Історія русів
| Вид материала | Документы |
- Робоча програма курсу "Історія філософії України " Для спеціальності 030300 «Історія», 162.85kb.
- Ліхтей І. М. Історія середніх віків, 1009.98kb.
- Навчальна програма для загальноосвітніх навчальних закладів Історія України. Всесвітня, 1230.13kb.
- Навчальна програма для загальноосвітніх навчальних закладів Історія України. Всесвітня, 1230.34kb.
- Календарний план 5 клас Історія України 35 годин Школа На навчальний рік Вчитель, 61.69kb.
- Програма з української літератури для бакалаврів спеціальності "українська мова І література", 149.75kb.
- Програма для загальноосвітніх навчальних закладів Історія України, 1827.57kb.
- Програма для загальноосвітніх навчальних закладів Історія України, 1827.3kb.
- Історія України 1, 369.82kb.
- Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня, 273.83kb.
Із Гомеля виступив Золотаренко з корпусом до міста Нового Бихова, що належало також до Малоросії, і, оточивши його блокадою, розташованою в околичних селах з причини зимової пори і великої студіні, робив на місто часті із квартир напади самою піхотою. А нарешті під час Польського свята Трьох КрулІв, коли Польські війська опісля набоженства займались бенкетуванням, а відлига, що з'явилась, послабила холоднечу, підступив Золотаренко з піхотою вночі під замок Биховський і з допомогою драбин і великих снігів удерся в нього з малим спротивом од ворога; а оволодівши замком, відкрив із нього вогонь з гармат по місту та міських бастіонах. Польські війська, яких вибили із замку і які зібралися в місті, скільки не приступали до замку з наміром його забрати, але щоразу були відбиті Козаками з великими для себе втратами; нарешті вирішили вони покинути місто і пробиратися пішки в Литву або до найближчого до неї міста. Але Козаки, які квартирували по селах, за даним їм завчасно наказом Золотаренка оточили їх в лісах на Мінській дорозі, і вони, після малого спротиву, змушені були здатися в полон, і сих полонених разом з полоненими Гомельськими числом до трьох тисяч відправив Золотаренко зі своїм конвоєм до Царя в Смоленськ, сповіщаючи про всі успіхи своєї зброї. Цар, дякуючи Золотаренкові за його такі великі і відмінні подвиги і успіхи військові, прислав йому багаті дарунки і похвального листа з особливим признанням за ретельність Юрія Хмельницького, Золотаренком відмінно рекомендованого.
З Польської сторони упродовж минулої кампанії ведено війну в усіх місцях оборонну, і трималися війська Польські самих лише міст та дефілей; а на 1656 рік зібрались Поляки відкрити компанію наступальну; за цим планом верховний воєначальник їхній Князь Радзивілл з численною Польською армією, виступивши з Литви, спрямував похід свій на Білорусь. Наказний Гетьман Золотаренко, розвідавши про рух армії Польської, в Березні місяці того року перейшов ріку Дніпро і об'єднався з військами Великоросійськими, що були під командою Князя Хованського і прийшли до нього від міста Могильова. В тих поєднаних силах рушили обидва воєначальники до річки Березина назустріч Польській армії і, знайшовши її розташованою над тою рікою, заатакували з двох сторін. Битва була довга і завзята. Князь Радзивілл, часто міняючи і підкріплюючи свої лінії, тримався завжди чагарів та лугових понад річкою западин, і тому артилерія об'єднаних Росіян слабо діяла на ворога. І Золотаренко, згодивши Хованського, пішов у наступ піхотою своєю на самий центр ворожих ліній, на які, зробивши один постріл з мушкетів, ударив списами і, перекинувши лінії, погнав ворога з місця баталії до ріки І мостів, на ній утворених, побіля яких від тісноти та нездатність до оборони, страшної завдано Полякам поразки. Ті, що врятувалися від убивства, чимало перетопилося в річці, а решта загинуло на місці; табір ворожий з усіма запасами і вся артилерія з її снарядами дісталась переможцям, а ворог, забравшись набутками своїми за річку, поруйнував і попалив на ній мости І в повному безладді втік до середини Польщі.
