Закон України „Про доступ до публічної інформації
| Вид материала | Закон |
- Закону України «Про доступ до публічної інформації», 68.42kb.
- Список інформації документів з обмеженим доступом, що знаходяться у системі діловодства, 40.97kb.
- Закону України "Про доступ до публічної інформації", 64.5kb.
- Р м. Стаханов №180 Питання виконання Закон, 80.62kb.
- 1 Порядок доступу до публічної інформації, розпорядником якої є Золочівська районна, 63.58kb.
- Автономній Республіці Крим Відповідно до закон, 143.44kb.
- Кабінету Міністрів України від 25. 05. 11 №583 Питання закон, 65.67kb.
- Р м. Олександрівськ №101- а Про деякі питання щодо оприлюднення публічної інформації,, 25.63kb.
- Державне агентство з енергоефективності та енергозбереження України, 126.46kb.
- Укра ї н а, 74.27kb.
ПОЛТАВСЬКИЙ ОБЛАСНИЙ ЦЕНТР ПЕРЕПІДГОТОВКИ ТА ПІДВИЩЕННЯ КВАЛІФІКАЦІЇ ПРАЦІВНИКІВ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ, ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ, ДЕРЖАВНИХ ПІДПРИЄМСТВ, УСТАНОВ І ОРГАНІЗАЦІЙ
Нормативно-правові акти та роз’яснення щодо застосування Закону
«Про доступ до публічної інформації»
Полтава
2011
Нормативно-правові акти та роз’яснення щодо застосування Закону «Про доступ до публічної інформації». – Полтава, 2011. – 76 с.
Матеріали упорядкували:
К. В. Перебийніс, директор Полтавського обласного центру перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників органів державної влади, органів місцевого самоврядування, державних підприємств, установ і організацій
С. Г. Ступенко, методист першої категорії навчально-організаційного відділу Полтавського обласного центру перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників органів державної влади, органів місцевого самоврядування, державних підприємств, установ і організацій
Рекомендовано до друку навчально-методичною радою Полтавського обласного центру перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників органів державної влади, органів місцевого самоврядування, державних підприємств, установ і організацій
ЗМІСТ
ВСТУП…………………………………………………………………………….....4
РОЗДІЛ І. Методичні матеріали…………………………………………………....6
1.1. Інформаційне законодавство України в контексті міжнародного досвіду…6
1.2. Підготовка та внесення змін до законопроекту „Про доступ до публічної
інформації ”……………………………………………………………………...10
1.3. Характеристика Закону України „Про доступ до публічної інформації”…15
1.4. Оновлене інформаційне законодавство України…………………………….21
РОЗДІЛ ІІ. Нормативно-правова база……………………………………………..23
2.1. Закон України „Про доступ до публічної інформації”.……………………..23
2.2. Закон України про внесення змін до Закону України „Про інформацію”…38
2.3. Указ Президента України № 547/2011 „Питання забезпечення органами виконавчої влади доступу до публічної інформації”……………………………50
2.4. Указ Президента України № 548/2011 „Про першочергові заходи щодо забезпечення доступу до публічної інформації в допоміжних органах, створених Президентом України”………………………………………………...52
ВИСНОВКИ………………………………………………………………………...54
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………............................................56
СЛОВНИК З ІНФОРМАЦІЙНОГО ЗАКОНОДАВСТВА………………………57
ДОДАТКИ
ВСТУП
9 листопада 1995 року Україна приєдналась до Ради Європи. При вступі Україна зобов'язалась дотримуватися обов'язків, що випливають із Статуту Ради Європи, а саме принципів плюралістичної демократії, верховенства права та захисту прав людини і основних свобод усіх осіб, що перебувають під її юрисдикцією.
Зокрема, Резолюцією Парламентської Асамблеї Ради Європи від 5 жовтня 2005 року N 1466 "Про виконання обов'язків та зобов'язань Україною" були підбиті підсумки реалізації ключових реформ, яких Україна потребувала і зобов'язалась реалізувати.
