Роль молодіжних громадських організацій у розбудові громадянського суспільства в Україні та Німеччині
| Вид материала | Документы |
- Устатті розглядаються актуальні питання діяльності громадських організацій в Україні, 226.54kb.
- До уваги усіх молодих людей району віком до 35 років, активних учасників молодіжних, 285.12kb.
- Вознесенський міський голова, 35.28kb.
- Методичні рекомендації на тему:, 206.05kb.
- План Громадянське суспільство: зміст поняття. Сутність та найважливіші структурні елементи, 587.14kb.
- Першочергові завдання для Стратегії сприяння розвитку громадянського суспільства, 133.43kb.
- Мистецтво ефективної комунікації та презентації мистецтво ефективної комунікації, 2202.47kb.
- Програма підтримки дитячих та молодіжних громадських організацій «Молода Громада» Передумови, 81.29kb.
- Довідник Спілки громадських організацій, 670.99kb.
- Верховною Радою України при розробці та прийнятті закон, 727.28kb.
| Інститут Політичної Освіти Представництво Фонду Конрада Аденауера в Україні
м. Донецьк, 11-12 лютого Готель „Централь”, вул. Артема, 87 Роль молодіжних громадських організацій у розбудові громадянського суспільства в Україні та Німеччині Віктор ТАРАН Інститут Політичної Освіти 2005 |
І. Громадянське суспільство в Україні: стан, проблеми, перспективи розвитку.
На думку політолога С.Рябова, громадянське суспільство - не тільки відділене від держави суспільство, автономна сфера суспільного буття, що не підлягає прямому контролю і регламентації з боку влади, а ще і структуроване суспільство. Воно передбачає свободу асоціацій індивідів за інтересами і смакам. Окремі шари населення утворюють свої групи, добровільні об'єднання, що покликані забезпечувати цивілізовані відносини з іншими суб'єктами співжиття в суспільстві. Тому громадянське суспільство є визначеним механізмом неформального соціального партнерства, що робить можливим здійснення і баланс існуючих інтересів.
Громадянське суспільство передбачає наявність громадських організацій. В ідеалі, вони повинні стати проміжною ланкою між державою і громадянином. Громадські організації покликані відстоювати інтереси простої людини, лобіювати ті чи інші важливі позиції соціальної групи чи класу. Свобода асоціацій і повага до їхніх прав забезпечить державному організму гармонійне об'єднання інтересів різних прошарків і груп суспільства - тобто ту саму основу стабільності в державі.
Проте сучасна практика формування громадянського суспільства і становлення його інститутів в Україні вказує на значні деформації, що виникають у розвитку цього процесу.
Йдеться про взаємну недовіру влади до недержавних організацій (НДО) і НДО до влади, а також низький вплив громадських організацій на саме суспільство.
Існує цілий ряд факторів, що призводять до виникнення даної ситуації, які можна умовно розділити на кілька груп.
Перша – політичні
- Сприйняття влади як ворога НДО.
Стійке неприйняття влади існує в більшості громадських організацій. В основному "третій сектор" (НДО) розглядає себе як опозицію до влади. І навіть непримиренну опозицію. Звичайно, НДО повинні лобіювати інтереси певних груп перед владою. І в цьому лобіюванні вони можуть і повинні опонувати державним органам.
Однак мова не йде про деструктивну опозицію НДО, варто говорити про конструктивний пошук діалогу. Тому що у своєму формуванні образу "влади-ворога" НДО нехтують співробітництвом з державою. У той же час сама влада також вбачає в опозиційних НДО одну лише деструктивну силу і не враховує конструктивні пропозиції "третього сектора". Створюється замкнуте коло, у якому сторони не чують і не хочуть чути одне одного.
- Політизація НДО.
Напередодні виборчих кампаній основні політичні гравці створюють "під себе" так звані "низові структури суспільної підтримки" у вигляді коаліцій і форумів НДО. Ці структури відіграють роль імітатора допомоги збоку політичної сили певним групам населення. Досить ефективний прийом для виборчих кампаній.
