Geum.ru

У двох частинах

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   19

V

Перейдімо тепер до чоловіка і спогляньмо, як почалися людські су-

Українська історіософія


спільності.

Арістотель називає чоловіка ζώоν πоλιτικόν, т. є. звіром суспільним; деякі з нинішніх учених також стоять на тім, що приписують чоловікові зроду товариськість (die Geselligkeit). Нам здається, що краще буде, разом з Кантом, відмовити первісному чоловікові тої товариськості і прийняти, що жив він, ховаючись по скалах та печерах, поєдинично, а зглядно в хвилевих товариствах, оскільки сього потрібно було для розплоду. Товариськість, наклін до життя в громадах і державах виробились у чоловіка аж пізніше, конечно, під впливом тої ж боротьби за існування, котра досі була його прокляттям і мукою.

Перші зав’язки суспільного життя безперечно появились в формі часової спілки чередової. Напав медвідь або другий лютий звір, – люди з сусідніх криївок позбігалися до найліпшої криївки або на отверзе місце для оборони. З часом почали люди декуди так само збігатися в більші громади, та вже не для оборони, а для влову здобичі. Слід такої спілки (конечно, часової) камінної доби маємо у Фанції близ містечка Солітре. Там серед обширної долини зноситься споховатий ряд скал, немов широка стіна, з одного боку знижуючись аж до площі рівнини, а з другого боку зносячись високо і кінчаючись стрімким обривом. В тій первісній добі на рівнині Солітре паслися череди допотопних, тепер вигибших, диких коней, на котрі полював тодішній чоловік. Отож громада людей обступила таку череду коней і старалась загнати її на скалисту стіну. Скоро се удалось, так зараз громада розділювалась: одні бігли під крутий облрив, а другі наганяли туди кінське стадо. Коні, налетівши по скалі на обрив, піджались, металися сюди й туди, але, полохані зразу стрільцями, скакали долів, де їх другі стрільці добивали камінням та патиками. Після такого влову відбувалася спільна учта, по чім, запевно, велика громада розходилася.

Звільна, однако ж, збиралися такі спілки, котрі вже не розходилися, але держалися купи. Головне їх заняття спочатку і на довший час було стрілецтво. Але хоть і як небезпечне та тяжке ще було життя чоловіка в таких спілках, то все-таки вони мали превеликий вплив на його розвиток і розвивали в нім багато таких спосібностей, котрі швидше чи пізніше мусили перехилити боротьбу за існування на його користь. Передовсім згадати треба про деякі вдосконалення матеріальної культури. Особливо важне тут для чоловіка було відкриття і уживання огню. В найдавнішій відкритій добі т[ак] зв[аного] «лупаного кременю» найдено сліди людей, котрі, очевидно, не знали ще вжитку огню. Аж з відкриттям огню чоловік, з одного боку, навчився ліпше приладжувати страви, робити їх стравнішими і поживнішими для свого організму і тим самим придатнішими для розвитку його духових сил. З другого боку, при помочі

Іван Франко


огню чоловік навчився й ліпше приладжувати собі збрую: заострювати патики, лупати каміння, а вкінці добувати і уживати метали: мідь, бронзу і залізо. Дальша і дуже важна користь життя в чередах та громадах було вироблення бесіди. Правда, чоловік і перед тим, скоро тільки став ходити на двох ногах, мав спосібність видавати різні звуки та голоси, котрі могли служити до порозуміння, напр., дітей з матір'ю або мужчини з женщиною і т. д. Маючи раз спосібність видавати різні голоси, видавав їх первісний чоловік за кождим сильнішим зрушенням: голосові звуки сталися для нього средством вираження всяких сильніших духових порушень. Такі природні звуки (Naturlaute) могли зразу бути у кождого осібника інші, а могли бути й однакі при однаких вражіннях. Але хоть звільна утвердилася й ціла купа таких однаких голосів для вираження однаких вражінь природних, то прецінь се ще не була бесіда, т. є. систем голосових знаків для вираження вже не простих вражінь, але найрізнорідніших думок і абстракційних понять. Аж коли чоловік почав жити громадами, показалась у нього потреба постійного порозуміння у всяких речах і виробився систем таких голосових знаків, котрих значіння не раз було чисто умовлене, т. є. голос сам собою не виражав нічого, а тільки люди мовчки згодилися, що він має значити те й те. Таким способом із чисто наслідуючих, природних (ономатопоетичних) голосів виробилася звільна бесіда, в котрій звуки стали незалежні від наслідування природи, а чимдалі й слова стали незалежні від предметів, котрі первісне означали, і почали уживатися до означування чимраз загальніших понять. Таким способом бесіда звільна причинилася до розвитку мислення, пам’яті і взагалі найвищих духових спосібностей чоловіка, котрі й надали йому остаточну перевагу над природою в боротьбі за існування.

