Geum.ru

Релігійний фактор в концептах українського націоналізму

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
РЕЛІГІЙНИЙ ФАКТОР В КОНЦЕПТАХ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ

Націоналізм, в тому числі і український, має кілька форм свого прояву. Перша форма - соціально-психологічна, друга ідеологічна і третя політична [1]. В цьому огляді нас цікавитиме, найбільше, ідеологічна форма українського націоналізму, а саме, рівень впливу чи присутності релігійних аспектів в концептах українського націоналізму. Варто зазначити, що вжите нами словосполучення "український націоналізм", в однині, позначає весь комплекс філософсько-світоглядних концепцій українських мислителів ХІХ - ХХ ст.ст., які в центр свого чи світобачення очолюваних ними організацій поставили українську націю. Але, по великому рахунку, ми солідаризуємось з твердженням А.Петера, про те, що, як такого, єдиного українського націоналізму не було і в різні часи існували різні українські націоналізми, що часом протистояли один одному [2].
Історичний час українського націоналізму, як світоглядної системи, що почала формуватись, відраховується від доби Т.Г.Шевченка або Кирило-Мефодіївського товариства, коли бути більш точнішими. "Шевченко був перший, хто підніс народ (селянство) до рівня нації, членами якої у XVIII столітті вважалася лише шляхта, духовенство й аристократія", - пише Ю.Луцький [3] . В організаційному плані носіями національного відродження, а отже творцями "протонаціоналізму", була інтелігенція, як і у всіх поневолених народів Європи. Безперечно, коріння українського націоналізму, сягають дещо глибших часів - доби Гетьманщини, періоду "ранньомодерної нації" О.Струкевича [4]. Як зазначає Ольгерд Бочковський, щодо фундаторів національного відродження: "Історично чи не найпершим чинником було духовенство, зокрема від часів реформації, що мало великий вплив на національне пробудження народів з боку мови. Там, де панує політична й національна неволя, церква довго є єдиним пристановищем забороненої мови, священик - активним борцем за національну своєрідність" [5]. Дійсно пригадаймо тих священиків які ставали вояками армії Б.Хмельницького, освячували ножі гайдамакам, вони справді йшли в авангарді національного відродження. Не слід забувати про велику подвижницьку справу на національній ниві Київського митрополита П.Могили. Та все ж, це був націоналізм переважно соціально-психологічний, що ще не набув форми ідеології. Окрім того можемо навести безліч фактів коли верховна церковна ієрархія відверто зраджувала національним інтересам, як от митрополит Сильвестр Косів, що відкрив київську браму литовським військам 1651 р., поводження церковної верхівки у гайдамаччині, переслідування греко-католицькою церквою Руської Трійці, її участь у вилученні та знищенні "Русалки Дністрової", гоніння на Івана Франка. Себто в українському варіанті слід чітко розрізняти парафіяльного священика, що ніяким чином не відрізнявся особливо від мирян, був так би мовити "дух від духу, плоть від плоті" та вищу церковну ієрархію, що мислила дещо іншими категоріями.
Як ідеологічна платформа український націоналізм починає окреслюватись в програмових документах Кирило-Мефодіївського товариства "Статуті..." і "Книзі буття українського народу". Націоналізм кирило-мефодіївців, хоча більш коректніше було б вживати словосполучення національна ідея, за своєю формою носив явний релігійний характер . Починати потрібно з самої назви програмного твору, яка перегукується з загальновідомою частиною Старого Заповіту. Стиль викладу тексту також несе в собі релігійно-месіанське навантаження. Україна постає своєрідною спасителькою слов'янських народів. Цікавим для нас виявляється те, що ніде в документі не говориться конкретно про східне християнство, постають моменти швидше загальнохристиянські, первіснохристиянські, християнство виступає як один з елементів єднання усіх слов'ян. Щодо проблеми відродження українства то кирило-мефодіївці бачать християнство як морально-етичний компонент, який, в принципі, несе в собі загальнолюдські цінності без конкретної прив'язки до ортодоксального (східного) християнства. "Релігія Христова дала світові новий моральний дух, яким він не був пройнятий до того часу", пише один з чільних членів товариства Василь Білозерський [6].
