Білорусії Казимір Фаріно повідомив пресі, що перший урок

Вид материала

Урок

Содержание Наративи пам’яті про геноцид часів Другої світової війни в Білорусі Офіційний наратив пам’яті про нацистську політику геноциду Дисидентський наратив пам’яті про невизнаний радянський (російський) геноцид

Подобный материал:

• Галина Вікторівна Лінчевська, методист нмц громадянського виховання, виховних технологій, 73.04kb.
• Галина Вікторівна Лінчевська, методист нмц громадянського виховання, виховних технологій, 73.76kb.
• Ольга Володимирівна Дудар, викладач кафедри методики суспільно-гуманітарної освіти, 215.07kb.
• Інформаційне повідомлення про позачерговий 43 з’їзд Комуністичної партії України, 2969.32kb.
• Художня культура Київської Русі, 50.69kb.
• Перший раз у перший клас!, 61.68kb.
• Вижак Ганна Петрівна І методист відділу освіти Григорчук Ольга Іванівна. Перший тур, 197.61kb.
• На тему: “Я І діти вулиці” План, 81.91kb.
• М. М. Петрущенков член цк, перший секретар Чернігівського міськкому Компартії України, 2574.94kb.
• Програма вступних випробувань з математики для вступу на перший курс на навчання, 85.12kb.

Наративи пам’яті про геноцид часів Другої світової війни в Білорусі

В офіційному наративі героїзм руху спротиву виступає символом народної боротьби проти того, що білоруський уряд називає нацистською політикою геноциду. Згідно з офіційним дискурсом, ця політика мала на меті винищення слов’ян і євреїв. Перемога сприймається як ще героїчніша, бо вона стосується білоруського народу, який, за словами представників влади, постраждав найбільше за війну. Як і в радянські часи, офіційна історіографія не наголошує на особливостях геноциду євреїв. Більшість пам’ятних подій щодо нацистської злочинної політики пов’язані з радянськими жертвами і дуже рідко – з білоруськими євреями. Офіційне визнання і вшанування пам’яті жертв нацистської політики геноциду відбувається одночасно з запереченням кримінальної природи радянського режиму, особливо за Сталіна. Від середини 1990-х років не було організовано жодного офіційного вшанування жертв сталінських чищень і репресій. Деякі білоруські націоналістичні активісти продовжують вшановувати пам’ять жертв масового вбивства в Куропатах (вперше це відбулося 1988 року), щоб зберегти пам’ять про жертв радянського режиму й довести існування того, що вони називають радянською політикою геноциду стосовно білорусів. Вони хочуть показати, що нацистський режим не був унікальний у своїх злочинних діях в Білорусі, й наголосити на низькій цінності слов’янської дружби, яка характеризує офіційну політику ідентичності.


Офіційний наратив пам’яті про нацистську політику геноциду

Наратив пам’яті й історії про злочини, що їх скоїли нацисти на території Білорусі, має на меті підкреслити, як багато жертв було на території Радянського Союзу. У 2005 році у своєму зверненні з нагоди 60-ї річниці перемоги у ВВВ Лукашенко відзначив, що «Радянський Союз втратив майже 30 млн. громадян під час війни – більше, ніж будь-яка з решти 60 країн, які були залучені до конфлікту»⁴³. За його словами, «Білорусь – це радянська республіка, яка постраждала більше, ніж інші, у боротьбі з ворогом» і втратила третину свого населення, тобто «понад 2,2 млн. жителів»⁴⁴. Ці твердження відповідають даним, опублікованим на вебсайті білоруського національного архіву, де сказано: «за оцінками багатьох істориків і науковців Білорусь постраждала в цій війні більше, ніж будь-яка інша європейська країна»⁴⁵. Ці дані все ще є предметом дебатів в колах істориків і політиків, проте їх використовують офіційно для підсилення героїчної природи партизанської боротьби і підтвердження обов’язку білорусів «зберігати й знову встановлювати правду про визначальну роль Радянського Союзу у війні»⁴⁶.

Офіційні дискурси про жертв Другої світової війни здебільшого стосуються радянських людей чи жителів Білорусі. Інколи в них подано більше деталей, як-от про національності: наприклад, під час відзначення Дня незалежності в 2008 році Лукашенко сказав, що «нацисти хотіли знищити народи, що їх Гітлер вважав нижчими, як-от слов’ян, євреїв та багато інших»⁴⁷. Особливість геноциду євреїв часто подають як частину більш глобальної політики «винищення радянських громадян», і цю особливість інколи піддають сумніви офіційні особи:

«Всі кажуть: ось євреї постраждали, 6 мільйонів загинуло. Але ж загинуло біля 50 мільйонів. І не лише євреї гинули. Так, ціла біда була – знищували народ. Але ж і ми, білоруси і росіяни, наша доля була точнісінько так прописана»⁴⁸.

