Історія Конституції України. Поняття І призначення Конституції. Характеристика Конституції України як Основного закон

Вид материала

Закон

Содержание Навчальні питання Реформа 2004 року Реформа 2010 року Реформа 2011 року

Подобный материал:

• Закон україни про внесення змін до Конституції України, 706.36kb.
• Методичні рекомендації та матеріали для проведення у 2011 р виховних заходів, пов’язаних, 276.8kb.
• Закону України «Про внесення змін до Конституції України», 707.88kb.
• Закону України "Про внесення змін до Конституції України", 757.92kb.
• Закону України «Про внесення змін до Конституції України», 720.75kb.
• План. Вступ. 3 Існує два різновиди конституцій: 3 Поняття Конституції України та сучасна, 676.3kb.
• Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції І закон, 83.78kb.
• Радянська влада, що установлювалася на українських землях, хотіла юридично підтвердити, 138.15kb.
• Конституції України Президент України Віктор Ющенко вніс на розгляд Верховної Ради, 1109.68kb.
• Україна Чемеровецька районна державна адміністрація хмельницької області, 69.68kb.

Конституція України – Основний Закон держави. Конституційні засади державного устрою України


МЕТА:

1. Роз’яснити слухачам конституційні засади державного устрою України.

2. Розкрити перед слухачами історичне значення прийняття Конституції України.

3. Сформувати у слухачів відчуття гордості за належність до української держави, службу у внутрішніх військах, громадянську відповідальність за захист Батьківщини;


ЧАС: 2 години (розповідь), 2 години (активні форми навчання).


НАВЧАЛЬНІ ПИТАННЯ:

1. Історія Конституції України.

2. Поняття і призначення Конституції. Характеристика Конституції України як Основного Закону держави.

3. Основні конституційні права і обов’язки людини і громадянина.

4. Конституція України про оборону держави та захист правопорядку.

5. Конституційні реформи 2004 – 2011 років.


ЛІТЕРАТУРА:

1. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. − К., 1996.

2. Закон України від 8 грудня 2004 року № 2222-IV «Про внесення змін до Конституції України».
   
3. «Конституція України – основний закон суспільства, держави, людини» − К.: УАДУ, 1998.
   
4. Коментар до Конституції України. − К., 1996.
   
5. О. Субтельний. Історія України. − 1991.
   

ВСТУП


28 червня 1996 року 315 голосами народних депутатів України Верховна Рада прийняла Конституцію незалежної України. Указом Президента України визначено, що 28 червня – день прийняття Верховною Радою Основного Закону України є державне свято – День Конституції України.

Конституція – це Основний Закон держави, у якому закріплюються засади суспільного і державного ладу, правовий статус людини і громадянина, основні принципи організації та діяльності державного апарату місцевого самоврядування, здійснення оборони країни, гарантування її безпеки.

Конституція є юридичною і політичною базою всієї системи діючого законодавства. Жоден закон, інші правові акти, які приймаються у державі, не можуть суперечити Конституції. Конституція (лат.) – установчий закон, основний закон, що установлює основні засади державного устрою даної країни.


І

Історія нашої Конституції сягає в глиб часів. Біля її джерел стоять такі відомі світові пам'ятки правової культу­ри, як «Руська правда», «Литовські статути».

Безпосереднім початком історії українських консти­туцій вважають 5 квітня 1710 р., коли в м. Бендерах (теперішня територія Республіки Молдова) було затверджено документ під назвою «Правовий уклад та кон­ституція відносно прав і вільностей Війська Запорізького», укладені Пилипом Орли­ком.

У проекті Конституції була спроба створити в Україні окремі початки парламентського устрою. Зокрема, передбачалося, що тричі на рік (на Різдво, Великдень і Покрову) скликатимуться так званні «генеральні ради», які у гетьманській резиденції будуть вирішувати найважливіші питання, у тому числі й ті, котрі свідчать, що скоєно щось шкідливе для народного блага.

