Geum.ru

Видимі І невидимі грані конституційного процесу

Вид материалаДокументы

Содержание


Як бачимо
Подобный материал:

Видимі і невидимі грані конституційного процесу


Володимир ШЕВЧЕНКО,
кандидат філософських наук, доцент,
провідний науковий співробітник Одеського філіалу
Національного інституту стратегічних досліджень.


Газета «Чорноморські новини», № 114-115, 17 жовтня 2009 р., Одеса

ссылка скрыта


Нині в Україні триває обговорення запропонованого Президентом Віктором Ющенком проекту Конституції. Подія ця неординарна, й оцінюється вона по-різному: від спроб чесно відповісти на запитання спрямованості і цілей проекту до заангажованих статей, у яких автори під гаслом об’єктивності намагаються лити помиї на всіх і вся.

Щоб мати більш-менш об’єктивне уявлення про конституційні процеси у нашій державі, давайте спробуємо знайти відповіді на такі запитання: «Чому в Україні після вісімнадцяти років незалежності закриваються старі заводи і не відкриваються нові, чому нема стабільного економічного росту, чому знижуються соціальні стандарти, чому Верховна Рада системно перебуває у стані політичного протистояння, яка в цьому процесі роль Конституції, як має змінитися ситуація?


ОСНОВУ життя складає економіка. Після розпаду Радянського Союзу вона спішно перебудовується на капіталістичний лад. За оцінками експертів, цей процес йшов не стільки шляхом перебудови, скільки шляхом перерозподілу державної власності в інтересах партійно-бюрократичної номенклатури. У мірі того, як накопичувався приватний капітал, країна віддалялася від морально-правових механізмів регуляції суспільного життя. Крайньою формою ігнорування законності і правопорядку став масштабний рейдерський рух, у якому за допомогою судової системи відбувалося захоплення уже поділених активів. Підсумком економічного дерибану стало формування олігархічних кланів, котрі фактично поділили між собою державну економіку.

Оскільки метою олігархів було привласнення підприємств і установ з мінімальними затратами, то попередньо такі підприємства доводилися до занепаду, що, звісно ж, впливало на загальний характер економічного життя. Привласнені об’єкти виводилися з-під державного контролю через механізм офшорних зон. Таким чином, Україна позбавлялася можливостей отримувати значну частку прибутку, який міг бути використаний для підтримки на належному рівні соціального сектора.

Із збільшенням економічної могутності сформованого капіталу зростав його вплив на політичні процеси в державі через органи законодавчої і виконавчої влади. І чим більшим був такий вплив, тим менше народні обранці задумувалися над загальнодержавними завданнями. Служіння окремому олігарху стало альфою й омегою діяльності значної частини людей, які за закону повинні служити державі.

Протиріччя інтересів олігархів, які діють в Україні, віддзеркалювалися відповідною боротьбою у Верховній Раді. Довге протистояння із з’ясуванням позицій показало, що жодна з сторін не хоче поступатися. Звідси — спрямованість і методика безкомпромісної боротьби за повне знищення супротивника і повне підпорядкування собі влади. Одна сторона будь-що намагається утримати владу, інша — будь-що забрати її цілком. Ніхто при цьому не задумується, що така знекровлююча діяльність може завершитися втратою державності, а з часом — і набутих капіталів.

Отже, наші сьогоднішні біди — від тієї соціальної структури, яка склалася в Україні внаслідок здеформованої соціально-економічної політики влади, коли невеличка група багатіїв, сконцентрувавши в своїх руках національний потенціал, беззастережно диктує власну волю всьому населенню, незалежно від того, якою мовою воно розмовляє і яку релігію при цьому сповідує.
У таких умовах Конституція та її безумовне виконання могли б стати фактором становлення соціальної справедливості і стабілізації порядку. Як відомо, Конституція прямо чи опосередковано регулює усі сфери суспільного життя. Вона визначає пріоритети суспільних відносин та їх ієрархію. Наприклад, в конституції ФРН найвищою цінністю визначено гідність людини. Недоторканні і невідчужувані права людини проголошені основою всякої людської спільноти, миру і справедливості на землі. Конституція виступає правовою основою внутрішньої і зовнішньої політики держави і таким чином визначає внутрішні і зовнішні умови життєдіяльності соціального організму. В уже згаданій конституції Федеративної Республіки Німеччини зовнішньополітичною метою проголошено служіння загальному миру, а також прагнення бути рівноправним членом об’єднаної Європи.

