Шевченка Український культурологічний центр (м. Донецьк) Олександр Задніпровський хроніка голоду 1946 1947 років у Донбасі Донецьк 2007
| Вид материала | Документы |
- Donetsk compartment of shevchenko scientific society, 3938.75kb.
- Donetsk compartment of shevchenko scientific society, 3610.42kb.
- Donetsk compartment of shevchenko scientific society, 4086.35kb.
- Donetsk compartment of shevchenko scientific society, 2424.3kb.
- Donetsk compartment of shevchenko scientific society, 1319.59kb.
- Донецьке відділення наукового товариства ім. Шевченка donetsk compartment of shevchenko, 3413.53kb.
- Донецька обласна державна адміністрація Відділ у справах національностей управління, 4277.56kb.
- Український культурологічний центр, Донецьк журнал „Схід”, 2008 p. Удк 94 (430) : 378., 160.86kb.
- Донецька область/М. Донецьк, будьонівський, вул. Рогачевська, буд, 2145.95kb.
- Донецьке відділення наукового товариства ім. Шевченка donetsk compartment of shevchenko, 3687.32kb.
№ 1
Дороченкова Надія Олександрівна,
місто Донецьк
Голод 1946-1947 рр. я пережила у селі Ольгинці - недалеко від Сталіно. Сім’я була велика: мама і троє нас - дітей, а батько загинув на війні. Становище сім’ї було тяжким, адже втратили ми годувальника. Чекати допомоги не було від кого.
Голод стався від воєнної розрухи та великої посухи 1946 року. Розпочався він у нашому селі навесні 1946 р. і продовжувався до осені 1947-го, доки не зібрали більш-менш вдалий врожай.
Точну кількість померлих від голоду назвати важко, але якщо приблизно, то в кожній четвертій сім’ї хтось помирав. Були випадки, коли вмирали цілими сім’ями.
Щоб хоч трохи вгамувати голод, люди їли все, що можна було знайти. Збирали мерзлу картоплю, яка залишилася в полі, у лісі - їстівну траву. З насіння льону пекли коржі, з кінського щавлю і лободи варили „борщ”.
Найтяжче було навесні 1947 року. Від голоду тіло набрякало, а слабку людину вражали різні хвороби.
Найближчою подругою моєю в той час була Коршинова Ніна Семенівна. У неї теж мати залишилася з трьома дітьми, і серце хворе було. Тож Ніна з меншими сестрами ходила по селах і просила у людей поїсти, хто що дасть.
Ось так і виживали.
Записала Сенів Л.
2001 р.
№ 2
Чабан Олена Володимирівна,
місто Донецьк
Під час голоду 1946-1947 рр. я жила в Будьоннівському районі м. Сталіно. Жили в трьох: я, батько і мачуха.
* Наведено матеріали, зібрані студентами історичного факультету Донецького національного університету під керівництвом і редакцією автора
Батько працював столяром, за продовольчою карткою отримував щодня по 500 г хліба, а ми з мачухою - по 250 г.
Ніколи не за буду, як я ходила купувати хліб за картками. Вистою в черзі і повертаюся, притискаючи до себе отой чорний крихкий хліб, а сама голодна! От начебто й не їм, а лише по крихітці кладу до рота. Прийду до дому, дивлюсь - а більшої частини хлібини як не було. Йшов мені тоді шістнадцятий рік. За те, що хліб додому не цілий приносила, мати мене била.
Окрім хліба, за картками ми ще іноді потроху отримували крупи, цукор, макарони. Ще батькові виділили землі п’ять соток і ми садили город: буряки, гарбузи, ячмінь. Пам’ятаю, став ячмінь визрівати і його почали красти. Одного разу батько пішов сторожувати і злодії його трохи не вбили.
Ще пам’ятаю, як один чоловік помер від голоду. Він ходив пухлий від недоїдання і просив у людей чого-небудь поїсти, а потім ми, діти, гралися на териконі і побачили його там мертвим.
І все ж таки, наша сім’я була в кращому становищі, ніж багато інших, особливо багатодітних.