Встановлювалося, що без рішення генеральної ради гетьман міг вирішувати тільки поточні справи, і то за радою генеральної старшини. Йому заборонялося вести будь-які таємні зносини і кореспонденції, були обмежені й доходи гетьмана коштами «на булаву і особу його гетьманську». Ряд положень цього проекту конституції були спрямовані на те, щоб захистити козаків і підданих від надмірних утисків і здирства.

Минав час, і тільки майже через 180 років після знищення царськими військами Запорізької Січі, у лютому 1917 року з поваленням царизму Україна одержала змогу знову поставити питання про свою незалежність, прийняття своєї конституції. Варто зазначити, що крім проекту конституції Пилипа Орлика були ще конституційні проекти Михайла Драгоманова, Михайла Грушевського та інших.

Серед державних актів, які певною мірою мали в Україні конституційне значення, хоча і не були конституціями, слід назвати чотири універсали Центральної Ради, ІІ Декларацію від 9 липня 1917 року, Декларацію Директорії, Декларацію прав трудящого і експлуатованого народу, яка була повним повторенням однойменної декларації, яку у липні 1918 року прийняв третій з’їзд Рад Росії. Що стосується конституції, то в Україні після 1917 року було прийнято п’ять конституцій: Конституція Української Народної Республіки (Статут про державний устрій, права і вільності УНР) у 1918 році, Конституція Української Соціалістичної Радянської Республіки 1919 р., Конституція УРСР у 1925 р., 1938 р. і 1978 р.

Беручи до уваги все сказане і ніскільки не принижуючи перелічені вище документи того періоду становлення України, слід сказати, що власне конституційними актами були лише два з них, які саме й іменувалися конституціями. Першою з цих конституцій була ухвалена Центральною Радою 29 квітня 1918 р. Конституція Української Народної Республіки, яка мала підзаголовок – «Статут про державний устрій, права і вільності УНР». Другою була Конституція Української Радянської Соціалістичної Республіки 1919 р., прийнята після перемоги більшовиків і встановлення на Україні влади Рад. Ця остання Конституція в основному повторювала принципові положення Конституції РРФСР, прийнятої у липні 1918 р., хоча разом з тим мала і свої особливості.

Говорячи про Конституцію УНР 1918 р., треба мати на увазі той трагізм, який пов'язаний з цією Конституцією. Справа в тому, що зазначена Конституція була прийнята Центральною Радою на ранковому засіданні 29 квітня 1918 р., а вже у середині дня німці, запрошені Центральною Радою на Україну на основі Брестської угоди, вкупі з відверто ворожо, реакційно настроєною частиною найзаможніших верств українського суспільства здійснили контрреволюційний переворот – установили гетьманщину на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським, який свого часу служив військовим ад'ютантом царя Миколи II.

Безумовно, той факт, що Конституція УНР 1918 р. практично не діяла як Основний Закон Української держави, принижує її значення в практиці державного будівництва. У той же час ця Конституція є яскравим свідоцтвом демократичної спрямованості діяльності Центральної Ради, її гуманістичних цілей, свідоцтвом високого рівня конституційного мислення її авторів.

У Конституції УНР 1918 р. проголошувалися суверенність, самостійність і незалежність України, стверджувався суверенітет народу України. Зазначалося, що своє суверенне право народ здійснює через Всенародні Збори України, закріплювався принцип неподільності території Республіки, принцип єдності державної влади поєднувався з принципом широкого місцевого самоврядування. Націям України надавалося право впорядкування своїх культурних прав у національних межах.

У II главі – «Права громадян України», встановлювалася рівність громадян УНР в їхніх громадянських і політичних правах, наголошувалося, що уродження, віра, національність, освіта, майно, оподаткування не дають ніяких привілеїв, закріплювався принцип рівності в правах та обов'язках чоловіків і жінок. Спеціально слід звернути увагу на підвищення ролі суду в розв'язуванні конфліктних ситуацій. Так, зазначалося, що громадянин УНР і ніхто інший не може бути затриманим без судового наказу інакше, як «на гарячим вчинку», скасовувалися такі види покарань, як смертна кара, пов'язані з приниженням людської гідності. Установлювалися недоторканність житла, листова тайна, ніхто не міг бути обмежений у правах слова, друку, сумління, організації страйку, при умові, що він не переступає при цьому норм карного права. Конституція закріплювала повну свободу у переміні місця перебування, активне і пасивне виборче право.

