Geum.ru

Розвиток банківської системи україни в умовах становлення ринкового господарства (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.)

Вид материалаДокументы

Содержание


1.3. Висновки до першого розділу
2.1. Історичний розвиток кредитно-банківських відносин.
2.2. Реформування вітчизняної банківської системи в другій половині ХІХ ст.
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8

1.3. Висновки до першого розділу

1. Соціально-економічні зміни, що відбуваються в українській економіці протягом останніх десятиріч, зумовлюють підґрунтя для актуалізації низки історико-економічних досліджень. Повна переорієнтація економічної системи передбачає пошуки нових шляхів ефективного економічного курсу, що супроводжується цілковитою відмовою від традиційних командно-адміністративних уявлень про діяльність економічної інфраструктури, припускають і врахування власного (дореволюційного) історичного досвіду керування економічною системою, зокрема її банківською підсистемою. Проте глибоке вивчення та аналіз наукової спадщини з даної проблематики свідчить про недостатню увагу вітчизняних економістів до питань розробки концептуальних засад вивчення формування банківництва на теренах підросійської України в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.

2. Історіографічний аналіз банківництва розпочався в 50–60-х рр. ХХ ст., коли історіографія виокремилася в спеціальну галузь історичної науки. Але кількість досліджень, присвячених історіографії банківської справи в Україні, незначна, у своїй більшості вони підготовлені в радянську добу на основі марксистсько-ленінської методології, здебільшого у загальносоюзній та російській літературі. Історіографія банківництва в Україні не була предметом спеціального вивчення, а сучасний етап розвитку вітчизняної економічної науки, який характеризується якісними змінами та зрушеннями, настійно диктує необхідність такого дослідження.

3. На нашу думку, існує нагальна потреба неупередженого і об’єктивного аналізу особливостей формування економічних концепцій банків та банківської системи в умовах становлення радянської економічної системи, коли наука зазнала негативного впливу політики та ідеології, адміністративно-командних методів керівництва, догматизму і некомпетентного втручання, що висуває обрану тему до перспективних напрямків дослідження історії економічної думки. Великого значення в процесі історіографічної оцінки радянської літератури з проблем банківської справи набуває пізнання теоретичних положень і висновків, причин та умов, в яких вони зароджувалися і змінювалися.

4. Історіографію проблеми генезису банківської системи на теренах України в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. згруповано за трьома періодами: 1) друга половина ХІХ – 1917 р.; 2) радянський (1917–1991 рр.); 3) сучасний і в межах кожного з них розглянуто літературу наукового, публіцистичного, статистичного та документального характеру, що відповідає тематиці окресленої теми дослідження.


РОЗДІЛ 2

Формування банківської системи ринкового

типу в Україні в пореформений період


2.1. Історичний розвиток кредитно-банківських відносин.

Інтерес до банків та банківської справи людство почало виявляти у різні часи та епохи. Під різноманітними назвами перші прообрази таких закладів функціонували ще в давні часи у Вавилоні, Єгипті, Стародавній Греції, Римській імперії та інших державах. Пізніше у більш досконалому вигляді вони починають з’являтися в Італії, Англії, Франції, Німеччині, Іспанії.

Появу перших банків спричинили економічні потреби, які почали виникати з розвитком господарства та товарно-грошових відносин у різних країнах: 1) необхідність у надійному збереженні власних заощаджень (дорогоцінностей, грошей); 2) бажання максимально спростити здійснення різних платіжних операцій; 3) необхідність в існуванні постійного «мірила цінностей», яке було б прийняте за основне при визначенні цін на товари [33, с. 11].

У країнах стародавнього світу існувала потреба й у кредиті, яку спочатку задовольняли переважно лихварі. Проте, стародавня лихварська діяльність досить часто призводила до економічного занепаду цілих регіонів. Так, наприклад, податкова система, що існувала за часів розквіту Римської імперії, вимагала від завойованих нею народів сплати щорічної данини та непосильних відкупних виплат. Вибиванням цих коштів займалися банкіри, призначені керівниками держави, або відкупщики – посередники між державною скарбницею та платниками податків. Відкупщики позичали гроші під високі відсотки платникам податків, а в разі несплати ними боргу продавали їх у рабство. Бували приклади, коли через несплату боргів і податків у рабство продавалося все населення невеликих провінційних римських містечок [285, с. 23].