Однак деякі політичні сили обрали для себе роль захисника інтересів усього "третього сектора", що, на їхню думку, знаходиться під тиском влади. Саме вони в середовищі НДО сприяють формуванню з влади образу ворога. У цій грі ставкою є авторитет влади і відповідно - імідж держави, яку ця влада уособлює.
- Протистояння і розкол у середовищі "третього сектора".
Останнім часом в Україні все частіше лунають твердження про існування двох протилежних "третіх секторів": "дійсних" НДО, опозиційних до діючої влади і "несправжніх", що співпрацюють із владою. Таким чином, вноситься розкол та штучно посилюється протистояння в середовищі "третього сектора"
З іншого боку, частина владних структур, розуміючи необхідність роботи з громадськими організаціями, вибирає легкий шлях. А саме - створює НДО "під себе". Саме так виникли антикорупційні форуми, молодіжні організації при МВС, різні лобістські асоціації. Їхнє завдання просте - імітувати наявність громадянської підтримки ініціатив влади.
Таким чином, з одного боку - НДО активно політизуються і структуруються відповідно до своїх політичних симпатій, з іншого боку - влада імітує діяльність НДО.
За умови відсутності в НДО імунітету від політичних маніпуляцій, громадські організації стають зручним інструментом деструктивних сил у їхній боротьбі за владу.
Друга група - якість послуг НДО
- Низький професійний рівень значної частини НДО (у тому числі аналітичних центрів). І, відповідно, намагання імітувати бурхливу діяльність.
Значна частина українських організацій функціонують скоріш для заробітків шляхом одержання спонсорської і донорської допомоги. Зрозуміло, що про суспільне благо і сприяння переходу України до демократії мова не йде.
Іноді деякі НДО, "відпрацьовуючи" грантову допомогу, проводять "дослідження", моніторинги, суспільні кампанії, що не відповідають не тільки елементарним професійним стандартам, але і не мають ніякого практичного значення. У той же час ці НДО жадають від держави негайного врахування своїх "досягнень" і прийняття владою відповідних рішень.
- Несвоєчасність і неадекватність рекомендацій НДО
Частина аналітичних НДО проводить досить ґрунтовні дослідження у вузьких сферах (комерційне право, боротьба і профілактика онкозахворювань, освіти і т.п.). Їхні результати досить цікаві, проте оформлення, представлення і рекомендації цілком відсутні. Тобто, такі громадські організації не мають подібного досвіду.
Деякі інші НДО, навпаки, звертають увагу на форму презентації своїх матеріалів, однак їхні рекомендації абсолютно неадекватні сучасної ситуації. Наприклад, так було щодо застосування досвіду бразильського "бюджету участі" (формування місцевих бюджетів шляхом громадських слухань) у Києві. Це цікаво, але...нереально в наших умовах.
Таким чином, влада не одержує відповідей на поставлені питання, а НДО, у такому випадку, працюють у шухляду.
Третя група - зовнішні фактори
- Залежність НДО від західних донорів.
- Другорядність українських НДО для програм іноземної фінансової допомоги.
Тому головною проблемою громадянського суспільства в Україні є створення самими інститутами громадянського суспільства механізмів протидії штучній політизації НДО, перетворення їх у маріонеток "зовнішнього впливу", підвищення якості послуг і ефективності діяльності громадських ініціатив. Це передбачає розуміння і сприяння збоку владних органів, залучення ЗМІ, громадянську освіту та просвіту населення. І, нарешті, саме суспільство повинне створити умови, щоб фінансування НДО здійснювалося з внутрішніх джерел, а не з-за кордону.
Події виборчої кампанії та „помаранчевої” революції в Україні осені-зими 2004 року показали, що громадянське суспільство в Україні змогло стати реальністю.
Альтернативні державним та олігархічним інформаційним каналам, інформаційні мережі громадських організацій стали важливим, а в деяких регіонах чи не єдиним джерелом правди.
