Geum.ru

Співдружність незалежних держав І країни балтії

Вид материалаДокументы

Содержание


Російська федерація (рф)
Республіка білорусь
Республіка молдова
Республіки закавказзя
Республіка казахстан
Середньоазіатські республіки
Країни балтії
Подобный материал:
ГЛАВА 11
СПІВДРУЖНІСТЬ НЕЗАЛЕЖНИХ ДЕРЖАВ І КРАЇНИ БАЛТІЇ
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА
Біловезька угода у грудні 1991 р. покінчила з Радянським Союзом і на його уламках поклала початок новому міждержавному утворенню - Союзові незалежних держав (СНД). На території колишнього СРСР склалася нова політична й економічна ситуація - колишні союзні республіки стали незалежними країнами, які самостійно визначають власний шлях внутрішнього розвитку та взаємин із світовим співтовариством. Тим самим докорінно змінилося їхнє становище у світовій економіці - раніше вони брали участь у ній як складові частини єдиного народногосподарського комплексу, а зараз кожна із суверенних країн вирішує складне питання - утвердження у системі світогосподарських зв'язків, вибо-рення власного місця у МПП.
Найбільш прикметною рисою сучасного економічного розвитку цих держав і СНД у цілому є складне переплетення процесів взаємодії та розмежування як наслідок формування національних господарських комплексів в умовах неможливості повної ліквідації закладеної раніше економічної взаємозалежності. Розрив багатьох міжреспубліканських зв'язків є однією з основних причин швидкого наростання кризових явищ в економіці нових незалежних держав. У цілому по країнах СНД обсяг їхнього валового внутрішнього продукту впав 1994 р. на 16%, тобто склав 61% від рівня 1992 p., яким датується початок самостійного розвитку цих суверенних країн. Характерною є чітко виражена тенденція до погіршення загальної економічної ситуації в цьому регіоні - 1992 р. спад ВВП складав 17,8%, 1993 р. - 11,5, 1994 р. - 16,0%. Промислове виробництво за цей період зменшилося на 44%, сільськогосподарське - на 22, капіталовкладення, від яких безпосередньо залежить здатність економіки до відродження, - на 59%. Господарська криза охопила всі країни СНД, крім Туркменистану, її показники для України в цілому близькі до середніх по цьому регіоні - за 1992- 1994 pp. ВВП впав на 40%, промислове та сільськогосподарське виробництво зменшилися на 38 та 23%, капітальні вкладення - на 57%.
Крім негативного впливу на можливість приступити до будівництва раціонально функціонуючої національної економіки, кризові явища істотно обмежують перспективи здобуття цими країнами вигідних позицій у світовій економіці. Складність проблеми ефективного інтегрування посилюється тим, що подолання падіння економічних показників вимагатиме тривалого часу - за прогнозами Всесвітнього банку, стабілізація в народному господарстві країн СНД може бути досягнута не раніше другої половини наступного десятиріччя.
Загальною особливістю сучасного етапу розвитку всіх країн СНД є незавершеність формування цілісної моделі функціонування їхніх господарств. Усі вони, крім Туркменистану, в стратегічному плані обрали шлях прискореного переходу до ринкової моделі господарювання, але, як виявилося, найскладнішим для них є вирішення практичних завдань тактичного порядку - послідовність та взаємозалежність конкретних заходів у сфері роздержавлення, приватизації, демонополізації тощо. Незадовільний в цілому перебіг ринкових реформ також гальмує приєднання цих держав до світової господарської співдружності. Раніше цьому перешкоджала невідповідність командно-адміністративної системи господарювання в колишньому СРСР та інших країнах соціалістичної орієнтації ринковому механізмові, що домінує у більшості держав світу. На сучасному етапі складність пристосування до загальносвітових економічних процесів викликана іншою причиною - відсутністю у нових незалежних державах ринкового механізму як системного утворення. Окремі ж елементи цього механізму (наприклад, визнаний закордонними діловими колами механізм імпорту капіталу згідно із Законом України "Про іноземні інвестиції" від 13 березня 1992 р.) є чужими для народного господарства, що функціонує поки що у напівринковому режимі. Тому не випадковими є різкі коливання між лібералізацією й одержавленням механізму зовнішньоекономічної діяльності в Україні, Росії, інших країнах СНД У 1991- 1995 pp., які призвели до нестабільності самих основ господарювання і - як наслідок - до стриманого й вичікувального ставлення до них іноземних фірм, урядових структур та міжнародних організацій типу Всесвітнього банку, Європейського банку реконструкції та розвитку (ЄБРР) тощо, які наважуються лише на обмежену фінансову підтримку процесів ринкових перетворень у цих державах.
Невизначеність шляхів подальшого політичного та економічного розвитку є основною причиною відсутності у багатьох із цих країн чітко окреслених схем входження до регіональних і світових господарських структур. Фактично всі нові незалежні держави європейської частини колишнього СРСР схиляються до поступового входження до Європейського Союзу, але й досі не пішли далі офіційного чи напівофіційного проголошення загальних намірів вирішити проблему. Дещо чіткіша їхня позиція щодо регіональних угруповань - Україна, Молдова, Грузія, Росія, Азербайджан, Вірменія від 1992 р. почали співробітничати з Туреччиною, Болгарією, Албанією, Грецією, Румунією у межах Чорноморського економічного співробітництва. Естонія, Латвія та Литва активно включилися до співробітництва з країнами Північного Союзу.