Члени товариства дозволяли собі занадто вільно трактувати євангелії. До прикладу, повчання Ісуса Христа про "кесареве" та біблійний постулат "Усяка влада є Богом дана і немає влади, як не від Бога", вони приписували видумкам "попів та філософів" [7]. Поряд з тим братчики з наївним ідеалізмом описували дохристиянські часи слов'ян, "коли у них не було ні пана, ні царя". Кирило-мефодіїівці вважали, що слов'яни ніколи не поклонялись багатьом Богам, а вірили в одного Бога. Можна цілком певно казати, що християнські елементи в світоглядній системі товариства відігравали морально-етичну функцію, були позбавлені свого суто релігійного, конфесійного значенняГоловну ідею християнства ідеологи товариства вбачали не в традиційному церковному вченні особистого спасіння, а в великій "ідеї людської єдності" [8].
Отож, релігійний фактор відіграв значну роль в процесі формування української національної ідеї. Християнське забарвлення, яке вона несла на собі було позбавлене конфесійності та релігійного догматизму. Християнство було пропущене крізь призму панслов'янського світобачення Кирило-Мефодіїівців, вчення Ісуса Христа вони розглядали як високий зразок моральності, що має стати в основі майбутньої слов'янської конфедерації. Свідченням переваги панслов'янізму в свідомості кирило-мефодіївців над християнською релігійністю є їхнє "редагування" біблії та відкинення моментів які не вписуються в їхню соціальну концепцію.
Чому творці української національної ідеї сер. ХІХ ст. не використали, як один з потужних, конфесійний фактор єдності українців, адже майже усі вони, принаймні у Великій Україні, були сповідника східного (ортодоксального) християнства? Це пояснюється тією роллю, яку церква відігравала в тодішньому українському суспільстві, а вона була одним з головних елементів поневолення, національного гніту та соціального визиску. Саме з цієї причини Т.Шевченко писав "...і візантійський Саваоф одурить! Не одурить Бог." Себто на середину ХІХ ст. ортодоксальна церква, в свідомості творців української національної ідеї була елементом деструктивним, денаціоналізаторським. Християнство ж виступало елементом загальнолюдських спрямувань українських національних діячів, які будучи патріотами України, не вбачали можливим звільнення своєї Вітчизни без одночасної свободи і інших слов'янських та європейських народів. Ми вважаємо, що християнські елементи в українській національній ідеї ХІХ ст. є не внутрішньо породженими, а привнесеними обставинами тогочасного культурно-релігійного і політичного буття Європи.
Коли ж говорити про внутрішні, глибинні сутності релігійних аспектів української національної ідеї ХІХ ст. та націоналізму початку ХХ ст. ми можемо побачити його перегукування, як би те не видавалось дивним, з етнічною релігією українців (Рідною Вірою). Тут ми знову хочемо повернутись до наведеної вище цитати з Т.Шевченка та прив'язати її до вислову вже явного українського націоналіста М.Міхновського: "І не тільки панує над Україною цар-чужинець, але й сам Бог зробився чужинцем і не вміє української мови" [9]. Ми бачимо чітку спадкоємність світоглядних позицій найбільшого з архітекторів української національної ідеї та будівничого ідеології українського націоналізму в релігійному питанні. Для них обох створений східним (ортодоксальним) християнством образ Бога був неприйнятним і наскрізь чужим.
За висновками В.Туренко особливості українського націоналізму випливають з визначальних рис національного характеру українців. В національному характері змістовно втілюється етнічна ментальність українців, яка, в свою чергу, "уможливлювалась лише завдяки ставленню до Природи як до живого єства. Й було б помилковим вважати, ніби, скажімо, для слов'ян таке ставлення було характерним тільки у дохристиянську, тобто язичницьку, добу. Воно не вмирало ніколи" [10] (виділення - авт.). Це ще раз підтверджує вплив етнічної (народної, язичницької) релігії українців на формування світоглядно-філософської бази українського націоналізму. Цей вплив, на відміну від християнства, був внутрішньо породженим, тобто природним, генетичним. Він не виливався в якихось конкретних фразах і формулах, тут швидше мало вплив християнство, а проявився у внутрішній якості, суті українського націоналізму.
Не дивлячись на намагання окремих ідеологів українського націоналістичного руху, церковних діячів, дослідників показати нерозривність і близькість християнства з ідеологією українського націоналізму, ми мусимо звернути увагу на ті яскраві моменти в світогляді українського націоналізму які не те щоби віддаляють, роблять ці дві системи жорстко протилежними одна одній.
