Генеза націоналізму

Вид материала

Содержание

Подобный материал:

1 2 3

Інтелектуальні передвісники й формування ідеології

Розглядаючи історіогенезу націй, ми аналізували глобальні історично-культурні зрушення, які створили соціальні, духовні, культурні та соціально-психологічні умови для виникнення цієї нової форми організації людських спільнот, до виникнення самої ідеї «нації» в її модерному розумінні. Серед цих зрушень були «друкарська революція», яка підірвала монополію латини як інтегруючого культурного чинника всеєвропейської християнської спільноти; Реформація, що разом із «друкарською революцією» привела до секуляризації європейських мов, піднесення їхнього статусу до мов «національних» і сприяла появі «протонаціональних» церков; зміна уявлень про природу державної влади та розширення управлінських можливостей централізованої держави (також як один із наслідків «друкарської революції»); формування «протонаціональних» централізованих держав; і, нарешті, поява нового типу особистості з якісно відмінним від попереднього уявленням про світ, час і людину. Останній момент є одним із ключових у розумінні переходу від до-націоналістичної епохи до «ери націоналізму». «...У найзагальнішому вигляді, — пише Р. Шпорлюк, — націоналізм виник у суспільстві, яке (як це було у Німеччині, наприклад) під впливом друкарської революції і створеної нею «друкарської культури» стало продукувати освічених індивідів, здатних осягнути відмінність «власної нації» від інших та її становище у світі» ¹²³.

Саме думки цих «освічених індивідів», висловлені в наукових працях, політичних памфлетах, листах, газетних статтях, брошурах — в усьому тому, що принесла з собою «друкарська революція», стали, за висловом Г. Кона, «першими заворушеннями» націоналізму в Європі та Америці. Слід зауважити, що дебют «націоналістичного мислення» припав на той період європейської історії, коли відбувалась глобальна трансформація поглядів, уявлень про світ, викликана як соціально-політичними зрушеннями (виявом яких стали Промислова і Французька революції), так і духовною кризою, пов’язаною з ерозією панівного світогляду та соціального устрою (тут варто згадати міркування Е. Ґелнера), а також революцією в європейській філософії і науці XVIII ст. Цей духовний переворот Е. Сміт характеризує як кризу ідентичності. «Криза ідентичності, — пише він, — виникла передусім на основі того виклику, який був кинутий традиційній релігії і суспільству «науковою державою» та західними «революціями» [...] Саме цей масштабний виклик традиційним космологічним уявленням, символам і традиціям, виклик, який найгостріше й у першу чергу відчули ті, хто мав справу з раціоналістичною і науковою думкою й діяльністю, спонукав багатьох інтелектуалів відкривати альтернативні принципи і концепції, нову міфологію і символізм, які б обґрунтовували й узаконювали людську думку та дію» ¹²⁴.

Загальновідомо, що XVIII ст., епоха Просвітництва, яка безпосередньо передувала приходові націоналізму, була ерою космополітизму. Для мислителів і діячів Просвітництва говорити й писати про рівність і подібність людей, про спільний прогрес людства було загальним правилом. «Хоча, — писав із цього приводу Альфред Коббан, — більшість філософів і захоплювалася класичним духом патріотизму, вони не визнавали національних відмінностей, ігнорували національність як історичну силу» ¹²⁵. Можливо, зауважує А. Кемілайнен, така популярність космополітичної думки серед інтелектуалів була, крім усього іншого, ще й реакцією на появу й поширення національних почуттів у Європі. Карлтон Дж. Гейз, у свою чергу, зазначав, що «боротьба інтелектуалів XVIII ст. проти «націоналізму» нагадувала видовищні спалахи космополітичних блискавок, які лише послужили передвісниками могутньої зливи націоналізму» ¹²⁶.

Наочним свідченням зародження й поширення націоналістичного (національного) сентименту серед частини інтелектуальної еліти, або, принаймні, інтересу до нього, було остаточне оформлення й культивування міфу про національний характер та уявлень про національні відмінності і, зрештою, про націю (народ) як «колективну особистість». Не можна стверджувати, що деякі з цих уявлень не існували до епохи Просвітництва, проте саме в цей час вони стали об’єктом особливої уваги мислителів, ідеологів, публіцистів, учених, вийшли з рівня повсякденного на рівень теоретичного осмислення.

