Національна академія наук україни інститут держави І права імені в. М. Корецького мельник олена миколаївна

Вид материала

Содержание

Подобный материал:

1 2 3

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються об’єкт, предмет та мета дослідження, його логіка і методологія, формулюється теоретичне та практичне значення основних положень дисертації, її наукова новизна, ступінь апробації отриманих результатів, список публікацій за темою дисертації.

Розділ перший „Теоретичні проблеми визначення місця об’єктів у системі охорони права інтелектуальної власності” присвячений загально-теоретичним питанням правового режиму об’єктів права інтелектуальної власності і складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. „Інтелектуальна власність в економічній системі розвитку України” розкривається роль і значення інтелектуальної, творчої діяльності та її результатів для соціально-економічного розвитку України. Теза про пріоритетність цього виду суспільно корисної діяльності в сучасних умовах не може бути спростована. ХХІ вік – це століття інтелектуальної діяльності, рівень якого буде забезпечувати науково-теоретичний рівень суспільного виробництва та інших видів суспільно - корисної діяльності. Саме розвиток інтелектуальної, творчої діяльності буде зумовлювати стратегію і тактику соціально-економічного розвитку України. Рівень творчої діяльності, її масштаби будуть визначати не тільки рівень добробуту народу України, а й, передусім, її політичну і економічну незалежність, її суверенітет і територіальну цілісність, безпеку і авторитет держави на міжнародному рівні та інші параметри престижу і процвітання держави.

Тенденції розвитку науки, культури (в найширшому значенні), техніки і виробництва, особливо у другій половині ХХ ст. свідчать, що людство у своєму розвитку дійшло до тієї межі, коли подальший прогрес буде зумовлюватися саме розумовою діяльністю суспільства або, за теперішньою термінологією, інтелектуальною діяльністю. Суспільно - корисна діяльність будь-яких видів у сучасних умовах все більше стає інтелектуалізованою.

У підрозділі 1.2. „Поняття, ознаки та система об’єктів права інтелектуальної власності” розкривається правовий режим зазначених об’єктів. Саме поняття „об’єкт права інтелектуальної власності” в чинному законодавстві України про інтелектуальну власність, у тому числі і в ЦК, розуміється по-різному. Не містить чіткого визначення цього поняття і спеціальна література. За чинним законодавством розрізняються об’єкти права інтелектуальної власності, об’єкти як результати інтелектуальної діяльності, об’єкти правової охорони, об’єкти окремих видів інтелектуальної, творчої діяльності.

Спеціальна література під поняттям „об’єкт права інтелектуальної власності” в одних випадках визнає право на той чи інший результат творчості, у інших – об’єктом визнається саме результат творчої діяльності. Така невизначеність не сприятиме ефективній охороні права інтелектуальної власності.

Об’єктами права інтелектуальної власності стають не всі результати творчої діяльності. Остання набагато ширша від інтелектуальної. Об’єктами права інтелектуальної власності визнаються лише ті результати творчої діяльності, які підпадають під охорону законів України про інтелектуальну власність, тобто відповідають вимогам чинного законодавства. Інші результати творчої діяльності стають об’єктами цивільного права і фактично не охороняються, оскільки можуть використовуватися будь-ким і без будь-якого дозволу. Тут право інтелектуальної власності вступає в суперечливість з цивільним правом. Як об’єкт цивільного права творчий результат мав би ним охоронятися, але за чинним законодавством України про інтелектуальну власність такий результат може бути використаний будь-ким і без будь-якого дозволу.

Поняття об’єкта права інтелектуальної власності повинно визнавати результат інтелектуальної діяльності, який відповідає встановленим вимогам закону, в силу чого він стає об’єктом правової охорони. Таке поняття є узагальненим, за яким об’єктом права інтелектуальної власності визнаються результати окремих видів інтелектуальної діяльності. В свою чергу об’єкти авторського права (твори науки, літератури і мистецтва) та суміжних прав (виконання, фоно- і відеограми, програми мовлення), а також патентного права складаються з окремих видів об’єктів (наприклад, твори образотворчого мистецтва складаються з окремих об’єктів – живопис, скульптура, гравюра тощо); об’єкти винаходів з продукту (пристроїв, речовин, штамів мікроорганізмів, культури клітин рослин і тварин тощо); способу; застосування раніше відомого продукту чи способу за новим призначенням.

Коло об’єктів права інтелектуальної власності визначається характером і змістом творчої діяльності. Результатом інтелектуальної діяльності є об’єкти права інтелектуальної власності. Та частина творчої діяльності, яка залишається поза межами інтелектуальної діяльності, має результатом об’єкти, які не можуть бути об’єктами правової охорони.

Право інтелектуальної власності за юридичною природою є правом на володіння, користування і розпорядження належним результатом творчої діяльності (ст. 41 Конституції України). Законодавство України про інтелектуальну власність об’єкти права інтелектуальної власності визнало товаром з усіма наслідками, що з цього випливають. Товаром можуть визнаватися лише об’єкти, які можуть бути об’єктом права власності.

Недобросовісна конкуренція, захист проти якої за міжнародними угодами визнається об’єктом права інтелектуальної власності, таким об’єктом за законодавством України визнаватися не може. Вказана конкуренція є неправомірною дією, яка не може бути об’єктом права інтелектуальної власності і об’єктом правової охорони. Недобросовісна конкуренція є підставою виникнення зобов’язального права, а не права інтелектуальної власності.

Обґрунтовується пропозиція про надання правової охорони результатам інтелектуальної творчої діяльності, які з тих чи інших причин поки що в Україні її не мають: селекційні досягнення у сфері племінного тваринництва, біотехнології, репрографія, нова техніка зв’язку, цифрові системи поширення. Недостатній рівень правової охорони комп’ютерних програм, творів архітектури, містобудування і садово-паркового мистецтва та деякі інші.

