Особливості політичної поведінки в умовах політичного конфлікту та кризової ситуації та перехідний період

Вид материала

Документы

Содержание Передконфліктна стадія. Безпосередньо конфлікт. Вирішення конфлікту. Конфлікти інтересів. Конфлікти цінностей Конфлікти ідентифікації Соціально-психологічна напруженість як психологічний стан суспільства в кризовий період. Неусвідомлена психоемоційна реакція Поведінкові реакції пристосування або неприйняття Екстремалізація та нормалізація масової політичної свідомості і поведінки. Механізми формування соціопатій в посттоталітарному суспільстві.

Подобный материал:

• Реферат на тему: Особливості інфляції в Україні в перехідний період, 69.08kb.
• Надзвичайні ситуації соціально-політичного характеру, 110.4kb.
• Оповіщення населення про виникнення надзвичайної ситуації, 23.61kb.
• Концепція побудови системи управління товарними запасами в ієрархічних системах, 238.39kb.
• 1089 ставить за мету не тільки комплексне вирішення проблем забезпечення молоді житлом,, 37.44kb.
• Повторити, закріпити й узагальнити матеріал теми, розвивати вміння, навички, які формувалися, 184.04kb.
• Удк336. 748. 12 Хомич Марія Миколаївна, студентка Волинський національний університет, 32.24kb.
• Форми виховної роботи в початковій школі, 1126.26kb.
• Реферат на тему: Грошово-кредитна політика України в перехідний період у світлі сучасних, 12.62kb.
• Особливості організації виховного процесу при роботі з підлітками девіантної поведінки, 56.03kb.

ОСОБЛИВОСТІ ПОЛІТИЧНОЇ ПОВЕДІНКИ В УМОВАХ
ПОЛІТИЧНОГО КОНФЛІКТУ ТА КРИЗОВОЇ СИТУАЦІЇ
ТА ПЕРЕХІДНИЙ ПЕРІОД

Анна Вовк

Особливості перехідних та кризових періодів. Перехід – це процес змін, за допомогою якого існуючий раніше режим замінюють іншим. У цьому разі формуються цінності, норми, правила гри та інститути – складові іншого режиму. Перехід починається з кризи колишнього і закінчується початком встановлення нового режиму. Об’єктивно неминучим моментом у перехідному періоді є ситуація релятивної рівноваги, рівно дії двох ніби протилежних полюсів. Ця рівновага в перехідному періоді є не механічним співіснуванням колишнього і нового, а складним, динамічним переплетінням суперечливих тенденцій розвитку, від результату взаємодії яких залежить характер нової якості. Отже, спостерігається та межа, що розділяє дві якості, одна з них само породжується і розвивається далі вже під впливом власних внутрішніх закономірностей. Тоді еволюційний процес стає незворотним у перехідний період розвитку політичної системи. Незворотність забезпечується тим, що процес накопичення нового переходить певний поріг, грань чи критичну масу і дає змогу зламати інерцію колишньої системи і започаткувати нову якість. Нові перехідні форми, відносини як своєрідний еволюційний міст є нестійкими, можуть бути зруйновані, інколи не витримують конкуренції з колишніми структурами і зв’язками, оскільки новими стають ще не самі елементи, а спосіб і форми їх зв’язку, які раніше не зустрічалися у рамках колишньої якості, і оскільки такий спосіб зв’язку виявляється ще нестійким, оскільки саме елементарні зв’язки нової якості стають первинними частинками, з яких потім і виростають усі структури системи. Закінчення перехідного періоду означає формування такої політичної системи, коли всі елементи, котрі виникли в її межах, входять у структуру системи, підпорядковуються її закономірностям, зароджуються внутрішні і зовнішні функціональні зв’язки, які забезпечують цілість системи, її суверенність, стабільність і здатність розвиватися уже на власній основі.

Перехідний період за своїм змістом передбачає подолання минулого, негативних його наслідків, елементів і висунення нових цілей, ідеалів, вироблення способів просування до них. Це своєрідні стадії розвитку:

• переоцінювання наявного стану як кризового, потім виникає потреба в характеристиці сьогодення і його коренів у минулому і в новому самовизначенні суспільства;
  
• ліквідаційні заходи, демонтаж застарілої системи;
  
• політичне будівництво.
  

Ця стадійність тісно пов’язана з інтенсивністю змін. Перехідні механізми створює взаємодія різних соціально-політичних сил і засобів. Спосіб їх взаємодії виражає тип перехідного періоду:

• революційний, коли радикальність і швидкість змін максимальні;
  
• еволюційний, розтягнутий;
  
• інноваційний, орієнтований на створення принципово нового соціально-еконо-мічного режиму;
  
• імітаційний, який повторює досвід інших суспільств (“модернізація навздогін”);
  
• центристський, з перевагою лідерства в регулюванні перехідних механізмів центральної влади;
  
• масовий, з перевагою широкої громадської самодіяльності.
  

Одним із категоричних імперативів перехідного періоду є системність перетворень у політичній системі (йдеться про небезпеку відставання одних перетворень від інших). Системність означає погодженість перехідних заходів і механізмів, по-перше – за спрямованістю, по-друге, за часом. Нові політичні інститути можна організувати протягом декількох місяців, а ось економічні реформи забирають часто роки. Ще однією з особливостей перехідного періоду є те, що переорієнтація масової свідомості інколи відбувається з перебільшенням значення нових цінностей та різким применшенням існуючих доти системних цінностей. Окрім того, саме в перехідні періоди зростають потреби і претензії кожного нового покоління, які дуже відрізняються від запитів попереднього в різних сферах, зокрема й політичній. Виникають також ілюзії, що їх можна легко задовольнити. Певна невизначеність – це також характерна особливість цього періоду, а криза цілей – майже неминучість.

За Д. Ростоу, перехідний період проходить 3 фази від свого початку до консолідації (у розумінні утвердження і зміцнення нового політичного режиму):

• підготовча фаза, характерною ознакою якої є поляризація, суперництво між різними політичними силами;
  
• вирішальна – спеціальний консенсус, компроміс, якого досягають усі політичні сили;
  
• звична, певні успіхи вже здобуті і розроблені протягом попередньої фази, передаються професійним політичним діячам і громадянам.
  

