Geum.ru

Рефлексія саморозвитку вчителя І учня щодо формування життєвих компетентностей особистості

Вид материалаДокументы
Подобный материал:

Рефлексія саморозвитку

вчителя і учня

щодо формування життєвих компетентностей особистості


Напрямки роботи з реалізації проблеми, над якою працюватиме РМО з виховної роботи

у 2011-2012 н.р.


Хоменко Т.П., педагог-організатор

Тростянецької ЗОШ І-ІІІ ст.

Полтавського району


Ми живемо у динамічному світі, що дуже швидко змінюється. Ці зміни стосуються усіх сфер нашого буття: техніки, що нас оточує, політики, яка проводиться в державі, цінностей, на які орієнтуються люди. Сьогодні дитині потрібні не тільки знання, але і достатній рівень життєвої компетентності, сформованість таких особистісних якостей, які допоможуть знайти своє місце у житті, визначитися з колом своїх інтересів та уподобань, стати активним членом суспільства і щасливою, упевненою у власних силах людиною.

Таким чином, зміни у суспільному житті і свідомості вимагають від нас, педагогів, визначити нову мету навчання та виховання – розвиток інноваційної особистості, здатної до життєтворчості та самореалізації у нових соціальних умовах незалежної України.

В цьому році пропонується організувати роботу над науково-методичною проблемою, яка звучить так: «Рефлексія саморозвитку вчителя і учня щодо формування життєвих компетентностей особистості».

Аналіз наукової літератури з означеної проблеми дає змогу виділити, як основні риси адаптованої, інноваційної особистості, так і певні стратегії їх формування та розвитку. Це, в першу чергу відкритість новому досвіду. Безперечно, в умовах, коли швидко змінюється світ, людина також повинна постійно бути готовою до оновлення, накопичення нового соціального та життєвого досвіду, що має сприяти самореалізації. Це стосується усіх сфер життя: професійного, політичного, особистого, адже у сучасному світі люди часто змінюють професію, сферу діяльності, місце проживання тощо. Важливим чинником адаптації та успішності при цьому виступає уміння особистості відігравати різні соціальні ролі. Ці ролі можуть бути формальними і неформальними, пов’язаними з виробничими, сімейними, суспільними, політичними, дружніми стосунками, проте, успішність у кожній з них є запорукою загальної успішності та задоволеності людини власним життям. Таким чином, система виховання сьогодні повинна у повній мірі задовольнити потребу учня у розвитку соціальної активності, у засвоєнні нових соціальних ролей. Тоді особистість буде відкритою до нового досвіду, адаптованою до вимог і умов життя у динамічному сучасному суспільстві.

Формування основних механізмів саморозвитку педагогів, таких як педагогічне пізнання, спілкування, адаптація, діяльність, релаксація, рефлексія, неможливе без розвитку основних педагогічних здібностей, а саме:

здатності до педагогічного пізнання через розуміння вчителем учня, інтерес до дітей, творчість у роботі, спостережливість у стосунках до них;

здатності до організації педагогічного спілкування через педагогічну вимогливість, педагогічний такт і здатність створювати дитячий колектив;

здатності до адаптації в нових, швидкмінливих умовах;

здібностей, що характеризують діяльність учителя через змістовність, яскравість, образність і переконливість;

креативності, що виявляється через творчість, педагогічну імпровізацію, пошуку несподіваного педагогічного рішення та його втілення;

релаксацію та рефлексію своїх здібностей, усвідомленням себе в педагогічній діяльності й оцінкою її ефективності.

Щодо педагогічної діяльності, варто говорити про педагогічний професіоналізм як про ступінь оволодіння загальною й педагогічною культурою. При цьому педагог виступає носієм культурних цінностей. А наявність професійно-педагогічної культури дозволяє більш продуктивно вирішувати педагогічні завдання.

Компетентність - це наявність у людини знань і досвіду в будь-якій галузі, тобто це загальний оціночний термін, що означає здатність до діяльності «зі знанням справи».

Ключові компетентності поєднують у собі інтелектуальну й навичкову складові освіти. Для формування індивідуального стилю педагогічної діяльності важливими є такі компетентності педагога:

Ціннісно-змістовна орієнтація особистості: усвідомлення своєї ролі та призначення; потреба та здатність до самореалізації.

Комунікативна: володіння технологіями усного та письмового спілкування на різних мовах, у тому числі й комп'ютерного програмування, включаючи спілкування через Інтернет.

Інформаційна: уміння самостійно шукати, аналізувати й відбирати необхідну інформацію; володіння інформаційними технологіями.

Загальнокультурна: знання в галузі національної, загальнолюдської культури; толерантність до різних етнокультур.

Особистісне самовдосконалення: потреба в актуалізації та реалізації свого особистісного потенціалу; здатність до саморозвитку.

Пізнавально-творча: уміння цілепокладання, планування, рефлексії навчально-пізнавальної діяльності; розвиненість творчих здібностей; здатність самостійно здобувати нові знання.

Соціально-трудова: здатність узяти на себе відповідальність; прояв поєднання особистих інтересів з потребами суспільства; підготовленість до самостійного виконання професійних дій.