Підрозділ 1.3. „Види об’єктів у системі охорони права інтелектуальної власності” присвячений проблемним питанням структури системи права інтелектуальної власності. Усталена структура системи права інтелектуальної власності не є бездоганною. Засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг за своїм науково-технічним і творчим рівнем не можуть бути прирівняні до результатів науково-технічної творчості (винаходів, корисних моделей, промислових зразків, компонування інтегральних мікросхем та селекційних досягнень). Такі об’єкти права інтелектуальної власності як комерційне найменування, торговельна марка, географічне зазначення мають бути виділені в окрему групу об’єктів права інтелектуальної власності. За своїм науково-технічним чи творчим рівнем не можна порівнювати винахід і комерційне найменування, літературні або образотворчі твори і торговельні марки. У дисертації обґрунтовується виділення зазначених об’єктів у окрему групу.

Всі матеріальні речі, створені людиною, є результатом, передусім, її розумової діяльності. З цього положення випливає досить цікавий, з науково-теоретичної точки зору, висновок: право власності на речі (речове право власності) є похідним від права інтелектуальної власності. На наведений висновок не може вплинути та обставина, що хронологічно право власності на речі виникло значно раніше від права інтелектуальної власності. Відповідно до висловленого висновку повинно визначатися і місце права інтелектуальної власності у системі цивільного законодавства і права: право інтелектуальної власності має передувати праву власності на речі.

У розділі 2 „Спірні питання виникнення, припинення і скасування суб’єктивних прав інтелектуальної власності у системі її охорони” досліджуються проблеми оформлення суб’єктивних прав інтелектуальної власності. Розділ складається з 6 підрозділів.

У підрозділі 2.1. здійснено науково-теоретичний аналіз ролі і значення суб’єктивних прав у системі охорони права інтелектуальної власності за чинним законодавством України про інтелектуальну власність. Суб’єктивні права інтелектуальної власності є стержнем, серцевиною всього законодавства про інтелектуальну власність. Заради цих прав переважна більшість творців створюють свої витвори з метою належним чином забезпечити власний добробут і добробут своїх близьких. Вони стають основним джерелом існування переважної більшості творців. Отже, ефективність суб’єктивних прав інтелектуальної власності зумовлює активність інтелектуальної, творчої діяльності. Чим реальнішим змістом будуть наповнені зазначені суб’єктивні права, тим вища буде активність і ефективність цього виду суспільно-корисної діяльності як основного джерела інтелектуального потенціалу України.

З наведеного випливає ще один важливий висновок. Якщо інтелектуальний потенціал зумовлює рівень соціально-економічного розвитку держави, то основною фігурою в цьому процесі є творець об’єктів права інтелектуальної власності. Отже, він має бути забезпечений необхідними правовими, економічними, фінансовими, побутовими, моральними та іншими умовами для забезпечення успішної інтелектуальної, творчої діяльності.

Підрозділ 2.2. присвячений дослідженню поняття суб’єкта права інтелектуальної власності. Найскладнішою проблемою суб’єктів права інтелектуальної власності є визначення статусу роботодавця. За чинним законодавством України про інтелектуальну власність право на службовий об’єкт належить роботодавцеві (за ЦК – об’єкт, створений у зв’язку з виконанням трудового договору), тобто ЦК відмовився від терміна „службовий” об’єкт права інтелектуальної власності. За ЦК України (ст. 429) майнові права інтелектуальної власності на об’єкт, створений у зв’язку з виконанням трудового договору, належать працівникові, що його створив, та юридичній або фізичній особі, де або у якої він працює, спільно, якщо інше не встановлено договором.

Позиція ЦК у визначенні правового статусу суб’єкта права інтелектуальної власності на об’єкт, створений у зв’язку з виконанням трудового договору, є кроком вперед у розв’язанні цієї проблеми, але вона не вирішує проблему до кінця. У дисертації обґрунтовується пропозиція, за якою суб’єктом первинного права інтелектуальної власності в усіх випадках має визнаватися творець цього об’єкта незалежно від умов його створення. Визнання за роботодавцем половини права на об’єкт, створений у зв’язку з виконанням трудового договору, ще більше ускладнює зазначену проблему. З метою активізації інтелектуальної, творчої діяльності творець повинен визнаватися єдиним первинним суб’єктом права інтелектуальної власності на створений ним об’єкт в усіх випадках, крім визначених у законі.

У визначенні суб’єктів права інтелектуальної власності, на думку дисертантки, потребує уточнення ст. 54 Конституції України, яка визнає суб’єктом цього права лише громадян України. Між тим суб’єктами права інтелектуальної власності можуть бути і громадяни іншої держави, і особи без громадянства.

У зв’язку з аналізом зазначеної статті Конституції України потребує уточнення вираз: „Громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості”. У дисертації обґрунтовується позиція, за якою наведений вислів слід розуміти як свободу будь-якої творчості у межах закону. Наукова, художня, науково-технічна та інші види творчості можуть бути обмежені в інтересах суспільства. У дисертації наводяться напрями творчої діяльності, які за певних умов можуть бути обмежені.

Не можна визнати вдалою ст. 430 ЦК, за якою право інтелектуальної власності на об’єкт, створений за замовленням, належить творцеві і замовникові спільно, якщо інше не встановлено договором. Об’єкт права інтелектуальної власності, створений за замовленням, переходить до замовника на підставі авторського договору, який за своїм змістом і характером є нічим іншим як купівля-продаж об’єкта права інтелектуальної власності. Тому немає жодних правових підстав визнавати творця співвласником проданого ним твору чи іншого об’єкта права інтелектуальної власності.

Суперечать положенням теорії цивільного права норми ЦК, за якими особисті немайнові права інтелектуальної власності можуть переходити до інших осіб (стаття 429 і 430).

Потребує уточнення ст. 13 Закону України „Про авторське право і суміжні права”, за якою співавторами можуть бути особи, спільною працею яких створено твір. Але ж такими можуть бути як фізичні, так і юридичні особи, проте останні не можуть бути творцями, отже, й співавторами. Нова редакція зазначеного Закону дає підставу зробити наступний висновок. Співавторство має місце лише за однієї неодмінної умови – повинна бути спільна творчість співавторів, за відсутності якої не буде і співавторства. Тому не визнаються співавторами письменник і художник при ілюстрації книги, не визнаються співавторами творці аудіовізуальних творів, автори окремих частин в колективних творах (збірники, енциклопедії, журнали тощо). Не буде співавторства і у випадку використання чужого опублікованого твору для створення нового, самостійного твору (наприклад, автор роману і автор сценарію, створеного на основі цього роману).

