Geum.ru

Париж, 21-22 листопада 2003 року

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
ссылка скрыта


© КРИТИКА.  12 2003 рік  


Piк VII, число 12 (74)/2003

Ален Безансон

Ретроспектива безпам’ятства

Друкуємо з незначними скороченнями промову, виголошену на жалобній церемонії в рамках міжнародного колоквіюму «Український голод: геноцид у пошуках визнання» («La famine de 1932–1933 en Ukraine: un gėnocide en quěte de reconnaissance») –
Париж, 21–22 листопада 2003 року.

Переклав з французької Олег Хома.

 Найзагадковішою обставиною, пов’язаною з українським голодомором-геноцидом, є не мотиви і не механізми його здійснення, а надприродна глухота Заходу, який ніби не хотів і не хоче нічого знати. 

 На жаль, однією з причин цієї глухоти є прагнення до амнезії й амністії комунізму, що, як такий, ніколи не був засуджений ані в Україні, ані в будь-якій іншій країні, де він здобував владу. А на Заході? Те саме й на Заході, і то через просту причину. Нацизм практикував рабство і масові вбивства. Але він, попри те, що був націонал-соціялізмом, не докладав зусиль, аби його зарахували до лівого табору, а комуністична пропаґанда успішно зарахувала його до табору правого. Комунізм теж практикував рабство і масові вбивства. Але він подбав зарахувати себе до лівиці, тобто – долучитися до справи проґресу, великодушности, справедливости, а Захід уважав, що це в цілому гарна справа. <...> 

 Тривалий час бувши професором російської історії, я цікавився історією України. Це майже суперечність. Найперше, що вражає, коли спеціялізуєшся на історії Росії, – це дивна відсутність України в бібліотеці. Безліч книжок про Росію, СССР, і на цьому тлі – вельми рідкісні книжки про Україну (втім, кілька років тому вони почали з’являтися). Класики російської історичної науки розглядають Україну як частину Росії, як землю, чия неминуча доля – приєднатися до єдиної та неподільної Росії. Про совєтських істориків я взагалі не згадую, бо коли йдеться про Україну, це не історики. Те саме тривалий час можна було сказати і про російську історіографію, писану іноземними мовами, адже вона перебувала в полі магнетизму російського державного центру, петербурзького, а згодом – московського.
 Історією України я зацікавився, міркуючи над очевидним фактом. Україна – ключ і умова існування російського імперіялізму. Московську імперію започаткувало взяття Казані 1552 року, що відкрило шлях до південно-східних степів і Сибіру. Проте заволодіння цими неозорими територіями не мало далекосяжних наслідків для російського режиму, адже російський і татарський стилі урядування не надто різнилися. До того ж ці території були майже не залюдненими і не вплинули на стихійну еволюцію російської держави. Коли вона заходилася вестернізуватися за допомогою революційних засобів, до яких вдався Пьотр Великий, Сибір пішов за нею без жодного примусу чи заохочення. Сибір був продовженням Росії, простою сферою розширення її цивілізації, тут не йшлося про імперське панування. Якщо Росія стала нацією в модерному европейському значенні цього слова, Сибір був її частиною.
 Натомість завоювання України перетворило Росію на імперію. Україна XVII століття вже була частиною імперії, великої польської імперії, яка простяглася до Чорного моря, відтак – до погано контрольованих кордонів Османської імперії. Саме там спалахнуло козацьке повстання, що завершилося переходом 1653 року козацької держави під протекцію царя Алєксєя Міхайловіча. За Петра Великого й особливо Єкатєріни II протекція перетворилася на колоніяльний режим. Жорсткий контроль і фактичний статус колонії для переселенців потроху адміністративно прив’язали її до Росії. Але вона не була Росією. Вона зберегла аристократію, виховану польською культурою, мову, літературу (великою прикрістю для неї було те, що Гоголь, один із її синів, не писав по-українському), рештки протонаціональної церкви (уніятство), історичні спогади. Вона достатньою мірою зберегла свою самобутність при тому, що її спокійне існування вимагало, аби імперія просунулася за її межі, тобто поглинула вже саму Польщу, й у XVIII столітті таке поглинання, шматок за шматком, відбулося. Російська імперія народилась і продовжила розширюватись у XIX столітті. Проте за імперську структуру доводиться платити: вона надзвичайно ускладнює політичну еволюцію. Ця структура зі своєї природи авторитарна, бо зорієнтована на панування, на комплектування і формування органів, призначених володарювати, відповідно, їй немає діла до свободи. 