В кінці згадати ще треба про одну користь громадного життя, а іменно вироблення наклонів суспільних (Sozialinstinkte), котрі з свого боку причинювалися чимраз більше до зросту і скріплення суспільного життя. Пошанування для життя співгромадян, для їх особистої власності, почуття свого обов'язку, любов для своєї родини, – всі ті привички та чуття, що суть основою суспільного життя і тепер можуть уважатися вродженими чоловікові, виробилися аж з часом, по довгім і важкім розвитку, в початках дружного життя людей і утвердились відтак в людській натурі природним добором.


VI

Коли в якім-небудь роді звірів покажеться яка-небудь відміна, корисна для тих звірів, чи то для осібників, чи для цілого роду, то тота відміна має можність не тільки утвердитися в тім роді, але зміцнюватись чимраз більше, робити чимраз глибші переміни чи то в організації, чи в

Українська історіософія


житті тих звірів1. Звірі, зразу случайно обдаровані такою корисною відміною, ліпше можуть собі дати раду серед окружаючих обставин, перемагають своїх суперників в боротьбі за існування і мають можність борше, ніж слабші звірі з того самого роду, оставити по собі потомство і передати йому тоту саму корисну зміну. З часом звірів з тою корисною зміною стане більше, ніж тих без неї, а далі слабша порода й зовсім вигине, а остануть звірі, обдарені корисною зміною, котра вже тепер не є зміною, не є відскоком від норми, але є сама нормою. Цілий рід в такий спосіб перемінився, став більше або менше неподібний до свого попереднього типу, і то не ніяким чудом божим, а чисто механічним, сказати б, случайним способом. Сей механізм назвав Дарвін природним добором, і відкриття його становить головну заслугу того мислителя2.

І чоловік, яко звір по своїй організації, навіть яко звір суспільний, стоїть під силою того закону. Тільки ж говорячи про суспільне життя чоловіка, треба впливів його шукати вже не в зміненій організації, не в приноровленні тіла, а в зміні способу життя, в зміні суспільних установ (причину подали ми в примітці). Тут уже природний добір з поля біологічного переходить на поле соціологічне, і конечна річ, що на тім новім полі мусить прийняти й новий вигляд, не зміняючи, впрочім, своєї істоти. Погляньмо ж тепер, як проявлявся і до чого пер людей природний добір від самого початку їх суспільного життя.

Ми виділи вже, як під впливом боротьби за існування по довгих віках розсипного життя почали люди сходитися докупи, здружуватись. Ми зазначили, що аж від тої пори почалась людська культура, бо суспільне життя потягло за собою вироблення бесіди, товариських звичаїв та моральності. Очевидна річ, що скоро ті нові здобутки людського духу показались корисними поперед усього для зміцнення суспільного зв'язку,

Іван Франко


а посередньо і для ліпшого життя цілого роду людського, то силою природного добору вони мусили чимраз більше зміцнюватись. По первісній зовсім темній добі розсипного життя людей починається затим друга доба, котру Спенсер націхував назвою панування церемоній та обрядів.

