихомирити обурення супроти себе і всілякими підступами повиганяв з полків противних йому Полковників, а на їх місця настановив Запорожців Полковниками. І тії Полковники, знавши лише розпусту та свавілля, зруйнували всю регулу і дисципліну військову, в полках реєстрових запроваджені од Гетьмана Князя Ружинського і зміцнені од Гетьмана Зіновія Хмельницького, і замість того допущено в них яничарське убивство, сваволю й непослух. А Брюховецький, щоб надолужити свої втрати, що їх зазнав за удержання Гетьманства, розпочав руйнувати маєтки Полковників, ним скинутих, і задля того сам ходив із Запорожцями по Малороси і пограбував багато родин, а особливо родини Васюти й Сомка. І сього останнього великі в Переяславі багатства, зібрані на скарб Малоросійський, коли був він Наказним Гетьманом, забрав усі до нитки і поділився ними із своїми Запорожцями, а Запорожці, особливо ж ті, що були з них урядниками, наробили багато шкоди по Малоросії, мало чим меншої від руйнації Татарської, і, не кажучи про всілякі їхні безчинства, вся власність жителів привласнена ними була, яко спільна.
Задніпровські Полковники, дивлячись на невпокорекі зухвальства Брюховецького та явне потурання в тому найвищого уряду, відкинулися зовсім сторони Російської і, порозумівшись із своїми Наказними Гетьманами Дорошенком і Тетерею, злучилися з Польщею. Цар, бажаючи поновити спокій і привернути лад у Малоросії на підставі попередніх з нею договорів та ухвал, прислав був до Батурина, хоч дещо й запізно, Думного дяка Башмакова з наказом зібрати всіх урядників та Козаків і погодити їх на затвердження Гетьмана Брюховецького або на обрання іншого за загальник присудом і згодою; але наявні урядники та Генеральні Старшини, які були в Батурині, заявили Башмакову, що «зборів тепер скликати нема кому й ніколи, бо половина Задніпровської Малоросії, не змігши знести нинішнього правління, відкинулась нас і приєдналася до Польщі, маючи своїх начальників», а решта, борсаючись у хаосі невідомості щодо самої себе, мусить тепер готуватись відбивати ворога і боронити родини свої; що Поляки, скориставши з неладу в Малоросії, зібрали велику потугу і під проводом Короля йдуть до тутешніх границь. Думний дяк заявив на те, що, «за Соборним Уложенієм, справа з Королями його не обходить», і притьмом виїхав до Москви. Король Польський Ян Казимир на початку 1663 року, зблизившись з армією своєю до границь Малоросійських, вирядив перед собою Наказного Гетьмана Задніпровського Тетерю і Полковників тамтешніх Гуляницького, Богуна й трьох інших, котрі, проходячи беззахисною Малоросією, грабували, плюндрували й палили всі зустрічні селища під приводом, що мстяться вони таким чином на Брюховецькому за кривди братів своїх і товаришів, їм од нього спричинені. Одначе помста тая була такою ж розумною й справедливою, як розум Циганський, по якому Циган за те матір свою б'є, щоб жінка його боялася. Тим часом пройшов Король з армією своєю через всю Малоросію і, не мавши ні від кого спротиву, обліг формально місто Глухів, де замкнувся Суддя Генеральний Животовський з трьома реєстровими полками: Чернігівським, Стародубським і Ніжинським. Облога міста була жорстока й тривала. Кинуто на нього до 100 000 бомб і гранат і зроблено декілька приступів, але все було марно: обложені частими вилазками та нападами на табір Польський знищили всі їх заходи і завдали їм великої шкоди, вигубивши силу-силенну їхніх людей. Зрештою Король, постоявши під містом дев'ять тижнів і не передбачаючи успіху, зняв облогу і відступив од міста, зачувши при тому, що Російські війська почали збиратися: один корпус, під командою Князя Ромодановського, в Гадячі, з яким і Гетьман Брюховецький із своїми військами був; другий, під командою Князя Куракіна, стояв у Путивлі; а третій, під командою Князя Черкаського, ішов од Брянська. Похід Королівський розпочався од Глухова на Новгород-Сіверський. Авангардом були й по дорозі все плюндрували та палили війська Козацькі Задніпровські, а в ар'єргарді йшов Коронний Гетьман із Польськими військами.