Парламентська Асамблея зробила висновок, що хоча Україна і досягла значного прогресу в законодавчій сфері, вона все ще не виконала всіх обов'язків та зобов'язань, які взяла на себе при вступі в Раду Європи, і що верховенство права в багатьох сферах ще не повністю досягнуте і, зокрема, закликала органи державної влади України покращити правове регулювання доступу до інформації, а також суворо дотримуватись статті 34 Конституції України стосовно свободи інформації під час засекречування документів та розсекретити всі офіційні документи, які були закриті для загального доступу з порушенням законодавства.
На виконання Резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи від
5 жовтня 2005 року № 1466 “Про виконання обов’язків та зобов’язань Україною” та з метою забезпечення реалізації положень статті 34 Конституції України [1. с.14] стосовно свободи інформації, статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (Ст.10 1. Кожна людина має право на свободу виявлення поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання держави і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіо-, теле- або кіно підприємств.
2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язане з обов'язками і відповідальністю, може бути предметом таких формальностей, умов, обмежень або покарання, які встановлені законом і необхідні в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням або злочинам, для захисту здоров'я і моралі, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя [.es/index/0-16]), а також для забезпечення ефективної реалізації права кожного на свободу вираження поглядів та доступ до інформації, права на вільне збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб, Верховною Радою України 13 січня 2011 року прийнято Закон України “Про доступ до публічної інформації” який набрав чинності 10 травня 2011 року.
Метою цього Закону є забезпечення прозорості і відкритості суб'єктів владних повноважень та створення механізмів реалізації права кожного на доступ до публічної інформації.
Поняття публічної інформації не є новелою для суспільства та законодавця. Новітніми завжди залишаються принципи та механізми реалізації права доступу до публічної інформації. Кожен період розвитку науки права характеризується подібними явищами, щоразу оголошуючи громадянському суспільству нові політичні вектори руху. Так, наказ Міністерства Юстиції України № 43/5 від 02.06.2004 року «Про затвердження Класифікатора галузей законодавства України» виділяє низку галузей, що регулюють поняття законодавства про інформацію, інформатизацію та засоби масової інформації, право власності на інформацію, питання інформаційної діяльності та її види, ліцензування в інформаційній діяльності та відповідальність за порушення відповідного законодавства. Новелою в даному випадку є не стільки реалізація законодавцем окресленої програми щодо насичення національного законодавства новими нормами, скільки підхід до тлумачення цих норм, а саме окреслення меж дозволеного та недозволеного, критеріїв їх визначення та суб’єктів надання. Саме тому Закон України «Про доступ до публічної інформації» заслуговує на увагу як проект в системі централізації виконавчої ланки та скорочення логістики пошуку відповідей на нагальні запитання для громадян, підприємців, організації тощо.
Розділ І. Методичні матеріали
1.1. Інформаційне законодавство України в контексті міжнародного
досвіду
Розглядаючи галузь інформаційного права та інформаційної безпеки суспільства в цілому, варто наголосити на міжнародному досвіді впорядкування норм, що регулюють ці суспільні відносини. В науці міжнародного права цей термін носить назву «FreedomofInformationAct (FOIA)» - Закон щодо свободи інформації, який визначається як законодавство, яке забезпечує свободу інформації, «право знати» (righttoknow), встановлює легальний механізм звернення із проханням до уряду для отримання інформації, яка знаходиться в його розпорядженні. Така інформація носить також назву відкритих звітів (openrecords) або закони щодо відкритого обговорення всіх державних питань («закони щодо світла», «закони щодо прозорості» - sunshinelaw), які набули особливого статусу у США, де такий нормативний акт зобов’язує урядові установи/організації тощо проводити засідання за умови «відкритих дверей» та розкривати суть більшості рішень та протоколів засідань для широкого кола громадян. На сьогоднішній день більше ніж 85 країн світу ввело норми прозорості та доступності інформації в свої національні системи права, найстарішим з яких вважається Закон про свободу преси, виданий в Швеції в 1766 році. Найбільш питомою перешкодою на шляху до застосування законів цього характеру є необхідність обґрунтування мети запитуваної чи іншої інформації, таким чином український закон «Про доступ до публічної інформації» в світлі пункту 2 статті 19 [2. с.34] може бути віднесений до одного з найбільш лояльних суспільству в світі. Європейське законодавство стосовно доступу до публічної інформації представлено Орхуською конвенцією (Aarhus Convention) «Про доступ до інформації, участі суспільства в прийнятті рішень та доступі до правосуддя з питань, які стосуються охорони навколишнього середовища», Конвенцією Європейської Економічної місії ООН, для набуття чинності якої була висунута вимога її підписання 16 країнами. Зазначений процес тривав три роки, результатом чого стало її підписання 38 країнами в місті Орхус, Данія 25 червня 1998 року на 4-Конференції міністрів з питань охорони оточуючого середовища в європейських країнах в рамках Процесу «Оточуюче середовище для Європи». Цікаво, що зазначена Конвенція була ратифікована Верховною Радою України Законом України від 06.07.1999 року № 832-XIV «Про ратифікацію Конвенції про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля»; на виконання положень цієї Конвенції, в якій чи не вперше (2005) прозвучав термін стосовно генетично модифікованих організмів, українські законотворці імплементували відповідні норми стовно ГМО в національне законодавство України.
