Geum.ru

Конституції України, яка має виняткове значення у новітній українській історії та зайняла пріоритетне місце серед безцінних надбань української правничої думки

Вид материалаУрок
Подобный материал:


Матеріали до загальнообов’язкового

Дня інформування населення

29 червня 2010 року


Конституційний процес в Україні:

історія, уроки, практика


28 червня виповнюється 14 років Конституції України, яка має виняткове значення у новітній українській історії та зайняла пріоритетне місце серед безцінних надбань української правничої думки. Прийняття Основного Закону надало потужний імпульс для усвідомлення кожним з нас належності до єдиного українського етносу, започаткувало якісно новий етап становлення української державності.


Конституція увінчала довгий і тернистий шлях українського народу щодо утвердження основ та законів своєї держав­ності. Ще за часів Київської Русі на віче укладалися договори між князем і народом, князем і його дружиною, що відображено в різних редакціях «Руської Правди».

Першою писаною і прийнятою Консти­туцією України були «Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького», складені як договір між гетьманом Пилипом Орликом і Військом Запорозьким у 1710 році. У тексті розглядалися питання віри; православ’я визнавалось панівною релігією в державі; задекларовано відновлення автокефалії; визначено кордони держави; прийнято зобов’язання про збереження її територіальної цілісності. Конституція певною мірою дотримувалася ідей розподілу влади: законодавча мала належати Раді, куди б увійшли представники всіх верств козацтва, виконавча – гетьману, судова – Генеральному суду. Важливими були статті, присвячені соціальним правам козацтва та їх родин. Хоча Конституція діяла лише до 1714 року, однак вона залишила в історії слід як перша Конституція демократичного суспільства.

У подальшому в Україні розроблялися такі конституційні проекти, як «Начерки конституції республіки» одного з чле­нів Кирило-Мефодіївського товариства Георгія Андрузького (1827 р.) та більш докладний проект Конституції України під назвою «Вольный союз». Його розробив у 1884 році український вчений і політичний діяч Михайло Драгоманов.

Реальний конституційний процес в Україні розпочався з поваленням самодержавства та організацією Української Центральної Ради. Визначними документами даного періоду були І-й універсал Ук­раїнської Центральної Ради від 23 червня 1917 року, ІІ-й універсал від 16 липня 1917 року, ІІІ-й універсал від 20 листопада 1917 року та ІУ універсал від 22 січня 1918 року. 29 квітня 1918 року Мала Рада схвалила проект Конституції УНР, котра у зв’язку з відсутністю промульгації й оголошення не набула правової чинності. У ній законодавчу владу здійснювали Всенародні збори, виконавчу – Рада Міністрів, судову – Генеральний суд, що обирався парламентом. У документі проголошувалися демократичні права та свободи громадян, забезпечувалися права національно-персональної автономії національним меншинам, передбачалося їх інституційне представ­ництво, новий адміністративно-територіальний поділ. Конституція не передбачала посаду голови уряду та держави.

Новий етап конституційного розвитку Ук­раїни розпочався з встановленням ра­дянської влади. 10 березня 1919 року у Харкові було затверджено Конституцію УСРР, де не йшлося про розподіл влади. Державною формою диктатури пролетаріату Конституція визначила Республіку Рад, у якій уся влада мала належати пролетаріату, біднішому селянству та червоноармійцям. У документі суворо регламентувалося виборче право, а про судову владу не згадувалося.

У травні 1929 р. XI Всеукраїнським з’їздом Рад прийнято нову Конституцію УСРР, в якій зазначено, що вона входить до СРСР і є соціалістичною державою робітників і селян. Тут збережено певні права за УРСР – ухвалення власної Конституції, територіальне верховенство, творення власних інститутів влади, питання громадянства, визнання вищості союзного законодавства над республі­канським.

Наступною Конституцією стала прийнята у січні 1937 році Конституція УРСР, що проголосила перемогу соціалізму в Україні, непорушність соціалістичних виробничих відносин і морально-політичну єдність українського народу. Як і раніше, тут не було реального поділу влади, а найвищою владою декларувалася Верховна Рада, що водночас із Президією здійснювала законодавчу діяльність, обирала уряд і контролю­вала його.

Останньою радянською Конституцією стала Конституція УРСР 1978 року, за якою Україна формально визнавалася суверенною соціалістичною державою, об’єднаною водночас у Радянський Союз. У Конституції затверджено керівну роль КПРС у житті суспільства та держави, однопартійність, задекларовано низку демократичних прав громадян, соціальну захищеність, хоча й надалі утверджувалось панування командно-адміністративного способу керівництва й управління суспільством.