Загалом книжки про Другу світову війну згадують винищення євреїв. Наприклад, підручник 2004 року про ВВВ вказує, що знищення їх було «особливо жорстоким» порівняно з винищенням інших національностей і стосувалося понад 600 тис. осіб в Білорусі⁴⁹. У тій самій книжці вжито поняття Голокосту, що ним не так часто послуговуються в офіційних промовах при відзначенні історичних подій. Проте подане означення щодо концентраційні табори стосується винищення так званих «політичних опонентів». Подана в підручнику мапа таборів і місць масового знищення стосується лише загалом «радянських громадян». Проте, як вже було сказано, геноцид євреїв рідко коли пояснюють докладно. У розділах книжки, присвячених пам’яті про війну, не згадано пам’ятники жертвам Голокосту. Ці пам’ятники існують, але на них не часто звертають увагу білоруські ЗМІ, і їх дуже рідко використовують для офіційного вшанування. Існування цих пам’ятників залежить переважно від приватної фінансової та моральної підтримки.

Основний меморіал жертвам Голокосту в Білорусі – Яма, перший офіційний подібний меморіал на території Радянського Союзу. Його звели в 1946 році без офіційного дозволу і присвятили (посвята написана їдишем і російською мовою) 5 тис. євреям з мінського гетто, яких було вбито на цьому місці 2 березня 1942 року. У 1997 році Лукашенко вперше відвідав меморіал Яма. У 2000 році пам’ятник реставрували й наново посвятили. Було зроблено алею й майданчик, а також посаджено алею Праведників народів світу й встановлено скульптурну композицію, яка зображує євреїв, що сходять до яру. Відтоді, здається, було дуже мало офіційних заходів у цьому місці. Як і його радянські попередники, Лукашенко виявляє мало інтересу до виокремлення важкої долі євреїв під час війни. Щобільше, його постійно критикують за антисемітські зауваги⁵⁰. Однак у 2008 році білоруський президент взяв участь у церемонії покладання вінків для вшанування 65-ї річниці знесення мінського гетто, яка відбулася на меморіалі Яма⁵¹. Деякі спостерігачі витлумачили його участь як частину офіційної стратегії покращення іміджу Білорусі на Заході.

Основний меморіал пам’яті про нацистську політику винищення – це величезний меморіальний комплекс Хатинь на 50 гектарах землі, розташований за 50 кілометрів від Мінська. У селі Хатинь 22 березня 1943 року нацисти спалили заживо всіх мешканців – 149 осіб, включаючи 75 дітей. Хатинь стала символом нацистських злочинів у Білорусі й, конкретніше, символом каральних експедицій окупантів. Для придушення партизанського руху, поневолення цивільних громадян та грабунку їхньої власності було проведено понад 140 каральних експедицій. Близько 5500 населених пунктів було знищено, включаючи 630 сіл, яких спіткала доля Хатині. Ці експедиції подають як частину «політики геноциду», яка, за різними офіційними білоруськими джерелами, була різноманітна й націлена на різні групи людей. Як сказано на вебсайті меморіалу Хатинь, «трагедія Хатині – це не лише випадковий епізод цієї війни. Це один із тисячі фактів, які засвідчують цілеспрямованість політики геноциду проти населення Білорусі»⁵².

Білоруська й російська (але не англійська) версії вебсайту меморіального комплексу Хатинь містять окремий розділ про «геноцид білоруського народу. Цей геноцид описано такими реченнями:

«Фашисти скоїли масові злочини геноциду під час Другої світової війни на окупованих територій особливо проти слов’ян (росіян, білорусів, українців, чехів, поляків, сербів) та етнічних євреїв.

Мільйони людей різних національностей було знищено в таборах смерті та в’язницях під час каральних акцій. Масові вбивства були частиною нацистської програми винищення слов’янських націй та зменшення їхнього біологічного потенціалу»⁵³.