У всіх боках людського життя бачимо в тій добі намагання до дружності, до тісного сполучення, до інтеграції. Люди, перед тим розсипані, злучуються в більші або менші череди, громади, – ті знов під тиском небезпеченства (війн і пр.) злучуються між собою в більші купи, вироблюють у себе спільну бесіду, однакі звичаї, однакий спосіб життя і, дякувати тому тіснішому зв’язкові, змагаються в силу і число, розростаються в племена і народи. Внутрі поєдинчих громад і цілих племен вироблюються спільні вірування та погляди, однакі обряди, привітання, відзнаки почесті й шаноби, побіди й невольництва. Починаються перші проби уладження життя родинного, громадського і племінного, перші сліди торговлі та межигромадських, межиплемінних зносин. Починаються перші зав’язки держав, зв’язуючих ще тісніше громади і племена докупи. Всі ті суспільні установи, зразу слабі, невиразні, случайні, силою природного добору міцніють, розширяються; боротьба за існування починає проявлятися вже в двох формах: боротьби кождої єдиниці з окружаючою природою за своє вдержання і боротьби цілих куп між собою за своє існування, за свою відрубність, за свій дома вироблений лад. Перша з тих форм звільна доводить людей від стрілецтва, рибацтва та ловецтва до життя пастирського та рільничого; попихає їх до вдосконалювання своїх робучих приладів, до заселювання безмірних пустирів, вирубування лісів, сушення боліт, освоювання різної худоби і до чимраз кращого уладжування своїх економічних відносин. Друга форма боротьби за існування викликає чимраз більші війни і хоч не раз нищить і руйнує майно й існування многих єдиниць, то зато причинюється до стиснення суспільного зв'язку, до зміцнення державної організації; натовкуючи одні племена на другі, війна розширює світогляд і круг знання поєдинчих племен, – учить людей обмінюватись плодами природи й праці різних сторін; витворюючи більш або менш окремий стан вояцький, війна кладе першу підвалину до поділу суспільності на верстви; в початках вона дуже часто опікується торговлею, промислом та межинародними зносинами, ба навіть, вимагаючи множества всякого оружжя, сама викликає певні великі галузі промислу і немало причинюється до вдосконалення людського пізнання і використовування металів.

В родиннім житті замість первісного безладного і зовсім звірячого парування бачимо тепер кілька дуже цікавих фаз розвитку. І так в перших людських громадах усі женщини вважаються спільним добром усеї грома-

Українська історіософія


ди, до всіх має кождий член громади однаке право. Звичай той веде за собою другі звичаї, ціхуючі ще й нинішнє родинне життя диких народів, як, напр., той звичай, що назва матері (не вітця) переходить на дітей, що свояки матері вважаються ближчими від свояків вітця і т. д. З того первісного спільноженства виробились і другі фази: екзогамія (де женитися можна тільки з дівчатами з других племен) і рабування дівчат з чужих племен (коли котрий член громади, не вдоволяючись громадським спільноженством, хтів основати собі своє окреме родинне гніздо), многоженство, многомужество і в кінці одноженство1.

В економічнім згляді бачимо також зразу велике намагання до спільності і здруження праці. Земля, не бувши в нічиїм посіданню в первісній, дикій добі, стається тепер спільною власністю племен та громад чи то стрілецьких, чи пастирських, чи й рільничих. Лови, пасення стад і управа поля відбуваються зразу також спільно, громадами. З громад більших ідуть менші купи людей на виселки, засновують т[ак] зв[ані] «пригороди» з таким самим внутрішнім упорядкуванням, яке лишили в головній громаді. Такі ж менші купи пускаються в сусідні краї та племена в цілях торгових, громадами ставлять великі будови, пам’ятники, могили і проч.2

Взагалі запримітити треба, що в тій первісній добі суспільного життя всяка діяльність чоловіка була обрядом, що ціле його життя, як і життя нинішніх вище розвинених «дикарів», зв’язане і обпутане було обрядами та церемоніями. Се випливало прямо з закону о природнім доборі. Раз ті обряди, ті звичаї показались добрими для тісного здружування людей, – вони мусили відтак збільшуватись, змагатися і ширитися до крайності, мусили швидко обхопити всі боки єдиничного чи й суспільного життя людей. А під час того процесу і з ними самими зробилась важна переміна, котра надала їм ще більше сили, зробила їх із случайних формальностей, так сказати, обов’язковими путами для кождого. Звісна річ, що простий, «дикий» чоловік самим складом свого ума склонний усе, що зразу покажеться йому пожиточним, з часом уважати вже не прямо пожиточним, а святим, даним від бога на його вжиток. (Згадаєм тут тільки звичайні людові поговірки: «святий хліб, свята днина, святий дощ» і пр.) Оттак було і з усіми людськими звичаями. Зразу звичайні форми людського здруження, вони в дальших поколіннях набирали безмірно більшої сили яко установи давні, предківські, ба, дані

