Національний університет «Києво-Могилянська академія»

Вид материала

Подобный материал:

Тетяна Мигун

Національний університет «Києво-Могилянська академія»

(Філологія та журналістика)

Образ Дон Кіхота в оніричному дискурсі

(на прикладі прози М. Хвильового)

Напрям: філологія.

Ключові слова: образ Дон Кіхота, оніричний дискурс, сюжет-ситуація.

Коли М.С.Сервантес писав свого „Дон Кіхота”, ймовірно він не знав, що його герой стане настільки популярним. Дон Кіхот став одним із вічних образів, до якого зверталися представники з усього світу, наприклад в Іспанії –Ларра, Унамуно, Асорін, Мачадо та ін.

У статті розглянемо вічний образ Дон Кіхота у прозових творах М. Хвильового. Спробуємо проаналізувати цей образ та визначити героїв донкіхотівського типу у прозі М. Хвильового через призму оніричного дискурсу, що і є нашою метою.

У роботі використовуватимемо такі методи: компаративістичний підхід до інтерпретації тексту та психоаналітичний метод.

Як відомо, з грецької ουειρος – „сновидіння”. За твердженням Т. Смирнова, „сновидіння мають багато спільного з такими психологічними явищами як галюцинації, ілюзії, видіння, уява, фантазія, гіпнотичні, онейроїдні та інші зміни стану свідомості” [16, 4].

Під „оніризмом” Г. Башляр вважав „стан психіки, при якому вмикається несвідоме: людина бачить сновидіння чи марення. Сюди ж відносять прикметник оніричний” [4, 31].

Слово „оніричний” Л. Фіалков подає як „тлумачення снів” від oneiromantic [18, 12]. З. Фройд також уточнював сам термін сновидіння як „нормальні галюцинації нісенітних ідей і змін характеру” [19, 39].

Отже, під терміном „оніричний” ми будемо вважати не лише сон і сновидіння (ці поняття у роботі виступають як синоніми ), а й галюцинації, марення, видіння, фантазії.

Звертаючись до терміну “дискурс”, варто згадати семантику цього слова: “франц. discours, від лат. discourse – мовлення, висловлювання, міркування, доведення” [8, 197]. За літературознавчим словником-довідником (за ред. Р. Т. Гром’яка) під цим терміном “часто мають на увазі логічно організований, аргументований виклад обстоюваних кимось доведень або тверджень” [8, 197]. Навколо цього терміну існувало багато різноманітних суджень, особливо у 60-ті роки XX ст. Найбільш ґрунтовно з цього приводу, на нашу думку, висловилася С. Павличко у своїй монографії “Дискурс модернізму в українській літературі”. Згадаємо лише твердження про те, що “дискурси визначаються за їхнім призначенням. Так, можна розрізняти дискурс поезії й прози, чоловічий і жіночий. Можна виділяти дискурс політичного трактату, весільного тосту, похоронної промови чи партійної пропаганди – і так за кількістю форм життя до нескінченності” [10, 21]. Отже, ми можемо визначити оніричний дискурс як сукупність тверджень про сон, сновидіння, марення, візії, галюцинації, а також сукупність репрезентацій оніричних явищ.

Вічний образ Дон Кіхота з’являється у світовій літературі з різними тлумаченнями: від благородного лицаря до мученика і злидаря.

Інтерпретації одного і того ж образу для кожної культури різні. Вони відповідають характеру тієї чи іншої нації. У кожному з романів, що споріднені по духу з “Дон Кіхотом”, за словами Л. Пінського, не повторюються його фабульні мотиви. Коли письменники, поети, драматурги називали своїх героїв Дон Кіхотами, вони ніколи не використовували історій життя сервантівського героя з його “божевіллям”, після прочитання лицарських романів, з усіма його “подвигами”. Л. Пінський називає такий сюжет “ситуацією”, розрізняючи сюжет-фабулу і сюжет-ситуацію. У сюжетах-фабулах (історія Прометея, Дон Жуана, Фауста) “основа залишається незмінною, зберігаючи при всіх варіаціях відомий зв’язок з першопочатковою версією та її специфічними мотивами (викрадення вогню, виклик статуї чоловіка, домовленість із дияволом)” [11, 170].