Правонаступники суб’єктів первинного права інтелектуальної власності, безперечно, є суб’єктами цього права. У дисертації розрізняється добровільне правонаступництво і примусове. Правонаступниками є також спадкоємці, хоча чинні закони України про інтелектуальну власність, у тому числі і новий ЦК України, прямо не проголошують спадкоємців правонаступниками суб’єктів права інтелектуальної власності.

Істотною прогалиною чинного законодавства України про інтелектуальну власність, в тому числі і ЦК, є відсутність норм про визнання суб’єктом права інтелектуальної власності держави України. У дисертації обґрунтовується пропозиція про визнання держави Україна суб’єктом права інтелектуальної власності.

У підрозділі 2.3. „Поняття суб’єктивних прав на об’єкти інтелектуальної власності” аналізуються спірні питання цього поняття. Суб’єкт права інтелектуальної власності має право на визначену і забезпечену законом міру можливої поведінки щодо об’єктів інтелектуальної власності, а також право вимагати від інших осіб відповідної поведінки стосовно свого суб’єктивного права інтелектуальної власності. Суб’єкти права інтелектуальної власності мають право на захист свого права. Суб’єкт права інтелектуальної власності наділений тими ж правомочностями, якими наділений і суб’єкт права власності на речі (ст. 41 Конституції України).

Суб’єктивне право інтелектуальної власності характеризується такими ознаками: а) зазначене право виникає лише з моменту офіційного визнання результату творчості об’єктом права інтелектуальної власності (твори науки, літератури і мистецтва з моменту надання твору об’єктивної форми); б) суб’єктами цього права можуть бути тільки особи, визначені законом; в) межі суб’єктивних прав інтелектуальної власності визначаються законодавством України про інтелектуальну власність; г) захист суб’єктивних прав інтелектуальної власності істотно відрізняється від захисту права власності на речі.

У дисертації аналізується право інтелектуальної власності авторів музичних творів, використаних в аудіовізуальному творі, яке має свої особливості. Дисертантка вважає, що зазначені автори безпідставно наділені правами на винагороду за кожне використання їх музичного твору.

Підрозділ 2.4. присвячений проблемним питанням виникнення суб’єктивного права інтелектуальної власності на твори науки, літератури і мистецтва та на об’єкти суміжних прав. Об’єктивна форма твору може бути будь-якою, яка дозволяє сприймати твір слухом чи зором і відтворювати його. Тому результати творчої діяльності одержують охорону за авторським правом з того моменту, коли вони відділяються від автора і будуть виражені в будь-якій об’єктивній формі. У спеціальній літературі переважає слушна думка, що твір має бути результатом творчої праці.

Чинне законодавство про авторське право містить окремі неточні і нечіткі формулювання. Пункт 1 ст. 3 Закону України „Про авторське право і суміжні права” проголошує: авторське право на твори архітектури і скульптури, які об’єктивно знаходяться на території України. У п. 1 ст. 8 цього ж Закону йдеться про твори архітектури, містобудування і садово-паркового мистецтва. Є й інші розбіжності між цими статтями.

Не чітко визначаються моменти виникнення суб’єктивних прав інтелектуальної власності на об’єкти суміжних прав. Пункт 2 ст. 37 цього Закону проголошує: суміжне право виникає внаслідок факту виконання твору, виробництва фонограми, відеограми, оприлюднення програми мовлення. Проте ст. 44 даного Закону, яка визначає строк охорони суміжних прав, містить припис, за яким початок правової охорони суміжних прав визначається датою першого запису виконання, опублікування фонограми, відеограми. В цих приписах є й інші суперечливі положення.

У підрозділі 2.5. досліджуються проблеми виникнення суб’єктивних прав інтелектуальної власності на об’єкти промислової власності. Специфічною особливою відмінністю виникнення прав на об’єкти промислової власності є визнання державою результатів науково-технічної діяльності об’єктами правової охорони. Процедура визнання зазначених результатів об’єктами права інтелектуальної власності складна, тривала, трудомістка і дорога.

У дисертації аналізується процес розгляду заявки в патентному відомстві на об’єкти промислової власності, в результаті якого виявлені численні суперечливі положення, неузгодженості. Зазначений аналіз необхідний для встановлення терміну початку виникнення суб’єктивних прав інтелектуальної власності на об’єкти промислової власності. Чинне законодавство України про інтелектуальну власність неоднаково визначає цей термін для різних об’єктів промислової власності, що не зумовлюється якимись певними характерними ознаками того чи іншого об’єкта. Ще більшу плутанину вніс новий ЦК, за яким майнові права інтелектуальної власності на названі об’єкти поділяються на виключні і невиключні. Проте ЦК взагалі не передбачає початку виникнення майнових прав інтелектуальної власності, він лише визначає дату, від якої відліковується строк правової охорони цих прав. Дані терміни не збігаються. За ст. 465 ЦК майнові права (невиключні) інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок є чинними з дати, наступної за датою їх державної реєстрації. Виключні майнові права інтелектуальної власності на вказані об’єкти виникають від дати подання заявки. Чим викликаний цей поділ, збагнути важко.

Момент виникнення майнових прав для різних об’єктів промислової власності також визначається неоднаково. Така розбіжність у датах виникнення майнових прав на об’єкти промислової власності не може бути виправдана різним їх характером. Вона вноситиме плутанину в практику застосування цих норм.

У дисертації обґрунтовується недоцільність поділу майнових прав на виключні і невиключні і розбіжність у датах їх виникнення. ЦК містить низку інших неузгоджених положень і невдалих формулювань, визначень тощо. Так, ст. 446 ЦК містить припис, за яким строк чинності майнових прав на твори спливає через сімдесят років, що відліковуються з 1 січня року, який настає за роком смерті автора. Але ж авторське право є чинним і за життя автора.

