Тернопільський національний економічний університет

Вид материала

Содержание

Для покупки или заказа полной версии работы перейдите по ссылке.
Таблиця 1.2 Динаміка основних показників фінансування галузі охорони здоров’я України у 2000–2007 рр.
Організаційні та нормативно-правові засади управління фінансовими ресурсами закладів охорони здоров’я дітей
Для покупки или заказа полной версии работы перейдите по ссылке.
Таблиця 1.3 Характерні ознаки моделей обов’язкового медичного страхування [14, с.33]

Подобный материал:

1 2 3 4 5

Для покупки или заказа полной версии работы перейдите по ссылке.

Привабливість страхової медицини – і у тому, що вона дає змогу економити бюджетні кошти, оскільки велика частина фінансового тягаря перекладена на страхувальника, а також робить медичну допомогу доступною для широкого кола осіб.

Приватна модель охорони здоров’я передбачає, що медичну допомогу оплачує пацієнт у вигляді платних медичних послуг або через систему добровільного медичного страхування. Держава турбується лише про малозабезпечені верстви населення, пенсіонерів, безробітних і т.п. Перевагами моделі є висока якість медичних послуг, безпосередня відповідальність страховика перед клієнтом, ґарантія оплати при страховому випадку, високі доходи лікарів. Головний її недолік – значна вартість медичних послуг, недоступність медичної допомоги для більшості населення тощо.

Основні переваги та недоліки моделей фінансового забезпечення охорони здоров’я наведено в додатку Б.

У даний час жодна з розглянутих моделей не функціонує самостійно, що свідчить про відсутність яскраво виражених переваг будь-якої з них. Усі перераховані джерела фінансових ресурсів поєднуються, і можна говорити тільки про переважаючий тип фінансового забезпечення. На думку експертів ВООЗ, реформи системи охорони здоров’я, які зараз проходять у країнах СНД, Болгарії, Угорщині, Польщі мають на меті заміну бюджетної моделі страховою. В Іспанії здійснюється перехід у зворотному напрямку. У Великобританії бюджетну модель доповнюють ринковими елементами, а в Нідерландах та Франції – аналогічний процес проходить у рамках страхової моделі [148]. Таким чином, спостерігаються загальні тенденції щодо спроб запровадження багатоканальних систем гнучкого фінансування охорони здоров’я.

Сучасна система охорони здоров’я дітей України побудована на основі бюджетної державно-комунальної моделі з елементами приватної медицини. Державні заклади охорони здоров’я дітей мають загальнонаціональне значення і фінансуються з державного бюджету. Комунальні заклади перебувають у власності органів місцевого самоврядування, фінансуються з місцевих бюджетів і забезпечують охорону здоров’я дітей на місцевому рівні. Приватні заклади охорони здоров’я дітей нечисленні, надають медичні послуги на комерційних засадах та фінансуються з недержавних джерел.

Варто зазначити, що зміни в економіці охорони здоров’я відбуваються шляхом забезпечення позитивної динаміки зростання номінальних обсягів фінансування галузі з 4398,1 млн. грн. у 2000 р. до 23108,3 млн. грн. у 2007 р. та видатків на медичну допомогу одному жителеві з 87,8 грн. у 2000 р. до 492,4 грн. у 2007 р. (табл. 1.2).

Таблиця 1.2

Динаміка основних показників фінансування галузі охорони здоров’я України у 2000–2007 рр. ^{^}

