Geum.ru

Издание: Первомайський Л. С. Твори: в 7-ми т. Т. 1: Поезії./Упоряд. С. Пархомовського; Передм. Л. Новіченка. К.: Дніпро, 1985. 533 с

Вид материалаКнига
Подобный материал:
  1   2

Л. Новиченко

«Все, чим живе душа…»

Сайт «Ирпенская буквица»: ссылка скрыта

Издание: Первомайський Л.С. Твори: В 7-ми т. Т. 1: Поезії./Упоряд. С. Пархомовського; Передм. Л. Новіченка. –К.: Дніпро, 1985. -533 с.

Книга на сайте: ссылка скрыта

Сканирование и распознавание текста: сайт «Ирпенская буквица»


ВСЕ, ЧИМ ЖИВЕ ДУША...

(Про творчість Л. Первомайського)


Леонід Первомайський належить до тих багатогранне обдарованих і роботящих літераторів, які працювали в усіх родах художнього письменства - поезії, прозі, драматургії, при, цьому не обминаючи своєю увагою і яітературно-художньої критики, і публіцистики, і журналістики загалом. Але найглибшу борозну вій проклав, безперечно, в поезії. (Хоч прозаїк у ньому не без успіху змагався а поетом і на початку, і наприкінці творчого шляху). Його літературна доля була часом більше, часом менше ласкавою до нього,— але загалом це була гідна доля відданого бійця і визнаного майстра радянської літератури, який пройшов у вій тривалий і плідний шлях, а закінчував його на найвищому шпилі творчого піднесення і художньої зрілості

В українській радянській поезії ім'я Л. Первомайського стоїть поруч з іменами найвидатніших її творців, добре видно його і в сузір'ї найбільших поетичних імен усієї багатонаціональної радянської літератури. Без його творів, по-своєму характерних майже для кожного історичного етапу в розвитку нашого суспільства, важко було б уявити українську літературу, її шукання і звершеная на протязі цілого півстоліття —від середина 20-х до початку 70-х років.

Коротко про основні біографічні дані письменника. Леонід Соломонович Первомайський (Ілля Шльомович Гуревич) народився 17 травня 1908 р. в родині ремісннка-палітурника. Було це в містечку Костянтинограді (тепер Красноград) на Полтавщині, де й пройшли його перші літа, повні всього, що посилала доля дитині з трудової сім'ї, а понад усе — громового гулу подій революції і громадянської війни. Грамоті він навчився, як і малий герой одного з його оповідань, дуже рано — з розрізних абеток для шкіл, які виготовлялися в батьковій майстерні. Учився, згідно з обставинами того часу, скрізь потроху і скрізь по-іншому: в початковій шкоді, в міській чоловічій гімназії і в радянській семирічці. Багато й жадібно читав — ця пристрасть залишилась у нього иа все життя, і саме завдяки читанню він, формально більш ні в яких школах не вчившись, самотужки здобув собі ґрунтовну освіту (обізнаність Первомайського з світовою літературою і фольклором часом дивувала навіть спеціалістів).

Враження й переживання дитинства майбутнього письменника досить виразно постають при читанні деяких його ранніх оповідань— таких, як «У палітурні», «З Пісні Пісень (Рапсодія)», «Одна ніч а дитинства Іллюші»; автобіографічність багатьох їхніх мотивів безсумнівна.

З шістнадцяти років майбутній поет почав своє трудове життя: працював на цукроварні, завідував бібліотекою районного Будинку селянина, потім — хатою-читальнею, виконував — уже в Лубнах, куди переїхав 1925 року, -технічні обов'язки в окружкомах партії і комсомолу. З комсомолом зв'язана вся його молодість і мало ле вся творчість ранньої пори («Я спав на роялі в комсомольському клубі, Тому й серце маю музичне»,—кине він жартівливий афоризм). Він рано почав писати, а робота в редакції газети «Червона Лубенщина» прилучила його майже до всіх жанрів газетної прози й поезії. 1926 року виходить його перша — претонесенька! — книжечка «Комса», що складається в двох оповідань (перше — однойменне, друге—«За політику партії»), 3 того ж року він —у Харкові, працює в редакції дитячого журналу «Червові квіти», стає членом об'єднання комсомольських письменників «Молодняк». Літературне ім'я робить собі спершу як прозаїк, до того ж дуже продуктивний (з 1926 по 1928 рік вийшло десять окремих видань його оповідань та повістей), і тільки 1929 року, після розкиданих у пресі поетичних публікацій різної вартості, з'являється перша книжка його віршів — «Терпкі яблука».