Узагальнюючи поширені уявлення про відмінності між народами, Дені Дідро писав у своїй «Енциклопедії»: «Кожна нація має свій особливий характер... Недарма кажуть: легковажний як француз, ревнивий як італієць, серйозний як іспанець, розпусний як англієць, гордий як шотландець, п’яний як німець, ледачий як ірландець, брехливий як грек тощо...» В універсальному лексиконі Цедлера (1740) була вміщена велика стаття, присвячена природі народів (Naturell der Volker). Відмінності в характері різних народів пояснювались кліматичними умовами та моральними традиціями. У 1785 р. І. Кант присвятив окрему працю дослідженню національних характерів, а через десять років Вільгельм фон Ґумбольдт опублікував працю, присвячену антропологічним відмінностям між народами.

Найпопулярнішою і найвідомішою працею на цю тему була книга Монтеск’є «Дух законів» («De I’esprit des lois», 1748), в якій ішлося про те, що закони різних народів відображають «дух», або ж характер, останніх. Відмінності між народами, вважав Монтеск’є, визначаються комплексом чинників: географічних, кліматичних, навіть біологічних. Величезне значення має також форма правління. Народи, які знали демократію чи велику монархію, характеризувалися високою самооцінкою і видатними якостями, тоді як суб’єкти деспотизму були ледарями та боягузами. Монтеск’є надавав також великого значення «загальному духові» народу (І’esprit général), який формується не лише кліматом, географічними умовами та формою правління, а й релігією, звичаями, історичним досвідом, законами та способом життя. Клімат і природа панували над дикими народами, звичаї управляли китайцями, закон тиранив японців тощо.

Наприкінці XVIII ст. видатний німецький просвітитель Й.-Г. Гердер (1744—1803) сформулював ідеї, які значно поглибили розуміння відмінностей між народами й фактично стали одним із джерел так званого «культурницького» націоналізму. У «Філософії історії людства» та інших своїх працях Гердер стверджував, що відмінності між народами визначаються не лише кліматом, географією чи формою правління. Культура народу виражена передусім у його мові — ось головний чинник, який визначає і відображає особливості національного характеру народу. Кожна культура й, відповідно, кожний народ має природне право на існування, вони є даром Божим і мають власну, безвідносно до інших культур, цінність — важливо плекати, розвивати мову й культуру кожного народу, що, природно, сприятиме його життєздатності ¹²⁷.

Мова, зауважував Гердер, робить людину людиною, тобто розумною істотою. Мову людина набуває лише у спільноті. Фактично мова — синонім думки. Отже, оскільки мова є вираженням певного способу мислення, відповідно, й кожна мовна спільнота має власний спосіб мислення, власний характер, культуру і, передусім, завдяки мові існує як окрема спільнота.

Кожний народ, вважав Гердер, у свій спосіб служить усьому людству. Отже, чим багатшим, розвинутішим, культурнішим буде кожний окремий народ, тим розвинутішим буде людство в цілому. На відміну від більшості мислителів Просвітництва, Гердер убачав перспективу не в універсалізації людської цивілізації за рахунок поглинення «вищими» культурами «нижчих», а в розвиткові різних культур і народів, кожна з яких має самодостатню цінність. Культури й народи розвиваються шляхом взаємного збагачення, взаємних впливів і запозичень. Це також свідчить про те, що не існує «другорядних» культур, вважав Гердер. «Культурний націоналізм Гердера, — зазначає Р. Шпорлюк, — відкидав ідею самодостатності і культурної автаркії нації. Його концепція нації і національної культури сповідувала принцип історизму, була «еволюціоністською» і будувалася на тезі, згідно з якою близькі взаємини однієї нації з іншими були передумовою її власного розвитку» ¹²⁸.

Ідеї Гердера справили величезний вплив на наступні покоління мислителів, громадських діячів, політиків, особливо на представників інтелектуальних кіл тих націй, які на початку ери націоналізму перебували на становищі «відсталих» (це стосується, передусім, німців, яким завжди адресують авторство «органічної теорії нації»). Фактично Гердер став засновником культурницької концепції нації й відповідного типу націоналізму, хоча його самого важко охарактеризувати як «націоналіста» в сучасному розумінні цього слова. Згадаємо лише, що виступаючи за культурну єдність німців, він не наполягав на їхній політичній єдності.

