Олександр Зайцев Війна міфів про війну в сучасній Україні

Вид материала

Документы

Подобный материал:

• Роль мас-медій у (від)творенні історичної пам’яті: наративи про Другу світову війну, 218.72kb.
• О. А., 2009 війна за війну: друга світова війна та велика вітчизняна війна у шкільних, 183.77kb.
• Перегляд досвіду українських біженців часів другої світової війни , 312.81kb.
• Друга світова війна та історична пам’ять в україні, 1171.05kb.
• Четверта світова війна, 106.51kb.
• Назва реферату: Війна США в Іраці. Причини та розв’язання проблеми Розділ, 87.54kb.
• Антична література, 176.95kb.
• «Велика Вітчизняна» І кільце змарнованого Україною історичного часу, 113.37kb.
• Національна академія наук україни інститут держави І права ім. В. М. Корецького, 1256.66kb.
• Реферат Образи Кутузова І Наполеона в романі Л. Толстого "Війна І мир", 95.87kb.

Олександр Зайцев


Війна міфів про війну в сучасній Україні


В Україні точиться боротьба за колективну пам’ять, поважне місце в якій посідає пам’ять про Другу світову війну. Було б спрощенням говорити про боротьбу «історичної правди» проти радянських фальсифікацій історії. В дійсності змагаються два міфи: радянський міф «Великої Вітчизняної війни» і український національний міф «боротьби за волю і незалежність», центральне місце в якому посідає ОУН-УПА. Пам’ять про війну є лише одним із полів битви двох історичних міфологій: української національно-державницької в консервативній, ліберальній та інтегрально-націоналістичній версіях, та проросійської з різновидами радянським, слов’янсько-православним і євразійським, які часом утворюють між собою дивовижні комбінації, коли, приміром, комуністи виступають завзятими апологетами канонічного православ’я.

Варто наголосити, що історичний міф не тотожний фальсифікації історії. Ті, хто його продукує й поширює, можуть щиро прагнути історичної правди й оперувати дійсними фактами. Проте їхня “правда” є “правдою” тільки для певної спільноти, і її цінність вбачають не у відповідності фактам, а у здатності підтримувати існування спільноти й мобілізувати її на спільні дії. Отже, під суспільним, а зокрема історичним, міфом у цій доповіді я матиму на увазі наратив, що сприяє формуванню ідеалізованого образу певної спільноти, пояснює і легітимізує її існування та спонукає її членів до солідарних дій у певному напрямі¹. Як пише Дейвід Міллер, історичні міфи виконують принаймні дві корисні функції у творенні національної ідентичності:


вони забезпечують упевненість, що національна спільнота, до якої належить особа, має міцне історичне підґрунтя, що вона втілює справжню наступність поколінь; і вони виконують моралізаційну роль, показуючи нам доблесті наших предків і заохочуючи нас бути гідними їх².


Однак саме з цими функціями історичних міфів українці мають серйозні проблеми, адже й досі точаться гострі суперечки про найбільш підставові речі. Що саме вважати історичним підґрунтям сучасної України – Українську РСР чи антирадянський самостійницький рух? Доблесті яких “предків” повинні бути для нас зразком – вояків УПА чи Червоної армії?

Вважається, що неодмінна ознака нації – наявність спільних символів і міфів, спільних героїв і святинь, почуття спільної історичної долі. Такого спільного «фонду героїчності» в Україні досі не сформовано. Для одних українців річниця Акту 30 червня 1941 р. – національне свято, для інших – символ ганебної колаборації з нацизмом. 9 травня для одних – день Великої Перемоги, для інших – символ звитяги одного окупанта над іншим. Такий стан речей робить проблематичним саме існування нації – чи має право вважати себе нацією спільнота, яка культивує взаємовиключні історичні міфи?

Радянський міф Великої Вітчизняної війни майже в незмінному вигляді успадкований від брежнівських часів і зазнав лише незначних модифікацій з огляду на сучасні політичні реалії. Згідно з ним СРСР постає уособленням сил добра, які боролися з абсолютним злом – фашизмом. Єдиним представником українського народу у війні була Українська РСР у складі Радянського Союзу. Червона армія і радянський партизанський рух, у лавах яких воювали й мільйони українців, визволили Україну від фашистських загарбників та їх пособників – українських націоналістів. Лише завдяки єдності багатонаціонального радянського народу вдалося відстояти незалежність СРСР, визволити народи Європи від фашизму і здобути Велику Перемогу, яка забезпечила вільний розвиток колись поневолених фашизмом народів, зокрема й українського. Звідси висновок – лише єдність із Росією забезпечить безпеку і процвітання України в майбутньому³.