Промовисто свідчать на користь нашої позиції два декалоги - біблійний та декалог українського націоналіста. Особливо впадають у вічі 8-ма і 10-та заповіді: "Ненавистю і підступом прийматимеш ворогів твоєї нації", "Змагатиме до поширення сили, простору і багатства Української держави навіть шляхом поневолення чужинців" [11]. І хоча вони в остаточному варіанті були дещо пом'якшені, суперечність християнським принципам проглядається явна. Натомість як відчутно перегукується десята заповідь українського націоналіста з життєвими принципами останнього князя-рідновіра Святослава Хороброго. На думку згадуваних уже Роєнта та Лисенка інтегральний націоналізм ставить право сили над заповідями Бога за принципом: що добре нації те добре Богу [12]. Основним елементом, що об'єднує українців є Незалежна українська держава [13], а "віра в Бога і важливість релігійного життя" віднесені в ідейно-програмних засадах ОУН на 7-ме місце [14]. Серед релігійних свят, що їх виділяють українські націоналісти, найважливішими є Зелені свята [15] наскрізь просякнуті культом предків. Хочемо нагадати, що культ предків є визначальним і обов'язковим елементом в усіх етнічних релігіях (сінто, індуїзм, іудаїзм, українська дохристиянська релігія) та відсутній в світових, інтернаціональних віровченнях (буддизм, християнство, іслам).
Нам можуть закинути не об'єктивність у висвітленні проблеми з причини концентрації на лише одній філософській гілці українського націоналізму - інтегральному націоналізмі. Варто з'ясувати питання і з іншими його зразками. М.Драгоманом, до прикладу взагалі не бачив християнство в ролі національної релігії українців, якою швидше могла бути маніхейсько-богумільська релігія, "як в болгар, сербів і великорусів" [16]. Рудницький бачив негатив християнства в вигляді його універсалістських прагнень, позитивним воно стали лише коли "змінило своє універсальне обличчя і стало національною вірою" [17].
Надзвичайно цікавою видається нам позиція Ю.Липи висвітлена у праці "Призначення України". Автор від самого початку твору намагається уникнути підняття релігійної проблематики вирішивши присвятити їй окремий 66 розділ "Міт Апостола Андрія". Які ж релігійні позиції націоналізму Липи? Зовнішньо вони традиційно прохристиянські, але відверто впадає в вічі його завуальована симпатія до етнічної релігії праукраїнців. Це і його захоплення Святославом Завойовником, і київськими язичниками які рівно як і християни цінували честь і закон. Особливо яскраво його проязичницькі настрої випливають з поезій:
... Ми - Нація! Ми килими колоній
Розкидали, йдучи, верховодим! шалом.
Глухі в нас - шоломи.
Мечі нам - як долоні.
Бог і Непримиримість!
Ми ж є Божим валом!
Він передбачає і відстоює думку, що в українській церкві мають зіллятись традиції дохристиянські і новітні націоналістичні: "Тим часом еволюція веде скоріш до прибирання під крила церков не тільки староукраїнських традицій, але й нового національного українства /наприклад, Зелені Свята щораз частіш сполучають із культом полеглих" [18]. Липа наголошує на необхідності примирення українських церков, наполягає на відсутності конфлікту, хоча сам схиляється більше до церкви греко-католицької, яка найбільше надається до відродження давніх прастарих релігійних почувань "української раси": "Сучасна українсько-католицька церква зберегла в собі тих обрядів більше, як усяка інша сучасна українська християнська церква. Українське православ'я догорає, ..." [19]. Християнство в філософсько-світоглядній системі Липи є засобом до піднесення "величі української раси", для цього він навіть відроджує літописну легенду про відвідання Києва учнем Христа Андрієм, який безпосередньо приніс праукраїнцям християнство, що вони, мовляв, не запозичували його від чужинців.
