Geum.ru

Українська мова як засіб вираження національної самосвідомості українців

Вид материалаДокументы
Подобный материал:

Ковальова Тетяна Володимирівна,

кандидат філологічних наук, доцент, докторант кафедри української та іноземних мов

НАДУ при Президентові України.


Українська мова як засіб вираження національної самосвідомості українців

Свідомість – це відображення дійсності нервово-мозковою системою людини, це усвідомлене буття, суб’єктивний образ світу. Вона охоплює як раціональне, так і чуттєве відображення дійсності, як пізнавальне, так і емоційно-оцінне ставлення людини до світу [1, с.59].

У свідомості людей поняття мова і народ тісно пов’язані: один народ – це ті, хто розмовляє однією мовою. Саме мова об’єднує народ і відрізняє його від інших народів. Таким чином, етнічний і мовний розподіли людей взаємопов’язані і, як правило, збігаються. О.Потебня писав, що "єдиною прикметою, за якою ми впізнаємо народ, і разом з тим єдиною незамінною нічим умовою існування народу є єдність мови" [2, с.186–187].

Спільність мови, культури і самосвідомості є суттєвими ознаками нації.

Польський письменник Ян Парандовський, ніби розвиваючи тезу В. фон Гумбольдта про мову як дух народу, пише: “У словах, у граматичних формах, у синтаксисі закарбовує свій образ душа цього народу; як сліди на закам’янілих пісках від води морів, які давно не існують, закріплені в ній прагнення, уподобання, неприязнь, вірування, забобони, первісні знання про світ і людину” (“Алхімія слова”).

Літературна мова є найвищим продуктом розвитку нації, вбирає в себе усі писемно-літературні традиції національного розвитку і кращі надбання народнопоетичної творчості. Національна мовна свідомість об’єднує на­род як у науково-культурному житті, так і в суспільно-політичному, спря­мовує його на діяння. Мова, випливаючи з непізнаних глибин людської приро­ди, стає об’єктивованим цементуючим феноменом нації.

Проблема співвідношення мови та етносу охоплює велику кількість складних питань, серед яких передусім мова і самосвідомість.

Щодо питання про співвідношення мови й етносу в науці немає одностайної думки. Розглядаючи це дискусійне питання, потрібно враховувати всі чинники, що впливають на формування етносу – мову, культуру, спільність історії, території, психічного складу, наявність державності, самосвідомість. Найголовнішим чинником є самосвідомість: людина усвідомлює, що вона належить до певного етносу, і всі члени цього етносу усвідомлюють, що вони становлять етнічну спільність, відмінну від інших етнічних спільнот. Для усвідомлення окремішності народу найголовнішу роль відіграє мова. Мова поєднує людей більше ніж класова, партійна, релігійно-конфесійна належність, більше ніж історія народу (її не всі знають), а іноді навіть більше ніж етнічне походження (згадати хоча б А.Кримського, Марка Вовчка, Ю.Клена (Бургардта), Василя Вишиваного (Вільгельма фон Габсбурга), В.Липинського, які не мали в собі української крові. українська мова духовно поєднала їх з українським народом. “Ні прозвання, ні віросповідання, ні сама кров предків не робить людину належністю тієї чи іншої народності… Хто якою мовою думає, той до того народу належить”, - писав син датчанина і німкені російський учений, творець відомого тлумачного словника російської мови В.Даль. Подібну думку знаходимо і в О.Потебні: “Єврея, цигана. татарина, німця, зросійщених настільки, що мовою їхньої заповітної думки стала російська мова, ми не можемо зарахувати ні до якого народу, крім російського” [2, с.186].

Коли населення США стало усвідомлювати себе окремою нацією, бажання національно виокремитися стимулювало виникнення й розвиток американського варіанту англійської мови, який тепер зафіксований у словнику Вебстера. Зараз можна говорити про латиноамериканські варіанти іспанської мови. Можливо, ці варіанти з часом переростуть у справжні окремі мови, як це маємо у випадку з болгарською і македонською, румунською і молдавською. Мови з найменшими відмінностями – це різні мови, якщо їх носії усвідомлюють себе різними народами, і навпаки, віддалені діалекти, які суттєво перешкоджають комунікації, наприклад в Китаї чи Німеччині, вважаються однією мовою, якщо мовці не перестають усвідомлювати себе одним народом.