Регулюючи порядок організації і діяльності органів влади УНР, Конституція встановлювала, що верховним органом влади є Всенародні Збори, які безпосередньо здійснюють вищу законодавчу владу, а також формують органи виконавчої і судової влади. Вища виконавча влада належала Раді Народних Міністрів, вища судова — Генеральному Суду УНР. На місцях владу повинні були здійснювати виборні Ради і Управи громад, волостей і земель.

Окремо слід сказати про главу VII Конституції – «Національні Союзи». Як відзначалося вище, ще у Третьому Універсалі Центральна Рада, дбаючи про демократичні умови розвитку всіх народів, які живуть на землі України, закріплювала їх право на національно-персональну автономію. У Конституції про це йшлось уже досить докладно. У ст. 69 говорилось:

«Кожна з населяючих Україну націй має право в межах УНР на національно-персональну автономію, цебто право на самостійний устрій свого національного життя, що здійснюється через органи Національного Союзу, влада якого шириться на всіх його членів, незалежно від місця поселення в УНР. Це є невід’ємне право націй, і ні одна з них не може бути позбавлена цього права або обмежена в ньому». Виходячи з цього принципу, Конституція надавала великоруській, єврейській і польській націям право створити у рамках національно-персональної автономії відповідні національні союзи, котрі охоплювали б громадян даної нації, які живуть в УНР. Національні союзи складають іменні списки своїх членів (національний кадастр), який публікується для загального відома. «Кожен громадянин, — зазначалося у Конституції, − мав право вимагати як свого включення в даний національний кадастр, так і виключення з нього, з огляду на заяву про неналежність його до даної нації». Що стосується інших перелічених у тексті Конституції націй (білоруська, чеська, молдовська, німецька, татарська, грецька та болгарська), то вони могли скористатися правом на національно-персональну автономію при умові, що до Генерального Суду УНР поступлять відповідні заяви, підписані не менш як 10 тис. громадян кожної з перелічених націй, якщо вони не обмежені судом у політичних правах. Зазначені заяви від інших націй, які не були перелічені у Конституції, повинні були подаватися на розгляд Всенародних Зборів УНР.

Конституція спеціально обумовлювала випадки, коли можуть бути обмежені громадянські свободи (війна, внутрішні заворушення) і встановлювала для цих випадків відповідний режим.

Отже, Конституція УНР 1918 р., яка була фактично першою Конституцією України нової епохи, епохи революції, у юридичному документі найвищої сили закріпила і розвинула ідею української демократичної державності, сприяла її поширенню у громадянстві, вихованню його в почуттях обов'язку перед нею, бо вона, ця ідея, є найвищим стимулом громадського життя, вона повинна об'єднати весь народ, перемагаючи партійні різниці й розбіжності там, де зачіпаються основні інтереси держави.

Після перемоги Великої Жовтневої революції в СРСР, як і в Україні, конституційні процеси розвивались інтенсивно. Досить сказати, що за період соціалістичного будівництва в СРСР і в Україні, яка входила до його складу як союзна республіка, діяли, змінюючи одна одну, чотири конституції. Остання, відома як Конституція «розвинутого соціалізму», була прийнята Верховною Радою України 20 квітня 1978 р.

На жаль, прогресивний потенціал цієї Конституції не був реалізований, а сама вона більшою мірою асоціювалась у свідомості людей з періодом застою. Коефіцієнт корисної дії Конституції України 1978 р. виявився невисоким насамперед тому, що на практиці її «підміняла» адміністративно-командна система управління на чолі з партапаратом.

З розпадом СРСР і виникненням СНД перед незалежними державами співдружності, в тому числі й Україною, виникла нагальна потреба розробки і прийняття власних конституцій. Україна одна з останніх у СНД прийняла нову Конституцію.


ІІ

Розгляд питання доцільно розпочати з визначення історичних, морально-етичних і правових засад прийняття нової Конституції України, які викладені у преамбулі (вступній частині).