Туркменистан, Узбекистан, Киргизстан (визначення позиції Таджикистану було утруднене громадянською війною), крім намагань жвавіше співробітничати між собою й рештою середньоазіатських держав, орієнтуються, разом із Азербайджаном, також на збалансований комплекс зв'язків як з Росією та іншими державами СНД, так і на розширення відносин з економічними угрупованнями Азії - насамперед з Організацією економічного співробітництва мусульманських країн (ЕКО), а також на використання можливостей взаємодії із сусідніми державами - Китаєм, Іраном, Туреччиною та ін. Укладення в січні 1995 р. митного та платіжного союзу Росії, Казахстану та Білорусі свідчить, що для державного керівництва цих країн пріоритетом є прискорення взаємної інтеграції. Україна, навпаки, не дотримується однобічної орієнтації,- вона є асоційованим членом СНД, поглиблює зв'язки з ЄС згідно з угодою про партнерство та співробітництво, активізує відносини з країнами Перської затоки, Далекого Сходу тощо. Чітко визначили свою позицію Естонія, Латвія та Литва - вони мають найбільш вагомі шанси до поступової інтеграції з ЄС.
Національна економіка кожної з нових суверенних держав, природно, має істотні відмінності у своїй структурі, співвідношенні матеріальних, трудових та фінансових ресурсів, потенційних можливостях до саморозвитку і включення у загальносвітові й регіональні господарські процеси. Так, для України, крім Балтії, Білорусі, характерна висока питома вага обробної промисловості порівняно з Росією та середньоазіатськими республіками, де вагому частку складають галузі видобувної промисловості. Чорна металургія зосереджена у Росії та Україні, в інших країнах Співдружності є лише окремі підприємства цієї галузі. Водночас у Казахстані, Узбекистані, закавказьких республіках висока частка кольорової металургії. Важке машинобудування зосереджене насамперед в Росії та Україні, монопольними виробниками багатьох виробів цієї галузі є інші республіки колишнього СРСР (мікроавтобусів - Латвія, бавовнозбиральних комбайнів - Узбекистан тощо).
Істотні відмінності є і в забезпеченості народного господарства трудовими ресурсами. У країнах Балтії, східних регіонах Росії, частково в Білорусі та Казахстані до переходу до ринкової економіки відчувалася нестача робочої сили, а в більшості середньоазіатських республік та Азербайджані й за часів директивно-планової економіки існувало приховане безробіття, особливо в сільській місцевості. Централізоване фінансування економіки республік і таке ж встановлення цін на продукцію у міжреспубліканському обміні, які були характерні для перерозподілу державного бюджету колишнього СРСР, не дають змоги навіть приблизно визначити вихідний стан фінансової системи нових суверенних держав. Типовим прикладом цього є Туркменистан, який у минулому завжди був на загальносоюзній дотації, а з наближенням до світових цін на продукцію власної нафтогазової промисловості забезпечив собі високий приплив коштів.
Значні відмінності відчутні й у життєвому рівні окремих нових незалежних держав. За експертними оцінками, середнє споживання товарів та послуг між ними відрізнялося більш ніж у 2,2 раза. При цьому на початку 90-х років це споживання на одного громадянина складало відповідно до загальної шкали індексів у Білорусі, Росії, Україні та Молдові - від 4,7 до 4,1 тис. крб., у Вірменії й Казахстані - 3,9 тис. крб., Азербайджані, Киргизстані та Узбекистані - 3,3-3,2 тис. крб., Туркменистані - 2,7 тис. крб., а в Таджикистані - всього 2,1 тис. крб.
Проте для всіх цих країн на сучасному етапі характерні й спільні риси перебігу економічних процесів, які відрізняють цей регіон світу від інших. Як зазначалося, до таких загальних особливостей належать насамперед кризові явища, одночасно спричинені двома процесами - переходом до суверенної економічної системи та формуванням її на ринкових засадах.
Крім цього, для згаданих країн характерний високий рівень некомплексності. За оцінками експертів Дойче банку, на порозі незалежності Україна мала найбільш збалансовану структуру народного господарства серед інших республік колишнього СРСР, але цілком залежала від імпорту деревини, бавовни й, особливо, пального. Росія з її величезними покладами всіх видів сировини та диверсифікова-ною обробною промисловістю не має джерел покриття потреб бавовнопрядильної, значної частини шкіряної та харчової промисловості, рухомого складу пасажирського транспорту тощо. За рахунок ввозу покривають запити у мінеральній сировині країни Балтії, у переважній частині машин та устаткування - Молдова, середньоазіатські та закавказькі республіки. Провідна галузь Туркменистану - нафтогазова індустрія - базується на імпортних трубах та основній частині устаткування для видобутку й переробки палива. Виробництво кольорових металів у Таджикистані, авіаційної техніки - Узбекистані, пшениці - Казахстані, калійних добрив - у Білорусі перевищують можливості споживання національним ринком. З принципової точки зору така некомплексність повинна була стимулювати ці держави до реальної взаємодії між собою або з іншими регіональними економічними угрупованнями. Але фактично кожна з них почала долати диспропорції в народному господарстві за методами автаркії, зменшення взаємозалежності від світогосподарських процесів. Тому не були здійснені або мали мінімальний успіх ідеї утворення економічних спілок як у межах регіону, так і приєднання до ЄС, зони Чорноморського економічного співробітництва тощо.
Загальною особливістю цих країн є перехідний характер економічних процесів у народному господарстві. При цьому чітко проглядається багатоплановість перехідного стану: водночас відбуваються формування національного господарства, побудова ринкової економіки й спроби адаптуватися до світових та регіональних економічних структур. І як наслідок - саме переплетення різних за природою процесів є основним вузлом помилок у господарській політиці, доповненням об'єктивних труднощів перехідного періоду прорахунками владних структур, характерним для згаданих держав загостренням ситуації в основних сферах господарського життя, включаючи добробут населення.