Професійна: активна життєва позиція; професійні знання й уміння; професійні особистісні якості; творчі вміння. При цьому основною виступає загальнокультурна компетентність. На основі загальнолюдських цінностей педагог будує систему відносин з учнями, визнаючи їх, виявляє й усвідомлює себе творчою особистістю, спрямовує педагогічну діяльність на розвиток унікальної суті кожного учня й розвиває себе як особистість та як професіонал. Однак такий процес можливий тільки тоді, коли педагог використовує рефлексію.

Із наведених визначень випливає, що рефлексія - це не просто знання чи розуміння суб'єктом самого себе, а і з'ясування того, як інші знають і розуміють «рефлексуючого», його особистісні особливості, емоційні реакції та уявлення. При цьому установка (готовність, налаштованість) педагога на постійний «зворотний зв'язок», на вміння інтерпретувати отриману інформацію з позиції учня, оцінювати результативність і доцільність педагогічних рішень, які він приймає, навчально-виховних задач і соціально-психологічних ситуацій - найважливіша умова розвитку його професіоналізму.

Рефлексія - це здатність зосередитись на собі самому й опанувати самого себе як об'єкт, який має своє специфічне значення - здатність пізнавати самого себе. Отже, рефлексію педагогічної діяльності треба розглядати як якість, властиву всім, хто здійснює педагогічну діяльність. Чим вище рівень рефлексивних умінь, тим вище загальний рівень культури професійної педагогічної діяльності.

Педагогічною стратегією, що забезпечує формування такої риси особистості є постійне розширення рольового простору кожного учня, включення його в різноманітні види діяльності, що створює можливості для творчої самореалізації та накопичення досвіду соціальних стосунків.

Педагогічні технології, що використовуються у сучасній освіті, створюють сприятливі умови для вирішення даного питання: інтерактивні техніки розвивають комунікативні навички та активність, тренінги допомагають опанувати нові соціальні ролі та отримати можливість експериментувати у сфері спілкування, проекти у виховній роботі – обрати вид діяльності відповідно до власних нахилів та уподобань.

Для успішної реалізації даної методичної проблеми потрібно постійно розвивати життєві компетентності особистості школяра шляхом реалізації тренінгових програм, наприклад «Твій вибір — здоровий спосіб життя»; «Лідерство — запорука успіху»; участі учнів у різноманітних громадських акціях: («Щастя на крилах»); активізації роботи органів дитячого самоврядування під девізом «Від учнівського самоврядування до громадянського суспільства», проведення круглих столів: «Нова генерація лідерів у справі реалізації прав дитини». Обов’язкова співпраця з батьками по алгоритму «Школа — батьки — учень». Можлива реалізація тренінгової програми «Наша професія — батьки»; робота консультаційних пунктів «Батьки і діти» і не менш важлива реалізація програми «Освіта для батьків»

Прогнозований результат: створення в кожній школі продуктивних умов формування життєвої компетентності учнів, удосконалення системи організації навчально-виховного процесу та розвиток творчого потенціалу педагогів, особистісне та професійне їх зростання, підвищення рівня професійної майстерності щодо використання ефективних технологій формування життєвої компетентності вихованців.


Література

1.Биховська О. Інноваційний поступ ЦПР// Позашкілля. Тема. —2007.—№1

2.Жерносек І.П. Удосконалення науково-методичної роботи в сучасних загальноосвітніх школах, ліцеях і гімназіях. —К.,2001.

3. Життєва компетентність особистості: від теорії до практики: Наук.-метод. Посіб./За редакцією І.Г.Єрмакова. —Запоріжжя:Центріон, 2002.

4. Компетентнісний підхід: система впровадження в школі / Упоряд. І.В.Родигіна, Л.М. Дементьєва, А.І. Погорєлов, О.Г.Луценко. —К.:Шк.світ, 2010.

5. Лебедєв О. Компетентнісний підхід в освіті // Позашкілля. — 2007. —№1.

6. Теорія і практика розвитку ключових компетенцій учнів 12-річної школи: Матеріали Всеукр. Науково-пошукової конф. / За заг. Ред. І.Г. Єрмакова. —У 2 ч. — Запоріжжя: Хортицький навч.-реабіліт. Центр, 2008

7. Юзефік Л.О. Компетентнісний підхід до формування освітнього простору в аспекті організації позаурочної виховної діяльності // Теорія і практика розвитку ключових компетенцій учнів 12-річної школи: Матеріали Всеукр. Науково-пошукової конф. / За заг. Ред. І.Г. Єрмакова. —У 2 ч. — Запоріжжя: Хортицький навч.-реабіліт. Центр, 2008


Формування основних механізмів саморозвитку педагогів, таких як педагогічне пізнання, спілкування, адаптація, діяльність, релаксація, рефлексія, неможливе без розвитку основних педагогічних здібностей, а саме:

здатності до педагогічного пізнання через розуміння вчителем учня, інтерес до дітей, творчість у роботі, спостережливість у стосунку до них;

здатності до організації педагогічного спілкування через педагогічну вимогливість, педагогічний такт і здатність створювати дитячий колектив;

здатності до адаптації в нових, швидкомінливих умовах;

здібностей, що характеризують діяльність учителя через змістовність, яскравість, образність і переконливість;

креативності, що виявляється через творчість, педагогічну імпровізацію, знайдення несподіваного педагогічного рішення та його втілення;

релаксацію та рефлексію своїх здібностей, усвідомленням себе в педагогічній діяльності й оцінкою її ефективності.


