Умберто Еко. Відкритий лист перекладачам “Острова напередодні”

Журнал “Еуропео” 12 жовтня 1994

lib.ru/UMBEKO/ostrow.txt_Contents

Від Інтернету до Гутенберга: текст і гіпертекcт.

З публічної лекції Умберто Еко на економічному факультеті

Московського державного університету 20 травня 1998

pseudology.org/webmaster/UmbertoEco.htm

та інші...

© Умберто Еко, твори.

© Валерій Лисенко. Упорядкування, переклад з російської, макет

Київ 2005

Умберто Еко видав останній роман

expres.ua/articles/2005/06/29/43

29 червня 2005. Автор "Імені троянди", інтелектуал і ерудит Умберто Еко опублікував п'яту художню книжку -- "Чарівне полум'я королеви Лоани". Це останній його твір. Італійський письменник запевняє, що більше романів не писатиме.

Головний герой твору -- міланський букініст Ямбо, який через хворобу втратив пам'ять. Він не забув ні одного рядка, прочитаного в житті, але не знає свого імені, не впізнає дружину і дочок, нічого не пам'ятає про своїх батьків. У пошуках утраченого часу Ямбо їде до будинку, де провів дитинство.

Там він вивчає вміст горища і згадує не тільки себе, але й історію свого покоління. Комікси, щоденники, газети й афіші розповідають йому й читачам про те, як це було – дорослішати за часів Муссоліні.

Головна сюжетна лінія нагадує один із лейтмотивів іншого роману Еко – історію Бельбо з "Маятника Фуко", ностальгічну і багато в чому автобіографічну повість про юність.

Стефано Бартедзагі

З ювілеєм, професоре! Феноменологія Умберто Еко

"La Repubblica", Італія, 4 січня 2002

inosmi.ru/stories/03/03/03/3288/142692.php

Починаючи з дебюту в 50-х роках, Еко став інтелектуалом-мозаїкою, в якій жодна деталь, жодна характеристика сама по собі не є визначальною.

Флейтист і словесний жонглер, практикуючий католик і світський інтелектуал, автор і видавець, письменник і перекладач, журналіст, автор телепрограм, що з'являється на телеекрані вкрай рідко, мандрівник і провінціал, палій і пожежник, структураліст і анти-структураліст, мораліст і гуморист, біла ворона й зірка, юнак і 70-літній ювіляр, – деталі мозаїки Еко обертаються протилежними сторонами.

Наприклад, у тім, що стосується Еко-романіста, невідомо, що висунути на перший план: аспект дослідника чи аспект оповідача. Його дебют з романом "Ім'я троянди" справив на публіку небачений ефект, що вже заздалегідь смакували читачі його нарисів: адже одна з рис творчості Еко – його вміння створювати захоплюючий текст.

Його можна зустріти у антикварній бібліотеці в пошуках рідкісних книг, яких ще нема в його екстравагантній колекції старожитностей. Чи на велелюдному зібранні, як-от круглий стіл літературних ігор у Мілані, де він зустрічався з французькими письменниками та американськими філософами.

Це не інтелектуальна манірність. Умберто Еко звично почуває себе як риба у воді в найрізноманітніших культурних ситуаціях. Його "стрибки" від найвитонченіших культурних досліджень до повсякденного життя увійшли до прислів'їв: від Середньовіччя до Джеймса Джойса, від інформатики до бібліофілії. І тому ювілей професора вражає, адже всі бачать у ньому невтомний розум і пристрасть, з якою він ставиться до своїх посад і обов'язків, і що така незвична для його ровесників.

Деякі деталі Еко-мозаїки превалюють над іншими. Одна з головних справ – це його семіотика: вивчення способів функціонування знаків і способів комунікації. З ряду причин наприкінці п'ятдесятих років Еко дійшов висновку, що в італійському контексті не вистачає аналітичних інструментів для оцінки соціальних і культурних результатів неминучого економічного буму. Завдяки роботі у різних галузях – як теоретик і автор телепередач, журналіст і консультант видавництва – він став розвивати те, чого в Італії раніше не було: перші паростки структуралізму та основи нової науки семіотики, аж до того, що поставив проблеми значення і комунікації в центр дискусії кінця двадцятого століття.

В його багатогранності є центральний, поєднуючий елемент. Кілька років тому, відвідавши лекції Еко щодо християнського каббалізму, Алайн Елканн відзначив: "Знаєте, ваш стиль доповідача варто запозичити". Дійсно, виступи Еко будять бажання вчитися, причому не тільки серед студентів, але й серед досвідчених письменників та інтелектуалів. Мало хто з власної охоти взяв би до рук книгу про християнський каббалізм, але мало кому не захотілося прочитати її, прослухавши коментар Еко.

У рецензії на книгу "Як писати дипломну роботу" Джіорджіо Манганеллі зізнався: "Цей твір Еко викликає бажання знову вступити до університету і скласти диплом. Раджу й вам зазнати цієї спокуси". Щоб відчути його чари, приїдьте до в Болоньї – міста, де Еко викладає з сімдесятих років і де нині він є президентом Вищої школи гуманітарних досліджень.

"Як писати дипломну роботу" – це не лише підручник для студентів, але й автобіографія у широкому сенсі, і той факт, що Еко вдалося сполучити ці дві речі, є знаковим. Еко проголошує, що, погодивши тему й план своєї роботи з науковим керівником, дипломник має відчути, що працює на все людство. Якою б вузької чи маргінальною не була тема, він мусить провести повне дослідження.

Втім, Еко меланхолійно зазначає, що на його очах сила молодих і не надто послідовних шукачів істини захищали наукові роботи, присвячені марксизму і революції, а потім йшли гнути спину в контори транснаціональних компаній.

У період написання "Маятника Фуко" Еко викладав у Дамсі, де скандалізував всю вчену спільноту. Програмою його курсу були герменевтична ментальність і модальність, але спосіб ведення лекцій перетворював цей курс у свого роду багатосерійний вестерн, з племенами алхіміків і розенкрейців, що кидаються на штурм твердинь європейської думки і її засадничих принципів. На рингу – Декарт проти Великого Змія Кундаліні!? Можливо, не настільки пародійним чином, але безумовно, Еко має власний образний погляд на драму ідей. Для нього філософ – це завжди діяльна людина.