Конституція як політичній і правовий документ висвітлює і закріплює основні світоглядні ідеї, що лежать в основі суспільних відносин. Через відповідні державні установи Основний Закон впливає на формування і діяльність політичних і громадських організацій, їх направленість та активність. Як регулюючий документ Конституція виконує також функцію організації суспільного життя відповідно до поваги прав людини, законності, толерантного ставлення до різних націй і народностей, їх звичаїв, культури, релігійних уподобань.
Однак, як заявляють усі впливові політичні сили, в Україні Основний Закон став недієздатним внаслідок змін, внесених до нього під час відомої кризи 2004 року. Тому більшість політиків та експертів притримується ідеї проведення конституційної реформи.

Так, Прем’єр-міністр Юлія Тимошенко на запитання про доцільність проведення конституційної реформи в умовах кризи відповіла, що це настільки ж доцільно, наскільки доцільно проводити ремонт у власному домі, коли протікає дах, тріскаються стіни, відклеюються шпалери і сиплеться штукатурка. Іншими словами, саме тепер і треба. За розробку і прийняття нової редакції Конституції виступає лідер «Нашої України» Віра Ульянченко, а також головний на сьогодні опозиціонер Віктор Янукович. Більше того, відомо, що і ПР, і БЮТ розробляли не тільки власні проекти, а й спільно працювали над загальним. Голова Верховної Ради Володимир Литвин також неоднозначно заявив, що запитання про зміну Конституції не передбачає іншої відповіді, проте зауважив, що є бажання ряду політиків підлаштувати країну під себе. Незмінний перший комуніст Петро Симоненко теж висловлюється за зміни, але відповідь на це питання пов’язує з цілями, які при цьому ставляться. За зміну Конституції виступають й інші політичні сили. Один з найактивніших політиків — депутат Верховної Ради Інна Богословська вважає, що без зміни Конституції порядку в країні не буде, однак, на її думку, за нинішніх умов, коли основні державні діячі залишаються на політичній арені, шансів на зміну Основного Закону практично нема.

ЯК БАЧИМО, існує загальне розуміння необхідності вдосконалення Основного Закону. Проте таке розуміння диференціюється за конкретизації питань, які розкривають сутність і спрямованість документа. Так, значна частина політиків притримується ідеї творення української держави як президентсько-парламентської, інша — як парламентсько-президентської. Загалом можна відзначити, що президентська форма правління виглядає більш дієвою, але містить загрозу зростання авторитаризму. У свою чергу, парламентська форма правління вважається більш демократичною, однак за відсутності політичної культури, традицій і за підпорядкованості депутатів інтересам олігархічного капіталу має тенденцію до зростання анархії і самознищення.

Широкі права парламенту і звуження повноважень президента та виконавчої влади в умовах багатопартійності неминуче призводить до постійної зміни уряду. Яскравим підтвердженням цього положення є історичний період Французької республіки з 1946 по 1958 рік, коли один за одним мінялися 24 уряди. У середньому уряд змінювався через кожних півроку, а в окремих випадках — через два — три дні.

Взагалі, та чи інша форма правління може бути успішною за умови якісних складових та відповідної мотивації. Мова йде про наявність державного мислення, державної волі, державної відповідальності і професіоналізму у тих, хто вершить владу. У той же час найуспішніша форма правління в західноєвропейських чи східних країнах може виявитися абсолютно непридатною для України, якщо персональний склад влади буде неякісним.

Щодо розробки нової Конституції є і суб’єктивна мотивація, пов’язана з баченням сучасної ситуації та тенденцій її зміни. Не виключено, що після президентських виборів питання знову постане, але дещо в іншій площині, коли ніхто радитися з народом не буде. Нині ми маємо можливість обговорити проект Президента та поділитися думками щодо внесення таких змін, які б сприяли розвитку нашої держави.