Більш формалізованими за міжнародною участю європейських країн став судовий прецедент, який стався в 1998 році по справі Guerra проти Італії в Європейському суді з прав людини, коли позивач (Guerra) посилався на статтю 10 Європейської конвенції з прав людини, яка текстовно зазначала свободу отримання інформації. Незважаючи на негативний результат справи, 6 з 8 судей визнали, що за інших обставинах справи право на доступ до публічної інформації може бути підтверджено вищезгаданою статтею 10.
Прийняття Положення Європейського парламенту та Ради Європи
№ 1049/2001 від 30.05.2001 року Про публічний доступ до документів Європейського парламенту, Ради та Комісії гарантувало право доступу до документів зазначених трьох установ будь-якому громадянину ЄС або будь-якій фізичній або юридичній особі, що проживає або має зареєстрований офіс в країні-учасниці ЄС. В додаток до цього документа, Директива Європейського парламенту та Ради Європи 2003/98/ЕС від 17.11.2003 року Про багаторазове використання публічної інформації закріпила правила та керівництва для доступу до публічної інформації.
Враховуючи зазначений міжнародний та Європейський досвід висвітлення питань та принципів Закону України «Про доступ до публічної інформації» отримує цікаву спрямованість та дозволяє виокремити значущу міжнародну складову в цьому акті законодавчої влади. Крім того, особливістю даної галузі є глибокий суспільний підхід, оскільки право вирізнення меж дозволеної та недозволеної до публічного доступу та розповсюдження інформації, а також механізм та характер отримання інформації, яка визначена як дозволена (а отже публічна), надається не посадовим особам локального управлінського рівня виходячи з розуміння їх посадової дискреції, а з законодавчого закріплення та централізації як самої інформації так і права її вимагати та отримати.
Вищезгаданий наказ Мін’юсту передбачав контроль діяльності, пов’язаної із обігом інформації, та відповідний інструмент такої діяльності – ліцензію, наголошуючи на цьому окремою галуззю законодавства України під шифром 170.090.030 «Інформаційна діяльність та її види. Ліцензування в інформаційній діяльності». Тому проводячи тлумачення законодавчих процесів сьогодення варто пам’ятати, що наявне законодавство регулює інформаційну діяльність органів виконавчої влади диспозитивним способом, надаючи суб’єктам право отримувати інформацію, пов’язану із діяльністю органів виконавчої влади, мотивуючи зазначених суб’єктів звертатись до влади, підкреслюючи зростання презентативної та представницької ролі виконавчої влади в суспільстві. Тим не менше, держава, закріплюючи засади диспозитивності, завжди зберігає за собою право контролю та імперативного впливу як на органи виконавчої влади усіх рівнів, прикладом чого може бути Постанова від 24.06.2009 року № 630 Кабінету Міністрів України «Про затвердження Методики оцінювання рівня організації роботи із зверненнями громадян в органах виконавчої влади», Указ Президента України від 07.02.2008 року № 110/2008 «Про притягнення посадових осіб до відповідальності за незадовільний стан роботи зі зверненнями громадян», Лист від 27.05.2009 року № 22-308/774 Національного банку України стосовно порушеннями деякими банками статті 22 Закону України «Про звернення громадян», зокрема відмов у прийомі громадян у встановлені дні та години та не доведення до відома громадян графіків прийому керівництвом банків тощо, так і громадян, прикладом чого є даний дискусійний закон.
