Л. О. Кадомцева (Націо­нальна академія сбу); канд філол наук, доц

Вид материала

Документы

Подобный материал:

• Наукові записки, 6979.43kb.
• М. А. Ляшко доц., канд физ мат наук; Т. Н. Смотрова доц., канд, 2299.13kb.
• Засновник Академія правових наук України Редакційна колегія, 2132.4kb.
• «Формування професійної мовної компетенції юристів», 38.05kb.
• Учебник, 10285.48kb.
• Різун В. В., д-р філол наук, проф. (голова); Єсипенко Р. М., д-р іст наук, проф.; Іванов, 1499.23kb.
• И иммунотерапия инфекционных заболеваний, 1278.63kb.
• Кузбасса Кемерово «скиф», 5054.76kb.
• Ббк 63. 3(0) Н72, 4378.93kb.
• Г. В. Плеханова история экономики учебник, 6291.1kb.

^хАристотель. Риторика // Античньїе риторики. — М., 1978. — С. 15—16.

105

Виразність є ознакою культури мови всіх мовців і виявляється через їх уміння користуватися всіма стилями мови. У наукових текстах вона досягається точністю слів і логічністю викладу, про­фесійною лексикою і фразеологією. В офіційно-діловому стилі для цього використовують адміністративно-управлінську термінологію, сегментування тексту, різні рівні стандартизації, кліше. Публіцис­тичний стиль увиразнюється суспільно-політичною лексикою, ідео-логемами, інформаційними штампами та експресивними художні­ми засобами.

У художній літературі виразність формується майстерними ху­дожніми засобами: тропами і стилістичними фігурами, комбінуван­ням слів, що мають переносні значення, доречним використанням різноманітних синтаксичних конструкцій. Приємне враження справляє мовець, який вміло користується багатозначністю слів, синонімами, фразеологізмами, прикметниковими, дієприкметни­ковими і дієприслівниковими зворотами, мова якого є образною. Коли основну думку або інформацію до неї в реченні вже сформу­льовано, є сенс повернутися до нього ще раз і подумати, що можна уточнити, додати, як конкретизувати і за допомогою яких мовних засобів (синонімів, антонімів, термінів, прикладок, епітетів, по­рівнянь, метафор, відокремлених членів речення, вставних слів і словосполучень тощо).

Різноманітність і багатство мови можна вважати однією озна­кою, бо різноманітність — це наявність неоднорідних за змістом, значенням, формою, забарвленням одиниць, а багатство мови — це наявність у ній низки різноманітностей. Під цими поняттями розуміють різні тематичні групи лексики, багату синонімію (лек­сичну і граматичну), тропіку (метафори, епітети, порівняння, мето­німії, синекдохи тощо), стилістичні фігури (повтори, паралелізми, періоди, градації і т. ін.).

Одноманітне мовлення втомлює слухачів, різноманітне — ак­тивізує увагу. Проте слід пам'ятати, що надто барвисте мовлення відволікає увагу слухачів від змісту, змушує захоплюватися не ним, а тільки формою.

Одним із показників культури мови є естетичність. Вона спира­ється на всі попередні ознаки: точність, логічність, чистоту, дореч­ність, лаконічність, виразність, різноманітність, образність, які у взає­модії і пропорційності створюють гармонію усного чи писемного тексту, що здатний викликати у слухачів (читачів) естетичне задо­волення. Одноманітний, нечіткий, невиразний, засмічений суржи­ком, випадковими словами текст ніколи не справить враження гар­ної, вишуканої мови і не викличе почуття естетичного задоволення.

Естетика щоденної практичної мови досягається оптимальним добором мовних засобів, потрібних для певної комунікативної на­станови, гармонійною (змісту і форми) цілісністю тексту. Почуття

106

естетичного задоволення викликається ввічливим, дотепним роз­мовним мовленням.

Проте естетичність мови найповніше виявляється у художній літературі, основною функцією якої є естетичний вплив на читача. Тут вона досягається зоровою і слуховою образністю, емотивністю, емоційно-вольовою експресивністю лексики, красивістю мовних засобів.

Мовлення має відповідати не тільки темі, змісту інформації, а й ідеї, задуму мовця, ситуації та умовам спілкування. Усне й писемне мовлення, тобто жива мова і текст, завжди мають нести в собі ознаки певного стилю, підстилю, жанру, типу мовлення. Це сприяє ефек­тивності мовного спілкування, сприймання й порозуміння.

