«Пісня про продналог», за виконання якої сліпого кобзаря
| Вид материала | Документы |
- Реферат на тему: Французький, англійський, німецький народно-героїчний епос. "Пісня, 136.09kb.
- Використання українських, 154.76kb.
- Томаківська районна державна адміністрація, 2130.11kb.
- Конференції «Гарантії виконання статей 12 та 19 Конвенції ООН про права інвалідів, 90.8kb.
- Марлітівський стиль”: жіноче читання, масова література І Ольга Кобилянська, 222.56kb.
- Святкова прибрана зала. Портрет Тараса Шевченка, вишитий рушник, фотовиставка про життя, 324.93kb.
- Методичні рекомендації до виконання магістерських робіт для студентів зі спеціальності, 524.16kb.
- Про виконання Державним управлінням охорони навколишнього, 564.07kb.
- Про виконання Спільної обласної програми сприяння підвищенню якості та конкурентоспроможності, 201.6kb.
- Кабінету Міністрів України від 26 липня 1994 року n 508 ( 508-94-п ) Про заходи щодо, 220.68kb.
Ой, люди, недарма весь народ сумує,
А великий голова ні чорта не чує.
Наші красні комісари, що ж ви наробили,
Із нас кожу поздирали, собі галіфе пошили.
Він прикази віддає – продналог давайте,
Беріть де хочете, хоч з-під нігтів колупайте.
А з чого ж ми почерпнем на ті продналоги?
Хіба підем грабувать край битої дороги.
На дорозі вже хватає сердитого люду,
Приучились вони до такого труду…
Барахло, худобу тягнуть, скрині розкривають.
А не змовчиш, що скажеш –зуби вибивають.
Розумніють мужики в своєму куточку,
Доки будуть грабувати останню сорочку.
Розуміють мужики, на що це похоже.
Ой, хто ж прийде та його зничтожить.
« Пісня про продналог», за виконання якої сліпого кобзаря
Ляшенка було заарештовано органами ДПУ
Україна, її народ, якими вони постають з цієї думи… Люди сподівались на краще, вони не знали, що прийде біда, страшніша за все, що довелося пережити народам світу, яка звалиться на Україну, на її народ, саме на народ України без національностей. Люди були винними вже тому, що народилися, жили і працювали на Україні, що любили її і хотіли бачити її багатою і щасливою.
Назва цієї навали – голод. Страшне слово, яке закрило собою величезну країну, квітучу, родючу і щедру. Нам зараз неможливо навіть уявити, як це нічого їсти сьогодні і завтра, коли давним - давно з’їли все, що можна з’їсти, і все, що не можна, також з’їли. А до нового врожаю ще нескінченні місяці, схожі на роки. Вченим, мабуть, ще доведеться встановити, що відбувається з людиною, коли вона насильно позбавлена їжі, які процеси проходять в неї на молекулярному рівні, коли людина перестає бути людиною. Була і не стало її. А це був не голод, а голодомор, тобто моріння голодом. Значить, були ті, яких морили, і ті, хто морив. Помирали люди, молоді, здорові, яких можна було врятувати дуже просто: голодним треба було дати хліба. Ні, скоріше не дати, а повернути, бо вони, ці люди, виростили його, зібрали, зібрали для того, щоб його весь до зернятка вивезли з України.
Документи, що зберігаються в архівах, спогади жителів села Беєве та інших сіл свідчать про те, що голод було організовано свідомо.
Повідомлення про пряму загрозу голодної смерті зустрічаються вже з грудня 1931 року. Незважаючи на докладну і точну інформацію з місць про те, що хліба у селян не досить, план хлібозаготівель затверджено надзвичайно високий, - це стало першим кроком до організації голоду. Спочатку забрано з колгоспних комор зерно, яке не роздали селянам у сплату на трудодні, потім – фуражний фонд, насінневий матеріал і, нарешті, шляхом обшуків по хатах забрано рештки зерна, яке селяни одержали як аванс на трудодні. Всі ці заходи розроблялись на державному рівні: в серпні 1932 року партійні активісти здобули законне ( тільки вдумайтесь в це слово) право конфіскувати зерно в селянських господарствах, тобто звичайну собі крадіжку і грабежі було узаконено. А з іншого боку, в цьому ж місяці було прийнято закон, який передбачав смертну кару за розкрадання соціалістичної власності: будь-який чоловік, жінка, дитина, затримані зі жменькою зерна на полі, могли бути страчені, або в вигляді особливоЇ
милості карались десятьма роками каторжних робіт.
На початку березня 1932 року в селах Беєве, Підставки, Кімличка, Панасівка за свідченнями очевидців розпочалися крадіжки картоплі, сіменного зерна, були також випадки крадіжки коней та корів. В протоколах допитів відмічалися мотиви таокї діяльності: «…пішов красти, бо сім’ї з 6-10 чоловік зовсім нічого їсти, харчі відсутні, а діти плачуть і просять їсти».
Людей закликали збирати компромат один на одного. На загальних зборах колгоспу «Цвітуче житя» Беївської сільської ради було підтримано лозунг лозівчан Роменського району « Один за одним слідити»…
«Ой, ви, красні комісари, що ж ви наробили?». Людина, яка виростила хліб, працювала від зорі до зорі, щоб не вмерти з голоду, повинна красти. В якій країні таке було можливе? Тим паче, що тоді люди вірили в Бога і з молоком матері вони вібрали в себе заповідь: «не укради», але доведені до голодного відчаю, брали не для себе, для дітей, розуміючи, що грішать. Ні, це був не ваш гріх, це гріх тих, хто довів вас до такого стану, а вам прощення…
За свідченнями Корнієнко Н.(1903р.н.), найстарішої жительки села Беєвого, саме в цей час люди відчули перші ознаки голоду. Хліб почали видавати пайками. Всі чекали на врожай 1932 року.
Хліб і пшоно в людей забирали прямо на полі, в коморах, в колгоспному млині.
Була засуха, але за свідченнями тієї ж Корнієнко Н. , Цюпки К.А., Цюпки Ф.Д., вона не була настільки сильною, щоб привела до такого голоду.
