Geum.ru

Конституцію Української Народної Республіки. Сам факт прийняття Конституції України засвідчив поглиблення розуміння суспільством цінності демократії, її ролі у захисті інтересів І прав людини. Центром увагиги Основного закон

Вид материалаЗакон
Подобный материал:

Матеріали до загальнообласного

Дня інформування населення

30 червня 2009 року


Конституційний процес в Україні


13 років тому відбулася друга за важливістю після проголошення незалежності подія – Верховна Рада ухвалила Конституцію України. Наша державність отримала законодавчий фундамент. «Конституційна ніч» увійшла в історію як приклад консенсусу між різновекторними силами – правими й лівими, законодавчою й виконавчою владою.

Конституція увінчала довгий і тернистий шлях українського народу щодо утвердження основ таі законів своєї держав­ності, який проходив через «Руську Правду» Ярослава Мудрого, Конституцію Пилипа Орлика, Конституцію Української Народної Республіки.

Сам факт прийняття Конституції України засвідчив поглиблення розуміння суспільством цінності демократії, її ролі у захисті інтересів і прав людини. Центром увагиги Основного Закону нашої держави стало життя людини, її здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека. Для забезпечення гуманістичної спрямованості діяльності дер­жави була утворена вся система передбаче­них Конституцією державних органів влади та місцевого самоврядування. З'явилася реальна можливість на конституційних засадах, за допомогою передбаче­них Конституцією принципів і норм, побу­дувати розвинуте громадянське суспільство. Було запроваджено європейський стан­дарт конституційних гарантій щодо прав і свобод людини, їх судовий захист на основі верховенства права включно з можливістю звертатися до Європейського суду з прав лю­дини. Україна розпочала рух до входження в європейський простір свободи та демократії.

Ця подія, безперечно, стала визначальною в історії українського народу та розвитку демократичної держави. З прийняттям Конституції України розпочався новий, надзвичайно важливий етап утвердження української державності.

Впродовж 1996 – 1999 років на основі нової Конституції відбулося формування органів державної влади: затвердження кандидатури Прем'єр-міністра Верховною Радою за поданням Президента, формування Конституційного Суду, вибори Верховної Ради та Президента. Незважаючи на те, що в цілому Конституція визначала форму державного правління в Україні як президентсько-парламентську, роль Президента стала більш значною. Зокрема, глава держави відігравав вирішальну роль під час визначення кандидатури Прем'єр-міністра, формування уряду, призначення голів місцевих державних адміністрацій. У свою чергу місцеві державні адміністрації перебрали на себе значну частину функцій і повноважень органів місцевого самоврядування.


Ідея реформування політичної системи України з’явилась майже відразу після ухвалення Конституції України 28 червня 1996 року. Незважаючи на те, що Конституція була визначена європейською спільнотою однією з найдосконаліших, у процесі практичної реалізації Основного Закону виникло багато проблем, які випливали, по-перше, з незавершеності формування правової бази політичної системи України, по-друге, з небажання української еліти виконувати саму Конституцію.

Однією із спроб влади переглянути основні положення Основного Закону стало проведення 16 квітня 2000 року всеукраїнського референдуму, відповідно до якого передбачалося запровадження двопалатного парламенту, зменшення кількості депутатів з 450 до 300, скасування депутатської недоторканності, надання Президенту додаткових можливостей щодо розпуску Верховної Ради. Й хоча усі питання були схвально підтримані виборцями, сам спосіб проведення референдуму (процедура дострокового голосування, маніпулятивний характер питань референдуму) поставив під сумнів його результати. Більше того, Конституційний Суд виніс рішення, згідно якого результати референдуму мають бути імплементовані з дотриманням відповідних парламентських процедур, і вищезгаданий законопроект не знайшов необхідної підтримки у Верховній Раді України.

Впродовж 2001 – 2004 років в Україні з’явилося дуже багато проектів конституційної оеформи. Проекти множилися, але сам процес внесення змін до Конституції затягувався у часі, оскільки ніхто з учасників політичного процесу не бажав поступатися владними повноваженнями.

У серпні 2002 року Президентом України Л.Кучмою було зініціювано загальнонаціональну політичну дискусію про необхідність конституційної реформи в країні. Її зміст полягав у обмеженні повноважень Президента та переході до парламентсько-президентської республіки. Після тривалих активних дискусій щодо політичної реформи відбулося всенародне обговорення проекту змін до Конституції, запропонованих Л. Кучмою. Та воно мало здебільшого формальний характер.