Не був націоналістичним теоретиком і Ж.-Ж Руссо (1712—1778), хоча деякі його ідеї значною мірою вплинули на формування саме націоналістичної доктрини (зауважимо, що Е. Карр вважав Руссо «засновником модерного націоналізму»). Виходячи із суто раціоналістичних мотивів, зокрема ідеї про самоцінність людської індивідуальності, Руссо наголошував на необхідності культивування індивідуальності націй. В основу побудови націй мав бути покладений принцип національного характеру. Якщо його немає, писав Руссо у 1765 p., ми повинні створити його ¹²⁹. В «Роздумах про урядування Польщі» (1772) він радив правителеві цієї країни використовувати національні інституції для виховання лояльних громадян, фактично, для творення свого національного характеру. «Саме національні інституції, — наголошував учений, — формують геній, характер, смаки й мораль народу, роблять його тим, чим він є, а не якимось іншим народом, саме вони надихають його любов’ю до батьківщини, основаною на стійкій звичці» ¹³⁰. Зрештою, основним носієм суверенітету, вважав Руссо, має бути народ.

«Руссо, — стверджує Р. Шпорлюк, — обґрунтував прямий зв’язок між культурою і політикою: він вважав культуру — мову, історію, звичаї та закони — політичною зброєю і силою, і вважав, що за певних обставин саме уряд повинен виконувати завдання творення національної культури. Отже, він вказував на взаємовпливи культури і політики, і фактично передбачив роль модерної держави у творенні нації» ¹³¹. На думку Е. Гобсбаума, ці ідеї були підхоплені Французькою революцією, стали одними з основних у формуванні французької нації (докладніше про це йтиметься далі).

Інший видатний мислитель XVIII ст., англієць Едмунд Берк вважається представником «традиціоналістського» (визначення К. Дж. Гейза), або консервативного, націоналізму. На відміну від Гердера, Берк вважав основною суттєвою характеристикою нації наявність законів та суспільних інститутів і, відповідно, вважав ці ознаки показником зрілості нації. Нації, які мали власні усталені закони й політичні інститути, були автентичними, історично зрілими спільнотами (згадаємо міркування нашого сучасника Г. Сетона-Вотсона про «старі, тяглі» й «нові» нації). Англійська революція 1688 p., боротьба поляків за відновлення державності, індійців проти британської експансії, корсиканців проти Франції — усе це були приклади боротьби історично зрілих націй проти поневолення і грубої сили. Важливим елементом був також революційний підтекст міркувань Берка. Слідом за Руссо Берк вважав, що нації мають право позбавлятися правителів, які не дбають про них ¹³². Фрідріх Шлеґель, на думку К. Гейза, — представник німецького варіанта «традиційного націоналізму» — акцентував увагу, передусім, на важливості національної культури (історії, звичаях, мистецтві, мові й літературі). Шлеґель вважав традиційні форми правління найкращими для нації (для німців — монархія). Зрозуміло, що нації в його ідеологемах були спільнотами легітимність яких Грунтувалась на історичному праві ¹³³.

Аналізуючи інтелектуальний контекст формування передумов виникнення націоналізму, не можна оминути й такого видатного мислителя, як Імануїл Кант. Деякі ідеї вченого, особливо етичні, що не мали безпосереднього відношення до націоналізму як такого, вирішальним чином вплинули на формування його світоглядних основ. Ідеться, передусім, про кантівську тезу щодо автономності особистості, яка логічно приводила до висновку: особистість сама має вирішувати свою долю, керуючись моральним імперативом. Таким чином, старий світогляд, згідно з яким доля особистості вирішувалася лише божественним промислом, визнавався хибним. Відповідно, на місце релігійного фаталізму приходив раціоналістичний світогляд і з ним — філософія дії, звідки залишався лише один крок до політики, політичної дії. Одним із наслідків цього було виникнення ідеї про те, що не тільки особистість може бути автономною, нація (колективна особистість) також має права на автономність.

Англійський історик ідей І. Кедорі вважає, що етика Канта з її ідеєю автономії та самовизначення особистості була перекладена «мовою» політики в «органічній» теорії держави Й.-Г. Фіхте (1762—1814). В «органічній» державі кожна особистість має підтримувати одне ціле (державу), бо це єдиний шлях вижити як особистість. Тільки в державі людина, особистість здатна самореалізуватися. Основою ідентичності будь-якої особистості є мова (тут використано тезу Гердера), відповідно й ідентичність будь-якого народу визначається мовою. Коло замикається — самовизначення особистості й народу, ідентичність яких визначається лінгвістичним фактором, найкраще забезпечуються «органічною» державою, кордони якої в ідеалі мають охоплювати всю сукупність особистостей, що розмовляють однією мовою. У цьому варіанті національне самовизначення заступає місце попередніх форм лояльності. Національна держава стає метою номер один для нації. Остання, у свою чергу, може обирати засоби політичної боротьби за свої права. Таким чином, виникла (чи була винайдена) «органічна» версія націоналізму, яку І. Кедорі вважає найпоширенішим варіантом цього феномена, і яка, очевидно, стала першим ідеологічно оформленим його варіантом. У різних аспектах вона була розроблена рядом німецьких мислителів: Ф. Шлегелем, Е.-М. Арндтом, А. Мюллером, Ф. Шляйєрмахером та ін.