Мітинг жінок, присвячений вступові селян до колгоспів 
(село Карасівка харківської області, 1932 рік)

 На початку XX століття Росія дуже змінилася. Кріпацтва вже не було, стрімко пішла вгору модерна економіка, навіть самодержавство почало відступати перед представницьким устроєм. Однак імперія залишалась імперією і вся пізніша еволюція прямувала до імперської мети. Відчувалося, що перехід до модерного режиму, падіння самодержавства – ознаки розпаду імперії, але саме цього не бажав російський націоналізм. Просвічені класи бажали кінця Старого Режиму, але аж ніяк не кінця Імперії. Цього не хотіли ні ліберали, ані навіть революціонери. 

 Режим та Імперія розвалилися разом у 1917 році. Лєнін і більшовики були єдиними, хто на словах відмовився від імперії. Втім, найпершим клопотом Лєніна в 1918 році були переговори про виведення німецьких військ з окупованої ними України. З усіх частин колиш-ньої імперії це була перша, яку він відвоював. Тож від цієї миті СССР знову набув форми імперії. Комуністична ідея, ідея абстрактна, утопічна, що потребувала підживлення реальнішими й природнішими пристрастями, потроху перестала бути тією силою, що об’єднувала нову імперію, хоча комунізм і залишився на прапорі. Такою пристрастю знову став російський націоналізм. Імперія розширилася, але 1991 року розвалилася разом із комуністичним режимом. Вирішальний момент цього розвалу – не відокремлення балтійських країн, Центральної Азії і Кавказу, а нове відокремлення України. 

 Чому? Бо її незалежність свідчить, що Росія може стати, нарешті, нацією, що вона може еволюціонувати як нації европейські, що, поза жахливими дужками комунізму, ця еволюція може, нарешті, повернутись у той пункт, де її було перервано, у жовтень 1917 року, і привести до створення Нового Режиму – представницького й ліберального, з правильною і здоровою ринковою економікою та демократією. Ось що дало Збіґневу Бжезинскі підстави написати, «що поява незалежної України була однією з трьох найголовніших геополітичних подій XX століття, після розпаду в 1918 році Австро-Угорської імперії та поділу Европи на два блоки у 1945-му». 

 Дванадцять років по тому видається, що ці чудові перспективи жахливо загрожені. Є три підстави так думати.
 Перша з них – еволюція Росії не виправдала сподівань. Комунізму не засуджено, в Росії не відбулося нічого схожого на суд совісти, що його пережила після падіння нацизму Західна Німеччина. Жодного комуністичного керівника не покарали за замахи на життя і свободу співгромадян чи підкорених народів. Навіть навпаки, владу захопила найпорочніша, найтренованіша, найзлютованіша корпоративним духом, найпросякнутіша комуністичним вихованням частина Партії – КўБ. Захопивши багатства країни, привладна команда домоглася визнання своєї власности на них і леґітимації через легко маніпульоване всезагальне волевиявлення. Вона встановила авторитарну і водночас скорумповану систему врядування, яка майже не залишає шансів на те, що від права й свободи народиться громадянське суспільство. Знову еволюція, якої так очікував світ, виявилася надовго заблокованою. Комуністичну ідеологію, мертву ось уже пів століття, не відкинули з презирством, як це сталося з ідеологією нацистською. Від неї просто відійшли. Та цей відхід не стосується комуністичних методів урядування, спокійно вживаних і надалі, бо нові правителі інших не знають. Вони дбайливо оберігають пам’ять Лєніна, Дзержинського, Сталіна, шанованого за те, що підтримав славу й могуть російської держави. Моральний ідеал, покликаний зцементувати Росію, запалити вогонь у серці глибоко фаталістичного і здеполітизованого народу – не любов до свободи, а любов до могутности, до національної величі, тобто знову російський націоналізм і його релігійний двійник, церква Московського патріярхату. Формула маркіза де Кюстіна – «раб навколішках мріє про світову імперію» – нарешті знайшла своє застосування, навіть якщо світова імперія стала остаточно недосяжною. Адже її місце заступив інший проєкт: відновити російське панування на всіх тих землях, що колись належали Совєтському Союзові. Російський натиск поширюється в усіх напрямках. Він досягає успіху там, де це легко, наприклад, у Білорусі й частково на Кавказі. У Балтії й у Центральній Азії він виявляє себе обережніше. Але головною метою, безперечно, є Україна. Все годиться, аби знову здобути її: економічний тиск, іредентизм росіян в Україні, постійна блокада з боку Придністров’я та Молдови (яку Росія поступово поглинає), саботування реформ, які намагається здійснити український уряд, маніпулювання релігійним розколом, поліційне та військове проникнення – задіяно всю гаму можливих засобів тиску. Російська дипломатія вважає, що час – її союзник. З розважливістю і проникливістю вирощує вона свої квіти. Громадська думка – на її боці. В цілому російський народ вважає, що відокремлення України – тимчасова аберація, й тому відмовляється зважати на нього як на щось реальне. Загальну думку добре виражає стогін Солженіцина з цього приводу. 