Круглі столи, семінари та тренінги, які провели останніми роками громадські організації, виховали велику армію громадських активістів, які змогли стати добре підготовленими спостерігачами на виборчих дільницях, працівниками штабів різних кандидатів, організаторами стихійного спротиву, що виник у суспільстві після відвертого фальшування результатів другого туру президентських виборів.
Все це сталося не завдяки, а скоріше всупереч діям державної влади України, яка протягом 2004 року спробувала дуже суттєво посилити тиск на громадянське суспільство.
Такий наступ на громадських організацій був ще більше посилений діяльністю Тимчасової слідчої комісії парламенту, на чолі з В. Мішурою, „з пошуку грантожерів” серед громадських організацій та створення суспільної думки, що українські громадські організації є агентами впливу США чи Європи.
І це при тому, що держава фактично не надає серйозної бюджетної підтримки громадським організаціям, незважаючи на те, що цілий ряд цих організацій виконують фактично функції державних органів з підтримки знедолених, інвалідів, ветеранів, допомагають соціальній реабілітації наркоманів, звільнених з місць позбавлення волі чи безробітних.
Десятки аналітичних центрів, які діють як громадські організації, допомагають у розробці проектів законів, місцевих актів, навчають депутатів місцевих рад, працівників органів місцевого самоврядування та громадських активістів.
Події, які ми звемо „Помаранчева революція”, принесли з собою не лише зміну керівництва країни, але проілюстрували необхідність зміни існуючих правил гри в політиці та методів управління. Громадянське суспільство відчуло себе суб’єктом політики, а не маніпульованим об’єктом.
В першу чергу – це стосується молодіжного руху та молодіжної політики. „Помаранчевий” Майдан народив нові форми громадянської активності, які виявилися більш ефективними та мобільними за традиційні організаційні структури (громадські організації, партії тощо). Мова йде не лише про такі громадські кампанії як „Пора”, „Знаю”, „Чиста Україна” та ін.., а про сам принцип самоорганізації молоді задля досягнення суспільно корисних цілей, чи захисту власних прав.
Поява нових форм молодіжної самоорганізації ліквідувало монополію традиційних молодіжних організацій на участь в здійсненні державної молодіжної політики (ДМП).
Власне перед молодіжним рухом України постало питання про комплексну реформу ДМП. Це виклик не лише для молодіжного середовища, але і для нової влади. Готовність влади до такої реформи визначає її ставлення до молоді. Хто вона для вождів „помаранчевих”: об’єкт чи суб’єкт молодіжної політики?
ІІ. Криза сучасної державної молодіжної політики.
Офіційно вважається, що „головним завданням сучасної державної молодіжної політики є підвищення активності молодої людини і молоді як соціальної групи в реалізації особистих, державних і суспільних інтересів, спрямованих розбудову правової держави, становлення громадянського суспільства і соціальний розвиток особистості”.
Однак, зараз переважає ситуація, коли “більшість молоді є тільки об’єктом певних дій з боку влади (тепер уже нової), але ніяк не суб’єктом державної молодіжної політики”.
Сама теорія державної молодіжної політики, але вже у вигляді програми здійснення практичних заходів, знов відводить молоді роль об’єкту, що до нього застосовують різноманітні “методи оптимізації” задля досягнення максимальної відповідності його офіційному курсу держави.
Молодіжна організована ініціатива від своїх первинних витоків була покликана відстоювати інтереси молоді як соціально-демографічної групи у всіх їхніх проявах. Напередодні „помаранчевих” подій простежувалася тенденція на відверту формалізацію молодіжних організацій, до їхнього намагання якнайшвидше інтегруватися в державну вертикаль, отримати посади тощо. Практика „матеріального стимулювання” діяльності більшості молодіжних структур призвела до вихолощення самої ідеї організованого молодіжного руху.
Офіційно вважається, що співпраця органів державної влади і молодіжних організацій - це спосіб залучення молоді до розбудови держави, використання потенціалу молоді як в інтересах суспільства, конкретного регіону, так і на благо окремих молодих людей.