Одним з перших, хто почав впорядковувати лихварську та міняльну1 справу (що, по суті було, майже одним і тим самим), був Юлій Цезар, який у 48 р. до н. е. заборонив міняйлам випускати гроші, передавши це право державі [122, с. 57]. Надавати гроші в позику під відсотки стало негожим. Для цього в Римі було створено спеціальні позичкові банки, які займалися безвідсотковим кредитуванням бідного населення. Крім того, при Цезарі з конфіскованого майна злочинців було створено фонд, який видавав безвідсоткові позики всім громадянам, які могли представити забезпечення даним позичковим коштам [25, с. 8–9].

Вырезано.

Для заказа доставки полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте www.mydisser.com.

Однією із найцікавіших постатей серед банківських теоретиків того часу був талановитий економіст, професор Московського університету Іван Кіндратович Бабст (1823–1881). Він став творцем банку нового типу невідомого тоді не тільки в Росії, а й, власне кажучи, на всьому континенті Європи. Вчений поставив збереженість і ліквідність депозитів на перше місце, зігравши при цьому роль російського Жермена (французького дослідника банківської справи) [152, с. 235]. Остаточно справу зрушили наслідки невдалої Кримської війни (1853–1856 рр.), після чого особливо очевидною стала народна «відсталість, бідність розумова, матеріальна ...» [283, с. 21]. В той час у Західній Європі та США система комерційних банків робила впевнені кроки вперед. У США, наприклад, історія банківської справи бере початок з другої половини ХVІІІ ст. і до 1860 р. там діяло вже 1562 банки [32, с. 51].

Порівняно повільний хід еволюції вітчизняної банківської системи обумовлювався, насамперед, тривалим існуванням феодально-кріпосницького ладу, у зв’язку з чим був слабко виражений поділ праці (ремесла і землеробства). Це спричиняло нерозвиненість діяльності фабрик і заводів та зумовлювало повільний процес розвитку товарно-грошових відносин, а, отже, й повільне нагромадження грошових капіталів у країні. З іншого боку, на відміну від країн Західної Європи, де розвиток міст відбувався за рахунок ведення великомасштабної морської торгівлі, в Росії цей вид діяльності мав континентальний характер, через що не міг сприяти інтенсивному розвиткові міст. Складну ситуацію довершували майже цілковитий брак добрих шляхів сполучення, а також монополія держави в банківській сфері, де тривалий час діяли й політичні настанови міністра фінансів Російської імперії Є.Ф. Канкріна.

Важливою умовою налагодження та розвитку банківської справи в державі мало бути й існування сформованої, зрілої атмосфери довіри між банками та їхніми клієнтами. Адже «довіра», за визначенням тогочасних економістів, – це «життя і душа кредиту», який і є нею за своєю суттю (credere – вірити), а в дореформеній Російській імперії і зокрема, і в Україні такої умови не було [24, с. 269].

Проте, заснована на ринкових засадах, банківська система, що почала функціонувати з другої половини ХІХ ст. в Російській імперії, в тому числі й на теренах України, також зародилася не на порожньому місці. Поштовхом до радикальних змін у такій важливій галузі дореформеного господарства країни як банківництво слугував ряд факторів.

Перший етап становлення та розвитку банківської системи в Україні характеризується тим, що протягом нього діяли переважно казенні (державні) банківські установи, суть роботи яких зводилася до видавання дворянству під населені маєтки сумнівних позик, розміри яких визначалися кількістю душ (на час реформи борг дворянства держбанкам складав 425 млн. руб.) [82, с. 25]. Державні банки виконували досить обмежений перелік банківських операцій; а торгівля та промисловість залишалися без належної уваги. Українська банківська справа до 1860-х рр. взагалі була налагоджена лише кількома відділеннями загальноросійських казенних банків. Протягом тривалого часу це гальмувало формування ринкових відносин, негативно відбиваючись на розвитку України в цілому. Іншими словами, ця система базувалася на віджилому феодально-кріпосницькому устрої. На певному етапі розвитку імперії цей устрій було вирішено реформувати, тому певні зміни мали відбутися і в організації банківської системи [41, с. 275].