У нашої сусідки, Марусі Газіної, сім’я була велика, а чоловік не повернувся з фронту. Тож, вона, щоб прогодувати дітей, ходила пішки з тачкою до Маріуполя за рибою, а потім торгувала нею. Що залишалося - їли самі. Вона весь час залишала вдома зі старшими дітьми найменшу доньку - півтора року їй було. Одного разу, коли Маруся була в Маріуполі, дитинка померла. Маруся довідалася про її смерть від зустрічних, коли поверталася додому. Вона кинула тачку з рибою на дорозі і побігла додому. Ледве-ледве встигла на похорони.
Записала Чабан Т.
2001 р.
№ 3
Шевченко Наталя Семенівна,
місто Макіївка Донецької області
Вся наша сім’я з міста Ізюм, що на Харківщині. Маму звали Олімпіадою Іванівною, батька - Семеном Давидовичем. Я народилася 1922р., а брат, Василь Семенович, 1924-го.
Відразу після війни ми мешкали в Макіївці. Я працювала фельдшером у поліклініці Макіївського металургійного заводу. Продуктові пайки, які ми отримували з батьком, поділені з непрацюючою мамою, не відновлювали сили. Ноги пухли і не влазили до чобіт.
Найважче було в 1947 р. Я бачила своїми очима, як люди непритомніли від голоду на вулицях Макіївки. У поліклініці доводилось оглядати полонених німців. Вони працювали на відбудові Макіївського металургійного комбінату. Виснажених німців під руки приводили до поліклініки, а допомогти було нічим - давали тільки глюкозу. Багато їх померло, а ховали на міському цвинтарі.
Нашій сім’ї дуже допоміг один родич. Він працював на хлібозаводі №2 у селищі Нові Плани і мав можливість приносити потроху борошна в кишенях.
Особливо тяжко було дітям, які втратили батька під час війни. Самітні матері не могли їх нагодувати. Діти дуже голодували, хворіли на рахіт.
Дуже бідували і люди похилого віку: недоїдали, пухли і хворіли.
Записав Ковальський Г.
2001 р.
№ 4
Сорокіна Антоніна Володимирівна,
місто Мар’їнка Донецької області
Моя бабуся під час війни залишилась одна з трьома дітьми на руках: моєю мамою Клавдією Іванівною, її сестрою Раїсою та братом Євсеєм. Мамі після війни було чотирнадцять років. Вона розповідала, що тоді працювали всі члени сім’ї, навіть восьмирічний Сеня, як вони його звали.
У колгоспі не працювали, тому присадибна ділянка землі була невеликою, з неї не проживеш. А тут ще й неврожай у 1946 році. Бабуся міняла на харчі все, що тільки було можна. Мали свою корову та кілька гусей, але їх берегли на крайній випадок. Бабуся різати корову не хотіла, бо та хоч трохи, але молока давала. Взимку стало особливо важко, бо корова раптом здохла, годувати її було нічим. Почали різати гусей. Кожного ділили на маленькі шматочки і з них варили суп, до якого клали все, що можна було. Шматок гуски варили по декілька разів.
Був такий випадок. Бабуся зварила бульйон з однієї лапки гуски, а сама пішла до сусідки. Вона прала їй білизну, а та давала їй дещо з харчів, бо жили вони краще. Голодний Євсей витягнув з казанка ту гусячу лапку та й заходився їсти, навіть кістку розгриз. Мої мама і тітка Раїса намагалися його зупинити, бо знали, що голодній людині не можна зразу багато їсти, але марно. Коли бабуся повернулася, Євсею вже стало погано. Але, слава Богу, все обійшлося, Євсей не помер.
Бабусі було дуже важко. Вона вкрай схудла, хоча до того все життя мала пишні форми. Ще з осені бабуся зберігала у підвалі лушпиння з картоплі. На лушпинні були вічка, які могли прорости. Тож, коли настала весна 1947 року, замість картоплі, якої не було, на городі посадили ці вічка. З них потім виросла картопля. Так тоді робили багато людей.