Підрозділ 2.6. присвячений проблемам припинення і визнання недійсними суб’єктивних прав на об’єкти інтелектуальної власності. Підстави припинення чинності майнових прав інтелектуальної власності можна поділити на добровільні і примусові. До першої групи належить відмова патентовласника від патенту або передача майнових прав на об’єкти промислової власності іншим особам відповідно до чинного законодавства. Примусове припинення майнових прав інтелектуальної власності може мати місце за спливом строку правової охорони або при примусовому відчуженні майнових прав на об’єкти промислової власності. Патентні закони України передбачають таку можливість.

Проте найбільш проблемним, на нашу думку, є скасування патенту (визнання його недійсним). За ст. 33 Закону України „Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” (відповідно статті інших патентних законів) патент у визначених Законом випадках може бути визнано недійсним. Усі підстави визнання патенту недійсним викликають великий сумнів. У дисертації вони аналізуються і розкривається їх правова необґрунтованість і, навіть, неконституційність. Дані підстави суперечать засадам цивільного права. У дисертації обґрунтовується позиція автора.

Розділ 3 „Правовий статус суб’єктів інтелектуальної власності у системі її правової охорони (суб’єктивні права)” складається з п’яти підрозділів.

Підрозділ 3.1. „Юридична природа права інтелектуальної власності” присвячений дослідженню проблем визначення права інтелектуальної власності. У спеціальній літературі зазначена проблема є найбільш дискусійною. Законодавство одних країн визнає за творцем лише виключне право на використання, інших держав – право власності. ЦК України визнав право інтелектуальної власності, що є досить обґрунтованим. На користь такого висновку в дисертації наводиться низка аргументів. Найбільш вагомим серед них є визнання інтелектуальної власності найбільш цінним капіталом в умовах ринкової економіки. Противники цієї позиції визнають наявність інтелектуальної власності, але не визнають права на неї, але ж це нонсенс.

У дисертації аналізується спільне між правом власності на речі і правом інтелектуальної власності та істотні відмінності між ними.

Підрозділ 3.2. присвячений дослідженню особистих немайнових прав на об’єкти інтелектуальної власності. Особисті немайнові права на об’єкти інтелектуальної власності в чинному законодавстві України про інтелектуальну власність, у тому числі і у ЦК, визначені не чітко. Норми про особисті немайнові права на твори науки, літератури, мистецтва дають підставу для їх неоднозначного тлумачення. Ці ж норми стосовно об’єктів промислової власності взагалі викладені надто поверхово. Їх коло не охоплює всіх особистих немайнових прав на об’єкти промислової власності (право на подання заявки, відкликання заявки та інші). Особливо заплутане право на пріоритет.

У дисертації здійснено детальний аналіз особистих немайнових прав на об’єкти інтелектуальної власності, виявлені їх недоліки та вносяться пропозиції до їх удосконалення.

У законодавстві України про промислову власність без будь-яких потреб допущена заміна усталених визначень поняття конвенційного пріоритету і поняття „національний пріоритет”. Традиційно прийнято вважати конвенційним пріоритетом той, який визначається за правилами Паризької конвенції про охорону промислової власності, а національним – дату надходження заявки до національного патентного відомства. У дисертації наводяться аргументи на користь цього висновку.

Потребує нормативного визначення момент виникнення права авторства на об’єкти промислової власності. У спеціальній літературі вказаний момент трактується неоднозначно. Між тим з ним пов’язане майнове право на ці ж об’єкти.

У спеціальній літературі дискутується проблема недоторканності об’єктів промислової власності. У дисертації обґрунтовується позиція, за якою право на недоторканність властиве лише авторському праву. Поширення принципу недоторканності на об’єкти промислової власності заподіяло б шкоду розвитку науково-технічної діяльності.

Очевидно, слід розрізняти право авторства на пропозицію та заявочні матеріали і право авторства на сам об’єкт промислової власності. Право авторства на пропозицію виникає з моменту її створення, а право авторства на об’єкт промислової власності – з моменту визнання пропозиції об’єктом правової охорони.

Підрозділ 3.3. присвячений дослідженню проблем майнових прав суб’єктів інтелектуальної власності. Майнові права на об’єкти права інтелектуальної власності складають серцевину, основний стержень цього права. Останнє тому й охороняється, оскільки ця власність може приносити її суб’єкту певні доходи. Майнові права інтелектуальної власності виконують ряд функцій: а) закріплюють за суб’єктом право на виключне використання об’єкта інтелектуальної власності; б) зазначені права виконують охорону функцій; в) служать джерелом доходів від їх використання; г) є джерелом поповнення державної казни. Активність творчої діяльності прямо пропорційна ефективності майнових прав. Вони є таким правовим інструментарієм, який дозволяє суб’єкту цього права вилучати із створеного ним об’єкта ті корисні якості, які з нього можна вилучати будь-яким способом, не забороненим законом.

Однією з найскладніших проблем майнових прав інтелектуальної власності є право на винагороду. У ЦК це право проголошено тільки у ст. 445 стосовно творів і лише за їх використання. Між тим у практиці мають місце випадки виплати винагороди і за створення твору (наприклад, твору образотворчого мистецтва). Ці спірні питання поки що не знайшли розв’язання у чинному законодавстві, у тому числі і у новому ЦК.

Порядок обчислення, нарахування, порядок та строк виплати винагороди за використання творів науки, літератури і мистецтва та об’єктів суміжних прав викликають гострі дискусії, але одностайного вирішення зазначеної проблеми не вироблено. Необхідно напрацювати механізм обчислення обсягу використання об’єкта інтелектуальної власності, порядку нарахування, строків виплати тощо. Такий механізм має бути розроблений зусиллями фахівців різних профілів: економістів, правників, фінансистів та інших.

Закон України „Про авторське право і суміжні права” встановив право композитора на винагороду за кожне використання його твору в аудіовізуальному творі безпідставно.