До першої групи цих основ належать:

1. Багатовікова історія українського державотво­рення.

2. Право Ук­раїнського народу на самовизначення.

3. Міжнародно-правові норми забезпечення прав і свобод людини.

4. Необхідність встановлення громадянської злагоди на землі України.

5. Ідеали демократичної, соціальної, правової держави.

6. Відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями.

Тезис, згідно з яким правова держава − це насамперед конституційна держава, навряд чи потребує особливих аргументів. Світовий досвід дозволяє стверджувати, що в правовій державі дотримуються принаймні трьох умов. По-перше, у ній не тільки прийнята і діє конституція, але й у наявності її верховенство у правовій системі. По-друге, конституція активно використовується в реальних суспільних відносинах, має пряму дію. І, по-третє, характерний високий громадський авторитет конституції: у суспільстві затвердилась адекватна конституційна свідомість.

Правовим підґрунтям Конституції є Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, схвалений 1 грудня 1991 року всенарод­ним голосуванням.

Доцільно визначити структуру Конституції України і надати загальну характеристику її основним складовим частинам.

Конституція України складається з 15 розділів.

У розділі І встановлюються загальні засади конституційного ладу України і визначаються суверенітет, основні конституційні принципи державного будівництва, конституційний статус особи в Україні, основи державного устрою, форми правління, державної політики, державна мова і державні символи України.

Розділ ІІ містить конституційні права, свободи та основні обов’язки людини і громадянина в Україні, конституційні гарантії їх реалізації.

Порядок реалізації головного права громадян України – обирати та бути обраним – встановлюється у розділі III.

Розділ IV присвячений опису компетенції Верховної Ради України – єдиного органу законодавчої влади в країні.

Повноваження Президента України, Кабінет Міністрів України та інших органів виконавчої влади встановлюються відповідно у розділах V і VI.

Розділ VII, VIII, а також XII встановлює компетенцію прокуратури, базові принципи правосуддя і юрисдикцію Конституційного Суду України.

Територіальний устрій України і основи місцевого самоврядування уточнюються в розділі IX і XI. Повноваження Автономної Республіки Крим встановлюються в розділі Х. В розділі XIII встановлюється порядок внесення змін до Конституції України, а механізм набуття чинності Конституції України та її окремих норм описується у розділах ХIV і XV.

Основну увагу військовослужбовців слід зосередити на розгляді змісту першого і другого розділів Конституції.

Викладання питання слід розпочати з тлумачення самого конституційного ладу країни як системи суспільних відносин, які регулює, закріплює і охороняє Конституція. Ос­новними складовими частинами конституційного ладу є державний і суспільний лад. Конституція регулює і закріплює, як правило, не всі аспекти державного і суспільного ладу, а ли­ше їх основи. Пріоритетною складовою конституційного ладу є основи державного ладу.

Вивчення загальних засад конституційного ладу в Україні логічно пов’язане зі змістом норми, яка встановлює те, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою (Ст. 1 КУ).

Далі слухачам необхідно пояснити зміст терміну «суверенітет», який у правовій науці має декілька значень. Так, державний суверенітет розуміється як верховенство державної влади і її незалежність у зовнішній сфері. Національний суверенітет – це повновладдя політичної нації, її політична свобода. Народний суверенітет – повновладдя народу, його можливість формувати державну владу і впливати на неї.

Слід підкреслити, що суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною (Ст. 2 КУ). Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні визнається народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Ук­раїні належить виключно народові і не може бути узурпо­ване державою, її органами або посадовими особами. Ніхто в Україні не може узурпувати державну владу (Ст. 5 КУ).

Якщо суверенність держави опосередковує насамперед взаємовідносини держави з іншими держава­ми та складовими частинами політичної системи всередині держави, то її демократизм опосередковує головним чином взаємовідносини держави і народу, держави і соціальних груп, держави і особи.

Загальним і безпосереднім проявом демократизму нашої держави є її форма щодо характеру правління, тобто характе­ру здійснення влади. Відповідно до Конституції Україна є республікою, точніше відповідно до внесених змін парламентсько-президентською респуб­лікою.