Розбивши армію Польську, поділились війська Російські, як і раніше, на два корпуси; і вони, переходячи решту Білорусі, вступили до Литви: Золотаренко, тримаючись з Козаками середини тих провінцій, а Князь Хованський з Великоросійськими військами ішов прикордонною стороною від Ліфляндії та Курляндії. В проході їхньому не показувались жодні корпуси Польські в полі, а лише тримались війська їхні при містах та укріпленнях; і воєначальники тії, завдаючи поразки всюди Польським гарнізонам і засідкам, де їх лише не знаходили, брали при тому Білоруські та Литовські міста та містечка без подальших труднощів. і таким чином, заволодівши цілковито всією Білорусією і більшою частиною Литви, підкорили в них побіля двохсот міст, містечок та укріплених замків; і за утримання військ від грабунків, правами військовими за спротив дозволених, стягнули з громадян контрибуцію, а особливо з міст найзначніших, як ось: з Вітебська, Полоцька, Мінська та інших. Нарешті, зійшовшись обидва війська до столичного Литовського міста Вільна, облягли його з усіх боків і, через упертість гарнізону та громадян тамтешніх, що роздратували Росіян більше підступами та обманами своїми, учинено на теє місто генеральний од усього війська Руського приступ. І як приступом тим усі війська Польські, що на валах та бастіонах міських були, побито і перекинуто, то сховавшись вони всередину міста, стріляли з будівель на війська Руські, кидали на них всілякі тягарі і обливали їх окропом у проході на вулицях. Саме тому змушені були Росіяни запалити місто з усіх боків і обернути його на попіл та руїни, а народи, що втікали од полум'я, кого побито, а решта розбіглася та сховалася поза містом. І так Вільно через злісність та нестатечність громадян своїх зазнало такого удару, якого Росіяни йому ніколи не готували і в гадці не мали.
Цар Олексій Михайлович, отримавши од воєначальників своїх Золотаренка і Хованського вісті про підкорення державі його всієї Білорусії і більшої частини Литви, того ж 1656 року повернувся із Смоленська і Вязьми, де він тоді перебував, до столичного міста Москви і там, влаштувавши великі урочистості і зібрання всіх Царственних достойників, по відспівуванні з ними в церквах вдячних Ботові молебнів з биттям у дзвони і гарматною стріляниною, возсів тріумфально на трон царський і в присутності всього урядового, Духовного і Світського, Синкліту прийняв на себе титул Царя і Самодержця Великої, Малої і Білої Росії, а об'єднано кажучи Царя, Всеросійського, про що тоді ж проголошено в столиці і оприлюднено грамотами в провінціях зі дзвонами та стріляниною. І з тої пори почались і затверджені назва Росії і титул Царя Всеросійського; попередній же титул Царя Московського облишено і поміщено в грамотах поміж титулів провінційних. Цар з цим новим титулом послав передовсім вдячні грамоти до Гетьмана Хмельницького за його розпорядження у війні і за мужнє воїнство, а до Наказного Гетьмана Золотаренка і Князя Xованського — за великі їхні подвиги та успіхи військові, за які вислав їм багаті дари та інший пошанівок, звелівши при тому зоставити при границях та фортецях гарнізони, а самим повернутися на зимівлю всередину Білорусі.
