Умберто Еко. Відкритий лист перекладачам “Острова напередодні”
| Вид материала | Документы |
- Відкритий лист звернення власників земель під особисте селянське господарство, 73.07kb.
- «відкритий міжнародний університет розвитку людини «україна» волинський національний, 137.71kb.
- В. П. Вишневський член-кореспондент нан україни, доктор економічних наук, професор, 8535.82kb.
- «Тропические острова» в Берлине, 65.73kb.
- Відкритий лист Народному депутату України Л. М. Кравчуку, 13 грудня 2004, 19.31kb.
- Всеукраїнський конкурс "Intel-Еко Україна-2012" (далі Конкурс) є національним етапом, 45.89kb.
- Авторское выполнение научных работ на заказ. Контроль плагиата, скидки, гарантии, прямое, 607.81kb.
- «Тропические острова» в Берлине, 96.49kb.
- Реалізація та обґрунтування економічної моделі конкурентоспроможності гірничо-збагачувальних, 239.43kb.
- Аппарат книги титульный лист, 203.22kb.
1 2
Війна, священна пристрасть і розум
© КРИТИКА. N 11 2001 рік. krytyka.kiev.ua/articles/s1-11-2001.phpl
Переклала з італійської Мар’яна Прокопович за публікацією: Umberto Eco. «Le guerre sante passione e ragione». — «La Reppublica», 1.11.2001.
Те, що останніми днями дехто виголосив недоречні слова про вищість західної культури (1), можна вважати фактом другорядним. Другорядним є й той факт, що хтось, уважаючи свою думку слушною, висловлює її у невідповідний момент. Так само другорядним є й те, що хтось вірить у несправедливі або й загалом хибні речі, адже у світі повно людей, які вірять у несправедливе та хибне; до них належить також добродій на ім’я бен Ладен, який, мабуть, багатший від нашого прем’єра і навчався у найкращих університетах. Натомість зовсім не другорядним є інший факт, який повинен непокоїти потроху всіх — політиків, релігійних лідерів, виховників, — а саме те, що деякі вислови, і навіть цілі пристрасні статті, які їх певним чином узаконюють, стали предметом загального обговорення, займають увагу молоді, ба навіть штовхають її до упереджених висновків, продиктованих емоцією моменту. Я хвилююся за молодь, бо способу мислення старших уже не зміниш.
Усі релігійні війни, що протягом століть заливали світ кров’ю, народилися з емоційного улягання спрощеним протиставленням — як-от, приміром, Ми та Інші, добрі та лихі, білі та чорні. Західна культура показала себе плідною (не лише починаючи від доби Просвітництва й донині, а й раніше, коли францисканець Роджер Бекон заохочував вивчати мови, бо, мовляв, і від невірних є чого навчитися) також у тому аспекті, що вона намагалася «розв’язати» шкідливі спрощення у світлі дослідницького та критичного духу. Звісна річ, робила вона це не завжди, адже до історії західної культури належить і Гітлер, який спалював книжки, засуджував «здегенероване» мистецтво, вбивав людей «нижчих» рас, чи фашизм, який у школі навчав мене декламувати «Боже, прокляни англійців», бо то «народ, що їсть п’ять разів на день», а отже, вони ненажери, на яких згорда поглядає стриманий, спартанського духу італієць.
Але з молоддю, і то з молоддю всіх рас і народів, ми повинні обговорювати саме найкращі аспекти нашої культури, якщо не хочемо, аби в майбутньому, коли молодим доведеться жити без нас, вежі валилися знову. Часто-густо джерелом непорозуміння є наша неспромога розрізнити між прагненням до власних коренів, намаганням зрозуміти чужі корені та спробою судити про те, що добре, а що лихе. Відносно коренів, то якби мене запитали, де я волію провести роки свого заслуженого відпочинку — у сільці в Монферрато (2), серед маєстатичного оточення національного парку в Абруццо чи поміж лагідних сьєнських пагорбів, я вибрав би Монферрато. Але це не значить, що я вважаю інші італійські області гіршими від П’ємонту.
Тому, якщо прем’єр — звертаючись до західного світу, але не до арабів — хотів лише сказати, що він воліє мешкати в Аркоре (3), а не в Кабулі, й лікуватися в міланській лікарні, а не в багдадській, я був би готовий підписатися під його словами (за винятком того, що стосується Аркоре). І навіть якби мені сказали, що шпиталь у Багдаді обладнано найкраще у світі — в Мілані я більше почуватимусь удома, і це допоможе мені одужати. Корені можуть стосуватися й чогось ширшого, ніж регіон чи нація. Я радше мешкав би в Ліможі, ніж, скажімо, в Москві. Москва, безперечно, чудове місто. Але в Ліможі я розумію мову, якою там розмовляють. Одне слово, кожен ототожнюється з тією культурою, в якій він зростав, і випадки радикальної пересадки коренів хоч і бувають, але рідко. Лоуренс Аравійський навіть одягався по-арабському, але врешті таки повернувся додому.
Перейдімо тепер до порівняння цивілізацій, адже саме про це нам ідеться. Захід виявляв цікавість до інших цивілізацій, нехай здебільшого з причини своєї економічної експансії. Не раз він зі зневагою розправлявся з ними: греки називали варварами, тобто заїками, тих, хто не розмовляв їхньою мовою, а отже буцімто насправді не розмовляв узагалі. Але розсудливіші з-поміж греків, як, приміром, стоїки (може тому, що дехто з них був фінікійського походження), дуже скоро відчули, що варвари вживають відмінні від грецьких слова, але кажуть про те саме. Марко Поло дуже шанобливо намагався описати китайські звичаї й традиції, великі вчителі середньовічної християнської теології шукали можливостей перекласти тексти арабських філософів, лікарів та астрологів, великі особистості епохи Відродження аж надміру ревно старалися віднайти втрачену східну мудрість, від халдейської до єгипетської, Монтеск’є силкувався зрозуміти, як перс бачить французів, а новочасні антропологи провели свої перші дослідження, вивчаючи стосунки салезіян із людьми племені бороро (4), серед яких ті оселилися — авжеж, щоб навернути їх, якщо є змога, але також щоб зрозуміти їхній спосіб мислення і життя, пам’ятаючи, мабуть, ту обставину, що кілька століть перед ними місіонери не зуміли зрозуміти цивілізації американських індіанців і сприяли їх знищенню.
Я згадав антропологів. Не скажу нічого нового, коли нагадаю, що від початку XIX століття й далі культурна антропологія розвивалася як спроба зцілити докори сумління Заходу щодо Інших, а особливо тих Інших, які носили тавро дикунів, неісторичних суспільств, примітивних народів. Із дикунами Захід не був надто ласкавим: він «відкривав» їх, намагався євангелізувати, експлуатував, багатьох обернув у рабство — до речі, з допомогою арабів, адже кораблі з невільниками у Новому Орлеані розвантажували вишукані джентльмени французького походження, але завантажували їх на африканському узбережжі мусульманські торгівці. Культурна антропологія (яка процвітала саме завдяки колоніальній експансії) намагалася виправити гріхи колоніалізму, показуючи, що ці «інші» культури були саме культурами, з власними віруваннями, обрядами, з власними звичаями, дуже розумними з огляду на контекст, у якому вони розвивалися, абсолютно органічними, тобто ґрунтувалися вони на своїй власній внутрішній логіці. Завданням культурного антрополога було показати, що існує логіка, відмінна від західної, і що варто сприймати її серйозно, а не зневажати і придушувати.