Донкіхотство є сюжетом-ситуацією, оскільки “вже немає ототожнення героя і фактів його історії, за якими стоїть легенда; кожен із наступних донкіхотів відрізняється від героя Сервантеса і за зацікавленнями, і за характером, і за долею. Фабула і його герой – суцільне творіння художньої вигадки” [11, 171].

Отже, можемо говорити про донкіхотівський сюжет-ситуацію, який став популярним у багатьох країнах (Англії, Німеччині, Росії, Україні та ін.), не кажучи вже про Іспанію. Для кожної нації цей образ набував своїх специфічних рис. За словами М. Бахтіна, “образ Дон Кіхота в історії роману різноманітно переакцентовувався і по-різному тлумачився, до того ж ці переакцентування і тлумачення були необхідним і органічно подальшим розвитком цього образу” [3, 221].

Зацікавлення цим образом, як і зараз, не згасало і протягом XX ст. Серед робіт видатних письменників XX ст., які у своїх творах розкривали образ Дон Кіхота, можна виділити розповідь Дон Кіхота Рубена Даріо, “Подорож по морю з «Дон Кіхотом»”Томаса Мана, оповідання “П’єр Менар, автор «Дон Кіхота»” і вірш “Сон Алонсо Кіхана” Х-Л.Борхеса, а також у різних працях Бергсона, Фолкнера, Кафки, Камю, Карпент’єра. Це далеко не весь перелік авторів, які писали під впливом “Дон Кіхота” з різноманітною інтерпретацію образу головного героя.

Що стосується російської та української літератури, то в них вже в XIX ст. сервантівські студії активно розгорнулися починаючи з 80-х років [19, 291].Хоча зацікавлення “Дон Кіхотом” почалося майже одночасно в двох країнах, але тлумачення цього образу мало різний характер.

У російській літературі можна виділити дві лінії інтерпретації, діаметрально протилежні одна одній: “з одного боку, це відсутність такту дійсності (Белінський) і Дон Кіхоти “з очима без уваги в них” (Платонов) і з іншого – “високий початок самопожертви” (Тургенєв) і “позитивно чудова людина” (Достоєвський)” [2, 221].

Огляд російської літератури, в якій трапляється образ Дон Кіхота в різних інтерпретаціях, зробив В.Багно у своїй монографії «Дорогами “Дон Кихота”» (1988).

Загалом, у російській літературі образ Дон Кіхота більше є філософською проблемою.

На відміну від російських тлумачень образу Дон Кіхота, в українській літературі він постає як національний герой: “…Тільки донкіхотівські типи були достатньо сильними або достатньо безумними, аби кинути виклик “санчопансівській реальності” та відродити те, що, здавалось, зникло на віки – ідеали українства” [23, 59].

В українській історії образ Дон Кіхота пов’язувався з “військовими лідерами (Іван Мазепа),…філософами (Григорій Сковорода), політичними і соціальними діячами (Дмитро Донцов), класиками української літератури (Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко), і, нарешті, членами української інтелектуальної еліти , які відмовилися від компромісу їхніх ідей і прогинанням перед тоталітарною ідеологією ХХ ст. та режимом (Г. Чупринка, М. Хвильовий, М. Куліш, М. Семенко, О. Влизько, В. Симоненко, Л. Костенко, Є. Сверстюк та ін.) [23, 59].

Про популярність образу Дон Кіхота в Україні свідчить той факт, що в українській літературі вже на кінець 1980-1990-их рр. налічувалося 62 твори різних жанрів (проза, поезія, драма, есе), в яких так чи інакше розроблялась донкіхотівська тема” [14, 101].

Ґрунтовним зібранням українських творів, у яких автори звертались до образу Дон Кіхота, є праця О. Романишина “Образ Дон Кіхота в українській літературі: бібліографічний і тематичний огляд”.

Ми звернемося до прози М. Хвильового не лише через те, що його персонажі є новими донкіхотами, але і тому, що самого автора можна назвати українським Дон Кіхотом.

Про М. Хвильового багато пишуть. Авторами праць, присвячених цьому письменникові, є як його сучасники (А. Любченко, С. Єфремов, О. Білецький та ін.), так і інші знавці української літератури (С. Павличко, Г. Грабович, В. Агеєва, М. Жулинський, Т. Гундорова).