У перехідний період неможливо обійтися без політичного маневрування, яке має сприяти компромісу між протидіючими поляризованими силами. Оптимальним наслідком такого компромісу можна вважати встановлення тимчасового певного консенсусу, який не викликає конфронтації сторін, утримує її у допустимих рамках. Можливе застосування підміни засобів для досягнення мети. Проголошується певна ціль, зовнішні параметри якої відповідають індивідуальним і груповим інтересам більшості громадян. Але водночас пропонуються засоби, які аж ніяк, за будь-яких обставин не забезпечують наближення до неї. Але тим самим досягається виграш в часі, який може бути використаний для певного впорядкування і відповідної стабілізації системи. Можлива і заміна політичних лідерів, своєрідне “рокірування” організації чи лідера, які втрачають кредит довіри, йдуть з авансцени, а їхнє місце займають інші.

Якщо ознаками політичної системи є нездатність основних політичних сил зберегти мінімально необхідний консенсус, ігнорування значною частиною громадян чинних політичних процедур, неможливість звернення до звичних форм політичного процесу, створення стійких органів виконавчої влади, то потрібні і застосовуються кардинальні заходи, навіть тимчасове встановлення надзвичайного стану. Ще в перехідний період вираженням кризи політичної системи є політичні перевороти, які мають поверховий характер, переважно не змінюють базових структур, але у кращому разі дають виграш лише в часі.

Найбільшою руйнівною формою кризи політичної системи в перехідний період є громадянська війна. Вона демонструє нездатність суспільства відновити внутрішню стійкість політичними засобами. Один із можливих результатів – повний розпад системи. Громадянська війна найчастіше закінчується перемогою однієї з сторін, і тоді процес створення політичної системи починається спочатку.

Визнання процесу не лінійності потребує вивчення не тільки його характеру, а й швидкості. При лінійному процесі швидкість постійна, при нелінійному вона закладена в характері змін. Специфіка політичних систем полягає в тому, що вони виступають як спільноти-суб’єкти, тобто збереження власних параметрів політичної системи – проблема самого суб’єкта. Його функції мають бути спрямовані на власне оновлення, стримування зростання ентропійних процесів, на послаблення негативних наслідків. Соціальна ентропія призводить до зростання дезорганізації, зниження ефективності оновлення. Можуть існувати лише ті політичні системи, які здатні постійно спрямовувати свою енергію, творчі сили проти ентропій них процесів та їх джерел. Якщо цих потенцій замало, наростають ентропій ні процеси, які перевищують прийнятий у даному суспільстві “поріг”. Зіткнення ентропії й активних конструктивних змін можна розглядати як серцевину діяльності, як центр її боротьби за власне існування. Політична система певного часу виходить за своєрідну межу, переступає “поріг” і розпочинається перехідний період. Цей поріг можна назвати “першим порогом”. Але процеси, які відбуваються далі, не завжди несуть позитивні зміни, дезорганізація після його переходу може зростати дуже скоро і в більших масштабах, ніж це дозволяють історичні, економічні, культурні можливості саморозвитку, і тому може відбутися незворотний процес дезорганізації, який назвемо “другим” своєрідним порогом незворотності. Перехід через нього може означати національну катастрофу, повний розпад системи. Тому й становить особливий інтерес цей період – перехідний між “першим” і “другим” порогом, тобто час, коли політична система може і повинна перемогти ентропійні процеси, зберегти себе лише певним напруженням сил, вийшовши на новий етап реалізації своїх можливостей, оновлюючи свої засоби, цілі, ідеали.

Конфлікт – зіштовхнення двох або більше різноспрямованих сил з метою реалізації їх інтересів в умовах протидії. У вивченні конфліктів можна виділити такі напрямки:

• концепції Е. Дюркгейма, Т. Парсонса, Н. Смелзера, це переважна увага приділя-ється проблемі стабільності і стійкості (функціоналізм);
  
• теорії К. Маркса, М. Вебера, Р. Дарендорфа, де проблематика конфлікту займає домінуюче місце при поясненні соціальних процесів і змін (структуралізм).
  

На думку Парсонса, кожне суспільство – відносно стійка, добре інтегрована і стабільна структура, кожен елемент суспільства має визначену функцію, тобто вкладає дещо в підтримку стійкості системи; функціонування соціальної структури ґрунтується на ціннісному консенсусі членів суспільства, що забезпечує стабільність і інтеграцію.

Дарендорф вважає, що кожне суспільство змінюється в кожній своїй точці, що соціальні зміни всюдисущі; кожне суспільство в кожній своїй точці пронизане незгодою і конфліктом; кожен елемент суспільства вносить свій внесок в його дезінтеграцію та зміну; кожне суспільство базується на тому, що одні члени суспільства змушують інших до покори. На його думку, “хто вміє впоратися з конфліктами шляхом їх визнання, той бере під свій контроль ритм історії. Хто впустить цю можливість, отримає ритм собі у вороги.” Соціальний конфлікт, з його точки зору, це результат опору існуючим в будь-якому суспільстві відносинам панування і підкорення. Придушення конфлікту призводить до його загострення, а “раціональна регуляція” до “контрольованої еволюції”.

Козер Л. визначає соціальний конфлікт як ідеологічне явище, що відображає прагнення і почуття соціальних груп або індивідів у боротьбі за об’єктивні цілі: владу, зміну статусу, перерозподіл прибутків, переоцінку цінностей. Цінність конфліктів полягає в тому, що вони попереджають окостеніння соціальної системи, відкривають дорогу до інновацій.

Видатний американський спеціаліст по загальній теорії систем К. Боулдінг ство-рив загальну модель конфлікту. Конфлікт – це усвідомлені і достиглі протиріччя і зіштовхнення інтересів. Суспільні конфлікти, згідно загальної теорії Боулдінга, поділя-ються на 3 великі групи: конфлікти на рівні індивідуумів, груп і організацій. Класи-фікацією 3-х рівнів обумовлена наступна типологія:

• конфлікти між індивідуумами;
  
• межові конфлікти між ізольованими в просторі групами;
  
• екологічні конфлікти між групами, що пересікаються в просторі;
  
• конфлікти між гомогенними організаціями (напр., державами);
  
• конфлікти між гетерогенними організаціями (напр., між державою і церквою);
  
• конфлікти між індивідуумом і групою (напр., в сім’ї);
  
• конфлікти між індивідуумом і організацією (між громадянином і державою);
  
• конфлікти між групою і організацією.
  