Ось так і жили мої бабуся, мама, тітка Раїса і дядько Євсей. Голод підірвав їх здоров’я. Тітка потім мала виразку шлунка, а моя мама - хворе серце.
Записала Зернова С.
2001 р.
№ 5
Колесник Катерина Корніївна,
село Новоукраїнка Мар’їнського району
Донецької області
Під час голоду я жила у селі Олександрівці Мар’їнського району тодішньої Сталінської області. Сім’я велика: я і п’ятеро дітей (три хлопчики і дві дівчинки). Часи ті були дуже скрутні. Звичайно, не голод 1932-1933 років, але все ж таки...
1946 рік видався дуже неврожайним, та ще й у колгоспі, де я тоді працювала, на трудодень дали мало. Як прогодувати дітей без чоловіка? Найстаршому було 12 років, а найменшому - півтора. І всі постійно прохали їсти, не розуміючи, що відбувається у світі.
Голод у нашому селі продовжувався до врожаю 1947 року. Проте вмирали люди і наступного року, бо від голоду страждали багатьма хворобами. Скільки всього людей загинуло в селі - не пам’ятаю, але знаю, що на нашій вулиці померли декілька. Особливо важко доводилося сім’ям, в яких чоловіки не повернулися з війни. Дуже багато людей ходили пухлими.
Ми залишилися живими тільки завдяки городу та деяким запасам. Пам’ятаю випадок, коли сусідка дала мені буряк, щоб я його на насіння посадила навесні 1947 року. Так мій шестирічний син тихесенько викопав його і з’їв, а я все ходжу та поглядаю - чому він не проростає? Розкопала те місце - а там нічого немає!
Запитую у дітей:
- А куди буряк подівся?
Ті відповідають:
- Не знаємо!
Тільки років через двадцять син зізнався, що це він його з’їв: дуже їсти хотілось!
Їсти доводилося все. Їли траву (кропиву, шпориш), а коли пекли хліб, то додавали перетерті качани від кукурудзи, висівки. Гарячим цей хліб ще можна було їсти, але потім він ставав глевким і від нього псувався шлунок. У нашому селі так померли дві жінки.
Записала Жернова О.
2001 р.
№ 6
Діденко Євгенія Петрівна,
селище Кіровське Краснолиманського району
Донецької області
У роки голоду, а було мені тоді десять років, я жила з батьками в селі Торське Краснолиманського району Сталінської області. Сім’я наша була велика: мати, батько, бабуся і шестеро дітей - п’ять дівчат і один хлопчик.
У 1946 післявоєнному році люди ще не встигли облаштувати своє господарство, а в додаток до цього - дуже поганий врожай (як на городі, так і колгоспі). Про хлібозаготівлі не знаю, ще мала була. А от пам’ятаю, що батьки харчі від когось ховали, боялися, що прийдуть і відберуть.
Недоїдали ми близько року, до наступного літа. Особливо важко було взимку та навесні, коли поїли, що було, а до нового врожаю ще далеко. Потім з’явилася трава, ягоди. Ми, діти, бігали до яру їсти ще зелену шовковицю.
Мама, коли пекла перепічки, додавала до борошна висівки. Одного разу ми їли перепічки і вийшли з ними на вулицю. Дивимось, а по вулиці йде якийсь дідусь і просить у людей їсти. Наш малий братик взяв та й віддав йому свою перепічку. Потім побіг до матері ще собі взяти. Проте лишніх перепічок не було і мати віддала йому свою.
Треба сказати, що по нашому селі ходило багато жебраків, а також якісь люди міняли речі на їжу.
У нас в селі було багато пухлих людей. Особливо страждали сім’ї, що залишилися без батька. З нами по-сусідськи жили наші далекі родичі. Їхній батько загинув на війні, мати померла під час пологів. Залишилися бабуся та її онука Марія - такого ж віку, як і я. Ми з нею дружили. Під час голоду бабуся померла від якоїсь шлункової хвороби, а ми у січні 1947 року забрали Марію до себе.
Записала Жернова О.
2001 р.