Наказний Гетьман Золотаренко, повертаючись з військом за повелінням Царя всередину Білорусі і переходячи місто Старий Бихів, мушкетним пострілом, що його вчинив з одної дзвіниці католицький органіст Томаш із засідки, був забитий на смерть, а органіст признався добровільно, що підмовлений був на сей злочин Католицькими ксьондзами, котрі дали йому кулю од мушкета із священної чаші, за його словами, освячену і скріплену особливими закляттями; а пообіцяно йому за те поряд з мучениками царство Небесне і виховання його дітей в школах єзуїтських. І насправді, по огляді виявилася тая куля незвичайною: в ній нуртовина була срібною з латинськими літерами! Тіло вбитого Золотаренка відвезено на батьківщину його, до міста Корсуня, для поховання в тамтешній дерев'яній церкві, на кошт його побудованій. Та коли почався похорон у присутності численного народу й духовенства, то громовим ударом запалено церкву, і тіло вбитого разом із церквою згоріло на попіл. Причому трохи погоріло і людей із духовенства і народу, який стлумився біля дверей церковних і задихнувся від тісноти та вогню, чому багато сприяло те, що в церкві двері були одні, так зроблені на взірець Католицьких церков. Про цей випадок Польські народні письменники зауважили в хроніках своїх і внесли в Історію безглузду байку, яка завдає сорому освіченому Християнству, що ніби Золотаренка пожерло пекло з повним своїм диявольським тріумфом і величчю за те, що ціла Польща, судячи про Золотаренка по військовому мистецтву його і великих успіхах, зробила висновок і назавжди затвердила, що начеб він був великий характерник, або чародій, себто волхователь, що володів багатьма дияволами, од яких мав таку незвичайну силу у війні і нарешті, на вдоволення послуг їхніх, взятий був з такою урочистістю прямо до пекла. Але при тому невідомо, за кого вони вважають органіста Томаша та вчителів його, що злодійськи заподіяли Золотаренку смерть, — чи в товаристві вони з їхніми дияволами, а чи лише за послушників тих вважають і як вони діляться в обітницях ксьондзівських?
Впродовж кампанії 1655 року, як вона з боку Поляків ведена була оборонною, Гетьман Хмельницький з армією своєю, маючи позицію побіля Заславля та Кам'янця-Подільського, боронив границі тамошні від Польщі та Туреччини і бувші від них напади волонтерів і ватаг ворожих завжди відбивав з успіхом і загибеллю недругів; а боярин Бутурлін робив те саме з боку Криму. Поміж тим Поляки вели торг в Криму з Ханом Іслам-Гіреєм про наступальні дії, бо Татари, незважаючи на всі союзи і дружні угоди, без грошей і подарунків нічого не роблять, і друзів у них немає в цілому світі. А як Польща доволі вже виснажена постійними війнами і на гроші була бідна, то ведено торг той до половини 1655 року. Того ж таки року смертю Іслам-Гірея відкрився шлях до легшого торгу з племінником його, новим Ханом Менглі-Гіреєм, котрий, анітрохи не дбаючи за свій народ, умовився з Польщею вести війну з Росією та Козаками за сто тисяч талярів золотими грішми. Який торг, такі і дії молодого Хана були, себто раптові. Він зі всіма своїми ордами в Жовтні місяці того ж 1655 року, напавши зненацька над рікою Самарою на Козацький корпус, розбив його дощенту. Командуючий ним Наказний Гетьман Яків Томило, на місце Золотаренка Хмельницьким поставлений, був убитий на місці побойовища, а решта військ, одні, пробившись крізь ворога, об'єднались з корпусом Боярина Бутурліна біля Санжарова, а другі, під орудою полковника Худорбая, заховавшись в луг Дніпровський, в його очерет та чагарі, одбивались в них до ночі, а вночі, переправившись на очеретяних пучках, або в'язках, через ріку Дніпро, перейшли на Уманщину і при'єднались до військ Козацьких.