Гетьман Брюховецький з військами Малоросійськими, переслідуючи армію Польську, усе мав на видноті її ар'єргард і раз у раз робив на нього напуски, і коли армія з Королем переправилась через ріку Десну недалеко села Пирогівки, то він, напавши на ар'єргард, одбив його від переправи і всі обози та запаси артилерійські узяв як свою здобич. Коронний Гетьман, відтятий таким чином од Королівської армії, відступив лівим берегом Десни вниз за її течією і, проходячи тою частиною Малоросії аж до міста Остра, нищив вогнем і мечем усе, що йому траплялося. Гетьман Брюховецький, який його переслідував, перейшовши Дніпро, учинив там також велику руйнацію та спустошення Малоросійському народові, що пристав був до Польщі, помщаючись на ньому за таку ж руйнацію, учинену на сьому боці Дніпра од Гетьмана їхнього Тетері та його Полковників. Отака несамовита обопільна помста, або міжусобиця, означає більше, як найгрубіше невігластво і плюндрування свого безневинного народу, що зовсім не брав участі в лиходійствах своїх полководців, показує дике їх варварство і дивну нерозсудливість. Гетьман Брюховецький, заповзявшись підкорити Задніпровські полки під командування своє силою зброї, вислав партизана свого, Кошового Запорозького Отамана Сірка, до міста Чигирина, щоб у ньому захопити Гетьмана тамтешнього Тетерю, а сам пішов на місто Черкаси, яке, здобувши, пограбував, яко ворог, і поспішив до Чигирина. Але Гетьман Тетеря, довідавшись про зближення Сірка, забрав усі свої скарби і відійшов з військом своїм до Заславля; а коли пішов за ним Брюховецький, то він із Заславля, утікши від своїх військ, перебрався з пожитками до Польщі, де Поляки пограбували його дочиста і змусили втікати до Молдавії в повному убозтві. Брюховецький, зійшовшися з Сірком під Чигирином, спробував його взяти, але Чарнецький, Воєвода Руський, що засів у ньому.після Тетері з сильною Польською залогою, їх од міста одбив, а Татари Великої Орди наспіли Чарнецькому на підмогу і змусили Брюховецького відійти за Дніпро.
Воєвода Чарнецький, запишавшися од своїх успіхів під Чигирином, залишив те місто під охороною залоги, а сам з Татарами пішов під місто Білу Церкву, що було по боці Брюховецького, щоб його взяти й віддати на поталу Татарам. Одначе Козаки тамтешнього полку, засівши коло міста в байраках, учинили вдалий напад на Чарнецького, самого його забили, а військо його розігнали. Тим часом Кошовий Сірко з реєстровими й своїми Козаками, знавши про похід Великої Орди з Чарнецьким, вирушив негайно в її сторону і вщент її сплюндрував, а головне місто її Акерман, або Білгород, здобув приступом, винищив його мешканців і, пограбувавши, спалив. Те саме вчинив і з укріпленими їхніми містечками Буджаком, Паланкою та Каушанами. Нарешті, зачувши про поворот до своїх селищ орд, що поспішали в нестямі їм на допомогу, пішов од них на Молдавію і, переправившись через Дністер біля міста Сороки, зазнав тут великої втрати од Генерала Польського Маховського, що напав на нього під час переправи, од якого, одначе, відбився й вернувся в свою Україну.