№ 7
Курочкіна Любов Кіндратівна,
місто Димитров Донецької області
Після війни наша сім’я жила в селищі Світле біля залізничної станції Желанна Сталінської області. Сім’я була чималою: батько Комар Кіндрат Іванович, мати Софія Олександрівна, сестра Вероніка 1926 року народження, Антоніна 1927 року народження, я (народилась у 1930 році) і два брати - Микола, 1936 року, та Олександр, 1940 року народження.
З усієї сім’ї працював один батько - колійним обхідником на станції Желанна. Трохи пізніше пішла працювати старша сестра Вероніка. Батько отримував пайок, але його не вистачало. Від недоїдання ми часто хворіли. Доводилось їсти мерзлі буряки, макуху, лободу. Мама обмінювала домашні речі (простирадла, ковдри, деякий одяг, меблі) на макуху з соняшника і варила нам. Відро макухи з’їдали за лічені хвилини і все одно залишалися голодними.
Одного разу мама зайшла до хати вся в сльозах і сказала, що померла наша сусідка бабуся Надя. Померла від голоду. Ми всі дуже злякались і довго плакали. Я тоді подумала, що теж усі помремо, бо були пухлими від недоїдання. Особливо страждали наші найменші брати - Микола і Олександр. Животи в них стали великими, вони так ослабли, що навіть не ходили. Голод підірвав наше здоров’я. Я й сьогодні страждаю від виразки шлунку.
Дуже шкода було батька. Він так стомлювався на роботі, ще й приходив додому пізно. Інколи він гримав на маму за те, що коли ми все з’їмо і йому не залишимо, він не зможе наступного дня вийти на роботу. Потім він сідав за стіл, довго плакав, а потім вибачався перед нами. Але хліб завжди віддавав нам.
Страшно було, і згадувати не хочеться.
Записав Куниця С.
2001 р.
№ 8
Біленко Марія Макарівна,
місто Димитров Донецької області
У 1946 році мені виповнилося 36. Чоловік загинув на фронті. Жила я в Димитрові з трьома дітьми: сином Анатолієм, 7 років, та доньками - Євгенією, 12 років, і 17-річною Діною.
Жити доводилось у важкий час. Більшість підприємств міста були зруйновані, працювати ніде. Чим прогодувати дітей? Тож ходили ми всією сім’єю за місто, у поле і шукали там що-небудь їстівне. Більше всього знаходили торішньої кукурудзи. А одного разу натрапили на багато колосків пшениці із зерном. Людей там було багато. Ось так і жили. Пекли коржі з кукурудзи, або смажили прямо на плиті. Міняли речі. Дійшло до того, що стало не вистачати одягу. Діти ходили напівроздягненими, босими. Дуже хворіли дівчата. Вони практично не виходили з дому - такими стали слабкими. Спасибі сусідці, вона працювала, мала продовольчу картку і дечим допомагала.
Наприкінці 1947 року з великими труднощами мені вдалося влаштуватися працювати на шахту. Жити стало легше.
Записав Куниця С.
2001 р.
№ 9
Осьмиченко Антоніна Федорівна,
село Петрівка Слов’янського району
Донецької області
Мій батько загинув на війні, і ми з мамою жили вдвох у селі Знаменка Слов’янського району. У нас був город, кури, качки, тому нам жилося легше, ніж іншим, особливо багатодітним сім’ям і старим людям. Мама працювала на швейній фабриці, отримувала хліб за продовольчою карткою - це також дуже підтримувало нас.
Восени та навесні ми, діти, збиралися всім селом і йшли до лісу. Збирали там гриби, ягоди, жолуді, коріння. Узимку 1947 року шукали на полях мерзлу картоплю. Хто міг, ходив на полювання, навіть птахів з рогатки стріляли. Іноді ми бігали до сусідського села. Там була пекарня і ми збирали крихти хліба, коли його різали.
Мама намагалася допомагати тим, кому було найважче. Пам’ятаю, вона давала мені щось із їжі, щоб я віднесла одній жінці, яка жила з маленькою дитиною.