Конституція України не містить норм, які б визначали інформацію, яка не є публічною, крім випадків, окреслених абзацом 3 статті 34. Водночас, пункт 12 статті 92 наголошує на можливостях організації та діяльності органів виконавчої влади, основи державної служби, організації державної статистики та інформатики виключно на підставі закону України, тому обсяг питань, яких стосується Закон України «Про доступ до публічної інформації» стосується перш за все того об’єму інформації, яка може бути надана особам органами виконавчої влади, не торкаючись питання умов надання такої інформації – регулювання умов надання інформації, яка може бути ідентифікована як публічна, лежить в компетенції підгалузевих нормативних актів – наказів, інструкцій, положень та постанов. З огляду на це, стаття 21 зазначеного дискусійного закону пунктом 1 оголошує принцип відкритості влади та є реалізацією права особи на інформацію, що зазначено статтею 34 основного закону. Суперечність цього положення зникає, якщо з’ясувати нормотивістську сутність поняття «право на інформацію», що прописане законодавцем в статті 34 одночасно як політичні та особисті права людини та громадянина. Право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, окреслене в абзаці 1 статті 34 КУ є невід’ємним супутником права вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір, тобто права на інформацію, закріплене абзацем 2 цієї ж статті. Така позиція законодавця є вимогою сучасності імплементувати норми міжнародного законодавства та гарантувати їх виконання основним законом держави на виконання значущих міжнародних угод, учасником яких є Україна, зокрема статті 19 Загальної декларації прав людини, прийнятої 10 грудня 1948 року Генеральною Асамблеєю ООН, яка надає кожному право шукати, отримувати, розповсюджувати інформацію та діяти будь-якими засобами і не залежно від кордонів, та статті 10 Конвенції про захист прав та основних свобод людини (в редакції Протоколу №11 від 1 листопада 1998р.), де говориться про право на свободу вираження своїх думок, що включає свободу отримувати і поширювати інформацію. Варто зазначити, що надання інформації є безоплатним згідно норм міжнародного законодавства з огляду на вищенаведені міжнародні документи, але це не дозволяє трактувати це твердження як надання будь-якої інформації у згідно встановленій формі довідки або форми звітності, якою оперує держава в особі органів виконавчої влади, не тільки на українських теренах, але і worldwide. Не варто виключати можливість отримання такої інформації у формі відповіді на лист-запит до державної (установи/органу тощо), але як правило такий документ вимагається вимогами подати його в інший орган, який прийме до уваги лише форму встановленого нормативним документом (інструкцією, положенням, постановою тощо) зразка, відмовляючи суб’єкту подання на цілком законних та обґрунтованих підставах. Крім того, не виключений варіант супроводу листа-відповіді штампом на зразок «Не для службового використання», що виключає використання отриманої інформації з будь-якою іншою, за винятком суто інформаційної, метою.
Таким чином, впровадження цього Закону в життя передбачає внесення змін до інших нормативно-правових актів, про що говориться у прикінцевих положеннях: Законів України «Про авторське право і суміжні права», «Про контррозвідувальну діяльність», деяких статей Кримінального кодексу та Кодексу про адміністративні правопорушення. [y.in.ua/ua/press-centre/publications/pub-490/]
1.2. Підготовка та внесення змін до законопроекту „Про доступ до публічної інформації ”
За роки незалежності України проблема доступу громадян до публічної інформації почала набувати гостроти. Якщо говорити про причини такої ситуації, то недосконалість законодавства та невиконання існуючих нормативно-правових актів – це дві основні проблеми, які перешкоджають доступу до інформації. У 2008 р. Український незалежний центр політичних досліджень проводив опитування представників громадських організацій та медіа щодо стану захисту права на доступ до інформації [http: ссылка скрыта]. Як показали результати дослідження – органи державної влади часто порушують інформаційне законодавство, а ще частіше не відповідають на інформаційні запити громадян. Згідно з опитуванням, найчастіше право на доступ до інформації порушують органи місцевого самоврядування (57,9% випадків респондентів), обласні та районні державні адміністрації (54,4%). Найменше нарікань виявилося на органи центральної влади – Верховну Раду України (3,5%), Президента України(8,8%) та Кабінет Міністрів (10,5%).