Втім, професор лишається професором, і майже бюрократичний образ (присутність на факультеті, виконання обов'язків, краватка) чудово узгоджується зі знаменитим пьемонтським "духом служби". І це зовсім не формальне питання: методички, бланки й формуляри для професора такий самий робочий інструмент, як крейда й ганчірка. Істинна робота полягає у нагромадженні й передачі знань.

Еко – інтелектуал; на його думку, ідеї мають соціальну функцію. Окрім цього він – оповідач, відтак вважає, що ідеї становлять частину історії. А історії, які ми розповідаємо, щоб навчитися жити у світі, часом виявляються досконалішими і правдивішими за правду. Але і гумор, і бібліофілія, і гра словами, разом з усіма іншими деталями Еко-мозаїки, складаються довкола проблеми передачі знань. І має тут бути не розвага, а, радше, копітка праця.

Олена Костюкович

Від перекладача роману "Ім’я троянди"

lib.ru/UMBEKO/umbekoro.txt_Contents

До того, як Умберто Еко в 1980 році, на порозі п'ятдесятиліття, опублікував перший художній твір – роман "Ім'я троянди", – він був відомий в академічних колах Італії й усього наукового світу як авторитетний фахівець з філософії середніх віків та у області семіотики – науки про знаки. Розробляв він, зокрема, проблеми взаємин тексту з аудиторією, як на матеріалі літератури авангарду, так і на різнорідному матеріалі масової культури. Безсумнівно, і роман Умберто Еко писав, допомагаючи собі науковими спостереженнями, оснащуючи свою "постмодерністську" інтелектуальну прозу пружинами захоплюючих інтриг.

"Запуск книги" (як говориться в Італії) був уміло підготовлений рекламою у пресі. Явно привернуло місцеву публіку й те, що Еко протягом багатьох років веде в журналі "Еспрессо" рубрику, яка прилучає пересічного передплатника до актуальних гуманітарних проблем. І все-таки реальний успіх перевершив всі очікування видавців і літературознавців.

Екзотичний колорит плюс захоплююча кримінальна інтрига забезпечують інтерес до роману масової аудиторії. А значний ідейний заряд у сполученні з іронічністю, із грою літературними асоціаціями залучає інтелектуалів. Крім того, загальновідомо, наскільки популярний сам по собі жанр історичного роману і у нас, і на Заході. Еко врахував і цей фактор. Його книга – повний і точний путівник по середньовіччю. Ентоні Берджес пише у своїй рецензії: "Люди читають Артура Хейлі, щоб довідатися, як живе аеропорт. Якщо ви прочитаєте цю книгу, у вас не залишиться ні найменших неясностей щодо того, як функціонував монастир у XІV столітті".

Дев'ять років, за підсумками національних опитів, книга тримається на першому місці в "гарячій двадцятці тижня" (на останнє місце тієї ж двадцятки італійці шанобливо уміщують "Божественну комедію"). Завдяки популярності книг Еко помітно збільшується число студентів, що записуються на відділення історії середньовіччя. Не обійшов роман читачів Туреччини, Японії, Східної Європи; захоплений на досить великий період і північноамериканський книжковий ринок, що дуже рідко вдається європейському письменнику.

Один із секретів такого приголомшуючого успіху відкривається нам у теоретичній роботі самого Еко, де він міркує про необхідність розваги в літературі. Літературний авангард XX століття був, як правило, відчужений від стереотипів масової свідомості. В 70-ті роки в західній літературі, проте, визріло відчуття того, що ломка стереотипів і мовний експеримент самі по собі не забезпечують "радості тексту" у всій повноті. Стало відчуватися, що невід'ємний елемент літератури – задоволення від оповідання.

"Я хотів, щоб читач розважався. Як мінімум стільки ж, скільки розважався я. Сучасний роман спробував відмовитися від сюжетної розважальної на користь розважальної інших типів. Я ж, свято вірячи у арістотелівську поетику, все життя вважав, що роман повинен розважати і своїм сюжетом. Або навіть у першу чергу сюжетом", – пише Еко у своєму есеї про "Ім'я троянди", що увійшов до нинішнього видання.

Але "Ім'я троянди" – не тільки розвага. Еко зберігає вірність і іншому принципу Арістотеля: літературний твір повинен містити серйозний інтелектуальний зміст.

Бразильський священик, один з головних представників "теології звільнення" Леонардо Бофф пише про роман Еко: "Це не тільки готична історія з життя італійського бенедиктинського монастиря XIV століття. Безперечно автор використовує всі культурні реалії епохи (з багатством деталей і ерудиції), дотримуючись найбільшої історичної точності. Але все це – заради питань, що зберігають високу значущість сьогодні, як і вчора. Йде боротьба між двома проектами життя, особистими і соціальними: один проект наполегливо прагне збереження існуючого, збереженню всіма засобами, аж до знищення інших людей і самознищення; другий проект прагне до перманентному відкриттю нового, навіть ціною власного знищення".

Критик Чезаре Дзаккаріа вважає, що звернення письменника до жанру детектива викликане, крім всього іншого, ще і тим, що "цей жанр краще за інші зміг виразити невблаганний заряд насильства і страху, закладений у світі, в якому ми живемо". Так, поза сумнівом, багато окремих ситуацій роману і його головний конфлікт цілком "прочитуються" і як відображення іносказання ситуацій нинішнього, XX століття. Так, багато рецензентів, та й сам автор в одному з інтерв'ю, проводять паралелі між сюжетом роману і вбивством Альдо Моро.

Зіставляючи роман "Ім'я троянди" з книгою відомого письменника Леонардо Шаші "Справа Моро", критик Леонардо Латтаруло пише: "У їх основі лежать питання переважно етичні, що оголюють непереборну проблематичність етики. Йдеться про проблему зла. Це повернення до детективу, здійснюване здавалося б, в чистих інтересах літературної гри, насправді страхітливо серйозно, бо цілком натхненне безнадійною і безвихідною серйозністю етики".

Під мережею. Інтерв’ю з Лі Маршаллом

Переклад російською з англійської Ніни Циркун.