Це не означає, що, пояснивши логіку Інших, антропологи вирішували жити так, як вони; навпаки, за винятком кількох випадків, завершивши свою багаторічну працю в заморських краях, вони поверталися додому, аби провести роки безхмарної старості в Девонширі або в Пікардії. Однак, читаючи їхні книжки, можна подумати, що культурна антропологія стоїть на релятивістських позиціях і стверджує, що одна культура не краща й не гірша за іншу. На мою думку, це не так. Щонайбільше антропологи твердять нам, що бодай поки Інші сидять у себе вдома, їхній спосіб життя слід поважати.
Натомість культурна антропологія вчить нас іншого — аби говорити про вищість однієї культури над другою, необхідно встановити певні параметри. Одна річ — сказати, що таке та чи та культура, а зовсім інша — сказати, на основі яких параметрів ми її оцінюємо. Культуру можна описати у достатньо об’єктивний спосіб: ці люди поводять себе так і так, вірять у духів або в єдине божество, яке просотує собою всю природу, об’єднуються у родові клани відповідно до таких і таких правил, полюбляють носити кільця в носі (так можна було б описати й молодіжну культуру на Заході), вважають нечистим м’ясо свиней, практикують обрізання, вирощують собак, щоб готувати собі з них печеню у святкові дні, або, як іще й досі говорять американці про французів, їдять жаб.
Антрополог, звісна річ, знає, що чимало чинників ставлять під сумнів таку об’єктивність. Минулого року я побував у селищі племені догон (5) і спитав одного хлопчину, чи він мусульманин. Він відповів мені по-французькому: «Ні, я аніміст». Повірте, аніміст не назве себе анімістом, принаймні якщо він не вчився в Еколь-дез-От-Етюд (6) у Парижі, а отже, той хлопець говорив про свою культуру так, як її описали йому антропологи. Африканські антропологи розповідали мені, що коли з Європи приїздить якийсь антрополог, представники племені догон, уже належним чином обтесані, розповідають йому те, що багато років тому написав про них антрополог на прізвище Гріоль (котрому — принаймні так твердять мої освічені друзі-африканці — тубільні інформатори розповіли досить несув’язні між собою речі, що їх він об’єднав відтак у дуже привабливу систему сумнівної автентичності). Проте, відкинувши всі можливі непорозуміння щодо «іншої» культури, можна отримати достатньо «нейтральний» її опис. Натомість параметри судження — це щось зовсім інше, вони залежать від наших коренів, від наших уподобань, від наших звичок, від наших почуттів, від нашої системи цінностей. Наведемо приклад. Чи вважаємо ми, що продовження середньої тривалості життя від сорока до вісімдесяти років є цінністю? Особисто я вважаю так, але чимало містиків можуть заперечити мені: життя святого Луїджі Гонзага, що прожив до двадцяти трьох років, було повноцінніше за життя гульвіси, який протягнув до вісімдесяти. Але погодьмося, що продовження тривалості життя таки є цінністю: тоді західна медицина та наука безперечно вищі від багатьох інших медичних знань і практик.
Чи вважаємо ми цінністю розвиток технології, розширення торгівлі, швидкість транспорту? Дуже багато людей думають саме так, і мають право вважати нашу технологічну цивілізацію вищою. Але й у самому західному світі є люди, які найпершою цінністю вважають життя в гармонії з незіпсованим середовищем, а отже, готові відмовитися від літаків, автомобілів, холодильників, плести кошики і мандрувати пішки з села до села, аби тільки не допустити до виникнення озонової діри. Отож ми бачимо: щоби поставити якусь культуру вище від іншої, не досить описати її (як це робить антрополог), потрібне посилання на певну систему цінностей, від якої ми не можемо відмовитися. Лише тоді ми можемо сказати, що для нас наша культура є кращою.
Цими днями ми були свідками всіляких спроб захистити різні культури на сумнівних засадах. Нещодавно я прочитав листа, надісланого до одної поважної газети, в якому саркастично запитується, чому це Нобелівську премію присуджують лише західним людям, і нікому зі Сходу. Нехай це писав якийсь невіглас, котрий не знає, скільком чорношкірим літераторам і великим ісламським письменникам присуджено Нобелівську премію з літератури, та й у галузі фізики 1979 року Нобелівську премію отримав пакистанець Абдус Салам, проте констатація факту, що нагороди за наукові досягнення дістаються тим, хто працює в царині західної науки, — це відкриття Америки: ніхто ніколи не ставив під сумнів, що західна наука і технологія перебувають нині в авангарді. В авангарді чого? Науки і технології. Наскільки абсолютним є параметр технологічного розвитку? Пакистан має атомну бомбу, а Італія ні. Отже, ми — цивілізація нижчого порядку? Краще мешкати в Ісламабаді, ніж в Аркоре?
Прибічники діалогу закликають нас поважати ісламський світ, нагадуючи, що він дав таких людей, як Авіценна (який, між іншим, народився в Бухарі, не так далеко від Афганістану) та Аверроес — і шкода, що зазвичай цитують лише їх, ніби тільки вони й були, і не згадують про аль-Кінді, Авемпаса, Авіцеброна, Ібн Туфайля чи про великого історика XIV століття Ібн Хальдуна, що його Захід уважає навіть засновником суспільних наук. Нам нагадують, що араби Іспанії розвивали географію, астрономію, математику та медицину ще у ті часи, коли християнський світ пас задніх. Усе це чиста правда, але це не аргумент, бо міркуючи так, доведеться визнати, що шляхетне тосканське містечко Вінчі має перевагу над Нью-Йорком, адже коли у Вінчі вже народився Леонардо, на землі Мангеттену ще сиділа купка індіанців, чекаючи, коли ж то через сто п’ятдесят років припливуть голландці й куплять у них цілий півострів за двадцять чотири долари. А проте, хай там як, нині центром світу є не Вінчі, а Нью-Йорк.
Усе змінюється. Не варто нагадувати, що іспанські араби були досить терпимі до християн та євреїв, коли у нас руйнування гетто було звичною річчю, а Саладін, відвоювавши Єрусалим, був милосердніший до християн, ніж християни до сарацинів, коли вони Єрусалим завоювали. Усе це чистісінька правда, але нині в ісламському світі бачимо фундаменталістські та теократичні режими, які не терплять християн, а бен Ладен до Нью-Йорка милосердним не був. Бактрійське царство було перехрестям великих цивілізацій, але нині таліби розстрілюють із гармат статуї Будди. І навпаки, на сумлінні у французів — різанина Варфоломіївської ночі, але це не дає нікому права твердити, буцімто вони є варварами сьогодні.