Згідно з націоналістичною інтерпретацією, українська нація у Другій світовій війні була представлена Організацією українських націоналістів і Українською повстанською армією, яка воювала і проти Німеччини і проти СРСР. “Визволення” України радянськими військами було насправді заміною одного окупанта іншим, а перемога СРСР у війні лише закріпила цю окупацію і обернулася трагедією для українців. Хоч героїчна боротьба УПА з російсько-радянськими окупантами скінчилася поразкою, пам’ять про неї надихала наступні покоління і заклала підвалини для здобуття незалежності в 1991 р. Однак справді українською держава стане лише тоді, коли покладе в основу традиції українського визвольного руху, усунувши, нарешті, радянські і проросійські нашарування.

***

Величезний за обсягом міфологічний дискурс про війну не піддається докладному аналізу в межах короткої доповіді, тому я обмежуся текстами двох достатньо знакових авторів – Дмитра Табачника і Володимира В’ятровича. Вибір зумовлений тим, що обоє – доволі відомі історики, що виступають не тільки і не стільки в академічному, скільки в широкому публічному дискурсі, і обоє, кожен у свій час, мали (а В.В’ятрович має й тепер) можливість впливати на офіційну “політику пам’яті”.

Погляди Д.Табачника на Другу світову війну і участь у ній України представлені у книзі “Фашизм в Україні: загроза чи реальність?”⁴, яка є черговим результатом його творчої співпраці з комуністом Георгієм Крючковим і являє собою збірник статей, що публікувалися в пресі в останні роки. Загалом збірник є яскравим зразком проросійської інтерпретації як сучасної політики, так і історії, зокрема історії війни, в якій химерно переплелись радянські і слов’янсько-православні міфологеми Основна ідея книги полягає в тому, що нинішня українська влада під проводом Президента Ющенка поступово стає фашистською. Для обґрунтування цієї тези автори використовують численні аналогії з часами Другої світової війни. Особливо цікаві в цьому плані дві статті Д.Табачника – «Уроки другої світової надалі актуальні» та «Галицький шлях від Великої Перемоги».

Концепцію Д.Табачника можна підсумувати у вигляді кількох тез:

1. Для українців, як і для всього радянського народу, це була Велика Вітчизняна війна, війна на захист спільної вітчизни – СРСР.

2. У Другій світовій війні було лише дві сторони: гітлерівська і антигітлерівська коаліція, і всі хто боровся проти СРСР, були ворогами антигітлерівської коаліції, а отже спільниками Гітлера. Антигітлерівській коаліції у війні протистояли не лише Німеччина та її союзники, а й «ОУН, УПА, СС «Галичина», прибалтійські, голландські, французькі, норвезькі та інші есесівці, що не дозволяє сьогоднішнім коректувальникам історії відмити від крові і ганьби ще живих колабораціоністів»⁵.

3. Жодних суперечностей з гітлерівцями в українських націоналістів ніколи не було. Націоналісти, які “в переважній більшості своїй прибули в обозах вермахту з Галичини”, були не просто колабораціоністами, а головними виконавцями злочинів окупаційної влади в Україні⁶.

4. Перемога радянського над нацизмом – основа нашої національної історичної пам’яті: «Для нас така святиня, серцевина історичної пам’яті – пам’ять про Велику Перемогу, що не дозволяє (незважаючи на задіяння всієї потуги держапарату) перетворити країну в заповідник націоналістичного тоталітаризму»⁷.

5. Пам’ять про Перемогу важлива для ідентичності нашої цивілізації в її протистоянні експансії Заходу: «Велика Перемога – це сьогодні наш останній цивілізаційний рубіж оборони, і, відстоюючи його, треба розуміти, що дальший відступ стане зрадою предкам, самим собі, знищенням України, за яку в Велику Вітчизняну віддали життя мільйони»⁸.

В дійсності міф “Великої Вітчизняної війни” і “Великої Перемоги” потрібен Д.Табачнику, насамперед, як інструмент політичної боротьби. Не випадково його статті про війну рясніють аналогіями з сучасністю: США – “новий заокеанський рейх”, націоналісти служать Гітлеру, як їх нащадки Джорджу Бушу, “майданна” політика – калька окупаційної, ідеологія “помаранчевого” режиму запозичена у Ґеббельсівських пропагандистів, Ющенко – “фюрер України”, а головними носіями абсолютного зла і тоді, й тепер виступають галичани. Взагалі тексти Д.Табачника, що ввійшли у збірник, пронизані неприхованою відразою до галичан, а саме слово “галицький” викликає у автора асоціації зі “смрадным фашистским мирком изменников и палачей”⁹ (я не спромігся адекватно перекласти цей публіцистичний перл українською).