Зацікавлення творчістю М. Хвильового не згасає: у 2003 р. була видана ґрунтовна праця Ю. Безхутрого “Хвильовий: проблеми інтерпретації” [5]; нещодавно світ побачила книга Л. Плюща “Його таємниця, або “Прекрасна ложа” Хвильового” [12], яка дає можливість розглянути містичне підґрунтя поглядів у творах М. Хвильового.

М. Хвильовий постає перед нами українським Дон Кіхотом, таким же поборником правди, як і Сервантівський герой, про що можемо судити з громадської діяльності першого. Зовнішньо український письменник не був показний: чорнявий, невеликий на зріст, але коли він починав говорити, то “в ці хвилини одразу виростав, велично підносився понад гурт” [9, 43]. За свідченнями його товариша А. Любченка, “це не була магія добірної красномовности – зовсім ні. Щось більше, істотніше було – могутність духу, що ширяв незаймано, глибинна органічна сила, що владно привертала до себе, брала в полон, проймала збудним трепетом, який назавжди лишав по собі слід. Це була виключна загадкова його властивість, його таємниця. Хвильовий натхненно хвилювався і хвилював інших” [9, 44]. Така сила духу споріднює його з Дон Кіхотом Сервантеса.

Можна також виокремити такі спільні риси: завзятість, активність та палка вдача.

По-перше, “невдачі й труднощі ніколи його (Хвильового) не зупиняли, – навпаки, спонукували до активнішої дії” [9, 43]. Так і Дон Кіхот Сервантеса, скільки б разів він не отримував киями, все одно продовжував свій шлях.

Обидва, М. Хвильовий та Дон Кіхот, мали віру. Сервантівський герой щиро вірив лицарським романам і реальності вигаданих ним самим пригод. За словами С. Павличко, М. Хвильовий має справу з “божевільною вірою” [10, 269]. Письменник вірить “у сонячне майбутнє України” [9, 44]. У “Вступній новелі” він пише: “Я вірю в “загірну комуну”, вірю так божевільно, що можна вмерти” [20, 35].

Звичайно, кожна людина у щось вірить, але віра у Дон Кіхота і М. Хвильового майже фанатична, досягає свого найвищого ступеня – божевільної віри. Найстрашніше – розчаруватися, втратити віру, і це веде до смерті. Так, М. Хвильовий закінчив життя самогубством 13 травня 1933 р. Дон Кіхот втрачає віру, коли перед смертю визнає безглуздість свого захоплення лицарськими романами: “Я вже не Дон Кіхот з Ламанчі, а Алонсо Кіхано, за вдачу свою прозваний Добрим ...нині мені відворотні богоненавидні книжчини про мандроване рицарство, нині до мене дійшло все моє недоумство, дійшло, як згубно подіяли тії книжки на мене, нині я, добре досвідчений з ласки Божої, проклинаю їх” [15, 667]. Віра стає ознакою трагічності сервантівського героя. Г. Степанова зазначає: “Трагізм Дон Кіхота складається не лише з незнання дійсності, а і з безмежної віри в силу лицарської моделі світу, у міф, створений попередньою літературою” [17, 247].

Отже, доля М. Хвильового – трагічна, як і Донкіхотова. Можна цілковито погодитися з баченням Г. Гегеля: з самого початку Дон Кіхот був “благородною багатосторонньою і духовно обдарованою натурою” [6, 153]. Ці слова повністю підходять М. Хвильовому.

Вічний образ Дон Кіхота з’являється у творах М. Хвильового не випадково. Перш за все, письменник був ознайомлений з іспанською літературою, зокрема з “Дон Кіхотом” Сервантеса.

З архіву А. Любченка дізнаємось про зацікавлення іспанською літературою: “Вічна тоска за чимсь далеким, нездійсненним, невимовним, неможливим. А тому й невдоволення з дійсності, відраза до дійсності. Мука поривань уперед і свідомість, прип’ята до землі. Таким і сам був – романтик і сатирик (його слова на Димарській увечері про Еспанію й різнокольорові ліхтарики! Або у його улюблена фраза: “Так мельница, крылом махая, с земли не может улететь”)” [21, 64]. Із цього спогаду бачимо, що М. Хвильовий – романтик, який сумує за минулим. І сам письменник у своїх творах називає себе романтиком: “І я, романтик, закоханий у свою наречену...” (“Арабески”) [20, 258]. Романтична душа М. Хвильового виявляється у його мрійливості, тобто “романтик” – чисто формальне явище для М. Хвильового: “Я мрійник” – стверджує наратор (“Вступна новела”) [20, 35].