Наступним основоположним принципом держави і держав­ного ладу є принцип соціального характеру держави. Цей принцип полягає перш за все в обов’язку держави щодо захисту інтересів кожної особи, всіх класів та інших соціальних груп і сус­пільства в цілому, у соціальній спрямованості діяльності де­ржави, її економіки, внутрішньої і зовнішньої політики. За Конституцією Україна не лише проголошується соціальною державою, але й визначається її ставлення до життя і здоров'я, честі і гідності, недоторканності і безпеки лю­дини як найвищої соціальної цінності (ст. 3 КУ).

Правовий характер нашої держави виявляється у передба­чених Конституцією верховенстві права (ст. 8 КУ), тобто його пріоритеті щодо держави та інших інститутів держави і сус­пільства, у здійсненні державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову (ст. 6 КУ), у взаємній відпові­дальності держави та особи (ст. 3 КУ), неприпустимості порушен­ня її прав і свобод (ст. 19 КУ) тощо.

Відповідно до ст. 2 Конституції Україна є унітарною, тобто єдиною, соборною державою.

Поряд із загальною характеристикою держави в Конституції одержали закріп­лення найважливіші атрибути механізму держави і державного ладу в цілому та функції держави. В Основному Законі ви­значаються і закріплюються державна мова, якою є українсь­ка мова (ст. 10 КУ), громадянство України, яке є єдиним (ст. 4 КУ), цілісність і недоторканність території Ук­раїни в межах існуючих кордонів (ст. 2 КУ), державні символи і столиця України (ст. 20 КУ), а також місце і роль права (верхо­венство права) в державі і суспільстві та місце і роль Консти­туції в системі права і характер її норм, правова природа міжнародних договорів у національному законодавстві України (ст. 9 КУ).

Конституція України, зазначається у ст. 8, має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції і повинні відповідати їй. Норми Конституції визнаються нормами прямої дії. Це означає, що у випадку, коли у чинному законодавстві відсутня правова норма, яка регулює відповідні правовідносини, то можна посилатися безпосередньо на відповідну статтю Конституції.


ІІІ

При викладанні питання слід підкреслити, що гуманістична спрямованість суспільного ладу завжди виз­начається правовим становищем особи в суспільстві і державі.

Правовий статус особи — це відносини між особою і дер­жавою та суспільством, передбачені і гарантовані конститу­цією і законами країни. Важливу роль у з'ясуванні природи кон­ституційного статусу особи відіграють загальні принципи цього статусу. До таких принципів відносять свободу і рівність.

Для українського конституціоналізму тлумачення свободи полягає в тому, що межею свободи будь-якої людини є свобода інших людей. Крім цього, держава встановлює вимоги забезпечення прав і свобод особи за умовою виконання нею своїх обов’язків. Ці ідеї знайшли своє відображення у відповідних конституційних нормах. Зокрема, у ст. 23 вказується, що «кожна людина має право на вільний розвиток своєї особи­стості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості».

Правовий зміст принципу рівності виявляється, перш за все, у визнанні рівності всіх перед законом, що забезпечується через надання усім громадянам однакових прав і обов'язків. Цей принцип прямо забороняє закріплення у національному законодавстві дискримінації з будь-яких причин або ознак.

Принцип рівності відображений у ст. 24 Конституції України: «Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом».

Розгляд особливостей системи прав і свобод доцільно розпочати з визначення основних підходів щодо класифікації прав і свобод людини і громадянина.

Звичайно розрізняють природні права людини, тобто пов'язані з самим її існуванням та розвитком, і набу­ті, які в основному характеризують соціально-політичний статус людини і громадянина (інститут громадянства, право на участь у вирішенні державних справ тощо).

Існують відмінності у змістах понять «право» і «свобода». Так право − це суб'єктивне право осо­би, передбачені й закріплені в юридичних нормах межі можливої поведінки особи щодо інших суб'єктів права (право на життя, право на працю, право приватної власності тощо). Свобода − це також суб'єктивне право особи, яке являє собою передбачені і закріплені у правових нормах, як правило, спо­соби (форми) її можливої поведінки (свобода об'єднання у політичні партії та громадські організації, свобода думки і слова тощо).