Щоб розв’язати проблему доступу громадян до публічної інформації, 14 березня 2008 року Міністерство юстиції України своїм Наказом створило робочу групу з підготовки законопроекту „Про доступ до публічної інформації”, до складу якої увійшла значна кількість зацікавленої громадськості та представників відповідних органів влади [st.gov.ua/0/13403]. Наказ передбачав до 24 листопада 2008 року подати проект Закону Міністрові юстиції України для внесення до Кабінету Міністрів України.
11 липня 2008 р. у Верховній Раді України був зареєстрований проект закону «Про доступ до публічної інформації» (реєстраційний номер 2763), поданий депутатом ВРУ Андрієм Шевченком (фракція БЮТ). У пояснювальній записці до проекту закону зазначалося: «Необхідність прийняття законопроекту зумовлена відсутністю ефективних правових механізмів реалізації закріпленого у ст. 34 Конституції України права кожного на доступ до інформації, зокрема, публічної інформації – тієї, що знаходиться у володінні суб’єктів владних повноважень та інформації, що становить суспільний інтерес. Законопроект розроблено на реалізацію статей 18, 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, Рекомендацій Ради Європи: № R (81) 19 про доступ до інформації, що перебуває в розпорядженні органів влади та № R (2008) про доступ до офіційних документів, виконання вимог Резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи від 5 жовтня 2005 р. № 1466 «про виконання обов’язків та зобов’язань Україною», Плану заходів з виконання обовязків та зобовязань України, що випливають з її членства в Раді Європи, затвердженим Указом Президента України від 20 січня 2006 р. №39, Концепції подолання корупції в України «На шляху до доброчесності», затвердженою Указом Президента України від 11 вересня 2006 року № 742 ».
Основні переваги нового закону:
- отримувати відповіді за інформаційними запитами протягом 5 днів, а не 30;
- надсилати інформаційні запити не лише офіційним листом, але й факсом, електронною поштою;
- зобов’язати органи місцевого самоврядування надавати запитувану інформацію;
- зобов’язати усі органи влади розміщувати на своїх сайтах інформацію про свою діяльність;
- встановити відповідальність державних службовців за ненадання відкритої інформації;
- передбачено заборону доступу до інформації про розпорядження бюджетними коштами, володіння, користування чи розпорядження державним, комунальним майном, умови отримання цих коштів чи майна, прізвища, імена, по батькові фізичних осіб та найменування юридичних осіб, які отримали ці кошти або майно;
- розширено перелік розпорядників інформації, які мають її надавати за запитами;
- передбачено, що розпорядник інформації має надати відповідь на запит на інформацію не пізніше ніж за 5 робочих днів від дати отримання запиту.
Проте, 16 грудня 2008 р. Головне науково-експертне управління Апарату
Верховної Ради України оприлюднило свої висновки з приводу поданого законопроекту, висловивши сумніви щодо доцільності його прийняття. Основним аргументом стало те, що діючий Закон України „Про інформацію”, прийнятий в 1992 р., охоплює всю систему відносин у сфері інформації, врегульовує чимало питань, що стосуються забезпечення конституційного права на інформацію, в тому числі й на публічну, гарантує всім учасникам інформаційних відносин рівні права і можливості доступу до інформації. Узагальнюючий висновок експертного управління: за результатами розгляду у першому читанні законопроект доцільно відхилити. Однак, незважаючи на це, 3 лютого 2009 року депутат Андрій Шевченко вносить до ВРУ Проект Постанови про прийняття за основу проекту Закону України про доступ до публічної інформації і пропонує доручити Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації доопрацювати зазначений законопроект з урахуванням зауважень та пропозицій суб’єктів права законодавчої ініціативи і внести його на розгляд Верховної Ради України у другому читанні.
Разом з тим, 15 травня 2009 року, Андрій Шевченко вносить до ВРУ Проект Закону про внесення змін до існуючого Закону України „Про інформацію”, тобто пропонує оновити версію Закону України „Про інформацію”, відповідно до висновків Головного науково-експертного управління Апарату Верховної Ради України. Однак така ініціатива залишилися без розгляду і жодних змін до закону „Про інформацію” внесено не було.