Діяльність педагога реалізується в постійному взаємозв'язку з педагогічним колективом, що впливає на її характер, коректує і в кінцевому рахунку багато в чому визначає результат праці педагога. Тільки за наявності рефлексивних просторів, у яких учитель відчуває свою значущість, може відкрито говорити про свої досягнення та проблеми, відбувається його становлення як професіонала. Щодо педагогічної діяльності, варто говорити про педагогічний професіоналізм як про ступінь оволодіння загальною й педагогічною культурою. «Професіоналізм діяльності - це якісна характеристика суб'єкта діяльності, що визначається мірою володіння ним сучасним змістом і сучасними засобами рішення професійних задач». При цьому педагог виступає носієм культурних цінностей, головна з яких - це галузь знань, які він викладає, крім того, він ще й носій культури у сфері своєї професії. А наявність професійно-педагогічної культури дозволяє більш продуктивно вирішувати педагогічні задачі.


Компетентність - це наявність у людини знань і досвіду в будь-якій галузі, тобто це загальний оцінний термін, що позначає здатність до діяльності «зі знанням справи». Зазвичай він застосовується до осіб певного соціально-професійного статусу, характеризуючи міру відповідності їх розуміння, знань і вмінь реальному рівню складності виконуваних ними задач і розв'язуваних проблем.


Виділення ключових компетентностей обумовлене рядом причин:

вони поєднують у собі інтелектуальну й навичкову складові освіти;

у понятті «ключові компетентності» закладена ідея інтерпретації змісту освіти, сформованого виходячи з результату;

ключова компетентність має інтегративну природу, тому що вбирає в себе цілий ряд умінь і знань, що відносяться до широких сфер культури та діяльності (інформаційної, правової й ін.).


Для формування індивідуального стилю педагогічної діяльності важливими є такі компетентності педагога.


Ціннісно-змістовна орієнтація особистості: усвідомлення своєї ролі та призначення; потреба та здатність до самореалізації; захоплена побудова життя та професійної діяльності.


Комунікативна: володіння технологіями усного та письмового спілкування на різних мовах, у тому числі й комп'ютерного програмування, включаючи спілкування через Інтернет.


Інформаційна: уміння самостійно шукати, аналізувати й відбирати необхідну інформацію; нормативно-правове забезпечення педагогічної діяльності; володіння інформаційними технологіями.


Загальнокультурна: знання в галузі національної, загальнолюдської культури; уміння рефлектувати особистісну аксіологічну систему; толерантність до різних етнокультур.


Особистісне самовдосконалення: потреба в актуалізації та реалізації свого особистісного потенціалу; здатність до саморозвитку.


Пізнавально-творча: уміння цілепокладання, планування, рефлексії навчально-пізнавальної діяльності; розвиненість творчих здібностей; здатність самостійно здобувати нові знання.


Соціально-трудова: здатність узяти на себе відповідальність; прояв поєднання особистих інтересів з потребами суспільства; підготовленість до самостійного виконання професійних дій.


Професійна: активна життєва позиція; професійні знання й уміння; професійні особистісні якості; творчі вміння. При цьому основною виступає загальнокультурна компетентність. На основі загальнолюдських цінностей педагог будує систему відносин з учнями, визнаючи їх, виявляє й усвідомлює себе творчою особистістю, спрямовує педагогічну діяльність на розвиток унікальної суті кожного учня й розвиває себе як особистість та як професіонал. Однак такий процес можливий тільки тоді, коли педагог використовує рефлексію.


Із наведених визначень випливає, що рефлексія - це не просто знання чи розуміння суб'єктом самого себе, а і з'ясування того, як інші знають і розуміють «рефлексуючого», його особистісні особливості, емоційні реакції та когнітивні уявлення. При цьому установка (готовність, налаштованість) педагога на постійний «зворотний зв'язок», на вміння інтерпретувати отриману інформацію з позиції учня, оцінювати результативність і доцільність педагогічних рішень, які він приймає, навчально-виховних задач і соціально-психологічних ситуацій - найважливіша умова розвитку його професіоналізму.


Рефлексія - це здатність зосередитись на собі самому й опанувати самого себе як об'єкт, який має своє специфічне значення - здатність пізнавати самого себе. Отже, рефлексію педагогічної діяльності треба розглядати як якість, властиву всім, хто здійснює педагогічну діяльність. Чим вище рівень рефлексивних умінь, тим вище загальний рівень культури професійної педагогічної діяльності. Найвищий характеризується критичною й адекватною оцінкою різноманітних сторін власної особистості й діяльності, ясним розумінням причин своїх творчих успіхів і невдач, передбаченням розвитку в себе нових якостей.