Постанови Ради народних комісарів від 12.07. 1932 року по 11 листопада 1932 р. підтверджують, що план хлібозаготівлі бу дуже високим. Згідно постанови «Про організацію хлібозаготівель в одноосібному секторі» підписаний Головою Ради народних депутатів УРСР В. Чубарем на селян, які не виконували план накладались величезні штрафи ( у межах 15-ти місячних норм здачі м’яса)
За свідченнями Н.С. Курило (с. Підставки Липоводолинського району) хліб з господарства «викачали» повністю. Коли план хлібоздачі колгосп виконав, перед господарством поставили зустрічний план, який обов’язково потрібно було виконувати. Із району приїхали уповноважені, один із них Глібов, сказав під час свого виступу колгоспникам : «Если кто будет выступать против встречного плана, тому глотку перегрызу, а хлеб соберу».
З колгоспних комор вимітали все. За свідченнями К.А.Цюпки, 1912 р.н. зразу ж після жнив, коли помолотили зерно, на трудодні нічого не дали. Все зерно зсипали в комори. Потім приїхали представники з району, визвали комірника Оленченка Василя Тимофійовича і забрали в нього ключі від комори. Підігнали підводи і вигребли все до зернини. А баба Домаха з Цвітущого запитує: “ А що ж ми сіять будемо?” вони кажуть: “Хліб державі треба віддать, а весною отримаєте на посів”. Коли хліб забрали з колгоспних комор, то пішли по хатах і шомполами почали тикать в долівку , і ввесь двір зколупали – шукали хліб, бо Сталін сказав, що хліб кулаки закопали.
По селу було чути частушки:
“Стоїть Сталін на мосту,
А Ленін в болоті.
Дали чорта куркулю,
Дамо ще бідноті
Свідчення односельчан говорять про те, що селяни почали виготовляти прядки, верстати, де пряли нитки, ткали полотно і возили в Полтаву та Опішню міняти на продукти харчування.
В селі були заможні сім’ї одноосібників: Хрулі, Лобушки, сім’я Кишка Варивона, Іващенки та інші. Коли на сільську раду приходила вказівка “Дати 100 пудів зерна державі”, то йшли до цих людей. Ті зразу давали зерно по 20-30 пудів кожен, та коли приходили вдруге чи втретє, то давати було нічого. Ці сім’ї називали кулаками або куркулями і виганяли їх з хати. Для прикладу, коли вигнали з хати Іващенків, то баба Любка Іващенкова пішла в клуню і там жила. Їй не дозволялось навіть збити зерно з поодиноких колосків зі стріхи.
За свідченнями тієї ж Курило Н.С. з Капустинець восени 1932 року особливої гостроти набрала робота бригад по розкуркуленню, або так званих “буксирних бригад”. Ходили вони по дворах, все вимітали до зернятка. Рились в сундуках, маму хвору заставили піднятись з ліжка, під подушками дивились чи немає чого захованого в головах. Відбирали висівки м’якину. Через декілька днів приходили знову, якщо не пухнеш з голоду, значить показуй, що ти їси. Витягували із печі горщики, дивились, що їсть сім’я. Якби так не витягували з людей всі продукти, то такого голоду не було б.
Жителька Беєвого Саєнко Л.Д. згадує, що одного дня прийшла буксирна бригада, забрала діжку з капустою, мішок з пір’ям, у хлівах позривали поміст, шукали зерно.
Житель села Беєвого Лимар В.А. свідчить про те, що в хатах на глиняних підлогах шукали “рушену чи нерушену” землю, де могли б бути тайники із зерном. М.Я.Горобець із Капустинець зазначав, що буксирні бригади або ударники, ходили групами по 10 чоловік, по одному ходили рідко. Одного разу до сім’ї Онопрійчі Гордія прийшла одна ударниця. Ця сім’я здала все зерно в комору колгоспу, залишилося декілька снопів необмолочених. Ця ударниця взяла ціп і почала сама обмолочувати, щоб забрати останню жменю зерна. Люди не видержали, вихватили з рук у неї ціп і вигнали з двору. Ця сім’я дуже голодувала, всі були пухлі, шкіра тріскалась, гноїлась. В цій сім’і померло троє дітей, вижила тільки одна дитина.
Слова “голод”, “голодна смерть” все частіше зустрічаються в свідченнях та інших документах 1932-1933років. А в постановах Липоводолинського райвиконкому знову пропонувалось шукати закопаний хліб, а особливу увагу приділяти доносам одне на одного – впроваджувати натурнагороду хлібом, тобто, чим більше людей помре голодною смертю, тим більше хліба одержить донощик. Свята заповідь - “не убий”,не було місця тобі на Україні. “Окремі випадки голодухи повинні бути ліквідовані на місцях негайно”. І вони були ліквідовані – не стало кому голодувати.
Люди вмирали під заборами, на подвір’ї, на полі. Хоронили мертвих не на кладовищі, а прямо у дворах, на городах, де помирали. Не було кому хоронить.
В наш час політику Радянського уряду було визначено геноцидом проти українського народу. Саме так, геноцидом – свідомим знищенням мільйонів українських людей.
Звичайно, люди чинили опір свавіллю таких чиновників. Від ціпу Оноппійчі Гордія, яким він вигнав зі свого двору активістку “розкуркулення” до свідомих дій розумних голів колективних господарств і масових повстань.
Так у фондах Державного архіву Сумської області збереглися матеріали виїздного засідання президії Липоводолинського Райкому КП(б)У від 14.11 1932 року щодо дій голови колгоспу ім. Петровського Подільківської сільської ради Сепети Павла Демидовича, який незаконно видав хлібний аванс колгоспникам та приховав у колгоспних коморах продукти харчування. Його було виключено з партії, а справа передана до суду. А скільки людських життів було врятовано цим вчинком.
Подібний випадок був і в Беєвому, але дії голови колгоспу діда Федота Омельченка, не були викриті і заховані гнила картопля, макуха та коноплі врятували сотні життів беївчан в 1932-1933 голодні роки. А поряд, за десять кілометрів від с. Беєве в с. Берестівка всі вулиці були завалені трупами, вимерло більше половини жителів села .