Не чіпаймо історію, бо це зброя двосічна. Турки садили людей на палю (і це погано), але православні візантійці виколювали очі небезпечним родичам, а католики спалили Джордано Бруно; сарацинські пірати виробляли всілякі неподобства, але й корсари її величності британської королеви, з усіма своїми патентами, палили дотла іспанські колонії в Карибському морі; бен Ладен і Саддам Хусейн — безжальні недруги західної цивілізації, але й у західній цивілізації були панове, які звалися Гітлер і Сталін (Сталін був таким лиходієм, що його завжди описували як людину зі Сходу, хоч він учився в духовній семінарії та читав Маркса).
Ні, проблему параметрів слід ставити не в історичному ключі, а в ключі сучасності. Отож однією з гідних похвали речей, притаманних західним культурам (ліберальним і плюралістичним, а це цінності, які ми вважаємо незаперечними), є те, що вони вже давно усвідомили: ту саму особу можна спонукати користуватися різними, і то взаємосуперечними мірками. Скажімо, продовження тривалості життя — це добре, а атмосферне забруднення — погано, але ми чудово розуміємо, що великі лабораторії, які досліджують можливість продовжити життя, потребують системи енергетичного постачання та комунікацій, яка зрештою сама по собі викликає забруднення. Західна культура виробила здатність вільно оголювати свої власні суперечності.
Може, вона їх і не розв’язує, але знає, що вони є, і говорить про це. Зрештою, вся дискусія між противниками та прибічниками глобалізації — з цим не погодяться хіба що «чорні комбінезони» (7) з їхньою ідеологією «трощи-ламай» — полягає ось у чому: якою є припустима міра позитивної глобалізації, за якої можна уникнути небезпек і несправедливостей глобалізації збоченої, як можна продовжити тривалість життя мільйонам африканців, що помирають від СНІДу (а водночас продовжити й тривалість нашого), не запроваджуючи всепланетної економіки, яка примушує хворих на СНІД помирати з голоду, а нас — споживати забруднену їжу?
І саме цей критичний погляд на параметри, практикований і підтримуваний Заходом, дає нам змогу зрозуміти, наскільки це делікатне питання. Чи є слушною і цивілізованою річчю банківська таємниця? Багато хто вважає, що так. Але якщо ця таємність дозволяє терористам тримати свої гроші у лондонському Сіті? Позитивною а чи сумнівною цінністю є тоді захист так званої "приватності"? Ми постійно ставимо свої параметри під сумнів. Західний світ дійшов у цьому до того, що дозволяє власним громадянам відмовитися вважати позитивним параметр технологічного розвитку і стати буддистами чи оселитися у спільнотах, де не використовують гумових шин навіть для підвід. Школа повинна навчати аналізувати й обговорювати параметри, на яких ґрунтуються наші емоційні твердження.
Проблема, якої культурна антропологія не вирішила, полягає ось у чому: що нам робити, коли представник якоїсь культури, чиї принципи ми, можливо, навчилися поважати, оселяється у нас вдома. Справді, більшість расистських виступів на Заході пов’язана не з тим, що у Малі живуть анімісти (хай би лишалися у себе вдома, і все було б добре, твердить Ліга (8)), а з тим, що анімісти оселяються серед нас. Бог з ними, з анімістами, чи з тими, хто молиться на Мекку, але якщо вони бажають носити чадру чи робити інфібуляцію (9) своїм дівчатам, якщо (як деякі західні секти) вони відмовляються від переливання крові своїм хворим дітям, якщо останній людожер Нової Гвінеї (коли вони ще є) забажає іммігрувати до нас і щонеділі підсмажувати собі на обід по хлоп’яті?
Щодо людожера ми всі одностайні: його слід посадити до в’язниці (тим більше, що їх не мільярд); щодо дівчат, які приходять до школи в чадрі, то я не бачу, з чого тут робити трагедію, якщо їм це до вподоби; щодо інфібуляції, то це питання залишається відкритим (дехто є толерантним аж такою мірою, що пропонує доручити її здійснення місцевим медичним закладам, щоб забезпечити належну гігієну); але що робити, приміром, з вимогою, щоб жінки-мусульманки фотографувалися до паспорта у паранджі? У нас є закони, рівні для всіх, які визначають критерії посвідчення особи громадян, і не думаю, що від них можна відступати. Коли я відвідував мечеть, я скинув черевики, бо поважав закони і звичаї тої країни. Що ж тоді нам робити з фотографією у паранджі?
Гадаю, у таких випадках можна домовлятися. Правду кажучи, паспортні фотографії завжди невиразні, і всім відомо, для чого вони потрібні, тому варто розглянути можливість виготовляти магнітні картки, що реагуватимуть на відбиток пальця — хто воліє цього особливого варіанту, нехай вносить відповідну додаткову оплату. А самі ці жінки, навчаючись у наших школах, можливо, дізнаються про свої раніше їм невідомі права — як-от чимало західних людей, відвідуючи школи Корану, вільно вирішили стати мусульманами. Розмірковування над нашими параметрами також неминуче приводить нас до висновку, що ми готові терпимо ставитися до всього, але деякі речі є для нас таки нестерпними.
Захід витратив чимало грошей та енергії на вивчення звичаїв Інших, але насправді ніхто ніколи не дав можливості Іншим вивчати звичаї Заходу, хіба що в школах, заснованих у заморських краях білими, або надаючи змогу декому з заможніших Інших приїздити на навчання до Оксфорда чи Парижа. І всім відомо, що тоді відбувається: вони вчаться на Заході, а повернувшись додому, організують фундаменталістські рухи, бо відчувають свій зв’язок зі співвітчизниками, які такого навчання дозволити собі не можуть (зрештою, це стара історія, адже за незалежність Індії билися інтелектуали, які вчилися разом з англійцями).
Давні арабські та китайські мандрівники тою чи іншою мірою вивчали країни, де заходить сонце, але про це ми знаємо дуже мало. Скільки африканських чи китайських антропологів приїздило на Захід задля того, щоб вивчати його і розповісти про це не лише своїм співгромадянам, але й нам, тобто розповісти нам, як бачать нас вони? Вже кілька років існує міжнародна організація під назвою "Транскультура", яка бореться за "альтернативну антропологію". Вона запропонувала африканським ученим, які ніколи не були на Заході, описати французьку провінцію та життя у Болоньї, і запевняю вас: коли ми, європейці, прочитали, що чи не найбільше здивування викликало те, що європейці вигулюють своїх собак і роздягаються на березі моря, взаємний погляд один на одного почав давати плоди з одного і з другого боку, започаткувавши цікаві дискусії.
Саме тепер, перед відкриттям фінального з’їзду, який відбудеться в листопаді в Брюсселі, троє китайців — філософ, антрополог і художник — закінчують свою «подорож Марко Поло навпаки», лишень вони, не обмежившись до написання «Книги», роблять аудіо- та відеозаписи. Зрештою, не знаю, що зможуть пояснити їхні спостереження китайцям, але знаю, що можуть вони пояснити нам. Уявіть собі, що мусульманським фундаменталістам запропонували дослідити християнський фундаменталізм (цього разу йшлося б не про католиків, а про американських протестантів, фанатичніших від будь-якого аятоли, які намагаються викинути зі шкіл будь-яку згадку про Дарвіна). Гадаю, антропологічне дослідження фундаменталізму інших може слугувати кращому розумінню природи фундаменталізму власного. Нехай вони приїдуть вивчати наше поняття священної війни (можу порадити їм чимало цікавих праць, зокрема недавніх) і тоді, можливо, вони б критичнішим оком глянули на ідею священної війни у себе вдома. Адже ми, західні люди, замислились над обмеженістю власного способу мислення, саме описуючи pensee sauvage (10).