В літературу він входить загалом стрімко. Така ж була і його натура — енергійна, запальна, мембранно-чуйна до покликів часу, не позбавлена творчого честолюбства, незмінно прагнуча високостей,— «бо сонце було за горою. А воно мені до смаку», як напише він трохи згодом у «Пролозі до гори».

Бачаться приблизно три періоди в творчому розвитку поета. Перший — це, строго кажучи, період намацування власного творчого шляху, період шукань — уже не зовсім учня, але ще й не майстра. Не учня — тому, що і в своїх ранніх поезіях Первомайський виявляв неабияку віршову вмілість і досить широкий літературний кругозір. Не майстра — тому, що варто порівняти перші його збірки —ті ж «Терпкі яблука», «З фронту» (1930), «Героїчні балади» (1932), «Моя весела молодість» (1932) і навіть дуже хвалений свого часу «Пролог до гори» (1933) з «Новою лірикою» (1937) і особливо «Барвінковим світом» (1940), щоб побачити, де поет виступає справжнім майстром, а де — підмайстром чи, може, півмайстром.

Другий період умовно можна вкласти в рамки двох десятиріч — від другої половини 30-х років до кінця 50-х. Він охоплює і передвоєнні роки, коли поет дійшов «свого зросту і сили», і славну сторінку в творчій біографії Первомайського — його вірші часів Великої Вітчизняної війни, і повоєнне десятиріччя, коли його творчість знала і піднесення, й певні спади.

І е підстави окремо виділити час від початку 60-х років до кінця життя поетового (помер 1973 р.), коли були створені роман «Дикий мед» і книги віршів «Спомин про блискавку», «Уроки поезії», «Древо пізнання», «Вчора і Завтра» (опублікована посмертно, в 1974 р.),—час досягнутого творчого синтезу, час нового плідного заглиблення поета в життя і — через власну душу — в душі своїх сучасників.


1

Він належав до одного з перших поколінь радянських поетів, яке духовно сформувалося уже в революційну епоху. Найбільш активні в. громадянському розумінні представники його заявили про себе в літературі як поети комсомолу. «Молодняківцем», поруч з П. Усенком, О. Влизьком,, Т. Масенком та ін., був і Л. Первомайський — не тільки, звісно, за літературним паспортом, а за справді комсомольським, оптимістичним і бойовим духом його поезії. «Мя молода невмируща сила, Нам до старого нема вороття»,— як писалося в одному з найбільш ранніх його віршів.

Стилістично він, правда, вже й тоді визначався серед ровесників і побратимів більшим розмаїттям виражальних засобів, різних технологічних «прийомів», що засвідчувало, поза всім, близьке знайомство з новітніми течіями тогочасної поезії. Те ж саме, до речі, можна сказати і про О. Близька, тільки що автор книжки «Живу, працюю» більше задивлявся на українських «ліфівців» (а разом з ними й на Гейне, Тичину, почасти навіть на Кіплінга), а Первомайський — на конструктивістів, головним чином І. Сельвін-ського, під впливом якого в'ін, лірик з ліриків, навіть написав 1929 року відчайдушно-ліквідаторський вірш «Смерть лірики». Пізніше поет скаже, що гасла конструктивізму були «чи не найбільшою загрозою його творчому майбутньому».

Тематична карта його першої збірки — програмний вірш про поезію і рідну землю («Краси твоєї ні за Америки, Ні за Австралії я не віддам»), звеличення зовсім ще свіжої в пам'яті боротьби з ворогами революції, ліричні записи, навіяні подорожжю до Туреччини, мозаїка інтимних переживань, емоційних спалахів душі (до віршів останнього типу можна віднести «Стрічні поїзди», «З гори без тормоза», верліброву «Ностальгію» — речі, досить рідкісні в тодішній молодій поезій за своєю психологічно-наетроєвою тонкістю). Щоправда, в усьому цьому було ще чимало художньої еклектики.