Пріоритетність розбудови Національної економіки (разом із посиленням ролі політичних та ідеологічних факторів) визначила перевагу дезінтеграційних факторів над стимулами посилення економічної взаємодії країн СНД. Проявом цього, крім розриву господарських зв'язків, було насамперед невдале намагання зберегти єдиний "рубльовий простір". Естонія, Латвія та Україна, інші держави цього регіону в 1992- 1993 pp. ввели національні валюти або їхні замінники, створили власні банківські системи, митні служби, поступово сформували національні органи господарського управління, тобто практично приступили до будівництва економічних основ суверенності країн.
Водночас згадані держави (крім країн Балтії) намагалися зберегти можливості економічного та політичного співробітництва між собою. У січні 1993 р. прийнято Статут СНД (рішення не підписане Молдовою, Туркменистаном та Україною), пізніше створено ради з питань агропромислового комплексу, керівників зовнішньоекономічних відомств тощо. 24 вересня 1993 р. укладено Договір про Економічний союз СНД, в якому Україна обрала статус асоційованого члена. Нарешті, у грудні 1994 р. створено Міждержавний економічний комітет, головне завдання якого полягає в активізації взаємного співробітництва в умовах, коли більшість спільних рішень країн СНД виконується незадовільно.
Із самого початку існування Співдружності її члени виступили прихильниками двох підходів до взаємного співробітництва. Україна й Туркменистан відстоювали пріоритет двосторонніх зв'язків, а Росія та Казахстан орієнтувалися на багатосторонні відносини із створенням наднаціональних органів. Після наради голів держав СНД в Алма-Аті у лютому 1995 р. стала чіткіше вимальовуватися тенденція до дворівневої моделі інтеграції у межах цієї організації. Росія, Білорусь і Казахстан обрали шлях прискореного здійснення цього процесу, Україна та інші нові незалежні держави дотримуються концепції поступового й виваженого налагодження багато- та двостороннього співробітництва.
За всіх відмінностей у конкретних підходах до економічних відносин не можна недооцінити вплив на них закладеного у попередні роки поділу праці між окремими республіками, які стали суверенними державами. Найменш інтенсивний він у країнах Балтії, які з перших днів проголошення незалежності пішли на якомога дальше дистанціювання від зв'язків у межах колишнього народногосподарського комплексу, переорієнтовуючи їх на західні, зокрема скандинавські країни. Навпаки, для Росії, Казахстану, Білорусі, значною мірою України (незважаючи на намагання останньої посісти особливе місце в СНД) завдяки попередньому високому рівневі економічної взаємозалежності ці тенденції проявляються чіткіше, визначаючи об'єктивну спільність основних передумов їхнього суверенного господарського розвитку.
Та все-таки від початку 90-х років національна економіка згаданих держав почала йти своїм шляхом, кінцевою метою якого є побудова власного народногосподарського комплексу, який був би здатний забезпечити раціональні пропорції у виробництві й споживанні, спираючись на ефективне використання природних і трудових ресурсів, виробничого потенціалу, можливостей МПП на регіональному та світовому рівнях. Цей процес щойно почався, тому подальша характеристика економіки окремих нових незалежних держав грунтуватиметься насамперед на аналізі потенційних можливостей і перших проявів тих тенденцій, які починають стверджуватись у народному господарстві кожної з них.
За політичної та економічної нестабільності у республіках Закавказзя, Таджикистані, Молдові визначення як вихідних позицій майбутнього розвитку народногосподарського потенціалу, так і загальних тенденцій побудови національної економіки є складним завданням. Щодо цих держав вкажемо лише на ті особливості їхніх продуктивних сил, які передували значній деформації останніх внаслідок політичних і (здебільшого) воєнних конфліктів.
РОСІЙСЬКА ФЕДЕРАЦІЯ (РФ)
Після розпаду СРСР в Росії опинилася, не без допомоги активних (іноді й запопадливих) дій її керівників, основна частина потенціалу колишнього єдиного народногосподарського комплексу, її частка складає понад 60% національного доходу колишнього Союзу, 76% його території та більше половини населення. Серед інших нових незалежних держав у РФ найсприятливіші вихідні позиції для побудови національної економіки з найменшим рівнем залежності від зовнішніх факторів. Передумовою для цього є наявність на її території майже всіх корисних копалин, диверсифікованого виробничого потенціалу всіх галузей і підгалузей важкої та легкої індустрії, в цілому задовільна забезпеченість ресурсами. З основних видів промислової сировини РФ забезпечує за рахунок ввозу власні потреби лише в бавовні, значною мірою - У натуральних сировинних продуктах для легкої промисловості (шкіра, вовна, шовк). Характерним є високий рівень невідповідності існуючих виробничих потужностей легкої промисловості та власних джерел покриття її попиту на згадану сировину - в областях російського Нечорнозем'я зосереджено 3/4 виробництва бавовняних, 2/3 шовкових та 1/2 вовняних тканин колишнього СРСР, внаслідок чого після розриву господарських зв'язків між республіками відповідні фабрики опинились у кризовому стані.
Незбалансованим за рахунок власного виробництва є також задоволення потреб сільського господарства в азотних і калійних добривах (імпорт з України та Білорусі), у виробах металургійної промисловості (чавун, сталь, особливо прокат, ввозяться з України та Казахстану). Сільське господарство не покриває потреб Росії в цукрі, зернових (а саме кормових), олії, фруктах і тваринницькій продукції. Як і в інших нових незалежних державах, машинобудівна промисловість РФ залежить від поставок комплектуючих з інших республік. Потреби в імпорті з близького та далекого зарубіжжя покриваються здебільшого за рахунок експорту сировинних товарів, насамперед нафти та газу, при цьому перехід на світові ціни на енергоносії забезпечує Росії істотний виграш за рахунок інших партнерів по СНД (за підрахунками Мінекономіки РФ, доведення їх до світового рівня може забезпечити приріст цін на експортовану нафту в три та на газ - у два рази).