Конфлікти розрізняються між собою: по легальності існування (відкриті і лате-нтні); за спрямованістю розвитку (суб’єкти-цілі); за швидкістю, за типом (когнітивні і мотиваційні); за “механізмами” їх вирішення; за складністю і важливістю.

Когнітивними називаються конфлікти, що відображають протилежні або супе-речливі точки зору на події, факти. Вони протікають у формі дискусій, суперечок, диспутів, полеміки на сторінках газет і журналів та ін. Якщо по відношенню до однієї з сторін конфлікта не застосовуються методи насильства, то звичайно не виникає небезпеки переходу цього типу конфліктів в мотиваційні, в основі яких лежать зіштовхуванні докорінних інтересів сторін.

Залежно від сфери прояву розрізняють економічні, соціальні, політичні, конфлік-ти духовного життя суспільства (зокрема релігійні), міждержавні конфлікти.

Залежно від інтенсивності, рівня антагонізму відносини між конфліктуючими сторонами можуть бути 2-х типів:

• радикально конфліктними, якщо спільний інтерес відсутній;
  
• частково конфліктними, коли сторони мають якийсь спільний інтерес.
  

Цікаву типологію конфліктів запропонував професор Бєльського університету Р. Даль. На його думку, конфлікти поділяються на:

• біполярні (двосторонні) і мультиполярні (багатосторонні) –залежно від кількості учасників конфлікту;
  
• коммулятивні і перехрещені – залежно від подібності та різниці складу учасників конфлікту;
  
• конфлікти, що ведуть до поляризації і сегментації, в залежності від ступеню антагонізму учасників. Під поляризацією мається на увазі глибокий розкол суспільства на дві протилежні групи, протиріччя між якими неможливо вирішити мирними засобами, а сегментація – це подрібнення суспільства на ряд прошарків і груп із різними інтересами і цінностями, що конфліктують між собою, але при цьому стабільність суспільства гарантована системою взаємних поступок, переговорів, консультацій.
  

Кожен вид, рівень того чи іншого соціального конфлікту обумовлений своїма власними причинами. При виявленні коренів, причин того чи іншого соціального конфлікту необхідно враховувати цілий комплекс обставин: економічні, політичні інтереси, соціальний престиж, ідеологічні, національні, релігійні, вікові фактори та ін.

Основними джерелами конфлікту в суспільстві є розшарування суспільства, його розділення на соціальні і національні групи, прошарки, класи. Основні протиріччя виникають в боротьбі (суперечці) між:

• соціальними прошарками, групами, класами;
  
• поколіннями (в сім’ях, організаціях);
  
• етнічними групами в суспільстві;
  
• релігійними спільнотами;
  
• носіями традиціоналістами та новаторами (радикалами).
  

Для опису того чи іншого конфлікту необхідно знати:

• характеристики конфліктуючих сторін (цінності і мотивації; прагнення і цілі; інтелектуальні, психологічні, соціальні ресурси для ведення або вирішення конфлікту; уявлення про конфлікт, включно з концепцією стратегії і тактики);
  
• передісторію взаємодій конфліктуючих сторін (відношення одної до одної, взаємні стереотипи і очікування, включно з уявленнями про відношення проти-лежної сторони до себе самих, ступінь полярності поглядів за шкалою “добре – погано”, або “заслуговує на довіру – не заслуговує на довіру”;
  
• природу того, що призвело до конфлікту (його межі, жорсткість, мотиваційну цінність, визначення, періодичність);
  
• соціальне середовище, в якому виник конфлікт (різноманітні інструменти, закла-ди і обмеження; рівень схвалення або стримування в залежності від обраної стратегії і тактики ведення або вирішення конфлікту, включаючи природу соціальних норм і інституціональних норм для регулювання конфлікту);
  
• зацікавлені сторони (їхнє відношення до: конфліктуючих сторін; одної сторони до іншої; зацікавленість у тих чи інших результатах конфлікту; а також ким є зацікавлені сторони, їхні характеристики);
  
• стратегія і тактика, що використовуються конфліктуючими сторонами (оціню-вання і/або зміна переваг, недоліків і суб’єктивних можливостей і спроби однієї з сторін здійснити вплив на уявлення іншої сторони про переваги або недоліки першої за допомогою тактики, яка може варіювати в таких вимірах як легітимність-нелегітимність, по співвідношенню використання позитивних або негативних стимулів, таких як обіцянки і заохочення або загроза покарання, свобода вибору – примусу, рівень довіри, типи мотивів);
  
• результати конфлікту для його учасників і зацікавлених сторін (вигоди або втрати, пов’язані з безпосереднім предметом конфлікту, внутрішні зміни в конфліктуючих сторін, пов’язані із їх участю в конфлікті, довготермінові перспективи взаємовідносин між учасниками конфлікту, репутація учасників в ході конфлікту в різних зацікавлених сторін.
  

Аналіз змісту і особливостей протікання соціального конфлікту доцільно проводити за трьома основними стадіями: передконфліктна стадія; безпосередньо конфлікт; вирішення конфлікту.

Передконфліктна стадія. Характерною особливістю кожного конфлікту в момент його зародження є наявність об’єкту, володіння котрим (або досягнення якого) пов’язане із фрустрацією потреб двох суб’єктів, що втягуються в конфлікт. Це період, коли конфліктуючі сторони оцінюють свої ресурси, перш ніж наважитись на агресивні дії або відступити. До таких ресурсів відносяться матеріальні цінності, інформація, влада, престиж. В той самий час відбувається консолідація сил протидіючих сторін, пошук прибічників і оформлення груп, що беруть участь в конфлікті. Коли всі спроби досягти бажаного виявляються марними, індивід або соціальна група визначають об’єкт, що заважає досягненню цілей, ступінь його “провини”, силу і можливості протидії. Цей момент в перед конфліктній ситуації називається ідентифікацією. Іноді причина фрустрації буває прихованою і її складно ідентифікувати, тоді можливий вибір об’єкту для агресії, який не має ніякого відношення до блокування потреби. Ця хибна ідентифікація може призвести до впливу на сторонній об’єкт, дії його у відповідь і виникнення хибного конфлікту. Трапляється, що хибна ідентифікація створюється штучно, з метою відволікання уваги від справжнього джерела фрустрації.