Що ж до “позитивної” частини концепції Д.Табачника, то вона зводиться до того, що міф “Великої Вітчизняної війни” і “Великої Перемоги” і для українців повинен залишатися головним національною святинею, основою історичної пам’яті народу. Що цей самий міф є державно-консолідуючим міфом сучасної Росії, автора не засмучує, ба навпаки, адже ідея “цивілізаційної єдності” з Росією лежить в основі його історичних поглядів.

Із досвіду Польщі, Прибалтики і Фінляндії Д.Табачник виводить головний урок Другої світової війни: «не можна жити поруч з великою військовою державою і не враховувати її інтереси, не кажучи вже про те, щоб на «задньому дворі» Росії провадити антиросійську політику»¹⁰. Висновок очевидний – оскільки Україна перебуває на «задньому дворі» Росії, вона повинна узгоджувати свою політику з інтересами великої сусідки.

***

У статті В.В’ятровича, вміщеній у “Дзеркалі тижня” до сімдесятиріччя початку Другої світової війни, знаходимо найпослідовніше обґрунтування необхідності власного українського міфу про війну – саме як міфу, хоч автор воліє вживати термін «національне бачення». Стисло виклавши «національні бачення» війни в польському, російському, британському, французькому й американському варіантах, В’ятрович підсумовує:


Як бачимо із цих коротких викладів, так зване національне бачення — це суміш об’єктивних історичних фактів, суб’єктивних поглядів і навіть певних національних табу. Їх об’єднують бажання підкреслити жертовність і героїзм саме своєї нації, її внесок у перемогу над вічним злом (цим злом є все, що пов’язане із ворогом, власні солдати були — за поодинокими винятками — носіями добра), спроби забути про певні незручні проблеми, що можуть порушити цілісність концепції (пакт Молотова—Ріббентропа, уряд Петена, тотальні знищення німецьких міст чи атомне бомбардування Хіросіми і Нагасакі). Попри зазначені хиби, згадані концепції дуже важливі, оскільки виконують роль своєрідного суспільного консенсусу, що залишає з’ясування окремих деталей чи особливостей минулого професіоналам-історикам. (…)

Чи потрібна така концепція Україні? Гадаю, що так, адже «святе місце порожнім не буває» — відсутність власного погляду на місце і роль українців у цій війні означатиме, що нам нав’язуватимуть чужі. Що активно й відбувається вже багато років через пропаганду так званої «Великої вітчизняної війни»¹¹.


Таким чином постулюється необхідність української концепції війни, яка була б сумішшю «об’єктивних» історичних фактів і суб’єктивних поглядів, представляла б українців носіями добра у боротьбі з вічним злом і накладала табу на «незручні» для українців проблеми. Таке «національне бачення» було б нічим іншим, як класичним історичним міфом.

Пропоновану В.В’ятровичем концепцію можна звести до кількох ключових тез.

1. Слід відкинути успадковане від радянських часів чорно-біле бачення Другої світової війни, базовий принцип якого — «дихотомічний поділ на «наших» (Червону армію, чи сьогодні вже Антигітлерівську коаліцію) і «німців» (усі, хто проти «наших»)».

2. В рамках Другої світової в Україні точилася не одна, а кілька воєн: німецько-польська 1939-1945 рр., німецько-радянська 1941-1945 рр., підпільна польсько-українська 1942-1947 рр. і підпільна радянсько-українська 1939-1954 рр. (симптоматично, що В.В’ятрович не включає до цього переліку німецько-українську війну – чи означає це, що бойові дії УПА проти німців автор не вважає вартими уваги?).

3. Єдиним справді українським суб’єктом у роки Другої світової війни був український визвольний рух, представлений у політичному відношенні ОУН Степана Бандери, а у військовому – УПА. Цей рух у ході війни переріс у загальнонаціональний. Усі інші суб’єкти війни на території України, включно з Червоною армією і радянським партизанським рухом, були «нашими противниками».

4. І Німеччина з її союзниками, і країни антигітлерівської коаліції вдавалися до дій, що кваліфікуються як військові злочини, і жоден учасник війни не може претендувати на роль носія абсолютного добра.

5. Війна стала для українців національною трагедією, яку не слід прикривати «прапором міфічної перемоги»¹².

У цих тезах багато слушного, зокрема, я цілком згідний з необхідністю переглянути дихотомічне «чорно-біле» бачення історії війни. Проте концепція В.В’ятровича не долає «чорно-білої» візії, лише інакше розподіляє кольори.

Погоджуюся, що єдиним самостійним українським суб’єктом війни був український визвольний рух (не тільки бандерівський). Але це не означає, що лише ОУН та УПА представляли українську націю. Теза, що в ході війни визвольний рух переріс у загальнонаціональний, видає бажане за дійсність. Справді, в лавах УПА були представники всіх регіонів України, проте базою повстанського руху завжди залишалися західні області. Не можна ігнорувати того факту, що значно більша кількість українців воювала у складі Червоної армії та радянського партизанського руху, і багато хто з них цілком свідомо ототожнював себе з радянською Україною. Тому впроваджений В.В’ятровичем термін «підпільна радянсько-українська війна 1939-1954 рр.» спрощує і міфологізує реальну картину протистояння.