Особливістю вихідного рівня будівництва національної економіки Росії є істотні відмінності у структурі господарського потенціалу окремих регіонів. Зокрема, в європейській частині РФ та на Уралі зосереджена основна частина обробної промисловості, а видобувні галузі визначають спеціалізацію Західного та Східного Сибіру. На Далекому Сході, крім галузей морського господарства (океанський транспорт, суднобудування, вилов риби), немає такої чіткої спеціалізації - обробна й видобувна промисловість, АПК мають багатопрофільний характер і розраховані на задоволення потреб цієї зони.
На формування національної економіки РФ впливатимуть у майбутньому три основні фактори. Перший з них - вибір конкретних шляхів переходу до ринкового господарства. Намагання вирішити цю проблему методами "шокової терапії", яку проводив у 1992 р. уряд Є. Гайдара, в наступні роки було замінено на більш еволюційну модель уряду В. Чорномирдіна. Незважаючи на цю зміну в підході до реформування командно-адміністративної системи господарювання, Росія істотно випереджає решту членів СНД щодо просування по шляху ринкової економіки. Вже 1992 р. у РФ була створена нова банківська система, заснована на комерційних банках. Хоча й з перешкодами, але в 1994 р. був завершений перший (ваучерний) етап приватизації, виник валютний ринок та ринок цінних паперів, здійснено лібералізацію цін. Перші наслідки ринкових реформ були невтішні - за 1992- 1994 pp. ВВП впав на 39%, промислова продукція - 44, сільськогосподарська - 21, капіталовкладення - на 61%. Різко зменшився життєвий рівень населення - індекс споживчих цін за ці роки зріс у 742 рази, що на 70% перевищило грошові доходи населення. Подальше формування національної економіки за цих умов цілком залежить від стабілізації народного господарства, перші ознаки чого почали проявлятися наприкінці 1994 р.
Другий важливий фактор, який впливатиме на будівництво національної економіки РФ, - співвідношення внутрішніх інтегруючих та відцентрових тенденцій. Хоча останні мають переважно політичний характер, вони можуть істотно змінити загальний стан господарства Росії. Особливий підхід до політичних та економічних відносин у межах РФ з боку Татарстану, Якутії-Сахи, Башкорстану, Чечні об'єктивно висуває дилему - або створення єдиного господарського комплексу, заснованого, на відміну від СРСР, на ринкових засадах, або виникнення конгломерату окремих територіальних економічних утворень із високим рівнем автаркії (самозабезпечення) й слабкою орієнтацією на взаємні зв'язки. В цьому разі саме поняття російської національної економіки буде втрачене, йтиметься лише про вкрай диференційований і мало взаємопов'язаний господарський простір на території Росії.
І нарешті, третім основним фактором, який впливатиме на будівництво національної економіки РФ, є визначення її місця у МПП. Успадкувавши левову пайку експортного потенціалу СРСР, Росія не спромоглася зберегти на світових ринках навіть ті слабкі позиції, які можна було втримати у сфері вивозу сировини, продукції важкого машинобудування, хімічних товарів тощо. Провідною тенденцією зовнішньоекономічної політики РФ в останні роки була переорієнтація від зв'язків з країнами СНД на відносини з дальнім зарубіжжям, що призвело до подальшого погіршення структури зовнішньої торгівлі (питома вага машин та устаткування в російському експорті до промислово розвинутих країн впала з 9,3% у 1992 р. до 5,1% у 1994 p., a частка сировинних товарів зросла із 74,2 до 79,4%). Поступове зменшення співробітництва з країнами близького зарубіжжя є причиною спаду їхньої частки у зовнішній торгівлі Росії до 24% в 1994 р. Україна посідає перше місце серед зовнішньоекономічних партнерів РФ (45,8% загального обороту Росії з країнами СНД у 1994 p.), але стабільність взаємного співробітництва істотно звужується зростаючим від'ємним сальдо платіжного балансу з боку України, зменшенням поставок енергоносіїв та інших товарів "критичного імпорту" з боку Росії. Якщо укладені інтеграційні угоди будуть здійснені, то можна прогнозувати зростання обсягів співробітництва Росії з Білоруссю (20,6% зовнішньоторговельного обороту РФ з країнами СНД у 1994 р.) та Казахстаном (17,8% відповідно). Усі інші країни СНД (разом - 15,8% зазначеного обороту) й надалі не матимуть вагомого місця у зовнішньоекономічних зв'язках Росії.