Безпосередньо конфлікт. Ця стадія характеризується, перш за все, наявністю інцидента, тобто соціальних дій, спрямованих на зміну поведінки суперників. Дії, що складають інцидент, можуть мати як відкритий, так і закритий характер. Дуже характерним моментом на етапі безпосередньо конфлікту є наявність критичної точки, при досягненні якої конфліктні взаємодії між протидіючими сторонами досягають максимальної сили і гостроти. Після проходження критичної точки число конфліктних взаємодій, їх гострота і сила різко йдуть на спад, і дальше конфлікт йде на спад до свого вирішення або нового загострення протистояння.

Вирішення конфлікту. Зовнішньою ознакою вирішення є завершення інциденту, між конфліктуючими сторонами припиняється конфліктна взаємодія. Вирішення соціального конфлікту можливе лише при зміні конфліктної ситуації. Ця зміна може набувати різноманітної форми. Найбільш ефективною зміною є усунення причини конфлікту. Можливе також вирішення соціального конфлікту шляхом зміни вимог однієї з сторін: суперник робить поступки і змінює цілі своєї поведінки в конфлікті. Соціальний конфлікт може бути вирішений в результаті вичерпання ресурсів сторін або втручання третьої сили, що створює перевагу однієї з сторін, або в результаті усунення суперника.

Політичний конфлікт – це зіштовхування, протиборство політичних суб’єктів, обумовлене протилежністю їх політичних цінностей, інтересів і поглядів. Політичний конфлікт – це боротьба одних суб’єктів з іншими за вплив в системі політичних відносин, доступ до прийняття загально значимих рішень, розпорядження ресурсами, монополію своїх інтересів і визнання їх суспільно необхідними, за все те, що складає владу і політичне панування. Політична державна влада, володіння нею, влаштування владних інститутів, політичний статус соціальних груп, цінності і символи, що є базою політичної влади і в цілому даного політичного суспільства – все це складає об’єкт і предмет політичних конфліктів. Протиріччя між політичним суспільством як цілісною системою і нерівністю включених в неї індивідів і груп, що виражається в ієрархії політичних статусів, - джерело і основа політичного конфлікту.

Розрізняють три основні типи політичних конфліктів:

Конфлікти інтересів. Вони переважають в економічно розвинутих країнах, стабільних державах, політичною нормою тут є “торг” з приводу поділу економічного “пирога” (боротьба навколо розміру податків, об’єму соціального забезпечення); цей тип конфлікту найбільш легко піддається регулюванню, оскільки тут завжди можна знайти компромісне рішення.

Конфлікти цінностей характерні для країн, що розвиваються з нестійким дер-жавним устроєм; вони вимагають більших зусиль для врегулювання, оскільки компро-місу з приводу таких цінностей як “свобода”, “рівність”, “терпимість” важко досягнути, якщо він взагалі можливий.

Конфлікти ідентифікації: характерні для суспільств, в яких відбувається ототож-нення суб’єктом себе з певною групою (етнічною, релігійною, мовною), а не з суспільством (державою) в цілому; цей тип конфлікту виникає в умовах протилежності рас, етнічної або мовної приналежності.

В залежності від рівня учасників політичний конфлікт може бути: міждержавним (суб’єкти – держави і їх коаліції), державним (суб’єкти – гілки влади, політичні партії та ін.), регіональним (суб’єкти – регіональні політичні сили), місцевим.

Внутрішньополітичні конфлікти розділяють на позиційні (горизонтальні) і опозиційні (вертикальні). Суб’єктами позиційних внутрішньополітичних конфліктів виступають політичні інститути, організації, що здійснюють владу і керівництво в рамках данної системи, але займаючи різні позиції. Предмет таких конфліктів – окремі елементи політичної системи і політики правлячих кіл, що не відповідають в повній мірі інтересам і цілям системи, окремим угрупуванням правлячих сил. Їх вирішення веде до часкових змін в політиці влад. Це часткові конфлікти.

Суб’єктами опозиційних внутрішньополітичних конфліктів виступають, з одного боку, правлячі еліти, партії, що виражають їх інтереси, державні інститути, організації, лідери. З другого – організації, що представляють підвладні маси, а також політично активні групи, що виступають проти існуючих порядків, пануючої політичної влади. Предметом конфлікту в даному випадку є існуюча система державної влади в цілому, існуючий режим. Кінцевий наслідок вирішення конфлікту – зміна політичної системи. Тому такі конфлікти називають радикальними.

Джерелом радикального конфлікту є протиріччя між корінними політичними інтересами і основними цінностями великих соціальних груп; джерелом часткового – протиріччя між тимчасовими, неосновними інтересами і цінностями і цінностями конфліктуючих агентів. Радикальні конфлікти втягують у сферу протиборства більшість або всі політичні інститути і значні маси населення. В часткових конфліктах беруть участь лише деякі інститути і групи, частини еліт, партії-суперники, зацікавлені у вирішенні (або не вирішенні) конкретних проблем реформування політичних відносин і інститутів. Перші розділяють суспільство на дві основні протилежні політичні сили; другі виростають із переплетення багатьох політичних сил, що діють в рамках і по правилах “гри” плюралізму.

Внутрішньополітичні конфлікти розділяються на режимні і легітимні. Режимні внутрішньополітичні конфлікти: метою одного з суб’єктів може бути захоплення влади в державі або зміна політичної системи, але без порушення територіальної цілісності держави. Легітимні внутрішньополітичні конфлікти: частина держави прагне відді-литися від цілого; часто легітимні конфлікти співпадають з етнополітичними, але не завжди етнополітичні конфлікти є легітимними (наприклад, вимоги національного рівноправ’я, автономії).

Для характеристики конфліктів, що зачіпають державу як основний інститут політичної системи, в політології використовується поняття “політична криза”. Полі-тична криза – це стан політичної системи суспільства, що виражається в поглибленні і загостренні конфліктів, що наявні, в різкому посиленні політичної напруженості.

Соціально-психологічна напруженість як психологічний стан суспільства в кризовий період. Незважаючи на своє підкреслено-наукове звучання, поняття “соціальна напруженість” та “соціально-психологічна напруженість” залишаються насамперед публіцистичними термінами. Економічне реформування українського суспільства стало причиною підвищеного інтересу суспільствознавців до питання соціальної адаптації населення в умовах гострої кризи перехідного періоду. В зв’язку з цим актуалізувалася проблема напруженості в суспільстві, яка, з одного боку, постає показником його нестабільності та конфліктності, а з іншого – є характеристикою процесу адаптації населення до нових умов соціально-економічного середовища.