Показники	Роки
Показники	2000	2001	2002	2003	2004	2005	2006	2007
Питома вага видатків на охорону здоров’я щодо ВВП, %	2,6	2,7	2,9	3,2	2,8	3,03	3,3	3,3
Видатки загального фонду зведеного бюджету на охорону здоров’я, млн. грн.	4398,1	5432,1	6460,2	8459	9553,5	12881,6	16559,4	23108,3
Видатки загального фонду державного бюджету на охорону здоров’я, млн. грн.	562,9	779,8	1126,5	1825,8	1746,3	2039,3	2365,2	5284,1
Видатки загального фонду місцевих бюджетів на охорону здоров’я, млн. грн.	3835,2	4652,3	5333,2	6633,2	7807,2	10842,3	14194,2	17824,2
Видатки на охорону здоров’я на одного жителя, грн.	87,8	109,3	131,1	174,7	224,5	261	351,4	492,4
Питома вага витрат на охорону здоров’я у видатках зведеного бюджету України, %	11,6	12,8	13,9	14,4	12,8	11,3	12,5	10,2
Індекси змін обсягів видатків загального фонду зведеного бюджету на охорону здоров’я, порівняно з попереднім роком	1,0	1,2351	1,1893	1,3094	1,1293	1,3484	1,2855	1,3955
Індекси змін обсягів видатків загального фонду державного бюджету на охорону здоров’я , порівняно з попереднім роком	1,0	1,3853	1,4446	1,6208	0,9565	1,1678	1,1598	2,2341
Індекси змін обсягів видатків загального фонду місцевих бюджетів на охорону здоров’я , порівняно з попереднім роком	1,0	1,2131	1,1464	1,2438	1,1770	1,3888	1,3092	1,2558
Індекси змін обсягів видатків на охорону здоров’я на одного жителя, порівняно з попереднім роком	1,0	1,2449	1,1995	1,3326	1,1328	1,1626	1,3464	1,4013

У 2008 р. видатки на охорону здоров’я із зведеного бюджету збільшено до 32,1 млрд. грн.: видатки загального фонду становитимуть 29,1 млрд. грн. (із державного бюджету – 6,5 млрд. грн., із місцевих бюджетів – 22,6 млрд. грн.), видатки спеціального фонду – 3 млрд. грн. Видатки на одного жителя за рахунок коштів загального фонду зведеного бюджету передбачено у розмірі 689,3 грн., що на 159,2 грн. більше, ніж у 2007 р.[45].

Незважаючи на зростання обсягів витрат на охорону здоров’я у відсотках до ВВП, дані показники залишаються в Україні майже у 2–3 рази нижчими порівняно з країнами-членами ЄС і не належать до числа соціальних пріоритетів держави, оскільки за рекомендаціями ВООЗ для забезпечення ефективної і кваліфікованої медичної допомоги державні витрати на охорону здоров’я повинні становити 7–10% від ВВП (у країнах Європейського регіону зазначений показник становить близько 6,5%, країнах-членах Європейського Союзу – 8,7%). На задоволення потреб в охороні здоров’я мешканця України, у т.ч. і дітей, із урахуванням паритету купівельної вартості витрачаються у 8,5 раза менше коштів, ніж у країнах Європейського реґіону, та у 12,9 раза менше, ніж у країнах-членах ЄС [152, с.79].

Окрім того, фінансові ресурси, що інвестуються у галузь, не сповна відповідають її потребам, використовуються із низькою економічною ефективністю, тому не дають змоги підвищити якість та доступність медичних послуг дітям. Таку ситуацію можна пояснити тим, що величина фінансових ресурсів, які виділяються закладам охорони здоров’я дітей, не залежить від кінцевих результатів їх діяльності, що не сприяє поліпшенню якості наданих медичних послуг (за розрахунками фахівців МОЗ України, 80% фінансових ресурсів, які виділяються на потреби закладів охорони здоров’я, витрачаються на їх утримання, і лише 20% – на лікування пацієнтів). Крім того, державні та комунальні заклади охорони здоров’я дітей мають статус бюджетних установ із обмеженими правами щодо управління фінансами, зорієнтовані лише на систему нормативів, які доводять органи управління охорони здоров’я, і позбавлені економічних стимулів щодо покращення результативності діяльності та підвищення якості медичної допомоги.

Як наслідок, неузгодженість державних ґарантій у сфері охорони здоров’я з економічними можливостями країни призвела до заміни безоплатної медичної допомоги платною та збільшення частки особистих витрат населення у відшкодуванні вартості медичних послуг. У зв’язку з цим, особливо актуальними є розроблення і запровадження такої моделі фінансового забезпечення охорони здоров’я, яка дала б змогу зміцнити фінансову базу та ґарантувати фінансову стійкість закладів охорони здоров’я, підвищити якість і забезпечити доступність медичної допомоги населенню.

Організаційні та нормативно-правові засади управління фінансовими ресурсами закладів охорони здоров’я дітей

Важливою передумовою ефективного функціонування закладів охорони здоров’я є вироблення дієвого управлінського механізму для найповнішої мобілізації і раціонального використання фінансових ресурсів зазначених інституцій, визначальна складова якого – організаційне забезпечення. Воно передбачає створення та функціонування органів, котрі приймають управлінські рішення щодо обсягу та руху фінансових ресурсів галузі охорони здоров’я.