З іншого боку, до реформи вело те, що держава через брак коштів на власні потреби, викликані головним чином веденням Кримської війни (1853–1856 рр.), мусила брати, як зовнішні, так і внутрішні позички, які до 1861 р. становили: зовнішні (включно з гарантійними паперами) – 550 млн. руб., а внутрішні – близько 1 млрд. руб. [82, с. 28], які робилися за допомогою збільшення відсоткових ставок на банківські заощадження споживачів, що ініціювало їхній приплив до державних банківських установ. Добру частину цих заощаджень становили капітали військових підрядників, у яких під час воєнної кампанії з’явилося багато «дешевих» грошей, що й були спрямовані в банківські установи для нарощування відсотків [41, с. 276]. Після завершення Кримської війни стало очевидно, що утримувати у банках значну кількість нагромаджених внесків стало недоцільно, оскільки банки не спроможні були виплачувати ті величезні суми, які складало нарахування відсотків на пасивні, ні в що не спрямовані заощадження. Водночас невтішний результат воєнних дій у Кримській війні довів, що в країні просто необхідні конструктивні, радикальні зміни в усіх галузях господарства. Економічна відсталість негативно впливала не лише на внутрішню, а й на зовнішню економічну й політичну обстановку. Для того, щоб призупинити приплив внесків і направити «мертві» кошти на розвиток галузей народного господарства, в 1857 р. уряд приймає рішення понизити відсоткові ставки по банківських внесках з 4 % до 3 % [28, с. 4]. Разючі позитивні зміни мали відбутися в промисловості, а для цього необхідно було будувати залізниці, облаштовувати водні сполучення тощо. Під тиском таких нагальних потреб почало змінюватися й ставлення до заснування приватних акціонерних товариств. За п’ять років до селянської реформи 1861 р. таких установ було дозволено відкрити аж 107, в той час, як за попередніх 15 років (1841–1855 рр.) лише 36 [82, с. 26]. До кінця 60 х рр. акціонерне засновництво починає набувати такого ажіотажного характеру, що акції деяких товариств розбиралися просто миттєво, а до кінця того ж дня уже починали перепродуватися. В деяких випадках бажаючі купити цінні папери мусили чекати початку їх продажу під дверима контор цілу ніч [223, с. 66]. Саме це й підірвало монополію держави на банківський кредит.

Іншою рушійною силою, яка спричинила масштабний відплив капіталів із дореформених банків Росії, була, так би мовити, «закулісна сторона справи», яка полягала в тому, що гурт іноземних та російських капіталістів, які входили до «Головного товариства російських залізниць» та деякі високі урядовці були вельми в цьому зацікавлені, оскільки ставили собі за мету спрямувати виштовхнуті внески у власні цінні папери. За свідченням дослідників, це їм вдалося [169, с. 56].

Масовий відтік із банків заощаджень населення призвів до непередбаченого і не зовсім бажаного результату. Щоденний стрімкий відплив капіталів швидко зростав, спорожнюючи банківські каси та поглинаючи нові випуски паперових грошей [28, с. 4]. Крім того, серед відтоку банківських капіталів, що відпливали, близько 150 млн. руб. належало іноземцям, які відразу ж почали обмінювати отримані кредитні білети на золото. А оскільки металева частина розмінного фонду Імперії до 1858 р. не цілком покривала випускні кредитні білети, то ситуація назрівала критична. Все відбувалося так швидко, що уряд вимушений був терміново вжити заходів з обмеження обміну кредитних білетів на золото. 22 листопада 1857 р. відповідним положенням Комітету фінансів було ухвалено не розмінювати кредитні білети на золото більш як на 500 руб. (в одні руки) і взагалі на суму не вищу за 15000 півімперіалів* щоденно. Невдовзі такий обмін почав здійснюватися переважно на срібло, а з 16 травня 1858 р. майже зовсім припинився [169, с. 43]. Хоча навіть після цього капітали поступово продовжували відпливати з країни. Цьому сприяв прийнятий в січні 1857 р. новий митний тариф, за яким ставки на всі закордонні товари різко знижувалися, особливо це стосувалося дорогих мануфактурних виробів [68, с. 13].

Як бачимо, дореформена кредитна грошова система тривалий час трималася на трьох основах: 1) захисному монетному тарифі; 2) униканні нових позик; 3) державному земельному кредитуванні [68, с. 66]. Події кінця 1850-х рр. призвели до того, що ці основи почали руйнуватися, а з їхнім остаточним руйнуванням була приречена й кредитно-грошова система країни. Остаточний же шлях до реформування старої банківської системи відкрили антифеодальні економічні реформи другої половини ХІХ ст.