Гетьман Хмельницький, довідавшись про знищення Татарами корпусу Томилового, розіслав від себе інші корпуси з-під Заславля до ріки Дніпра для утримування Татар над тою рікою; але Хан, переправившись уже через Дніпро, встиг поєднатись з Поляками, які прийшли до нього через Молдовію, і напав на корпус Козацький, який вступив на Уманщину під командою полковників Зеленського, Богуна і Дженжелія і котрий, спішившись і згуртувавшись в батаву, тримався довго в атаці, відбиваючи ворогів з великою їхньою втратою. Нарешті, діждавшись ночі і налаштувавши фалангу, вдарив на ворога в один бік і, пробившись крізь натовпи ворожі, пройшов в оборонному стані до міста Білої Церкви і тамо укріпився. Хмельницький, що знесилив армію свою поділом на окремі корпуси, звідавши про те розсіяння, виступив з рештою війська із-під Заславля і, поспішаючи на підмогу тим корпусам до Білої Церкви, заатакований був об'єднаними ворожими силами в урочищі, так опісля названому «Дрижиполе». Ворогове, зрадівши, що знайшли Хмельницького з малими силами і бувши на нього розлючені до нестями, напали на Козаків з усіх сторін без будь-якого розпорядку, а лише надіючись на своє велелюдство. Хмельницький, ведучи себе на війні завше обережно, спішив війська свої заздалегідь і налаштував із них батаву, а допустивши ворога на найближчу дистанцію, стрелив на нього з гармат і мушкетів так вдало і жорстоко, що повалив нагло з грубих ворожих куп цілі тисячі. Ворог, отямившись від своєї поразки, став продовжувати свої напуски на віддалі, а Гетьман поміж тим повелів зібрати тіла побитих ворогів і зробив із них розлогий і доволі високий ретрашемент і, так укріпившись привласненими ворожими тілами, вражав із них ворога, що наближався, наче із фортеці, очікуючи при тому допомоги від Боярина Бутурліна або від своїх корпусів, котрі про напад ворожий і про облогу його в малих силах доволі могли знати. Але як такої допомоги нізвідкіль не було, а в провіанті та фуражі зробилася крайня недостача, та й зимова холоднеча "стала вже нестерпною, бо це все відбувалося в останніх числах Грудня місяця, то Хмельницький вирішив пробитися крізь ворога силою і увільнитися від його облоги. Вилазку тую зроблено вночі. Війська Козацькі, влаштувавшись фалангою з легкою артилерією, підійшли до ворогів тихими кроками і, заставши їх сплячих великими купами побіля вогнищ, від яких, звичайно, віддалеки нічого не видно, вдарили на них з усією відчайдушністю і побили їх цілі тисячі майже без оборони. Учинений при тому грім пальби та крик народний примусив решту ворогів готуватися до оборони, але фаланга Козацька, очистивши вже собі просторий шлях, доволі відійшла від нього в повному порядку і щасливо прибула на БІлоцерківщину.
Зібравшись від Білої Церкви з достатніми силами Козацькими, Хмельницький виступив з ними на розправу з ворогами наприкінці Січня місяця 1656 року і, заставши їх в окрузі Смілянській, де переховувались вони од холоднечі по хатах обивательських нарізно по селах та хуторах, наступив на них з усією жорстокістю і, не даючи їм поєднатися, гнав від села до села, творячи повсюди над ними кару. Для того розподілені були у нього війська на багато деташементів з резервами і легкою артилерією, а посередині їх підкріплював і наступав сам Гетьман з чільними своїми силами. Втікаючи, вороги зібралися і зупинилися були біля містечка Межибожа, вирішивши дати баталію, але Хмельницький, наступивши на них піхотою своєю і змішаною кіннотою, подолав всі їхні ополчення, бо війська ворожі, що складалися майже всі з кінноти, з-за глибоких снігів кепсько могли діяти, а сагайдаки Татарські в сильні морози і зовсім були не до вжитку. Супроти того Козацькі війська зброєю своєю і гарматними пострілами безперестанку їх вражали і за декілька годин змусили втікати зі втратою на місці побойовища та в житлах вбитими до тринадцяти тисяч своїх воїнів. Для втечі розділилися недруги надвоє. Поляки ввійшли назад у Молдавію і звідтіль пробралися в Галичину та Польщу, а Татари потяглися степами у Крим, і взяті ними у Поляків за похід цей таляри обернулися їм на загибель або найгіркотнішу здобич, бо вони, долаючи розлогі степи глибокими снігами, від твердого сирену, що утворився на них, усіх коней своїх порізали та покидали, а самі ледве доволоклися пішком до своїх аулів та осель, втративши багато людей замерзлими та засипаними снігами. А Гетьман з однакових причин та незручностей припинив свою за ними погоню.