 Другою підставою для занепокоєння є нечисленність і хиткість тих міжнародних опор, на які могла б розраховувати Україна. Єдиний «вільний» кордон – з боку Польщі. На щастя, здається, тягар суперечностей, що розділяє ці дві країни, «полегшав» і вреґулювання цілком можливе. В усякому разі, стосунки нині добрі. Але Польща має досить власних труднощів, щоб спромогтися взяти на себе ще й українські. Далі розкинувся Европейський Союз. За винятком Німеччини, яка пам’ятає про старі зв’язки, він іґнорує Україну. У питаннях своєї безпеки вона може розраховувати лише на Сполучені Штати. Однак здається очевидним, що від часу появи тез Бжезинскі, що їх нині вже не назвеш новими, інтерес до України й навіть просто розуміння її істотної значущости помітно поменшали. Напад 11 вересня 2001 року став для України більшою катастрофою, ніж для Сполучених Штатів. Вони надто зблизилися з Росією (яка, до речі, не змарнувала цієї нагоди) і тепер поглядають на всі «погані» вчинки Владіміра Путіна із розчуленою поблажливістю. А той розподіляє ролі в чудово спланованій грі, і завжди метка російська дипломатія виконує ту, що відведено їй, незворушно і бездоганно. Я не надто добре обізнаний із тим, чи справді Сполучені Штати полишили Україну, проте їхні дії справляють таке враження і, що є ще гіршим, в України це враження вже склалося. Це не те, що може її підбадьорити. 

 Третьою, набагато істотнішою підставою, є та ситуація невизначености щодо самої себе, в якій опинилась Україна.
 Поодинокі праці, з яких ми впродовж тривалого часу дізнавалися про цю країну, дотримувалися класичної націоналістичної схеми. Україна, мовляв, завжди існувала, її ідентичність могла поблякнути через чужоземні загарбання, що змінювали одне одного, проте після здобуття незалежности візьме гору її вічна національна форма. Це схема того самого штибу, що й схема польського чи ірландського націоналізмів XIX століття. Проте вона хибна. 

 Ця схема виявилася доречною щодо Польщі, яка була великим королівством і пам’ятала про це. Чи була вона доречною щодо Ірландії? Ця країна значною мірою втратила свою мову і цим схожа на Україну. Натомість її національне почуття спиралося на релігійну єдність. Ірландія, зазнаючи принаймні не меншого гноблення, ніж Україна (не такого «дикого», але, мабуть, невблаганнішого), спромоглась одначе зберегти своїх провідників, достатньо освічену еліту. Ця еліта не могла сподіватися якоїсь кар’єри в Англії, де католикам-ірландцям відведено було виконувати роль робітників. Не ввійшла вона й до еліти Сполучених Штатів, де витворилася ще одна Ірландія, повноцінна і спроможна допомагати матері-батьківщині. Проте ірландський селянин, коли, нарешті, він спромігся звільнитись (а кілька десятиліть по тому здобула незалежність й Ірландія), перетворився на свідомого громадянина і ніколи не прагнув повернутися до Англії. Та й Англія не бажала такого повернення, а в англійській літературі й політичній думці завжди, принаймні від часів Свіфта, існувала потужна течія, що прагнула допомогти Ірландії. Дуже хотілося б, аби така течія заіснувала в Росії. Відомо, що від двадцятих років Ірландія – це країна з найдинамічнішою економікою в Европі, і що пересічно колишній злиденний орендар став особисто багатшим за англійця.
 Націоналістичні історики сподівалися схожої долі й для України. Та вони помилялися. 