Для того щоб досягти виразності й багатства індивідуальної мови, треба про це дбати, а саме:

—розробити програму розвитку своєї мовної особистості (мовне навчання і спілкування, мовне виховання і мовна поведінка);

• постійно збагачувати свій інтелект, вдосконалювати мислен­ня, не лінуватися думати; немає думки — немає мови;
  
• вважати одноманітність мовлення неестетичною рисою, а бідність словника — ознакою поганого тону, тобто неетичним став­ленням до співрозмовників, байдужістю;
  
• постійно збагачуватися новими мовними засобами зі сфери свого професійного мовлення і близьких фахів; мова — це засіб досягнення професійної досконалості і майстерності;
  
• виробити увагу до чужого гарного мовлення, намагатися ана­лізувати, чим воно гарне: багатством словника, інтонацій, особли­востями тембру, різноманітністю синтаксичних структур, вмінням будувати фрази і текст, індивідуальною образністю, порівняння­ми, епітетами, метафорами тощо;
  
• читати українську класичну і сучасну літературу та публіци­стику, пресу, щоб мати «на слуху» рівень розвитку сучасної україн­ської літературної мови, розуміти динаміку лексичних норм, відчу­вати мовний смак епохи;
  
• постійно бути уважним до своєї мови і мови найближчих осіб, колег, не розслаблятися, дбати про автоматизм гарного мовлення;
  
• розширювати сферу спілкування, але уникати бездумної ба­лакучості;
  
• бути уважним до життя, до розмаїття його форм, барв, явищ, процесів як у природі, так і в суспільстві, бо все це спонукає люди­ну до мовотворчості; *
  
• сприймати мову як свою людську сутність, як картину влас­ного світу, як порадника й помічника в суспільному житті;
  
• своє мовне вдосконалення розуміти як благородний мовний вчинок і поширювати це розуміння серед колег, близьких людей, особливо серед молоді.
  

107

Дотримання мовленнєвого закону потребує доброго знання лінгвістичної стилістики, лінгвопрагматики, лінгвістики тексту та володіння лінгвістичним аналізом.

Закон ефективної комунікації діє на етапі реалізації попередньо підготовленого і лінгвістично оформленого матеріалу. Він перед­бачає кілька обов'язкових дій на передкомунікативному і комуні­кативному етапі, які мають забезпечити ефективну реалізацію мов­ної комунікації.

Умовою ефективної реалізації мовної комунікації є встановлення контакту, тобто інтелектуального й емоційно-вольового взаєморо­зуміння та взаємодії промовця й аудиторії. Контакт може налаго­дитися сам собою, без особливих зусиль промовця, якщо інтереси його й аудиторії збігаються. В інших випадках можлива якась із названих нижче дій або й усі разом:

• керівництво власною поведінкою;
  
• корекція підготовленого для виступу матеріалу;
  
• керівництво поведінкою аудиторії.
  

Керівництво власною поведінкою не обмежується тільки вмінням себе тримати відповідно до належної ситуації (контролю­вати рухи, жести, міміку, голос тощо). Головне тут—володіти своїм психічним станом: гасити негативні емоції в собі і викликати по­зитивні — доброзичливість, коректність, легкий гумор.

Керівництво поведінкою аудиторії можливе, якщо промовець зможе підтримувати й «прочитувати» зворотний зв'язок з аудито­рією і вчасно на нього реагувати репліками, запитаннями, заува­женнями, пропозиціями, спонуканням чи, можливо, й жартами.

Корекція підготовленого матеріалу — це вимушена дія. Гарний оратор повинен так все передбачити ще на підготовчому етапі (до­ступність змісту, час, реакцію аудиторії), щоб не було потреби ко­ригувати в процесі спілкування.

Корекцією доводиться займатися тоді, коли виникають перешко­ди, які завчасно не прогнозуються (в останню мить змінюється склад слухачів, ставиться інше завдання тощо). Дуже важливо вчас­но зорієнтуватися, що треба коригувати: стратегію, тактику, мовну форму чи методику.

Риторика пропонує цілу систему засобів для встановлення кон­такту: звертання і вокативи, оперативна орієнтація за візуальним (зоровим) і акустичним (слуховим) сприйманням, розвідувальні запитання, мовний етикет, посмішка і реакція на неї, цікаві при­клади і доречні цитати, сплановані відхилення (увага до когось із слухачів), активні форми спілкування (тренінг, ділові ігри), колек­тивний аналіз і висновки, вдячність аудиторії, побажання і про­щання (етикетні мовні формули).

Відсутність контакту між промовцем і аудиторією зменшує успіх спілкування, а конфліктність між ними може звести його нанівець.

Причини конфліктності можуть критися у заздалегідь провока­ційному настрої і нетактовній поведінці слухачів. Однак частіше вони містяться у самому промовцеві: погано підготувався, не во­лодіє методикою живого спілкування, не зміг дечого передбачити, загальмований тощо.