Відмінність народів виявляється і через відмінність мов, що найбільше позначається на їх лексичному складі. Так, наприклад, слова з тотожним денотативним значенням мають різні конотації і створюють різні асоціативні зв’язки. Скажімо, в українській і російській мові зозуля (кукушка) – це вісниця, провидиця, але в українській ще й символ безпритульності, самітності, а також дружини, сестри, матері (позитивна конотація). У російській мові так називають жінку, яка не виховує своїх дітей, покладаючи турботу про них на інших. Українське калина – символ краси. здоров’я, дівчини, дівоцтва, любові, України, у російській калина символізує розлуку і невдале заміжжя. Особливо національна специфіка асоціювання виявилася в реакціях-порівняннях: укр. очі як волошки, терен, вишні, озера, сонце; рос. глаза – как бусы, искры, звёзды, как у совы; амер. eyes – coins (монети), marble balls (мармурові кулі), ocean (океан); укр. стрункий, як тополя, рос. стройный, как берёза.

Навіть у таких близькоспоріднених мовах, як українська і російська є відмінності в мовному етикеті: в Україні діти зверталися до батьків тільки на Ви, а в третій особі, коли йшлося про батьків чи старших людей, вживалися форми множини (батько прийшли, мати попросили).

Визначальне і стабільне в духовності нації, в її ідейно-моральних засадах належить особистості, через яку розкривається національно-культурний тип людини. Особистість є носієм духовності, у тому числі й духовності народу. Вона являє собою узагальнення характерних рис індивідів національного соціуму, у її свідомості утворюється сис­тема знань, адекватних дійсності. Ці знання закріплюються в лексиконі національної мови. У зв’язку з цим важливо відзначити одну важливу обставину: здебільшого лінгвісти виносять на перший план комунікативну функцію мови, її роль як засобу спілкування. Е.Сепір запропонував поставити на перше місце символічну функцію, а комунікативну вважати похідною від неї: “Більш правильним є твердження, що спочатку мова є звуковою реалізацією тенденції розглядати явища дійсності символічно, що саме ця властивість зробила її зручним засобом комунікації” [3, с.312]. Е.Сепір уперше доповнив класифікацію мовних функцій категорією мови як “символу соціальної солідарності”. Учений висунув напрочуд лаконічну формулу, яка розкриває сутність цієї функції: “Він говорить як ми дорівнює твердженню він один з нас”. Отже, слова не просто позначають предмети і явища довкілля, а є узагальнюючими знаками, тобто символами, які закріплюють національні концепти. Власне у символічній функції мови й виявляється національний менталітет і національна самосвідомість.

Паралельно із Е.Сепіром подібну думку висловлює П.Сорокін, який, розглядаючи мовне угруповання (так він називає етномовну спільноту), робить такий висновок: “Солідарність одномовних осіб є солідарністю осіб однієї культури, одного соціально-психічного покрою… спільність мови є тією умовою, яка викликає притягання одномовних осіб, сприяє перетворенню розрізнених індивідів в узгоджену, організовану єдність, інакше кажучи, сприяє створенню особливої солідарності між одномовними особами” [4, с.348].

Однак поряд із позитивними націєтворчими концептами, в українській національній свідомості, як зауважує І.Кресіна [5, с.144], можна відзначити чимало комплексів неповноцінності: упослідженої нації, одвічно гнобленої нації, другосортності, яничарства, державної неспроможності українців, національної соромливості, національного самоїдства, культурного епігонства, міжнародної безсуб’єктності тощо. На жаль, генетична пам'ять нашого народу ще зберігає цей негатив, який накопичувався протягом століть. Проте сьогодні ми маємо унікальну можливість “перепрограмувати” себе, і одна з провідних ролей у цьому належить саме українській мові. Визнання повноцінності мови, надання їй гідного місця серед інших національних духовних цінностей, повага до неї як до національної святині формує у свідомості людей уявлення про себе як про повноцінну, самодостатню націю, яка здатна творити своє духовне життя і не жебракувати по чужих культурах.


Cписок використаних джерел
  1. Кресіна І. Українська національна свідомість і сучасні політичні процеси. – К.: Вища школа, 1998. – 392 с.
  2. Потебня А. Мысль и язык. – К.: Наукова думка, 1993. – 191 с.
  3. Сепир Э. Язык. Введение в изучение речи // Введение в языковедение. - М., 2000.
  4. Сорокин П. Система социологии. - М., 1993. - Т. 2.
  5. Українська радянська енциклопедія. – К., 1983.- Т.10.