Майже одночасно з першою збіркою віршів вийшла поема Л. Первомайського «Трипільська трагедія». Прихильно зустрінута спочатку, вона, проте, пізніше, через двадцять років після своєї появи, зазвала необгрунтоване гострих закидів. Сьогодні їх із спокійним серцем можна відкинути, тверезо оцінюючи, одначе, поруч з позитивними якостями і слабкості та недоліки першого ліро-епічного твору поета. В поемі — в її ліричних партіях передусім — оживав й хвилює дух революційної героїки комсомолу, її сторінки передають і гострий біль за полеглих борців, і віру в кінцеве торжество їхньої справи («Ми вмирати вміли в бою, Ми збудуємо долю свою»). Саме ця лірична мелодія (що частково відлунює, до речі, в багатій, мінливій ритміці всього твору) і обумовлює незаперечну емоційну привабливість поеми, відчутну і в наші часи. Але, звичайно, епосу, хай би й ліричного, у цій мозаїці слабко з'єднаних між собою епізодів, реплік, сценок, у цій строкатій мішанині мовних тональностей — від високої до надмірно «приземленої» («Треба їм прочистити мозга, мозги,— Мо'. вони не всі вороги? Сперли, мабуть, з глузду вони...»),—ще не було, і навіть окремі виразні фрагменти не створювали переконливого загального образу події, як і образів її учасників.

Бракувало поемі й точності в розстановці деяких істотних акцентів: мається на увазі нечіткість уявлень про тодішнє село, трактування його як соціальне недифереяційоваиої власницької стихії, суцільної «чортової дичавини». Відгомони таких мотивів у Первомайського, справді, траплялися й пізніше (скажімо, у вірші 1932 року «З фронту» образ села мимохідь «покривається» епітетами — «куркульські нори ведмежі», а поширений тоді вислів «фронт колективізації» розкодовується мало не як справжній воєнний фронт: «Приїхав з фронту товариш. В шинелі. Люлька в зубах. Вогонь великих пожарищ Світився в його очах»), їх, разом з випадками, коли під виливом «вульгарної соціології» бездумно-роз-машисто перекреслювалось усе минуле України (вірш «УРСР» та ін.), можна віднести до вразливих крайнощів в осмисленні дійсності молодим Первомайським. На честь поета, з літами вони долалися, важливі істини усвідомлювалися глибше й правдивіше.

Часи першої — початку другої п'ятирічки для Первомайеького, як і для переважної більшості радянських поетів,— часи «штурмові». Крім перебування на будовах і в колгоспах за відрядженнями редакцій, він у 1932 р. за дорученням комсомолу півроку «верхи і вішки» мандрує по горах Паміру,— все це давало рясний матеріал для поезії.

Перечитуючи вірші з книжок «З фронту», «Героїчні балади», «Моя весела молодість» та ін., ясно відчуваєш домінуючий над усім мотив непохитної волі — волі до праці і боротьби, до подолання будь-яких труднощів і перешкод. Це була поезія, справді наснажена духом свого «реконструктивного» часу, поезія бойова, ідейно насичена (хоч інколи й «перенасичена», коли тенденція брала верх над художністю, над життєво вмотивованим образом і природністю ліричного переживання).

Була в ній і своя, особливо характерна для Первомайського нота, а саме — гостре відчуття драматичної конфліктності життя, його емоційної поліфонії, в якій діалектичне переплітаються любов і ненависть, радість і біль, «година й негода». Він романтик, і його романтизм весь забарвлений цією емоційною двоєдністю, весь перейнятий її напругою:


За щастя й смуток в боротьбі

Я дякую тобі,—

………………………………

Весела молодість моя,

З бідою пополам!

Весела молодість моя,

Вітрам зрідні й орлам!


