Geum.ru

Завдання до самостійної роботи Завдання 1

Вид материалаДокументы

Содержание


Шляхи трансферу українських технологій
Проблемі підходу до пошуків покупця
Подобный материал:
1   2   3

Завдання 3. Прочитайте ситуаційну вправу та дайте відповідь на питання :

  1. Назвіть шляхи трансферу технологій. Назвіть ризики і вигоди трансферу технологій на різних етапах інноваційного циклу.
  2. Які країни є основними ліцензіатами України?
  3. Який шлях трансферу технологій найбільш вигідний для України. Наведіть приклади.

Які труднощі існують у сфері трансферу технологій і як їх можна подолати?

Шляхи трансферу українських технологій

Досі в державі є ціла низка дрібних фірм, які порівняно дешево збувають серйозні програмні новинки іноземним компаніям. А представники науково-дослідних інститутів і академічних структур нерідка продають іноземцям свої власні інновації та унікальні ідеї за суми від кількох сотень до кількох тисяч доларів. А ті потім заробляють на них мільйони.

Одним з прикладів цього є гучна 1999 року історія із севастопольським Інститутом біології південних морів (ІнБПМ), учених якого фінансували Національне агентство аерокосмічних досліджень США (NASA) та Агентство військово-морських досліджень ВМС Міністерства оборони США (ONR), і, як було визнано, вони продавали інформацію, що не має аналогів, за

неприпустимо низькими цінами. Тоді в ході розслідування, за словами професора океанографії з Вашингтона Карла Бернса, несподівано з'ясувалося, що українські технології з ІнБПМ економлять Сполученим Штатам $15-20 тис.на день. Американці готові купити технологію виробництва скандально відомих «Кольчуг». Україна загалом не проти

Однак спроба держави в цьому конкретному випадку захистити свої інтереси силою привела лише до того, що один з провідних учених цього НДІ виїхав з України. Цей повчальний випадок, який у 90-ті роки був, швидше, типовим, аніж винятковим, примусив українську владу по-новому подивитися на проблеми інноваційної діяльності й поширення технологій.

Спочатку українські експортери озброєнь хотіли створити спеціалізовану агенцію для реалізації всіх технологій. Проте в результаті проблему цього виду торгівлі вирішили іншим способом, розділивши повноваження між кількома структурами з урахуванням специфіки самих технологій. По-перше, 1998 року в складі держкомпанії «Укрспецекспорт» з'явилася нова структура — держпідприємство «Спецтехноекспорт». Демонструючи бажання ввійти до цивілізованого ринку торгівлі технологіями, Україна впродовж кількох останніх років наділила повноваженнями щодо роботи з технологіями низку інших спеціалізованих структур. Так, якщо «Спецтехноекспорт» зайнявся переважно військовим напрямом, то компанія «Інвестиції й технології» взялася за розробки подвійного призначення, «Українські технології» — за суто цивільні ноу-хау. Відповідно питання пошуку новітніх науково-технічних розробок, доведення їх до товарного вигляду й реалізації взяв на себе «Український центр інновацій і технологій». Створити вигідні умови для самих учених покликані були так звані технологічні парки, які з'явилося на базі деяких академічних інститутів та університетів. Технопарки мали відчутні податкові пільги.

Проблемі підходу до пошуків покупця. Аби український ринок технологій запрацював, необхідна організація системи збуту, налагоджений механізм взаємодії із замовником. Будь-який винахід може продаватися на одній з трьох стадій освоєння: «ідея» винаходу, запатентований технічно застосовний винахід і впроваджений (промислово освоєний) винахід. Однак нині співвідношення між кількістю «ідей», технічно здійснених рішень на їх базі, патентів і запатентованих винаходів, що впроваджуються у виробництво, становить 540:98:8:1. При цьому від 50% до 80% продукції, що випускається на ринок, не дають очікуваних комерційних результатів. На першій стадії винахід не має особливої цінності, позаяк не оформлений як технічне рішення й не має правового захисту. Укомерційний оборот ці винаходи зазвичай надходять від індивідуальних осіб, в яких немає коштів на подальші

дослідні роботи.

Збиранням таких пропозицій займаються спеціальні відділи «зі скуповування ідей», які організовують великі монополії, або спеціалізовані брокерські агенції, представники яких активно працюють на інтелектуальному ринку України. Тому ціна, яку платять за «ідею», лише зрідка перевищує $100. На другій стадії покупець отримує в своє розпорядження вже запатентований і технічно здійснений винахід. Однак його ще не підготовано до промислового освоєння, й головну цінність має придбання патентних прав. Тому на цій стадії для комерційного обороту характерний продаж патентів, які їхні власники не хочуть чи не можуть впровадити у виробництво, а також патентних ліцензій (без технології) та перехресних ліцензій (компанія отримує ліцензію на використання технології, запатентованої іншою фірмою). На цьому етапі продавці патентів можуть розраховувати приблизно на третину прибутку покупця.