Однією з цінностей, про яку багато говорить західна цивілізація, є позитивне сприйняття відмінності. Теоретично всі ми згідні: на людях політично коректно сказати про когось, що він гомосексуаліст, а потім удома ми кажемо, хихочучи, що він гомік. Як можна навчити сприймати позитивно чиюсь відмінність? Всесвітня Академія Культур створила сайт, де опрацьовуються матеріали на різні теми (колір шкіри, релігія, звичаї тощо) для виховників будь-якої країни, які хочуть навчити своїх учнів позитивно сприймати тих, хто відмінний від них. Насамперед було вирішено не брехати дітям, твердячи, буцімто всі ми однакові. Діти одразу помічають, що дехто з їхніх сусідів чи шкільних товаришів не такий, як вони: має шкіру іншого кольору, мигдалеподібні очі, кучерявіше або пряміше волосся, їсть щось чудернацьке, не йде до першого причастя. Не досить і сказати їм, що всі є дітьми Божими, адже тварини теж Божі діти, однак ніхто ніколи не бачив, щоб коза стояла за кафедрою і навчала учнів правопису. Тому дітям треба сказати, що людські істоти дуже відрізняються між собою, і пояснити, в чому полягає ця відмінність, а відтак показати, що ці відмінності можуть бути джерелом багатства.
Учитель в італійському місті повинен допомогти своїм учням-італійцям зрозуміти, чому інші діти моляться до іншого божества чи люблять музику, яка зовсім не схожа на рок. Звичайно, те ж таки повинен пояснити китайський виховник китайським дітям, які живуть поряд із християнською громадою. Наступним кроком буде показати, що між нашою та їхньою музикою є щось спільне, і що їхній Бог теж велить робити чимало добрих речей. Можливе заперечення: нехай ми робитимемо це у Флоренції, але чи робитимуть це й у Кабулі? Але таке заперечення надзвичайно далеке від цінностей західного суспільства. Ми є плюралістичною цивілізацією тому, що дозволяємо, аби в нас удома будували мечеті, й не можемо відмовитися від цього лише через те, що в Кабулі християнських пропагандистів саджають до в’язниць. Якби ми так чинили, ми теж стали б талібами.
Параметр терпимості до відмінностей належить, безперечно, до найсильніших і найбезсумнівніших параметрів, і ми вважаємо свою культуру зрілою, бо вона вміє терпимо ставитися до відмінностей, а тих представників нашої культури, які цього не роблять, уважаємо варварами. І край. Бо інакше було б так, як ніби ми, дізнавшися, що десь іще є канібали, вирішили їх провчити, поїхавши туди й з’ївши їх самих. Дозволяючи будувати у себе вдома мечеті, ми сподіваємося, що колись і в них удома теж стоятимуть християнські церкви й ніхто не розстрілюватиме Будд. Якщо ми справді віримо у слушність наших параметрів.
Чимало є незрозумілого під небесами. У наш час ми спостерігаємо речі вкрай химерні. Виглядає на те, що захист цінностей Заходу став прапором правих, а лівих, як завжди, характеризують проісламські нахили. Але, крім того факту, що є й така правиця і такий католицизм, які характеризуються інтегралізмом, проісламізмом і сильними симпатіями до третього світу, не береться до уваги певне історичне явище, яке перебуває на очах у всіх. Захист цінностей науки, технологічного розвитку та новочасної західної культури загалом завжди був типовою ознакою світських та прогресистських напрямків. Ба більше, ідеологію науково-технічного прогресу брали на озброєння всі комуністичні режими. Маніфест 1848 року відкривається похвалою буржуазної експансії; Маркс не каже, що треба звернути з курсу і перейти до азійського способу виробництва, він твердить лише, що тими цінностями і тими успіхами повинні заволодіти пролетарі.
І навпаки, світській ідеології прогресу спротивилася, принаймні з часу неприйняття нею французької революції, саме реакційна думка (у шляхетнішому значенні слова), твердячи, що треба повернутися до цінностей Традиції. Лише деякі неонацистські групи ототожнюють себе з міфічною ідеєю Заходу і готові принести на Стоунгенджі криваву жертву зі всіх мусульман. Найсерйозніші з мислителів Традиції (чимало з них голосує за Національний Альянс (11)), крім обрядів та міфів первісних народів чи буддистського вчення, часто-густо зверталися саме до ісламу як до все ще актуального джерела альтернативної духовності. Вони завжди нагадували нам, що ми не є чимось вищим, що ідеологія прогресу позбавила нас життєвої снаги і що істину слід шукати в суфійських містиків або в танцях дервішів. І це говорю не я, це завжди говорили вони. Достатньо піти до книгарні й пошукати на відповідних полицях.
У цьому сенсі правиця зазнає тепер дуже цікавого розщеплення. Однак, можливо, це лише свідчення того, що у хвилини великої розгубленості (а немає сумніву, що одну з таких хвилин ми саме тепер переживаємо) ніхто вже не знає, на чиєму він боці. Але саме у ці хвилини розгубленості треба вміти застосувати зброю аналізу та критичної оцінки забобонів, як наших власних, так і чужих. Сподіваюсь, що про це йтиме мова не лише на прес-конференціях, але й у школах.
Примітки перекладача:
- Італійський прем’єр Сільвіо Берлусконі заявив 26 вересня 2001 р. у Берліні: «Захід повинен усвідомлювати вищість своєї цивілізації». Численні протести як на Заході, так і на Сході змусили Берлусконі пояснювати, що його неправильно зрозуміли.
- Провінція у П’ємонті. Умберто Еко походить саме з П’ємонту, з провінції Алессандрія, що сусідить із Монферрато.
- Містечко під Міланом, де міститься резиденція Берлусконі.
- Індіанське плем’я у Бразилії, серед якого від кінця XIX століття оселилися монахи ордену салезіян, відомого своєю місіонерською, просвітницькою та благочинною діяльністю. Їхні докладні описи звичаїв бороро використано у численних антропологічних дослідженнях (зокрема в Клода Леві-Стросса).
- Плем’я у Судані.
- Школа вищих соціальних студій — освітній і дослідницький осередок «Нової історичної науки» та структурної антропології.
- «Tute nere» або, інакше, «Black Blocks» — анархістські угруповання, причетні до бешкетів під час самміту Великої сімки в Генуї в липні цього року.
- Lega Nord, Північна Ліга — коаліція правих партій Італії.
- Звичай зашивати або защіпати кільцями піхву дівчатам, щоб унеможливити статевий акт.
- «Мислення дикунів» (фр.). Таку назву має відома книжка Клода Леві-Стросса (1962).
- Alleanza Nazionale — крайньо права партія в Італії.
Умберто Еко
Вавилонська бесіда
© Переклад з італійської Михайла Візеля
lib.ru/UMBEKO/v-beseda.txt
Між Тигром та Євфратом, в затінку висячих садів,
кілька тисяч років тому.