РЕСПУБЛІКА БІЛОРУСЬ
Незалежна Білорусь посідає серед країн СНД п'яте місце за кількістю населення та п'яте-шосте - за обсягом виробничого потенціалу. Крім покладів сировини для хімічної промисловості (кухонна, калійна сіль, фосфорити) та будівельної індустрії (вапняк, глина, пісок), республіка фактично не має покладів корисних копалин і вимушена завозити енергоносії, метал, бавовну, шкіру тощо для основних галузей промисловості. Внаслідок цього в Білорусі переважає частка обробної індустрії, зокрема машинобудування - виробництво тракторів (Мінськ), сільськогосподарських машин (Гомель, Ліда), грузових автомобілів (Мінськ, Могильов, Жодино) тощо. Існують великі нафтопереробні комбінати у Новополоцьку й Мозирі, розраховані на переробку російської нафти. Потужності органічного синтезу базуються на поставках газу з РФ та України, на їхній основі функціонує розгалужена мережа підприємств з виробництва штучних волокон. На місцевій сировині працює в основному переробна та паперово-картонна промисловість. Характерною особливістю Білорусі є те, що головні об'єкти її індустрії створювалися з розрахунку на задоволення потреб інших регіонів колишнього СРСР - автомобілі підвищеної вантажопідйомності БєлАЗ та потужні трактори використовуються на гірничовидобувних підприємствах Росії, Казахстану, інших країн СНД, перевищує власні потреби виробництва насосів, кабелю, пластмас, синтетичних смол, силосозбиральних комбайнів, експортується 40- 60% лляних та вовняних тканин, трикотажу, шкіряного взуття, панчішних виробів та конфекції.
Сільське господарство - також спеціалізована галузь економіки. Воно поставляє в інші республіки картоплю (в середньому 1,5 млн т щорічно), продукцію тваринництва (масло, свинину, яловичину). Республіка за рахунок власного виробництва забезпечує себе зерновими, овочами, високорозвинене льонарство - надійна база для текстильної промисловості. Однією з характерних особливостей Білорусі є транзитне розташування, - через її територію проходить північна інфраструктурна магістраль з Росії до Європи, яка включає потужний прикордонний вузол у Бресті (залізничний та автомобільний транспорт), траси трубопроводів і ліній електропередач.
Із розпадом СРСР у Білорусі також посилились кризові явища, хоча темпи спаду виробництва були повільніші, ніж у більшості інших країн СНД. За 1992-1994 pp. ВВП республіки зменшився на 35%, промислове та сільськогосподарське виробництво - на 32 й 18%, капітальні вкладення-на 53%. Не таким великим, як у інших членів Співдружності, був розрив у темпах зростання споживчих цін і грошових доходів населення (їх співвідношення складало 1,8 : 1,0 при 3,7 : 1,0 в середньому по СНД). Менш загрозлива ситуація пов'язана із збереженням виробничих зв'язків з Росією, вдалим використанням транспортної системи для транзиту експортно-імпортних вантажів країн СНД, а також реалізацією спеціальної програми "Основні напрями політики Республіки Білорусь щодо запобігання спадові виробництва та формування умов виходу з кризи".
Особливості економічного потенціалу Білорусі, який формувався, звичайно, як високоспеціалізована частина єдиного народногосподарського комплексу тодішнього СРСР, об'єктивно підштовхують республіку орієнтуватися на співробітництво у межах СНД. Саме цим, очевидно, пояснюється те, що вона разом із Казахстаном найбільш наполегливо виступає за посилення інтеграційних основ у взаємовідносинах нових незалежних держав. Ця позиція Білорусі проявилась повною мірою ще на Мінській нараді голів СНД у січні 1993 p., де її представники підписали Статут, договір про створення єдиної банківської системи, рубльової зони тощо. В 1994- 1995 pp. керівництво республіки посилило орієнтацію на широкомасштабну інтеграцію з Росією, незважаючи на протидію впливової опозиції. Водночас республіка намагається розширити свої відносини з далеким зарубіжжям - вступила до Міжнародного валютного фонду (МВФ) та Міжнародного банку реконструкції й розвитку (МБРР), розширює економічні зв'язки з Польщею, Німеччиною та іншими західними державами шляхом створення спільних підприємств, залучення іноземних капіталів і технічної допомоги.
В умовах господарської кризи ще не розроблена загальна концепція будівництва національної економіки Білорусі. Однак можна передбачити, що вона орієнтуватиметься на переважний розвиток обробної промисловості (зокрема машинобудування та хімії), забезпечення внутрішнього ринку продовольством і товарами легкої промисловості за рахунок власного виробництва, розширення експорту спеціалізованих галузей (трактори, вантажні автомобілі, сільськогосподарська техніка, льон, картопля) до країн СНД з поступовим розширенням вивозу окремих видів машин та хімічних продуктів на світовий ринок.
РЕСПУБЛІКА МОЛДОВА
За потенціалом і трудовими ресурсами Молдова є найменшою серед СНД. У неї високий рівень розвитку сільського господарства (виноградарство, овочівництво) та харчової індустрії (винарство, консервна промисловість), які були розраховані на поставки продукції до інших республік. Відсутність власної металургії і наявність значних ресурсів робочої сили привели до спеціалізації на трудомістких галузях електротехнічної (Бєльци, Кишинів), приладобудівної (Кишинів) промисловості, виробництва садових тракторів (Бєльці). Порівняно з іншими новими незалежними державами у народному господарстві Молдови високу питому вагу мають підприємства легкої промисловості (швейні фабрики у Кишиневі, Тирасполі, Бєльцях, килимовий комбінат в Унгенах, шовкова фабрика в Бендерах), продукція яких також була розрахована на вивіз до інших регіонів колишнього СРСР. Економіка республіки цілком залежить від імпорту основних видів сировини й енергоносіїв (чорні та кольорові метали, бавовна, бензин, вугілля), основної частини комплектуючих для машинобудівної промисловості, хімічних продуктів.
Особливістю економічного потенціалу Молдови є нерівномірне територіальне розміщення продуктивних сил - найбільш потужні індустріальні об'єкти (передусім легкої та машинобудівної промисловості) зосереджені у Придністров'ї. Вони були серйозно пошкоджені в ході конфлікту 1992 p., а потім почали функціонувати відокремлено, у межах так званої Придністровської республіки.