Рівень рефлексивної саморегуляції педагога відповідає його професійній майстерності і є психологічною основою його педагогічної творчості. Розрізняють такі рівні педагогічної рефлексії:


репродуктивний - педагог може викласти, представити послідовність своїх педагогічних дій на природній, життєвій мові. При цьому педагог не вміє оцінити актуальність і складність педагогічних проблем; уважає будь-яку педагогічну задачу такою, яку легко розв'язати; поведінку й інтелектуальний рівень учнів оцінює суб'єктивно (подобається - не подобається);


аналітичний - педагог уміє проаналізувати свою педагогічну діяльність відповідно до того алгоритму, який освоїв на даний момент. При цьому правильно використовує найбільш відомі категорії психолого-педагогічних наук, здійснює цілеспрямоване педагогічне спостереження, організує досвідну роботу; уміє розробляти (проектувати) та коректувати навчально-програмну документацію; оцінює діяльність учнів за її результатами;


прогностичний - педагог уміє самостійно вичленувати та сформулювати педагогічну проблему, адекватно оцінити її актуальність і складність; уміє вибрати методику аналізу педагогічного процесу з кількох відомих йому; використовує для аналізу педагогічної й навчальної діяльності загальнонаукові методи, наприклад, системний підхід. На основі проведеного аналізу намічає шляхи, методи та засоби педагогічного впливу. А застосування загальнонаукових методів дозволяє прогнозувати результати цього впливу з більшою чи меншою точністю;


філолофсько-конструктивний - педагог визначає соціальні, загальнолюдські змісти своєї діяльності.


Для характеристики технологічного компонента культури педагогічної діяльності звернемось до визначення «педагогічна технологія». Під цим поняттям розуміють комплексний процес організації педагогічної діяльності, здійснюваний найбільш ефективними засобами та способами взаємодії, що забезпечують процес рішення проблем на всіх етапах педагогічної діяльності (тобто на етапі аналізу, планування, організації, оцінювання та контролю).


Технологічний компонент культури педагогічної діяльності може бути представлений чотирма зростаючими рівнями:


1. Репродуктивний рівень характеризується тим, що педагог уміє тільки повідомляти знання, тобто розповідати те, що знає сам. Цей рівень властивий людям, які добре знають, але не мають педагогічної кваліфікації.


2. Концептуальний рівень характеризується тим, що педагог, крім «свого» предмета, володіє широкою концептуальною підготовкою у вигляді знання як мінімум концепцій суміжного та психолого-педагогічного блоків, що дозволяють професійно конструювати систему знань.


3. Продуктивний рівень характеризується тим, що педагог додатково до попередніх знань має максимально адекватну сукупність професійних, комунікативних, особистісних властивостей, що дозволяє досягати якісних результатів у процесі навчання й виховання.


4. Інтегративний рівень характеризується тим, що педагог має вищий ступінь продуктивного рівня, володіючи технікою педагогічного спілкування й відповідними якостями особистості, професійно компетентний для того щоби брати участь у колективному процесі виховання концептуального й соціального видів інтелекту (інтегративного стилю мислення та моральних переконань) учнів.


Отже, технологічний компонент культури - це інтегральна особистісна освіта, що розкриває індивідуальну концепцію змісту професійної педагогічної діяльності та її творчого втілення.


Рівні сформованості індивідуального стилю педагогічної діяльності. Як справедливо відзначає М. Поташник, педагогічна діяльність, будучи сплавом науки й мистецтва, завжди припускає творчість, практично втілювану в нестандартний підхід до рішення проблем; розробка нових методів, форм, прийомів і засобів та їх оригінальних сполучень; ефективне застосування наявного досвіду; удосконалення раціоналізації модернізації відомого відповідно до нових задач; удала імпровізація на основі як точного знання й компетентного розрахунку, так і високорозвиненої інтуїції; уміння бачити «віяло варіантів» рішення однієї й тієї ж проблеми; уміння трансформувати методичні рекомендації, теоретичні напрацювання в конкретних педагогічних діях тощо. Тому основний показник рівня сформованості індивідуального стилю педагогічної діяльності - це показник креативності, спрямованості на активну творчу й перетворюючу діяльність, технологічна підготовленість. Індивідуальний стиль педагогічної діяльності має кілька рівнів формування.


Адаптивний рівень характеризується хитким ставленням педагога до педагогічної реальності, коли цілі й задачі власної педагогічної діяльності визначені ним у загальному вигляді і не є орієнтиром і критерієм діяльності. Ставлення до психолого-педагогічних знань індиферентне, система знань і готовність до їх використання в необхідних педагогічних ситуаціях відсутній. Технолого-педагогічна готовність визначається в основному відносно успішним рішенням організаційно-діяльнісних задач практичної спрямованості які, як правило, відтворюють власний попередній досвід і досвід колег. Професійно-педагогічну діяльність педагог будує за заздалегідь відпрацьованою схемою, що стала алгоритмом, творчість для нього практично чужа.


Педагог, який має репродуктивний рівень, схильний до стійкого ціннісного ставлення до педагогічної реальності: він більш високо оцінює роль психолого-педагогічних знань, виявляє прагнення до встановлення суб'єкт-суб'єктних відносин між учасниками педагогічного процесу, для нього властивий більш високий індекс задоволеності педагогічною діяльністю. На відміну від адаптивного рівня в даному випадку успішно вирішуються не тільки організаційно-діяльнісні, а й конструктивно-прогностичні задачі, що припускають цілепокладання та планування професійних дій, прогноз їх наслідків.


Творча активність, як і раніше, обмежена рамками трудової діяльності, але виникають елементи пошуку нових рішень у стандартних педагогічних ситуаціях. Формується педагогічна спрямованість потреб, інтересів, схильностей; у мисленні намічається перехід від репродуктивних форм до пошукових.