Погляди дослідників на роль релігійного фактору в концепціях націоналізму інколи дещо протиставлялись. Дослідники від науки, як от О.Бочковський вважали, що на відміну від релігій національних (синтоїзм, конфуціанство, індуїзм, іудаїзм) "тяжче з'ясувати націогенетичну ролю універсальних релігій. Ясно, що вона різна, залежно від характеру світогляду цих релігій. Фактом є, що протестантизм під цим оглядом є активніший за католицизм або православ'я" [20]. Натомість церковний дослідник А.Річинський однозначно стверджує, що від самого свого початку християнська церква будувалась за національним принципом [21]. Етнічну релігію українців Річинський загалом змальовує позитивно навіть зображає її як своєрідну релігію одкровення: "в українськім пракультурнім релігійнім світогляді можемо відновити передовсім глибоку релігійність та свідомість безпосереднього містичного зв'язку між людиною і Богом (і цілим світом). Цей зв'язок у народній уяві був дуже щирим, інтимним,..." [22]. Але вся проблема язичництва полягала в тому, що воно не могло відіграти інтегративної функції в тогочасному українському суспільстві. Натомість нова релігія в наступні віки спричинилась "до культурного, а опісля і національного з'єднання Володимирових земель." І тут же дослідник, як багато йому подібних, починає суперечити само собі говорячи про те, що насправді ж християнство утвердилось багато пізніше, за Грушевським в 11-16 ст.ст. Принагідно хотілось би нагадати, що саме з 11 ст. (1054 р.), горезвісного правління Ярославичів, єдності національної в українських землях, за виключенням короткого правління Мономаха та його сина Мстислава, уже ніколи не було і до цих пір немає. Та і чи була то єдність національна?, швидше державна. Та й до того ж Володимирові землі охоплювали не лише терени кількох слов'янських народів, а й чисельних неслов'янських племен, з цього огляду про національну єдність говорити взагалі не приходиться. А щодо "культурного з'єднання" то сам Арсен Річинський майже на кожній сторінці своєї праці настійливо доводить культурну різність українців та росіян і про її відсутність в середньовіччі також.
Коли підіймати проблематику релігійного фактору в концептах українського націоналізму повно і відверто, ми не можемо оминути того факту, що ще з початку ХХ ст. в Європі та Україні, зокрема, постає новий аспект цього складного питання, - етнічна (дохристиянська, язичницька) релігія народів, як один з можливих компонентів націогенези на противагу християнству. В Європі першим цей кут загострив А. Розенберг своєю працею "Міф ХХ століття". Звичайно ж це один з крайніх проявів вказаної тенденції, що явно перейшов в розряд "арійського расизму" третього рейху.
Ми не збираємось присвячувати цю статтю з'ясуванню суті українського рідновір'я, а покажемо лише ту роль і місце яке воно займає в концептах українського націоналізму. Не дивлячись на суттєві розходження в поглядах з доктором історичних наук В.Шнирельманом ми хочемо виділити його абсолютно слушну думку про генезу націоналізму та шляхи його розвитку: "Тим самим у пошуках своєї унікальної ідентичності націоналізм, якщо він намагається бути послідовним, неминуче повинен поривати зі світовими релігіями на користь релігії національної. А це у свою чергу, веде або до спроб "націоналізувати" світові релігію, або до пошуків язичницьких коренів і формування загальнонаціональної релігії на основі язичництва" [23].
Першим хто спробував поставити націоналізм на релігійну основу української рідної віри був Великий Волхв В.Шаян, який у 1943 та 1945 рр. створив релігійно-політичну організацію "Орден Лицарів Бога Сонця". Члени першого товариства, 1943 року утворили в складі УПА відділ ім. Перуна, про що навіть є згадка в 8-му томі "Літопису УПА" [24]. А сам В.Шаян оголосив про належність Ордену до ОУН. В середині 1960-их в США створюється організація "ОСІДУ РУНВіри", яка стала носієм неорелігійного світогляду, що в своєму центрі, на основі реформованої дохристиянської релігії України-Русі, ставить українську націю. В РУНВірі Бог (Дажбог) безпосередньо ототожнюється з українською нацією. "Дажбоже, Ти святий дух народу мого", - один з основних світоглядно-філософських принципів РУНВіри.
І хоча загалом серед українських націоналістів ідея перегляду релігійної складової філософської системи та її перенесення на основу рідної віри не була сприйнята позитивно, частина їх, все ж, особливо в незалежній Україні, активно долучились до процесу етнорелігійного відродження. Етнічна релігія поступово займає свою нішу в світоглядних концептах українського націоналізму. До прикладу, Мельничук В.І. в своїй статті "Українська національна ідея ХХІ століття" пише: "Держава повинна надавати пріоритет православному християнству, а також сприяти відродженню давніх руських вірувань не тільки як культури, але і як релігії" [25]. Сьогодні можна побачити процес поступового зародження нової форми українського націоналізму, що в основу своїх релігійних переконань ставить саме національну (етнічну, народну) релігію.
