Ковалевський В

Вид материала

Документы

Содержание Ковалевський В.

Подобный материал:

• Ковалевський. Рпс. Зміст, 4669.5kb.
• Методичні вказівки до виконання магістерських робіт, 703.22kb.
• Т. М. Колесник Рецензент: проф каф менеджменту І маркетингу в мг є. М. Кайлюк Рекомендовано, 490.13kb.

Ковалевський В. Основні напрями досліджень інформаційних інтеракцій у політичній сфері // Наукові записки / Збірник. - К.: ІПіЕНД, 2003. - С.171-182. / Сер. "Політологія і етнологія". - Вип. 24/

У статті розглядаються основні етапи вивчення інформаційних інтеракцій у контексті досліджень суспільних і політичних систем. На основі запропонованого аналізу визначаються основні наукові течії, які є сьогодні актуальними і плідними з методологічної точки зору, серед яких, зокрема, символічний інтеракціонізм, біхевіоризм (у його сучасних проявах) та теорія соціальних систем.

Ковалевський В.,

м.н.с. Інституту політичних і етнонаціональних

досліджень НАН України


ОСНОВНІ НАПРЯМИ ДОСЛІДЖЕНЬ ІНФОРМАЦІЙНИХ ІНТЕРАКЦІЙ У ПОЛІТИЧНІЙ СФЕРІ


Політична система, з одного боку, і політична наука, з іншого, сьогодні знаходяться у фазі швидкоплинної еволюції, за якої розвиток, диференціація і ускладнення першої дедалі більше розходяться зі спробами другої осмислити цей процес. З позицій сьогодення можемо стверджувати, що інформаційний чинник також виступає тут детермінантом збільшення прірви між теорією та практикою сучасності й можливим її скороченням у майбутньому.

Ця теза підтверджується тим, що обсяги та швидкість передачі інформації (зокрема політичної) постійно зростають, а механізми сприйняття та осмислення цієї інформації, тобто когнітивні особливості буття людини та відповідні впливи на її політичні переконання та поведінку ще до кінця не відомі. Крім того, сучасне суспільство характеризується зростанням “ролі засобів масової інформації у поширенні, відборі, фільтрації та викривленні інформаційних потоків”¹, що також ускладнює соціально-політичну систему.

Дослідження інформаційних інтеракцій уже довели свою ефективність у багатьох науках, перш за все біології та кібернетиці, з недавнього часу розпочалися відповідні дослідження в соціології та економіці й тільки народжуються напрями дослідження інформаційних факторів у політиці², більшою мірою поки що зводячись до питань безпеки, масової інформації та комунікації (хоч і не тільки), які є невід’ємним, але не єдиним аспектом інформаційних взаємодій. Через це завданням цієї статті є виявлення визначальних концептуальних засад дослідження інформаційної взаємодії, тих методологічних поглядів, що можуть дати змогу конструювати адекватні когнітивні схеми пізнання політичної реальності.

З огляду на зазначене завдання поки що візьмемо за основу достатньо загальне визначення інформаційних інтеракцій як комунікативного процесу “взаємодії двох та більше суб’єктів, метою й основним змістом якої є зміна наявної інформації хоча б в одного з них”³, що відбувається завдяки обміну інформацією й носить як симетричний, так і асиметричний характер, але так чи інакше головною ознакою цього процесу є наявність форм зворотного зв’язку (у вигляді виборів, очікуваної поведінки, потреб, запитів та ін.).

Зазначимо, що ті принципи інформаційних інтеракцій, які детально були розроблені в кібернетиці та інформатиці, екстраполюючись на сферу політики, виступають породженням демократії, а з огляду на інструментальні (технологічні) характеристики – породженням тільки ХХ століття. Саме розвиток науки і техніки разом з сучасною демократією, що еволюціонує (поліархія), викликали відповідний інтерес до інформаційних інтеракцій. Звичайно, що увагу на інформаційний фактор у людській взаємодії звертали й раніше, але саме у ХХ ст. зростання обсягів інформації та прогрес у технологіях її обробки викликали появу окремої системоутворюючої (поряд з матерією та енергією) предметної області.

Аналізуючи концептуальні підґрунтя досліджень інформаційних інтеракцій, можна виокремити наступні наукові напрями, які віддзеркалюють поступове зростання уваги до взаємодії людей та суспільно-політичних інститутів, інформаційного наповнення цього процесу:

• розуміюча соціологія і феноменологія;
  
• символічний інтеракціонізм;
  
• теорії соціальної й політичної комунікації, структурний функціоналізм;
  
• постструктуралізм;
  
• теорія інформації та кібернетика;
  
• постіндустріалізм.
  