Як на мене, проект, запропонований Президентом України, необхідно розглядати в кількох іпостасях: по-перше, як спробу активізувати політичну активність мас у вирішенні фундаментальних питань державотворення й опертися на них у реалізації доопрацьованого проекту; по-друге, як засіб впливу на опонентів з метою змусити їх включитися у конституційний процес і зайнятися зняттям тих протиріч в Основному Законі, які не дають змоги ефективно працювати гілкам влади; по-третє, як один із варіантів моделювання нашої держави; по-четверте, як спосіб заявити про себе як політика, здатного задати позитивну спрямованість політичним процесам. Можливо, сформульовані й інші цілі, проте очевидно одне: наскільки Президенту вдасться реалізувати їх, залежатиме не тільки його особиста доля, а й вектор соціально-економічних перетворень в Україні в цілому.

Важливо також зрозуміти, що проект Конституції не слід розглядати як панацею від усіх наших бід. Текст документа містить як об’єктивне бачення процесів в Україні, так і суб’єктивне, як позитивні моменти, так і суперечливі. Зупинимося на деяких аспектах.

До безумовних надбань запропонованого проекту належить ідея реалізації безпосередньої демократії через референдум, розширення повноважень місцевих органів, чіткіше окреслення прав і свобод людини. Позитивним видається положення про заборону парламенту достроково припиняти повноваження уряду протягом року після схвалення його програми діяльності. Конструктивно оцінюється експертами поєднання солідарної та індивідуальної відповідальності уряду перед депутатами із застереженням про те, що рішення про відставку окремих міністрів Кабінету Міністрів ухвалюється Палатою за поданням Прем’єр-міністра. Схвальної оцінки заслуговує закріплена у проекті Конституції процедура формування уряду за участю глави держави та парламенту. Процедура збалансовує інструментарій участі в цьому процесі законодавчої та виконавчої гілок влади. Доцільним видається і закріплення у проекті положення про те, що повноваження судді можуть бути зупинені Вищою радою юстиції в разі обвинувачення його у вчиненні злочину або для усунення порушення вимог щодо несумісності.

ВОДНОЧАС, спірними виглядають положення щодо скорочення кількості суб’єктів подання кандидатур до складу Конституційного Суду. Недостатньо мотивованим видається положення про наявність двопалатного парламенту. Така структура, на думку політологів, не зніме проблему представлення у законодавчому органі регіонів, а, натомість, ускладнить процедуру прийняття законодавчих актів. Політичні аналітики вважають суб’єктивістським положення про довічне перебування у Сенаті колишніх президентів.
Викликає нарікання і вирішення питання щодо механізмів реалізації виборчого права. Загальновідомо, що в умовах багатопартійності і гострого політичного протистояння особливого значення набуває виборчий закон. Помилки, допущені у виборчому законодавстві, виливаються у негативи, які деформують державну машину, створюючи механізми гальмування розвитку суспільства. Так, в історії парламентаризму Франції законом 1919 року мажоритарна система була замінена на пропорційну. Нова система поглибилася негативами внаслідок того, що було передбачено надання додаткових місць у вигляді преміальних за перемогу у виборчому окрузі. Суспільна практика показала, що такий крок був вкрай нераціональним і мажоритарна система була поновлена. Задля справедливості слід зазначити, що на «осмислення» шкідливості пропорційної системи Франції знадобилося вісім років. То чи й нам потрібно повторювати минулі помилки інших країн?!

За оцінками експертів і значної частини пересічних громадян, діюча в Україні пропорційна виборча система сприяє формуванню списку парламентарів за ознакою лояльності до лідера і спонсора партії. Депутати перетворюються у кнопконатискувачів, для яких основним завданням стає не розробка і впровадження в життя кращих рішень в інтересах всієї держави, а робота на догоду своїм патронам. Таким чином, парламент вироджується, а його депутати свідомо чи несвідомо сприяють тому, щоб така руйнація дійшла до свого логічного завершення.

Президент у своєму проекті пропонує відкриті списки. Таке рішення аналітики називають половинчастим, оскільки воно не вирішує проблему відбору якісного депутатського складу. Радикальним кроком могло б стати повернення до мажоритарної або змішаної системи, яка  ослабила б позиції олігархії та посилила б відповідальність депутата перед виборцями. Та чи міг Президент пропонувати більш радикальні підходи?