Весною, що тоді почалася, поєднавшись Хмельницький з Боярином Бутурліним, розпочав похід з обома Російськими військами всередину Польщі, щоб попередити та відволікти Польські війська від злуки їхньої з Турецькими та Татарськими. Продовжуючи вони похід свій до Бродів, Львова і Замостя, побрали міста тії з малим спротивом, і Польські війська, не сміючи показатися їм в полі, трималися лише тих міст та замків. А по наближенню до них військ Російських, по перших з ними шарміцерах та перестрілках, побиті вони були та розсіяні поза тими містами, які полишали зі всіма снарядами і запасами на волю переможців. Міщани ж, маючи в свіжій пам'яті звитяжні Хмельницького над ними дії і його великодушну до них милість, виходили за місто і зустрічали війська Російські з мирними пропозиціями і молитвами, пожертвувавши притому деякими для війська підпомогами. Тому й залишено їх у спокої, без всіляких військових стягнень та утисків, а лише описано і забрано на Государя все, що належало до казни або скарбу Речі Посполитої Польської, і введено в міські замки залоги Російські.
Від Замостя Хмельницький скермував похід до міста Любліна, котре вважалось в стороні тій головним і особливо укріпленим, а тому було воно сховищем ліпших скарбів вельмож Польських і шляхетства тамтешнього і притулком їх самих. Досягнувши того міста, Росіяни облягли його з усіх сторін і опісля перших спроб, вчинених на місто з наміром оволодіти ним з пощадою для народу і з меншим кровопролиттям, коли ні в чому тому не мали успіху і громадяни, упевнені численністю залоги, робили спротив з відчайдушною жорстокістю і підлими підступами, то полководці вирішили оволодіти містом сим формальною облогою і для того почали з трьох боків міста рити шанці та інші облогові укріплення. Міщани, поєднавшись з гарнізоном, роблячи безперервний спротив Руським побудовам, звернули всю свою увагу і обережність на місця тії і подали тим нагоду Гетьманові до звичайної його при облогах хитрості. Він одного дня, віддаючи накази військам, розголошував їх навмисне, супроти військових звичаїв, повелівав усім бути готовими до ночі на генеральний до міста приступ з боку шанців. З наступанням ночі справді учинено з шанців гарматну стрілянину з бомбардуванням, а по боках роблено постріли мушкетні з ґвалтом і вдаваним заміром на вали морські. А коли тая фальшива атака учинена була і мешканці із залогою природно зібралися до місць, яким загрожувала небезпека, то в той самий час сильний загін Козацької піхоти підійшов дуже тихо до мурів цитаделі, або замку міського, ввійшов у нього по драбинах під гамір міський, напав зі списами на сторожу замку і всю її переколов, не залишивши в живих нікого, хто був у замку. І таким чином заволодівши замком, привезена була в нього головна артилерія з мортирами і примножені війська, а на світанку вчинена сильна стрілянина по місту і метання в нього бомб. Міщани і залогове військо, які відчули втрату замку, кинулись були відбивати його з усім своїм велелюдством, насунувшись до батерей і мурів без усякого порядку, а лише зі сліпою ожорсточеністю. Козацькі війська, завчасно розставивши артилерію перехрестям і допустивши Поляків на найближчу дистанцію, зробили зі всіх гармат та мушкетів найжорстокіший і влучний по них постріл, від чого навалилися з них цілі тисячі, а решта розбіглася з жахом, хто куди потрапив. Війська Козацькі, вийшовши тоді із замку, наступали на втікачів зі списами і вражали їх, майже безтямних. До них приєднавшись всі інші Російські війська, в час стрілянини котрі вдерлися в місто через його браму, вчинили у місті страшну і повсюдну різанину і загальний грабіж. І так місто Люблін через впертість і ожорсточеність своїх мешканців зазнало лиха куди більшого, аніж Росіяни йому зичили, і збагатило війська Російські незліченними скарбами та всякого роду здобиччю надміру.