Необхідно відмітити, що запропонована класифікація носить достатньо умовний і далеко не вичерпний характер, оскільки представників усіх цих напрямів об’єднує звертання до певних символів, умов та характеру інтеракцій. Здебільшого цей поділ ґрунтується на висвітленні феномена інформаційних інтеракцій дослідниками різних предметних областей (контекстом досліджень яких була, зокрема, політика) і відбиває еволюцію поглядів на різні аспекти принципів взаємодії, за якої концепт інформаційних потоків та інтеракцій використовували спочатку як засіб, пізніше як позаструктурний елемент і, нарешті, інформація та інтеракція стали невід’ємним елементом структури (у тому числі політичної).

На початку минулого століття саме представники “соціології розуміння” привернули увагу до когнітивних особливостей функціонування суспільної інформації. Розробляючи категорії розуміючої соціології, М. Вебер виокремив феномени “згоди” й “порядку”, які, головним чином, структурують соціальне поле, нівелюючи навіть людську ідентичність. У цих категоріях комунікація отримала статус розуміння. Зазначений підхід дав змогу М. Веберу вивести загальну формулу інтеракцій через визначення категорії панування як “осмислену співвідносність дії одного (“наказ”) з дією іншого (“виконання”), і, відповідно, зворотне, – внаслідок чого в середньому можна розраховувати на здійснення тих очікувань, на які орієнтовані дії обох сторін”⁴.

Цю ж традицію розуміння інтеракції наслідує відомий соціолог Г.Зіммель, розглядаючи взаємодію як основний фактор конструювання суспільства, і, таким чином, роблячи головним предметом соціології дослідження чистих форм соціації⁵ (Vergelsellschaftung), тобто стійких структур взаємодії, загальних для всіх суспільств та епох.

Наступним кроком у цьому напрямі були дослідження представників феноменологічної соціології (пізніше – етнометодології) та філософії – А.Шюца, Е.Гуссерля, М. Гайдеггера, К. Ясперса та ін. З’являється поняття інтерсуб’єктивності (соціальної реальності), детермінантом якого є саме феномен взаємодії. За Гуссерлем суспільство конституюється в інтерсуб’єктивних значеннях, чим і відрізняється від природи. Таким чином суспільство предстає у Гуссерля в когнітивних (інформаційних) категоріях конструювання реальності, де інтерсуб’єктивність “для кожного мислимого ego ... мислима лише як та, що відображається в ньому”⁶.

Використовуючи методологію Гуссерля, М. Гайдеггер вивів взаємозв’язок мови з розумінням та зрозумілістю, переводячи інтерсуб’єктивність в поле колективної ідентичності, де під впливом інформаційних систем (ЗМІ та ін.) “кожен інший подібний до іншого”⁷, що структурує та диференціює характер процесу інтеракцій, який розуміється та оцінюється як “несправжнє буття”.

К. Ясперс, в свою чергу, вже звертається саме до технологічних особливостей сучасного суспільства. Критикуючи формальну демократію та її форми зворотного зв’язку (вибори та ін.), він виводить принцип політичної інтеракції, за яким політика повинна бути відділеною від світогляду, а головним принципом взаємодії держави та індивіда має стати політична свобода. Але для свідомого та осмисленого прийняття оптимального рішення необхідні відповідні процедури, в межах яких треба використовувати три шляхи: підвищення освітнього рівня населення; залучення до участі більшості в рішенні конкретних завдань (місцеве самоуправління), а також демократична організація самої виборчої кампанії⁸.

Наступний етап досліджень інтеракцій пов’язаний з таким теоретико-методологічним напрямом соціології, соціальної психології та культурології, як символічний інтеракціонізм, назву якому дав Г. Блумер⁹ і загальна сутність якого зводиться до тези, що людська взаємодія завжди опосередкована якимись символами (влади, грошей та ін.). З цього погляду політична сфера “приречена” на символізацію через свій масовий характер. Для такої комунікації, де використовуються значимі символи, “характерно як раз те, що індивід відгукується на власний стимул точно так, як відгукуються на нього інші люди”¹⁰. В цьому процесі звичайно велику вагу мають аспекти спадковості та освіти суб’єктів інтеракцій, які досліджував інший основоположник цього напряму, автор теорії “дзеркального Я” Чарльз Кулі. Він прийшов до висновку, що вселяння та вибір – суть одне й те саме, це просто “спосіб позначення нижчої та вищої ступенів системи”¹¹, де феномен вибору порівняно складніша система соціальних відносин. Дослідники цього напряму помітили також, що селекція та вибір інформації знаходяться у прямій залежності від проявів групової ідентичності, що поклало початок багатьом сучасним теоріям груп.