Спадкоємець Воєводи Чарнецького, Шаблика, у Квітні місяці 1665 року з корпусом війська Польського, підсиленим найманими Калмиками й Татарами, напавши на Гетьмана Брюховецького, що стояв з військами козацькими табором у Білій Церкві, заатакував його з усіх боків. Одначе Гетьман, мавши табір свій добре укріпленим, з численною артилерією, не тільки відбив напасника, але, налаштувавши з піхоти сильну фалангу, і собі напав на табір Польський і після великої січі та кровопролиття розбив його і розігнав на всі боки, винищивши при тому велике число знатних Поляків, що готувалися були обіймати уряди й посади по містах і полках Задніпровських, де прибережна сторона визнавала Гетьмана Брюховецького, а пограничнІ з Польщею й Молдавією полки обрали собі за Гетьмана, замість Тетері, якогось старшину, званого Опара. Але Татари Білгородські, що втручалися тоді у справи Козацькі та в їхні вибори, зловивши того Опару, відіслали до Короля Польського, який звелів його повісити; Гетьманом же Задніпровським визнано од Татар і Польщі Осавула Тетериного штату, Петра Дорошенка, що бував іноді, як і він, Наказним Гетьманом. Одначе й другий, що звався в тій стороні Гетьманом, якийсь Децик, мав при собі військо з охотників і плюндрував з ними Польські селища, але ватагами Брю. ховецького був зловлений і вкинутий у Ніжинську в'язницю, де й помер.
Гетьман Брюховецький, уславлений значними своїми військами та успіхами, задумав побувати в Москві для вшанування Царя свого, і тому на початку Вересня місяця 1665 року, зібравши численну собі кавалькаду з Генеральних Старшин і численних Полковників, вирушив з ними до Москви, Зустріч і прийняття були для Гетьмана надзвичайні. Усе, що пишнота й достаток породжують, ужито при тому з надміром, і після перших привітань розпочаті й повторювані банкети здивували Гетьмана і призвели його до нестями; і коли він уважав себе піднесеним у краще небо, як «Запорозька Січ-мати і Великий Луг-батько», то від Міністерства Московського пораджено йому просити в Царя ласки, щоб він його іменував Боярином Московським, аби, як казали вони, «спілкуватися ліпше й вільніше із стовбовими Боярами тутешніми». Гетьман узявся за теє прохання, як за найбільше своє блаженство, і, звичайно, в тому його зовсім не утруднювали, але зразу пожалували Великим Воєводою і Думним Боярином. Після того оженили його з Царською своякинею, а багатьох Полковників і Старшин переженили з Боярськими доньками, і все йшло з великим успіхом. Частування при тому супроводилися в повній мірі щедротами, ласкавістю і всіма можливими розкошами. А що тій пережененій Малоросії зближався час їхати додому, то знов запропоновано Гетьманові від Міністерства, що «йому недобре бути єдиному в Козацькій землі, а треба мати помічників та охоронців від особи Царської. А понеже він, з ласки Божої і Царської, є Великий Воєвода, то мусять бути при ньому і малі Воєводи, які б йому служили і допомагали». І так умовили Гетьмана випросити у царя малих Воєвод, що тоді ж учинено з великим успіхом і великою милістю. Писаря Генерального Шийкевича, що тлумачив сей пункт інакше, як велику милість, заслано з Москви прямо в Сибірські остроги на вічне проживання, а решту урядників і самого Гетьмана, одпускаючи, обдаровано від Царя вельми щедро.
Жалувані Царем Воєводи почали з'їжджатися до Малоросії в Січні 1666 року; вони тягнулися сюди різними шляхами й дорогами і за три місяці заповнили Малоросію й позаймали геть усі міста та містечка. Штат кожного з них був досить велелюдний: вони мали при собі всіляких ступенів піддячих і з приписом піддячик, мірників, вагарів, приставів і п'ятдесяцьких з командами. Обов'язки їм визначив у Думному приказі і підписав сам Думний Дяк Алмазов, а полягали вони в тому, щоб переглянути й переписати все майно мешканців до останньої животини і всякого дріб'язку і обкласти все теє податками. Для того відчинено їм комори, спіжарні, скрині і всі схованки, не виключаючи льохів, пасік, хлібних ям та самих клунь і голубників. По містах і містечках проїжджі на базар дороги й вулиці замкнено було й обнято сторожами та приставами, 3 усього везеного на базар і вивожуваного з нього стягали данину на розсуд і за розписом Воєвод, а від них за всяку затайку та «флатировку» карано з прикладною жорстокістю, а звичайні в таких випадках причіпки наглядачів закінчувалися здирством та биттям. Новина тая. хоч яка вона, може, звичайна була в інших країнах, в тутешній видалася лютою, згубною і занадто нестерпною. Народ од неї застогнав, зчудувався і вважав себе пропащим. Ремствування проти Гетьмана відгомоном пішло з одного краю землі до другого. Злагіднюючі заходи Уряду Малоросійського не узгіднювали поведінки Воєвод та їхніх підручних, і вибух гніву народного став неминучим.