Отже, по піднятій нами проблемі ми можемо зробити наступні висновки. Український націоналізм, що генетично походить зі світоглядних ідей діячів Українського Національного відродження сер. ХІХ ст., як філософсько-світоглядне явище народився на поч. ХХ ст. та типологічно належить до націоналізмів східноєвропейського типу, народжених інтелігенцією. Релігійний фактор посідає вагому роль в філософських концептах українського націоналізму від часів його первинного зародження в сер. ХІХ ст., що проявилась в релігійній формі викладу думок та в тому великому значенні релігії, якого надавав їй український "протонаціоналізм" в житті нашого народу. Весь час ідейні творці українського націоналізму намагались надати релігійній складовій своїх концепцій християнського забарвлення, апелюючи до величезної ролі і значення християнства в історії нашого народу. Але при детальнішому розгляді виявляється, що християнськість українського націоналізму проявлялась як етична його складова, що несла в собі певні загальнолюдські цінності не суперечні національній ідеї взагалі. Яскраво помітно намагання уникнути конфесійності та наголосити більше на загальнохристиянських моментах.
Український націоналізм початку та сер. ХХ ст. продовжив традицію своїх попередників в намаганні прив'язатись до християнства. Але якщо діячам ХІХ ст.. це більш-менш вдавалось, то український націоналізм нового зразка став в явну світоглядну суперечність з християнством по цілому ряду питань. Як то ставлення до ворогів, до життя людини тощо. Помітною стає все ж переважна близькість до світоглядних настанов дохристиянської релігії України ніж до християнства, яке своєю головною ідеєю має особисте спасіння людини. Кінець-кінцем релігійний фактор в концептах українського націоналізму набуває нових тенденцій і забарвлень, що проявляється все зростаючим впливом етнічної (народної) релігії українців.

Межимир Миколаїв


  1. Георгій Касьянов.Теорії нації та націоналізму . - www.litopys.narod.ru
  2. Цитата за: Георгій Касьянов.Теорії нації та націоналізму . - www.litopys.narod.ru
  3. Цитата за: Рябчик М. Від Малоросії до України - www.geosities.com
  4. Струкевич. О.К. Українська ранньомодерна нація: історико-етнонаціологічні аспекти дослідження // Український історичний журнал - 2001 - №5 - С.14.
  5. Цитата за: Мазепа І. Підстави нашого відродження. Частина друга. Проблема відродженої України - В-тво "Прометей", 1949 - С.93.
  6. Сергієнко Г.Я. Кирило-Мефодіївське товариство: утвердження ідеї національного відродження України в слов'янському світі // УІЖ - 1996 - №1 - С.18.
  7. Сергієнко Г.Я. Т.Г. Шевченко і Кирило-Мефодіївське товариство. - К., 1971 - С.88.
  8. Сергієнко Г.Я. Кирило-Мефодіївське товариство: утвердження ідеї національного відродження України в слов'янському світі // УІЖ - 1996 - №1 - С.18.
  9. Міхновський М. Самостійна Україна. ../ Націоналізм. Антологія. Упорядники Проценко О. та Лісовий В. - Київ: "Смолоскипи", 2000 - С.153.
  10. Нельга О.В. Теорія етносу - К.,1997 - С.117-119.
  11. Ленкавський С. Український націоналізм. Твори. Т.1./ За ред. О.Сича. - Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2002 - С.458.
  12. Роєнт О., Лисенко О. Українська національна ідея і християнство - К.: Богдан, 1997 - С.58.
  13. Ленкавський С. Вказана праця - С.462.
  14. Там же - С.499.
  15. Там же - С.465.
  16. Драгоманов М.П. Чудацькі думки про українську національну справу. // Вибране. - К.: Либідь, 1991 - С.553.
  17. Роєнт О., Лисенко О. Українська національна ідея і християнство - К.: Богдан, 1997 - С.57.
  18. Липа Ю. Призначення України. - www.newlik.8k.com
  19. Там же.
  20. Бочковський О. Вступ до націології. - www.ukrstor.com
  21. Річинський А. Проблеми української релігійної свідомості. - Тернопіль.: Укрмедкнига, 2002 - С.312.
  22. Там же. - С.113.
  23. Шнирельман В. Неоязичництво на обширах Євразії. // Людина і світ - 1999. - листопад-грудень - С.9.
  24. Лозко Г. Лицар Ордену Бога Сонця. // Незборима нація. -1998. - жовтень - С.3.
  25. Мельничук В.І. Українська національна ідея ХХІ ст. - www.aratta.org.ua