У вересні 2003 року – квітні 2004 року Конституція стає однією з головних тем політичного життя країни в контексті майбутньої президентської кампанії. Ініціаторам політичної реформи вдається віднайти компроміс у питанні змін до Конституції та завершенні розробки варіанту внесення змін до Конституції. З’являється два законопроекти, відмінність полягає лише в перехідних положеннях – щодо повноважень чинної Верховної Ради України та суддів Конституційного Суду. Після бурхливих дискусій у парламенті, із тексту законопроектів було вилучено положення щодо обрання Президента парламентом України. З лютого 2004 року відбуваєть­ся попереднє схвалення пар­ламентом проекту закону № 4105, проте вже 8 квітня Верховна Рада України відхилила цей зако­нопроект.

Ідея змін до Кон­ституції й після цього залишається актуаль­ною для вітчизняного політикуму. Лише в результаті кризи, що виникла в ході підбиття підсумків другого туру президентських виборів 8 грудня 2004 року та містила реальні загрози безпеці держави, Верховна Рада ухвалила Закон України «Про внесення змін до Конституції України». Згідно з внесеними до Конституції змінами, Україна перейшла до парламентсько-президентської форми правління.

Зміни до Конституції, що набрали чинності з 1 січня 2006 року, не можуть розцінюватися як повноцінна політична чи конституційна реформа. Перехід до пропорційного принципу фор­мування представницьких органів місцевих рад не повною мірою враховує інтереси міс­цевих громад і містить загрозу відцентрових тенденцій Більшість законів, що регулюють діяльність органів влади, не адаптовано до змінених конституційних норм.

Результатом внесення змін до Конституції став цілковитий дисбаланс повноважень і відповідальності державних органів. Наслідками цього стали розмивання принципів верховенства права та демократичних засад держави, нездатність правосуддя їх захистити.

Про загрозу такого розвитку подій попереджали як українські, так і європейські експерти – відповідні висновки авторитетної Венеціанської комісії були оприлюднені ще навесні 2005 року. Тому питання вдосконалення Конституції України, безперечно, сьогодні є актуальним.


Стратегічне завдання наступного етапу системної трансформації суспільства можна сформулювати так: Україна повинна не декларативно, а за глибинним змістом державного буття стати сучасною європейською державою, яка б, синтезувавши кращі національні традиції, йшла в ногу з європейськими та світовими процесами, адекватно й ефективно відповідала на виклики глобалізації.

Основними складовими цього надзвичайно важливого для українського суспільства за­вдання є наближення до світових, передусім європейських, стандартів життя, поглиблен­ня демократичних перетворень, удоскона­лення інститутів громадянського суспільства, запровадження ефективних механізмів збе­реження і зміцнення фізичного та духовного здоров'я нації, примноження її інтелектуаль­ного потенціалу, створення умов для реальної та орієнтованої на національні інтереси консолідації українського суспільства, реаліза­ція завдань інтеграції України в європейські структури та гарантування безпеки і захисту держави і громадян.

Сьогодні перед Україною постала необ­хідність реалізувати прийняті в усьому світі принципи розподілу влади, побудувати ефективну з точки зору управління соціально-економічними процесами державу, забез­печити можливість розвитку кожного з її регіонів. Шляхом децентралізації функцій управління та визначення конкретних обся­гів повноважень і відповідальності кожного рівня влади потрібно створити ефективні механізми державного керівництва та прозорі й функціональні адміністративні структури.

Проте, неприпустимим є штучне форсу­вання та фрагментарність процесу реформування політичної системи. Це стратегічно важливе для українського суспільства за­вдання має вирішуватися на засадах науко­вого підходу та забезпечення легітимності й законності. Реформа має здійснюватися від­повідно до чинної Конституції та законів України, на основі встановлених процедур і ме­ханізмів внесення змін до Основного Закону країни та інших нормативно-правових актів. Цьому сприятиме як наукове осмислення законодавчих ініціатив, так і їх всенародне об­говорення, а а також консультації з лідерами основних політичних сил.