Соціально-психологічна напруженість – це поняття, яке характеризує особливий стан суспільного життя, що вирізняється загостренням внутрішніх суперечностей об’єктивного та суб’єктивного характеру, посилених у низці випадків зовнішніми обставинами (наприклад, стихійними лихами, катастрофами). Глибинні причини цього явища – сукупність економічних, політичних, соціальних та інших чинників, дія яких призводить до виникнення в суспільстві нестабільної або конфліктної ситуації. Вони формують своєрідне “тло”, на якому розгортаються конкретні події. На це тло фундаментальної напруженості часто накладається дія локальних чинників, зокрема вплив засобів масової інформації, екстремістських груп, неправильні дії місцевої влади, які викликають загострення ситуації в той чи інший момент часу в різних регіонах країни. Напруженість, з одного боку, передує суспільним конфліктам, а з другого, є їх внутрішнім моментом, а також характеризує пост конфліктну стадію. Напруженість можна порівняти з домінантою в індивідуальній свідомості. Соціальна напруженість (СН) – аналог стресу на рівні великих соціальних систем, який виникає в суспільстві при ускладненні умов його існування. Існують 2 підходи до вивчення проблеми соціальної напруженості як:

• узагальнена характеристика стану суспільства;
  
• функція зворотного зв’язку в системі соціальної взаємодії і управління при розгляді в проектній парадигмі (процесуально-комунікативний підхід).
  

СН розглядається як закономірна реакція системи на реалізацію соціального проекту. Відносини між взаємодіючими групами (виконавча влада і організації, цільові групи) як діючими силами соціального процесу з питань фундаментальних проблем суспільства, які стосуються всіх діючих сил, є основною базою СН. Напруження, викликане процесом реалізації політики, може підтримати або викликати опір її реалізації, протест, фізичні акції і може потребувати встановлення нових інститутів для реалізації цілей соціальної політики. Сенс реакції системи, тобто СН, можна зрозуміти тільки з позицій того чи іншого соціального проекту (проектний сценарій) або певного напрямку розвитку соціальної ситуації (реалістичний сценарій).

Основні параметри оцінки СН повинні конструюватись на основі аналізу:

• взаємодії діючих сил (хто і як діє в соціальному дійстві);
  
• дій і засобів, які використовують основні діючі сили;
  
• систем цінностей, інтересів і цілей діючих сил;
  
• ситуації, соціального простору і соціального часу (сцени, на якій розгортається соціальне дійство).
  

Узагальнена оцінка СН здійснюється за серією індексів:

• узагальнена, синкретична оцінка СН;
  
• оцінка стану комплексу національних інтересів;
  
• актуальне рішення проблем, пов’язане із станом різних сфер національних інтересів;
  
• рівень впливу акторів (діючих сил) соціально-політичного процесу;
  
• рівень конфліктності взаємодії акторів;
  
• дефіцит ресурсів діючих сил соціально-політичного процесу;
  
• систему культурологічних цінностей і спрямованість інтересів акторів;
  
• прогноз розвитку СН;
  
• історичні аналоги сучасної соціально-політичної і економічної ситуації.
  

Україна знаходиться у пост революційному стані як у сфері політики, так і в сфері економіки. Дослідники вказують на достатньо високий рівень СН зокрема у:

• значних втратах керованості країни органами державного управління;
  
• критичному збільшенні рівня впливу на життя суспільних мафіозних структур;
  
• перевазі особистих інтересів над національними в діяльності існуючих політичних сил;
  
• стійкому погіршенні стану чільних сфер національних інтересів та збереження цієї тенденції у найближчому майбутньому;
  
• дефіциті ресурсів державної промисловості, населення, малого бізнесу;
  
• сильній вираженості конфліктності взаємовідносин окремих груп громадян (“ліво” орієнтованих партій з Кабміном, великим бізнесом, міжнародними фінансовими організаціями, президентськими структурами).
  

Умовно схему розгортання реакції особистості на вплив соціально-економічного середовища можна подати в такому вигляді:

Неусвідомлена психоемоційна реакція. Формування усвідомленого ставлення до умов середовища: виникнення аттітюдів і соціально-значущих почуттів. Вони скла-дають когнітивне та мотиваційне підґрунтя схильності особистості до поведінкових реакцій.

Поведінкові реакції пристосування або неприйняття. Згідно з наведеною схемою соціально-психологічна напруженість проявляється на трьох рівнях. По-перше, це психоемоційний рівень – психічна напруженість, що є реакцією особистості на стресо-генний фактор, на взаємодію з соціальним середовищем. Яскравим прикладом психіч-ної напруженості може слугувати стан тривожності. Як емоційна реакція на стрес психічний стан тривожності є одним з основних показників психологічної готовності людини до діяльності в екстремальних умовах.

Наступний рівень прояву соціально-психологічної напруженості – когнітивно-мотиваційний. Його емпіричним аналогом виступає стан громадської думки і соціального самопочуття населення. Насамперед це суб'єктивні оцінки людьми свого суспільного становища, рівня задоволення соціально-економічних і духовних потреб та інтересів, а також їхнє ставлення до окремих сторін суспільного життя. С.-п. напруженість на цьому рівні характеризується настроями незадоволення з існуючого стану справ у життєво важливих сферах суспільного життя, а також настроями незадоволеності із соціального порядку. Під їх впливом втрачається довіра до влади, знижується авторитет влади, зникає відчуття безпеки, поширюються песимістичні оцінки майбутнього, виникає схильність до протестних дій.

Третій рівень – поведінковий. Соціально-психологічна напруженість отримує своє вираження в масових діях, що являють собою поведінкову реакцію особи на реальну або позірну загрозу особистим чи груповим інтересам безпосередньо, а також умовам їх реалізації. Прикладами можуть бути стихійні та організовані мітинги, демонстрації, страйки, інші форми громадянської непокори, масові акції протесту, громадянські війни, активізація діяльності різноманітних громадсько-політичних організацій, партій і рухів за владу і вплив в масах, дії екстремістських груп, вимушена і добровільна міграція значних груп людей до інших регіонів і за кордон, донедавна – ажіотажний попит, купівля товарів із метою створення страхових запасів.