12 червня 2009 року Голова Верховної Ради України виніс законопроект «Про доступ до публічної інформації » на розгляд парламенту, де він у першому читанні отримав підтримку 323 депутатів, цього було цілком достатньо щоб продовжити роботу далі. Але в цей час Україна увійшла у фазу Президентських перегонів і робота над законопроектом та над його лобіюванням у Верховній Раді припинилася. [a.gov. ua/pls/ radas_ gs09/gol_karta_za13?g_id=7086]
До законопроекту «Про доступ до публічної інформації » повернулися лише через рік, і 17 червня 2010 р. Комітет свободи слова та інформації ВРУ рекомендував Верховній Раді України прийняти його в другому читанні та в цілому. Проте 6 липня 2010 р. Головне юридичне управління, проаналізувавши підготовлений до другого читання законопроект, винесло свої зауваження та зробило висновок, що законопроект потребує суттєвого доопрацювання та внесення на повторне друге читання. 7 липня цього ж року був поданий вже оновлений законопроект, із врахуванням усіх рекомендацій та зауважень профільних комітетів. Головне юридичне управління ВРУ у своєму висновку хоч і зауважило удосконалення окремих норм законопроекту, усе ж вдруге постановило, що законопроект потребує суттєвого доопрацювання перед внесенням на розгляд Верховної Ради України. І знову 9 липня 2010 р. Верховна Рада не підтримала його у другому читанні та в цілому.
21 жовтня 2010 р. проект закону, відкоригований, був внесений до порядку денного Верховної Ради України – розгляд проекту закону було перенесено на 2 листопада. Однак 2 листопада закон не було внесено до порядку денного засідання парламенту, а перенесено на 5 листопада. На засіданні парламенту
5 листопада перший заступник голови Верховної Ради Адам Мартинюк зачитав лист голови комітету з питань свободи слова та інформації Андрія Шевченка, у якому він просив перенести розгляд цього законопроекту на наступний пленарний тиждень. Разом з тим, у парламенті був зареєстрований і альтернативний проект закону про доступ до публічної інформації, підготовлений групою авторів, серед яких члени фракції Партії регіонів Олена Бондаренко, Володимир Ландик. Законопроект розглядався 16-19 листопада 2010 року, знову був не прийнятий.
[a.gov/ua/pls/zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511=33015]
13 січня 2011 року Верховна Рада ухвалила в цілому закони про доступ до публічної інформації та про внесення змін у деякі законодавчі акти щодо забезпечення доступу до публічної інформації. За основу законопроект про доступ до публічної інформації був ухвалений 30 листопада 2010 року. Президент України Віктор Янукович підписав закон 3 лютого. За правила доступу до публічної інформації проголосували 412 народних депутата, а за зміни до законодавчих актів з цього ж питання – 408 парламентаріїв. Закони прийняті в цілому, без внесення до них поправок.