Ці та інші документи назавжди залишились лежати в архівних фондах районного і обласного Державних архівів та пошуківцям групи “Пам’ять”, сформованої на базі Беївської ЗОШ І-ІІІ ступенів вдалось відшукати їх і довести до свідомості односельчан під час виставки “Голодомор 1932-1933 років. 75 років потому”.
Люди з вилками, косами і ціпами ставали проти такої політики місцевих і державних органів влади, відстоювали своє, боролись за життя.
В Липоводолинському районному державному архіві зберігаються копії документів Липоводолинського райкому КП(б)У “Про опір виконанню плану хлібозаготівлі в с. Липова Долина, Капустинці, Русанівка, Синівка”, “Про розкрадання хліба, загибель коней і свиней в колгоспі “Комуніст” с. Кімличка”.
В районі часто спостерігались саботування хлібозаготівель, повстання, стихійні виступи, тощо. Так, за свідченнями Ніколашиної У.С. в селі Беєве були масові заворушення в колгоспах Будьонного та Гудимівський проти заходів стосовно виконання підвищеного плану хлібозаготівлі 1932 року, а в с. Берестівка бригадир…заарештував контрактантів та посадив їх у холодний погріб; а люди мали можливість розкрасти своє ж зароблене.
Багато таких справ потрапило до суду. В протоколі засідання Липоводолинського райкому КП(б)У від 18.12.1932 року говорилось “…із 63 справ, що заведено в розкраданні громадянської власності, жодного не віддали до розстрілу” і пропонувалось посилити репресивні заходи”.
До того ж сільські Ради отримували листа “через ваш кулацький саботаж нашу сільську раду занесено на чорну дошку”
Газети публікували цілі списки сіл, занесених до “чорної дошки”. В області 18 листопада 1932 року конотопська газета “Комуна” надрукувала таку інформацію: “ За ганебні темпи у виконанні річного плану хлібозаготівлі, зокрема, по продовольчим культурам, заносимо на “чорну дошку” такі села: Бочечки, Козацьке, М. Самбір, Хижаки”.
До списку таких сіл потрапили і Липоводолинські села: Русанівка, Капустинці, Синівка.
“Чорна дошка” …Село опинялось в блокаді: ніхто не міг вийти і зайти до села, не було ніякого постачання промисловими товарами, проводились постійні обшуки. Згодом вся Україна опинилась на “чорній дошці”.
По селах почастішали випадки конфіскації майна на засіданнях громадськості. Так за свідченнями жителя с. Беєве Карпця в судовому порядку були відібрані помешкання жителів Кишка, Хруля, Іващенка та інших.
Людям заборонялося покидати села. Сільські Ради не видавали документи мешканцям села на постійний виїзд.
На всій величезній Україні людині не було місця, не можна було сховатися, вся країна, немов павутинням була обплутана сіткою секретних інформаторів. 29 березня Лебединський, Липоводолинський, Недригайлівський райвиконкоми розіслали до сільських Рад листи: “Виявити всіх недоплатників, що виїхали з села на заробітки, і передати матеріали тим РВК, на території котрих розташовані підприємства, що на ньому працює неплатник, для стягнення недоплат з зарплати”. До того ж , як свідчать очевидці Корнієнко і Ніколашина було запроваджено паспортний режим, який закріплював селян в колгоспі.
Постановою Ради народних комісарів УРСР від 20 листопада 1932 року “Про заходи до підсилення хлібозаготівель” передбачалось: “5…Припинити видачу будь-яких натуральних авансів по всіх колгоспах, що незадовільно виконують плани хлібозаготівлі. Є колгоспи, які незадовільно виконують плани хлібозаготівлі та які віддали натураванси хліба за трудоднями порядком громадського харчування, а також у формі всіляких “озадків”, “послідів”, “відходів” тощо, понад встановленої норми (15% від фактичного обмолоту), повинні негайно організувати повернення незаконно розданого хліба…”
Саме тоді вперше в історії Радянського Союзу почались “прозорі кордони” – на внутрішньому кордоні України з Росією, Білорусією стояли війська. Коли тепер говорять, що ми не звикли до кордонів, що їх ніколи не існувало, хочеться запитати: чому їх закрили тоді, в 1932 році, чому не пропускали помираючих людей, яких можна було врятувати шматком хліба? Селянам України та Кубані, на той час заселеної українцями, радянський уряд свідомо і планомірно не давав можливості виїхати з територій, уражених голодом.
В листі Харківського обкому КП(б)У пропонувалось “…запретить сельским советам выдавать какие-либо справки колхозникам и единоличникам на выезд из их районов… принять меры к прекращению продажи билетов за пределы Украины крестьянам, не имеющим удостоверения РИК о праве выезда или о том, что они завербованы на работы за пределы Украины…»
Найбільше від голоду страждали діти. Вони залишались без догляду, коли помирали батьки. Не в силах дивитися, як згасає дитина батьки брали її до найближчого міста, там залишали її в установах, на вокзалі, просто на вулиці.
Так, за свідченнями Т.Г.Гречаної з Беєвого найбільше голодували діти. В селі Кімличка в окремих сім’ях І.Бойка, Г.Ткаченка та інших помирали по 4-5 дітей. Діти не відвідували школу, не гуляли на свіжому повітрі, вели малорухливий спосіб життя. Вони блукали мов тіні і просили подання, та нічого було їм дати. А матері, доведені до відчаю, божеволіли, бо не знали чим їм допомогти.
На засіданнях бюро Липоводолинського райкому КП(б)У 19 квітня 1933 року зазначалось, що “в селах Подільки, Синівка, Підставки, Байрак та інших відвідування учнів школи під кінець 3-го навчального кварталу значно знизилось, а саме: в першому семестрі, в якому відвідування по району становило 90-95%, в другому 89-92% та під кінець третього на початку четвертого становить до 66%. З’ясувати, хто з дітей потребує в харчовій допомозі…, організувати по всіх школах гарячі сніданки, щоб охопити 5173 учні, що потребують допомоги…”
Було зібране бюро Липоводолинського райкому КП(б)У , де розглядалось питання про направлення дітей, в яких померли від голоду батьки, які залишились самі в господарстві до інтернатів в м. Ромни та м. Конотопа.