Низький рівень соціально-психологічної напруженості свідчить про переважання задоволеності населення з умов середовища та його небажання щось змінювати. Це може призвести до втрати соціальною системою динамічності розвитку. Середній та близький до нього рівень напруженості забезпечує системі рухливість, здатність до еволюційних змін. Дуже висока напруженість може призвести до глибинних змін у соціальній системі як конструктивного характеру, коли утворюються структури, що надають їй можливості ефективного функціонування на якісно новому рівні, так і деструктивного, коли система перестає функціонувати зовсім.

Напруженість як процес має три стадії. Для першої характерні неорганізовані, головно вербальні форми вираження невдоволеності та занепокоєності. Друга стадія загострення, вершина напруженості. Її відмінною рисою є чітке усвідомлення більшістю населення ненормальності існуючого становища і наявності в суспільстві напруженості, виникнення зон різкого загострення напруженості в окремих регіонах за існуючого високого рівня напруженості в усій країні. Третя стадія – зменшення напруженості, поступове зникнення характерних для цього стану суспільних рис.

Однак, практика розгортання етнічних конфліктів (Нагірний Карабах, При-дністров’я) дещо відрізняється від зазначеної тричленної схеми. Ескалація напру-женості відбувалася поступово: спочатку мало місце її наростання, потім на певний час напруження завмирало на одному рівні, або навіть незначно спадало. Енергія непри-йняття визрівала і, зрештою, набувши критичної маси, вибухала новим зростанням напруженості, рівень якої характеризували ще більша кількість невдоволених людей та радикальніші способи обстоювання своїх поглядів. Після цього знову наставав період тимчасового затишшя перед новим загостренням.

Суспіно-політична напруженість є головною ознакою суспільства, яке трансфор-мується. Екзистенціальна і соціальна напруженість характерна для суспільства, де нормою є особиста і політична свобода. Соціальна напруженість у суспільстві, де панує несвобода, можлива лише тоді, коли воно перебуває на межі загибелі, саме тоді його недоліки стають очевидними якщо не для всіх, то для більшості. Це явище відоме як “ефект Токвіля”.

Занепад тоталітарних режимів відбувається значною мірою через вичерпання, дискредитацію соціальних міфологій. Коли система культурних цінностей, ні на що не зважаючи, підносить певні, спільні для усього населення цілі і при цьому соціальна структура суворо обмежує чи повністю закриває доступ до схвалюваних способів досягнення цих цілей для значної частини того самого населення, це призводить до збільшення масштабів девіантної поведінки (Р. Мертон).

Одним із чинників, що сприяє виникненню ситуації ворожості, є аномія суспільства, за визначенням Дюркгейма, такий його стан, за якого переважна кількість членів, знаючи про існування зобов’язуючих моральних норм, ставиться до них негативно або байдуже. Дюркгейм вважав, що аномію породжує перехід від традиційно-колек-тивістського суспільства до індивідуалістичного, буржуазного. За Мертоном, аномія – це неузгодженість, конфлікт між культурно заданими загальними цілями (наприклад, матеріально-грошовим угараздінням) і законними, такими, що відповідають суспільній моралі, інституційними засобами їх досягнення.

У процесі фундаментального переходу від одного соціального порядку до іншого ми маємо справу з особливим станом суспільства, головними характеристиками якого є соціальна напруженість і потенційна конфліктність. Саме в такі перехідні періоди народжується сприятливий грунт для поширення аномії, під впливом якої соціальні норми розпадаються, люди погано орієнтуються в ситуації, і все це породжує девіантну поведінку. Суспільна й соціально-психологічна аномія сприяє тому, що ситуація соціальної напруженості легко переходить в ситуацію ворожості внаслідок слабкості ціннісно-нормативного регулювання взаємодії конфліктуючих сторін.

Індикаторами суспільно-політичної напруженості в політичній сфері є неспів-мірністю:

• між масовими бажаннями, прагненнями і реальним станом справ (зростання цін, невиплата зарплатні і загальне негативне ставлення до цих фактів);
  
• між переважаючими суспільними поглядами та офіційною точкою зору) дії уряду, спрямовані на розв’язання економічних проблем);
  
• політичних настроїв, посилення крайніх позицій та їх протистояння (ставлення до мовної проблеми, ринкових реформ).
  

Екстремалізація та нормалізація масової політичної свідомості і поведінки. Принцип динамічної рівноваги процесів екстремалізації і нормалізації масової політичної свідомості та поведінки означає наявність двох постійних, протилежних за своєю суттю, але взаємо зумовлюваних тенденцій у розвитку масових настроїв. Ці процеси є неминучими і притаманними будь-якому суспільству на кожному етапі його розвитку. Різниця тут полягає в конкретному змісті відхильних явищ та їх інтенсивності. Оскільки далеко не всі суперечності суспільного розвитку дістають розв’язання, процеси екстремалізації масової свідомості мали б неминуче досягати максимального ступеня вираженості та спричиняти масові руйнівні ексцеси. Однак здебільшого до цього справа не доходить через те, що в суспільстві їм протидіють тенденції нормалізації масової свідомості. Ці тенденції спонукають основну масу громадян посідати всереднені або близькі до них, помірні і помірковані позиції. Досить часто екстремалізація масової політичної свідомості може набирати вигляду поляризації ідейно-політичних поглядів. Хоча є деякі відмінності : поляризація передбачає наявність 2-х полярних груп, а екстремалізація може відбутись внаслідок зсування масових настроїв в один бік, а наявність протилежних поглядів виражена лише незначною мірою. Поляризація можлива і в межах норми, хоча значна поляризація неминуче призводить до утворення екстремістськи настроєних груп громадян, готових заради обстоювання певної ідеї на неадекватно радикальні дії. Екстремалізація може виявлятися як у формі цілеспрямованої політичної діяльності організованих груп населення, так і у вигляді протесаної поведінки. Характерними прикладами останньої можуть бути такі типові зразки електоральної поведінки, коли виборці ухиляються від участі в голосуванні, укидають незаповнені бюлетені або викреслюють усі запропоновані кандидатури. Вищу схильність до протесаної поведінки виявляють звичайно ті верстви населення, у яких сильніше виражено властивості люмпенської психології.