Задніпровський Гетьман Дорошенко, скориставшись з неспокійного положення народу Малоросійського і підбурюваний ворожнечею до нього Гетьмана Брюховецького, збунтував спершу місто Переяслав, і мешканці його, забивши Воєводу свого, Полковника Дашкова, що проживав у частині міста, званій Богушевою, спалили його квартиру і віддалися під команду Дорошенка. А він, з'єднавшися з ними і з частиною своїх військ, вирушив до міста Золотоноші, де квартирував Князь Щербатов з корпусом, по легкій перестрілці вигнав його з міста, а Воєводу з штатом його вигубив. Полковник Маховський, що поспішав на підмогу Щербатову, прибув з військом своїм до міста об тій порі, як в ньому Щербатова вже не було, і Дорошенко, оточивши той корпус, після слабкого спротиву забрав увесь в полон з самим командиром. А що він, квартируючи в Малоросії, робив велику народові шкоду, то за кару відігнав усіх бранців тих до Криму і подарував їх Ханові. Од Золотоноші переходячи Дорошенко вглиб Малоросії, побрав силою зброї своєї міста Прилуки, Ніжин і багато містечок, і Воєвод, що були в них, перебив. Метою його було, визволивши народ з кормиги Воєводської і зробивши йому тим велике добро, привернути його на свій бік і стати Великим Гетьманом на всю Малоросію. Одначе народ, хоч як був кривджений Воєводами, не втратив свого глузду і добрих звичаїв. Він, передбачаючи від лихих починань такі самі й наслідки, всіляко віддалявся од лиходійств Дорошенкових і всіх майже Воєвод, що не впали в його руки, рятував і оберігав од убивства, а багатьох випровадив із своєю охороною в їхні границі; про Дорошенка ж мислив як про спокусника, що хоче передати його під владу Полякам, з якими тримався він заодно. А народ про злуку з ними й чути не хотів.
Уряд Польський, не відаючи, з яким наміром Дорошенко впав у Задніпровську Малоросію і бунтує в ній народ, а знаючи, що той заколот і винищення Московських Воєвод супротивні тамтешньому правлінню, задумав скористати з тої нагоди і відірвати од Дорошенка під безпосереднє своє панування тогобічну Малоросію. І задля того року 1667-го, навесні, вирядив туди із значним корпусом Польських військ Коронного Гетьмана Яна Собієвського, який, вступивши в границі Малоросійські, проголошував народові, що він є його Гетьманом, а Дорошенко при ньому буде тогобічним Польним, або Наказним, Гетьманом.
Народ, уражений непостійністю свого правління і повсякчасними в ньому змінами, звик уже всьому вірити і не робив нічого в своїй обороні. Але Дорошенко, звідавши про зазіхання Польські на його правління, вирушив одразу з військами своїми супроти Собієвського і, перестрівши його за містом Заславлем, напав на корпус Польський з усією лютістю і по довгій завзятій баталії змусив його втікати, а обози та запаси з артилерією залишились Дорошенкові як здобич. Після того розпочато гонитву за Поляками, але гінець з Криму, Мурза тамтешній Умет Кочуба, який прибіг за Дорошенком, оповістив його, що партизан Брюховецького, Кошовий Запорозький Сірко, під час нинішнього відрядження Татарських військ, за фірманом Султанським, у Закубанську експедицію, напавши з Козаками своїми на Крим, плюндрує тамтешні міста та оселі і нищить усе вогнем і мечем, а Хана самого загнав аж у гори, і він просить у нього оборони, обіцяючи йому рівномірну підмогу в разі потреби. Дорошенко з надмірним бажанням прийняв Ханову пропозицію, знаючи, як-то він, при нинішніх обставинах, буде йому потрібний, і тому вирушив негайно на Крим з самою кіннотою і успіхи Сіркові зараз припинив, але самого його і головного війська захопити не зумів. Бо він, набравши в приморських Кримських містах достатнє число водних суден, рушив з ними на Лиман і прибув у Січ з великими користьми.