До об’єктивних глибинних причин, які обумовлювали закономірний характер реформування дореформеного господарства й банківської системи країни на ринкових засадах додавалися й наступні: 1) усвідомлення економістами того часу та урядом Російської імперії, що без приватних комерційних банків «неможливий прогрес народного господарства, неможлива культура і цивілізація» [28, с. 1]; 2) вважалося, що з появою та допомогою приватних банків торгівля і промисловість здобудуть більше свободи, а це сприятиме стимулюванню приватної ініціативи [28, с. 67]; 3) поштовхом до заснування приватних банків були й нагальні потреби в фінансовій підтримці торгівлі, промисловості, а згодом і аграрного сектору. Загалом становлення банківської системи ринкового типу поряд з проведенням інших реформ у виробничих галузях господарства мало стати важливою передумовою для створення системи ринкового господарства.

З іншого боку, існував ряд ситуаційних причин, які свідчили про кризу й зростаючу фінансову неспроможність банківської системи феодального зразка. За спогадами Є.І. Ламанського, сюди відносилися фактори, викликані: 1) труднощами, які виникли наприкінці 50-х рр. внаслідок масового відпливу народних заощаджень; 2) припиненням банками надавання позик з огляду на близьку селянську реформу (стало неможливо надавати довгострокові багаторічні кредити під селянські «душі»); 3) врегулюванням розладнаного воєнними діями грошового обігу; 4) сприянням розвитку державного комерційного кредиту [150, с. 48]. Отже, очевидно, що дореформена система постійно перебувала між двома критичними ситуаціями: або в банківських касах залишалося занадто мало коштів і вони не могли забезпечити в повному обсязі повернення народних заощаджень, або в них «накопичувалося багато вільних сум і тоді вони не могли отримати прибуток з відсотків і мали збитки» [149, с. 229].

Таким чином, до 60-х рр. ХІХ ст. формування нових економічних відносин, що передбачали розвиток господарства на ринкових засадах, в тому числі й кредитно-фінансової сфери, одержали тверде обґрунтування. Становлення банківської системи ринкового типу стало необхідною умовою ефективного ведення господарства країни. Розуміння того, що така система в змозі надати всім верствам населення великий спектр доступних банківських послуг, здійснювати залучення і збереження заощаджень банківських клієнтів, а також провадити ефективне використання залучених коштів для забезпечення інвестиційної та кредитної діяльності найважливіших галузей народного господарства невдовзі остаточно призвело до її зародження.


2.2. Реформування вітчизняної банківської системи в другій половині ХІХ ст.

Другий період загального розвитку банківської справи України (1860–1917 рр.) також можна поділити на два етапи: перший з 1860 р. до 1894 р. (період формування вітчизняної банківської системи ринкового типу), другий – з 1894 р. по 1917 р. (період безпосереднього розвитку вже сформованої системи банківських установ). У даному параграфі ми зупинимося на розгляді саме першого етапу.

Після невдалої Кримської війни (1853–1856 рр.) в господарстві країни розпочався цілий ряд реформ: судова, військова тощо. 19 лютого 1861 року Олександр ІІ підписав «Положення щодо селян, які вийшли з кріпосної залежності» та «Маніфест про скасування кріпосного права в Росії» [391, арк. 1]. Скасування кріпосного права на українських землях було прогресивним кроком, що сприяв розвиткові нових, ринкових, відносин не лише на селі, а й у всій економіці. З проведенням цих реформ в Україні закінчувалась епоха феодалізму та починалася епоха вільного підприємництва. Особливо бурхливих темпів соціально-економічного розвитку підприємництво набуло в сфері промисловості, сільському господарстві, торгівлі, транспортній галузі. Процес модернізації господарства передбачав формування ринкової інфраструктури. Зокрема, пореформена трансформація економіки потребувала створення стабільної, стійкої банківської системи. Ця ланка господарства країни теж мала відповідати його новому устрою. З цією метою в Російській імперії, а отже і в тій частині України, яка тоді входила до її складу, було проведено відповідну банківську реформу, яка полягала в реорганізації старих державних банків дореформеного періоду та створенні відповідних нових.

Вырезано.

Для заказа доставки полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте www.mydisser.com.

Позички видавалися банком під заставу землі (в тому числі й тієї, що вже була закладена в приватних земельних банках) на терміни 48,8 років та 36,7 років під відповідно 5,67 та 6,25 % на рік. Згодом термін видавання позичок було продовжено до 66 років [273, с. 65]. Розмір позички не мав перевищувати 60 % оціночної вартості (в окремих випадках – 75 %) заставленого маєтку, якщо ж вартість маєтку була нижчою за 1000 руб., то позики під маєтки не видавалися взагалі [74, с. 10].