Узагальнюючи основні риси «органічної» версії націоналізму, Е. Сміт наголошує, що в її основу було покладено принцип, згідно з яким нації здатні самостійно, керуючись своєю національною волею, духом, визначати власну долю. Цей принцип базувався на трьох головних засадах:

1) світ природно поділений на унікальні органічні нації, або культурні (мовні) групи;

2) національна самореалізація можлива шляхом політичної боротьби;

3) воля особистості має підпорядковуватись інтересам органічної держави ¹³⁴.

Німецька «органічна» версія націоналізму стала надзвичайно впливовою не лише в самій Німеччині XIX ст., а й серед націй Центральної і Східної Європи та Близького Сходу в епоху їхнього «пробудження». Проте вона була не єдиною. Іншим «первісним» варіантом націоналістичної ідеології були ідеї Руссо та інших просвітителів (не лише французьких), трансформовані у практиці Французької революції та боротьби за незалежність в Америці, про що йтиметься далі.

Як бачимо, наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в європейській філософській думці склався комплекс ідей, які в подальшому були «перекладені мовою політики» і згодом реалізувалися у практичних діях. Деякі з цих ідей не мали безпосереднього відношення до осмислення проблем нації і націоналізму. Проте вони стали тим інтелектуальним підґрунтям, на якому націоналізм формувався й еволюціонував далі як ідеологічна течія з різними відгалуженнями, конкретно-історичними втіленнями й перевтіленнями.

Ми не можемо стверджувати, що націоналізм як світогляд та ідеологія був «винайдений» (сформований) зусиллями одного чи кількох теоретиків. Скоріше він став наслідком взаємодії цілої низки ідей, які склалися в певний комплекс уявлень про людину і світ, уявлень, що відрізнялися від попереднього світосприйняття. Ідея Просвітництва про природні права людини з’єдналася з ідеєю про самовизначення особистості, до них долучилося уявлення про органічність, природність «колективних особистостей» (народів чи націй) та природні відмінності між ними. Романтизм сприяв «локалізації» інтересу до власної історії, міфології, звичаїв і традицій, культивуванню «національного характеру». Класицизм, з його підвищеним інтересом до чеснот Давньої Греції і Спарти, водночас відновив і підвищив моральний статус поняття «патріотизм».

Усе це сприяло пошукам ефективної форми самореалізації інтересів особистості й «колективних особистостей», що привело до ідеї «національної держави». Проте згадані ідеї, висновки, зрушення у світогляді залишалися б надбанням досить обмеженого кола інтелектуалів, якби суспільна практика, події в політичній сфері не сприяли б їх реалізації. З іншого боку, політична практика сприяла подальшому оформленню і розвиткові націоналістичного світогляду та ідеології. Основний набір принципів, «базова доктрина» націоналізму склалися наприкінці XVIII — на початку XIX ст. У подальшому, з поширенням націоналізму у світі, вони модифікувалися, запозичували елементи інших ідеологій та світоглядних систем і, у свою чергу, впливали на них.

Політичні чинники

Загалом дослідники вказують на дві глобальні події в суспільно-політичному житті людства, що сприяли політичному оформленню націоналізму: це — Французька революція і поділи Польщі в останній чверті XVIII ст., що спричинили виникнення «польського питання» (яке також проявилося в серії революцій і повстань). Деякі дослідники іноді долучають до них Американську революцію, яка передувала Французькій, та національно-визвольні рухи в Південній і Центральній Америках, що розгорталися після Французької революції. Погоджуючись з ними, зауважимо, що політичному дебютові націоналізму передував також тривалий процес еволюційних політичних змін, які уможливили виникнення самого націоналістичного принципу.