На сьогодні підтримка державою молодіжних організацій може здійснюватися матеріально, організаційно, а також за допомогою наступних заходів:
- • звільнення молодіжних організацій, створюваних ними підприємств, установ і т.п. від оподатковування;
- • безоплатної передачі молодіжним організаціям будинків і споруджень, матеріальної бази, необхідної для роботи з дітьми і молоддю;
- • звільнення молодіжних організацій від внесення плати за користування землею (місце розташування молодіжних дозвільневих, спортивних і інших об'єктів);
- • надання молодіжним організаціям на вигідних умовах різних видів кредитів і субсидій;
- • створення молодіжним організаціям сприятливих умов для здійснення обміну, співробітництва з молодіжними організаціями інших країн і територій.
Однак існуюча практика взаємодії органів державної влади і молодіжних громадських організацій в процесі реалізації ДМП створила умови для корупції молодіжного організованого руху.
Не останню роль в цьому процес відграє Міністерство у справах сім’ї, дітей та молоді, яке фактично виділяє кошти молодіжним організаціям на реалізацію різноманітних проектів. Орієнтація Міністерства на роботу з формалізованими молодіжними структурами, намагання, за допомогою нарощування кількості заангажованих „молодіжок” „робити” ДМП не сприяє молодіжній активності.
Власне, зараз слушний час якщо не для ліквідації цього міністерства, то його докорінного оновлення та реформування.
В реалізації державної молодіжної політики та визначенні найбільш відповідних заходів має брати участь переважно сама молодь (при чому не лише через громадські організації, але й у вигляді неформальних молодіжних ініціатив) як носій принципово нових підходів, нового світоглядного, ціннісного підґрунтя, у визначенні власне цієї політики, її цілей та основних напрямків здійснення необхідно віддати пріоритет науковцям.
Ці тези були досить популярними на Майдані Незалежності та в середовищі молодіжних активістів. Але як тільки „помаранчеві” отримали владу, питання реформи ДМП було потіснене на другий план, а першочерговою виявилася проблема „кадрової політики в Міністерства молоді”, призначення особи Міністра, заступників, глав управлінь тощо.
Ми не хотіли би образити активістів традиційних молодіжних організацій, але більша частина їх керівництва (навіть „помаранчевих”) була зацікавлена не стільки у зміні влади, як у збереженні „status quo” - збереження звичної схеми розподілу коштів державного бюджету, який виділяється на молодіжні програми.
Тому ці сили в молодіжному русі зацікавлені в продукуванні різноманітних „центрів тяжіння”, на зразок покійного УНКМО чи Національної ради молодіжних організацій; імітації конкуренції між цими групами. Але тема реформи ДМП є для цих молодих лідерів – табу. Вони воліють консервувати кризові явища в державній молодіжній політиці, зберігати систему бюджетного ”дерибану”. Інакше - який тоді сенс „тримати” молодіжку?
Реформа ДМП через неформалітет
Поява у молодіжному русі таких форм самоорганізації та вияву активності як мережеві структури неформальних молодіжних об’єднань створюють конкуренцію традиційним організаціям. Громадські кампанії не мають внутрішньої бюрократії, ієрархізованості, рішення приймаються консенсусом, вони не потребують державної реєстрації. Так як мета діяльності ГК знаходиться у короткостроковій перспективі, то їх активність перетворювалася на кумулятивний заряд, який дає максимальний ефект.
Не заперечуючи того, що ГК мали „технічну та методологічну підтримку від певних політичних сил та із-за кордону”, запозичували методи у „Кмари” чи „Отпору,” абстрагуємося від ідеологічної складової ГК. Об’єктом нашого матеріалу є не конкретна ГК „Пора” чи якась інша ініціатива. Мова йде про виникнення якісно нової форми молодіжної активності з якою не можливо не рахуватися.
Нагадаємо, що ознакою діяльності ГК є реальний, а не “віртуальний” її характер. Активісти тієї ж „Пори” виїздили на всі місця репресій, організовували пікети на захист їх жертв. Ця робота супроводжувалася потужним медіа супроводом і мала розголос не лише в Україні, але і за кордоном.