Самі ж дитячі будинки знаходились в жахливому стані. 7 лютого 1932 року директор Роменського дитячого будинку доповідав відділу народної освіти: “Доручений мені будинок на сьогоднішній день майже в катастрофічному стані відносно забезпеченості харчовими продуктами, що може довести вихованців до повної дезорганізації і крадіжок”. Кількість дітей все зростала. Директор будинку, де знаходились і беївські діти писав 28 квітня 1933 року: “ В останній час намічається особливий наплив: протягом 27 днів прибула 21 особа, дітей доводиться класти по двоє…”
Кажуть, що за кожну сльозинку дитини дістануть по заслузі ті, хто викликав її. А в дітей 1933 року сліз не було – не було чим плакати. Якої кари заслуговують ті, хто лишив дітей можливості оплакати себе, омити слізьми, очистити душу? Немає такої кари, бо не було подібних злочинів ні до, ні після цього.
Люди вимирали цілими сім’ями, вимирали навіть цілі вулиці. В живих травмувалась психіка. В Державному архіві Сумської області збереглися свідчення людини, яка говорить: “…Мені і тепер чується глухий стогін вмираючих безвинних добрих людей…” Людей, які мали право на житя, дітей, які були світлим промінцем в майбутнє і які загинули від рук Голодомлру.
Таке було не тільки в нашому районі, таке було скрізь. Голод позбавляв людину її людяності, породжував байдужість і жорстокість. Протокол виїзної сесії народного суду Великобубнівського району від 19 червня 1933 року про вбивство в с. Ярошівка 22-річної Черненко Марії Антонівни не можна читати без сліз.
“Усі звинувачені поставились до Черненкової по-бандитські: за відро картоплі, яке дівчина-сирота взяла, забили. У с. Ярошівці мешкала сім’я сиріт померлого Черненка Антона в кількості 8 душ… старша сестра Катерина вийшла заміж та поселилась на загальному дворі, де міститься худоба. 5-го проти 6-го квітня Маруся залізла до погріба Міщенка, де взяла картоплі за пазуху та в кармани. Міщенкова її піймала та почала кричати. Прибігли люди, стали бити дівчину” вночі привели до сестри “побиту, у грязі, без плаття”, Марія сховалась під піч. Це не зупинило знущань. “Дали сестрі мотузку і заставили накинуть на ногу. Потім накинули на шию петлю і потягли…” Свідки чули плач і стогін, вона падала в грязь, їй зв’язали руки… після цього всі пішли додому, а Діденко Юрко повів далі, в балку, де знущався та мордував і залишив таку на яру, де вона оставалась до ранку і померла”. Вбивцям дали від 8 до 3 років, бо “Черненкова була слаба здоров’ям та ходила голодна, так що хоч і не дуже побили – померла”
Селяни зверталися до правлінь колгоспів з проханням виділити продукти харчування. Якщо в 1932 році вони ще просили борошна чи зерна, то в 1933 році прохають хоча б буряків, та майже на всіх заявах стоїть одна резолюція - “Відмовити” як і на заяві Надточія Трохима Івановича з с. Заруддя Роменського району, під якою могли б підписатися майже всі громадяни України: “…Я і сам занепав, а також і мої діти. Нема ні хліба, ні картоплі, ні буряка, нічого. Тому прошу дати хоча б буряків”, та на заявах колгоспників артілі ім. Фрунзе с. Гудимівка Лебединського району з проханням видати харчі, бо “їсти нічого”
“Прошу я вас дати пособія і моїй сім’ї. Потому що я уже опух, на роботу не гожуся. Сейчас сім’я теж саме…, жінка пухла…Як піддержки не дасте, то прошу виключити з членів артілі і повернуть мою шкапу, бо я з глоду здихаю, на сей день не маю нічого їсти собі і дітям своїм…” – Ілько Ничка, артіль “Більшовицька перемога” с. Заруддя Роменського району.
І подібних заяв тисячі. А в цей час резолюцію Пленуму ЦККП(б)У 7 лютого 1933р. “Про підсумки хлібозаготівель на Україні і постанову ЦКВКП(б) від 24 січня 1933 року”з поміткою “не для друку” зазначалось: “Україна мала всі можливості виконати не тільки тричі занижений план, який все ж зірвано, але мала всі об’єктивні можливості виконати цілком спочатку встановлений план хлібозаготівель”, план зірвала відсутність справжньої більшовицької мобілізації та незадовільне керування хлібозаготівлею. “ Все це особливо позначилось і мало місце у вирішальних областях України (Дніпропетровській, Харківській, Одеській), що повинні були дати основну масу хліба. В цих областях від обласного керівництва було виявлено найбільше благодушності…”
Лист Лебединського райвиконкому директорам МТС, головам сільрад, секретарям партійних, комсомольських осередків, головам колгоспів від 18 липня 1933року пояснював, що “основною причиною зриву хлібозаготівель минулого року в перші роки явилась хаотична рвацька видача авансів, безгосподарча видача хліба ледарям та куркульська зрівнялівка видачі на так зване “громадське харчування”…
Україна стала вічною боржницею країни, ім’я якої - Радянський Союз, мільйони її дітей померли голодною смертю, а вона все боржниця. Чи то може народ український розучився працювати, чи то може земля перестала родити…Ні, виявляється як зазначено в рішенні Пленуму ЦККП(б)У 7 лютого 1933 року
“ план хлібозаготівлі зірвали вороги – куркулі, махновці, петлюрівці…”
Лише в 1993 році в незалежній Україні було встановлено всеукраїнський пам’ятник в Лубнах, а на Сумщині – в Лебедині у встановленні якого найактивнішу участь брав дослідник голодомору на Лебединщині Б.І. Ткаченко
Скільки людей тоді загинуло в Україні, скільки не народилось – ніхто не знає.
За даними істориків у 1932-1933р.р. жертвами голодомору в Україні за різними оцінками стали від 7 до 10 млн. людей.