У своїх нових віршах він писав про фронти революції («Ми тобі ляжемо, ми тобі покажемо, Цар православний, щоб ти загиб»,— «Лютий») і фронти напруженої всенародної праці («Все було в ній, в цій вірній, розпеченій сталі: Труд, надія на щастя, і меч, і орало...» — «З фронту»), про похорон старого червоноармійця і про навчання зенітників, що ловлять у приціл «ворожий літак». Його темами в «Героїчних баладах» стали похорон В. І. Леніна в січневу стужу 1924 року, подвиг «залізного виконроба» на будівництві Харківського тракторного, напруга класової боротьби в охопленому кризою капіталістичному світі — «Балада Нового року».

Свої поетичні задуми автор вирішував переважно в ключі публіцистичному. «Сідайте, Хлєбников! Сідайте, Маяковський!» — читаємо в одній з балад, і друге ім'я особливо промовисто говорить про школу, на яку орієнтувався поет (згадувались, правда, ще «бельгієць» — Верхарн і «янкі» — Уїтмен). В його кращих віршах справді відчувався драматичний нерв доби, її вольовий пафос, але все це нерідко ледь-ледь пробивалось крізь кору лозунгової риторики і занадто гучної патетики, а також крізь той «набір гуркочучих звуків» (за висловом Є. Прісовеького), який деким вважався «найсучаснішою» музикою вірша. Естетика такої поезії вимагала, крім усього, найбільш штучних, найбільш «технізованих» раціоналістичних тропів (вірш, мовляв, не родиться, він робиться, і тільки «робиться») —і Первомайський намагався довести, що він теж «так може», пишучи, приміром, що «ночі казан сто клепалів клепле і капле кожний удар» (далі йшло пояснення: «Грім і блискавка 8 хмар»), або говорячи про намір своїх героїв-будівників «знову волі вірний трос Жбурнути в ніч і закріпити туго».

Підступи до вищої класом майстерності можна бачити в найпомітнішій з тогочасних книг поета — «Пролозі до гори». Починався новий етап історії радянської літератури, відкритий постановою ЦК ВКП(б) «Про перебудову літературно-художніх організацій» (1932) і Першим з'їздом письменників СРСР (1934). В художньому письменстві заходили значні зміни — штурмовий пафос недавніх років дедалі виразніше заступався пафосом освоєння, обживання оновленого рідного дому. Відчуття «перших радощів» після недавньої!. бойової напруги і лютої боротьби з труднощами струмує, скажімо, з рядків «Прологу до епопеї», кардинально змінюючи і всю кольорову гаму поета, яка досі — в «Героїчних баладах», збірці «З фронту» тощо — виглядала доволі аскетичною:


Скільки сонця налито в зелені полумиски нив,

Скільки вітру в гарячі берез та яворів глеки!


Це була поезія молодості першого радянського покоління — молодості, повної сил, зухвалої в своїх дерзаннях і певної своєї мети («...Ти — гора, Ти буваєш один лиш раз на віку. І я не прошу полегшень. Я буду йти і вийду На самісінький твій вершечок, Чого б не хотіла ти»). Тут уже пробивалась, при всій символічності образів і надмірності патетичних звучань, поезія конкретної особистості, живого ліричного «я». Дедалі відчутнішим ставав також темпераментний ліризм Первомайського — і не тільки в романтичних екстазах «Океану» та «Імпровізації», де наче відлунюють могутні вигрими «Імпровізації» А. Міцкеввча, але і в багатьох інших речах — «Поїзд відходить», «Рух», «Пісня», «Горобій», «Моя весела молодість» та ін.

Серед ліро-епічних спроб і фрагментів цього часу критика і цізніші дослідники відзначили невелику поему «Несподівана мати». Зважмо, що в одному з своїх ранніх віршів — «Матері» — поет з неусвідомленою жорстокістю писав: «Я не твій, моя сива мамо, І шляху мені не змінить» (оскільки мати, мовляв, репрезентує «стару, второвану путь»). Для декого це була справді серйозна колізія, підсилювана до того ж наївно-радикальними поглядами на «нове» й «старе», а отже й на віковічну проблему батьків і дітей. От і в комсомольській комуні, 1920 чи 1921 року, засідає комітет і вирішує поховати померлого товариша поруч з полеглими бійцями революції. «Але мати прийшла — несподівана мати — і сказала: — Ти мій! — І в чеканні стоїть край вікна. Чикалевко Михайло! Таян же могли ми не знати, Що у тебе є мати, І в кожного з вас — одна!» Зрештою, в присутності «позапартійних — смерті й матері» комітет ухвалює: віддати Михайлові останні почесті, «а потому — Ти мате рий». Так комсомол Первомайського подає руку матері, так починають приходити до злагоди — після нелегких зіткнень — громадське і особисте, родинне начала. А взагалі — колізія, що їй могли б позаздрити і деякі з класиків романтизму XIX віку!