На співвідношення процесів екстремалізації і нормалізації, на ступінь вираже-ності протесаної поведінки і люмпенських настроїв впливає взаємодія свідомого і несві-домого. Посилення впливів несвідомих компонентів масової політичної свідомості, її ірраціоналізація призводять до наростання екстремістських, протестних і люмпенських настанов. Такий результат своєю чергою посилює значення несвідомого в політичній сфері. Політичне несвідоме надає екстремістській поведінці ще більшої емоційної напруженості та імпульсивності, істотно утруднює її евентуальну нормалізацію. Коли йдеться про аполітичну поведінку, то тут вплив несвідомого дає ніби протилежний ефект, зумовлюючи в частини її суб’єктів підвищену пасивність, байдужість, знеохо-чення, але водночас збільшує загрозу потенційного вибуху – екстремалізації. Люмпенські настрої можуть виявлятися по-різному, на всьому діапазоні політичного спектра суспільства, а в загальній люмпенізації якраз і приховується найбільша небезпека швидкої екстремалізації масової політичної свідомості, що майже неминуче вестиме до соціального вибуху. Складна економічна ситуація в Україні сприяє посиленню такої небезпеки. Винятково актуальним є своєчасне виявлення ознак виникнення та наростання соціально-психологічної напруженості в громадсько-політичній сфері. Центризм, схильність до порозумінь і компромісів, з одного боку, передбачають здатність особи або групи до рефлексії, до різнобічної, де центрованої оцінки подій, уміння дивитися на проблему очима опонента (що сукупно вимагає доволі високого інтелектуального рівня), з іншого – призводять до постійних вагань і сумнівів, до певного балансування між різними можливими підходами, для чого необхідною є психічна врівноваженість і стабільність. Відтак передумовою ідеологічного центризму є достатній рівень інтелектуального та емоційного розвитку. Дуже нелегко постійно зважувати всі обставини, аналізувати нюанси, поступатися, навіть частково, власними засадами і переконаннями. Легше заздалегідь прийняти екстремістську, просту позицію, і через цю призму оцінювати всі події і ситуації. Дилігентський пише, що когнітивним джерелом фашистського та будь-якого етноцентричного світогляду полягає в прагненні до максимально спрощеного, не вимагаю чого знань і розумових зусиль бачення суспільного життя. Політичний екстремізм найчастіше будується на гіпертрофовано ірраціональних уявленнях і поведінці, а такий агресивний ірраціоналізм звичайно є наслідком певної психічної меншвартості, неблагополуччя, що примушує особистість активно використовувати механізми психологічного захисту та міфічні форми свідомості. Емоційно переживані почуття самотності, беззахисності, тривожності є типовою безпосередньою передумовою політичного екстремізму. Поява відповідного “харизматичного” лідера з простими категоричними гаслами діє як соціально-психологічний каталізатор, що гуртує таких громадян і штовхає на шлях політичного екстремізму. Із психологічного погляду політичний екстремізм – явище на загал неминуче і навіть, у певному розумінні, “нормальне”. В будь-якому суспільстві знаходяться особи, які прагнуть компенсувати свої проблеми, реалізувати особистісні комплекси в анти суспільній активності в політико-ідеологічній сфері. Конкретні гасла і спрямованість такої активності можуть для самої особи не мати принципового значення.

У розвинутому, цивілізованому суспільстві, яке прагне захистити себе від екстре-містських проявів, основні зусилля має бути скеровано не на покарання винуватців post factum, а на своєчасне виявлення “груп невдоволеності”, на створення умов для адек-ватного задоволення їхніх потреб, а відтак на запобігання політичному екстремізмові.

Механізми формування соціопатій в посттоталітарному суспільстві. Чеський психоаналітик Майкл Себек виділяє такі основні риси посттоталітарного суспільства:

• ментальні репрезентації не змінюються так швидко як соціальні інституції, що призводить до виникнення стану тривоги;
  
• мислення базується на тоталітаристському когнітивному функціонуванні, через що люди не сприймають ідею свободи індивідуума і груп; залишається стійка несвідома ідентифікація з тотальною силою;
  
• “хронічна травматизація”, коли окремі субгрупи ідентифікуються, міфологі-зуються, ототожнюються їх з патологічними рисами національної ідентичності.
  

Себек М. цитує ідею Віннікотта про те, що демократія передбачає емоційну зрілість, яка може бути досягнута лише завдяки тривалому процесу зростання. Це може бути проілюстроване на прикладі Росії. Із руйнацією СРСР зруйновані бути так само всі сильні структури, всі соціальні лінії розвитку втрачені, а замість них люди отримали тотальну бідність і життєву нестабільність. В комуністичному минулому умови були такими, що ілюзії, прекрасні ідеї, гасла і вірування створювали моральне підґрунтя. Нова ситуація в Росії така, що страх перед державою та законами змінився на страх перед корупцією, злочинністю і “бандитським капіталізмом” і якби росіяни не були так втомлені їх довгим життям під тягарем ідеології, можна було б сказати, що вони дозріли до нової революції. Багато випадків підтверджують, що свобода слова в Росії обмежується, так як і свобода вибору релігії ( свідки Єгови). Процвітає антисемітизм, євреїв все частіше звинувачують в російському економічному колапсі (генерал Макашов). В 1996 р. 70% росіян вважали себе бідними або дуже бідними. Кількість випадків психопатології дуже велика. Приблизно 43% звільнених від проходження армійської служби мали психологічний діагноз, так як і 60% арестованих. Приблизно 12% населення вживає наркотики. Приблизно 4 млн. росіян мають психопатичні розлади. В США 12% федерального бюджету витрачається на охорону здоров’я, в Росії в 1996 році 1%. В 1997 році в Росії було 15 тис психіатрів і 1 тис психологів. Лікування психічних розладів здійснюється переважно в клініках, приватна практика не має великого поширення.