Система прав і свобод людини і громадянина, що гаран­тується Конституцією України, розроблена з урахуванням відповідних міжнародно-правових актів: Загальної декларації прав людини (1948 р.), Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1966 р.), Міжнародного пакту про еко­номічні, соціальні та культурні права (1966 р.), Європейської Конвенції про права і основні свободи людини (1950 р.), Па­ризької хартії для нової Європи (1990 р.) та ряду інших.

Основними видами прав і свобод людини і громадянина, пе­редбаченими новою Конституцією, є наступні: громадянські (особисті, фізичні), політичні, економічні, соціальні і культурні (духовні, гуманітарні). Всі названі види прав і свобод є правами і свободами особи в політичній, економічній, соціальній, куль­турній (духовній) сферах і в суспільстві та державі в цілому. За Конституцією України до громадянських прав і свобод відносяться такі:

право на життя (ст. 27);

право на по­вагу гідності (ст. 28);

право на свободу та особисту недотор­канність (ст. 29), недоторканність житла (ст. 30);

таємниця листу­вання, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспон­денції (ст. 31);

невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32) тощо.

Слід підкреслити, що одним із пріоритетних видів прав і свобод особи в Ук­раїні, які передбачені новою Конституцією, є політичні права і свободи. Вони властиві, як правило, лише громадянам Ук­раїни або переважно громадянам. До цих прав і свобод відносяться, зокрема, наступні:

сво­бода пересування, вільний вибір місця проживання для тих, хто на законних підставах перебуває на території України, право вільно залишати територію України, за винятком обме­жень, які встановлюються законом (ст. 33);

право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати та бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування (ст. 38);

право направляти індивідуальні чи колективні пись­мові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і служ­бових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк (ст. 40);

право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, вста­новлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей (ст. 36);

право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконав­чої влади чи органи місцевого самоврядування (ст. 39) тощо.

Центральним видом прав і свобод людини і громадянина, які проголошує і гарантує нова Конституція України, є еко­номічні права особи, тобто її суб'єктивні права у сфері еко­номічних (майнових) відносин. До цих прав відносяться на­самперед:

право власності особи, тобто право приватної влас­ності;

право на підприємницьку діяльність;

право громадян на користування об'єктами права публічної (суспільної) власності: загальнонародної, загальнодержавної та комунальної.

Одним із найбільш численних видів прав, проголошених і закріплених новою Конституцією, є соціальні права.

Новим Основним Законом, зокрема, передбачені такі соціальні права, як:

право на працю (ст. 43);

право на страйк (ст. 44);

право на відпочинок (ст. 45);

право на соціальний за­хист (ст. 46);

право на житло (ст. 47);

право на достатній жит­тєвий рівень (ст. 48);

право на охорону здоров'я, медичну до­помогу і медичне страхування (ст. 49) тощо.

Останнім видом конституційних прав і свобод людини і громадянина в системі прав і свобод, передбачених новим Ос­новним Законом України, є культурні (духовні) права і свобо­ди.

За своїм змістом культурні (духовні) права і свободи лю­дини і громадянина − це суб'єктивні права особи в культур­ній (духовній, ідеологічній) сфері. Вони являють собою межі можливого, дозволеного для особи, її поведінки чи діяльності у цій сфері. За Конституцією України безпосередньо до культурних (духовних) прав і свобод відносяться насамперед такі права і свободи, як:

право на освіту (ст. 53);

свобода літе­ратурної, художньої, наукової і технічної творчості (ст. 54);

право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 54);

право на свободу думки і слова, на вільне вира­ження своїх поглядів і переконань (ст. 34);

право на інфор­мацію, тобто право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спо­сіб − на свій вибір (ст. 34);

право на свободу світогляду і ві­росповідання (ст. 35) тощо.

Слід зазначити, що безпосередньо ці права і свободи закріплені в Конституції серед громадянських чи політичних прав і свобод, хоча за своїм змістом вони є переважно куль­турними (духовними) правами і свободами.