Креативний рівень характеризується більшою цілеспрямованістю, стійкістю шляхів і способів професійної діяльності. Помітні зміни, що свідчать про становлення особистості педагога як суб'єкта власної професійної діяльності, які відбуваються у структурі технологічного компонента; на високому рівні сформованості знаходяться вміння вирішувати оціночно-інформаційні та корекційно-регулюючі задачі. Взаємодія педагога з учнями, зі студентами, колегами, оточуючими людьми відрізняється вираженою гуманістичною спрямованістю. У структурі педагогічного мислення важливе місце займають педагогічна рефлексія, емпатія, що забезпечує глибоке розуміння особистості вихованця, його дій і вчинків.


Креативний рівень відрізняється високим ступенем результативності педагогічної діяльності, мобільністю психолого-педагогічних знань, утвердженням відносин співробітництва та співтворчості з учнями та колегами.


Позитивно-емоційна спрямованість діяльності педагога стимулює стійко перетворюючу, активно творчу і самотворчу активність особистості. Технологічна готовність таких педагогів знаходиться на високому рівні, особливого значення набувають аналітико-рефлексивні вміння; усі компоненти технологічної готовності тісно корелюють між собою, виявляючи велику кількість зв'язків та утворюючи цілісну структуру діяльності. У діяльності педагогів важливе місце займають такі прояви творчої активності, як педагогічна імпровізація, педагогічна інтуїція, уява, що сприяють оригінальному продуктивному рішенню педагогічних задач. У структурі особистості гармонійно поєднуються наукові й педагогічні інтереси та потреби; розвинена педагогічна рефлексія та творча самостійність створюють умови для ефективної самореалізації індивідуально-психологічних, інтелектуальних можливостей особистості.


Школи найчастіше не можуть вибрати необхідну спрямованість позакласної й загальношкільної роботи. Це призводить до втрати часу, інтересу учнів і погіршення стосунків учнів і вчителів.


Позакласна робота формує й розвиває особистість дитини. Керувати виховним процесом - значить не тільки розвивати й удосконалювати закладене в людині природою, коректувати намічені небажані соціальні відхилення в її поведінці та свідомості, але формувати в неї потребу в постійному саморозвитку, самореалізації фізичних і духовних сил, тому що кожна людина виховує себе насамперед сама, тут здобуте особисто - здобуте на все життя.


Які ж концептуальні основи виховання у сформованій політичній та економічній обстановці?


1. Виховання як відродження громадянина, людини культурної й моральної, як необхідна умова соціалізації особистості, є соціально обумовленим процесом, що виконує стабілізуючі функції.


2. Збереження, розвиток культури.


3. Обслуговування історичного процесу зміни поколінь.


4. Створення умов для вільного розвитку особистості як суб'єкта культури історичного процесу власного розвитку та життєтворчості.


Важливими базовими компонентами виховання є:


1. Виховання вільної особистості (високий рівень самосвідомості, громадянськість, почуття власного достоїнства, самодисципліна).


2. Виховання гуманної особистості (милосердя, доброта, терпимість, доброзичливість, готовність допомогти).


3. Виховання духовної особистості (потреба в пізнанні й самопізнанні, у красі спілкування).


4. Виховання творчої особистості (розвиток здібностей, знань, умінь, навичок, інтелекту).


5. Виховання практичної особистості (знання основ економіки, працьовитість, хазяйновитість, володіння мовами, фізичне загартування, хороші манери).


Відновлення виховання, що спирається на принцип гуманізації, означає:


1. Повертає виховання до людини.


2. Підтримку індивідуальності й самобутності дитини, рішуче відмовлення від «валового» підходу у вихованні та визнання кожної окремої дитини вищою цінністю виховання, розвиток суб'єктивних властивостей творчої потенціалу.


3. Здійснення в контексті національної культури як середовища живильного духовного й морального розвитку дитини.


4. Повернення виховання в родину до батьків, визнання в них головних вихователів, пошук шляхів педагогічного співробітництва та довірливого спілкування з батьками.


5. Істотне підвищення педагогічної культури вихователів, знаходження ними гуманістичної педагогічної позиції. Сучасній школі потрібна праця, що дає можливість виявлятись інтересам дітей і педагогів, їхнім творчим силам і прагненням. Відновлення та збереження природи, історичних пам'ятників, відродження народних промислів - у всьому необхідна участь школи.


Для освітніх установ з гуманістичними виховними системами характерні такі ознаки:


1. Наявність власної ідеології школи.


2. Формування визначеного способу життя.


3. Педагогічно доцільна організація середовища освітньої установи як внутрішньої (предметно-естетичної, просторової, духовної), так і зовнішньої (соціальної, природної). генеральною метою виховання є формування гармонійно розвиненої особистості, здатної повноцінно виконати систему соціальних ролей; функції сімейні, трудові, громадянські, геосоціальні, саморегулятивні. При цьому необхідно орієнтуватись на загальнолюдські цінності, варто пам'ятати про випереджальний характер мети виховання, про необхідність проектування тих якостей, що знадобляться нашому вихованцю для життєдіяльності в майбутньому. Виховання повинно підготувати сьогоднішню дитину й завтрашнього громадянина до життя та роботи в демократичному суспільстві, де дійсними, а не уявними регуляторами поведінки будуть мораль і право.