Щоб відповісти на це запитання, слід задуматись над реальністю радикалізму. Адже щоб провести те чи інше рішення, потрібно мати відповідну більшість у парламенті, яка підтримувала б президентську пропозицію. Нинішня ситуація вигідна лідерам найпотужніших партій. Вони можуть диктувати своє бачення незалежно від того, чи воно правильне, чи ні. Ситуація прийнятна і для спонсорів, оскільки страх депутата втратити набуту позицію сковує розум і підпорядковує його службі окремому олігархові чи клану. Можливо, частина депутатів і не сприймає таку ситуацію як нормальну, але їх меншість, і серйозно вплинути на загальну картину вони не можуть. Очевидно, за таких умов єдиною силою, яка могла б змінити ситуацію, залишається народ, що підтримує орієнтовану на нього партію. Проте сьогодні на політичному небосхилі України такої партії не видно. Залишається сподіватися, що ідея соціальної справедливості проросте й на українському політичному полі. За нинішніх умов навіть півкроку у зміні виборчої системи виглядатиме позитивом.

Є ще одне болюче питання, вирішення якого могло б позитивно вплинути на соціально-політичні процеси в державі. Це питання співвідношення влади і бізнесу. В теоретичному плані воно представлено двома альтернативами. Прибічники першої виступають за безумовну реалізацію цього принципу, вважаючи, що таким чином буде забезпечена справедливість. Їх опоненти переконані, що сама постановка питання в такій площині є абсурдною, оскільки вона спростована світовим історичним досвідом.

Щоб не бути голослівним, приведемо висловлювання відомих науковців і політиків. Так, директор Інституту трансформації суспільства Олег Соскін підкреслює, що бізнес завжди хоче монопольно контролювати державні фінанси, а кожен підприємець — бути головним гравцем у своїй сфері. А для цього він чи його креатура повинні займати ключові пости в державному апараті. Відомий український політолог В.Полохало відзначає, що в Україні функціонує олігархічний лад, олігархи нав’язують країні свої інтереси. Вони прилаштують під себе будь-яку модель. Влада і бізнес зрослися, як сіамські близнюки. Це породжує корупцію на всіх рівнях. Корупція стала формою мислення і ментальності. Успішними можуть бути тільки ті бізнесмени, які наближені до влади, а за межами влади бізнес дискримінований. Поки бізнес не буде відділений від влади, ніяка форма правління не переможе олігархів. Один із заступників голови Народної партії України Віктор Пилипишин притримується іншої думки. Він вважає, що відділити бізнес від влади нереально. На його переконання, влада повинна створити нормальні умови для діяльності бізнесу, а завдання бізнесу — ефективно працювати, створювати нові робочі місця і чесно платити податки.

Очевидно, вирішення проблеми має базуватися на врахуванні двох альтернатив. Воно полягає в тому, щоб у правовому документі прописати чіткі вимоги щодо прозорості, меж і форм взаємозв’язків бізнесу та влади.


ПІДСУМОВУЮЧИ висловлені думки, необхідно відзначити, що динамічність розвитку суспільства і стабільність у забезпеченні соціальних стандартів значною мірою залежать від того, якою є тенденція соціально-економічних змін. Встановлення прийнятних абсолютною більшістю населення правових норм, недопущення монополізації виробничої, торговельної і банківської справи, формування соціальної структури винятково на принципах справедливої конкуренції виступає могутнім фактором оздоровлення суспільства і його всебічного розвитку. І навпаки, нерегульоване правом посилення ролі капіталу, зростання злочинності і такого її окремого виду, як корупція, системно роз’їдає соціальний організм, створюючи умови його загнивання та самознищення.
Саме це повинні мати на увазі ті, хто при владі і хто хоче цю владу зберегти за собою. Капітал, як відомо, сам по собі не виникає. Для цього потрібно щонайменше дві умови: по-перше, створення товарів та послуг; по-друге, наявність широкої мережі споживання. А це неможливо без існування населення, здатного брати участь у виробництві та споживанні. Отже, існує потреба у створенні необхідного соціально-економічного консенсусу. Загалом він забезпечується системою законів, і насамперед Конституцією, яка захищає інтереси всього населення як спільноти і кожного її члена як невід’ємної частки цієї спільноти.
Таким чином, розробка і впровадження нової Конституції — це справа кожного громадянина України.