“Щоб зламати устрімління народу до кращого майбутнього, тодішнє політичне керівництво Союзу розробило і здійснило найжахливішу і найжорстокішу людиноненависницьку акцію в історії сучасної Європи – штучний голод 1932-1933 років в Україні, який забрав близько 8-ми мільйонів (за іншими даними близько 11-ти млн.) життів.кожен п’ятий в Україні помер голодною смертю”
в радіозверненні до українського народу 26 листопада 2005 року резидент України В.А. Ющенко зазначив: “Голодомор став одним з найжахливіших злочинів в історії людства. Рахунок загиблих йшов на мільйони. Україна втратила чверть свого населення. Щохвилини вмирало 17 людей, щогодини – 1000, майже 25 тисяч щодня. 11 тисяч сіл опустіли. Сьогодні ми зробили перший крок до того, аби цей день став днем жалоби для кожного українця.
Історію повернути не можна, що сталося, те сталося… Важливо тільки не повторити помилок минулого. Вічна пам’ять і спокій жертвам страшного голодомору. І коли зазвучать по всій Україні (а може варто і не лише в Україні) дзвони, оплакуючи замучених голодом, в них буде чутися одне слово – “Пам’ятайте, пам’ятайте, пам’ятайте…” Будемо їх пам’ятати, щоб не допустити нічого подібного.
Спогади
Кіндрата Андрійовича Цюпки, жителя с. Беєве
Липоводолинського району Сумської області
Цюпка Кіндрат Андрійович, 1912 року народження, освіта початкова, в роки голодомору працював об’їздчиком.
Це був не голодомор, а спеціально організована акція, спрямована проти людей.
Зразу ж після жнив, коли помолотили зерно, на трудодні нічого не дали. Зерно зсипали в комори колгоспу і закривали амбарними замками. Заборонявся доступ до хліба і, навіть, до відходів.
В кінці серпня 1932 року приїхали представники з району, так звані «виконавці». Визвали комірника Оленченка Василя Тимофійовича іпимусово забрали у нього ключі від комори. Підігнали туди підводи і вибрали увесь хліб, погрузили його у вози. А баба Домаха з Цвітущого запитує: «А що ж ми сіять будемо?». Вони кажуть: «Хліб державі треба віддать, а на посів весною привезем». І викачали все до зернини.
Коли хліб забрали в колгоспних коморах, то пішли по хатах і шомполами почали тикать у долівку, ввесь двір сколупали, шукали хліб, бо Сталін сказав, що хліб кулаки закопали.
В селі були заможні сім’ї одноосібників: Хрулі, Лобушки, сім’я Кишка Варивона, Іващенки та інші. Коли на сільську раду приходила вказівка “Дати 100 пудів зерна державі”, то йшли до цих людей. Ті зразу давали зерно по 20-30 пудів кожен, та коли приходили вдруге чи втретє, то давати було нічого. Ці сім’ї називали кулаками або куркулями і виганяли їх з хати. Для прикладу, коли вигнали з хати Іващенків, то баба Любка Іващенкова пішла в клуню і там жила. Їй не дозволялось навіть збити зерно з поодиноких колосків зі стріхи.
Я працював об’їздчиком і одного разу мене викликав голова колгоспу “Цвітуще життя” Василь Горобець і сказав: “ Іди до Іващенків, там в клуні баба Любка колгоспні колоски мне”. Я пішов туди і кажу бабі: “Бабо, що ж це ви робите, колгоспний хліб, і ви мнете з нього колоски? ” А баба каже: “ Це мій хліб, я його виростила, ціпом намолотила, а тепер мну”. Я і відпустив її, а пізніше вона дякувала мені, що врятував життя.
3жовтня 2007 року
Спогади
Король Уляни Стефанівни, жительки с. Беєве
Липоводолинського району Сумської області
Король Уляна Стефанівна, 1924 року народження, освіта початкова, працювала на різних роботах в колгоспі «Цвітуче життя».
Весною 1932 року хліб почали видавати пайками, а влітку, після жнив, хліб не видали зовсім, навіть на зароблені трудодні.
В село приїхали буксирні бригади і забрали все зерно. Восени 1932 року люди знаходили і відкопували гнилу картоплю, їли бур’ян, макуху, коноплі. Цим підтримували своє життя.
Коли діти почали вмирати, то інші малі діти влітку 1933 року пішли в поле витирати сире зерно і їли. Без звички дитячі животи в багатьох надимались і багато хто з дітей гинув.
Тітка Гапка і Марія Глухова прийшли до нас, а перед тим назбирали в платки колосків, а їх побачив об’їздчик і стали їх судить. За вкрадені колоски вони отримали по два роки при колгоспові. І моєму батькові дали два роки за те, що їх передержував.
В 1932 році хліб бачили тільки на Паску, а ввесь 1933 рік хліба не бачили зовсім. Їли на луці кінський щавель.
В 1933 році осудили і Цюпку Андрія Мокієвича та Глух Марію Миколаївну за те, що збирали колоски на стерні.
4 жовтня 2007 року
Спогади
Корнієнко Анастасії Омелянівни, жительки с. Беєве
Липоводолинського району Сумської області
Корнієнко Анастасія Омелянівна, 1908 року народження, вік – 99 років, освіти немає, працювала різноробочою в колгоспі імені Будьонного.
В роки голоду в селі мені було 24 роки, одна дитина в сім’ї. Матір втратила в 4 роки. Восени 1932 року їли буряк, пекли мандрики. Ходила на роботу в колгосп, де пропрацювала все життя. Іноді брала колоски додому, щоб хоч якось прогодувати сім’ю. Їх драли на спеціальний пристрій – драчку, щоб ніхто не бачив. Потім, коли вже отримували муку, мішали з бур’яном і пекли таку собі їжу. Оскільки в сім’ї в мене було троє дітей, вдавалася до крадіжок, щоб хоч якось їх прогодувать. Коли приносила хоч трохи колосків або зерна, яке не забрав бригадир, то можна було хоч трохи поїсти. Іноді сусіди робили мандрики із конопель, але часто хворіли, а як-коли і гинули.
Все, що було в господарстві, міняли на продукти харчування, так як виконавці повигрібали все з чердаків, погребів, навіть, під припічком у горшках. Вигрібали все і забирали. Куди? Я, звичайно, не знала. Я знала лише одне – хочеться їсти.
12 жовтня 2007 року
Спогади
Рясної Надії Трохимівни, жительки с. Беєве
Липоводолинського району Сумської області
Рясна Надія Трохимівна, 1918 року народження, освіта початкова, в роки голодомору було 14 років.