Критичні зауваження викликають норми, що стосуються права слідування. Стаття 27 Закону України „Про авторське право і суміжні права” проголосила право автора, а у разі смерті останнього його спадкоємців, а також спадкоємців у межах чинності охорони авторського права, на певний відсоток від кожного наступного продажу оригіналу художнього твору чи оригіналу рукопису літературного твору (ст. 448 ЦК). Наведені норми породжують низку запитань. Частина 2 ст. 27 Закону встановлює: „Збір і виплата винагороди, одержаної в результаті використання права слідування, здійснюються особисто автором, через його повіреного або через організації колективного управління”. Наведену норму збагнути важко. Чому автор має виплачувати винагороду і кому? Постають й інші питання, аналіз яких здійснюється у дисертації.

Серйозні проблеми виникають з відносин творця і замовника образотворчого твору. В ЦК норми стосовно цих відносин викладені плутано. За ст. 430 ЦК майнові права на твір, створений за замовленням, належать творцю і замовнику спільно. За ст. 1112 ЦК оригінал твору образотворчого мистецтва, створеного за замовленням, переходить у власність замовника. При цьому майнові права інтелектуальної власності на цей твір залишаються за його автором, якщо інше не встановлено договором.

У дисертації аналізуються наведені норми і дається відповідна оцінка.

Особливістю суб’єктивних майнових прав на об’єкти промислової власності є те, що вони виникають лише на підставі відповідної державної кваліфікації об’єктів промислової власності. Зазначені права виникають не з моменту створення цього об’єкта та надання йому відповідної об’єктивної форми, а лише з моменту, коли уповноважений державний орган визнає в установленому порядку результати науково-технічної та іншої творчої діяльності охороноздатними і на цій підставі видасть відповідний правоохоронний документ.

Гострою проблемою системи майнових прав інтелектуальної власності є їх численні і часто безпідставні обмеження, що не в кращий спосіб стимулює інтелектуальну, творчу активність, які аналізуються у підрозділі 3.4. Основним і найбільш поширеним за чинним законодавством є обмеження (позбавлення) майнових прав на користь роботодавця. 80-90 і, навіть, більше відсотків заявників об’єктів промислової власності від загальної їх кількості є роботодавці. За чинним законодавством України про промислову власність суб’єктами майнових прав стають лише вони. Винахідникам (іншим творцям науково-технічних досягнень) залишаються тільки особисті немайнові права. Дану проблему не вирішив і ЦК, який визнав ці права спільними для творця і роботодавця. Лише 20-10 і менше відсотків заявників об’єктів промислової власності стають суб’єктами майнових прав на свої витвори. У дисертації обґрунтовується безпідставність такої позиції і вносяться пропозиції до розв’язання вказаної проблеми. Не можна визнати справедливою позицію закону, за якою 80-90 і, навіть, більше відсотків творців науково-технічних досягнень (приблизно 50 відсотків авторів творів) взагалі позбавляються майнових прав на свої витвори.

Крім зазначених обмежень (позбавлення) майнових прав творців об’єктів права інтелектуальної власності, чинні закони передбачають численні обмеження авторських і патентних майнових прав. Закон України „Про авторське право і суміжні права” передбачає більше двадцяти випадків, коли твір може бути використаний без дозволу автора і без виплати тому винагороди за його використання. Проте автори творів не можуть бути позбавлені авторських особистих немайнових прав. У дисертації обґрунтовується пропозиція про допущення у передбачених законом випадках права автора на відмову від свого авторства на твір.

Багато з обмежень майнових прав авторів слід визнати обґрунтованими, але немало з них держава переклала на авторів безпідставно.

Не менші обмеження майнових прав встановлені на об’єкти промислової власності. Патентні закони допускають можливість примусового припинення чинності майнових прав на об’єкти промислової власності, а також добровільної відмови від свого права інтелектуальної власності на науково-технічні досягнення. Примусове припинення патентного права може мати місце, коли об’єкт не використовується більше трьох років без поважних причин. Разом з тим роботодавцеві надано право „покласти під сукно” заявку як конфіденційну інформацію на чотири роки. У дисертації вноситься пропозиція про усунення цього та інших суперечливих положень.

Обмеження майнових прав на об’єкти промислової власності, визначені законом, також досить численні, це обґрунтовується у підрозділі 3.5. Серед них є такі, без яких можна було б обійтися.

Істотним обмеженням майнових прав на об’єкти промислової власності є визнання правоохоронного документа недійсним за підставами, визначеними законом. У дисертації обґрунтовується висновок про неправомірність зазначених підстав. Певні обмеження і, навіть, позбавлення патентних майнових прав містить визначений чинним законодавством порядок закордонного патентування об’єктів промислової власності. Істотно обмежують майнові права на об’єкти промислової власності тривалі строки розгляду заявки у патентному відомстві, нечіткість у визначенні початку виникнення цих прав. Відсутність чітко визначених строків розгляду заявки на об’єкт промислової власності істотно обмежує майнові права інтелектуальної власності на ці об’єкти. Коли заявка розглядається 4-5 років, а патент набуває чинності від дати надходження заявки до патентного відомства, то на цей строк безпідставно скорочується термін правової охорони об’єкта промислової власності. При цьому збір за підтримання чинності патенту стягується від дня подання заявки (абз. 2 ч. 2 ст. 32 Закону України „Про охорону прав на винаходи і корисні моделі”). Строк дії патенту відповідно до п. 4 ст. 6 Закону починається від дати подання заявки. Права, що випливають з патенту, діють від дати публікації відомостей про його видачу (п. 1 ст. 28). Установа зобов’язана видати патент у місячний строк після державної реєстрації (п. 1 ст. 25). То коли ж виникають права патентовласника – від дати публікації відомостей про його видачу, від дати реєстрації патенту чи, нарешті, від дати подання заявки?

Проблема строків у сфері інтелектуальної власності полягає не тільки в цьому. Відсутність чітко визначених строків у чинному законодавстві України про інтелектуальну власність, які зобов’язували б Установу до виконання певних дій в установлені строки, призводить до істотного порушення майнових прав як заявників, так і патентовласників. У дисертації вносяться пропозиції щодо розв’язання цієї проблеми.

Розділ 4 „Реалізації майнових прав суб’єктів інтелектуальної власності” складається з трьох підрозділів.