Після розпаду СРСР і здобуття нашою країною незалеж­ності розпочався новий етап у розвитку конституційного процесу в Україні. Його вихідним пунктом стало проголо­шення Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року. Важливе конституційне значення мав Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, який отримав всенародну підтримку на референдумі 1 грудня.

Прийняття 28 червня 1996 року на п’ятій сесії Верховної Ради України Конституції України стало видатною подією в історії українського народу, значною віхою у розвитку української державності.

Сам факт прийняття Конституції України засвідчив поглиблення розуміння суспільством цінності демократії, її ролі у захисті інтересів і прав людини. Центром уваги Основного Закону нашої держави стало життя людини, її здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека. Для забезпечення гуманістичної спрямованості діяльності дер­жави була утворена вся система передбаче­них Конституцією державних органів влади та місцевого самоврядування. З’явилася реальна можливість на конституційних засадах, за допомогою передбаче­них Конституцією принципів і норм, побу­дувати розвинуте громадянське суспільство. Було запроваджено європейський стан­дарт конституційних гарантій щодо прав і свобод людини, їх судовий захист на основі верховенства права включно з можливістю звертатися до Європейського суду з прав лю­дини. Україна розпочала рух до входження в європейський простір свободи та демократії. Ця подія, безперечно, стала визначальною в історії українського народу та розвитку демократичної держави. З прийняттям Конституції України розпочався новий, надзвичайно важливий етап утвердження української державності.

Проте Конституція на час її ухвалення була певним компромісом між тодішніми політичними силами, різними частинами суспільства. З часом виявилася недосконалість певних її положень, конституційні норми, що регулюють організацію вищої влади у державі, не змогли стати вагомою юридичною протидією кризовим явищам.

Після прийняття у грудні 2004 року Закону «Про внесення змін до Конституції України» та проведення парламентських виборів за пропорційною системою виникли передумови для посилення ролі парламенту й уряду у здійсненні державної влади. Термін повноважень вищого законодавчого органу збільшено з 4 до 5 років. Затверджено пропорційну систему виборів народних депутатів України. Згідно з внесеними до Конституції змінами Україна перейшла до парламентсько-президентської форми правління.

Однак ця модель конституційно-правового регулювання породила цілу низку проблем у діяльності державної виконавчої влади, протистояння між главою держави та урядом країни, спричинила невідповідність зовнішнього та внутрішнього політичного курсу країни. Не завжди положення, що декларувалися Україною у зовнішньополітичному курсі, послідовно реалізувалися на практиці.

Досліджуючи історію українських конституцій, можна дійти висновку, що їх написання було одним із ключових завдань еліти практично на всіх етапах формування Української держави. Та Конституція завжди мала радше політичний, а також світоглядно-ідеологічний характер, ніж характер класичного основного закону, нормативного акту вищої сили. Відповідно, політичні суб’єкти також сприймають конституцію як документ передовсім політичний, а вже потім як правовий. Окрім цього, чи не найважливішим питанням і дотепер залишається реалізація механізму збалансування повноважень, який закладається і регулюється, перш за все, саме нормами конституції. 

Ні у кого немає сумніву, що чинну редакцію Конституції необхідно вдосконалювати, але, крім цього, на порядку денному – судова, правова реформи та реформування місцевого самоврядування, виборчого законодавства. Також на часі – вдосконалення конституційних засад зовнішньої та внутрішньої політики.

У Посланні до Українського народу з нагоди перших 100 днів перебування на посаді Президент України Віктор Янукович наголосив на необхідності проведення курсу глибоких реформ та системної модернізації країни. Так, завданням на найближчу перспективу Президент України назвав реформу місцевого самоврядування з метою суттєвого розширення повноважень влади на місцях. Метою проведення судової реформи він назвав: «забезпечення реальної незалежності судів, суддів і судових рішень, правової захищеності громадян, боротьби з корупцією у всіх сферах суспільного життя, на всіх щаблях влади, повернення довіри суспільства до судової та правоохоронної систем». Наголосив Глава держави також і на реформуванні виборчого законодавства. «Кожен громадянин як виборець має отримати гарантоване представництво своїх інтересів, мати можливість контролювати тих, кого він обрав. Потрібно підвищити вимоги і зміцнити демократичні засади діяльності політичних партій». Звернув увагу Віктор Янукович і на реформування політичної системи, зокрема, в частині посилення прав опозиції, розбудові інститутів багатостороннього політичного діалогу, становленню політичної толерантності, виведенню української політики зі стану «боротьби всіх проти всіх».