Журнал "Искусство кино" 9/1997

pseudology.org/webmaster/UmbertoEco_Wired.htm

Припустімо, ви не в курсі щодо подвигу Умберто Еко, який написав "Ім'я троянди" — постмодерністський бестселер (на сьогоднішній день продано 17 мільйонів екземплярів), дія якого відбувається в XII столітті в одному з монастирів.

Припустімо, ви не чули про те, що Еко писав свій роман, не припиняючи роботи як університетський професор, читаючи студентські курсові, складаючи лекції, виступаючи на міжнародних конференціях і ведучи колонку в італійському тижневику "Еспрессо".

Припустімо, ви не підозрювали, що бадьорий шестидесятип'ятилітній семіотик є також літературним критиком, памфлетистом і діючим політиком.

Примудрившись не знати всього вищепереліченого, ви проте напевно чули, що Еко — той самий чоловік, який ввів у побут горезвісну метафору про "Макінтош" і DOS. Ви, звичайно, не могли не чути, що в одній зі своїх колонок він першим висловився щодо "ідеологічного розколу" між користувачами "Макінтоша" і операційних систем DOS.

“Мак”, стверджував Еко, — це католицька система, оскільки оснащена "розкішними іконами" і кожному обіцяє Царство Небесне (або, принаймні, його аналог — "момент, коли ваш документ вийде на світ Божий із принтера") через серію досить нескладних дій.

DOS, у свою чергу, — програма протестантська: "вона припускає вільну інтерпретацію Священного Писання, вимагає прийняття відповідальних особистих рішень... і постулює, що порятунок гарантований не кожному". В світлі цієї ж логіки Windows стає "розколом у англіканському дусі — з урочистими храмовими ритуалами і без жодної можливості таємного повернення у DOS для виконання якої-небудь необхідної модифікації".

У відповідь на прохання розшифрувати свою метафору Еко назвав Windows 95 чистісіньким і найвитонченішим католицизмом. Windows 3.1 була ще англікансько-католицькою програмою, а Windows 95 чистопородно англіканська, що включає до літургії шість "Аве, Марія" і гімни Материнської Церкви у Сієтлі.

Еко вперше прославився на початку 60-х як пародист. Подібно до всіх кращих сатириків, його постійно роздирали суперечливі відчуття — обурення на безмірність людської дурості і батьківське співчуття до цих малих. Але хай вас не вводить у оману його благодушна зовнішність доброго дідуся. Вже наприкінці 50-х, коли ще ніхто не чував про Ролана Барта, Еко, з належною серйозністю відносячись до сучасної культури, детально аналізував стриптиз і поведінку телеведучих. Йому належить думка, що будь-який текст в такій же мірі твориться читачем, в якій і автором, — теза, що стала в середині 70-х загальним місцем на кафедрах філології американських університетів і розгорнулася у дискусії про місце тексту у кібер-просторі і про те, кому ж він врешті-решт належить.

Слід пам’ятати, що дорогу всім цим міркуванням проклав Умберто Еко, обнародуючи свої тези в маніфесті 1962 року "Відкритий опус" (Opera aperta). Еко продовжує відточувати інтелект, осмислюючи інформаційну революцію, змістивши фокус свого інтересу з духовного єства програмного забезпечення до політичних коннотацій технології.

Він, зокрема, зосередився на так званій "Мультимедійній Аркаді" (Multimedia Arcade). На перший погляд цей проект може здатися чимось на зразок CD-ROMнoї гри, але задум Еко набагато амбітніший — за допомогою "Аркади" він планує змінити суспільство в якому ми живемо. В ній міститиметься публічна мультимедійна бібліотека, комп'ютерний тренувальний центр і вхід до Мережі (Internet). Все це знаходитиметься під егідою міської ради міста Болонья. Тут за символічну платню місцеві жителі зможуть отримати доступ до Мережі, надіслати повідомлення електронною поштою, ознайомитися з новою програмою чи просто "побалдіти" у кібер-кав’ярні. Відкриття комплексу призначається на кінець 1997 року. Він матиме 50 терміналів, з'єднаних у локальну мережу зі швидким обміном, обслуговувану персоналом викладачів, техніків та бібліотекарів. Передумова цієї акції проста: якщо Всесвітнє Павутиння є невід'ємним правом кожного, отже, доступ до нього повинен гарантуватися всім громадянам міста. Якщо ми не сподіваємося на свободу ринку, коли учимо своїх дітей читати, чому ж ми повинні покладатися на нього у тому, щоб привчити дітей до користування Мережею? Еко бачить Болонській експеримент як пілотний у справі всенаціонального і — чом би й ні? — всесвітнього розповсюдження публічних бібліотек високих технологій. Зверніть увагу: автор ідеї — людина, в якій жива старомодна європейська гуманістична віра в бібліотеку як модель справедливого суспільства і духовного відродження; людина, яка ніколи не проголосила, що "бібліотеки можуть зайняти вакансію Бога".

Умберто Еко:

Нам потрібен Лютер мережі

Література плюс № 3 (8) лютий 1999. aup.iatp.org.ua/litplus/lit8.php

Пропонуємо Вашій увазі інтерв’ю Лі Маршалла з Умберто Еко – італійським письменником і семіотиком, автором постмодерністського бестселера “Ім’я Троянди” (загальний наклад якого становить 17 мільйонів примірників). Перу вченого належать численні роботи з літературознавства і семіотики повсякденності, медієвістики та впливу комп’ютерних технологій на свідомість людини. Досліджуючи новітні техноідеологічні “фікції”, Еко й сам продукує багато подібних ідей-фікцій. Початком цієї Еко-сфери роздумів над проблемами кібер-простору був маніфест 1962 року “Opera aperta” (“Відкритий опус”). Еко продовжує відточувати інтелект, осмислюючи інформаційну революцію, дещо переакцентувавши фокус свого інтересу з духовної сутності програмного забезпечення до політичних конотацій технології.