Підрозділ 4.1. присвячений загальній характеристиці договорів у сфері інтелектуальної діяльності й інтелектуальної власності. Договір у цій сфері виконує декілька функцій. Він є основним способом і засобом реалізації майнових прав на об’єкти права інтелектуальної власності. Проте договір у сфері інтелектуальної діяльності й інтелектуальної власності виходить за межі цієї основної функції. Він регулює майнові відносини і у процесі створення об’єктів права інтелектуальної власності. Зазначені договори є основним джерелом одержання доходу творцем та іншими суб’єктами права інтелектуальної власності.

В умовах ринкової економіки роль і значення договору в сфері інтелектуальної діяльності й інтелектуальної власності істотно зростає. Проте чинне законодавство України про інтелектуальну власність, в тому числі і новий ЦК, договірним відносинам у цій сфері приділяють недостатню увагу. В дисертації аргументується цей висновок, а також наводиться класифікація договорів, розкривається їх особливість та відмінність від інших цивільно-правових договорів.

Підрозділ 4.2. „Авторські договори” присвячений дослідженню проблем договірних відносин у сфері авторського права. Однією з основних проблем договірних відносин у сфері авторського права є їх недостатня урегульованість чинним законодавством. Цивільно-правові відносини в авторському праві відзначаються розмаїттям, що зумовлює досить велику кількість договорів у цій сфері. Між тим чинне законодавство визначає лише основні засади договірного врегулювання майнових відносин у даній сфері. До цього часу не розроблені і не прийняті типові, примірні (зразкові) авторські договори.

У зв’язку з прийняття нового Цивільного кодексу України між ним і Законом України „Про авторське право і суміжні права” та іншими законами, що у тій чи іншій мірі стосуються авторського права, виявилися істотні розбіжності, суперечливі положення, неузгодженості тощо. У дисертації аналізуються зазначені недоліки і вносяться пропозиції до їх усунення.

Одним з таких істотних недоліків є різний зміст, який вкладається ЦК і Законом у поняття „виключні права” і „невиключні права”. Частина 2 ст. 32 Закону про авторське право проголошує: „Передача прав на використання твору іншим особам може здійснюватися на основі авторського договору про передачу виключного права на використання твору або на основі авторського договору про передачу невиключного права на використання твору” (підкреслено автором – О.М.). Стаття 440 ЦК право на використання твору не відносить до виключних прав.

Неоднозначно тлумачиться поняття ліцензійного договору. Закон про авторське право відмовився від поняття „ліцензійні договори”. Він містить лише дві статті – 32 „Передача права на використання твору” і 33 „Договори на право використання творів”. Зате ЦК визначив окремо ліцензійні договори і ліцензії (статті 1108-1111 ЦК).

У дисертації вносяться пропозиції про приведення названих понять до однозначного змісту і аргументується позиція про недоцільність поряд з ліцензійним договором виділяти окремо ліцензію. На думку дисертантки, будь-яке використання об’єкта права інтелектуальної власності може мати місце лише на підставі ліцензійного договору.

У підрозділі 4.3. „Договори у сфері науково-технічної діяльності” досліджуються проблеми договірних відносин при створенні і використанні науково-технічних досягнень. Договори у сфері промислової власності мають свою особливість, яка розкривається у дисертації, і відмінності, що відрізняють їх від інших цивільно-правових договорів. З цього приводу в спеціальній літературі точиться жвава дискусія. Не вникаючи у неї, слід зазначити, що договори на створення об’єктів промислової власності та супутні йому договори за своєю юридичною природою не є ліцензійними, так само як і договори на використання цих же об’єктів не є підрядними.

У дисертації доводиться недосконалість договорів між роботодавцем і творцем про визначення порядку обчислення, строків та виплати винагороди за створення і (або) використання об’єктів промислової власності та обґрунтовується їх нерівність. Роботодавець має значні переваги перед творцем. У зв’язку з цим постає питання про використання науково-технічних досягнень, які правом інтелектуальної власності не охороняються з тих чи інших причин. За чинним законодавством такі досягнення можуть використовуватися будь-ким і без дозволу їх творця. Наведена позиція законодавця видається недоцільною, що доводиться у дисертації.

У дисертації зазначається, що деякі майнові відносини у сфері промислової власності взагалі не врегульовані договорами або врегульовані на недостатньому науково-теоретичному рівні: договори на здійснення патентного пошуку та патентної інформації і взагалі договори на створення об’єктів промислової власності. Зазначеним договорам ЦК присвятив лише одну статтю.

Є підстави вважати зовсім не врегульованими в нормативному порядку або врегульованими на неналежному рівні договірні відносини на здійснення виконання і взагалі об’єктів суміжних прав. Недостатньо врегульовані майнові відносини у сфері телебачення і радіомовлення, аудіовізуального виробництва тощо.

Аналіз договірних відносин у сфері інтелектуальної діяльності й інтелектуальної власності в Україні виявив істотну невідповідність цього регулювання нормам чинного законодавства. Перешкодою для такого відхилення від вимог закону могли б стати примірні (зразкові) договори.

Істотною проблемою договірних відносин у сфері інтелектуальної власності є невизначеність правового режиму об’єкта права інтелектуальної власності, одержаного в результаті виконання науково-дослідних і конструкторсько-технологічних робіт. ЦК також не визначив правового режиму зазначених досягнень. До цього слід додати, договори на виконання науково-дослідних і конструкторсько-технологічних робіт та договори на створення об’єктів промислової власності (яких немає) – різні. Вони не замінюють один одного.

У дисертації зазначається на недосконалості договірного врегулювання майнових відносин між роботодавцем і творцем. Між тим основна маса об’єктів права інтелектуальної власності створюються саме у зв’язку з виконанням трудового договору. Не розв’язав цієї проблеми і новий ЦК. Внесені пропозиції з удосконалення правового регулювання вказаних відносин.