2

В одному із своїх газетних виступів 1937 року, говорячи про завдання й перспективи радянської поезії, Л. Первомайський рішуче обстоював повноту її емоційного й художнього спектру: «Правильно буде, коли ми всю нашу многогравчу творчу душу будемо виявляти в нашій творчості, не боячись нічого, жодного жанру: ні лірики, ні політичної поезії, ні епічного полотна, ні епіграми...» * (* Літературна газета, 1937, 15 квітня).

З властивим йому чуттям нового він «вгадав» історичний поворот, що відбувався в радянській літературі,— до повнішого вияву людських переживань у їхньому широкому регістрі, до розмаїття мистецьких форм (в цілому орієнтованих тепер на принципи класичної ясності, змістовності, дохідливості).

Як поет, митець слова, Первомайський в ті часи віби перероджується — точніше, знаходить сам себе.

Тільки тепер стає вочевидь помітним, що автор «Терпких яблук», який встиг віддати данину (хай помірну й нетривалу) віянням різноманітних шкіл сучасної поезії, по суті, виростав з міцного грунту класики світової і вітчизняної. Лєрмонтов, Гейне, Леся Українка — ось хто згадується передусім при читанні його віршів, згадується, звичайно, як глибоке живильне джерело, сховане під земною товщею, а не як прямий «зразок», перед яким покірно вилякає епігон. Ці ж поети, можна гадати, мали вплив і на вироблення певних рис світосприймання письменника — його романтичної забарвленості передусім.

Поруч з наново усвідомленими традиціями класики в його поезії тепер голосно, здебільшого по-пісенному, «заговорив» фольклор. Органічність і плідність цього елементу в творчості поета цілком ясна, і він лише підтверджував її власним признанням, коли в передмові до книги «Слов'янські балади» писав: «Мати моя навчила мене любити пісню... Вона охоче і добре співала і знала безліч зворушливих старовинних пісень, яких я потім ні від кого не чув». До тієї, з дитинства винесеної, схильності додався загаль інтерес до фольклорних джерел, який надзвичайно посилився саме в 30-х роках, знайшовши для себе й належна теоретичне обгрунтування;, передусім у доповіді М. Горького на Першому з'їзді письменників.

І ось — книжка «Нова лірика», в якій зібрані вірші 1934— 1937 років, а за нею, через три роки,—«Барвінковий світ». Нову естетичну якість видно тут у більшості віршів. Найзагальніша сутність її — заглиблення в духовний, емоційний світ особистості і перехід від лірики «однолінійної», подекуди навіть ілюстративної, до багатогранного вираження ліричного переживання в його динаміці, розвитку, діалектичній конфліктності. Основою ліричного сюжету, як уже відзначалося в критиці, у нього тепер стає здебільшого зіткнення, боротьба почуттів і настроїв, складний внутрішній «спіралеподібний» розвиток поетичної ідеї.

Доказовими прикладами, що стверджують цю думку, можуть бути вірші на різні теми, різного структурного типу.

Скажімо, психологічний настроєвий ліризм вірша «Блакитна Рось, душі жива волога» заснований на тонкому розвитку почуттів, які переливаються одне в одне, щоб через мотив злиття з ми-лкм серцю пейзажем, через мотиви пам'яті, пісні, радості й смутку, вустрічеи і прощань з іншими краями прийти до скропленої блаженною сльозою хвали життю, хвали його нестримній течії, завжди наповненій несказанно багатим людським змістом...