Він, зокрема, зосередив свою увагу на так званій “Мультимедійній Аркаді”. З першого погляду цей проект може видатися чимось на кшталт CD-ROMної гри, але задум Еко є набагато амбітнішим: за допомогою “Аркади” він хоче змінити суспільство, в якому ми живемо. У ній буде вміщена публічна мультимедійна бібліотека, комп’ютерний тренувальний центр і вхід у Мережу. Усе це буде діяти під егідою міської ради міста Болоньї. Тут за символічну плату місцеві жителі зможуть дістати доступ до Мережі, послати повідомлення електронною поштою, познайомитися з новою програмою чи просто позабавлятися в кібер-кафе. Передумова акції є вельми простою: якщо Internet є невід’ємним правом кожного, то доступ до нього має бути ґарантований усім громадянам міста. Перед Мережею, на думку Еко, всі мають бути рівними. Еко розцінює експеримент у Болоньї як пілотний у справі всенаціонального і навіть всесвітнього поширення публічних бібліотек високої технології.

Лі Маршалл. Ви якось обмовилися, що задум нового проекту “Мультимедійна Аркада” безпосередньо пов’язаний із демократизацією кібер-суспільства…

Умберто Еко. Я боюся, що ми рухаємося в бік умовного 1984 року, де місце орвеллівських пролів займуть пасивні, телезалежні маси, які не мають доступу до цього нового інструмента і не вміють ним користуватися, навіть якщо у цьому виникне потреба. Над ними розташований клас дрібнобуржуазних пасивних користувачів — клерків, диспетчерів в аеропортах і т. п. і, нарешті, піраміду увінчують хазяї гри — номенклатура в найсовєтськішому значенні цього слова. Це вже не буде клас у його традиційному марксистському вигляді; в номенклатуру можуть входити і хулігани-гакери, і високопоставлені чиновники. Одне їх буде об’єднувати: знання, яке забезпечує контроль. Наше завдання — створити масову номенклатуру. Зрозуміло, що наразі найбільш високоякісні модеми, міжбібліотечний комп’ютерний зв’язок, найпросунутіше “залізо” недоступні широким масам, тим більше що комп’ютерну базу доводиться щопівроку оновлювати. Отож треба забезпечити народові безкоштовний чи бодай за ціною телефонного зв’язку доступ до Мережі.

Л. М. А чому би не залишити демократизацію Мережі під опікою ринку — я маю на оці падіння цін у результаті гострої конкуренції?

У. Е. Погляньте на це ось з якого боку: коли Бенц та інші винайшли автомобіль, вони й уявити собі не могли, що одного прекрасного дня ринок заповнить потужний вал фордівської моделі “Т”, що відбулося сорок років по тому. Як змусити людей користуватися засобом пересування, який їм не по кишені? Вельми просто: надайте їм у розпорядження можливість похвилинної аренди авта й назвіть його “таксі”. Саме ця новація дала масам доступ до нової технології і дозволила індустрії виробництва розширитися до тих меж, у яких стала можлива поява моделі “Т”. в Італії ринок Мережі є ще дуже вузьким, у нас лише близько 300 тисяч постійних користувачів, це незначна цифра. Але при наявності муніципальних терміналів, оснащених найсучаснішим і найпотужнішим обладнанням, ми зможемо говорити про входження в ту фазу розвитку, що її можна порівняти з епохою впровадження на ринку моделі “Форд Т”.

Л. М. ви всерйоз вірите в те, що механіки та домогосподарки просто кинуться до “Мультимедійної Аркади”?

У.Е. Очевидно, не одразу. Коли Гуттенберг винайшов друкарський верстат, робітничий клас не кинувся передплачувати видрукувану ним Біблію. Але вже через сто років простий люд її вже читав саме в цьому вигляді. Згадайте також Лютера. Попри тотальну неосвіченість, його переклад Нового Заповіту циркулював у всіх прошарках німецького суспільства ХVIII ст. Нам потрібен Лютер Мережі.

Л.М. У чому ж полягає специфіка “Мультимедійної Аркади”? чим вона відрізняється від звичайного кібер-кафе на держзабезпеченні?

У. Е. По-перше, нам не хочеться проводити свій відпочинок, вештаючись у приймальнях італійського уряду. По-друге, розраховуємо скористатися перевагами середземноморської культури. Англосаксонські кафе влаштовані за принципом піп-шоу, оскільки англосаксонський бар — це місце, куди приходять побавити свою самотність у компанії собі подібних. Натомість зразком “Мультимедійної Аркади” була італійська остерія. Це знайде своє відображення у самій структурі цього закладу, в нас, наприклад, буде величезний екран для загального перегляду, куди індивідуальні навігатори виводитимуть сайти, які їм видаються найбільш цікавими. Мені здається доволі безглуздим тримати на лінії 80 мільйонів осіб, кожна з яких зайнята одним і тим же — бесідою з привидами. Одне з головних завдань “Аркади” — витягнути людей з їхніх домівок — чому б ні? — кинути їх в обійми один одного.

Л. М. А це колективне бачення не порушить принципу “один комп’ютер — один користувач”?

У. Е. Я користувач, і в мене вісім комп’ютерів. Отже, у цього правила є винятки. У часи Леонардо діяло правило “один користувач — одна картина”. Так само було, коли винайшли перший грамофон. А зараз ми разом розглядаємо картини і слухаємо музичні записи.

Л. М. Хоч як би не було, більшість американців погодяться з тим, що модем — це місце входження в нову фазу цивілізації. Європейці бачать у комп’ютері радше предмет домашнього користування на кшталт електробритви чи праски. Між двома континентами існує немовби “розрив по лінії ентузіазму”. За ким, на вашу думку більше правди?

У. Е. Так само було і з телебаченням, яке кілька років тому досягло в Штатах критичної маси, перед тим як почався його бум тут, у Європі. Але що прикметно: тріумф американської культури й американського способу кіно- і телевиробництва не буде повторюватися з Інтернетом. Десь з рік тому неангломовні сайти можна було перелічити по пальцях. А тепер в Інтернеті постійно наштовхуєшся на норвезькі, польські, ба навіть литовські сайти. І це може спричинити цікаві наслідки. Американці, звісно, натрапивши на потрібну інформацію незнайомою мовою, не кинуться вчити норвезьку, але замисляться. Почнуть усвідомлювати необхідність пізнавати інші культури, інші точки зору. Це один із парадоксів антимонополістської природи Мережі: контролювати технологію — це означає контролювати інформаційні потоки.

Л. М. ви відкрито підтримували італійський уряд нового лівого центру під час передвиборчої кампанії 1996 року. Але потім говорили, що ви відхилили запропоновану вам посаду міністра культури. Чому?