Свобода як мета й необхідна умова прогресивного розвитку досяжна тільки за умови її усвідомлення учасниками освітнього процесу, усвідомлення, яке можуть дати молоді тільки виховання й навчання в їх єдності. Щоб людина могла справитися з тягарем відповідальності, покладеним на неї свободою волі, їй необхідна мужність.


Прагнення до самостійності у виборі того, що складає зміст і сенс життя, - роботи, спілкування, співіснування, особистого життя, дозвілля, властиве людині, але виховання покликане надихнути цю генеральну потребу особистості, зміцнити, наповнити її конструктивним змістом.


Виховання потребує уміння аналізувати й рефлексії, спроможності пошуку істини, творчості та самовдосконалення. Колосальне значення має також прилучення людей до мистецтва гідної щастя людини, мистецтва шляхетної насолоди прекрасним. Щоб заповнити сенс життя, що втрачається, у світі, який постійно ускладнюється, навчання і наукову працю, роздуми над складними проблемами, безкорисливе прагнення до пізнання важливо уявити як важкі, але гідні, дуже потрібні людині, що піднімає її й викликає повагу до діяльності інших.


Правильне виховання покликане гармонізувати здатності та потреби людей. А для досягнення цієї мети їм треба вміти рефлексувати. Неруйнівну, а то і творчу, творчу свідомість освіченій і розвиненій людині дає тільки рефлексія - і мету, й найважливіший компонент освітньо-виховних зусиль.


Виховання покликане подбати про розумовий розвиток дітей, достатній для розуміння ними розходжень між мрією й навчанням, пророцтвом і доктриною, утопією та наукою. Важливо переконати підлітків не обманюватися словами. Виховання розуму, націлене на запобігання особистих та суспільних трагедій, повинно містити в собі навчання послідовної самокритичності та критичності, здатності тверезо мислити, готовності брати під сумнів усі надії й устремління й відкидати їх, якщо вони містять у собі небезпеку. Треба навчити дітей ненавидіти самообман. У житті часто доведеться багаторазово перевіряти інформацію, шукати та знаходити нові матеріали для такої перевірки й повторного огляду.


Людині необхідно постійно підтримувати в собі інтерес до життя, до навколишнього світу. Тому найвищою мірою бажане з'єднання естетичного й етичного начала в особистості.


Виховання засноване на глибокому знанні моральної організації людини. Щоб вижити, суспільству треба навчитись більш щирої терпимості, ніж нині визнається.


Соціальна педагогіка служить меті облагородити, олюднити руйнівні егоїстичні природні потяги, тому що інакше спільне життя людей стане неможливим. У зв'язку з цим необхідно перебороти відчуження людини від культури. Педагог повинен сприяти інтеріоризації культурних надбань, поєднуючи внутрішні задатки дитини з активними зовнішніми обставинами, які закликають до їх розвитку, приводячи до перших успіхів і закріплюючи їх наступний зміст виховання. Що ж необхідно знати кожному члену суспільства? Те, що корисно для домашнього господарства, для ведення своїх справ, вільного розвитку здібностей і професійних навичок, для вміння додержуватись і захищати свої права, для розуміння своїх обов'язків і можливості їх доброго виконання; судження про вчинки за точними критеріями; те, що корисно для відторгнення вселяння.


Новим поколінням необхідно знати шляхи самознищення людства. До них ми відносимо насамперед дурість, неуцтво, жадібність і недалекоглядність. Історія людської дурості являє собою важливий компонент змісту виховання: вона «вчить» учитись на вже зроблених помилках. Одночасно історія оман і трагедій розуму корисна в тому сенсі, що сприяє розвитку обережності, суворості суджень, дає уявлення про складності розумової роботи, учить поважати її й перевіряти кінцеві результати.


Соціальна педагогіка має допомагати молоді в засвоєнні цілей життя, а значить, і своєї діяльності. Цьому служить еволюція культури та науки. Їх історія допомагає новим поколінням краще зрозуміти сучасність. В історії мистецтв, ремесел, теорій, технологій, соціальних устроїв тощо збільшення знань про закони світу з'являється як би в уповільненій кінозйомці, що розкриває драму людей та ідей, узагальнює причини успіхів і поразок людства. Це дозволяє засвоїти закони розвитку прогресу, застою й регресу в історичній перспективі.


Велике значення має й вивчення історії суб'єкта пізнання (його раціональності й самого поняття): воно виховує конструктивність мислення, налаштовує на творчість і служить освіті в більшому сенсі - як виходу людського роду зі стану неповноліття у стан вільної неруйнівної творчості життя.


Величезного значення набуває засвоєння методів пізнання, розуміння їх порівняльної ефективності, розвиток здатності до їх доречного та правильного застосування. Наукове й навчальне пізнання має грані взаємодії, що дозволяють застосовувати методи науки у виховних цілях. Так, інтроспекція у психологічній науці, яка служить методом дослідження й діагностики, є одночасно й ефективним способом самовдосконалення.


Любов, свобода, гармонія - ось три найбільші сили у вихованні людини, її щастя й долі. Вони дають захист від жахів світу, гартують у життєвій боротьбі та врівноважують деякі радості з багатьма скорботами.


Школа повинна захищати, розвивати, заохочувати самостійність і відповідальність. Таке виховання дозволяє переборювати страх людей перед свободою особистого вибору.