Іван Франко


людям самими богами, т. є. святі і для кождого обов’язкові. І як зразу заховування або незаховування тих звичаїв було ділом чистої случайності або потреби єдиниць, – тепер сталося обов'язком кождого, обов’язком, котрий треба було повнити, не думаючи о тім, чи він потрібний і розумний, чи ні. От тому-то й назвав Спенсер сю добу першої, інтеграції людської пануванням церемоній. Товариські економічні і межиплемінні відносини людей в тій добі стояли під ненастанним впливом тих церемоній; ніхто не смів виламатися з-під їх власті. Совість, моральність, релігія тонули і щезали ще зовсім в мраці церемоній, і аж звільна почали з неї виділюватись, різницюватись. Церемонії зразу були всім, становили все; повнячи їх, чоловік був і моральний, і релігійний, вони були первісною релігією, були вступною школою, в котрій дух людський учився правдивої релігійності, сліпої, уляглої віри в усякий, хоть би й найпустіший і розумові противний авторитет.

Ми сказали, що церемонії були вступною школою релігійності. Тут конечно [потрібно] об’яснити, що ми розуміємо під релігійністю. Вже від найдавніших часів, ще в звірячій, розсипній добі свого існування чоловік мусив мати якісь темні вірування про душу в собі самім і про духів своїх предків, про духів убитих ним звірів і т. д. Але ті вірування, се були радше неясні забобони, будячі свого роду страх в чоловіці, але не були релігією в такім значінні, як се нині понімається, т. є. не спонукували чоловіка до почитання яких-небудь вищих сил, до їх поєднування молитвою та жертвами, до послуху їх волі. От сього-то почитання, от сього покірного послуху для волі вищих істот навчився чоловік аж в суспільнім житті, в добі панування обрядів та церемоній. Не диво затим, що в тій добі розвиваються і приходять до сили також первісні релігії, котрі звільна втягають в свій обсяг і найбільшу часть обрядів (обряди при вродженні і смерті чоловіка, в недугах і слабостях і т. д.) і таким способом забирають в свої руки власть над усіми поступками, над цілим життям чоловіка.

Поряд з релігією, а подекуди й зовсім спільно з нею витворюється і первісна вдасть політична, царів та панів. В першій порі суспільного життя людського не було того, що називаємо властю, т. є. панування людей над людьми. Коли первісні стрільці, рибаки сходилися в часову або і постійну спілку, то сходилися для взаємної помочі, оборони і пр., сходилися як рівні з рівними. Кождий у тій спілці займав однаке місце, а коли навіть у спільних походах, ловах і др. ставав один попереду, провадив і правив усіми, то був се найсильніший, найдосвідчєніший, найсміліший; він по вдачнім влові міг діставати трохи більшу часть добичі, але над своїми товаришами він по скінченні того діла, в котрім вів перед, не мав ніякої власті. Так само діялось і пізніше, коли поєдинчі купи первісних дикарів зжилися в племена і почали воювати поміж собою. На

Українська історіософія


час війни плем’я таке вибирало собі або одного верховного вожака, а той з своїх рук становив менших вожаків (розуміється, усе тільки на час тої одної війни), або ціле плем’я вибирало нараз багато своїх найзнатніших людей, щоб ті вели їх у війні. А лучився спокій – давні вожаки ставали знов простими громадянами, а в громадських радах голос їх значив тілько ж, що й голос кождого другого громадянина, ба навіть подекуди менше, так як в тих радах найбільше значив голос найстарших.