Цар Російський того ж 1667 року, з політичних міркувань або з прямої необхідності, вислав був сильний корпус своїх військ, під командою воєводи Косагова, у границі Запорозькі, до міста Кодака, під тим претекстом, що він мусить боронити Запорозьких козаків і частину Малоросії од наскоків Кримських Татар. Запорожці, потрактувавши, що той загін є для них шкідливий і нібито для того придуманий, щоб припинити стосунки з Малоросією, дуже нарікали на те Цареві, заявляючи, що «всякий уряд, який підозріває свій народ у будь-яких супроти себе задумах, дає сам народові тому спосіб або знаряддя іти на те, чого він ще не робив або не задумував; а відокремлювати од нас Малоросію, повсякчасну нашу отчизну, зруйновану вкрай Воєводами і гноблену всілякими затіями Московськими, є те саме, що роздмухувати запалений вогонь або кидати в нього запальні речі. Що ж стосується наскоків Татарських, то се вважається у нас з ними за гру шахову, і ми щоразу давали собі з ними раду і боронити в усякий час себе спроможні». Цар, зваживши на подання Козацьке, звернув корпус Косагова у свої границі.
Переговори про мирові трактати, що тривали декілька років між Росією і Польщею, того року закінчено, і мир підписано на тридцять років. Поляки, що переїздили тоді через Малоросію, поширили навмисне чутки в народі, що з Російської сторони за місто Смоленськ з його повітом, відступлений Польщею Росії, віддається Польщі вся Малоросія з її жителями. Уряд Малоросійський, зауваживши з того приводу велике в народі й війську заворушення, вислав до Москви двох канцеляристів військових, Мокрієвича і Якубовича, звелівши їм з'ясувати там, що вирішено про Малоросію в мирових з Польщею трактатах. Але тії посланці тільки й розвідали, що Поляків, а паче їхніх посланців, дуже добре у Царя та Бояр приймають і з великою пошаною трактують, а про зміст трактатів розвідати вони не змогли, бо се від них старанно приховували і на запити їхні відказували, що «справи Міністерські до війська не стосуються, і справа військова знати рушницю та як її вживати, а про Міністерію, до землі приналежну, повинні знати Воєводи міські й провінціяльні, які, коли у вас є, то вони про теє знати можуть».
Незадовільними розвідками канцеляристів і народним поголосом подвигнутий, Гетьман Брюховецький вислав до Москви Старшину Генерального Григорія Гамалію і Канцеляриста Каспаровича і писав через них до Царя, що «з приводу таємних із Польщею трактатів поширені од Поляків поголоски про передачу їм у підданство Малоросії обурили війська Малоросійські та її жителів, і тому просить він Царя запевнити його і народ щодо змісту тих трактатів, за котрими, якщо справді віддається Малоросію Полякам, то він з титулу зобов'язаний ужити оборонних супроти них заходів і вибирати нові союзи та протекції. Наколи ж вона зостається по-давньому під протекцією Росії, то вірність і прихильність народу сього до держави Російської суть незмінні і постійні, а таїна і зрада в сьому випадку многогрішні суть і ганебні, особливо між народом єдиновірним і єдиноплемінним; відомо-бо цілому світові, що народ тутешній, зазнавши од Поляків нечуваного в людстві варварства та всякого роду переслідування, визволився од них власною силою своєю і мужністю, а злучився із Росією з доброї волі своєї і єдино через єдиновірство. Отже, закріпляти його або іншому дарувати ніяк і ніхто не має права, і, в противному разі готов він знову боронити себе зброєю до крайньої межі і радше погодиться вмерти із зброєю в руках, як зносити ганебне ярмо від ворогів своїх. І се є істинно і незмінно, о Царю! Якщо ж змішалася при сьому злоба за Воєвод, то й тут головним знаряддям