Коло Любліна довідався Гетьман через своїх шпигунів, що армія Польська під командою обох Гетьманів, Коронного і Литовського, має намір переправитись через ріку Віслу для спротиву успіхам Руським, і тому, виступивши він з Бутурліним негайно від Любліна, попередив армію Польську і, переправившись зі всіма військами Руськими на Варшавську сторону ріки Вісли, здивував тим Поляків І викликав у полководців їхніх замішання. Одначе вони, укріпившись на березі Вісли, очікували на себе нападу, а Гетьман з Боярином, роздивившись становище табору Польського і зробивши відповідні розпорядження, повів на нього атаку. Напад був жорстокий, але і відсіч дано не менш ожорсточену. Поляки, знаючи свою і національну крайність, захищали себе і табір свій з розпукою. Гетьман кілька разів намагався напусками своїми перекинути лінії ворожі або їх розладнати, але зовсім в тому успіху не мав, і вони трималися з дивовижною впертістю, закриваючи завжди розбиті місця свої свіжими військами, через що бій продовжувався довго і непевно для обох сторін. Нарешті Хмельницький позаду правого флангу свойого, що прилягав до берега Вісли, провів сильний загін піхоти своєї, легко озброєної. Він, спустившись донизу, до самої річки, і пробравшись очеретами і чагарями до половини табору Поль7 ського, раптом зайшов на гору і впав у середину його, а там по першому пострілу з мушкетів ударив списами в тил ліній ворожих, які, зазнавши поразки і обернувшись до оборони, звичайно, замішались і розладнались. Гетьман, теє примітивши, напустив на них піхоту із своїх ліній і перекинув весь лівий фланг ворожий. Убивства і січа почалися тоді жахливі. Війська Польські, не встигаючи набивати мушкети, боронилися самими шаблями і були побивані списами у великому числі. Наслідком того було всезагальне замішання і відступ ворожий, а Козаки і всі Росіяне, переслідуючи відступаючих, вигнали їх зовсім із табору і розсіяли на всі сторони. Виправлена за втікачами кіннота вганяла за ними до пізньої ночі і завершила поразку неприятеля. Табір зі всіма його запасами і спорядженнями дістався переможцям і значив велику здобич. Після знищення армії Польської, коли Російська армія виступила вже до Польських столиць, дістав Гетьман звістку через навмисного гінця, з Чигирина висланого, що Хан Кримський Менглі-Гірей з військами своїми, поспішаючи на допомогу Полякам, виступив із своїх кордонів і переправляється через ріку Дніпро, щоб напасти на Малоросію. Гетьман, полишивши тому похід свій до столиць Польських, переправився знову через ріку Віслу і поспішив з військами своїми до Чигирина, а Боярина Бутурліна намовив розташуватися з військами Російськими побіля Кам'янця-Подільського. Проходячи Гетьман Уманщину, повідомлений був тут, що Хан стоїть з військами в степах над рікою Озерною. Він відправив до нього Осавула Полкового Тугая і з ним трьох офіцерів Польських, полонених в останньому бою за Віслою, писав при тому до Хана, що «як він не подав жодних причин ні йому, ні його народові до взаємної ворожнечі і ворожих дій та вчинків, а, навпаки, мав завжди сусідську приязнь до предків його і всієї Татарської нації, роблячи їм не раз важливу підмогу і послуги, то просить Хана повідомити його, як йому вважати рушення Татарське і нашестя їхнє на землі Малоросійські. Коли це означає безпосередню війну від самого Хана чи його Криму народові Руському, то я на неї відповідаю, продовжував Хмельницький, і зараз наступаю на всі сили Татарські. Коли ж воно призначено з ганебного найму на укомплектування або на підмогу Армій Польських, то даю знати, що їх немає більше на світі і остання розбита і знищена за Віслою в межах самої столиці Польської, про що запевнити можуть полонені офіцери Польські, що були очевидними тому свідками і учасниками од сторони потерпілої».