На тлі нинішніх політичних реалій в Україні загострюється дискусія навколо внесення змін до Основного Закону як одного з можливих способів виходу із складної фінансової та економічної ситуації. Більшість політичних партій та їхніх лідерів намагаються винести на суд громадськості власні проекти змін до Конституції. Зокрема, пропонуються проекти Конституції, що передбачають: перехід до парламентської республіки та обрання Президента України у Верховній Раді; посилення в країні ролі Президента; скасування посади Президента.

Така кардинальна зміна форми державного правління не може відбутися без волевиявлення всього народу, який є носієм суверенітету та єдиним джерелом влади в Україні. У статті 5 Конституції України закріплено право народу визначати і змінювати конституційний лад в Україні, яке не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.

Без сумніву, парламентаризм є одним із магістральних напрямів розвитку європейської демократії. Однак конкретна форма втілення парламентаризму в конституції кожної держави визначається залежно від національних традицій, здатності політичних сил до конструктивної роботи і виконання своїх зобов’язань перед виборцями. До того ж, кілька років тому ініціатори так званої конституційної реформи 2004 року говорили про переваги парламентсько-президентської форми правління.

Пропозиції щодо зміни організації влади в Україні шляхом голосування у парламенті за конституційні зміни щодо переходу до суто парламентської форми правління – це чергова спроба переформатувати Конституцію під когось.

Позбавлення народу права обирати на прямих виборах Президента України явно не відповідатиме, принаймні, положенню статті 71 Конституції України, за яким вибори до «органів державної влади» є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

Також в умовах цього партійного багатоголосся важко собі уявити швидкий якісний розвиток України за відсутності сильної консолідуючої посади Президента. Тому наполягати в умовах сучасної України на переході до суто парламентської республіки є вкрай неконструктивною й безвідповідальною політичною позицією.


31 березня 2009 року Президент України Віктор Ющенко вніс на розгляд Верховної Ради проект оновленої Конституції України. Головна його мета – усунути проблеми, що виникли, особливо після контрреформи, запровадженої Законом України від 8 грудня 2004 року № 2222-IV, у діяльності державного механізму, створити необхідні умови для його збалансованості та ефективного функціонування змішаної форми державного правління на основі більш чіткого розподілу функцій і повноважень державних органів, удосконалення системи противаг і стримувань у трикутнику «Президент – Парламент – Уряд», а також суттєво демократизувати модель здійснення влади на місцях.

Найважливішим в оновленій Конституції є забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Окремо підтверджується принцип рівності громадян перед законом і судом. Також буде посилено конституційний захист прав дітей, сформульовано нову статтю щодо прав осіб з обмеженими фізичними можливостями.

Запровадження в Україні двопалатного парламенту із одночасним зменшенням чисельності депутатів, дозволить поєднати політичне та територіальне представництво. Це крок до європейських традицій, оскільки більшість країн Європи є унітарними і мають двопалатні парламенти.

Основою і стрижнем демократичної організації влади має стати піднесення ролі місцевого самоврядування та делегування йому реальних повноважень. Це дозволить місцевій громаді взяти всю відповідальність за стан справ у регіоні. Значно буде підсилене безпосереднє народовладдя, зокрема через вияви народної законодавчої ініціативи. Тут за приклад взято системи народовладдя, що зараз широко застосовуються в багатьох країнах Євросоюзу, зокрема, в Австрії, Італії, Іспанії, Литві, Латвії, Польщі, Португалії, Угорщині та інших.

За новим конституційним порядком Президент України, який обирається безпосередньо народом, збереже свій статус гаранта державного суверенітету, безпеки та територіальної цілісності держави, додержання Конституції, прав і свобод людини й громадянина.

Слід відмітити, що Європейська Комісія «Демократію через право» (Венеціанська Комісія), яка є консультативнин органом Ради Європи з питань конституційного права, дала позитивну оцінку відповідному законопроекту Президента України Віктора Ющенка. Як підкреслив Міністр юстиції України Микола Оніщук на брифінгу 15 червня ц.р., комісія відзначила, що конституційний процес в Україні «рухається в правильному напрямку» і визнала проект Конституції, внесений Віктором Ющенком, таким, що відповідає європейським стандартам. Більше того, в ході обговорення було відмічено, що це кращий з тих проектів Конституції, які надходили на розгляд Венеціанської комісії від України.