У. Е. Тому що коли розмова заходить про міністра культури, хочеться уточнити, що розуміють під словом “культура”. Якщо воно естетичних продуктів минулого — картин, старовинних будинків, середньовічних манускриптів, — я повністю за державну підтримку. Але цим у нас займається міністерство спадщини. Залишається “культура” в сенсі творчості — і тут я навряд зможу очолити колектив, який намагається субсидувати і надихати творчий процес. Творчість може бути лише анархічною, живучи за законами капіталізму і виживання сильніших.

Л.М. 1967 року ви написали мало не скандальне есе “До семіологічної партизанщини добробуту”, в якому стверджували, що головною мішенню культурної партизанщини є не телестудія, а диван телеглядача. Інакше кажучи, коли ви хочете озброїти народ інструментом критичного сприйняття повідомлення, то самі повідомлення втратять свою силу політичного впливу. Про який критичний інструментарій у вас йшлося — той самий, який допомагає нам читати Флобера?

У. Е. Йдеться про найпростіші навички. Завдяки практиці, я, увійшовши до книгарні, миттєво розберуся, де що лежить. Одного погляду на корінець книги вистачить, аби здогадатися про що, власне, книга. Якщо на корінці стоїть емблема Гарвардського університету, значить, це не бульварний роман. При входженні у Мережу я таких навичок не маю.

Л.М. немовби ви увійшли до крамниці, де книжки купою звалені на підлозі.

У. Е. Саме так. як мені дати раду з цією купою? Я мушу ознайомитися з основними етикетками. Але тут виникають проблеми. Я клацаю “мишкою” на значку URLB, який закінчується кодом .indiana. edu. Я припускаю, що йдеться про університет Індіани. Нічого подібного: значок мене обманює, за ним не криється нічого, що стосувалося б освіти. Шлях доводиться намацувати наосліп. Треба оволодіти семіотичними навичками, які дозволять відділяти зерна філософських проблем од полови всілякої безглуздої маячні.

Позавчора я проглядав сайти неонацистів. Коли цілковито покладатися на алгоритм пошуку, модна зробити висновок, що ступінь фашизації залежить від частотності вживання слова “нації”. Тоді як найчастіше воно вживається саме в антифашистських сайтах.

Орієнтуватися в цих хащах навчаєшся методом проб і помилок або постійно звертаючись за порадою до більш просунутих користувачів. Але найефективніший спосіб — перебувати в такому місці, де тебе оточують люди з різним рівнем компетентності, з різним досвідом перебування в Мережі. Цю ситуацію можна порівняти з досвідом студента-першокурсника: ніхто не попередить його в канцелярії про те, що ходити на лекції того чи іншого професора — витрачати час на пусте, але колеги-другокурсники обов’язково поділяться з ним інформацією про це в університетській їдальні

Л. М. Модернізм мав свій якір, взяти бодай той же роман. Чи можна провести якесь порівняння з Мережею по цій лінії? Можливо, коли б Джойс мав змогу вплутатися в Інтернет, він написав би не “Finnegan’s Wake”, а “Звіяні вітром”?

У. Е. Ні, радше навпаки. Коли б Маргарет Мітчелл потрапила в Інтернет, вона написала б “Finnega’s Wake”. І взагалі, Джойс, можна сказати, завжди перебував у Мережі. І ніколи з неї не виходив.

Л. М. Але хіба не змінився сам досвід писання в добу гіпертексту? Чи згодні ви з Майклом Джойсом, котрий стверджує, що авторство стає “чимось на кшталт безкінечної джазоподібної історії”?

У. Е. Не зовсім. Ви забули про те, що один суттєвий технологічний зсув у способі, яким письменник довіряє свої думки паперові, відбувся раніше. Тобто, чи зможете ви визначити, виходячи з аналізу тексту, як він був написаний — пером чи на машинці?

Л. М. Гаразд. Припустімо, що спосіб вираження дуже незначною мірою впливає на кінцевий продукт, але що ви скажете стосовно тези Майкла Гайма, який говорить словонародження змінює наше ставлення до написаного слова, розмиває переймання кінцевим продуктом і стимулює до переорганізації ідей, що набувають матеріального вираження на дисплеї, а не у свідомості?

У. Е. Я про це дуже багато писав. Себто про той вплив, який справила на латинський синтаксис набивка на клавіатурі, про природу психологічних взаємовідносин між пером та комп’ютером як інструментами писання, про вплив, який, напевно, справляє комп’ютер на порівняльну філологію.

Л. М. Припустімо, ви використовуєте комп’ютер для народження вашого чергового роману, якими будуть ваші дії?

У. Е. Я відповім вам цитатою з власного есе, яке я нещодавно закінчив для антології “Come si scrive un romanzo”(“Як написати роман”), що виходить у видавництві “Bompiani”. “Я би просканував сотню романів, не меншу кількість наукових текстів, Біблію, Коран, кілька телефонних довідників (у них міститься велика кількість власних імен). Усе разом це складає приблизно мільйон двісті тисяч сторінок. Потім я би ввів якусь просту програму, що випадково потрапила під руки, аби все це змішати і бодай щось змінити в цій мішанині. Наприклад, звідти можна забрати всі літери “а”. Тоді б у мене вийшов роман-лінограма. Наступний крок — вивести все це на принтер і уважно декілька разів перечитати, виділяючи найважливіші пасажі. Потім завантажити цей продукт в трейлер і відвезти на сміттєспалювальний завод. І, дивлячись, як усе це горить синім полум’ям, я сидів би під деревом з олівцем у руці, знічев’я міркуючи, поки в голову не прийде пара рядків, що заслуговують на те, щоб перенести їх на папір. Приміром “Місяць пливе високо в небі — ліс шумить”. З першого погляду наш роман навряд чи зможе конкурувати з хоку. Але це не має значення. Головне — почати.

Л. М. У чому суть ваших нападів на Маршалла Маклюена? Ви писали, що роль метафори “глобальне село” незаслужено перебільшена, що “істинна проблема полягає , навпаки, в тому, що електронне суспільство — суспільство самітників.” Ви вважаєте, що філософія Маклюена надто легковажна — як на ту славу, що вона здобула?