Розрив господарських зв'язків у межах СНД в умовах високого ступеня залежності від них економіки Молдови разом із негативним впливом воєнних конфліктів у Придністров'ї призвели до надто важких наслідків. За 1992- 1994 pp. ВВП зменшився на 52%, промислове та сільськогосподарське виробництво - на 49 і 34%, роздрібний товарообіг впав уп'ятеро. Втричі швидшими темпами, ніж по СНД в цілому, знизився життєвий рівень населення. Фактично втрачено економічні зв'язки між східним і західним регіонами республіки.
Реальний початок будівництва національної економіки Молдови залежить насамперед від політичних факторів. Різні варіанти її розвитку можуть бути кардинально протилежними - все залежить від орієнтації на співробітництво у межах СНД чи на інтеграцію з Румунією, відновлення територіальної цілісності чи повний вихід зі складу Молдови Придністровської республіки.
РЕСПУБЛІКИ ЗАКАВКАЗЗЯ
Усі три держави цього регіону невеликі за економічним потенціалом, трудовими ресурсами й територією. Сировинна база Грузії визначається насамперед покладами марганцевої руди та поліметалів, Азербайджану - нафти й газу, кобальту, хрому й молібдену, Вірменії - міді та поліметалів, будівельних матеріалів. Ця база характеризується некомплексністю, відсутністю переважної частини тих видів сировини, які необхідні для нормального функціонування національної економіки. Особливо потерпає через відсутність енергоносіїв Вірменія, Грузія ж недостатньо забезпечена хімічною сировиною.
Машинобудівна промисловість Азербайджану спеціалізується на випуску устаткування для нафтової та газової промисловості, -промислових кондиціонерів, приладобудуванні й електротехніці. У Грузії створено потужності для випуску електровозів (Тбілісі), автомобілів (Кутаїсі), електротехнічної, легкої і харчової промисловості (Тбілісі, Батумі, Зестафоні). У Вірменії високого розвитку набули мідна промисловість (комбінат в Алеварди), виробництво синтетичного каучуку, шин, синтетичних смол та інших хімічних продуктів (Єреван, Раздан). Сільське господарство цих республік є монопольним виробником цитрусових, чайного листя, постачає в інші регіони виноград, шовк-сирець, фруктові й овочеві консерви тощо.
Серед інших членів СНД усі три держави були найбільш глибоко охоплені кризою. Протиборство політичних сил і конфлікт з Абхазією призвели до руйнування економічного потенціалу Грузії - падіння на 75% ВВП, на 76 промислового та на 54% сільськогосподарського виробництва є найнижчим в СНД. Карабахська війна та блокада Азербайджаном є основними причинами зменшення ВВП та промислового виробництва Вірменії на 60 та 50% за 1992- 1994 pp., що не компенсується невеликим (на 12%) збільшенням сільськогосподарської продукції. Істотно постраждало й народне господарство Азербайджану. ВНП за вказаний період упав на 54%, промислове виробництво - 47, випуск сільськогосподарської продукції - на 44%. Для Азербайджану характерний стрімкий спад життєвого рівня, а роздрібний товарообіг у республіці всього за два роки скоротивсь у 10 разів. Особливістю цієї країни є збільшення капіталовкладень (на 13% за 1992- 1994 pp.), що пов'язано з акумуляцією іноземних та національних інвестицій для здійснення міжнародних проектів розвитку нафтовидобувної та нафтопереробної промисловості.
Неврегульованість внутрішніх і взаємних політичних та воєнних конфліктів, високий рівень зруйнування господарського потенціалу й розрив економічних зв'язків між самими цими республіками та іншими учасниками СНД не дають змоги в сучасних умовах хоч би в загальних рисах визначити можливі шляхи побудови національної економіки Азербайджану, Вірменії й Грузії. Як невеликі держави з некомплексним господарством, відсутністю власного виробництва переважної частини споживчих товарів і вузьким внутрішнім ринком для спеціалізованих галузей вони не зможуть вижити без інтеграції своєї економіки у більші регіональні структури. Чи буде це СНД, зона Чорноморського економічного співробітництва, чи інші подібні об'єднання,- вирішуватимуть не стільки економічні, скільки політичні міркування. Не можна також не враховувати можливості використання Вірменією фінансової та іншої підтримки з боку її численної діаспори як при відбудові економічного потенціалу, так і створенні сприятливих умов Для вступу у світове співтовариство. Азербайджан також як альтернативу має шляхи посилення взаємовідносин із сусідніми мусульманськими країнами, зокрема Іраном і Туреччиною. Залежно від політичного вибору можливі досить різні варіанти відбудови та структурних змін у національній економіці кожної із закавказьких країн.
РЕСПУБЛІКА КАЗАХСТАН
Займаючи друге місце в СНД за територією та четверте за кількістю населення, Казахстан за рівнем економічного потенціалу поступається лише РФ і Україні. Республіка є одним із основних виробників кольорових металів (свинець, цинк, мідь), вугілля (Карагандинський та Екібазтузький басейни), залізної руди (Соколовсько-Сарбайське родовище), чорних металів (комбінати в Теміртау та Єрмаку), має нафтові й газові родовища світового значення. Виробництво зерна на цілинних землях за сприятливих погодних умов перевищує потреби внутрішнього ринку. Машинобудівна промисловість спеціалізується на випуску тракторів (Павлодар), екскаваторів (Кентау), сільськогосподарських машин, електротехнічного устаткування. Розвинута хімічна промисловість - виробництво фосфорної і сірчаної кислот, пластмас, синтетичних смол тощо. Спеціалізуючись в основному на експорті сировини, напівфабрикатів та виробах важкого машинобудування, народне господарство Казахстану залежить від ввозу транспортних засобів, приладів, високотехнологічного устаткування.