Пам’ятаю як ходили «буксири». Ми з батьком віднесли пшоно до колгоспного млина і його там все забрали. Пшоно ми не віддавали, та його в батька забрали силою. Я плакала, але батько сказав, що якось проживем. Наша сім’я складалась із чотирьох чоловік.а от родині мого рідного дядька Грицька пощастило менше. Два його сини у віці 7-8 років померли від голоду і були поховані в саду поблизу хати.
Весною 1933 року позабирали і буряки, а також гнилі качани з кукурудзи.
Їли переважно листя з берези і з липи, а також різний бур’ян.
Батько хотів виїхати до міста, де жила моя тітка, але йому заборонили це зробить. Мовляв, що і в селі робочі руки потрібні.
11 жовтня 2007 року
Спогади
Шульги Олександри Олександрівни, жительки с. Беєве
Липоводолинського району Сумської області
Шульга Олександра Олександрівна, 1931 року народження, освіта початкова, працювала дояркою в колгоспі ім. Кірова.
Батьки багато розповідали мені про голодомор. Всі в сім’ї їли листя з липи, їздили в поле і збирали картоплю. Говорили, що люди пухли від голоду. До врожаю зрізали колоски, товкли їх і пекли з них галети. За такі дії старший брат був засуджений. Менші брат і сестра зрізали колосків, поклали їх на грубу сушить. А коли прийшли міліціонери і знайшли колоски, то всі підозри впали на старшого брата , і дали йому три роки при колгоспові. Люди їли також листя, терли і пекли млинці. Вони були змушені красти. Красти те, що було зароблено в колгоспі, але не віддане людям. За одягом приховували картоплю, навіть по пів картоплини.
Тяжкий голод я застала і в 1939 році, але не було такої великої кількості померлих людей.
12 жовтня 2007 року
Спогади
Лимаря Василя Антоновича , жителя с. Беєве
Липоводолинського району Сумської області
Лимар Василь Антонович, 1924 року народження, працював головним економістом в колгоспі імені Кірова.
Роки голодомору пам’ятаю слабо, але пам’ятаю, що восени 1932 року в мою оселю ввірвалась група виконавців з районного центру і почали нишпорити по всіх кутках, шукаючи зерно. Спеціальними ключками колупали долівку в хаті, шукаючи тайники. Перерили все подвір’я, комори і хліви, але нічого не знайшли. Батько хотів захиститись від небажаних гостей, але ті відкинули його і почали бити. Так і пішли з двору, нічого не знайшовши, бо майже нічого не було.
Пам’ятаю, коли поблизу старої школи лежало багато хворих пухлих людей. Деякі з них не подавали ніяких ознак життя.
Померлих людей нікому було ховати, адже часто помирала вся сім’я.
Хліб з’явився на столах тільки влітку 1934 року.
14 жовтня 2007року
Спогади
Саєнко Лідії Денисівни, жительки с. Беєве
Липоводолинського району Сумської області
Саєнко Лідія Денисівна, 1926 року народження, освіта початкова, пенсіонерка.
В 1932 році, коли почався голод, мені було 6 років.
Пам’ятаю, що одного дня, прийшла буксирна бригада, забрала діжку з капустою, мішок з пір’ям, у хлівах позривали поміст, шукали зерно. Під час голодомору у нас покрали коней.
Люди вмирали на подвір’ях, на вулицях, на полі. Їли кукурудзу, листя липи, берестка, листя часнику. Пам’ятаю, що люди збирали ганчірки і їхали до Запоріжжя міняти на їжу.
Наша сім’я вижила завдяки корові, яку ми держали.
8 жовтня 2007 року
Спогади
Сухонос Марії Андріянівни, жительки с. Беєве
Липоводолинського району Сумської області
Сухонос Марія Андріянівна, 1925 року народження, освіта початкова, пенсіонерка.
У 1932 році мені було 7 років. Пам’ятаю, що в наше село прийшли «буксири», які забирали все: картоплю, гарбузи, квасолю, зерно, різну худобу. Навіть зривали в хлівах поли і шукали зерно, яке люди заховали.
Щоб не померти з голоду доводилося обривати листя, сушити його, а потім товкти і пекти маторжаники. Та всеж люди пухли з голоду та помирали.
Тих людей, які жили в достатку, виганяли з домівок і відправляли до Сибіру, з якого мало хто повернувся.
Наша сім’я вижила. Ми ходили до кагатів і обривали їх, шукаючи мерзлу картоплю та буряки.
14 жовтня 2007 року
Спогади М.Я Горобця, жителя с. Капустинці
Липоводолинського району Сумської області
22 червня 1989 р.
Горобець Михайло Якович, 1904 року народження, освіта початкова, пенсіонер.
В 1924 р. оженився, мав 2-х дітей. Під час голодомору 1932 1933 р.р. померла жінка і одна дитина.
В 1932 році , коли почався голод, працював полеводом. В цьому ж році в с. Капустинці був направлений 25-тисячник Мазін (ім’ґ та по батькові не відомі). Пам’ятаю, що це була людина не обізнана з сільським господарством, так як на гречку казав пшениця. Тоді ж були комсомольці-ударники, які без ніяких пояснень відбирали в населення останню пучку зерна, муки, крупи.
Ударники ходили групами до 10 чоловік, по одному ходили рідко. Пам’ятаю, коли до сусідів, сім’ї Оноприча Гордія прийшла одна ударниця. Ця сім’я здала все зерно в комору колгоспу, залишилось декілька снопів не обмолочених. Ця ударниця взяла ціп і почала сама обмолочувати, щоб забрати останню жменю зерна. Люди не видержали, вихватили з рук у неї ціп, і вигнали ціпом з двора. Ця сім’я дуже голодувала, всі були пухлі, шкіра тріскалась, гноїлась. В цій сім’ї з голоду померло 3 дітей, вижила одна дитина.
Люди вмирали під заборами, на подвір’ї, на полі. Хоронили мертвих не на кладовищі, а прямо у дворах, на городах, де помирали. Не було кому хоронить.