З розвитком цієї методології склалися три відносно автономні напрями – Чиказька та Айовська наукові школи та соціально-драматургічний підхід дослідження інтеракцій¹². Представники Чиказького напряму предметом свого дослідження обрали процедури взаємодії, зробивши акцент на ситуативних характеристиках інтеракцій. Дослідники Айовської школи зосередилися здебільшого на виявленні та аналізі стабільних, стійких символічних структур та практик. І, нарешті, соціально-драматургічний підхід в аналізі інтеракцій спирається на використання метафори театру, поклавши таким чином початок багатьом постструктуралістським дослідженням сучасності.

Безпосередню увагу феномен інтеракцій отримав у працях представників теорій соціальної (а згодом й політичної) комунікації. Підґрунтям появи таких концепцій стало визнання та обґрунтування декількох аспектів, що стосуються соціальних структур. По-перше, говорячи про процес інтеракції, слід відмітити таке важливе посилання – безперечно, так чи інакше, інструментом інформаційних інтеракцій виступає мова (як language, однією з форм якої є мова як speech). З цього починаються дослідження мовної комунікації, народжується поняття “мовних ігор”, які визначаються як “сукупність мови й діяльності”¹³, виступаючи основою організації дискурсу, у тому числі й політичного. Саме дискурс виявися тією ланкою, що зв’язала категорії взаємодії, мови, людину та інтерсуб’єктивність у єдине ціле, виступивши “не емпіричною метою цілераціональних дій з суб’єктивних інтересів, але умовою можливості реалізації інтерсуб’єктивно значимого мислення”¹⁴. Звертання до дискурсів дозволило відомому теоретику цього напряму Т. ван Дейку знов зробити метою дослідження соціальних наук когнітивні процеси, що лежать в основі комунікативної взаємодії. За Дейком дискурс – це вже і є інтеракція, яка характеризується “складною єдністю мовної форми, значення та дії” і “не обмежується межами конкретного мовного висловлювання, тобто межами тексту чи самого діалогу”¹⁵, звільняючись таким чином від чистих лінгвістично, семантично чи соціально зумовлених параметрів.

По-друге, індивід живе в системі численних соціальних зв’язків, з одного боку, у формуванні яких він бере участь, а з другого, які самі визначають його поведінку через структуру тісних зв’язків з оточуючим середовищем. Змістом цього процесу й виступає “соціокультурна комунікація, що пронизує всі рівні міжсуб’єктних взаємодій”¹⁶. Звідси стає зрозумілим інтерес до інтеракцій з боку постбіхевіористів та структурних функціоналістів. З’являються теорії обміну¹⁷, за якими потреби та цілі індивідів можуть бути задоволеними тільки через процеси соціальної взаємодії, а суспільство конституюється лише в ході перманентного обміну інформацією, смислами, цінностями та ін. Інтерперсональна взаємодія описується в категоріях користі, яка стає універсальним принципом соціального життя, оскільки в її основі лежить економічно релевантна конструкція обміну.

Концепт обміну містився також й у теоріях представників структурного функціоналізму, котрі логічно включили його у комунікативну сферу, яку розглядали як окрему підсистему суспільства, в залежності й в межах якої реалізуються соціальної дії. В масовій сфері (політиці), де задіяні певна множина акторів та існує певна загальна проблема, соціальна дія стає інтеракцією, яка, в свою чергу, “також стає диференційованою та інтегрованою та як така формує соціальну систему”¹⁸. В межах цього формулюється повний інформаційний цикл функціонування політичної системи з класичною для інтеракцій петлею зворотного зв’язку і відповідними структурами легітимації (когнітивні моделі) політичних дій¹⁹. Такий підхід дозволив інституалізувати та чітко відокремити комунікативну сферу політичної системи від інституціональної, нормативної та культурно-ідеологічної підсистем²⁰.