Наприклад, територіальна та економічна база для країн «класичного» західного націоналізму — Франції і Англії, створювалась протягом століть, починаючи з кінця Столітньої війни (1337—1453). У рамках цих і деяких інших держав (Швеція, Іспанія), під впливом воєнних та економічних змагань ще в донаціоналістичну епоху склалася певна територіальна єдність, державна бюрократія, відносно усталена система управління, зрештою, виникла потреба в уніфікації і централізації освіти, релігії, а подекуди навіть мови. Принцип відданості монархові в цих країнах дедалі більше ототожнювався з принципом відданості певній державі. Зрозуміло, ступінь централізованості й уніфікованості навіть у рамках абсолютистських монархій не варто переоцінювати, а тим більше ідентифікувати його з уніфікаційною політикою пізніших національних держав. Проте останні починали «не з нуля». Безперечно, центральною подією в політичній еволюції націоналізму була Французька революція. В ході революції був створений історичний зразок національної держави, який, певною мірою, став зразком для наслідування. Зрозуміло, що причини революції були найрізноманітнішими і навряд чи її діячі сприймали себе як «націоналістів», хоча всі вони вважали себе, чи називали себе патріотами. Національний чинник був лише одним із багатьох інших, що формували обличчя і зміст цієї події. Самі гасла революції — свобода, рівність і братерство — були універсалістськими. Проте певні аспекти її політичної практики та вплив у Європі і світі мали виразно націоналістичний контекст.

І цей контекст та спрямованість, як справедливо зазначає Б. Шейфер, не обов’язково і далеко не завжди були наслідком усвідомлених саме «націоналістичних» прагнень. Радше це була найадекватніша на той час реакція на ситуацію, збіг обставин. Мотивація дій учасників і лідерів революції могла бути різною. Проте за тих конкретних умов «статус і влада набувалися лише через націю, практичні реформи можна було здійснити лише через неї. Фактично всі інтереси можна було (хоча не завжди це здійснювалось на практиці) здійснити в нації» ¹³⁵. Таке усвідомлення приводило вже до цілеспрямованої національно орієнтованої політики.

Рівність громадян, як членів «нації», ототожнення нації з усім народом, незалежно від класового чи станового походження, централізація й уніфікація державного апарату, судочинства, ліквідація внутрішніх кордонів і введення єдиної системи мит і податків, одержавлення й уніфікація та стандартизація освіти й мови, сфери соціального забезбечення, створення національної економіки, введення національної символіки і свят, створення національної армії та національної гвардії — всі ці ідеали і заходи, які намагалася реалізувати Французька революція (зрозуміло, що реальність завжди є далекою від ідеалу) були так чи інакше відтворені націоналістами інших країн.

Націоналісти з інших частин Європи, стверджує Р. Шпорлюк, свідомо обрали французьку модель як взірець для наслідування. У цьому відношенні інтелектуальний та політичний вплив Французької революції був досить суперечливим і парадоксальним. Французи не обмежилися роллю «моделі», вони активно поширювали свої «зразки» шляхом політичної та воєнної експансії. Це спровокувало справжній вибух національних почуттів у Європі. Поляки сприйняли французький націоналізм як зразок, у Німеччині наполеонівське вторгнення призвело до виникнення антифранцузького націоналізму під гаслами «визвольних воєн» і боротьби за національне визволення. В Росії війна з Наполеоном «спричинилася до процесу формування новітньої національної свідомості, що відрізнялася від традиційного російського монархічного патріотизму, в якому поняття «цар» і «вітчизна» були тотожними» ¹³⁶.

Вплив Французької революції в Європі був подвійним, вважає Г. Кон. У країнах зі сталими традиціями свободи, розвиненою і збалансованою системою місцевого самоуправління та центральної влади вона сприяла зміцненню демократії (Сполучені Штати Америки, Британія, Швейцарія, Голландія та Швеція). В інших країнах Французька революція викликала войовничий націоналізм ¹³⁷. У Німеччині, переважно серед інтелектуальної еліти, міської молоді й частини вищих класів були надзвичайно популярними ідеї боротьби проти іноземного панування. Згодом вони трансформувалися в ідеї національної єдності, національної держави, «богообраності німців». Щоправда, негативна реакція на французьке панування спричинилася до того, що німецький націоналізм був позбавлений демократичного контексту — ідея про участь усіх членів нації у вирішенні її проблем була відкинута.

В Іспанії реакція на французьке вторгнення була схожою, проте тут вона збіглася з широкою хвилею невдоволення реакційним і корумпованим монархічним режимом та соціально-економічним занепадом. У 1810 р. кортеси, виступаючи від імені нації, проголосили, що кожний іспанець має бути солдатом. У 1812 р. вони ухвалили нову конституцію, в якій ішлося про те, що національна держава зобов’язана захищати свободу і власність своїх громадян, і водночас відданість країні є громадянським обов’язком останніх. Отже, вплив Французької революції «від зворотнього» полягав, за висловом Р. Шпорлюка, в тому, що новітній націоналізм (або ж націоналізм нового часу) був результатом краху її універсальних, вселюдських ідей, які вона намагалася експортувати туди, де їх не чекали.