Органи влади і колгосп майже не приймав мір по ліквідації голоду. Тільки весною 1932 року в колгоспі на полі варили для працюючих суп, в який засипали жменю крупів на відро води. Найбільш важкий був1933 рік. Інколи давализ колгоспу на трудодень макуху, так як із колгоспу вивозили весь урожай, не залишали і на сімена.
В кого була у господарстві корова, тим було трохи легше переносити голод.
В сім’ї Горобець не було майже ніяких продуктів харчування. Їздили у Василівський спиртзавод, брали барду – пекли з неї пиріжки, а з різних бур’янів пекли, як вони називали «галети»
М.Я.Горобець
ф. Р – 7711, оп. 1, спр.58, арк.1. Оригінал
№ 182
Спогади О.Ф.Кажан, жительки с. Семенівка
Липоводолинського району Сумської області
22 червня 1989 р.
Кажан Оришка Федорівна, 1898 р. народження, освіти не маю, працювала в колгоспі, тепер пенсіонерка. Заміж вийшла відразу після революції. На той час, коли була голодовка, у мене було 2 дочки і 2 сини. Осінь 1932 року була врожайною, але майже все позабирали. Ті, що брали хліб, картоплю, говорили, що їм дана така вказівка.
Найтяжчими були весна і літо 1933р. весна тому, що не було зерна, картоплі. Городу правда трохи посадили, посіяли трохи жита (яке було заховане), і посадили картоплю з лушпиння, яке ретельно збирали. Їсти було нічого. Проривали буряки – і з гички пекла оладки, які діти називали «мандрики». Інколи прибігав сусідський хлопчик, просив оладок і з ними тікав на кладовище, щоб там з’їсти і щоб бува не побачила сестра і не забрала половини.
Всі речі майже виміняли на крупу, муку. Все, що було, віддавали дітям а самі ходили пухлі. Допомогла вижити коза, яка хоч краплю, а все ж давала молока.
Літо було страшним через те, що все вродило, здавалося, уже можна вижити, але зголоднілі люди намагалися наїстися зерен жита, пшениці, і, вгамувавши свій голод, помирали.
Кажан
ф. Р – 7711, оп. 1, спр.63, арк.2. Оригінал
№183
Спогади Н. С. Курило, жительки с. Підставок
Липоводолинського району Сумської області
1989р.
Курило Надежда Степановна, 1916г. рождения, образование начальное, колхозница. Жила в с. Подставки Липоводолинского района ( в то время Синевского района), работала в СОЗе рядовой колхозницей. В хозяйстве выращивали мяту, кориандр, табак, сою, коноплю, картофель, кукурузу, корзу.
Признаки приближения голода начали проявляться весной 1932 года, хлеб начали выдавать пайками. Но засуха в тот год была не такой сильной, чтобы привела к такому сильному голоду, как начался в то время у нас.
Хлеб «выкачали» из хозяйства полностью. Когда план по хлебосдаче виполнили, перед хозяйством поставили встречный план, который обязательно надо было выполнить. Из района приехали уполномоченные, один из них, Глебов, сказал в своей речи перед колхозниками: «Если кто будет выступать против встречного плана, тому глотку перегрызу, а хлеб соберу\\2. Сначала колхозников в 1932 – начале 1933 года кормили кукурузной колотушкой (болтушкой), чтобы хоть как-то перебить голод. На 1 трудодень в 1933 году давали по 100г овса с ячменем для поддержки людей, чтобы они хоть как-то ходили на работу. В мае – июне 1933 года люди начали массово умирать от голода.
Осенью и зимой 1932 года толкли кукурузные початки, пекли из них «оладки», а весной 1933 года начали есть молодые листья крапивы, жовтвила. В 1933 году люди стали есть собак, котов, лягушек, дохлых лошадей. Председатель сельслвета Залуковский кричал на людей: « Работать не хотите, лодыри! Это еще не голод, когда собаки и коты бегают по улице, а лягушки кричат в пруду».
Люди пухли от голода, лежали пухлые, как горы. Вымирали семьями. Был выделен человек (Кузьменко Михаил) для захоронения умерших. Ему платили за это в колхозе. Были случаи, когда хоронил еще полуживых людей, которые руками двигали, а он их присыпал землей. Хоронили как-попало, кто как умер. Как лежал – так и в яму сбрасывали, ничем не накрывали, землей забрасывали и все.
Наша семья спаслась в голодовку тем, что меняли на продукты домашние вещи (подушки, посуду) у тех людей, кто держал корову. У нас корову отобрали, собирались нас раскулачивать. Но вся семья сразу вступила в СОЗ. Хозяйство у нас было крепкое, наживали все своим трудом, вся семья работала до седьмого пота.
Наша семья спаслась от голода, семья старшей сестры вымерла полностью: муж, она сама и ребенок
І. Передмова
Сьогодні, в роки назалежності і демократичності, як ніколи, актуальною проблемою в Україні є вивчення історії Голодомору 1932-1933 років. Але незважаючи на те, що ця проблема є досить актуальною, досліджена вона ще недостатньо.
Замовчування Голодомору дуже негативно відобразилося на свідомості очевидців; взяли своє роки залякуваннь і переслідувань, роки знущань і поневірянь. Але в серцях людей залишилася історична правда, правда про події, які зараз офіційно визнані геноцидом українського народу. Через десятиліття пронесли люди ці свідчення про спустошення, знесилення і вмирання україської нації, українського народу в ті роки, про свідому розправу тодішнього режиму над чесними, працьовитими і розумними людьми, про це страшне слово – голод, яке закрило собою величезну країну, квітучу, родючу і щедру.
Замовчування голодомору негативно відобразилося і на стані збереження першоджерел. Відновити правду про історичну долю українського народу не можливо без використання широкої джерельної бази. Тому велике значення в підготовці даного матеріалу відіграла робота в Державних архівах та наукових бібіліотеках Сумської області.
Звичайно, велика кількість документів в фондах архівів знаходяться під грифами «Цілком таємно» та «Не для друку», тому друкування та ксерокопіювання проводилося тільки з дозволу Державного архіву Сумської області. Більшість таких документів свідчать про ганебність рішень тодішньої влади, про свідоме знищення українського народу, про геноцид нації.