Усе це дало змогу зробити предметом дослідження феномен уже суто політичної комунікації (і в її рамках комунікації масової)²¹, початок якому поклала видатна “формула Лассуела”, де він запропонував аналізувати комунікативний акт в питаннях: “Хто повідомляє? Що повідомляє? За яким каналом? Кому? З яким результатом?”²². Достатньо проста схема за наявності петлі зворотного зв’язку (добавленої в модель Лассуела М. Дефльором) стає схемою реалізації інтеракцій. У спрощеному вигляді цей процес деталізував Ж.-М. Коттре, який ввів у безпосередню інтеракцію проміжні ланки у вигляді політичних і неполітичних організацій, у процес передачі інформації до об’єктів управління – у вигляді ЗМІ, у процес зворотного зв’язку – у вигляді безпосередніх форм демократії (вибори, референдум). Приділялася увага також ролі еліт, бюрократії та маси в процесі інтеракції, що було предметом дослідження К. Сайнне. Звертаючись до цих проміжних ланок, Ю. Хабермас у своїй теорії “комунікативної дії” акцентував увагу на масовій комунікації, засоби якої “створюють технічні посилювачі мовної комунікації”²³, розширюючи та посилюючи її можливості та формуючи щільну комунікативну інфраструктуру. В той же час з’явилася думка, що сучасний розвиток цих комунікаційних систем викликає у масовому суспільстві феномен одномірного мислення, яке “систематично підтримується політиками й постачальниками масової інформації”²⁴, що перетворює політику з діяльності щодо задоволення суспільних потреб у діяльність, яка ці потреби формує (іноді на власний розсуд), з чим виникає багато загроз для окремої людини і демократії.

Обмеження структуралізму намагалися обійти представники постструктуралізму (Фуко, Дерріда, Ліотар, Бодрійяр та ін.). В межах цього напряму М. Фуко знову звертається до когнітивних особливостей функціонування інформації, які визначаються різноманітними дискурсами. Виробництво дискурсу у будь-якому суспільстві “одночасно контролюється, піддається селекції, організується та перерозподіляється”²⁵ різноманітними процедурами з метою нейтралізувати його владу. Процес реалізації дискурсів, як і системи їхньої селекції, представлені різноманітними символами, що надає визначної ваги у суспільно значимих справах (зокрема політиці) символічному капіталу (інформації, її формам, проявам тощо) і “робота по виробництву та вселянню смислів здійснюється у полі культури та завдяки боротьбі всередині неї (особливо у надрах політичного субполя)”²⁶. Більше того, дослідження позаструктурних елементів приводить представників цього напряму до виявлення повної відірваності політично релевантних дискурсивних практик від реальності, що конституюється в категоріях “спектаклю”, який і є “суспільними відносинами між людьми, опосередкованими образами²⁷”. У своїй еволюції ці символічні образи в сьогоднішньому суспільстві є основою емансипації знаків, тобто функціонування симулякрів (симуляційних інтеракцій), у процесі чого “всі знаки обмінюються один на одного, але не обмінюються більше ні на що реальне”²⁸, де реальність замінюється віртуальністю, а технології суспільного контролю знаходяться поза межами досягнення.

Саме на технологічний аспект взаємодії звернули свою увагу представники теорії інформації, систем та кібернетики. Цей підхід дозволив визначити інформацію як зміну, як міру непередбачуваності та оригінальності, вимірювати кількість інформації з застосуванням строгого математичного апарату. В той час як один з основоположників цього напряму К. Шеннон²⁹ звернувся до характеристик систем кодування й декодування в інтеракції, побудови математичних моделей оптимізації двосторонніх каналів зв’язку, інший дослідник Н. Вінер зайнявся складними кібернетичними системами, ввівши в них процес зворотного зв’язку, який забезпечує закінченість інтеракції, а “корелятом організації”, впорядкованості такої системи виступає саме інформація³⁰. Категорії інформації та взаємодії стають детермінантами будь-якої складної системи, базовими характеристиками її структури. Саме в межах цього напряму були ґрунтовно розроблені основні принципи інформаційних інтеракцій: тезаурусу (словнику, узгоджених ментальних моделей, мовних дискурсів), фасцинації (привабливості) та майєвтики (продукування нової інформації)³¹. Цей науковий напрям спирався на досягнення сучасної науки і техніки і, перш за все, прогрес у розвитку комунікативних технологій і вніс величезний (можливо, навіть визначний) вклад у розробку когнітивних моделей інформаційних інтеракцій, але ще до сих пір він часто нехтується дослідниками гуманітарних наук через свій достатньо складний математичний апарат.