Такої лірики чимало в обох книгах (цикл «Вірші без назви»), помітне місце належатиме їй і в деяких повоєнних збірках поета, де вони теж «ітимуть» здебільшого циклами («Зелений дім», «Лісовий вогонь» тощо). Часом кожна помітити в ній серпанок певної загадковості, свідомої «недопроясненості» почуття, чи не з школи О. Блока винесеної (йдеться передусім про любовні вірші), але загалом Первомайський не дуже був схильний до поезії тремтливо-невизначених, мінливих настроїв, його вабили більш окреслені думки і сильніші, палкіші почуття — слова, в яких «є кров», які «мають силу цілющу і спалюють нас».

Інший характерний зразок його лірики, який тут хочеться агадати,— саме такого роду. Три різні часові площини перетинають¬ся між собою у вірші «Остання зустріч», присвяченому пам'яті Мате Залка,— найбільшому, може, поетичному досягненні Первомайського в ці роки. Тут уже йдеться не про ледь вловиму вібрацію почуття, тут людина й історія, політика й боротьба,— але той же глибокий і напружений психологічний ліризм. Вчорашній день, проведений поетом і його героєм, угорським письменником-комуністом, на спокійних берегах Дніпра, сьогоднішній день — війна в Іспанії і загибель героя — генерала Лукача, завтрашній день, коли повинна збутися мрія полеглого: «Ми ще зустрінемося в Будапешті...» Три палахкотючі на своїх «стиках» моменти, що мимоволі сприймаються в поширеному значенні,— як картина цілої епохи і як єдина, цілісна людська доля, доля борця, передової людини віку, що все своє життя йшла метафоричною Дорогою Війська (так зветься по-угорському Чумацький Шлях) — дорогою боротьби за свободу. Звернімо увагу, до речі, на те, як а свого беку «висвітлює» цю прекрасну людську долю образ «веселого древнього воїна», підказаний тією ж центральною метафорою вірша:


Скрадався тихий ранок над водою,

Дорога Війська мерхла я небесах,

І йшов по ній веселий древній воїн

Боротися за щастя на землі


У нових віршах Первомайський дав певну свободу вияву тему романтичному струменю в своєму світовідчуванні, який «наказує» йому підносити події навколишньої дійсності до рівня віковічних категорій добра і зла, правди і кривди, краси й неповторності, одягаючи героїв поетичної розповіді в високі, у віках вивірені художні шати. (Тут, у «Новій ліриці» та «Барвінковому світі», одним з найглибших естетичних джерел для автора стає народна пісня — і її поетика, і сам її дух, висота й краса етичних ідеалів).

Невелика поема «Лісничиха», яку можна назвати й баладою,— твір особливо промовистий з цього погляду. Це чи не вперше Первомайський у своєму ліроепосі повністю звірився на простий, прозорий, замислено-урочистий лад віршованої розповіді, лад стриманого, але від того не менш емоційного пісенного сказання — і домігся великого успіху. Навіть строфічна форма, вироблена автором для цієї поеми,— секстина, що складається з усім відомих коломийкових рядків, зв'язаних потрійною римою,— виглядала свіжо й незвично, змушуючи згадати геніально вгадану Франком, таку ж «звичайно-незвичайну», строфіку його «Мойсея». Поему позначає гармонійна єдність, повна художня рівновага між драматично гострим сюжетом і строго, але надзвичайно виразно окресленим образом героїні — молодої жінки, яка прийняла емерть від руки зрадника-чоловіка, рятуючи пораненого червоного партизана. В «Лісничисі» Первомайський дав, безумовно, один з найкращих зразків національної поеми-балади, присвяченої темі революційної героїки (як Яновський у цій же темі дав своїми «Вершниками» блискучий зразок роману-ноеми),— причому сутність подій, не втрачаючи своєї соціально-історичної конкретності, розширюетьвя в творі до масштабів світових і вселюдських:


Б'ють гармати за Сулою,

Небо вкрите млою.


Никне серце лісничихи

Пташкою малою.

Правда з кривдою старою

Б ються під горою.


Психологічний «пейзаж» обох передвоєнних книг поета перейнятий почуттям неспокою; буряні дні і ночі недавнього минулого вгадуються тому, що серцем передчуваються нові грізні іспити; героїчний стан духу для Первомайського — це передусім загострений історичний зір і слух, готовність мужньо зустріти все, що може принести завтрашній день:


Тривога й труді Під небом цих ночей

В дозори пильні знов я посилаю

Мов важке й суворе ремество...