Розпад єдиного народногосподарського комплексу колишнього СРСР істотно позначився на господарстві республіки. За 1992- 1994 pp. ВВП впав на 43%, промислова й сільськогосподарська продукція - на 48 і 21%, що приблизно відповідає середнім показникам по СНД. Поряд із цим зменшення обсягу капіталовкладень у 1,5 раза, а роздрібного товарообороту - майже вдвічі перевищувало показники по Співдружності в цілому. Характерним для Казахстану є певне запізнення із втягуванням до економічної кризи, посилення якої найбільш повно виявилося аж у другій половині 1993 р. Саме до цього часу були вичерпані внутрішні передумови тієї політики виваженого переходу до ринкового господарства, які були закладені адміністрацією Президента Н. Назарбаєва у "Стратегію становлення й розвитку Казахстану як суверенної держави" (травень 1992 р.) та Програму "Невідкладних антикризових заходів і поглиблення соціально-економічних реформ" (січень 1993 p.). Загострення кризових явищ є однією з основних причин орієнтації керівництва Казахстану на посилення інтеграції з Росією, на активізацію економічного й політичного співробітництва з іншими учасниками СНД, а також з великими ТНК.
Найбільш складною проблемою цієї країни є істотна перебудова економічної структури з нарощуванням у ній фінальних фаз виробничого процесу. Справа в тому, що за Союзу Казахстан спеціалізувався на сировинних товарах і напівфабрикатах, які потім використовувалися на підприємствах Росії та інших республік. Доцільність створення завершеного циклу виробництва зумовлена насамперед більшою прибутковістю експорту готової продукції порівняно з сировиною. У республіці також тверезо оцінюють небезпеку вичерпання невідновлюваних ресурсів, проблему міждержавних розрахунків та об'єктивну тенденцію до зменшення витрат сировини, яка у майбутньому виявлятиметься й у СНД. Тому структурна перебудова економіки Казахстану - явище неминуче, цей процес потребує великих додаткових капіталовкладень. Іноземні ж інвестори схильні вкладати кошти в галузі видобувної промисловості (нафта, газ, кольорові метали тощо), тому фінансування прискореного розвитку обробної промисловості вирішується повільно, процес оптимізації структури економіки розтягнеться на кілька десятиліть. Як висновок - Казахстан на весь цей період зберігатиме сировинний профіль своєї спеціалізації як у СНД, так і на світовому ринкові в цілому.
СЕРЕДНЬОАЗІАТСЬКІ РЕСПУБЛІКИ
Із чотирьох республік Середньої Азії найбільш могутній трудовий та індустріальний потенціал має Узбекистан, істотно перевершуючи в цьому Туркменистан, Киргизстан і Таджикистан. Кожна республіка спеціалізується на випуску лише певних видів продукції, їхнє народне господарство не є комплексним і залежить від імпорту основних машин, устаткування, чорних металів, хімічних продуктів (особливо Киргизстан), зернових (Киргизстан і Таджикистан) з інших країн СНД й водночас від експорту бавовни, кольорових металів тощо. З природних ресурсів Узбекистан багатий на запаси газу, рідкісних та дорогоцінних металів; Киргизстан - сурми, ртуті, свинцю; Таджикистан - вугілля, вольфраму, флюориту; Туркменистан - газу, нафти. Першочергове значення для середньоазіатського регіону мають великі гідроенергетичні потужності Киргизстану (каскад на р. Нарин) і Таджикистану (р. Нурек). Узбекистан випускає машини й устаткування для вирощування і переробки бавовни, для текстильної індустрії, хімічне устаткування. У Таджикистані машинобудування обмежене випуском текстильного устаткування й електротехнічних виробів, Киргизстані - верстатобудуванням, електротехнікою та сільськогосподарськими машинами, а в Туркменистані ця галузь розвинута слабко. Узбекистан і Туркменистан мають розвинуту хімічну промисловість, в усіх чотирьох республіках одне з провідних місць належить легкій індустрії. Ці дві республіки є основними постачальницями бавовни до інших держав СНД, Киргизія експортує тваринницькі продукти.
Туркменистан - єдина в СНД країна, де, як зазначалося, зафіксовано зростання ВВП - на 49,4% за 1992- 1994 pp. при спаді промислового виробництва на 34% та невеликому збільшенні продукції сільського господарства (на 8% відповідно). Наведені дані свідчать про чітко виражену екстенсивну модель розвитку - доходи від експорту енергоносіїв на певний період дають змогу збільшувати ВВП при спаді або стагнації в інших галузях економіки. Наявні експортні ресурси газу, бавовни, золота, хімічних продуктів разом із значним трудовим потенціалом сприяли відносно невеликому падінню економічних показників в Узбекистані, ВВП якого за 1992- 1994 pp. зменшився на 17%, промислове та сільськогосподарське виробництво - на 2 і 6, капітальні вкладення - на 48%. І навпаки - відсутність вагомого експортного потенціалу разом із невдалою внутрішньою господарською політикою спричинилися до того, що падіння основних економічних показників у Киргизстані було в 1,5 раза більшим, ніж у середньому по Співдружності (за 1992- 1994 pp. ВВП зменшився на 48%, промислове та сільськогосподарське виробництво - на 58 та 23, капіталовкладення - на 77, роздрібний товарообіг - на 70%). Таджикистан має найгірші показники економічної кризи після республік Закавказзя, - його ВВП впав за відповідні роки на 49%, промислове та сільськогосподарське виробництво - вдвічі, а роздрібний товарообіг- на 86%. Такий катастрофічний стан викликаний не стільки економічними передумовами, скільки наслідками воєнного конфлікту на його території.