Якщо геноцид єврейського народу і не заперечується, ця презентація має на меті продемонструвати однакову долю слов’янських та єврейського народів під час війни і навіть піддати сумніву геноцид євреїв як найбільш визнаний міжнародною спільнотою геноцид часів війни. У березні 2007 року екстремістська «Національна більшовистська партія Білорусі», офіційно не зареєстрована в країні, надіслала петицію німецькому посольству в Мінську з вимогою визнати геноцид білоруського народу під час війни й встановити день 22 березня (коли було скоїно масове знищення населення Хатині) Днем пам’яті жертв геноциду слов’ян⁵⁴. Ця вимога, очевидно, є відповіддю на те, що в 2005 році ООН призначила на 27 січня (день звільнення табору смерті Освенцим) Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту.

Масове вбивство в Хатині пов’язано з різними контроверсійними дебатами. Один із них стосується вибору Хатині як місця меморіалу. За даними різних науковців, хоча Хатинь була не найбільшим білоруським селом, що його спалили дотла каральні експедиції нацистів, її вибрали в 1969 році через те, що її можна сплутати із селом Катинь, де НКВС вбив кілька тисяч польських офіцерів. Радянська влада вела цілеспрямовану політику дезінформації з метою створити плутанину зі звірствами НКВС в Катині, що їх радянська влада визнала лише в 1990 році⁵⁵. Ще одна суперечка стосується виконавців масових убивств у Хатині. В офіційному радянському наративі, а також і в білоруському сказано, що село «знищили німецькі фашисти» або просто «фашисти», як написано на вході до меморіального комплексу⁵⁶. Меморіал та його постійне вшанування мають на меті, власне кажучи, підкреслити звірства, що їх скоїли нацисти під час війни. При цьому оминається питання виконавців. В кінці 1990-х років було встановлено, що насправді Хатинь зруйнував 118-й поліцейський батальйон, який складався з колабораціоністів, переважно радянських військовополонених, дезертирів та кримінальних злочинців. Цей батальйон було сформовано в Києві, і очолив його штурмбанфюрер СС Еріх Кернер. Дебати про ці відкриття сягнули широкої громадськості, коли на початку 2008 року кілька білоруських газет, зокрема офіційна «Бєларусь сегодня», опублікували статті на цю тему⁵⁷. У червні 2008 року у Мінську було показано документальний фільм під назвою «Правда Хатині», який спростовує офіційну версію хатинської трагедії⁵⁸. У цьому фільмі розглянуто питання колабораціонізму – теми, яка не користується популярністю в офіційних колах, бо розвалює офіційну картину воєнного руху спротиву. Щобільше, у фільмі розглянуто питання про вину партизанів у хатинській трагедії, бо масові вбивства було вчинено після того, як група партизанів атакувала німецький конвой і вбила німецького офіцера. Партизани знали про стандартну практику СС – як відплату на напад партизанів СС винищував все населення села, біля якого цей напад відбувся⁵⁹.


Дисидентський наратив пам’яті про невизнаний радянський (російський) геноцид

Якщо білоруська влада загалом вшановує військові меморіали, пам’ять про сталінські репресії офіційно не вшановують і не згадують про них в офіційних дискурсах. Їх не вивчають в державних навчальних закладах та університетах і рідко згадують у підручниках. Відтоді, як Лукашенко прийшов до влади, сталінські репресії офіційно заперечують у Білорусі, бо вони доказують кримінальну сторону радянського режиму й підриваютьт героїчний імідж радянського режиму під час Другої світової війни. Вони також дозволяють провести можливе порівняння між радянським і нацистським режимом, що не сумісно з офіційним зображенням білоруського народу як жертви. На вебсайті Білоруського національного архіву сказано: «їхні злочини [німецьких нацистів] не мають паралелі в сучасній історії Білорусі. Жодні злочини не рівняються з ними жорстокістю й повсюдністю»⁶⁰. У цьому контексті нацистський геноцид та радянські масові злочини – це частина суперництва щодо пам’яті і вшанування в політиці, ЗМІ та науковій сфері. Всупереч діяльності державних установ та проурядових ЗМІ, політична опозиція та незалежні ЗМІ намагають підвищити роль сталінських репресій в історії Білоруі. Деякі білоруські науковці, як от Ігор Кузнєцов, переосмислюють партизанський рух, беручи до уваги репресії 1930-х років у Білорусі⁶¹. Ці науковці доказують, що деякі конкретні чинники, що їх недооцінено в сучасному наративі про Другу світову війну, можна пояснити радянськими злочинами 1930-х років, як-от колабораціонізм та брак компетентної військової керівної еліти на початку війни.