Продавці патентних ліцензій отримують частку, близьку до мінімальної. А обмін перехресними ліцензіями почасти відбувається безвідплатно. У сучасних умовах продавцями патентів є переважно середні й дрібні фірми, а покупцями — великі й потужні монополії, що впливає на ціни патентів, тобто на зниження їх ціни. На третій стадії покупець отримує промислово освоєний та юридично захищений винахід. Продаж його здійснюється переважно у вигляді видачі ліцензії, оскільки продавець не хоче втрачати патент, на впровадження якого у виробництво він витрачає приблизно вдесятеро більше, ніж на доведення винаходу до стадії патентування.

Із зрозумілих причин основою експорту технологій має стати продаж запатентованої, і ще краще, впровадженої у виробництво технології. Вважається: найважливішою тенденцією при передачі технологій є не спроба знайти ринок збуту під розробку, що вже є (коли невідомо, чи взагалі потрібна вона комусь), а рішення технологічного завдання, яке ставить ринок. Так, в Україні створювалася танкова керована ракета «Комбат», яка сьогодні продається не лише первинному замовнику.

Ще одним може бути поява серед потенційних покупців українських технологій представників розвинених західних держав. Наприклад, американці висловлювали готовність придбати технологію виробництва станцій пасивної радіоелектронної розвідки «Кольчуга». Українська сторона загалом не проти. Однак, вважають українські торгівці технологіями, має йтися про ціну, що дорівнює виробництву 50 виробів. Тільки така форма торгівлі, зауважують продавці чутливими технологіями, може, з одного боку, дати розвиток окремим напрямам в оборонному комплексі, а з іншого — дасть можливість заробляти за світовими стандартами. Хоча часом українські власники ноу-хау відмовляються їх продавати. Позаяк набагато вигідніше бути власником технологій і, створивши виробництво, продавати кінцеву продукцію.

Так, Шосткинський казенний завод «Імпульс», який володіє замкненим циклом виробництва капсулів, уже кілька разів відмовляв іноземним замовникам передати технології виробництва цієї продукції, мотивуючи це тим, що західні компанії непогано купують різні види боєприпасів, які містять ці технології. Іноді, до речі, провідне конструкторське бюро та науково-дослідні інститути йдуть шляхом створення не надто об'ємного власного виробництва — отже, передача технології серійному заводу не завжди вигідна. Саме так чинить ДКБ «Промінь» — основний розробник українських керованих ракет. Це загалом вигідно й спецекспортерам, оскільки за таких умов контракти організовують через посередника за жорсткого контролю держави вже на етані переговорів. Продаж технологій. За свідченням самих торгівців технологіями, найбільший попит на ринку мають такі з них, які вже випробувані в країні, пройшли сертифікацію і впроваджені в діюче виробництво. Загальні успіхи, відображені в абсолютних цифрах, в Україні вважають далеко не відповідними реальному потенціалу держави, на території якої свого часу розроблялися 17 з 21 критичних технологій Радянського Союзу(критичними технологіями заведено вважати технології, здатні значною мірою впливати на розвиток науки й техніки). Наприклад, 1998 року Україна продала ліцензії в 19 держав світу на загальну суму понад $1,2 млн., 1999 року ліцензії продавалися вже в 23 країни, а загальна сума становила $2 млн. Незважаючи на невисокі обсяги, тенденція до зростання експорту
ліцензій зберігалася й у 2001-2002 роках.

Доволі важливо, що Україна почала активно імпортувати ліцензії. Наприклад, 1999 року в нас діяли угоди щодо 36 куплених ліцензій, а основними ліцензіарами були Росія та Німеччина. Серед найвагоміших прикладів — придбання ліцензії на виробництво вертольота Ка-226 у російської фірми «Камов», що дозволить створити національне вертольотобудування. Найбільшими ліцензіатами України є Росія та Китай, але ліцензії в України сьогодні купують і такі країни, як США, Польща, Південна Корея, Іран і, хоч як дивно, Молдова.

Україна останнім часом почала продавати свої технологічні рішення партнерам по військово-технічній співпраці в різних варіаціях. Насамперед це стосується країн Південно-Східної Азії та Близького Сходу — традиційних замовників українських озброєнь. Річ у тім, що країни цих регіонів дедалі частіше висловлюють бажання не просто купувати товар, а й отримувати разом з ним ліцензію на його виробництво. Це стосується й технологій організації виробництва зброї (організація порохового виробництва у В'єтнамі чи готовність передати Малайзії й Туреччині технологію виробництва танків Т-84), і передачі безпосередньо чутливих технологій (наприклад, продаж Китаю технології створення іонно-плазменного двигуна для космічних апаратів). Також можна пригадати й продаж НДІ «Квант» кількох технологій у рамках постачання продукції ППО.