Омріяним минулим постає для М. Хвильового Іспанія як “символ внутрішньої свободи, романтики боротьби” [7, 59]. В “Арабесках” саме такою далекою, забутою постає батьківщина Дон Кіхота: “Тоді я люблю Еспанію, тому що вона далека; тому що я фантаст, тому що я пізнаю й кохаю город не так, як інші. Тому що город – це Сервантес Сааведра-Мігель... І плентаються сюди люди – білі, незнайомі, забуті, як далека Еспанія” [20, 251-252]. Крім цього, у головного героя іспанське ім’я – Nicolas.

Риси Дон Кіхота неодноразово з’являються у прозових творах М. Хвильового: “Сентиментальна історія”, “Повість про санаторійну зону”, “На озері”, “Редактор Карк” та ін.

Визначною рисою всіх українських Дон Кіхотів є зіткнення мрій з реальністю. Головна героїня “Сентиментальної історії” Б’янка стає втіленням українського Дон Кіхота. Перше, що вона робить – покидає рідну домівку (як і Дон Кіхот), вирушаючи до міста. Її не розуміє мати, вважаючи цей від’їзд за самодурство. Мотив переїзду з провінції до міста у “Сентиментальній історії” перегукується з аналогічним мотивом М. Куліша в “Народному Малахії”. Головні герої марять “голубою даллю”, мріють про краще життя. Чи здійсняться їхні благородні мрії у місті?

Зупинимось на мріях Б’янки як вияві оніризму. На жаль, жорстокий реальний урбаністичний світ призводить до краху ілюзій, мрій. З самого початку Б’янку “тягне в даль”. Її бурхлива фантазія малює перед нею різноманітні картинки щасливого життя: “... перед моїми очима виростало химерне коло, і я вже бачила внутрішніми очима нових людей якоїсь ідеальної країни” [20, 284]. Це нагадує марення Дон Кіхота, якого “Сервантес щедро наділив... уявою і фантазією, – якостями, якими по праву міг пишатися сам” [1, 82]. Усю дорогу Б’янці не дає спокою її “дика фантазія” [20, 285]. Дороги назад немає, дівчина ніколи вже не повернеться, і вона це добре усвідомлює. Їй боляче покидати рідний дім, де і мати, і вона так “любила ходити й на луки...” [20, 284]. Проте “вона вимушена його кинути, тому що він не відповідає духові сучасності” [13, 75].

Мотив зіткнення мрій та реальності, що відсилає нас до “Дон Кіхота” Сервантеса стає наскрізним мотивом “Сентиментальної історії”.

Б’янка розчаровується в художнику Чаргорові, у якому спочатку бачить споріднену душу і “даль” в очах. Як і на початку, Б’янка залишається самотньою.

Мотив самотності проходить через увесь твір. Б’янка одна від’їздить до міста. В установі в місті вона теж самотня: “в своїй установі я, очевидно, була одинокою. Коли правду говорити, то тільки в машинці я находила свого друга” [20, 288]. Замість людей її товаришем стає машинка, яка їй навіть сниться. Сон означує бажання мати близьку людину, з якою можна поговорити: “І снилось мені так, ніби вона зовсім живе створіння. І ніби вона на всі мої запитання відповідає таким теплим, хорошим голосом” [20, 288]. Зустріч з художником начебто повинна була зробити Б’янку щасливою і не самотньою, але він не впускає її у свій внутрішній світ, боїться показати свою “даль”. Героїня знову залишається одна, розриваючи стосунки з Чаргаром. Розчарування і біль залишаються після розриву: “Хіба можна написати ту муку, що творилась тоді в моїй романтичній душі?” [20, 319]. Уся історія постає як романтичний сон, після якого героїня заявляє: “Сьогодні я на життя дивлюся цілком реально” [20, 319].