У. Е. Маклюен не був філософом, він був соціологом з дуже тонко розвиненим нюхом. Коли б він жив зараз, напевно, писав би книги, які суперечать тому, що він стверджував тридцять або сорок років тому. Так чи інакше, але його пророцтво стосовно “глобального села” справдилися лише частково, “кінець доби Гуттенберга” взагалі не відбувся, а найзнаменитіший афоризм “The medium is message”, що його ще якось можна застосувати до телебачення, зовсім не працює стосовно Інтернету. Ну, можливо, ще спочатку, коли шукаєш стежку до слова “гівно”, потім до слова “Водолій”, а потім до “гівно і Водолій”, тут напевно “medium” буде “message”-ем. Але коли починаєш користуватися Інтернетом всерйоз, далеко не все редукується до факту власного існування, як у випадку телебачення. Врешті-решт, все зводиться до проблеми уваги: не можна користуватися Інтернетом неуважно, як дивляться телевізор чи слухають радіо. Можна перебирати сайти Павутини, але не можна займатися цим з недбалістю переключання каналів — хоча би тому, що недбалість тут коштує гроші.

Л. М. У вашому заключному слові на недавньому симпозіумі, присвяченому майбутньому книги, ви відзначили, що “кінець Гутенбергової галактики”, проголошений Маклюеном, є, по суті, парафразом похмурого пророцтва із “Собору Паризької Богоматері” Віктора Гюго, коли, порівнюючи книгу зі своїм обожнюваним собором, Фролло говорить: “Ceci tuera cela” (“Вона це вб’є”) — книга вб’є собор, алфавіт уб’є ікону. Справдилося це?

У. Е. Собор втратив деякі свої функції, більшість яких були передані телебаченню. Але він же прийняв на себе й нові функції. Я тисячу разів писав про те, що фотографія взяла на себе головні функції живопису: закарбовування людських образів. Але вона тим самим аж ніяк не вбила живопис. Вона звільнила його, дозволила піти на ризик. Причому художники і досі можуть писати портрети, їм це не забороняється.

Л. М. Можливо, такого роду висновки — це наша імпульсивна реакція на кожний новий зиґзаґ технології?

У. Е. Це погана звичка, якої людство навряд колись позбудеться. Щось на кшталт старого кліше стосовно неминучого декадансу наприкінці кожного століття чи відродження на початку нового. Це один із способів організації історії, аби вона задовольняла ту чи іншу догму.

Л. М. Однак штучний поділ часу може вплинути на колективну свідомість. Ви вивчали страх кінця, який набув масового поширення в Х столітті. Можливо, нині ми так само одержимі недоречною вірою у нове коло часів, пов’язане з мерехтливою зорею диґітального тисячоліття?

У. Е. Століття і тисячоліття — випадкові віхи; не треба бути медієвістом, щоб упевнитися в цьому. Але й насправді синдром занепаду чи відродження зазвичай виникають навколо символічних часових віх. Наприкінці ХІХ століття Австро-Угорщина страждала від синдрому занепаду імперії; існує навіть думка, що саме це обумовило її кінець у 1918 році. Але насправді цей синдром не мав ніякого стосунку до fin de siecle: Австро-Угорщина розпалася тому, що імператор перестав бути авторитетом для своїх підданих. Треба розрізняти масові ілюзії та фундаментальні причини.

Л. М. Коли б вам довелося помандрувати у часі, ви б вирушили назад чи вперед? І на яку кількість років?

У. Е. А ви, пане, коли б вам довелося поставити це питання комусь іншому, кого б обрали у співбесідники? Але коли серйозно, то у минуле я уже мандрував — хіба ви не читали моїх романів? Стосовно ж майбутнього — хіба ви не прочитали це інтерв’ю?

Умберто Еко

Толерантність та її межі

Переклав Андрій Павлишин.

Ї число 16, 2000. ji.lviv.ua/n16texts/eco.htm

© Index of Censorship.– 1994.– № 1.

Від редакції часопису Index of Censorship:

У 1993 р. сорок інтелектуалів, у тому числі Умберто Еко, закликали Европу уважно стежити за всіма діями ультраправих. Ті, хто поставив свій підпис під “Закликом до пильності” (“Appel a la vigilance”), а їх уже кількасот, стривожені, що внаслідок частого вжитку відбувається звикання до небезпечних ідей, деякі з них стають привабливими. Ті, хто підписав “Заклик”, вирішили не брати участі у виданнях, зустрічах, радіо й телепрограмах, які принаймні якось стосуються ультраправих. У інтерв’ю У.Еко пояснює журналістові Роже Полеві Друа, чому він підписав відозву, а також міркує про толерантність та її межі.

Р.П.Д.: Критики “Відозви” констатують, що позаяк у сучасному світі більше не зосталося ні лівих, ні правих, і старий поділ уже втратив актуальність, оскільки формуються нові політико-культурні координати, попередження про поширення ультраправих ідей звучить не сучасно, ба навіть архаїчно. Словом, ваш заклик до пильності – бита карта. Ви, мовляв, намагаєтеся реставрувати ідеологічні бар’єри, знесені потоком історії. Що ви можете відповісти на подібну критику?

У.Е.: Подібні міркування виникають внаслідок небезпечного занурення в хід історичних змін, а також інтелектуальної й моральної неохайності.

Старі европейські категорії “ліві-праві” у тому вигляді, в якому вони існували останні 20 років, безумовно, уже непридатні для усвідомлення сучасної розстановки політичних сил. Уже у 60-ті роки, під час мандрівок до Бразилії та Арґентини, мені стало зрозуміло, що умовні відмінності між лівими й правими уже не спрацьовують стосовно більшості латиноамериканських політичних рухів. У ті часи ця думка видавалася мені дивоглядною і новою, а тепер те саме відбувається в Европі.

Ми постійно бачимо, як начебто ліві партії переходять на позиції, що традиційно вважалися правими, і навпаки. Наведу приклад: партія демократичного соціалізму, колишня італійська компартія, підтримала рішення уряду послати десантників у Сомалі. Якщо б 20 років тому хтось сказав мені, що комуністи підтримають військову експедицію до колишньої колонії, я б відповів, що такого не може трапитися навіть у фантастичному романі. Від подібного розвитку подій перехоплює дух, до цього не залишиться байдужим жоден інтелектуал. Нова ситуація вимагає нового аналізу. Ми не маємо права залишати думку замкнутою на замок спорохнявілих догм і доктрин. З цієї точки зору, зміни, свідками яких ми стали, – справжній інтелектуальний вибух.