Куропати – це підхожий приклад офіційного заперечення сталінських репресій у Білорусі. Після того, як у 1988 році було знайдено масові поховання в Куропатах, про що стало відомо громадськості, було створено урядову комісії, і Генеральна прокуратура БРСР відкрила кримінальну справу. Висновки було оприлюднено в січні 1989 року, де вказано, що офіцери НКВС стратили не менше 30 тис. цивільних громадян з 1937 по літо 1941 року. Енциклопедія «Білорусь», видана 1995 року, містить основні аргументи з цих висновків⁶². Проте в середині 1990-х років з’явилася альтернативна інтерпретація. Її висунула так звана «громадська комісія» з розслідування масових злочинів у Куропатах, яка припустила, що вбивства скоїв не НКВС, а німецькі окупаційні сили, і що жертви – це гамбурзькі євреї, а не радянскі білоруси чи інші цивільні громадяни⁶³. Ця інтерпретація відповідає подібній інтерпретації, що її було висунуто раніше стосовно масових вбивств польських офіцерів в катинському лісі біля Смоленська весною 1940 року. У дев’ятому тому нової білоруської енциклопедії, виданої 1999 року згадано обидві версії:

«Під час розслідування з’явилося дві версії. За однією, тут [в Куропатах] офіцери НКВС із БРСР розстріляли репресованих цивільних громадян республіки перед війною. За другою, в Куропатах поховано жертв фашистського геноциду»⁶⁴.

Від середини 1990-х років не було встановлено жодної офіційної версії масових вбивств у Куропатах. Через те, що історична правда про Куропати ніби-то невідома, дає владі змогу заперечувати цю подію й відмовлятися від будь-якого офіційного вшанування.

Куропати стали меморіальним місцем у червні 1988 року, через кілька днів після того, як громадськість зі ЗМІ дізналася про виявлення масового поховання. Як і в інших регіонах СРСР, в середовищі молоді, дисидентів та радянської інтелігенції під час перебудови зародилася ідея вшанувати жертв сталінських репресій⁶⁵. В Білорусі цю ідею особливо підтримував археолог Зянон Пазняк, який оприлюднив дані про масові вбивства в Куропатах і який очолив новостворений Білоруський народний фронт (БНФ). В січні 1989 року після урядового розслідування комісія з дослідження масових вбивств у Куропатах подала свої висновки. Рада Міністрів Білорусі прийняла резолюцію щодо заходів для встановлення меморіалу в Куропатах⁶⁶. В лісі на камені було прикріплено плиту з таким написом: «згідно з резолюцією Ради міністрів БРСР від 18 січня 1989 року, тут буде зведено меморіал пам’яті про жертв масових репресій 1937–1941 рр.». На початку 1990-х років тут покладали квіти під час офіційних свят. Але уряд не зробив дальших кроків, щоб вшанувати пам’ять жертв чи місце їх поховання. З часу здобуття незалежності лише політичні та громадські опозиційні групи організовують мітинги в Куропатах, особливо в День пам’яті предків «Дзяди», в першу неділю листопада.

Хвиля громадських протестів–вшанувань розпочалася у вересні 2001 року, коли, згідно з указом білоруського президента, почалося розширення Мінської кільцевої дороги, яке мало зруйнувати значну частину місць поховань у Куропатах. Після двох тижнів протестів білоруська влада послала міліцію й бульдозери, які знесли наметове містечко, що його розбили біля Куропат молодіжні опозиційні групи. Тоді дорожні роботи продовжились з міліцейською охороною⁶⁷. Після цих протестів білоруська влада кілька разів висловила небажання споруджувати меморіал в Куропатах. В грудні 2001 року депутати палати представників (нижньої палати парламенту) проголосували проти включення в бюджет на 2002 рік положення про фінансову підтримку спорудження меморіалу в Куропатах. Спікер Вадим Попов повідомив, що хоча «спорудження меморіального комплексу в Куропатах, може, й не погана ідея, але вона не може бути фінансована державним коштом»⁶⁸. В Куропатах постійно відбуваються акти вандалізму. У 2005 році після одного такого інциденту посли країн Європейського Союзу, акредитовані в Білорусі, відвідали меморіальну територію, щоб віддати шану жертвам репресій.