 Назагал є дві головні перешкоди формуванню української нації. Передовсім, вельми задавнений брак еліти. За польських часів українські аристократи полонізувалися, тож національне почуття мало сповіщатися іншим каналом – через отаманів і козацьке військо. Російська епоха позначилася систематичнішими руйнуваннями. Спочатку – ліквідацією козацтва. Потім – польської або полонізованої аристократії. Найкращі сили еліти було поставлено на службу російській державі. Україна була для Росії резервуаром кадрів, бо хоч яким скромним був її інтелектуальний розвиток у затінку Польщі, він усе-таки перевищував інтелектуальний розвиток Росії. Російська держава вимагала лише лояльности, православної віри, російськомовности: ці умови відкривали шлях до адміністративної кар’єри в імперії. Те ж саме бачимо й за совєтської епохи, яка поєднувала жорстокі тоталітарні репресії супроти еліти, підозрюваної у «буржуазному націоналізмі», з закликом залучатися до комуністичного апарату. Що ж стосується «народу», який мав би висунути цю еліту, то він, зазнавши величезних жертв, втратив таку спромогу. Українське селянство винищувала громадянська війна, колективізація, воно жорстоко постраждало від штучно організованого голодомору, витримало головний тягар нацистської окупації, а одразу по війні – ще один голодомор і нові репресії. Воно було також зрусифіковане, бо той, хто розмовляв українською, прирікав себе на належність до найнижчих і найзневаженіших категорій населення. Мабуть, жодна нація (окрім білорусів) не зазнала за комунізму настільки глибокої руйнації, як українська.
 Інша перешкода – реальне і дбайливо культивоване Росією роз’єднання українського народу. Він розривався між двома полюсами: західним, де панував католицизм, прихисток української мови та ідеї, і східним, де панувало православ’я, – глибоко зрусифікованим, якщо не цілковито російським. Між цими двома полюсами містилося «болото», яке відчувало себе коли не «українським», то принаймні київським, одеським, «місцевим», у кожному разі – не російським, хоч і російськомовним, роздертим між обома полюсами й не спроможним поки що визначитися. Саме в цьому секторі, мабуть, сформувалася більшість населення, з якої комплектувався політичний клас. Він належить до совєтського, сказати б, постсовєтського типу, він є номенклатурним і мафіозним, як і політичний клас Росії, з яким він відчуває спорідненість і швидко знаходить спільну мову, коли демократичні протести набувають небезпечної для нього сили. <...> 

 Окремо слід сказати про глибокий церковний розкол. Уніятство, що називається ще греко-католицькою церквою, об’єднує принаймні чверть християн України. <...> Близько 70% українських православних парафій перебувають під юрисдикцією Московського патріярхату, амбіції якого поширюються на всю територію колишнього СССР. Інші парафії розподілені між двома чи трьома іншими конфесіями, жодна з яких не спомоглася дістати визнання від Вселенського патріярха Константинопольського, що остерігається роздратувати Москву. Через це юрисдикція української держави не збігається з церковною юрисдикцією, що є винятком у православному світі (де загальним правилом є взаємовідповідність між нацією, церквою і державою) і становить корисне для Кремля знаряддя впливу. 

 Я знаю, що наше зібрання цього вечора насамперед релігійне і спонукає до побожного самозаглиблення. Ми молитимемось не тільки за мертвих, але й за живих, не лише за Україну вбиту, але й за ту, що намагається повернутися до життя. Нехай же, разом зі своєю пам’яттю, вона спроможеться знову здобути підставу для того, щоб жити й сподіватись.
 


 КРИТИКА. Усі права застережені. 
Відтворення, передрук матеріалів можливо лише за письмовим дозволом редакції. 
ссылка скрыта, пишіть нам: krytyka@krytyka.kiev.ua