Однак, з цього аж ніяк не випливає, наче внаслідок цих зсувів змінилося усе загалом. Якщо ми вважатимемо, наче цінність усіх ідей однакова, наче ніхто й ніколи не сміє відмовлятися від будь-якої з них, то ми дорешти заплутаємося. Нові правила перебувають у процесі становлення, і це не означає, що їх уже немає, або що ми ухиляємося від створення нових. Карти перетасували, але їх номінал залишився колишнім.

Р.П.Д.: Що ви маєте на увазі?

У.Е.: Я не бачу істотної різниці між сучасними неонацистами, голомозими і нацистами старої доби. Вони не відрізняються від своїх попередників: та ж тупість і жадоба руйнації. Єдина відмінність у тому, що нацисти вбили мільйони людей, а їхні послідовники поки що побили хіба кількадесят.

Ми, інтелектуали, покликані постійно підкреслювати: так, змінилося все, але й надалі наш обов’язок полягає в тому, щоб розмежовувати те, що можна толерувати, і те, чого толерувати не вільно. Рішення не співпрацювати з газетами, не брати участі в радіо й телепередачах та семінарах, які організовують ті, хто пов’язаний з ультраправими, не означає, наче ті, хто підписав відозву, ігнорують зміни, що відбуваються у світі чи відмовляються знову й знову обмірковувати факти. Ми тільки заявляємо, що зробили свій вибір, і не хочемо своїми іменами підпирати політичні тенденції, які вважаємо небезпечними для демократії.

Р.П.Д.: Чи не відгонить від такої позиції нетолерантністю? Або й новим різновидом маккартизму?

У.Е.: Абсурдне звинувачення. Невже ми забули, що таке маккартизм? Це ж була офіційна політика дискримінації, внаслідок якої одні втрачали працю, інші потрапляли до в’язниці лише з тої причини, що вони комуністи, або співчувають їм. Хіба можна порівнювати подібні методи з рішенням тих, хто підписав відозву! “Заклик до пильності” – це наслідок нашого вибору: ми відмовились співпрацювати з виданнями й ЗМІ, пов’язаними з ультраправими, і брати участь в інтелектуальних заходах, які вони організовують. Кожен має право відмовитися від того, що йому не подобається.

Р.П.Д.: Ви хочете сказати, що в принципі відмовляєтеся вести будь-яку полеміку з тими, кого вважаєте небезпечними?

У.Е.: Звичайно, ні! У мене немає причин відмовлятися від чесної суперечки з будь-ким, незалежно від його поглядів. Але дискусія повинна відбуватися в обстановці, яка ґарантує чесну гру. Попередньо треба визначити умови й місце зустрічі. Інакше можна опинитися в пастці, які б слова не лунали.

Я підписав відозву, де не названі імена і не визначені конкретні ситуації, позаяк в Італії інтелектуали, котрі вважають себе лівими, насамперед члени компартії, брали участь у зустрічах, які влаштовували нові праві, а ті використовували їхню присутність у власних інтересах: “От бачите, нас більше нічого не розмежовує. Вони з нами!”

Ця тактика чудово знана. Скажімо, вас запрошують на вечерю, аби скористатися вами як перепусткою в такі доми, до яких ви не маєте найменшого відношення. Якщо ви знаєте, пощо вас запрошують, можна ввічливо відмовитися. Хіба це догматизм? Людина має право уникати місць, де на неї можуть наклеїти наліпку. І друзів треба попереджувати: “Обережно. Якщо підеш туди, тебе використають. Є майданчики, де незалежно від суті сказаного, уже сама лиш ваша присутність виявиться політичною акцією”.

Р.П.Д.: Ви вважаєте, що існує відмінність між діалогом і тим, що ви називаєте “пасткою”. Чи не можна докладніше?

У.Е.: Якщо б я влаштовував у себе в університеті семінар з історії чи філософії, я запросив би фахівців, які дотримуються інших поглядів і концепцій, аніж я. У цьому випадку нашим обов’язком було б провадити максимально відверту й жорстку суперечку, навіть якщо б врешті ми не дійшли згоди. Діалог, навіть найзапекліший, постулює, що ніхто не інтерпретує слова чи присутність іншого на свою користь.

“Пастка” – ситуація протилежна. Коли компартія пропонувала інтелектуалам підписати відозву, вона не вагаючись робила з них інтелектуалів-комуністів. Подібним чином зваблюють католицькі організації: “Ви абсолютно вільні. Кажіть усе, що бажаєте”. Але якщо ви погоджуєтеся взяти участь в їхній дискусії, завше виникає відчуття, наче вас ошукали: “Ви тут, отже ви з нами”. До діалогу це не має жодного відношення!

Є організації, які здавна практикують подібне пересмикування. Є місця, які неминуче перетворюються в пастки. Визначити такі місця, розпізнати їх, окреслити силу їхньої привабливості, їхній дух, – це насамперед філософське завдання.

Р.П.Д.: Ви хочете сказати, що одні й ті ж слова набувають різного сенсу залежно від місця чи контексту, в якому вони лунають чи публікуються?

У.Е.: Саме так. Вплив місця. Візьмемо простий приклад. Якщо я хвалю монархію в Стокгольмі, мій панегірик звучить зовсім по-іншому, аніж коли б я виголосив ту саму промову, припустимо, в Парижі. Якщо перетлумачити інтерв’ю, яке я дав у Швеції, на французьку, мої погляди будуть сприйматися цілком по-іншому. Ніколи не можна недооцінювати вплив конкретної ситуації чи контексту. Уявіть собі задля жарту, що ви переконаний атеїст, а все життя товаришуєте з єзуїтом. Повірте, вам доведеться суворо заборонити йому провідувати вас на смертному ложі. В іншому разі, незалежно від його і вашого бажання, від тих суперечок, які ви провадили, навідування до вас у смертну годину буде витлумачене як навернення.