Жодна дія зростаючої людини не може бути зроблена без попередніх роздумів над причинною залежністю одних учинків від інших: тільки в такий спосіб можна розвинути найціннішу здатність передбачати послідовність і наслідки дій.


Небезпека для людства виходить насамперед із неправильного виховання, що вкорінює самовдоволення й не підозрює в собі наявності недоумкуватості, жадібності, безвідповідальної недалекоглядності.


Суспільству доводиться побоюватись нового деспотизму. Тому що воно зіштовхнулося з ростом невігластва, що навчилось домагатися влади, - пануючого невігластва сірих, поверхово освічених людей. Звідси - найжорстокіші наші біди.


Соціальна справедливість може ввійти тільки у вільну країну. Тому інтелектуальна свобода має всесвітньо-історичне рятівне значення.


У доступному для огляду майбутньому освітньо-виховна активність стане найбільш ємним резервуаром соціально й індивідуально-ціннісної зайнятості сотень мільйонів людей. В історичній перспективі виховання повинно передувати економіці й політиці та випереджати їх у кожну дану одиницю часу. Виховання має владу над владою - впливає на громадську думку та стимулює вироблення ідей.


Стаття журналу "Відкритий урок: розробки, технології, досвід"


Креативна інноваційна особистість – мета освіти ХХI століття.


Ми живемо у динамічному світі, що дуже швидко змінюється. Ці зміни стосуються усіх сфер нашого буття: техніки, що нас оточує, політики, яку проводять світові держави, цінностей, на які орієнтуються люди. Наше життя стало безперервним процесом адаптації, і саме від адаптаційного потенціалу особистості у значній мірі залежать її успіх та можливості самореалізації.


Сьогодні дитині потрібні не тільки знання, але і достатній рівень життєвої компетентності, сформованість таких особистісних якостей, які допоможуть знайти своє місце у житті, визначитися з колом своїх інтересів та уподобань, стати активним членом суспільства і щасливою, упевненою у власних силах людиною.


Таким чином, зміни у суспільному житті і свідомості вимагають від нас, педагогів, визначити нову мету навчання та виховання – розвиток інноваційної особистості, здатної до життєтворчості та самореалізації у нових соціальних умовах незалежної України.


Аналіз наукової літератури з означеної проблеми дає змогу виділити, як основні риси адаптованої, інноваційної особистості, так і певні стратегії їх формування та розвитку. Це, в першу чергу: відкритість новому досвіду. Безперечно, в умовах, коли швидко змінюється світ, людина також повинна постійно бути готовою до оновлення, накопичення нового соціального та життєвого досвіду, що має сприяти самореалізації. Це стосується усіх сфер життя: професійного, політичного, особистого, адже у сучасному світі люди часто змінюють професію, сферу діяльності, місце проживання тощо. Важливим чинником адаптації та успішності при цьому виступає уміння особистості відігравати різні соціальні ролі. Ці ролі можуть бути формальними і неформальними, пов’язаними з виробничими, сімейними, суспільними, політичними, дружніми стосунками, проте, успішність у кожній з них є запорукою загальної успішності та задоволеності людини власним життям. Таким чином, система виховання сьогодні повинна у повній мірі задовольнити потребу учня у розвитку соціальної активності, у засвоєнні нових соціальних ролей. Тоді особистість буде відкритою до нового досвіду, адаптованою до вимог і умов життя у динамічному сучасному суспільстві.


Педагогічною стратегією, що забезпечує формування такої риси особистості є постійне розширення рольового простору кожного учня, включення його в різноманітні види діяльності, що створює можливості для творчої самореалізації та накопичення досвіду соціальних стосунків.


Педагогічні технології, що використовуються у сучасній освіті, створюють сприятливі умови для вирішення даного питання: інтерактивні техніки розвивають комунікативні навички та активність, проектні технології у навчанні створюють можливості для самостійних досліджень, тренінги допомагають опанувати нові соціальні ролі та отримати можливість експериментувати у сфері спілкування, проекти у виховній роботі – обрати вид діяльності відповідно до власних нахилів та уподобань.


Важливою рисою інноваційної особистості є внутрішня свобода. Для її становлення потрібно постійно створювати для учнів ситуації вибору, як в навчальній, так і в позакласній діяльності. Ситуація вибору стимулює пізнавальний інтерес, відчуття відповідальності та власної гідності. Вибір учнями напрямків та завдань для самостійної роботи, гнучка система організації навчально-виховного процесу з урахуванням здібностей, нахилів, побажань учнів і їх батьків, можливість реалізувати себе в обраних видах діяльності є головною умовою формування внутрішньої свободи та відповідальності особистості.