На основі територіально-адміністративного поділу України лікувально-профілактичну допомогу дітям надають на трьох рівнях (рис. В.1 додатку В). Перший рівень – первинна медико-санітарна допомога – передбачає консультацію лікаря загальної практики (сімейного), діагностику та лікування найпоширеніших захворювань, спрямування пацієнта для надання спеціалізованої допомоги, проведення профілактичних заходів. Вторинна (спеціалізована) медична допомога – це кваліфіковане консультування, профілактика та лікування, які здійснюють лікарі-спеціалісти. Зазначені види медичної допомоги надають в амбулаторіях, сільських дільничних лікарнях, поліклініках, міських і центральних районних лікарнях. Третинну (високоспеціалізовану) медичну допомогу надають лікарі у спеціалізованих і багатопрофільних лікарнях, діагностичних та медичних центрах, диспансерах [124, с.97].

Для покупки или заказа полной версии работы перейдите по ссылке.

Отже, незважаючи на всі позитиви, внесені Бюджетним кодексом у регулювання діяльності бюджетної сфери, цей документ не сповна врахував особливості функціонування системи охорони здоров’я і не визначив рівень децентралізації фінансування медичних закладів.

Для забезпечення справедливих та рівних умов фінансування різних реґіонів прийнято постанову КМУ „Про затвердження формули розподілу обсягу міжбюджетних трансфертів (дотацій вирівнювання та коштів, що передаються до державного бюджету) між державним бюджетом та місцевими бюджетами” від 5. 09. 2001 р. № 1195, яка регулює порядок розподілу обсягів міжбюджетних трансферів між бюджетами різних рівнів, в основі визначення котрих лежать фінансові нормативи бюджетної забезпеченості та кориґуючі коефіцієнти до них у розрахунку на особу населення [106]. Проте при визначенні видатків на охорону здоров’я з відповідного бюджету не враховується фактична потреба у фінансових ресурсах закладів охорони здоров’я дітей, які фінансуються з нього, та кількість дітей, які реально потребують медичної допомоги і яким її фактично надають у зазначених закладах. Це породжує парадоксальну ситуацію – при зменшенні чисельності дітей знижуються показники реального фінансування системи охорони здоров’я дітей, незважаючи на те, що рівень первинної захворюваності та поширеності хвороб серед дитячого населення підвищується.

Для вдосконалення формування та використання власних надходжень бюджетних установ, до яких належать державні та комунальні заклади охорони здоров’я дітей, КМУ 17. 05. 2002 р. прийняв постанову № 659 „Про затвердження переліку груп власних надходжень бюджетних установ, вимог щодо їх утворення та напрямів використання”. Згідно з цим документом власні надходження бюджетних установ поділяють на дві групи:

Плата за послуги, що надаються бюджетними установами:

плата за послуги, що надаються бюджетними установами згідно з їх функціональними повноваженнями, тобто це кошти, які надійшли бюджетним установам як плата за послуги, надання яких пов’язане з виконанням основних функцій та завдань бюджетних установ;
надходження бюджетних установ від господарської та/або виробничої діяльності;
плата за оренду майна бюджетних установ;
надходження бюджетних установ від реалізації майна.

Інші джерела власних надходжень бюджетних установ:

1) благодійні внески, гранти та дарунки.

2) кошти, які отримують бюджетні установи для виконання окремих конкретних доручень від підприємств, організацій чи фізичних осіб, від інших бюджетних установ [102].

У 2003 р. ВРУ прийняла Цивільний кодекс України та Господарський кодекс України, що дали імпульс для реалізації заходів із реформування системи охорони здоров’я України. Зокрема, Цивільним кодексом договір про надання медичних послуг віднесено до категорії публічних договорів; Господарський кодекс передбачає таку форму діяльності закладів охорони здоров’я, як державне або комунальне некомерційне підприємство, що на послуги соціального характеру, до яких належать також медичні послуги, встановлюються державні фіксовані або регульовані ціни. Однак перелік медичних послуг, охоплених державними ґарантіями, досі не визначено, відповідно не встановлені державні фіксовані або регульовані ціни, немає також затвердженого типового договору щодо поставки медичних послуг [152, с.105].