Українське суспільство продовжує перебувати у перехідному періоді. Як свідчать експерти, радикальні економічні реформи проводяться дуже нерішуче. Їх не забезпечено жодною чіткою довгостроковою програмою. Керівні структури чітко не формулюють і не обґрунтовують того, як і куди розвивається суспільство, які механізми при цьому діють, які способи і стандарти поведінки їм відповідають. Для багатьох цінності демократичних і ринкових реформ перетворюються на негативні символи. Перехід до ринку відбувається фактично в його номенклатурній формі, коли пріоритетну можливість стати власниками дістають представники вузького прошарку тих, хто має владу або капітал, що його було отримано шляхом перерозподілу колишніх партійно-державних коштів на державно-посадовій основі. Для інших категорій населення можливості долучитися до власності обмежуються і ускладнюються. Кінцевим результатом непослідовних реформ може бути лише одне – установлення біполярної соціальної структури: невелика група при владі і власності і головна маса бідного населення за фактичної відсутності середнього класу. Це породжує не лише розчарування, незадоволеність, роздратування, але й неприйняття такого становища, яке супроводжується претензіями на новий, більш справедливий перерозподіл власності. Опитування, проведене в 1996 році показало, що 56% респондентів переконані, що ринкові реформи призводять лише до процвітання купки негідників, 65% вважають проголошені цілі масової приватизації за міф. 75% вказали на постійний брак коштів. До низького номінального матеріального рівня працівників бюджетної сфери додається ще й постійна затримка заробітної платні, або й невиплата. Наростаючі негативні переживання супроводжуються хворобливим сприйняттям зміни свого соціального статусу, надзвичайним поширенням песимістичних очікувань погіршення, нагнітанням страху перед злиднями, що насуваються, особливо в людей пенсійного і перед пенсійного віку. І за все це більша частина населення покладає провину на існуючий владний режим. 29% респондентів відзначили, що сил, аби терпіти нинішню економічну ситуацію, у них вже немає, 55% уважало, що сили ще є, але не виключено, що їх вистачить ненадовго. Але громадяни у своїй більшості поки що не схильні до активних форм протесту проти дій влади. Питома вага готових до рішучих вчинків та активних політичних дій не перевищує 7–16%. Існують 2 шари мотивації і поведінки населення. Перший пов’язано з відмовою значної частини громадян брати активну участь в офіційних політичних акціях. Більш глибокий шар – свідомий вибір населенням того чи іншого шляху суспільного розвитку, тих чи інших сенсожиттєвих цінностей і позицій. Зовнішня апатичність громадян можна визначити як визнання неможливості в конкретних політичних умовах реалізувати свої сподівання. Це немов би відтермінована політична поведінка, яка загрожує накопиченням незадоволеності і негативної політичної енергії. Але, згідно іншої точки зору, абсолютне і відносне погіршення соціоекономічних умов штовхає не до соціального протесту і повстання, а до абсентеїзму в політичній діяльності. Західні дослідники підкреслюють, що, за свідченням історії, повстання рідко відбуваються за умов відносної або абсолютної соціальної депривації. Навпаки, у такому разі серед депривованих груп спостерігається форма колективної апатії. Представники Франкфуртської школи вважали, що належність до групи деривації не веде до активної політичної поведінки. Вона радше сприяє становленню авторитарної особистості. Така особистість перебуває в стані страху перед авторитетом, владою, якій повністю підкоряється. Вона є конформною щодо конвекційних норм, має агресивні атитюди стосовно тих, хто порушує норми. Авторитарна особистість ніколи не протистоїть владі. Навпаки, вона ніби розчиняється у владі, водночас залишаючись поза політичним життям.

Якщо людині не вдається піднятися на вищу соціальну позицію, у неї виникають почуття статусної тривожності та соціоекономічної фрустрації. Як наслідок формується психічний стан аномії, який характеризується почуттям безпорадності, браком сенсу існування, соціальною ізоляцією. Психічний стан авторитаризму та аномії призводить до соціально відступу, небажання протистояти владі, що своєю чергою спричиняє абсентеїзм у політичній діяльності. Серед суб’єктивних соціальних індикаторів показникові задоволеності з життя належить одне з центральних місць. Досвід міжнародних опитувань показує, що середня питома вага задоволених зі свого життя коливається на рівні 56-70%. Зазначені величини являють собою критичні точки, за якими починаються зони неблагополуччя. Значне перевищення верхньої межі може бути свідченням загрози застою в даному суспільстві, ослаблення чинників стимулювання соціальної активності його членів. Якщо ж питома вага задоволених зі свого життя загалом становить менш як половину населення, то це свідчить про кризові явища в суспільстві, про порушення нормального функціонування даного соціуму. Українському населенню притаманний надзвичайно низький рівень задоволеності зі свого життя – 21%. Серед київських студентів частка задоволених зі свого життя становить 51%. Оскільки студентська молодь являє собою чи не найбільш оптимістично налаштовану соціальну групу населення, то вихід її за нижню критичну межу задоволеності зі свого життя є тривожним симптомом для всього суспільства. Серед причин, які, на думку студентів, могли б спонукати їх до участі в акціях протесту, на перше місце вийшла боротьба за чистоту природного середовища, далі йдуть зниження рівня життя та захист матеріальних інтересів, захист демократії й прав людини. Водночас студенти досить скептично ставляться власне до проведення акцій протесту (44% вважають їх за неприпустимі), а самі готові брати участь насамперед у передвиборних кампаніях (27%), законних мітингах і демонстраціях (16%), бойкоті розпоряджень органів влади (12%). Лише 2-5% опитаних заявили про готовність удатися до більш радикальних засобів боротьби. Тотальна криза в нашому суспільстві набула характеру масового заперечення самого напрямку розвитку нашого суспільства. Дослідження, проведені в липні 1997 року показали, що населення оцінює зміни, які відбулися в Україні за останні 3 роки за 5-ти бальною системою на 1,6. Рівень довіри до вищих органів влади і посадових осіб (за 5-ти бальною шкалою): Верховна Рада – 2,0, Кабмін – 1,9, Адміністрація Президента – 1,9, Президент – 2,1, О. Мороз – 2,4. Респондентам також ставилося питання про причини поглиблення в Україні кризового стану. Генеральний фактор – суб’єктивні і об’єктивні чинники, другий – суб’єктивна провина органів влади, третій – розпад СРСР, четвертий – дії реформаторів-ринковиків, 5- дії українських націоналістів. Щодо формування суб’єктивної готовності до протестних форм поведінки:

• 51% – визнають пікетування установ;
  
• 64% – мітинги і демонстрації;
  
• 62% – страйки;
  
• 40% – масову ненасильницьку громадянську непокору;
  
• 9% – диверсії і терор;
  
• 16% – масову збройну боротьбу.
  

Щоб зрозуміти, чому цей величезний потенціал протесту не виливається в широкомасштабні конфлікти, слід урахувати одну особливість цього типу суспільної інтеракції. Повномасштабний суспільний конфлікт можливий лише за наявності широко визнаних проектів бажаного майбутнього, які несумісні між собою. Наше суспільство поки що в цьому відношенні недостатньо структуроване.


____________________