Сучасні внутрішні політичні та економічні умови визначають різні шляхи підходу кожної з цих країн до будівництва національної економіки. Найбільш складна ситуація у Таджикистані, де відновлення нормального господарського життя може розтягнутися на багато років. Невизначеною є також економічна політика Киргизстану: програма стабілізації та реформування народного господарства, розроблена за допомогою спеціалістів МВФ і Всесвітнього банку й прийнята у липні 1992 p., не виправдала надій на подолання кризи. В 1993- 1995 pp. керівництво країни в основному вирішувало поточні питання економічного розвитку й не мало змоги концептуально визначити перспективи формування національної господарської системи.
Більш сприятливі умови для початку будівництва національного виробничого комплексу має Узбекистан. Судячи з перших кроків економічної політики, республіка орієнтується на структурну перебудову з максимально можливим задоволенням внутрішнього ринку за рахунок власного виробництва, орієнтацією експортних галузей паливної, бавовняної та хімічної індустрії на поставки до СНД і водночас на широке залучення іноземних інвестицій для модернізації народного господарства й розвитку таких перспективних галузей, як видобуток золота, органічний синтез тощо. Характерною є активність керівництва Узбекистану щодо розвитку відносин з багатьма країнами світу - як із членами Організації економічного співробітництва мусульманських країн, так і з США, Китаєм, Японією, Індією, західноєвропейськими державами.
Особливу концепцію будівництва національної економіки почав здійснювати Туркменистан. У грудні 1992 р. Президент С. Ніязов висунув програму "Десять років добробуту", зорієнтовану на істотне підвищення життєвого рівня населення за рахунок експорту сировинних ресурсів, насамперед нафти й газу. Різке підвищення цін на енергоносії забезпечує республіці великі валютні доходи як у відношенні країн СНД, так і від експорту на світовий ринок. Туркменистан дедалі активніше співробітничає з такими сусідніми державами, як Туреччина й Іран, негативно ставлячись водночас до інтеграційних процесів у Співдружності.
КРАЇНИ БАЛТІЇ
Литва, Латвія та Естонія не є членами СНД, хоча й зберігають з цими державами в цілому звичайні економічні відносини. Значною мірою це викликане тим, що вони в останні п'ятдесят років розвивали спеціалізовані галузі обробної промисловості - приладобудування, електротехніку, контрольно-вимірювальну апаратуру (всі три республіки), виробництво металорізальних верстатів (Литва), вагонів та мікроавтобусів (Латвія), барвників, фармацевтичних препаратів (Латвія), випуск яких був розрахований на загальносоюзні потреби, проте країни Балтії залежать від імпорту палива (сланцева промисловість Естонії лише частково задовольняє потреби регіону), чорних і кольорових металів, продуктів основної хімії (крім фосфорної кислоти в Естонії), виробів важкого машинобудування. Високорозвинуті тваринництво й рослинництво, рибний промисел і легка промисловість задовольняють потреби у предметах споживання. До початку 90-х років істотне значення мав транзит через спеціалізовані порти у Таллінні, Ризі, Лієпаї, Вентспілсі, Клайпеді.
Із проголошенням незалежності республіки Балтії рішуче переорієнтувалися на західні ринки, посилили зв'язки зі скандинавськими країнами та Німеччиною. Латвія й Естонія успішно здійснюють антиінфляційні заходи, приватизацію. Однак розрив економічних зв'язків зі Сходом істотно загострив кризові явища. В 1992 р. промислове виробництво Литви зменшилося вдвічі, 1993 р. - ще в 3,4 раза. У Латвії спад промислового виробництва склав у 1992 р. 35%, 1993 р. - 38%. В Естонії після спаду всього виробництва на 39% у 1992 р. поступово господарська ситуація стабілізувалася. Не виправдалися надії на інтеграцію економік цих країн, які посилено пропагувалися на початку 90-х років. За значних відмінностей у рівні залучення іноземного капіталу (найбільш високому у Латвії та явно низькому - у Литві) сподівання на його великий позитивний вплив на народне господарство виявились марними. Тому детальна проробка концепції побудови національної економіки в країнах Балтії відкладається на пізніший час і пов'язується зі стабілізацією народного господарства, можливим одержанням статусу асоціації з ЄС та вирішенням політичних питань з Росією.
У перспективі можна сподіватися на орієнтацію країн Балтії на селективний (вибірковий) розвиток галузей обробної промисловості із врахуванням можливостей вивозу продукції до країн ЄС та СНД, формування експортного сектора АПК (традиційні продукти тваринництва), поступового відновлення транзитних послуг - забезпечення вантажообігу між Західною Європою та Співдружністю. Головними чинниками структурних перетворень у цих державах виступають адаптація до загальноєвропейського господарського простору, посилення співробітництва з іншими прибалтійськими країнами.

Контрольні запитання та завдання
1. Охарактеризуйте Співдружність незалежних держав.
2. Які особливості підходу окремих країн до проблем інтеграції у межах СНД?
3. Що визначає спеціалізацію економічного потенціалу країн Співдружності?
4. Чим характеризуються економічні відносини України з Росією та іншими країнами СНД?
5. Визначте особливості економічного розвитку Росії.
6. Які характерні ознаки економіки Білорусі?
7. У чому полягає специфіка господарства Молдови?
8. Яким є економічний потенціал Казахстану?
9. Які перспективи реформування економіки країн Закавказзя?
10. Накресліть головні напрями формування економічних комплексів у країнах Середньої Азії.
11. Як здійснюються трансформаційні процеси в країнах Балтії?