У січні 2005 р. ВРУ внесла зміни до Бюджетного кодексу України, що передбачають фінансування первинної медико-санітарної, амбулаторно-поліклінічної і стаціонарної допомоги з районних бюджетів та бюджетів міст республіканського АР Крим і міст обласного значення, оскільки малопотужні сільські й міські територіальні громади не можуть забезпечити необхідний обсяг фінансових ресурсів для надання медичної допомоги у цих закладах. Проте з 2006 р. дія таких правових норм призупинена, а у 2008 р. згідно із Законом України „Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України” від 28. 12. 2007 р. № 107-VI вони втратили чинність.

Наприкінці 2005 р. Президент України видав Указ „Про невідкладні заходи щодо реформування системи охорони здоров’я населення” (Дорожня карта реформування системи охорони здоров’я), що передбачає здійснення заходів із розвитку сімейної медицини в Україні, створення єдиної системи надання екстреної медичної допомоги, підвищення якості та доступності медичного обслуговування населення, впровадження обґрунтованих державних гарантій надання населенню безоплатної медичної допомоги, ефективної та прозорої моделі фінансування галузі, що орієнтована на реальні потреби пацієнтів, розроблення та впровадження в діяльність закладів охорони здоров’я стандартів медичної допомоги, раціоналізації використання ресурсів, удосконалення системи управління галуззю [135]. Ключовим питанням залишається оптимізація мережі закладів охорони здоров’я, оновлення їхньої матеріально-технічної бази і забезпечення діяльності в єдиному медичному просторі держави (додаток Е).

Таким чином, аналіз національної нормативно-правової бази дає змогу зробити висновок, що законодавство України, яке стосується управління фінансовими ресурсами закладів охорони здоров’я дітей, характерне достатнім рівнем систематизації, наявністю розроблених із урахуванням основних міжнародних вимог законодавчих та підзаконних актів. Тому, незважаючи на певні недоліки, воно придатне для реалізації державної політики у галузі охорони здоров’я дітей.

Однак національну правову базу нині ще не можна вважати досконалою, оскільки поліпшення потребує практика реалізації законів, що регулюють фінансування та управління закладами охорони здоров’я дітей. Так, окремі правові норми суперечать одна одній, є загальними, що призводить до неоднозначного їх тлумачення, і потребують уточнення й адаптації з урахуванням специфіки управління фінансовими ресурсами згаданих закладів.

У законодавстві також відсутня відповідність між обсягами надання безоплатної медичної допомоги, гарантованої державою, та виділеними бюджетними коштами на реалізацію зазначеної функції, не врегульовано дії закладів охорони здоров’я дітей у разі їх недофінансування згідно з потребами. Це призводить до того, що медичні заклади не можуть безкоштовно надавати достатні за обсягом, високоякісні та доступні медичні послуги дітям, оскільки заклад охорони здоров’я не має права відмовити пацієнтові у медичній допомозі, а бюджет неспроможний відшкодувати необхідні для цього витрати.

Не вирішеними у національній законодавчій базі залишаються правові норми, пов’язані із формуванням регульованого ринку медичних послуг. Це стосується, зокрема, таких проблем:

меж та етапів децентралізації управлінських функцій, у т. ч. щодо фінансової автономності, розвитку ефективніших механізмів управління на рівні закладу охорони здоров’я шляхом підвищення правової компетентності їхніх керівників, впровадження сучасних інформаційних систем;
розроблення стратегій стримування витрат на медичну допомогу та раціонального використання ресурсів;
розроблення науково-обґрунтованого механізму визначення пріоритетів та на його основі – Програми соціальних ґарантій медичної допомоги в обсягах коштів, передбачених у бюджеті;
визначення стратегічних підходів до реформування стаціонарної медичної допомоги та інтенсифікації розвитку первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини;
забезпечення обґрунтованого співвідношення між принципами солідарності та конкуренції;
системи оплати праці виробників медичних послуг із урахуванням їх результативності;
захисту прав пацієнтів та визначення правових засад щодо практики співучасті населення в оплаті вартості медичних послуг [153,с.12].