Урук: Як тобі цей клинопис? Моя рабодрукарська система видала весь кодекс Хаммурапі всього за десять годин!
Німврод: А яка в тебе? «Яблуко» з Райської Долини?
– Ти збожеволів?! Їх більше не дістати навіть на ринку в Тірі. Ні, в мене єгипетський раб-писар, Megis DOS 3. Дуже економічний: всього жменя рису на день, та ще й може писати ієрогліфами.
– Так у нього ж нічого в пам’яті не лишається!
– Зате форматує просто при копіюванні. Більше не треба раба-форматувальника, який ліпить з глини таблички, сушить на сонці, а інший потім на них пише. Цей сам ліпить, сушить на вогні й одразу пише.
– Так він же користується табличками на 5,25 єгипетських ліктів і важить кілограмів шістдесят. Чом ти не заведеш собі портативного?
– Що, який-небудь халдейський візор на рідкому кришталі? Це прибамбаси для волхвів!
– Та ні, ручного раба-писарчука, африканського пігмея з Сідона. Ну, знаєш, як роблять фінікійці – деруть все у єгиптян, а потім мініатюризують. Поглянь: лептоп, пише, сидячи просто в тебе на колінах.
– Він горбатий, як негарно!
– Та облиш ти! На спині в нього додатковий акумулятор. Лиш лясни батогом – і він пише тобі просто грецькими літерами. Бач, замість графічного режиму працює у текстовому, досить двадцяти одного знака. Запакує тобі весь кодекс Хаммурапі на кількох таблицях 3,5.
– А потім ще доведеться купувати раба-кодувальника?
– Нічого подібного! У нього вшитий кодувальник. Ще раз лясни батогом – і він все переписує у клинописі.
– А графіку він теж малює?
– Аж бачиш: у нього різні кольори. Як ти думаєш, хто зробив мені всі плани Вавілонської вежі?
– І ти йому довіряєш? А як все розвалиться?
– Цур тобі! Я завантажив йому у пам’ять Піфагора і Memphis Lotus. Даєш йому план, лясь – і він креслить тобі зіккурат у трьох вимірах. У єгиптян, як будували піраміди, ще була десятикомандна система "Мойсей", залінкована з десятком тисяч писців. Інтерфейси у них були не надто дружні. Все застаріле господарство довелось викинути в Червоне Море, аж вода піднялась
– А для обчислень?
– Він знає навіть Зодіак! Миттєво показує тобі твій гороскоп, і – what you see is what you get (WYSIWYG).
– Дуже дорогий?
– Ну, якщо тут братимеш, то цілого урожаю не вистачить, а якщо на біблоських ринках, то візьмеш за мішок посівного зерна. Звісно, треба його добре годувати, бо сам знаєш: garbage in – garbage out (що посієш, те й пожнеш).
– Ну, мене поки що мій єгиптянин цілком влаштовує. Але якщо твій карлик зможе порозумітись з моїм Megis DOS 3, накажеш, щоб він навчив його Зодіаку?
– Це ж незаконно! Коли купуєш, мусиш заприсягтись, що береш його лиш для індивідуального користування... Та що вже з тобою поробиш. Згода, зрештою всі так роблять. Ну, давай їх законектимо. А вірусів мій у твого не набереться?
– Він здоровий як бик. Мене найбільше ось що тривожить: щодня з’являється нове наріччя; чи не станеться, зрештою змішання мов?!
– Заспокойся, тільки не у Вавилоні, тільки не у Вавилоні...
1991
Умберто Еко
Внутрішні рецензії
Переклад російською з італійської – Олена Костюкович
Журнал “Иностранная литература” № 5 за 1997 р. ссылка скрыта
Автор не вказаний. "Біблія"
Почну з того, що при роботі з цим рукописом перші сто сторінок справили на мене найвигідніше враження. Текст читається легко, він динамічний і замішаний на найпершокласнішій сировині по-справжньому міцної "розважалівки". Є й секс (добре, що багато сексу), є й адюльтер, є й одностатева любов, і вбивства-інцести-війни-геноциди, загалом, звичайний джентльменський набір.
Раблезіанський епізод, що розгортається в Содомі (чи в Гоморрі – не має значення), коли зграя збоченців пробує позбиткуватись над двома янголами, сам по собі міг би "витягнути" книгу. Сага про Ноїв життєпис відроджує у пам'яті "Бібліотеку пригод", а втеча з Єгипту – майже готовий кінороман. Вийшла добротна епопея, міцно скроєна, повна ефектних епізодів, з домішкою фантастики, однак у тактовній формі, без пережиму. Додам, що навіть апокаліптична нотка, як не дивно, не ріже слух.
І все-таки, на жаль, не можна не помітити основний недолік цього суперкласного бойовика – еклектичність.
Я ризикну навіть припустити, що перед нами, по суті, не цільна авторська індивідуальність, а насмиканий з безлічі місць набір різномастих цитат. Неприродне сусідство: тут вам і римування ні сіло ні впало (схоже, у текст вмонтовані якісь пісні), тут і нудотні сльозоточиві ієреміади, що наганяють сон.
З вищесказаного зрозуміло, що запропонований до видання твір – це якась збірна солянка, розрахована на те, щоб сподобатися всім... Саме тому вона не сподобається нікому! До того ж проблема права, як завжди в таких випадках, виродиться в сущий кошмар. Хто буде домовлятися з усіма авторами? Єдиний порятунок – якби укладач виступив одноосібно від імені колективу. Так, але ім'я укладача чомусь не фігурує ні в змісті, ні на титульному аркуші!
Я думаю, небезглуздо було б промацати перспективу публікації п'яти (не більше!) (припустімо, п'яти перших) книг окремим випуском. Шанси на успіх значно зросли б. Робочий заголовок – "Це було близь Червоного моря".
Гомер. "Одіссея"
Повинен одразу відзначити, що мені книга сподобалася. Сюжет її цікавий, свіжий, сповнений вигадки. Приваблює любовна лінія, до того ж подружні відносини показуються як у благополучному, так й у проблематичному розкладі, чим досягається приємний контраст. Опукла фігура "фам фаталь" Каліпсо. Є в книзі й новоявлена "лоліта" Навзікая. Скупими, небагатослівними засобами передається дуже багато чого: я впевнений, що читач не раз відчує миттєвості зворушення при читанні деяких описів.
Діють на уяву й різні одноокі гіганти, і канібали, уміло й упевнено розкидані тут і там. Пряна тема – наркотики – намічена й промальована настільки тактовно, що правоохоронним органам, я переконаний, причепитися буде ні до чого, тим більше що, якщо не помиляюся, лотос у чорному списку наркоречовин не значиться.
Чим ближче до розв'язки, тим відчутніше пульсують в оповідальній тканині найплідніші традиції американського вестерну. Ритмічно, упевнено розподіляються між діючими особами стусани й ляпаси, а коли спалахує безладна стрілянина з лука, саспенс досягає справжнього розжарення.
Чи варто заперечувати очевидне? Ця проза читається на одному подиху, і в порівнянні з власної ранньої маловдалою книгою автор безумовно розписався, немає вже сліду від колишньої несміливої прихильності до єдиного місця... Як пам'ятаємо, у попередньому його творі, "Іліада", вже на третій рукопашній і на дванадцятому єдиноборстві в читача паморочилося в голові від параноїдальних повторів!