Громадські кампанії примушували владу реагувати. І не важливо в якій сфері діють ГК: політичній чи виключно соціальній. Бюрократична система не може їх інтегрувати в себе. Чого не скажеш про молодіжні організації, які від початку позиціонують себе як молоді бюрократи.
Молодіжні громадські кампанії після виборів вимушені змінювати формати своєї діяльності. Одні ініціативи зникнуть, інші шукатимуть себе у „великій політиці” (стануть партіями), треті використовуватимуть напрацьовані методи для досягнення конкретних суспільних цілей.
Так в середовищі шанувальників сайту „Майдан” та чорної „Пори” виникла ідея створення освітнього порталу „Академічна чеснота”, який покликаний боротися за права реального студентського самоврядування, за реформу учбового процесу та проти викладачів-хабарників. „Нічна варта” перетворюється на свого роду детективне агентство по боротьбі з корупцією чиновників. Прикладів більш чим досить.
Проте, головне полягає в тому, що громадські неформальні молодіжні структури не дозволять загнати молодіжну активність у „прокрустове ложе” молодіжних організацій та корумпувати їх верхівку. Влада вимушена реформувати державну молодіжну політику, якщо керівництво країни не бажає чергового „конфлікту поколінь”.
Нова державна молодіжна політика має ґрунтуватися на:
- реальній довірі до молоді, а не суто виховний вплив на молоде покоління, формуванні паритетних відносини молоді з державними структурами, партіями, громадськими організаціями, політиці довіри і рівного діалогу;
- перетворення молоді з об'єкта в активний суб'єкт нової державної молодіжної політики. Мова йде про молодіжні ініціативи (на противагу молодіжним організаціям), підтримку тих з них, які відстоюють інтереси і потреби молоді, впливають у цьому плані на органи державної і виконавчої влади.
Сформувати таку політику можна лише спирають на нові форми самоорганізації молоді, які добре знають свої реальні проблеми.
Ризики для неформалітету
1. Нова опричнина чи „помаранчевий маккартизм”.
Існує небезпека, що громадські кампанії, які раніше боролися з „кучмізмом”, фальсифікацією виборів, створювали „чорні списки” чиновників-злочинців тощо, в мирний час зосередять свою діяльність на звичному „полюванні на відьом”. Вже зраз окремі заяви як лідерів помаранчевих, так і активістів неформальних молодіжних ініціатив можна розцінювати як заклик до переслідування своїх політичних опонентів. Мова йде про проекти „люстрації”, заборони тих чи інших політичних партій, масштабні кримінальні розслідування. В рамках такого формату діяльності ці ініціативи в короткі перспективі перетворяться на знаряддя політичної розправи і маніпуляційний інструмент у молодіжному середовищі.
2. Усунення на периферію.
Перемога „помаранчевих” не означає автоматичного залучення активістів громадських кампаній до участі в політиці. Більш того, традиційні організації, небезпідставно побоюючись конкуренції з боку неформальних молодіжних ініціатив, намагатимуться всіляко усунути їх від впливу на лідерів „революції”.
Симптоматично, що найбільш помаранчевому сайту UA-netу «Майдану» прес-служба „Нашої України” відмовила в акредитації на будь-який із інаугураційних заходів. Як зазначають самі представники сайту, позиція прес-служби є „досить незвичною, якщо врахувати численні прохання про різноманітну допомогу, які протягом помаранчевої оранжевої революції надходили від штабу «Нашої України» (прохання про автотранспорт, харчі і медикаменти для наметового містечка, термінові оголошення, розповсюдження прес-релізів)”.
Можна у якості приклада навести і ситуацію із згортанням наметового містечка на Майдані, коли деякі учасники акції не мали коштів для повернення додому.
Ці факти вказують на бажання певних сил в середовищі переможців змінивши форму не змінювати суть системи. І це стосується не лише державної молодіжної політики, а всього громадянського суспільства. Бо альтернатива громадській позиції та ініціативі – „дерибан”!