Від розв’язання окреслених проблем значною мірою залежать подальша структура органів управління системою охорони здоров’я, обсяг і характер управлінських фінансових повноважень основних учасників цієї системи, а також визначення характеру й черговості нормативно-правових та практичних заходів щодо її реформування.

Актуальним залишається створення нормативно-правової бази для регулювання обов’язкового медичного страхування в Україні, доцільність запровадження якого викликає широку дискусію в урядових колах, у представників медичної громадськості, науковців, економістів, страховиків та інших категорій населення. За роки незалежності здійснена не одна спроба ухвалити закон про обов’язкове медичне страхування, було напрацьовано одинадцять законопроектів із цих питань, але жоден із них не затвердила ВРУ. Зазначені законопроекти базуються або на концепції соціального страхування і передбачають створення одного національного страхового фонду, або – на концепції обов’язкового цивільного (комерційного) страхування та орієнтовані на формування конкурентного ринку обов’язкового медичного страхування за участю багатьох комерційних страхових компаній. Концептуальні відмінності моделей медичного страхування наведені в табл. 1.3.

Таблиця 1.3

Характерні ознаки моделей обов’язкового медичного страхування [14, с.33]

Модель за концепцією соціального медичного страхування

Модель за концепцією обов’язкового цивільного (комерційного) медичного страхування

солідарність фінансування;
універсальна програма послуг для всіх застрахованих (справедливість);
неконкурентна універсальна страхова система, що унеможливлює селекцію страхових ризиків і неґативний вплив на справедливість;
порівняно простий механізм управління системою.

реґресивність фінансування (бідні платять більше, ніж багаті);
різні програми послуг залежно від суми страховки;
створення конкурентних страхових ринків, за яких неминуче „зняття вершків” і зменшення справедливості;
складний із точки зору реалізації механізм управління.

На наш погляд, основними причинами неприйняття у парламенті закону про медичне страхування є наступні:

відсутність консенсусу серед осіб, які впливають на прийняття політичних рішень, щодо вибору моделі медичного страхування;
підвищення податкового тиску на юридичні та фізичні особи у зв’язку зі сплатою ними страхових внесків, унаслідок чого може знизитися конкурентоспроможність продукції і посилитись тенденція „тінізації” економіки;
недостатньо високий рівень економічної активності суб’єктів господарювання, поширення практики видачі заробітної плати „в конвертах”, високий рівень безробіття, що перешкоджатиме акумуляції в достатньому розмірі коштів на медичне страхування;
впровадження обов’язкового медичного страхування суперечить конституційному праву людини на вільний вибір системи медичного страхування;
відсутність ефективної системи взаємозв’язку між кількістю та якістю наданої медичної допомоги, оплатою праці медичного персоналу, фінансуванням закладів охорони здоров’я, які б забезпечували прозорість та ефективність функціонування медичного страхування;
у законопроектах не передбачено вигоди для медичних працівників у зв’язку із запровадженням медичного страхування.

Враховуючи переваги та недоліки різних моделей медичного страхування і національні особливості України, констатуємо, що для нашої держави неприйнятною є модель за концепцією цивільно-правового обов’язкового медичного страхування, яка передбачає наявність конкурентного страхового ринку, стабільної економічної ситуації, налагодженого державного механізму, незалежної судової системи (в Україні всі ці ознаки поки що відсутні) та, крім Швейцарії та Нідерландів, більше ніде в розвинених країнах світу не застосовується. У зв’язку з цим, на увагу заслуговує концепція соціального медичного страхування, пропозиції щодо запровадження якої викладені у законопроектах „Про загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування” № 1040 від 27. 11. 2007 р., № 1040-1 від 18. 12. 2007 р. та „Про внесення змін до деяких законів України (щодо запровадження загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування)” № 1040-2 від 8. 01. 2008 р.

Отже, на сучасному етапі доцільно визначитись із майбутньою моделлю розбудови обов’язкового медичного страхування, надавши перевагу концепції соціального медичного страхування, та створити сприятливе організаційно-правове поле для його ефективної реалізації. Здійснення зазначеної реформи має сприяти збільшенню обсягу фінансування системи охорони здоров’я і забезпечити раціональний розподіл та використання фінансових ресурсів закладів даної галузі.

Blog

Тернопільський національний економічний університет

Содержание