Додамо, з іншого боку, що в тому першому, незрілому досліді були виведені нерозлучники Ахілл і Патрокл, чия двозначна (я сказав би навіть, недвозначна) "дружба" викликала моральний протест громадськості в деяких провінційних містах.
Але друга книга, хвала небесам, подібних підступів не містить. У ній всі рушниці стріляють, хоча тон загалом і в цілому спокійний, замислений, скажу навіть – вдумливий. Нарешті-то автор зрозумів щиру ціну монтажу, флешбеків, вставних новел і чимало попрацював над своєю творчою манерою.
У результаті, можна сказати впевнено, Гомер виріс у майстра вищого пілотажу, за найприскіпливішим гамбурзьким рахунком. Але, як не парадоксально, саме цей найвищий клас його роботи викликає підозри, про які незайве заявити вже тепер.
Чому ми зобов'язані у випадку Гомера свідомо приймати його точку зору? По-моєму, намічувана публікація в змісті видавничої політики вкрай небезумовна. Так думаю не тільки я, але, помічу в дужках, і судження Еріка Ліндера досить скептичне. У приватній розмові Ерік Ліндер повідомив мені деякі відомості й дав зрозуміти, що нічого гарного з нашого задуму не вийде.
Почнемо з технічних труднощів. Чи вміємо ми працювати з подібними авторами? Знаючі люди кажуть, що він страждає серйозним захворюванням (думаю, щось із очами) і не орієнтується у власних рукописах, гірше того – орієнтується в них по пам'яті, до того ж усе, що він відтворює напам'ять, звучить щораз по-різному. То він говорить, що його текст спотворили при переписуванні. То – що туди вставили шматки, до яких він не має відношення. Відтак, виникає питання: чи дійсно він є справжнім автором книги? Чи не псевдонім цей Гомер?
Але навіть і цей аспект для нас не є визначальним. З тих пір як редагування стало ремеслом, багато книг взагалі випікаються в редакції або там у чотири й більше руки (брати Гонкури тощо). Саме вони, як правило, і виходять у списки найкраще продаваних.
Однак у нашій специфічній ситуації, повторюю, надто багато неясного. Як братися за таку справу, не домовившись з правовласником? А тим часом Ліндер каже, що невідомо, кому належить авторство, але явно не одному Гомеру, і що якісь еолійські аеди можуть зажадати відсотків з певних розділів.
І це ще не все. Одна хіоська літературна агенція претендує на роялті для своїх місцевих рапсодів, стверджуючи, що вони виступали в якості "негрів", але договір начебто не був підписаний і профспілка літераторів мовчить. У Смірні є інша агенція, яка вимагає, щоб весь гонорар виплачувався Гомеру, але той нібито вже помер без спадкоємців, і тому грошики повинні відійти в скарбницю його рідного міста. Але і в якості рідного міста, крім Смірни, виступають ще інші! Оскільки відсутні відомості, чи дійсно помер автор, і якщо так, то в якому році, то чи діє тут Конвенція 1943 року про вичерпання строку правовласності через п'ятдесят років по смерті автора?
Але й це ще не все. Не виключено що, копірайт належить якомусь Калліну. Але він наполягає, щоб разом з "Одисеєю" ми викупили в нього ще й "Фіваїду", "Епігонів" та "Кіпрії", а всі ці речі мало того що слабенькі, але навіть і не доведено, чи дійсно їх склав Гомер.
Так хоч би навіть і так... У яку серію поставити книгу? Хто напише передмову? Аристарх Самофракійський? Серйозне ім'я, поважна посада, до того ж він знає матеріал і працює прекрасно. Здавалося б, така людина допоможе розплутати наші труднощі... Але краще б я до нього не звертався! Він зажадав ні більше ні менше як розібрати текст по уривках і перевірити їх на істинність. Це вже текстологія! Загалом, я зрозумів, що він схиляється до наукового видання. Я не проти, але із мрією про пристойний тираж доводиться розпрощатися. Тоді вже краще із самого початку переслати рукопис в "Науку", там вона пролежить сто років і вийде потім по сто доларів за книгу, якщо, дай Боже, спонсорує який-небудь банк.
Ще раз повторюю: не можна вплутуватися в історію, яка потенційно загрожує юридичними наслідками. Затягають по судах, конфіскують тираж, причому це буде не порнографічна конфіскація, що допомагає продавати з-під поли, ні, це буде сумовита конфіскація в повному й пересічному змісті слова. Може бути, через десять років права перекупить яка-небудь акула друкарської справи, але доти ми залишимося з одними витратами й без усяких доходів.
Мені це дуже прикро, тому що написано книгу добре. Але навіщо нам така купа неприємностей? Краще відхилити.
Аліґ’єрі Данте. "Божественна Комедія"
Робота Аліґ’єрі типово дилетантська (член корпорації фармацевтів, Аліґ’єрі віддається своєму хобі – письменству – у вільний від роботи час), проте технічна й виявляє безсумнівну творчу жилку. Оригінальна деталь: від початку до кінця книга написана флорентійським вульгарним діалектом. Робота складається зі ста розділів – "кантик", з римуванням рядків по три. Багато місць роботи читаються з непідробленим інтересом. Так, зокрема, приваблюють описи астрономічних феноменів і деякі стислі, але вагомі думки богословського характеру.
Найлегше прочитуваною, популярною є третя частина праці, завдяки тому що тема її загальнодоступна й відповідає найпоширенішим читацьким запитам: Порятунок, Божественне Видіння, Моління Пречистої Діви. На тлі цього цікавого фіналу тим більше плутано й неорганічно виглядає початкова третина книги, з її незграбними метаннями від громіздкого сексу до натуралістичних описів страждань і до непристойностей найгіршого штибу.
Жаль, тому що через цю першу книгу багато в чому псується загальний настрій. Потрібно дійсно дуже сильно хотіти дійти до суті, щоб продиратися через цю похмуру фантастику, дрімучу, як непрохідний ліс. Додамо, що більшість ідей автора вже неодноразово мусувалася в публікаціях на теми про потойбічний світ і в найелементарніших трактатах про природу гріха. Та що там далеко ходити, візьміть хоч би "Золоту легенду" Якова Ворагинського.
Але й це не найгірше в даній заявці. Проблематичніша принципова установка (навіяна абстракціоністською модою) на діалект, що існує в центральному районі Тоскани. Ніхто не сперечається, що чималі виразні резерви, що таяться в розмовній мові і в арго, треба й варто реалізовувати. У цьому напрямку працюють всі, а не тільки абстракціоністські групки. Але за умови розумної обережності! Інакше повториться сумної пам'яті історія з "сицилійською лірикою", яка скінчилася тим, що видавець на велосипеді об'їжджав вуличні кіоски, намагаючись пристроїти тираж.
Ще одне важливе міркування. Варто розкрутити настільки книгу на тосканському діалекті, і до нас посунуть на публікацію твори діалектальних авторів з Феррари, Фріули тощо. Взагалі ж не завадить провести маркетинг ринку, можливо, такий підхід має перспективи. Але все-таки для подібних точкових проб оптимальні дрібні штучки модерністського штибу, а ніяк не рецензований нами літературний динозавр.