Запам’яталася також сусідка Білицька Анна, яка дуже голодувала. Вона мала двох дітей, а чоловік не повернувся з фронту, і ніхто не знав, де він і що з ним сталося. Анна мало не щодня їздила до міста і намагалася у військкоматі дізнатися щось про чоловіка. Ось так у січні 1947 року вона поїхала і не повернулася - померла біля військкомату. Що сталося з дітьми - вже не пам’ятаю.
Записала Савчук О.
2001 р.
№ 10
Ставицька Тамара Василівна,
місто Селидове Донецької області
Батько наш під час війни загинув, тож мама залишилась одна з трьома доньками. Жили ми тоді у м. Красноармійську Сталінської області.
Особисто я пережила голод дуже тяжко: постійно не доїдала, піклувалася про двох менших сестричок. А мені було тоді п’ятнадцять років. Мама працювала у швейній майстерні, довго була на роботі, приходила пізно.
Їсти не вистачало. Навесні 1947 року збирали лободу, варили буряки. Увечері готували суп, коли мама поверталася з роботи. Найсмачнішими були шматочки буряка, які ми ділили між собою. Мама часто віддавала свій шматочок нам. Проте ми не наїдалися. Їсти хотілося завжди, так хотілося, що вночі довго не могла заснути. А коли спала, то бачила завжди один і той же сон: на столі повно їжі і ми, не дивлячись один на одного, їмо.
Нашими сусідами були Федір Микитович та Анна Савелівна Силантьєви, люди вже похилого віку. Мали вони корову, стара вже була і молока не давала. Але ми їх вважали багатими - адже мали корову. Сусіди планували зарізати корову на Різдво, а до того часу протриматися на інших харчах. Але раптом, незадовго перед святом, корова здохла. Для наших сусідів - пенсіонерів це була трагедія. Вони почали після цього сильно голодувати, хворіли. Невдовзі померли. Спочатку з життя пішла бабуся, а потім і дідусь.
Записала Соколова Т.
2003 р.
№ 11
Плеханова Раїса Семенівна,
село Дмитро-Дар'ївка Олександрівського району
Донецької області
Народилась я 1931 року в селі Надеждівка Олександрівського району. Потім наша сім’я переїхала до Дмитро-Дар'ївки. Батько загинув на війні, залишилося нас четверо: мама, брат Василь, сестра Марія і я.
У 1946 році була велика посуха, стався неврожай. Тоді був страшний голод, голодували всі. Особливо тяжко жилося навесні 1947 року, коли від старого врожаю нічого не залишилося, а нового ще не було. Продуктів не вистачало, тож доводилося пекти „коржики” з буряка, варити суп з листя того ж буряка, збирати гриби, ловити ховрахів. Брат Василь у солом’яній стрісі на хаті ловив горобців. У нас тоді була корова, яка давала молоко. Це нас і рятувало.
Згадую такий випадок. Брат Василь разом з іншими колгоспниками сіяв пшеницю на полі і зумів якусь жменю зерна приховати в землю, щоб потім його забрати. Увечері ми з мамою прийшли за тим зерном. Шукали-шукали те місце - ніяк не знайдемо, бо Василь його нічим не позначив - боявся, щоб не помітив хто-небудь. Обшукали ми велику площу поля, а зерна так і не знайшли. Ото мама лаяла тоді Василя!
Важко всім було в той час. Поряд з нами жила Поліна Гаврилівна Склярова, вже літня жінка, із сином. Дуже бідна сім’я. Вони ледь трималися.
У Шевченко Ірини Матвіївни чоловік не повернувся з війни, залишилося п’ятеро дітей. Голодували, але якось вижили.
Голод був страшний, голодували всі. Проте ніхто в нашому селі не помер від голоду.
Записала Плеханова І.
2004 р.
№ 12
Зоріна Світлана Іванівна,
місто Донецьк
У 1946 році мені було одинадцять років, жила я тоді в Маріуполі. Мама працювала на „гарячій” роботі - ливарницею на металургійному заводі. Працювати було важко, зате отримувала за карткою 800 г хліба. Нас було троє дітей, ми отримували по 200 г. Хліб тоді випікали дуже низької якості - темний, швидко черствів. Але й за ним треба було займати чергу в магазині. Ми для цього прокидалися вже в третій годині ночі.