Філософське та соціологічне осмислення технологічний прогрес отримав в іншому науковому напрямі – теоріях постіндустріалізму, які народилися з лав теорій конвергенції, а також регіональних програм соціально-технічного розвитку. Аналізуючи сучасний стан розвитку індустріальних держав Е.Тоффлер говорить про функціональний принцип інтеракцій з іншими людьми, тобто “обмежену участь”, яка визначає те, що сучасна людина врешті-решт є модульною людиною³². Суспільство майбутнього, на противагу суспільству індустріальному, ґрунтується вже на “свободі” інтеракцій та “демократії участі”³³. В свою чергу, залучення до політики широких мас населення передбачає достатньо високий рівень розвитку громадянського тезаурусу (політичного інтелекту), що приводить американського соціолога Д.Белла до розробки теорії мерітократії (“влади гідних”), межа якої поступово розширюється. Саме Белл одним з перших вводить в інтеракцію таку опосередковуючи ланку, як комп’ютер (інформаційна система, суб’єкт та проміжна ланка інтеракції), що “є інструментом управління масовим суспільством, оскільки він є механізмом обробки соціальної інформації, величезний об’єм якої росте майже експоненціально внаслідок розширення соціальних зв’язків”³⁴. Розвиток та застосування цих інформаційно-комунікативних технологій покликаний впорядкувати соціально-політичні відносини та забезпечити встановлення соціального спокою у суспільстві³⁵. Ускладнення та висока щільність інтеракцій, зростаючий обмін всередині соціального цілого створюють умови для народження т.н. “програмованого суспільства”³⁶, яке характеризується високим ступенем мобілізації та постійно зростаючими можливостями соціального вибору, що є результатом збільшення інформації. Такий інститут демократії, як громадянське суспільство, перебуває у прямій залежності “від щільності та відкритості комунікації”³⁷. Сам процес символічної комунікації (інтеракції), що заснований на відносинах виробництва, досвіду та влади, формує “культуру та колективну ідентичність”³⁸, а оперативність та структурність інформації стає визначальним фактором структури “інформаційно-управлінського процесу”³⁹, що здатен забезпечувати оптимальне функціонування всіх сфер суспільства. Цей процес і є у постіндустріальному суспільстві основною формою реалізації влади, яка “посилюється в міру збільшення свободи обох сторін”⁴⁰ (суб’єктів та об’єктів влади), що забезпечується збільшенням інформації й наступним збільшенням альтернатив поведінки.

Виходячи із зазначеного, видно, що представники різних напрямів та наукових шкіл останнього часу стала приділяти значну увагу феноменові інформації та всіх процесів, що з нею пов’язані (когнітивні, комунікаційні та ін.). Інформаційне навантаження в сфері політики зростає, так само як і в сфері політичної науки, яка ще тільки починає приділяти належну увагу інформаційним процесам, що відбуваються в межах реалізації влади та формуванні демократичної політики. Значних труднощів на цьому шляху також додає факт відсутності єдиної, категоріально уніфікованої теорії інформаційних процесів (зокрема теорії інформаційних інтеракцій), певною мірою зберігається картезіанський поділ наукових підходів у розробках, присвячених дослідженню взаємодії, а також її політичним та інформаційним аспектам.

Як вже зазначалося, запропонована тематизація досліджень феномена інформаційних інтеракцій має достатньо умовний та далеко не вичерпний характер, але дає змогу проаналізувати стадії привертання уваги до ролі та місця інформації у суспільно-політичних процесах, каналів її передачі, а також співвіднесеність цих теорій з розвитком науки і технології. В сучасній гуманітарній (зокрема політичній) науці поки що закладаються тільки основи, концептуально-методологічний базис дослідження інформаційних взаємодій, намічається тенденція до тієї конвергенції природничих та гуманітарних наук, про яку говорили основоположники теорій інформаційного суспільства і яка може дати змогу більш ефективно використовувати ресурсний потенціал (інформаційний, енергетичний, людський та ін.) для оптимізації людського існування в сучасну епоху. Використання спільного наукового апарату дозволить виявити сутнісні характеристики процесу інформаційних інтеракцій, умови його протікання та шляхи оптимізації, а також розробити інструмент ефективного суспільного контролю за функціонуванням інформаційних потоків, що є одним з проявів становлення та розвитку Інформаційної Демократії.