Особисто я не проти рими, але не забуваю, що більшість публіки віддавало, віддає і віддаватиме перевагу неримованому верлібру. Та чи під силу нормальній людині здолати гору старомодних терцин, так ще флорентійським діалектом, при тім що існують читачі, народжені, скажемо, у Римі або в Мілані?
Незайвим, здається, було б розробити проект недорогої регіональної серії для широкого читача. Почати з "Мозельскої області" Децима Магна Авзонія або з "Пісні моденських вартових". Викрутаси на зразок "Капуанской хартії" (sao ko kelle terre тощо) надамо авангардним видавництвам (нумеровані екземпляри і тому подібні витівки).
Тассо Торквато. "Звільнений Єрусалим"
Перед нами якісний літературний виріб, що відноситься до жанру лицарського роману, переказаного в сучасному дусі. Добротне письмо; багато новаторського в сюжеті; автор відчуває, що прийшов час відійти від вихолощених бретонсько-каролінгських штампів.
Однак оцінимо всі "за" й "проти". Описувані автором події досить складні для сприйняття. Сама по собі назва, як ми розуміємо, неоднозначна; на додачу на першому плані в цьому творі перебувають хрестові походи, що підводить нас до думки про хресний хід. Але на який успіх і у якого контингенту може сподіватись глибоко релігійна річ – розрахувати досить важко. Звичайно, ми могли б звернутись до відділів критики в журналах "Християнське сімейство" та "Сім’я і школа". Але тут виникає нова складність: чи доречні в книзі для сімейного читання нескромні, можна навіть сказати, фривольні епізоди, розкидані там і тут?
Як би то не було, я скоріше "за", але за умови, щоб автор повернувся до тексту й довів його до стану, прийнятного для всіх, аж до служителів культу. Я мав співбесіду з автором, і він дав мені зрозуміти, що не виключає можливості подібної переробки.
Дідро Дені. "Нескромні скарби", "Черниця"
Зізнаюся, я не вчитувався в жоден з двох надісланих мені рукописів. Так, зізнаюся в цьому, але додам: професіоналові відразу видно, що йому варто читати, а на що шкода витрачати час. Ім'я автора – Дідро – мені знайоме, я навіть пригадую: він працює в енциклопедії і до нього на коректуру посилали, зокрема, наші книги. Зараз він носиться з якимсь багатотомним прожектом, що, думаю, не буде реалізований до кінця віків. Він саджає художників вимальовувати годинникові шестірні й килимові переплетення і незабаром, не сумніваюся, пустить по світу свого видавця. Коротше, це смертельний зануда, і тим більш неймовірно, щоб в області фікшн він був здатний породити що б те не було їстівне. Такий тип абсолютно непридатний для нашої серії, у якій прижилися досить звабливі штучки на кшталт Ретіфа де ла Бретонна.
Сад Д. А. Франсуа. "Жюстіна"
Рукопис надійшов до мене в той момент, коли я був дуже завантажений, і, чесно кажучи, довелось ознайомитися з ним вибірково.
Розкриваєш у перший раз – багатосторінкова натурфілософія з відступами на тисячу різних тим. Про жорстокість боротьби за існування, про розмноження рослин, про чергування видів у тваринному світі. Іншого разу мені трапилося сторінок п'ятнадцять про сутності насолоди, про чуттєве й уявлюване і таке інше в подібному дусі. Втретє – два десятки аркушів про принцип підпорядкування у взаєминах статей у різних країнах земної кулі... По-моєму, досить. Науковими публікаціями ми не займаємося. Публіці в наш час потрібний тільки секс, секс і ще раз секс, і чим різноманітніше, тим краще. Від добра добра не шукають. Ми знайшли свій шлях, видавши "Любовні пригоди кавалера де Фоблаза". Філософічні творі пересилайте в "Науку".
Сервантес Мігель. "Дон Кіхот"
Книга вкрай нерівна й місцями важка для читання, описує життєві пригоди одного іспанського гранда в супроводі слуги, їх поневіряння в погоні за фантасмагоричними ілюзіями. У гранда-героя, як я зрозумів, спостерігається якийсь розумовий розлад. Це легко відчути, тому що образ вийшов дуже об'ємним, живим; Сервантес, треба відзначити, обдарований оповідач. Слуга героя – простачок, не позбавлений природної розсудливості; природно, читач легко себе з ним ототожнює, тим більше що божевілля головного героя не може не відштовхувати. От, по суті, і весь сюжет. Викладений він досить цікаво, є несподівані повороти дії й соковиті, цікаві деталі.
Це все так; однак дозволю собі вийти за межі суб'єктивної симпатії й висловити ряд загальних міркувань.
У нас є вдала серія "Невигадані повісті". У ній ми опублікували, і, як відомо, із чималим успіхом, і "Амадиса Галльського", і "Легенду про Грааль", і "Роман про Трістана", і "Ле про солов'я", і "Роман про Трою", і "Ерек та Еніду". Зараз отриманий опціон на "Королівський рід Франції" одного початківця, Ді Барберіно. Ця книга, на моє переконання, стане бестселером, і закладаюся на що хочете, – вона потягне на премію "Книга року", тому що саме подібний рід читання має успіх у народі.
Тепер розглянемо під цим кутом рукопис Сервантеса. Типова профанація нашої ж власної видавничої лінії! У світлі цього роману все, що ми публікували дотепер, – безвідповідальні марення. Вийде, що ми висікли самі себе. Ніяка свобода друку й ніяка поліфонія не можуть бути виправданням такого професійного харакірі.
І заради чого, заради кого, у сутності? Автора тільки недавно випустили з місць ув’язнення, схоже, він перебуває не в найкращій формі, щось там йому відрізали – чи то руку, чи то ногу, – у кожному разі працювати над продовженням він не збирається, так що масовими тиражами тут і не пахне. Думаю, нам з вами немає ніякого сенсу бігти поперед прогресу, руйнуючи результати багаторічної роботи, що приносила нам задоволення, у тому числі й моральне (скажу без удаваної скромності), а також відповідний прибуток. Заявку пропоную відхилити.
Мандзоні Алессандро. "Заручені"
Романи-епопеї завжди продавалися чудово, а останнім часом, як нам повідомляють, тиражі об'ємних речей досягли апогею. І все-таки є роман і роман. Якби ми в належний час придбали копірайти на "Обитель Треццо" Баццоні й на "Маргариту Пустерла" Канту – зараз не треба було б замислюватися, з чого формувати кишенькову серію. Ось, воістину, книги, які читалися, читаються й будуть читатися ще через двісті років, бо вони звернені в саму душу читача, бо мова їх проста й переконлива, бо найдорожча для авторів їхня мала батьківщина, а це завжди зваблює людей, нарешті, тому, що в цих книгах говориться про сучасність, нехай проблемну, нехай драматичну, але близьку й зрозумілу нам (феодальні чвари, класовий антагонізм).
Все це не стосується Мандзоні. Почнемо з того, що він розміщує свій сюжет в антуражі сімнадцятого сторіччя, а цей період – за визначенням найменш касовий. На додачу, він йде на сумнівний мовностилістичний експеримент і розробляє власну мову – ні риба ні м'ясо, щось начебто мішанина флорентійського діалекту з міланським. Буде шкода, якщо молодь почне наслідувати цьому воляпюку.