Хан, відповідаючи Гетьманові, що він і Татари його ворожнечі до народу Руського і претензій до нього жодних не мають, а має він потребу ділову до самого Гетьмана і уряду Козацького, просив при тому Гетьмана побачитися з ним і освідчитися про все персонально в таборі Татарському. Гетьман, зажадавши від Хана в аманати дванадцять осіб найвизначніших Мурз і зоставивши їх в своєму таборі, вирушив сам зі штатом своїм в табір Татарський, і тамо, опісля перших звичайних компліментів, або привітань, почалися важливі переговори, і Хан гаряче докоряв Гетьманові за злуку його з Московією і віддання себе з народом під протекцію Царя тамтешнього, доказуючи, що «таке поєднання спричинятиме буде вічну ворожнечу до Козаків і до Московії одо всіх сусідніх держав, поміж котрими Малоросія за становищем своїм є першим і повсякчасним зборищем, або плацом, зручним для нашестя ворожого, їхніх баталій і плюндрувань сього народу. Війни ж з Московією суть неминучі і безконечні для всіх народів, бо, не дивлячись на те, що вона недавно вийшла з-під влади Татарської єдино через міжусобиці Татарські, яким і нині є данниця, не дивлячись, що в ній всі урядники і народ майже неписьменні і численністю різновірств і химерних мольбищ подобляться поганству, а лютістю перевершують дикунів, не дивлячись, кажу, на невігластво і грубіянство, слід нагадати їх причепливість за самі дрібниці та вигадки, за які вони вели безглузду й довголітню чвару і війни зі Шведами і Поляками, зауваживши у листуванні з ними щось у словах недоречне, за що і між собою вони безперестанно чубляться і тиранствують, знаходячи в книгах своїх і хрестах щось не до ладу і не по праву кожного. Пригадати варто жадобу їхню до властолюбства та домагань, за якими привласнюють вони собі навіть самі царства, імперії Грецьку та Римську, викравши на той кінець Державний герб тих царств, себто орла двоголового, що за спадком начебто Князеві їхньому Володимиру, що був зятем Царя Грецького Константина Мономаха, дістався, хоча той Володимир був насправді Князем Руським Київським, а не Московським, і походив од Скіфів. Пригадаймо, нарешті, нестале правління їхнє царське і винищення самих царів, котрих декілька вони самі злочинно замучили, а одного продали Полякам на убій. А доведено вже, що де немає сталої релігії і добрих звичаїв, там і правління сталого бути не може, і Русаки ваші плазуватимуть поміж Москалями, як вівці поміж вовками».
Гетьман, заперечуючи Ханові на його хулу, перерахував йому всю непостійність і зраду Ханів, його попередників, до народу Руського виявлені, а особливо в час баталії з Поляками під Берестечком. Зробив перелік також приносам і жертвам, їм від нього дарованим, які значили великі суми, так би мовити царські багатства, безсоромністю відплачені. Пригадав при тому і всі підмоги Козацькі, багато разів Кримцям подані супроти їхніх недругів з пожертвуванням численних воїнів, що головами своїми за них наклали і що за них винагороджені тоді були Козаки самим лише бардаком і кумисом Татарським, себто їхнім нектаром і амброзією, а згодом багатьма обманами, зрадами та всякого роду грабунками та зухвальстами, що вигубили силу-силенну народу Руського з допомогою протекторів своїх, Турків, непримиренних ворогів усього Християнства, котрі те лиш і чинять, що переслідують його та винищують без жодної причини, а за самим лише дивним правилом Алькорану свойого. Про Поляків же і казати нічого: увесь світ знає, що у них скільки Панів, стільки і Королів, а кожному з них догодити і саме пекло не потрапить. «Отож-бо, коли народ Руський нинішньою протекцією своєю вибрав собі зло, то, звичайно, поміж злом, що його оточує, вибрав менше; коли він є нещасливий, то, повір, нещасливий своїм сусідством, яке без жодних причин завше його тривожило і ображало, а тепер за нього дбає і мордується такою жалістю, якою буває аспидова над людською головою. Відомо ж бо з Історій, що народ сей з найдавніших давен був у землі своїй самостійним і самодержавним під управлінням власних Князів своїх, вельми славних великими своїми діяннями і війнами. Але перше нашестя і спустошення Татарське з Ханом своїм Батиєм завело його в протекцію Литовську, а опісля — і до злуки з Польщею. Тую злуку зруйнували самі Поляки нечуваним і тиранським своїм правлінням, а свободу і вільність народну поновило правосуддя Боже, подвигнувши народ до неймовірної хоробрості та мужності; і він, ставши у первісній своїй точці самовладдя, міг жити без допомоги чужої.