Це “пробудження” від сну дуже схоже на повернення Дон Кіхота до реальності, що передувала його смерті. Така смерть, тільки моральна, приходить до Б’янки, яка втрачає свою невинність, не тільки у фізичному плані, а й у духовному. Яскравий фінальний епізод показує нам, як жорстоко розбиваються мрії об реальність, коли Б’янка свідомо віддається Куку, від якого “пахне неприємним потом” [20, 326]. Коли все ж таки з’являється Чаргар, героїня вказує йому на кров: “Це рештки моєї невинності…Забери, коли хочеш” [20, 326]. А тоді вона “круто повернулась і пішла в установу” [20, 326], яка стала для неї єдиним домом, де працюють вже такі, як і вона, загублені душі.

Занепаду Б’янки передує віщий сон, на який варто звернути увагу. Головній героїні сниться, що “дон Квізадо виносить на прилюдний диспут (і думає захищати) магістерську дисертацію на тему “душа матерії” […] Кричить дон Квізадо. – Я хочу пізнати твою душу, о матерія! Невже ти, як панцерник, і сила моєї художньої інтуїції, не найде дороги до твоєї темної душі?” [20, 323].

Підсвідомо героїня прагне розібратися в сенсі життя. Це сновидіння з’являється після розриву з Чаргаром, і зверненням до Біблії. Головна героїня з веселої сімнадцятилітньої дівчини перетворюється на трагічного Дон Кіхота.

Обрамлення сну виглядає, як переддень карнавалу, Б’янка перебуває у передчутті подорожі, і чогось чекає. Закінчується сон пародією на карнавал: “Балаганчик заревів, загримів, зарокотов. Вискочив циган, метнувся перед публікою і пропав за тиром…” [20, 323]. Серйозність захисту дисертації Дон Кіхота наближаэьтся до театрального дійства. Складається враження, що публіка зараз почне аплодувати акторам, втішаючись грою. Усе зводить до ставлення до Дон Кіхота, як гарного виконавця ролі. Його не сприймають усерйоз, так само, як і сервантівського Дон Кіхота. Дуже цікава платонівська думка щодо “душі матерії”: “матерія сама по собі не існує, вона стає дійсністю, спонукувана присутністю в ній ідеї” [За 5, 465]. Саме цю “душу-ідею” (За Безхутрим) і прагне пізнати Дон Квізадо. Там, на жаль, “душа тут завжди буде рабою матерії” [5, 465]. Тоді Дон Кіхот замовкає.

Якщо ж Б’янку ототожнити з Доном Квізадо, як вона сама себе називає (“Ах ти мій нещасненький дон Квізадо!” [20, 302]), то можна побачити, що “поразка іспанського ідальго безпосередньо проектується на образ героїні” [5, 465].

За цією нісенітнецею тягнеться інший віщий сон. Образи із цього сновидіння: “домовина”; “змертвіла тиша”; “цвіркун, як дячок над мертвим”; “змертвілий подорожній майдан”; “три могили” [20, 325], – яскраво вказують на майбутню загибель хоча б одного з героїв. І, дійсно, зранку Б’янка дізнається про смерть сусідки Уляни, яка так і не достукалась вночі до неї. Жінку зарубав власний чоловік! Головна героїня зневірюється, питаючи: “Ну, Боженько! Чому ж ти не відчинив дверей, коли до мене стукала твоя раба Уляна?”[20, 325].

Так починається моральний занепад Б’янки, який сягає піку в останній сцені втрати невинності.

Отже, можемо свідчити про те, що Б’янка є донкіхотівським типом людини, у якої мрії розбиваються об жорстоку реальність. Саме завдяки її мріям, маренням, снам, ми змогли побачити трагічного Дон Квізадо в уособленні Б’янки.

Це лише один приклад донкіхотівського героя у творах М. Хвильового. Якщо ж поглянути на неоромантичних персонажів новел та оповідань цього письменника, то можемо зазначити, що вони – є новими Дон Кіхотами за визначенням. Наратор оповідання “На озера” живе мрійливими спогадами. Він тікає від людей на полювання, як Дон Кіхот, для здійснення подвигів. Герой М. Хвильового довго не спить, мріє майже всю ніч, як це схоже на сервантівського героя: “Цілісіньку ту ніч наш гідальго не змигнув і на хвильку, мріючи про свою володарку Дульсінею” [15, 53].

Персонажів М. Хвильового, як нових донкіхотів, об’єднують різноманітні оніричні вияви, що різняться лише за своїми функціями. Розглянемо деякі з них.