Але звільна обставини зачали складатися некорисно для тої первісної громадської та племінної самоуправи людей. Часті війни, повстаюче з них, з одного боку, невольництво, а з другого боку, збагачування вояків вносили в тоту первісну одностайну громаду новий складник – економічну нерівність. Крім того, чим війни ставали довші та частіші, тим борше докопуватись мусив також розділ людності на окремі верстви: хліборобську і вояцьку. А відколи вояки почулись відрубною, а притім сильнішою, оружною і багатшою верствою, відтоді й почали намагати до того, щоб захопити в свої руки постійне верховодство над прочими співгромадянами – хліборобами, ремісниками та купцями, А особливо вожаки, котрі не раз відзначилися в війнах, більше від других збагатилися награбованим добром та працюючими на них невольниками, почали намагати не тільки до того, щоби вдержати при собі верховодство та зверхність над цілим племенем в усякий час, але навіть щоби те верховодство зробити дідичним в своїм роді. Се був дуже важний крок в розвитку власті політичної1. Бо коли досі верховодство (чи то часове, чи й постійне) залежало від особистої сили, зручності, досвіду, заслуги, то се конечно вимагало, щоб був хтось, спосібний до оцінення тої заслуги, і щоб мав хтось власть і силу, в нагороду за тоту заслугу робити одного чоловіка верховодником усіх. А власть таку і силу мав не хто другий, як тільки ціле плем’я, народ, громада. Верховодники тільки з рук народу одержували своє верховодство і завсігди знали, що ті самі руки при першій нагоді можуть його їм і відібрати. Не диво затим, що вони всіми силами стараються отрястись з тої недогідної народної зверхності, стараються з первісних слуг народу зробитись його панами. Вирізнення і виосібнення окремого вояцького стану дає їм до того сильну опору, матеріальну підставу: маючи за собою військо, вони можуть усмирити або й зовсім знищити тих громадян, котрі би показались недовільні їх властю. Але релігія вповні довершує те діло і довершує його в спосіб, далеко легший і вигідніший від сили оружжя.

З розвитком і розростом обрядів, церемоній та вірувань між людьми

Іван Франко


з конечності появлялися люди, котрих думка переважно працювала в тім напрямі, котрі найліпше тямували ті тисячні обряди та вірування, перестерігали з власної охоти їх строгого виповнювання у других людей і звільна здобували собі славу людей «знаючих», «відущих», «віщунів» і т. д. Звільна виробилася між народом віра, що такі люди зносяться з духами, від них дістають своє знання, а навіть набирають різними способами власті над ними. А позаяк і самі люди «знаючі» чи то з вродженого самолюбства та самохвальства, чи й других причин (галюцинацій, снів і т. д.) не тільки тому не перечили, але, противно, се стверджували, то конечно з того мусила виробитися віра, що ті люди при помочі духів і над людьми мають надприродну силу, можуть їм помагати або шкодити. Додати треба до того, що такі люди звичайно займалися й ліченням хорих, котре первісне не було зовсім медициною в нашім розумінні, але так само як і все проче – тільки купою різних обрядів та церемоній. Усе те якнайбільше сприяло витворенню посеред племен купи людей, займаючих відрубне і в значній часті упривілейоване положення людей, окружених певним страхом, повагою і облиском якоїсь надприродної сили, котра підчиняе їм добрих і злих духів і, значиться, дає їм можність помагати або шкодити людям.

Але коли такий «відущий» чоловік був заразом воєнним вожаком і богатирем, тоді його повага ставалась удесятеро більшою. Тоді він міг спокійно видавати які хотів установи і накладати тягарі на народ, закриваючись в кождім разі духами предків або волею богів, з котрими мав зносини і котрі-ді жадають сього та того. Такий наказ не міг уже надибати опору, і тому-то верховодники живо привикли до того – видавати всі накази в імені божім, ба навіть уважати свою власть даною їм від богів, а в кінці і рід свій прямо виводити від богів. А де верховодники не були самі людьми «відущими», там старалися війти в тісний зв’язок з такими людьми, пригорнути їх до свого боку, уступити їм навіть часть власті, щоб за те покористуватись услугою, яку через «відущих» могла їм сказати релігія. А скоро раз верховодники воєнні зробились відпоручниками, вибранцями, а то й потемками потужних духів-богів, то вже само з себе випливало, що власть їх – се божа власть, що люди затим не можуть її ні надавати, ні відбирати і що вона без згляду вже на заслугу мусить оставатися вроді вибранців та свояків божих.

Таким способом при помочі релігії та обрядів слуги народу зробились панами народу! Таким способом первісні самоуправні і народоправні общини самі з себе витворили абсолютних владців: королів, царів, князів. Вояцтво, збагачене війнами, розсілося круг верховного владця, поробилося лицарями, боярами, панами. Значиться, і первісній громадській та племінній спільності настав кінець.