Або передача Китаю технологій виробництва газових турбін для ВМС Миколаївським держпідприємством «Науково-виробничий комплекс газотурбобудування «Машпроект». Особливо помітний наймісткіший український проект, пов'язаний з передачею технології виробництва літаків Ан-140 Ірану. У цьому випадку організовано поступовий перехід від постачання вузлів та агрегатів і складання на заводі HESA в Ісфахані до самостійного виробництва іранцями літаків під супроводом українськими фахівцями фірми-розробника. До того ж йдеться не просто про трансфер технології, а про трансфер цілої галузі. Уже на етапі входження України на світовий ринок технологій як орієнтир керівництвом Спецтехноекспорта називалася потенційна цифра щорічних прибутків від торгівлі технологіями у $100 млн. Сьогодні фахівці Спецтехноекспорта не спростовують цих прогнозів. Але при цьому додають, що сьогодні організація процесу реалізації технологій має враховувати чинники, що їх раніше відносили до розряду проблемних.

Наприклад, не налагоджено взаємодію розробників з продавцями критичної продукції. Це дуже важливо, позаяк здебільшого розробник не може сам реально оцінити вартість своєї інтелектуальної продукції, назвати своїх конкурентів та оцінити слабкі й сильні сторони конкуруючих технологій. І вельми часто інформація про конкурентів зводилася до простого порівняння тих чи інших показників.

Більш-менш вирішується проблема доведення ідей з хорошим комерційним потенціалом до рівня товару, який може продаватися за світовими стандартами. Зокрема, для цього проводиться інвентаризація технологій, спецекспортери й наділені повноваженнями компанії створюють власні бази даних, а також визначають

перспективність уже існуючих завершених і не до кінця доведених дослідно-конструкторських робіт. Крім того, систематизуються й бази даних за завданнями, які запитуються на ринку. До того ж уже є достатньо прикладів, коли самі спецекспортери після оцінки запитаних завдань самостійно інвестують деякі найперспективніші розробки — під конкретного замовника. Так, свого часу фахівці Укрспецекспорту помітили перспективи системи оптико-електронної протидії високоточній зброї «Каштан-3». Необхідність проведення детальної інвентаризації вітчизняних технологій ще в 1998-1999 роках називалася торгівцями зброєю серед головних умов виходу на ринок. Сьогодні структури, що займаються технологіями, мають солідні власні напрацювання. Зокрема, у базі даних держпосередника налічується понад 400 технологій, більшість з яких стосується .військової сфери або є технологіями подвійного призначення.

Проблеми секретності. Патентування технологій та сфера захисту авторських прав взагалі належить до найсерйознішої проблеми, коли йдеться про їхній трансфер у просуванні на світовий ринок. Ще трапляються
випадки, коли, намагаючись вийти на ринок самостійно, українські науково-дослідні інститути абоонструкторські бюро пропонують недоведений до товарного вигляду «сирець». Або, ще гірше, просто ідею. Тому й змушені збувати технології задешево. В бізнесі з технологіями найважливіше, хто патентовласник, а не хто автор розробки. Західний світ підходить до цього питання вельми суворо й грає за своїми правилами, й ці правила особливо відчутні в сфері військових технологій, де вони значнішою мірою, ніж сама зброя, є важелем політичного впливу. Наприклад, та сама Швеція свого часу не змогла поставити винищувачі Південно-Африканській Республіці тільки тому, що США, які безпосередньо причетні до створення одного з вузлів літака, виступили проти.

Більшість вітчизняних учасників ринку технологій сходяться на тому, що Україна має грати за правилами, прийнятими в світі. І тут одна з необхідних умов — патентування. Аби запатентувати якусь технологію за міжнародними стандартами, потрібно, на думку українських експертів, у середньому $20-25 тис. Не маючи власних ресурсів для забезпечення захисту своєї інтелектуальної власності, розробники незрідка швидко втрачають власні технології. У військовій сфері ця загроза також існує. Хоча тут Україна, точніше, приватні структури, що представляють її інтереси, — демонструє певну активність при захисті військового ноу-хау. Так, модернізована розробка радіолокації — станція 36Д6 — має 19 патентів, станція пасивної радіоелектронної розвідки «Кольчуга» — п'ять патентів. У лютому 2005 року в активну фазу вступило патентування керованого артилерійського снаряда з лазерною напівактивною головкою самонаведення «Квітник».


Завдання 4. Визначте кошторис науково-дослідної роботи, користуючись наведеними нижче умовами (оберіть свій варіант):
  1. Визначте ціну на науково-технічну продукцію, враховуючи, що для виконання роботи необхідно залучити 2 наукових співробітника на 12 місяців з окладом 2800 грн., одного лаборанта на рік з окладом 1900 грн., та наукового керівника на рік на 0,5 ставки з окладом 3800 грн. Планується також придбання лабораторного обладнання на суму 3000 грн. у 2 кварталі та витратні матеріали на суму 1000 грн. у 3 кварталі. Також передбачається залучення підрядної організації у 3 кварталі по договору на 5000 грн. та відрядження 1 співробітника на 10 днів до Львова у 4 кварталі(добові -25 грн., проїзд в обидві сторони – 200 грн., проживання 250 грн. на добу). Непрямі витрати по проекту складають 28 % від фонду заробітної плати наукового персоналу.