У прозових творах М. Хвильового мрії та марення постають як намагання втечі від жорстокої реальності.

В оповіданні “Мати” автор зображує жінку, сини якої стали по різні боки барикад, і старший – Остап – хоче вбити молодшого – Андрія. Вночі ж молодший, думаючи, що в будинку на ліжку Остап, вбиває власну матір. Вона знала навіщо “скрадається до її затіненої кроваті її молодший любий син” [20, 388], але не могла обізватись, виявивши себе: “Та навіщо попереджати, коли так приємно мріяти. І вона продовжує мріяти. І мріє вона про щасливе життя, і мріє, аж поки до неї підходить Андрій, аж поки трапилось те, чого й треба було чекати…” [20, 388].

В іншому творі М. Хвильового “Синій листопад” погляди Марії та Вадима, головних героїв, різняться від інших, тому вони залишаються відокремленими від решти суспільства. “Смерть Вадима ніби символізує його ізольованість, неможливість знайти собі застосування в тогочасній дійсності” [7, 58]. У такій ситуації їм залишається тільки мріяти: “Ці мрії здатні робити її й Вадима щасливими”[7, 58].

Герої оповідань не в змозі вткали від дійсності у свої мрії, їх намагання закінчуються трагічно: помирає мати (“Мати”) і Вадим (Синій листопад”).

В оповіданні “Мати” з’являється іще один оніричний компонент – сон. Страшним сном здаються матері всі події, що пов’язані з ворогуванням її синів: “«це пекельний сон сниться мені», – уперто думала вона”[20, 387].

Так само Катруся (головна героїня оповідання “Наречений”) сприймає жорстоку реальність, як страшний сон, коли до неї вриваються махновці і обезчещуючи її: “Все це трапилось так несподівано й так дико, ніби це важкий кошмар. Їй навіть прийшло в голову, що це їй сниться і що цього ніколи не було і не буде в її тихому житті” [20, 331].

Якщо герої попередніх новел вважають жорстоку реальність жахливими снами, то в таких творах, як “Силуети”, “Арабески”, “Редактор Карк”, сни, дійсно жахливі або, принаймні, неприємні. У “Силуетах” сни втілюють минуле, “все, що пройшло, відходить – і жах, і грюк, і чорт знає що” [20, 96]. В “Арабесках” у сні герой намагається добити пацюка, який виростає з кожним ударом, що символізує неможливість побороти те, що тяжіє над персонажем у реальному житті. У оповіданні “Редактор Карк” можемо побачити “зелені” сни, але вони наповненні гадюками , яких не може позбутися герой.

Таким чином, страшними снами може здаватись реальність або героям можуть сниться дійсно жах.

Бурхлива уява (як вияв оніризму) персонажів М. Хвильового переростає в божевілля.

Головний герой “Повісті про санаторійну зону”, анарх, є яскравим прикладом хворого на істерію Дон Кіхота, хвороба якого все більше ускладнюється і зводить врешті решт героя до самогубства через психологічне маніпулювання новоприбулого в санаторійну зону Карно.

У цій “зоні” усі герої трохи божевільні, але зустрічаються і зовсім хворі люди: хора, що і написала цю повість, і безумний, приречений на вічне божевілля. Хоча в “їхніх поглядах спостерігається цілісність і послідовність організації семіотичних кодів. Вони безумні з погляду радянської дійсності, набагато сильнішої від них. Це й викликає їхню меланхолію, тугу, істерію, їхнє божевілля” [13, 85].

Такий твір, де діють багато персонажів з різноманітними душевними станами, сумнівами, дає можливість автору розібратись у власному внутрішньому світі, оскільки всі герої є різними душевними виявами самого автора, що безпосередньо пов’язані один з одним. Так анарх бачить схожість його з медсестрою Катрею, а згодом вважає Карно лише примарою, одним зі своїх “я”.