Напруженість та зростання темпу життя часто призводять до перевантаження, виснаження людини. Саме тому особливого значення набуває така риса як емоційна стабільність та стресостійкість. Головною стратегією формування цієї важливої якості сучасної особистості є розвиток емоційного інтелекту, вміння керувати власними емоціями та протистояти стресам. Що ж необхідно для емоційної саморегуляції? Розуміння особливостей цієї сфери, вміння здійснювати емоційний обмін під час спілкування, відчувати почуття інших, допомагати їм та самому собі у складних, емоційно напружених ситуаціях. Проблема становлення емоційної культури особистості, розвиток емпатії є на сьогодні одним з найбільш важливих завдань будь-якого вчителя, і, в першу чергу класного керівника, як головного вихователя и наставника учня. Проте, у процесі психолого-педагогічного супроводу розвитку особистості дитини є ще один не менш актуальний напрямок: психологічна допомога у травмуючих ситуаціях, стресах. Стреси можуть бути пов’язані з різними причинами: втратою близької або просто референтної людини, відчуттям самотності у зв’язку з негативною позицією у міжособистісних стосунках в класному колективі, втратою мотивації навчання та смислу шкільного життя, почуттями провини, страху, сорому. Такі стреси дитина часто не спроможна подолати сама, на допомогу їй повинен прийти дорослий: вчитель, класний керівник, психолог. Від того наскільки вчасною і ефективною буде психологічна допомога залежить не тільки стан здоров’я, але и майбутнє людини.


Для інноваційної, креативної особистості дуже важливою є адекватна самооцінка. Правильна самооцінка є визначальним фактором становлення позитивної Я-концепції особистості. Вона є основою розгортання певного сценарію життя людини. Сценарій, що формується і закріплюється у дитячому віці, стимулює процеси саморозвитку та самореалізації особистості через мотивацію досягнення успіху та усвідомлення власної мети. Самооцінка формується та змінюється протягом всього шкільного віку. Особливо не стабільною, залежною від оточення вона стає у підлітковому віці, коли дитина прагне пізнати себе, знайти своє місце у системі відносин, реалізувати власні можливості. Якщо самооцінка підлітка є низькою, виникає емоційна напруга, невдоволеність собою, що може привести до проявів компенсаторної поведінки, коли учневі здається, що всі проти нього, ніхто не розуміє його проблем та труднощів. Прагнучи захистити себе від однолітків, учні з низькою самооцінкою часто поповнюють лави неформальних груп з асоціальною спрямованістю, що може приводити до негативних проявів у поведінці, шкідливих звичок та правопорушень. В той же час підлітки з занадто високою самооцінкою, часто бувають конфліктними, відчувають проблеми у спілкуванні, мають завищений рівень домагань.


Саме тому дуже важливо у системі виховної роботи створити умови для розвитку достатньо високої, але адекватної самооцінки. Для цього учень повинен краще пізнати себе, розкрити власні можливості, оволодіти навичками оцінювати свої досягнення і невдачі, порівнювати різні способи вирішення життєвих проблем. Для цього класний керівник може використати можливості самодіагностики (запропонувати учням використати психологічні тести, обміркувати їх результати та розробити програму саморозвитку), психологічні тренінги (для формування навичок взаємодії та розвитку рефлексії), різноманітні проекти (для стимулювання самостійної творчої діяльності відповідно до потреб та інтересів).


Рівень можливостей особистості багато в чому залежить від її рефлективності. Стратегією розвитку цієї якості є включення учнів у процес самоаналізу. Рефлексія може відбуватися на рівні усвідомлення психічних процесів та засобів оптимізації пізнавальної діяльності, аналізу моральних вчинків та соціальних ролей, що створює сприятливі умови для самоактулізації особистості. Сучасні технології навчально-виховного процесу у значній мірі побудовані на механізмах рефлексії, коли учні постійно розмірковують над питаннями: Що ми взнали сьогодні такого, чого не знали раніше? Чого ми навчилися такого, чого не вміли раніше? Що ми при цьому відчували? Що нас здивувало, порадувало на уроці? Які питанні ми задали б герою казки, автору, вченому, мандрівнику тощо?


Сучасні педагогічні технології позитивно впливають на розвиток спонтанності, тобто вміння швидко та адекватно реагувати в нестандартних ситуаціях, приймати миттєві ефективні рішення. Спонтанність розвивається у діяльності, що вимагає творчого підходу, гнучких нестандартних рішень. Така діяльність може бути реалізована, як на уроці, так і в позакласній роботі, зокрема, в виховних проектах, тренінгах, соціальних ініціативах.


Сучасна людина має мислити позитивно. Позитивне мислення може бути сформоване в процесі становлення основних складових позитивної Я-концепції особистості учня: когнітивної, емоційно-оціночної та поведінкової. Воно утверджує, насамперед, цінність людини, її гідність, вміння набувати досвід, навіть через помилкові дії, спрямованість на позитивне сприйняття реальності та її активне перетворення.


Інноваційний потенціал особистості в значній мірі залежить від рівня її життєвої компетентності. Реалізація компетентнісного підходу є важливим напрямком оновлення діяльності закладів освіти. При цьому компетентність розглядається як загальна здатність, що ґрунтується не лише на знаннях, але і на досвіді, цінностях, здібностях, набутих завдяки навчанню. Безперечно, формування компетентності особистості є цілеспрямованим процесом, що здійснюється вчителем. При цьому функції самого педагога суттєво змінюються: на перший план виходять уміння організувати самостійну пошукову діяльність учнів, їх взаємодію з метою розвитку як мотивації, так і соціальних навичок. Такі можливості створюють сучасні продуктивні технології навчання, побудовані на основі активних методів та інтерактивних технік організації навчально-виховного процесу, за умови реалізації індивідуального підходу та психологічного супроводу учнів.


Таким чином, проблема формування та розвитку інноваційного потенціалу особистості є складною і багатофакторною, вона потребує системного дослідження з боку педагогів, психологів, фахівців у галузі управління.