Доцільно підкреслити, що права і свободи особи в Україні мають певні юридичні гарантії, які встановлюються Конституцією через закріплення цілого комплексу спеціальних принципів правового статусу особи.

Зокрема, Конституцією передбачаються такі принципи правового статусу особи:

принцип вільності і рівності людей у своїй гідності та правах, який означає, що усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах (ст. 21);

принцип невідчужуваності і непорушності прав і свобод людини, який означає, що права і свободи людини є невідчу­жуваними і непорушними (ст. 21);

принцип невичерпності прав і свобод людини і грома­дянина, закріплених Конституцією, який означає, що права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними (ст. 22);

принцип гарантованості і довічності прав і свобод, який означає, що конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані (ст. 22);

принцип права на вільний розвиток особистості, який означає, що кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших осіб, та має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особис­тості (ст. 23);

принцип рівності конституційних прав і свобод грома­дян та їх рівності перед законом, який означає, що не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживан­ня, за мовними або іншими ознаками (ст. 24);

принцип права громадянства і його зміни, який озна­чає, що громадянин України не може бути позбавлений гро­мадянства і права змінити громадянство (ст. 25);

принцип національного режиму для іноземців і осіб без громадянства, який означає, що іноземці та особи без грома­дянства, що перебувають в Україні на законних підставах, ко­ристуються тими самими правами і свободами, а також несуть ті самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними догово­рами України (ст. 26).


IV

В Конституції України знайшли своє вирішення найбільш важливі, принципові, загальні питання, пов'язані з обороною країни, забезпеченням безпеки України. Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу.

Оборона України, захист її суверенітету, тери­торіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України.

Забезпечення державної безпеки і захист держав­ного кордону України покладаються на відповідні вій­ськові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом.

Збройні Сили України та інші військові формування ніким не можуть бути використані для обмеження прав і свобод громадян або з метою повалення консти­туційного ладу, усунення органів влади чи перешкоджання їх діяльності.

Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

На території України забороняється створення і функціонування будь-яких збройних формувань, не передбачених законом.

На території України не допускається розташування іноземних військових баз.

Конституція України визначає основні підходи, політико-правові підвалини будівництва усієї воєнної та правозахисної організації держави.

Завдання збройного захисту України вирішують, перш за все, Збройні Сили України, але не тільки вони. «Забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом».

Оборона України базується на готовності та здатності органів державної влади, усіх ланок воєнної організації України, органів місцевого самоврядування, національної економіки до переведення, при необхідності, з мирного на воєнний стан та відсічі збройній агресії, ліквідації збройного конфлікту, а також готовності населення і території держави до оборони.

Для організації оборони держави Президент України за поданням Кабінету Міністрів України затверджує військово-адміністративний поділ території України. Такий поділ існує і у внутрішніх військах МВС України.

3 метою запобігання збройній агресії та збройному конфлікту, забезпечення національних інтересів і реалізації власної воєнної політики Україна, дотримуючись норм відповідальної і заснованої на співробітництві поведінки в галузі безпеки, бере участь у міжнародних акціях безпеки та міжнародному співробітництві у сфері оборони на підставі міжнародних договорів України та в порядку і на умовах, визначених законодавством України.

У разі збройної агресії проти України або загрози нападу на Україну Президент України приймає рішення про загальну або часткову мобілізацію, введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях, застосування Збройних Сил України, внутрішніх військ, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, подає його Верховній Раді України на схвалення чи затвердження, а також вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни.

Верховна Рада України в межах повноважень, визначених Конституцією України, здійснює законодавче регулювання питань сфери оборони.

Президент України як Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України у межах повноважень, визначених Конституцією України, видає укази, розпоря­дження, директиви і накази з питань оборони.

Для забезпечення стратегічного керівництва Збройними Силами України, іншими військовими формуваннями та правоохоронними органами в особливий період може створюватися Ставка Верховного Головнокомандувача як вищий колегіальний орган воєнного керівництва обороною держави у цей період.

Міністерство внутрішніх справ України як центральний орган виконавчої влади забезпе­чує проведення в життя державної політики у сфері правоохоронної діяльності, функціонування, бойову готовність, боєздатність і підготовку внутрішніх військ, інших структурних підрозділів до здійснення покладених на них функцій і завдань.