Слушно й те, що багато дій усіх без винятку учасників війни можна кваліфікувати як військові злочини. Але все ж є принципова різниця між Голокостом і тими жорстокостями, що їх чинили учасники антигітлерівської коаліції. Будь-яке «національне бачення» історії Другої світової війни повинне визнати, що саме гітлеризм тоді становив найбільшу загрозу для людства. Саме тому перемога над ним була не «міфічною», як пише В.В’ятрович, а цілком реальним і важливим здобутком усіх народів Європи, в тому числі й українського.

До честі В.В’ятровича варто зауважити, що його текст значно менш агресивний щодо опонентів, ніж статті Д.Табачника, і не містить ксенофобських випадів проти мешканців окремих регіонів України. Тим не менше він є таким самим зразком свідомого конструювання історичного міфу, що й тексти Д.Табачника та його однодумців.

Утім, «національне бачення» Другої світової війни, яке пропонує В.В’ятрович, не тільки надмірно «коригує» історичні факти, а й не досягає цілей, заради яких творяться історичні міфи – сконсолідувати націю і збудити національну гордість. Цілком очевидно, що в сучасній Україні жодна консолідація довкола міфу ОУН-УПА (причому Червона армія зараховується до «наших противників») неможлива. Крім того, культивування самих лише національних трагедій і відмова від співпричетності до перемог формує не національну гордість, а комплекс «вічно битої» нації.

***

З проблемою браку суспільного консенсусу щодо історичних міфів доводилося якось давати собі раду українській владі, починаючи від Леоніда Кравчука і закінчуючи Віктором Ющенком. Впродовж вісімнадцяти років незалежності влада з різними варіаціями використовувала один рецепт – поєднання радянського і національного міфів війни з поступовим зміщенням акцентів у бік національного міфу. Сучасний проект цілеспрямованого формування історичної пам’яті, що активно втілюється в життя за президентства В.Ющенка¹³, намагається інтегрувати в національно-державницьку інтерпретацію історії елементи радянського міфу війни, позбавивши їх проросійської спрямованості і наповнивши українським змістом. Головна мета авторів проекту – об’єднати українське суспільство, розколоте серед інших чинників ще й різними варіантами історичної пам’яті про війну. Проте поки що великими успіхами на цьому поприщі похвалитися не можна: війна міфів триває.

Ющенка та його дорадників нерідко критикують за недостатній радикалізм у питаннях історичної пам’яті: мовляв, слід рішуче відмовитись від радянських термінів «Велика Вітчизняна війна», «визволення», яке насправді було заміною одного окупанта іншим, від святкування Дня Перемоги, адже для українців та інших поневолених народів це була не перемога, а поразка. З деякими елементами цієї критики варто погодитись, як-от щодо вживання на офіційному рівні і в підручниках терміну «Велика Вітчизняна війна», але загалом такий радикальний перегляд інтерпретацій війни видається хибним історично і небезпечним політично. Теза про те, що сталінський режим був нічим не кращим, а може й гіршим за гітлерівський, почасти слушна стосовно внутрішньої політики обох режимів, але в роки війни саме гітлерівський режим становив головну небезпеку для Європи й світу, і перемога над ним за великим рахунком була перемогою демократичнішого і гуманнішого шляху розвитку людства, до якого згодом прилучилася і Україна.

Слабкість офіційного проекту формування історичної пам’яті не в недостатньому радикалізмі, а в тому, що він не виходить за рамки історичної міфології, намагаючись поєднати міфи, які є, по суті, несумісними. Вихід можливий лише у принциповій деміфологізації історії війни. Суперечки про те, кому слід ставити пам’ятники, а кого таврувати ганьбою, повинні поступитися спробам зрозуміти глибинні мотиви вчинків людей минулого, які не вкладаються у прокрустове ложе героїко-романтичних інтерпретацій.

Чи можна примирити між собою тих українців, які святкують 9 травня, і тих, які відзначають 30 червня і 14 жовтня? Можна і треба, але для цього необхідно остаточно подолати традицію чорно-білого бачення світу, яке передбачає майже побожне ставлення до тих, кого вважають героями, і безапеляційне засудження тих, чия позиція була іншою. Говорячи словами Наталі Яковенко, не слід постулювати одновимірну «правду», зараховуючи частину власного народу до «зрадників» чи «відступників», а «шукати спільні ціннісні параметри для носіїв різних переконань, різних уявлень про патріотичний обов’язок, різних спонук»¹⁴.