Українська історіософія


Мусимо тут ще хвильку задержатися. Звичайно люди, мало тямущі в суспільно-політичнім розвитку людськості, говорять, що нинішній соціалізм та комунізм, се тільки повторення тої первісної «общинної» спільності, про котру ми тут говорили. Вони так і звуть її «первісним комунізмом». А з того виводять вони ось що: 1. Теперішній соціалізм і комунізм, се змагання до повернення тої прадавньої, забутої і пережитої спільності, давно обаленої і похороненої дальшим поступом, се затим змагання назадницьке, противопоступове, ведуче до варварства, до здичення людськості; 2. Так само, як «первісний комунізм» не міг остоятися супроти поступу, так і сучасний соціалізм, хоть би і зістав введений в діло, з тих самих причин неостоїться довго і буде мусив уступити місце якомусь іншому ладові. На те приходиться нам відповісти ось що. Хоть первісну общинну спільність подекуди й можна назвати комунізмом, то прецінь зовсім не можна уважати її за одно з сучасним соціалізмом, котрий опирається іменно на найголовніших здобутках усього дотеперішнього розвитку людськості, як се, впрочім, буде розказано обширніше при кінці сеї статті. А чи соціалізм колись уступить місце якомусь знов іншому ладові суспільному, сього ми тепер не можемо знати і се нас, правду кажучи, нічогісінько не обходить. Судячи з дотеперішнього розвитку, се, впрочім, і можна припустити, бо звісно, і соціалізм же, як усяке людське діло, не буде ділом без хиби, не поробить з людей ангелів безплотних, не знесе затим ані одного основного закону людського розвитку. Та тільки ж, як сказано, до сього нам і діла нема. А щоб ясніше показати різницю між сучасним соціалізмом а первісною общиною, ми погляньмо, на чім основувалася первісна община, а на чім основується теорія ладу соціалістичного? Первісна община оснувалася на найпростішій формі продуктивної спілки: земля була спільна, а люди працювали на ній так, що кождий член громади однакими і то дуже простими ручними знарядами робив однаку роботу. Про тіснішу кооперацію, про здруження знарядів і централізацію робучої сили не було тут і бесіди. Се була спільність віддільних робучих єдиниць, немов в'язанка прутів, зверху зв’язана ужовкою. Не диво затим, що коли ужовка пукла, прути розпалися; коли первісна общинна спільність почала різницюватись в відрубні верстви суспільні, т. є. коли поєдинчі особи, досі порівняні з усіми другими, почали чи то економічно, чи політичнео чи релігійно переростати повиш звичайної міри, то мусила упасти й общинна спільність. А між тим сучасний соціалізм основується іменно на тім, чого не ставало первісній общині, на скомбінованій спілці, на тісній організації праці, на зцентралізованій (в машинах і машинових системах) робучій силі і на тісній федерації всіх людей в одну робучу спілку (з відповідним поділом праці) і в одно політичне тіло, основане на повній самоуправі та

Іван Франко


вольності його поєдинчих членів: племен, народів, громад. З того вже можна осудити, як поверхово та з легкої руки многі люди судять про соціалізм, не завдавши собі труду дібратись до самих фактичних основ сеї теорії ані прослідити її розвиток до крайніх консеквенцій.

Зберім тепер в кількох словах увесь хід розвитку, який ми бачили в тій першій добі людського суспільного життя. Боротьба за існування витворює спільність. Спільність витворює обряди, церемонії та вірування, котрі її зміцнюють. Обряди, церемонії та вірування, розростаючись чимраз більше, витворюють окрему верству людей «відущих» (ворожбитів, лікарів, попів), а посередньо витворюють абсолютних владців з дідичною (не народною, а противнародною) властю. Абсолютна власть обалює і нищить первісну спільність. Те, що в початку зміцнювало спільність, в дальшім розвитку нищить її, – розуміється, не зовсім, нищить тільки одну форму спільності, щоб впровадити другу. Се немов образ того змія, що кусає власний хвіст, але іменно се, як побачимо далі, і є загальний закон історичного розвитку, принаймні в дотеперішній історії.