У “Повісті про санаторійну зону”, як і в “Сентиментальній історії” простежується мотив зіткнення мрії з реальністю, що теж призводить до розчарування та більш трагічних наслідків. Так гине Хлоня, меланхолійний юний мрійник, який не витримує зіткнення з реальністю; божеволіє Катря, яка так хотіла поїхати до Сибіру, щоб розібратися в хвилюючих її питаннях. Головний герой, анарх, спочатку просто мріє [20, 501], але поступово стає божевільним. З часом реальність і його фантоми переплітаються в його хворій уяві. Анарх ще здатен до самоаналізу і розуміє свій стан, але хвороба прогресує, і він вже “не міг відрізнити примари від реальної речі” [20, 538]. Через хворобу анарх віддаляється від усіх мешканців санатолрійної зони: анарх був цілком самотній” [20, 561].

Припиняються стосунки з його коханкою Маєю (ім’я якої, до речі, взято “з індійської поеми Рамаяна – (що означає) богиня ілюзії…)” [20, 560]).

Крім безумства анарха, ще його “подвиг” (врятування кепі від коменданта) зріднює його з Дон Кіхотом. За словами Карно: “Це ж дон Квізадо ще раз повоював із вітряками” [20, 565].

Божевілля як психічна хвороба мешканців санаторійної зони, зокрема анарха, є виявом донкіхотівського безумства, коли остаточно зливається реальність із фантомами.

Таким чином, оніричні вияви, з їхніми функціями, у творах М. Хвильвого характеризують персонажів як втілення вічного образу Дон Кіхота.

Література

Багно В. Е. Дорогами “Дон Кихота”: Судьба романа Сервантеса. – М.: Книга, 1988. – 448 с.
Багно В. Е. Русское донкихотство как феномен культуры // Вожди умов и моды. Чужое имя как наследуемая модель жизни. – СПб.: Наука, 2003. – С. 219-232.
Бахтин М. Вопросы литературы и эстетики. – М.: Худ. лит., 1975. – 504 с.
Башляр Г. Грезы о воздухе. Опыт о воображении движения. – М.: Изд. гуманитарной литературы, 1999. – 344 с.
Безхутрий Ю. М. Хвильовий: проблеми інтерпретації. – Харків: Фоліо, 2003. – 495 с.
Гегель Г. В. Ф. Сочинения. – Т. XIII. – М.: Гос. Соц.-экон. изд., 1940. – 362 с.
Лігостова О. Вибір героїв Хвильового // Слово і час. – 1995. – №1. – С. 56-59.
Літературознавчий словник-довідник. – К.: ВЦ “Академія”, 2006. – 752 с.
Любченко А. Його таємниця. – Париж: Вільна думка, 1966. – 66 с.
Павличко С. Д. Дискурс модернізму в українській літературі. – К.: Либідь, 1997. – 360 с.
Пинский Л. Сюжет “Дон Кихота” и новый европейский роман // Вопросы литературы. – 1960. – № 4. – С. 168-181.
Плющ Л. Його таємниця, або “Прекрасна ложа” Хвильового. – К.: Факт, 2006. – 872 с.
Пронкевич О. В. Дон Кіхот і націотворення // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2006. – № 3. – С. 73-86.
Пронкевич О. В. Український Дон Кіхот // Іноземні мови в навчальних закладах. – 2005. – № 5. – С. 100-104.
Сервантес С. М. Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. – К.: Дніпро, 1995. – 703 с.
Смирнов Т. Психология сновидений. – М.: КСП, 2001. – 192 с.
Степанов Г. В. Язык. Литература. Поэтика. – М.: Наука, 1988. – 382 с.
Фіалков Л. Б. Наука і релігія про сон і сновидіння. – К.: Знання, 1990. – 48 с.
Фрейд З. О психоанализе. Пять лекций. Методика и техника психоанализа. – СПб.: Атейя СПб, 1999. – 222 с.
Фрейд З. Толкование сновидений. – СПб. Алетея, 1999. – 672 с.
Хвильовий М. Г. Новели, оповідання “Повість про санаторійну зону”. “Вальшнепи”. Роман. Поетичні твори. Памфлети. Всуп. – К.: Наук. думка, 1995. – 816 с.
Шепперд Л. Загляни в свои сны: Практическое руководство к самопознанию. – М.: Аквариум, 1995. – 144 с.
Romanyshun O. Don Quixote in the Ukrainian Literature: A bibliografical and Thematic Review // Studia ucranica, Vol. 3, 1986.

Blog

Національний університет «Києво-Могилянська академія»

Тетяна Мигун

Образ Дон Кіхота в оніричному дискурсі

Література