В результаті кропіткої роботи вдалося опрацювати більше чотирьохсот документів, які висвітлюють причини, перебіг та наслідки голодомору в нашій місцевості.
В роботі використані матеріали Липоводолинського райкому КП(б)У, райвиконкому, колгоспів, сільських рад, судів, газет. Це постанови, директиви, документи про хлібозаготівлю, репресивні дії. Велике емоційне забарвлення мають спогади очевидців голодомору, зібрані учнями , вчителями, активістами.
Велике значення в роботі приділено краєзнавчим питанням, тобто детальним вивченням голодомору саме своєї місцевості, свого краю, що дає можливість прив’язувати тематику голодомору до історії окремого регіону, до історії своєї малої Батьківщини.
Важливе місце в роботі приділено і методиці організації пошуково-дослідницької роботи, щодо питань вивчення голодомору. Адже свідомість громадянина країни формується саме в шкільному віці. Шкільне об’єднання – пошуково-дослідницькак група «Пам’ять»сформована більше 15 років тому, має великий досвід пошукової і дослідницької роботи. Учні захищають свої дослідження на наукових конференціях, обласних і всеукраїнських краєзнавчих зльотах, друкують ці матеріали у газетах і журналах.
Відомо, що людина, яка не знає історії свого народу – не заслуговує на майбутнє. Навчаючись на помилках минулого можна забезпечити собі світле майбутнє, адже наша Батьківщина – войовничий народ, пройшовши такий історичний кровопролитний шлях розвитку за державну незалежність заслуговує на процвітаюче буття на віки.
Зміст
І Передмова.
ІІ. Мета, склад і основні завдання пошукової групи «Пам’ять» (керівник В.Міняйло)
ІІІ. Основні форми і методи пошукової роботи групи.
І\/. «Стогін вмираючих безвинних людей і тепер чується в моєму серці…».
\/. Додатки . Частина І. Спогади очевидців про Голодомор (краєзнавчі дані).
\/І. Додатки . Частина ІІ. Документи про Голодомор (краєзнавчі дані).
\/ІІ. Список використаної літератури.
Единий на Сумщині Меморіал Скорботи
«Жертвам Голодомору 1932-1933років»
у м. Лебедині автор: Ю.А. Мумрін та колектив
Матеріал друкується з дозволу Державного архіву Сумської області
\/ІІ. Список
використаної літератури
- Покидченко Л.А. «Голодомор 1932-1933 років на Сумщині» Державний архів Сумської області
- Покидченко Л.А. «Сумщина від давнини до сьогодення» м. Суми, 2002р.
- «Сумщина в іменах» Науковий довідник, 2004 рік
- «Історія міст і сіл. Сумська область» Київ, 1973 рік
- Матеріали Сумського ОДА.
Додатки.
Частина І
Документи про Голодомор 1932-1933 років
(краєзнавчі матеріали).
Додатки.
Частина ІІ
Спогади очевидців про події Голодомору 1932-1933 років
(краєзнавчі матеріали).
ІІ. Мета, склад і основні форми і методи пошуково-дослідницької групи «Пам’ять»
В 2006-2007 роках пошуково-дослідницька група «Пам’ять» працювала над вивченням проблеми Голодомору на Липоводолинщині зокрема в с. Беєве в 1932-1933 роках. Тому метою роботи даної групи є:
- збереження історичної пам’яті про національну трагедію;
- розширення в ЗОШ І-ІІІ ступенів с. Беєвого та інших школах питань пов’язаних з трагедією Голодомору 1932-1933 років в Україні;
- формування співчуття до жертв геноциду;
- виховання патріотизму та історичної пам’яті у молодого покоління;
- активізація дослідження Голодомору як частини історії рідного краю;
- формування національної свідомості і любові до Батьківщини.
Список пошуково-дослідницької групи «Пам’ять» з15 березня 2006 року по 20 жовтня 2007 року в загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів с. Беєве
Штаб пошуково – дослідницького загону
| Гелеверя Н.І. | Директор школи | Начальник штабу |
| Ткаченко В.П. | Заступник директора по виховній роботі | Заступник начальника штабу |
| Міняйло С.Д. | Вчитель | Керівник туристичного гуртка |
| Євтушенко В.М. | Вчитель | Керівник пошукового загону (кординатор) |
Список учнів, пошуківців-дослідників
| 1. | Міняйло Віталій | 11 клас | Керівник пошукового загону(кординатор і виконавець) |
| 2. | Тіцький Роман | 11 клас | Літописець |
| 3. | Буря Людмила | 11 клас | Історик – краєзнавець |
| 4. | Сай Ярина | 11 клас | Відповідальний за роботу в архівах |
| 5. | Демиденко Яна | 11 клас | Етнограф |
| 6. | Євтушенко Надія | 10 клас | Історик – краєзнавець |
| 7. | Гусак Олег | 10 клас | Відповідальний за роботу в архівах |
| 8. | Марюха Євген | 11 клас | Літописець |
| 9. | Гусак Ірина | 11 клас | Екскурсовод |
| 10. | Стахнюк Ольга | 10 клас | Географ |
| 11. | Іванов Іван | 11 клас | Етнограф |
Основні форми і методи пошукової роботи групи
- Краєзнавчі степеневі та категорійні походи.
Протягом 2006 – 2007 навчального року учні здійснили 2 степеневі походи по Сумській області і один категорійний – в Липоводолинському районі. Метою походів було отримання краєзнавчої та дослідницької інформації по історії села Беєве (питання пов’язані з вивченням Голодомору).
- Робота з науковою та методичною літературою.
Були опрацьовані матеріали, які учні –пошуківці активно використовували в своїй дослідницькій діяльності (матеріали архівів та наукових бібліотек).
- Бесіди із старожилами та очевидцями подій.
Учні отримали цінний пізнавальний матеріал по даній темі, опитали близько 20 чоловік, учасників голодомору.
- Публікації в районній та обласних газетах.
В 2006 – 2007 навчальному році було опубліковано ряд матеріалів, які ознайомлювали жителів району і області з результатами досліджень туристів-краєзнавців.
- Організація семінарів «вогників», диспутів і тематичних вечорів.
- Участь в районних, обласних та всеукраїнських експедиціях краєзнавчого напрямку.