У першій третині XIX ст. національно-визвольні ідеї разом з ідеями Французької революції поширилися на латиноамериканський континент. З 1810 по 1820-ті роки тут відбулася серія успішних національних революцій, спрямованих проти іспанського панування, що здійснювалися під гаслами революційної Франції. Найвидатніші лідери цих революцій були безпосередньо пов’язані з ідеями і практикою Французької революції. Симон Болівар був послідовником ідей Руссо, Антоніо Наріньо переклав і видав «Декларацію прав людини й громадянина», Франсіско Міранда воював у лавах французьких революційних армій.

Можна навести ще чимало конкретних прикладів впливу Французької революції на поширення націоналістичних принципів у світі, проте й наведених фактів цілком достатньо, щоб проілюструвати значення цієї глобальної події для політичної еволюції націоналізму, перетворення його з інтелектуальної течії на ідеологію і політичний рух. «Польське питання», що виникло в останній чверті XVIII ст. після першого поділу Польщі (1775) і перетворилося на все європейську проблему після 1795 p., коли Польща внаслідок останнього поділу зникла як самостійна держава з карти континенту, визнається багатьма сучасними дослідниками одним із найголовніших чинників в політичній еволюції й поширенні націоналізму.

Поляки втратили державність саме в той момент, коли розпочався процес трансформації старої держави часів ancien regime в національну державу модерного типу. В країні було проведено реформу освіти (польська мова стала мовою викладання, замінивши латину), розширилась сфера використання польської мови у видавництві, розвивались польська преса, театр. У 1791 р. була ухвалена нова конституція країни, відбулася «конституційна революція». Зауважимо, що всі ці зміни відбувалися одночасно з подіями Французької революції.

Польський націоналізм із самого початку своєї еволюції мав політичний зміст, тому після ліквідації польської держави він не був зведений до рівня «культурницького руху», хоча в умовах відсутності національних політичних інститутів він удався й до культурницьких форм. Польська література та мистецтво відігравали величезну роль у збереженні й культивуванні національної свідомості поляків. Утім, основною хибою і слабкістю польського націоналізму була його станова обмеженість: політичною і культурною «нацією» були, передусім, вищі верстви та інтелігенція. Селянство, яке становило більшість населення Польщі, тривалий час залишалося поза «нацією» і націоналізмом. (Нагадаємо, що в XIX ст. така «ексклюзивність» була характерною рисою більшості націоналізмів в усьому світі: у Південній та Північній Америках, де «нації» складалися, відповідно, з креолів та білого населення і не включали чорних і тубільців; в Європі, до епохи загального виборчого права та масової політики — згадаємо хоча б висновки Ю. Вебера про французьке селянство кінця XIX ст.!; в азіатських країнах, де націоналістична політика залишалася привілеєм аристократії, або модернізованої державної бюрократії тощо.) Так чи інакше, польський націоналізм з його визвольним, революційним потенціалом став надзвичайно впливовим чинником ідеологічної і політичної еволюції та поширення націоналізму в Європі. Подібно до Французької революції, він став прикладом для інших національних рухів. «...Вимоги поляків знайшли гарячу підтримку серед молодої інтелігенції центрально- та східноєвропейських націй, які переживали період «пробудження», і які не мали такої тривалої і славної історії, але вже могли спиратися на автентичну народну культуру. [...] Отже, боротьба поляків за їхні національні права стала для багатьох прикладом, моделлю, яка використовувалась іншими народами, зрозуміло, з використанням власних політичних і культурних аргументів», вона стала «класичним прикладом боротьби нації за державу» ¹³⁹. Визнаючи цю революційну роль польського націоналізму в XIX ст., не будемо його ідеалізувати. Подібно до багатьох інших національних рухів та ідеологій, він пережив досить характерну трансформацію після здобуття поляками незалежності. Як зауважив Пітер Келверт, «...одне з перших завдань більшості урядів, що досягли незалежності — це відібрати її в когось іншого» ¹⁴⁰. Проблема «національних меншин», що виникла у відновленій Польщі та багатьох інших країнах Європи, національні рухи яких надихалися боротьбою поляків за незалежність — найкраще підтвердження цієї тези.

Blog

Генеза націоналізму

Содержание