Але й це ще не головний гріх. Отже, наш автор пропонує якийсь квазінародний, домотканий роман про пару селян, яким ніяк не вдається побратися через підступи якогось місцевого поміщика. Потім вони все-таки одружуються і настає хеппі енд. Чи не обмаль для шестисот сторінок?
На цьому тлі тут і там ми стикаємося з моралістичними проповідями (безладна словесна "мазанина" – не більше того) і з дешевим песимізмом (автор видає його за янсенізм, може, це й так, не знаю). Тужливі пасажі про людські слабості й про національні недоліки роковані нашому читачеві, у той час як він чекає героїчних тем, полум'яного ентузіазму в дусі Мадзіні, у дусі Кавура, і аж ніяк не софізмів про "нації рабів", які я залишив би панові Ламартіну! Інтелектуалістські штучки, ускладнення на кожному кроці ніколи не допомагали книгопродажу й скоріше личать закордонним мрійникам, ніж нащадкам доблесних латинян.
Звернемося до "Антології" за кілька останнього років і побачимо, як Романьйозі на двох сторінках буквально розгромив дитячий белькіт того самого Гегеля, якого зараз у Німеччині вважають номером першим. Нашій публіці потрібно зовсім не це. Ні, їй не потрібно, щоб розповідь поспіль перебивалася якимись відступами, що містять копійчані філософствування автора. Або – ще гірше – щоб текст складався шляхом зляпування чужорідних шматків: кілька справжніх маніфестів сімнадцятого століття – учений діалог на напівлатині – псевдонародні тиради, що нагадують мову блазня Бертольдо. Народ має потребу в позитивному герої. Я тільки що прочитав свіжу книгу, що запам'ятовується "Нікколо де Лапі". Після цього "Заручені" я вимучував з натугою. Уже по першій сторінці видно, як невміло автор підступається до розповіді, не знаючи, із чого почати, за що схопитися. Не випадково він тупцює на нескінченному описі якогось пересічного пейзажу, плутається в лабіринтоподібному дрімучому синтаксисі, збиває читача з пантелику, замість того щоб спокійно почати як-небудь у дусі "Один раз ранком на околицях міста Лекко...". Та Бог з ним. Не кожний народжується оповідачем, і не кожному вдається опанувати літературною італійською мовою.
Звісно, якісь плюси в цій книзі теж є. Але цього недостатньо, щоб розпродався навіть і перший завод.
Пруст Марсель. "У пошуках втраченого часу"
Безперечно, перед нами цікава ідея. Текст дуже довгий, можна зробити досить багато випусків для кишенькової серії.
Проте врахуємо, що доведеться перередагувати майже все, принаймні всю пунктуацію. Текст не розбитий на абзаци, і автор навіть не ставив крапок між реченнями (там є фрази довжиною по дві сторінки). Якщо він сам не захоче допрацьовувати, не знаю, хто це буде робити за нього. Але без цього книга не відбудеться.
Кант Іммануїл. "Критика чистого розуму"
Я дав книгу Вітторіо Сальтіні й одержав відгук, що слава цього Канта сильно роздута. І все-таки я не полінувався й подивився сам. У нашій філософській добірці така невелика книжечка на моральну тему все-таки може згодитися, не виключено, що її порекомендують студентам у якому-небудь університеті. Але зупиняє те, що німецьке видавництво змушує нас купити разом з нею й попередню книгу, а це два здоровенних томи, і ще гірше – ту, котру Кант пише, хоча ще не написав. Чи то про мистецтво, чи то про судження, я не запам'ятав; всі ці книги називаються майже однаково. Виходить, їх доведеться реалізовувати в наборі, в одному футлярі. А це більшості покупців не по грошам. Якщо ж цього не зробити, народ почне плутати одну з іншою і говорити "цю я вже читав".
Загалом, може скінчитися, як з тієї величезною "Сумою" якогось домініканця, що ми почали перекладати, а потім переуступили "Концерну видавців", тому що виходило дорого.
Щоб нас добити, німецьке літагентство заявило, що треба б нам підписатися й на придбання малих творів Канта, але число їх нескінченне, а тематика містить у собі навіть астрономію. Позавчора я подзвонив прямо авторові в Кенігсберг, щоб домовитися про окреме видання "Розуму". Але його не застав, а домробітниця сказала, що від п'яти до шести дзвонити не прийнято, тому що люди прогулюються, а від трьох до чотирьох дзвонити не прийнято, тому що люди сплять. Загалом, я зрозумів, що з цими любителями порядку краще не зв'язуватися – собі дорожче.
Кафка Франц. "Процес"
Дуже навіть непогана книжка, детектив трошки з хічкоківским ухилом. Гарне вбивство у фіналі. Загалом, книга знайде свого читача.
Але таке враження, начебто над автором тяжіла якась цензура. Навіщо незрозумілі натяки, чому б не назвати своїми іменами й героїв, і місце дії? І з якої все-таки причини має місце цей "процес"? Ґрунтовно прояснити темні місця, конкретизувати опис, наводити факти, факти й ще раз факти. Виявляться пружини дії, підсилиться саспенс.
Молоді письменники вважають, що шикарніше писати "один чоловік" замість "пан такий-то в такому-то місці й у таку-то годину", і уявляють, начебто це поетично. Ну добре. Якщо піддається доробці – допрацюємо, у противному випадку відхиляємо.
Джойс Джеймс. "Поминки за Фіннеганом"
Прошу редакцію бути уважнішою з тим, що ви надсилаєте на відгук. Будучи консультантом по англомовній літературі, не розумію, чому мені направили рукопис чорт знає якою мовою. Повертаю рукопис в окремому пакеті.
1972
Зміст
Умберто Еко видав останній роман 1
Стефано Бартедзагі. З ювілеєм, професоре!
Олена Костюкович. Від перекладача роману "Ім’я троянди" 3
Під мережею. Інтерв’ю з Лі Маршаллом 5
Умберто Еко. Нам потрібен Лютер мережі 7
Умберто Еко. Толерантність та її межі 12
Умберто Еко. Війна, священна пристрасть і розум 17
Умберто Еко. Вавилонська бесіда 26
Умберто Еко. Внутрішні рецензії 28
Автор не вказаний. "Біблія"
Гомер. "Одісея"
Аліг’єрі Данте. "Божественна Комедія"
Тассо Торквато. "Звільнений Єрусалим"
Дідро Дені. "Нескромні скарби", "Черниця"
Сад Д. А. Франсуа. "Жюстіна"
Сервантес Мігель. "Дон Кіхот"
Мандзоні Алессандро. "Заручені"
Пруст Марсель. "У пошуках втраченого часу"
Кант Іммануїл. "Критика чистого розуму"
Кафка Франц. "Процес"
Джойс Джеймс. "Поминки за Фіннеганом"
.
* *
*
*
* *
*
1000years.uazone.net
1000-ліття української культури
36
2
35
3
34
4
33
5
32
6
31
7
30
8
29
9
28
10
27
11
26
12
25
13
24
14
23
15
22
16
21
17
20
18
19