Для націоналістичного крила білоруської опозиції Куропати – це символ геноциду, що його скоїла радянська влада проти білоруського народу⁶⁹. Слово «геноцид» на позначення сталінських злочинів було вперше відкрито вжито в Білорусі під час антисталінської демонстрації, що її організували в 1987 році неофіційні молодіжні організації. У першій статті про Куропати, яка вийшла в червні 1988 року, Пазняк говорив про сталінський геноцид. Аргумент Пазняка стосується планування репресій та знищення невинних людей: репресії спершу заторкнули інтелектуалів, політичних лідерів та військових офіцерів, а потім селян і робітників»⁷⁰. За Пазняком, якщо було охоплено всі соціальні групи і якщо білоруси були основними жертвами, вживання слова «геноцид» можливе й адекватне. Ця концепція частково відтворює результати аналізу, що їх у 1950-х роках опубліковала білоруська діаспора Європи та Північної Америки. Перша публікація, присвячена питанню геноциду білоруської нації, вийшла друком у 1950 році в Торонто під назвою «Я звинувачую Кремль у геноциді моєї нації». Написав її Микола Абрамчик, тодішній президент Ради Білоруської народної республіки, створеної в 1917 році й інакше знаної як уряд в екзилі⁷¹.

У 2000-х роках частина білоруської інтелектуальної еліти все ще зображала масові вбивства в Куропатах як геноцид. Ініціатива «За врятування меморіалу Куропати!», розпочата у вересні 2001 року, передбачає створення меморіалу в Куропатах, який став би пам’ятником жертвам більшовистських репресій та «вираженням критики політики геноциду, що її здійснював тоталітарний радянський режим»⁷². Радянську владу зазвичай звинувачують як основного виконавця так званого куропатського геноциду, але деякі білоруські націоналістичні групи скеровують звинувачення також конкретніше на адресу російських еліт. У 2006 році Консервативна християнська партія Білоруського народного фронту, правий націоналістичний рух, що його створив у 1999 році й очолив Зянон Пазняк, оприлюднила важливу в цьому зв’язку декларацію:

«В Куропатах під Мінськом поховані жертви російсько-більшовицького терору проти білоруського народу. Понад 200 тис. невинних людей було забито катами НКВС у 1930-х – 1941 рр. тільки в цьому місці. Довгі десятиліття окупаційна влада ховала правду про ці злочини, пробувала знищити поховання в Куропатах. Теперішній промосковський маріонетковий режим Лукашенка продовжує цю аморальну й блюзнірську політику. [...]

Для білоруського народу Куропати стали символом боротьби проти антилюдської політики російської імперії. Для білорусів ця боротьба не завершилася. Росія і сьогодні через свій вплив на режим Лукашенка проводить політику етноциду й тотальної русифікації білорусів з метою захопити території та людські ресурси нашої країни. Цю політику ми оцінюємо як злочин проти людства, заснований на фашистській ідеології»⁷³.

Ця декларація показує антиросійські настрої крайніх етнічних білоруських націоналістів. Деякі білоруські націоналісти-активісти використовують колонійний дискурс та Росію як зовнішнього ворога, щоб піддати сумніву офіційне державотворення та національну пам’ять. Вони стають в опозицію до офіційного наративу, але по суті використовують ті самі засоби. Зі свого боку, Лукашенко використовує антинімецькі настроі в наративі пам’яті про війну й постійну поєднує їх з сучасним антиєвропейським політичним дискурсом. В авторитарному політичному контексті нацистська політика геноциду стає символом агресивної політики, що її західні вороги можуть проводити іншими засобами стосовно Білорусі. З іншого боку політичного спектру Куропати є символом агресивної політики, що її російські еліти вели до й після Другої світової війни і ведуть понині. Для режиму Лукашенка білоруська ідентичність внутрішньо пов’язана з російською і ширше – зі слов’янською єдністю. Для його опонентів білоруська ідентичність не може спиратися на проросійський, прослав’янський чи прорадянський історичний наратив.


Висновки

В пострадянській Білорусі немає консенсусу щодо наративу пам’яті, особливо стосовно Другої світової війни. Носії білоруської національної пам’яті поділені на дві групи політичних діячів, які покликаються на два окремих види історичних подій, щоб легітимізувати власну боротьбу в сучасній політиці. Пам’ять видається настільки політично поділеною, що обов’язок пам’яті не виступає як основний момент. Якщо національна пам’ять була предметом громадського обговорення під час перебудови і в перші роки незалежності, після приходу до влади Лукашенка вона підпала під офіційну цензуру. Питання пам’яті, особливо стосовно Другої світової війни, не обговорюють у відкритих прилюдних дебатах. Білоруська влада чинить свого роду опір певним фундаментальним частинам національної пам’яті, а саме радянським злочинам і репресіями. Власне, офіційна національна пам’ять виявляє тенденцію до легалізації авторитарного режиму з опертям на заперечення чи перекручення історичних подій.