За трактуванням тогочасного економіста того часу Я.А. Сербиновича, цей банк мав на меті «охороняти дворянські маєтки від загибелі», тоді, як Селянський поземельний банк засновувався «для ловлі цієї погибелі на користь селян» [264, с. 175]. Із заснуванням Дворянського земельного банку завершується становлення іпотечного кредиту, що стало важливою віхою у формуванні банківської системи ринкового типу другої половини ХІХ ст.

З огляду на пільгові умови кредитування заявок від великих і середніх землевласників у відділення банку на отримання такого кредиту відразу ж надійшло дуже багато. Лише з кінця 1885 р. по 1 січня 1887 р. в 24 його відділення було подано 3935 таких прохань на видачу позичок під заставу 3402550 дес. землі на суму 144436555 р. (великими вважалися землеволодіння, за якими розмір позики перевищував 100000 руб., а середніми – 10000 руб.) [163, с. 150]. Досить часто клієнти банку – дворяни – отримували відстрочки при сплаті відсотків по кредитах. Значні суми боргу часом і зовсім списувалися. Така ситуація склалася в результаті того, що абсолютно не здійснювався контроль над виданими позиками. У багатьох випадках отримані кошти направлялися не на підтримку господарства, що занепало, а на звичайне проїдання. Для того, щоб хоч якось тримати на плаву цю установу, уряд був змушений надавати банку цілий ряд дотацій. Так, із виданих у 1886–1889.рр. Державним банком дотацій іпотечним установам на суму 257,5 млн. руб., 90 % було отримано саме Дворянським банком [281, с. 190].

Безпосередньо на території України справи з дворянським кредитом були теж не дуже оптимістичними., але закладених маєтків було, все таки небагато. Так, у Херсонській губернії у відділенні банку на 1885 р. було закладено лише 21 маєток на суму 408, 8 тис. руб., але й тут погашення взятих кредитів відбувалося не досить справно: з 100 руб. позики повертали тільки 2–3 руб. [275, с. 99].

Між тим, відкриття, як Селянського так і Дворянського банків було досить великим прогресивним кроком уперед у плані підтримки сільського господарства від занепаду та налагодження вітчизняної економіки в цілому. Тому наприкінці 1880-х рр. деякі землевласники вважали за необхідне «відкрити відділення Дворянського і Селянського банків повсюди» [352, арк. 128]. А щодо недоліків у діяльності даних банківських установ пропонувалося понизити занадто високі відсотки (8 %) за користування кредитом Селянського банку та узаконити те, що на випадок прострочення платежу дворянами, маєтки слід брати під опіку на певну кількість років до сплати боргу клієнтами Дворянського банку [352, арк. об. 128].

Оскільки проблема створення державного земельного (іпотечного) банку в теперішніх умовах також є вкрай актуальною для держави Україна в контексті початку формування вітчизняного ринку землі*, то сучасні вітчизняні економісти звертають увагу керівників держави на необхідність «створення завершеної системи інфраструктурного забезпечення розвитку земельної іпотеки» [259, с. 12]. При цьому цілком доречним є проведення історичних паралелей між сучасною епохою (90-ті рр. ХХ – початок ХХІ ст.) та тим історичним періодом кінця ХІХ ст., коли іпотечні банки переживали бурхливий розвиток.

Отже, процес формування вітчизняної банківської системи на приватнопідприємницьких принципах протягом другої половини ХІХ ст. проходив в умовах зародження ринкового господарства в пореформеній Російській імперії, а зокрема й на території підросійської України та у контексті становлення і розвитку загальноросійської банківської справи, заснованої на ринкових засадах. На процес еволюції пореформеного українського банківництва певний вплив здійснювала й економічна політика провідних європейських країн з розвиненою ринковою економікою, яка проявлялася головним чином у зміні політико-економічних теоретико-наукових устоїв та у поступовому проникненні іноземного капіталу. Крім того, період становлення та розвитку цієї системи супроводжувався політичною нестабільністю. Проте, завдяки теоретичному і практичному доробку відомих і видатних вітчизняних економістів формування української банківської системи епохи вільного підприємництва відбувалося впевненими кроками. В процесі еволюції мережа новостворених, як приватних, так і відділень державних банківських установ, незважаючи на труднощі та прорахунки і складні історичні умови, функціонувала з метою обстоювання економічних інтересів українського народу.