Америка тоді надавала нам гуманітарну допомогу. Її теж давали в магазинах за талонами. Можна було купити тушонку, соки у залізних банках, сало.
Біля третіх воріт заводу ім. Куйбишева збирався вечірній ринок. Ми економили хліб, який отримували за картками, і продавали його на цьому ринкові. Хлібина тоді коштувала, як зараз пам’ятаю, 120 крб. Ми її різали на дванадцять шматків і кожний продавали за 20 крб.
Інтелігенція виносила на ринок книги, одяг. Ходили по селах, міняли домашні речі на продукти.
Один з чоловіків, що жив у нашому будинку, змайстрував невеличкого ручного млина. Тож ми ходили до нього і робили з кукурудзи крупу. З неї ми потім варили кашу з цибулею - це була наша головна їжа. З кукурудзяного борошна пекли „малай” - це як пиріг, варили мамалигу. Олія була конопляна, і якщо вона була в домі - це вважалося щастям. А цукру не було. Замість нього - сахарин у таблетках. З кавунів, вірніше, з кавунової патоки, варили „бекмес” - це теж іноді заміняло цукор.
Можу впевнено сказати, що Маріуполь від голоду врятувала тюлька. Пам’ятаю, моя мама варила вдома мило, а потім ходила в селище Ляпіне, що на березі Азовського моря, і міняла його у рибалок на свіжу тюльку. Ми її солили і продавали або міняли на зерно, кукурудзу. Як тільки ми не їли тюльку! Ми її і смажили, і варили, і котлети з неї робили, і пекли малай з кукурудзою і тюлькою. Тюлька маріупольцям заміняла все.
Ще люди ходили в поле. Збирали колоски, знаходили незібрані соняшники, буряки, кукурудзу. Проте у червні 1947 року вийшов указ „про посилення охорони державної і громадської власності”. Після цього всіх, кого ловили в полі, судили і давали по 8 - 10 років.
Ми жили поряд з кладовищем. Мені запам’яталося, що тоді за день можна було побачити 30 - 40 похоронних процесій.
Записала Калашникова В.
2004 р.
№ 13
Шевченко Василь Опанасович,
село Іллінка Мар'їнського району
Донецької області
Люди тоді дуже голодували, ходили пухлі. Якщо сім’я не мала корови, то була майже приречена на голодну смерть. Найбільше вмирало дітей і людей похилого віку. Щоб вижити, їли траву, ловили ховрахів, вибивали зерно із соломи, яка була у скиртах.
Взимку 1947 року в нашому селі, мабуть, як і в інших, створили такий собі харчовий пункт, де дітям з найбідніших сімей давали суп і кукурудзяну кашу. Навесні, коли почали сіяти, працюючим в полі теж варили суп. Але цього було мало, люди ходили голодні.
У сусідній Романівці якось здох кінь і його закопали, а вранці побачили, що яму розрито і від коня майже нічого не залишилося. Люди порізали його на шматки, щоб з’їсти.
Записав Войцехівський В.
2004 р.
№ 14
Сидорська Надія Петрівна,
місто Артемівськ Перевальського району
Луганської області
Року народження я 1924-го. Після війни жила в Артемівську, що на Ворошиловградщині. Жити було важко, хоча з продовольством ситуація була набагато кращою, ніж у сусідніх селах, де знаходилися колгоспи і радгоспи.
У 1946 році я народила дитину, але восени вона померла в чотиримісячному віці, оскільки була слабкою - не вистачало їжі, яка потрібна маленьким дітям.
Взимку з їжею стало ще гірше. Мені „по знайомству” вдалося влаштуватися на роботу до їдальні на залізниці поблизу станції Баронська (біля „зони” з ув’язненими). Дещо заробляла, деякі залишки продуктів додому приносила, дещо встигала „ухопити” - ось так і прожили зиму.
А взагалі згадки про той час тяжкі. Одне слово - голод.
Записав Сидорський М.
2001 р.
№ 15