У дисертації відзначається неналежна увага ЦК до врегулювання договірних відносин у сфері інтелектуальної власності. Зазначене полягає і у тому, що ЦК присвятив цим договірним відносинам главу 75, норми якої чомусь обмежуються лише розпоряджанням майновими права інтелектуальної власності. Ніби то договірні відносини у цій сфері зводяться тільки до розпоряджання зазначеними правами. Глава складається з 8 статей. Проте глава 76 „Комерційна концесія” містить 15 статей, немов би договір комерційної концесії є основним договором у сфері інтелектуальної власності. У дисертації критично оцінюється така позиція законодавця.

Розділ 5 „Проблеми захисту права інтелектуальної власності” присвячений цивільно-правовим засадам захисту. Він складається з трьох підрозділів.

Підрозділ 5.1. містить загальну характеристику системи захисту права інтелектуальної власності. У дисертації констатується, що об’єкти права інтелектуальної власності в сучасних умовах є найбільш цінним капіталом, який водночас легкодоступний, що приваблює любителів легкої наживи до неправомірного їх використання. Масштаби такого неправомірного використання об’єктів права інтелектуальної власності зростають. Наведені фактори зумовлюють необхідність створення надійної і ефективної системи захисту права інтелектуальної власності.

Чинна система захисту права інтелектуальної власності, передбачена законодавством України, такого захисту не забезпечує, про що свідчить зростання кількості правопорушень у цій сфері.

Основним правовим способом захисту права інтелектуальної власності є цивільно-правовий захист, який аналізується у підрозділі 5.2.

У дисертації констатується, що чинне законодавство України про інтелектуальну власність, у тому числі і новий ЦК, не створили єдиної, цілісної, надійної і ефективної системи захисту права інтелектуальної власності. Кожен із законів визначає свою систему захисту. Тому система захисту в цілому має прогалини, суперечливі положення та інші неузгодженості.

Найбільш вдалою і ефективною системою є захист авторського права та суміжних прав, хоча і її не можна визнати бездоганною. Проте в порівнянні із захистом прав за іншими законами про інтелектуальну власність захист авторських прав є найвдалішим. Він вигідно відрізняється від захисту, встановленого ЦК.

Найслабшим місцем у захисті права інтелектуальної власності є низька майнова відповідальність порушників. Вона заснована на засадах цивільно-правової відповідальності, що само по собі є логічним. Адже право інтелектуальної власності є підгалуззю цивільного права, що й зумовлює компенсаційний характер майнової відповідальності за його порушення. Проте в умовах ринкової економіки і зрослого попиту на об’єкти права інтелектуальної власності обмежувати майнову відповідальність за порушення права інтелектуальної власності лише відшкодуванням заподіяних збитків – означає стимулювати правопорушення у цій сфері.

У дисертації обґрунтовується неспроможність цивільно-правових засад забезпечити надійний і ефективний захист права інтелектуальної власності в сучасних умовах. Вноситься пропозиція радикально посилити майнову відповідальність порушників права інтелектуальної власності шляхом введення штрафних санкцій. Складається враження, що сучасне законодавство України про інтелектуальну власність у частині її захисту більше опікується інтересами порушника ніж потерпілого. Адже не можна визнати відповідальністю накладення на порушника обов’язку повернути те, що він вкрав, неправомірно привласнив, використав тощо. Тому пропонується встановити три-п’ятикратний розмір майнової відповідальності за порушення права інтелектуальної власності. Обсяг майнової відповідальності за порушення права інтелектуальної власності повинен бути таким, щоб назавжди відбивав бажання порушувати вказане. Звичайно, крім правових способів захисту, мають бути розроблені й інші – економічні, фінансові, податкові тощо. При визначенні санкцій за порушення права інтелектуальної власності слід виходити, насамперед, з того, що цим порушенням заподіюється шкода не тільки суб’єкту даного права, а й у першу чергу, державі, інтересам суспільства, його інтелектуальному потенціалу. При будь-якому порушенні права інтелектуальної власності держава, суспільство втрачають значно більше, ніж суб’єкт названого права. Між тим законодавець України істотно послабив кримінально-правовий захист права інтелектуальної власності, про що йдеться у підрозділі 5.3. Санкції за порушення права інтелектуальної власності, встановлені КК України, суттєво поступаються цивільно-правовим за своєю суворістю. У дисертації доводиться передчасність пом’якшення кримінально-правової відповідальності за порушення права інтелектуальної власності.

Висновки. У ХХІ ст. інтелектуальна діяльність та її результати – інтелектуальна власність набувають не просто пріоритетного значення. Цей вид суспільно-корисної діяльності в Україні буде визначати напрями, зміст і характер усіх інших видів суспільно-корисної діяльності.

Інтелектуальна діяльність і, особливо, інтелектуальна власність визначатимуть стратегію і тактику соціально-економічного прогресу України та будь-які напрями суспільно-корисної діяльності будь-яких осіб та рівень добробуту людей.

Зростання ролі і значення інтелектуальної діяльності та інтелектуальної власності для соціально-економічного розвитку України в умовах переходу до ринкової економіки потребують створення такого правового механізму охорони права інтелектуальної власності, який забезпечував би реальну, стабільну, надійну і ефективну охорону цього права.

Охорона права інтелектуальної власності, в тому числі його захист, повинні відповідати сучасним вимогам: бути демократичною, легкодоступною, прозорою, дешевою, недовготривалою.

Виходячи з ролі і значення інтелектуальної діяльності для соціально-економічного прогресу України як однієї з форм суспільно-корисної діяльності, слід на державному рівні офіційно її оголосити пріоритетною і такою, яка зумовлює успішний розвиток всіх інших форм суспільно-корисної діяльності.

Визнання інтелектуальної діяльності такою, яка забезпечує успішний розвиток усіх інших форм суспільно-корисної діяльності, зумовлює необхідність зосередити державні можливості (творчий потенціал, матеріальні ресурси, кошти тощо) на всебічному розвитку інтелектуальної діяльності.

Для цього необхідно:

1. На базі наукових, науково-технічних, соціально-економічних та інших прогнозів розробити і прийняти прогноз розвитку цивільного законодавства, у тому числі законодавства України про інтелектуальну власність, хоча б на найближчу перспективу – 10 років.