Редакція Закону України про доступ до публічної інформації, який було прийнято 13 січня 2011 р. відрізняється від редакції законопроекту, яка була підготовлена станом на червень і, яка не була підтримана Верховною Радою України у липні 2010 р. ( див. Додаток 1)
Всі ці зміни можна поділити на: 1) формальні редакційні правки, що не вплинули на сутність норм і лише покращили стиль мови закону; 2) зміни, що погіршили законопроект про доступ до публічної інформації, а саме із законопроекту було вилучено ряд важливих норм, які були суттєвими гарантіями забезпечення права на доступ до публічної інформації, а саме ( їхній виклад здійснено не за нумерацією статей, а ступенем їх важливості для забезпечення та захисту права на доступ до інформації):
1. Революцію у сфері інформаційної відкритості в Україні повинна була зробити норма відповідно до якої відкритою з дня прийняття рішення ставала навіть службова інформація: 1) що міститься у документах суб’єктів владних повноважень і становить внутрішньовідомчу службову кореспонденцію, доповідні записки, рекомендації, якщо вони пов’язані з розробленням напрямів діяльності установи, процесом прийняття рішень і передують їх публічному обговоренню та/або прийняттю; 2) зібрана у процесі здійснення контрольних або наглядових функцій органами державної влади;
Це означало, що майже вся службова інформація після прийняття рішення ставала відкритою для громадськості, тобто дуже обмежений сегмент інформації, про діяльність влади був би не доступним, адже навіть доповідні записки, мотивація чому приймається те чи інше рішення, після його ухвалення ставала б автоматично доступною для громадськості, проте на жаль цю норму із законопроекту було вилучено. Отже, прийнятий закон про доступ до публічної інформації не містить норми відповідно до якої після прийняття рішення інформація, що була віднесена до службової інформації доступ до, якої було обмежено стає відкритою. А це означає, що в разі, якщо інформація все таки буде віднесена до службової інформації для того, щоб журналіст чи скажімо пересічний громадянин отримав доступ до неї необхідно буде звертатися до суду;
2. Відповідно до попередньої редакції законопроекту проголошувалося правило, відповідно до якого право на доступ до публічної інформації гарантувалося «доступом до засідання колегіальних суб’єктів владних повноважень, крім випадків, передбачених законом», втім під час погодження законопроекту про доступ до публічної інформації народні депутати були категорично проти такої редакції, і погодилися зберегти цю норму лише за умови, що слово «законом» буде замінено словом «законодавством», тобто зараз ця норма виглядає таким чином: «доступом до засідань колегіальних суб’єктів владних повноважень, крім випадків, передбачених законодавством». Різниця між цими нормами очевидна, адже відповідно до рішення КСУ від 09.07.1998 (справа про тлумачення терміна “законодавство”) «…термін “законодавство” треба розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, Укази Президента України, Декрети і Постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України…», отже термін «законодавство» значно ширше від терміну «закон». Крім того незрозуміло чому було прибрано слово «вільним», тобто якщо раніше було записано «вільним доступом», зараз залишили слово «доступом».
3. У попередній редакції законопроекту про доступ до публічної інформації містилася норма, яка встановлювала, що не відносяться до інформації з обмеженим доступом біографічні дані та декларація про доходи осіб та членів їхніх сімей, які: 1) претендують на зайняття чи займають виборну посаду в органах влади; 2) займають посаду державного службовця, службовця органа місцевого самоврядування першої та другої категорії. Втім у прийнятій редакції закону про доступ до публічної інформації, мова вже йде лише про декларації про доходи, а фраза «біографічні дані» було вилучено.
4. Відповідно до редакції законопроекту станом на 07.07 2010 з метою виконання закону про доступ до публічної інформації та реального здійснення парламентського контролю за забезпеченням розпорядниками інформації права на доступ до інформації пропонувалося щоб Уповноважений з прав людини з цією метою в межах свого секретаріату та бюджету створив спеціальний підрозділ з контролю за здійсненням права на доступ до інформації.
5. Крім того, в закон про доступ до публічної інформації закладено протиріччя, а саме у законі передбачена дуже вагома гарантія забезпечення доступу до інформації - норма, відповідно до, якої обмеженню доступу підлягає інформація, а не документ. Якщо в документі міститься інформація з обмеженим доступом, то для ознайомлення надається інформація, доступ до якої не обмежений (ч. 7 ст. 6 ). Втім, ч. 3 ст. 9 передбачає, що документам, що містять інформацію, яка становить службову інформацію, присвоюється гриф “для службового користування”, а це вже означає, не можливість надати хоча б частину інформації із цього документу.
6. Із закону було вилучено визначення суспільно значущої інформації.
[ссылка скрыта]
Таким чином, законопроект про доступ до публічної інформації пройшов складний і тривалий шлях. Умовно ми можемо поділити історію його створення і прийняття на два етапи:
- 14 березеня 2008 року (створення Міністерством юстиції України робочої групи з підготовки законопроекту „Про доступ до публічної інформації”) – осінь 2009 року (Президентські вибори);
- 17 червня 2010 року (Комітет свободи слова та інформації ВРУ рекомендував Верховній Раді України прийняти законопроект «Про доступ до публічної інформації» в другому читанні та в цілому) – 13 січня 2011 року (Верховна Рада ухвалила в цілому закони про доступ до публічної інформації та про внесення змін у деякі законодавчі акти щодо забезпечення доступу до публічної інформації ).