є не народ, а уряд Російський, що прислав був їх усупереч прав і договорів народних, з інструкціями просто-таки Єгипетськими або Вавілонськими, і Польський, що підіслав на них Гетьмана свого Дорошенка, який народ збунтував. Але поза всім тим самий розум вчить, що за десять винних злочинців не відповідають мільйони безневинного народу, який оберігав Воєвод». Цар на подання Брюховецького написав до нього тільки те, що прислано буде в Малоросію тисячу піших стрільців з недостатнім числом воєвод, які розміщені будуть по містах та повітах, «і вони зачнуть рядити народом і нагороджувати його, залежно від заслуги і звичаю кожного, а баламутів та непослухів карати судом і розправою; писано-бо в книгах Християнських: йому же честь — честь, і йому же страх — страх, сиріч: на лихих гнів, а на добрих милість. А тобі, Гетьмане, і всій старшині Козацькій глядіти війська та його риштунку і служити з ним вірою й правдою; а війною і миром не клопотатись і трактатами з Польщею не докучати нам; у них все те написано, що добре, а на лихе ніхто не піде».
Такий припис Царський збентежив Брюховецького і всю старшину з ним, а одержаний тоді від Задніпровського Гетьмана Дорошенка лист і зовсім його здивував. Він писав у ньому: «Такий начальник у народі, який ти є, їване, винен перед судом Божим і людським. Народ, який довірив тобі долю свою, пролив незмірну силу крови своєї, загубив також незліченних предків своїх і нащадків на побойовищі, ведучи довголітні війни з Поляками за зольність свою і свободу. Але яку він має тепер вольність і свободу? Воістину ніякої, а саму злобну химеру! Річні труди їхні і все, набуте потом їхнім, забирають у них Воєводи та пристави: суд же й розправа в їхніх руках. І що ж зостається нещасному народові? Тільки злидні, туга та стогін! Ви зі Старшинами своїми збагатилися в Москві самими жінками, але й то за посаг їхній народ відплачує; і ти уподібнюєшся достеменно тому пастухові, який держить корову за роги, а інші її доять. Як вже не маєш ти своєї сили й відваги, то можна пошукати й сторонньої; і як немає в Християнстві правди, то можна спробувати її в чужовірців. А то є вельми справедливо, що коли людина потопає, то й бритви хапається; і се не є гріхом і глупотою, але крайність, вимушена необхідністю. Я ладен усе відступити на користь народу, навіть і саме життя своє, але покинути його в тяжкій неволі і думати мені нестерпно».
Брюховецький, будучи розгойдуваний з усіх боків на своєму становищі і загрожуваний остаточним своїм упадком, року 1668-го вибрав собі пристановище найбільш одчайдушне й ганебне. Він просив у Хана Кримського союзу, а в Султана Турецького опіки і вічної протекції. Для того послав у Крим Старшину Генерального Степана Гречаного, а в Царгород — Старшину Григорія Гамалію і Канцеляриста Каспаровича; тим часом Воєвод, що залишалися були в Малоросії, повигонив силою в їхні границі, а тих, що їхали сюди знов, не допустив до їх призначень, але завернув назад. Притому багатьох перебив і перевішав своїх Старшин і Козаків, які Воєвод боронили.
Старі козаки, або товариство, як і завжди колись прихильніші до своєї віри і давніх обичаїв, зненавидівши Брюховецького за намір його шукати союзу і протекції Магометанців, непримиренних ворогів Християнства, і за страту людей своїх, що Воєвод охороняли, сповістили про те потаємно князя Ромодановського, радячи йому атакувати зараз військами своїми місто Котельву, де запаси Брюховецького і сам він з прибічниками своїми часто розташовувались, а до Дорошенка послали від себе повірених, прохаючи його прибути до них у Полтаву і прийняти на себе Гетьманство, на яке вони його обирають.