До таких речей варто ставитися з особливою увагою в переломні моменти, коли формуються нові орієнтири й цінності. У когось заклики до “пильності” можуть асоціюватися з 30-ми роками і народним фронтом. Для мене вони – суть інтелектуальної праці. Аналіз і критика – ось та робота, яка приводить інтелектуала до нових відкриттів і нових перспектив. У цьому сенсі мислення – постійна пильність, постійне зусилля розпізнати небезпеку, навіть коли обставини і дискурс видаються цілком безневинними.

Р.П.Д.: Але ж так можна почати підозрювати усіх і вся, жити з постійним відчуттям недовіри, бачити повсюди небезпеку та вигадувати неістотні загрози.

У.Е.: Ні, хоча б тому, що нетерпиме порушує чітко визначені межі. Візьмемо, для прикладу, ревізіонізм. Будь-який серйозний історик є ревізіоністом. Завдання будь-якого дослідження полягає в тому, щоб встановити наскільки вірне те, що оповідають про минуле, чи може необхідні корективи. Чи й справді Катиліна був таким мерзотником, яким його зобразив Цицерон, чи цей образ виник внаслідок політичної ситуації тих часів? Чи справді у I Світову війну загинули 600 тис. італійців? Історик має право копирсатися в архівах, не вірити пропагандистським матеріалам, реконструювати факти й сумніватися в цифрах.

Я не бачу нічого гідного осуду, якщо внаслідок ретельного і непідважуваного дослідження буде встановлено, що внаслідок нацистського геноциду загинули не 6, а 6,5 чи 5,6 млн. євреїв. Але нестерпно, коли буцім наукове дослідження, втрачаючи своє значення і цінність, провадиться задля висновку: “Позаяк було знищено дещо менше євреїв, аніж ми гадали, то ніякого злочину не було”. Убивства Сократа і Христа були окремими випадками. Але минуло дві тисячі років і більше, а людство досі вражене цими злочинами, і надалі відчуває докори сумління.

Ще одна межа толерантності порушується, коли ревізіонізм перетворюється у заперечення. Усі люди мого покоління були свідками арештів євреїв, їхніх принижень і депортацій. Після війни я на власні очі бачив сльози тих, хто вижив – єдиний з усієї родини. Якщо так звані історики намагаються мене переконати, що хрестові походи – всього лиш міт, вигаданий, скажімо, Червоним Хрестом, то я ще можу засумніватися, адже це було дуже давно. Але якщо хто почне переконувати мене, наче того, що я, тринадцятирічний підліток, і мільйони інших людей бачили на власні очі, ніколи не було, якщо в цьому намагаються переконати молодь, яка народилася пізніше – це нестерпно.

Я маю право не пустити на поріг тих, хто ширить такий тип дискурсу, і тих, хто їх підтримує, я маю право відмовлятись від їхніх запрошень.

Р.П.Д.: А якщо вони звинуватять вас у нетолерантності?

У.Е.: Я відповім. Аби бути толерантним, треба поставити межу нестерпному.

Р.П.Д.: Хіба для того, щоб визначити таку межу, не треба володіти монополією на істину?

У.Е.: Ні. Це не має до істини жодного стосунку. Я не хочу оперувати словом “істина”. Існують тільки певні міркування, деякі з них кращі за інші. Але це не означає, що можна сказати: “Коли йдеться тільки про перевагу одних міркувань над іншими, то й біс з ними”. Наше життя і життя інших засноване на слові “перевага”. Можна й загинути за те, чому ти віддаєш перевагу.

Р.П.Д.: У чому відмінність між боротьбою за істину і боротьбою за те, чому ти віддаєш перевагу, навіть не будучи переконаним, що ти правий?

У.Е.: Коли ти впевнений, що борешся за істину, іноді виникає спокуса убити опонента. Відстоюючи свої пріоритети, можна залишатися толерантним, відкидаючи нестерпне.

Р.П.Д.: Якщо істини немає, а є лише пріоритети, на підставі чого можна визначити універсально прийнятне, те, що буде підтримане усім світом, незалежно від культурних, освітніх чи релігійних відмінностей?

У.Е.: На повазі до людського тіла. Можна вибудувати етичну систему, засновану на тілі та його функціях: їсти, пити, мочитися, випорожнятися, спати, копулюватися, говорити, слухати тощо. Заборонити людині спати вночі, примушувати її висіти донизу головою – це нестерпні форми тортур. Також нестерпно забороняти іншим рухатися чи говорити. Всі типи расизму і заборон зводяться врешті до заперечення тіла іншої особи. Можна було б інтерпретувати всю історію етики в світлі прав тіла і відносин нашого тіла з рештою світу.

Р.П.Д.: Чому ви гадаєте, що не всі ліві – якщо це слово ще зберегло бодай якийсь сенс – поділяють ваше тверде переконання, наче треба пильно стежити за сферами, опанованими ультраправими?

У.Е.: Для цього існує принаймні три причини. По-перше, у Франції, як і в Італії чи Німеччині, існують незначні групи, які примандрували лівіше від ультралівих поглядів. Земля кругла – не можна рухатися вліво до безконечності. Якщо доводити найекстремальніші, найзухваліші ідеї до логічного завершення, проходиш повне коло і виявляєшся ультраправим. Саме так і сталося в деяких випадках.

По-друге – спорохнявілі догми старих лівих. Були часи, коли всі, хто міркував інакше, аніж ми, вважалися фашистами. Як реакція на такі перегини виникла тенденція простягати руку усім гамузом, не визначаючи ворогів та їхніх сфер впливу. Безумовно, щоб розпізнати благі наміри і благородні мотивації супротивників, треба володіти витонченим (що трапляється дуже рідко) даром. Тим не менше, їхній ідеологічний вибір ми не повинні виправдовувати.

І останнє. У сучасної Франції особлива історична спадщина. Італія відверто звела свої порахунки з фашизмом. Відомо, хто підтримував Муссоліні, а хто був його ворогом. Це питання було вияснене повністю, і щодо минулого не зосталося ніяких двозначностей. Коли ж я читаю французьку пресу, то усвідомлюю, що визначеності щодо того, хто був за, а хто проти Віші, досі немає. Французькі шафи досі напхані кістяками невідомого походження. Це ускладнює ситуацію і, не виключено, пояснює її.

Умберто Еко

Blog

Умберто Еко. Відкритий лист перекладачам “Острова напередодні”

Содержание

Умберто Еко. Відкритий лист перекладачам “Острова напередодні”