Конституція України визначає, що Кабінет Міністрів України здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України (ст. 116, п. 7). За своїм характером це можуть бути заходи економічні (воєнно-економічні), організаційні, кадрові тощо.

Діяльність і управління військовими формуваннями, утвореними відповідно до законів України, та правоохоронними органами, які відповідно до своїх повноважень беруть участь в обороні держави, здійснюються згідно із законодавством.

Детально слід зупинитися на конституційному статусі військових формувань держави (ст. 17 КУ). Необхідно підкреслити, що захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є най­важливішими функціями держави, справою всього Україн­ського народу.

Розгляд питання слід завершити розглядом того, як особовий склад частини, підрозділу виконує свій конституційний обов’язок у поточному навчальному році.


V

Реформа 2004 року

Для подолання гострої кризи 8 грудня 2004 року Верховна Рада ухвалила Закон України № 2222-IV «Про внесення змін до Конституції України» та (в пакеті до нього) про внесення змін до закону про вибори Президента (останні дозволили провести переголосування 2-го туру виборів Президента). Того ж дня Президент України Леонід Кучма підписав ці документи.

Закон на основі проекту Симоненка−Медведчука про зміни до Конституції (про політичну реформу) передбачав перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської форми правління, формування уряду коаліцією депутатських фракцій, подовження терміну повноважень Верховної Ради до 5 років. Згідно з прикінцевими та перехідними положеннями закону, він мав набрати чинності з 1 вересня 2005 року в разі, якби на той час були ухвалені зміни до Конституції стосовно реформування системи місцевого самоврядування (законопроект 3207-1). Оскільки до 1 січня 2006 року ці зміни не були ухвалені, то (згідно з прикінцевими та перехідними положеннями) закон набув чинності самостійно з 1 січня 2006 року.

Реформа 2010 року

Після приходу до влади чинного Президента України Віктора Януковича 1 жовтня 2010 року Конституційний Суд України визнав таким, що не відповідає Конституції України, Закон «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222-IV у зв'язку з порушенням процедури його розгляду та прийняття. Згідно з рішенням КС, відповідний закон № 2222 втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом цього рішення. 30 вересня 2010 року Конституційний Суд України поновив чинність Конституції 1996 року та звернувся до органів державної влади з вимогою невідкладно привести українське законодавство у відповідність до Основного Закону в редакції від 28 червня 1996 року. З цієї дати знову діє Конституція 1996 року.

Реформа 2011 року

1 лютого 2011 року Верховна Рада України прийняла Закон України № 2952-VI «Про внесення змін до Конституції України щодо проведення чергових виборів народних депутатів України, Президента України, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів», попередньо схвалений Верховною Радою України 19 листопада 2010 року. Закон набрав чинності 4 лютого 2011 року.


ВИСНОВОК

Прийняття Конституції, яка увібрала в себе світовий досвід державотворення, зафіксувала основи міжнародного співробітництва, є першим і серйозним кроком на цьому шляху. Тому цілком зрозумілим є те, що міжнародне співтовариство визнало важливість прийняття Основного Закону нашої держави.

Крім політичного значення Конституція України має велику юридичну цінність як правовий акт. Перш за все це Основний Закон держави, який має найвищу юридичну силу. Всі за­кони та інші нормативно-правові акти приймаються на її основі і повинні відповідати їй. А це значить, що Конституція є основним джерелом нашого законодавства, розрахованим на тривалий період.

Таким чином, Конституцію слід розглядати як основу подальшого розвитку законодавства і пра­вової системи у цілому. Конституція України, образно ви­словлюючись, є своєрідним юридичним фундаментом держави.

Конституція України являє собою найважливіший суспільний договір, який відіграє консолідуючу, всеохоплюючу будівничу роль в інтересах всього українського народу. Саме з проголошенням у Конституції України стратегії власного державотворення – побудови суверенної і незалежної демократичної, соціальної і правової держави, у якій людина визначається найвищою соціальною цінністю, наша країна стала на шлях цивілізованого розвитку.