Запобігти цьому на майбутнє може тільки самоаналіз. Цей про­цес звільняє промовця від ілюзій та самообману, він має починатися зі слухання самого себе і виявлення своїх відчуттів, уміння їх про­читати. Якщо після виступу промовець відчуває легку приємність, це означає, що все відбулося так, як планувалося.

Якщо після промови в душі автора — велике захоплення, можна сподіватися, що вдалося зробити щось більше, ніж планувалося. Коли ж «щось муляє» або охоплює смутна тривога, треба негайно шукати помилки. Як правило, ці спочатку несвідомі відчуття при усвідомленому аналізі підказують, у чому полягає причина. Цей процес називається рефлексією (від лат. reflexio — відображення), тобто'дослідженням своїх відчуттів, осмисленням власних дій, самопізнанням. Після нього рідко настає заспокоєння. Частіше виникає потреба коригувати свої мисленно-мовленнєву діяльність та поведінку. Починається пошук координат: що треба було зроби­ти?, що зроблено?, який результат?, на якому етапі є упущення, помилки?

Рефлексія і коригування будуть продуктивними тоді, коли про­мовець сприйматиме їх як джерело розвитку власної особистості. Для цього треба позбавитись самозакоханості, надмірних амбіцій, вміти бачити себе з боку, тверезо оцінювати свої досягнення, вчасно позбавлятися однобічних оцінок.

Закон ефективної комунікації є основним стрижнем самого про­цесу виголошення промови і відповідно розділу риторики «Акція».

Наступний етап діяльності промовця ґрунтується на зіставно-аналітичному, або системно-аналітичному (за Г. М. Сагач), законі. Хоча весь період підготовки і виголошення промови також містить аналіз як основну мислительну операцію, після акції виголошення настає для промовця час зіставлення й глибокого аналізу своїх дій та поведінки і сприймання та реакції слухачів, зорієнтованих на кінцевий результат. Цей час повинен бути тим більшим, а аналіз — ґрунтовнішим, чим гірший результат. Серед причин невдачі мо­жуть бути: непідготовленість слухачів до сприймання, інші сте­реотипи і погляди в аудиторії, дуже короткий час для того, щоб змінити напрямок думання слухачів, невміння подолати мовну інер­цію слухачів чи невпевненість промовця, невідчування аудиторії, наявність в аудиторії провокаційних думок та ін. Якою б не була причина з боку слухачів, провина завжди «падає» на промовця, тому що він не зміг цю причину передбачити і вчасно нейтралізу­вати, скоригувати свою мисленно-мовленнєву діяльність.

ДИСПОЗИЦІЯ

Слово диспозиція (від лат. dispositio — розташування) має в риториці два значення: 1) як етап підготовки промови, що відбу­вався за інвенцією (лат. inventio — винахід, вигадка); 2) як розділ риторичної науки, в якому висвітлюються головні питання мис­тецтва організації повідомлення, власне, структури майбутнього тексту, його композиції.

З усього продуманого і вимріяного в етапі інвенції мовець пови­нен на етапі диспозиції відібрати найсуттєвіше і подумати, як його доцільно розташувати, щоб одержати очікуваний результат, тоб­то перетворити ідею в план і відчути те, що він буде повідомляти, як процес. Звідси випливає, що треба зробити чітке членування повідомлюваного і забезпечити внутрішній зв'язок між частина­ми, щоб промова «не розсипалася», була цілісною і результатив­ною. В процесі тривалої риторичної практики виробилась універ­сальна композиційна схема промови, а пізніше і будь-якого висту­пу і цілісного тексту: вступ, основна частина і висновки.


Основна частина диспозиції

Основна частина диспозиції складається з двох частин (планів): викладу предмета (теми) розмови й аргументації його. Перша час­тина — виклад — справляє враження об'єктивного погляду на предмет (так є!), друга частина — аргументація — суб'єктивова­на ( так є, бо я таким бачу цей предмет тому-то й тому-то). В прак­тиці судової риторики тривалий час (та й нині) ці частини функціонують окремо, тому що особливо важливо відділити кор­пус фактів від аргументів та коментарів промовця. В живих про­мовах і писемних текстах інших сфер діяльності такого чіткого фізичного розмежування (ось виклад, а ось — аргументація) може й не бути, бо первісно лінійні відношення між цими частинами поступово ускладнювалися, взаємопроникали одне в одне і спо­чатку могли називатися аргументами, а потім тезою. Проте це не означає, що в композиції теми і її мовному вираженні не повинно бути чіткого розуміння опозиційності предмета розмови і його до­казовості.


Виклад

Виклад — це представлення, презентація (від лат. praesento — передаю, вручаю) попередньо відібраного факту (або фактів), що становить концепт предмета. Для викладу важливим (як і в інвенції) є критерій релевантності.