2. На основі прогнозу розвитку законодавства України про інтелектуальну власність розробити і прийняти модель законодавства України про інтелектуальну власність.

3. Чинне законодавство України про інтелектуальну власність потребує постійного і систематичного удосконалення. Новий Цивільний кодекс України не розв’язав усіх проблем правового забезпечення інтелектуальної діяльності та її результату - інтелектуальної власності. Практика законотворення у сфері інтелектуальної власності свідчить про недоцільність прийняття окремих законів по кожному виду об’єктів інтелектуальної власності.

4. Зростання ролі і значення інтелектуальної діяльності та її результату інтелектуальної власності для соціально-економічного розвитку України потребує більш досконалого і ефективного правового механізму її охорони. Таким міг би стати єдиний законодавчий акт про інтелектуальну власність. Це може бути закон про інтелектуальну власність або, краще, Кодекс України про інтелектуальну власність.

5. Обов’язковою умовою модельного кодексу України повинен стати принцип, який визнавав би у всіх випадках створення об’єкта результатом творчої діяльності первинним суб’єктом права інтелектуальної власності тільки його творця.

Випадки визнання права інтелектуальної власності за іншими особами, крім творця, мають визначатися лише законом.

6. У визначених законом випадках суб’єктом права інтелектуальної власності повинна бути визнана держава Україна. Слід відмовитися від правила, за якими після спливу строку охорони права інтелектуальної власності (у інших випадках припинення чи скасування права інтелектуальної власності) об’єкт визнається нічиїм і його може використовувати будь-хто без будь-якого дозволу і виплати винагороди.

7. Визнати об’єктами права інтелектуальної власності біотехнології, репрографії, нову техніку зв’язку, цифрові системи поширення, комерційне використання персонажів. Надати більш розгорнуту охорону прав на комп’ютерні програми, породи тварин, твори архітектури, містобудування та садово-паркового мистецтва та інші твори.

8. Визначити принципи, засади, межі та інші правила охорони права інтелектуальної власності в Інтернеті.

9. У законодавчому акті про інтелектуальну власність повинна бути розроблена єдина цільна і ефективна система державного та громадського матеріального і морального стимулювання інтелектуальної, творчої діяльності, яка повинна мати за мету залучення як найбільшого числа людей до творчої діяльності.

10. Звести до мінімуму обмеження права інтелектуальної власності і проголосити її недоторканність. Творець об’єктів права інтелектуальної власності має бути наділений таким обсягом особистих немайнових прав інтелектуальної власності, який може надати держава, виходячи із своїх реальних можливостей. При цьому слід виходити з того, що рівень активності інтелектуальної діяльності у суспільстві перебуває у прямій залежності від обсягу та фактичної реальності особистих немайнових і майнових прав інтелектуальної власності творця.

11. Необхідний чіткий, доступний, зрозумілий правовий механізм визначення розміру винагороди за використання об’єктів права інтелектуальної власності. При цьому слід врахувати й те, що в окремих випадках винагорода має сплачуватися лише за створення об’єкта права інтелектуальної власності (наприклад, за замовленням).

Чинне законодавство України про інтелектуальну власність, у тому числі новий Цивільний кодекс України, договірні відносини у сфері інтелектуальної власності регулюють на недостатньому рівні (не всі відносини в зазначеній сфері врегульовані договором або врегульовані дуже стисло). Активна інтелектуальна діяльність та масштаби використання її результатів – інтелектуальної власності - потребують більш досконалої і ефективної системи договорів у сфері інтелектуальної діяльності й інтелектуальної власності. В законодавчому акті України про інтелектуальну власність повинен бути окремий розділ про договори.

Мають бути розроблені і прийняті типові, зразкові (примірні) договори стосовно окремих видів об’єктів права інтелектуальної власності.

Потребують удосконалення договірні відносини творця і роботодавця. За сучасних умов роботодавець в порівнянні з творцем-працівником перебуває у значно кращих умовах. Зазначену правову нерівність слід усунути.

Не можна визнати вдалим правове регулювання договірних відносин творця і замовника, за яким суб’єктом майнових прав визнається творець, який продав створений ним об’єкт.

Повинні бути уточнені строки чинності прав інтелектуальної власності. В законах України про інтелектуальну власність початок перебігу зазначених строків визначається по-різному стосовно виду об’єкта права інтелектуальної власності. Цивільний кодекс України не вніс чіткості у розв’язання цієї проблеми, поставивши початок перебігу названих строків у залежність від характеру майнових прав – виключних чи не виключних. За цим поділом можна перешкоджати неправомірному використанню винаходу, корисної моделі, промислового зразка, у тому числі забороняти таке використання ще до того, як пропозиція визнана об’єктом правової охорони і патент ще не виданий, що є абсурдом (статті 464 – 465 ЦК).

Потребує уточнення і початок перебігу строків чинності майнових прав. Стаття 446 ЦК проголошує: майнові права інтелектуальної власності на твір спливають через 70 років, що відліковуються з 1 січня року, наступного за роком смерті автора. У ЦК не йдеться про строк чинності майнових прав за життя і між днем смерті автора і 1 січня року, що настає за роком його смерті.

У ЦК нічого не йдеться про початок перебігу строків чинності виключних майнових прав на твір. Наведене зауваження стосується й інших об’єктів права інтелектуальної власності, що безпідставно скорочує строк їх чинності.

Передбачені чинним законодавством України, у тому числі і новим Цивільним кодексом та іншим цивільним законодавством, способи захисту права інтелектуальної власності не відповідають сучасним реаліям в Україні. Вони не можуть забезпечити надійний і ефективний захист права інтелектуальної власності.

В сучасних умовах Україні потрібне новий ефективніший цивільно-правовий механізм захисту права інтелектуальної власності, який не обмежувався б лише поновленням порушеного права та компенсацією заподіяних збитків. Зазначений механізм повинен передбачати такі майнові санкції (каральні за своїм характером), які назавжди відбили б у порушника бажання порушувати чуже право інтелектуальної власності (і не тільки).

Blog

Національна академія наук україни інститут держави І права імені в. М. Корецького мельник олена миколаївна

Содержание