Geum.ru

Для заказа доставки работы воспользуйтесь поиском на сайте

Вид материалаДокументы
Для заказа доставки работы
Подобный материал:
1   2   3

Для заказа доставки работы

воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl


ВИСНОВКИ


У результаті проведеного дослідження ми дійшли низки висновків, які потребують певного узагальнення. Найголовнішим видається те, що у теорії кримінального права проблеми покарання за злочини у сфері обігу наркотиків, особливості його призначення, індивідуалізації та ефективності не отримали належного висвітлення. Як наслідок недостатньої розробки теоретичних аспектів аналізованої проблеми – наявність багатьох помилок у судовій практиці та зниження ефективності застосування кримінально-правових заходів протидії незаконному обігу наркотиків у цілому.

1. Перед тим як прийняти сучасний вигляд, кримінально-правові санкції у нормах про відповідальність за злочини у сфері обігу наркотичних засобів пройшли довгий шлях свого розвитку – майже сторічний період. Для стримування поширення наркоманії та злочинності, що з нею пов’язана, відповідальність за вчинення “наркотичних” злочинів законодавцем то посилювалися, то пом’якшувалися (без здійснення належного кримінально-правового прогнозування). Загалом ставлення законодавця щодо меж караності злочинів у сфері обігу наркотичних засобів, на різних етапах історичного розвитку Української держави можна визначити такою формулою: “встановлення відповідальності (1922 р.) – посилення відповідальності (1924 р.) – пом’якшення відповідальності (1927 р.) – посилення відповідальності (1960 р.) – посилення відповідальності (1974 р.) – посилення відповідальності (1987 р.) – посилення відповідальності (1995 р.) – пом’якшення відповідальності (2001 р.)”. Однак це не принесло очікуваного результату. Наркологічну ситуацію щодо катастрофічного поширення наркоманії (фактично близько 3% населення країни зловживають наркотиками) та, відповідно, кримінологічну ситуацію у сфері обігу наркотичних засобів (постійне зростання кількості “наркотичних” злочинів) в Україні слід визнати неконтрольованою. Подібний стан з неабиякою переконливістю ілюструє класичну істину – кримінальне право має сприйматися як ultima ratio.

2. Систему покарань слід визначити як передбачена кримінальним законом вичерпну й обов’язкову для суду цілісну множинність видів покарань (елементи системи), розташованих у певному порядку за ступенем їх суворості (від менш суворого до більш суворого), на якій ґрунтуються відповідні підсистеми покарань – згруповані за різними підставами види покарань. У чинному Кримінальному кодексі України визначено дві системи покарань: основна і спеціальна. Основна система покарань (ст. 51 КК) визначена для повнолітніх правопорушників, яка утворена із двадцяти трьох підсистем покарань для різних категорій осіб, передбачених кримінальним законодавством (наприклад, вагітних жінок, військовослужбовців строкової служби, осіб віком понад 65 років та осіб, що досягли пенсійного віку). Спеціальна система покарань (ст. 98 КК) – для неповнолітніх осіб, яка, в свою чергу, складається з двох підсистем покарань: 1) підсистема покарань для неповнолітніх віком до 16 років; 2) підсистема покарань для неповнолітніх віком від 16 до 18 років. При цьому кількість підсистем покарань може збільшуватися залежно від поєднання в межах певної особи різних характеристик. Законодавець формулюючи норми кримінального закону, а також суди призначаючи покарання, мають суворо дотримуватися відповідної підсистеми покарань, що встановлена законом для певної особи, яка вчинила злочин.

3. У межах розділів Особливої частини КК України використовується лише певний “набір” видів покарань, який утворює свою систему покарань відповідного розділу. Це зумовлено різним характером і ступенем суспільної небезпеки певних видів злочинів, мотивами вчинення, їх суб’єктами тощо. У нормах розділу ХІІІ Особливої частини КК України законодавець використав лише шість видів покарань. Чотири – основні покарання: штраф (ч.ч. 1 ст.ст. 310, 311, 312, 313, 318, 319, 320; ч. 2 ст. 320, ст. 322 КК); арешт (ч. 1 ст. 310 КК); обмеження волі (ч. ч. 1 ст.ст. 309, 310, 313, 315, 316, 318, 319, 320, 324 КК); позбавлення волі на певний строк (за виключенням ч.ч. 1 ст.ст. 310, 311, 313, 318, 319 КК) і два – додаткові покарання: позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю (ч. 2 ст. 306, ч. 2 ст. 308, ч. 2 ст. 312, ч. 3 ст. 312, ч. 1 ст. 319, ч. 2 ст. 319, ч. 1 ст. 320, ч. 2 ст. 320 КК) та конфіскація майна (ч. 2, 3 ст. 305, ч. 1, 2 ст. 306, ч. 2, 3 ст. 307, ч. 2, 3 ст. 308, ч. 3 ст. 311, ч. 3 ст. 312, ч. 3 ст. 313, ч. 2 ст. 317 КК).

У судовій практиці найбільш поширеними у застосуванні покараннями за “наркотичні” злочини є: позбавлення волі (22,3%), обмеження волі (1,6%), конфіскація майна (6,5%). Водночас значна кількість засуджених звільняється від відбування покарання з випробуванням, на підставі ст. 75 КК (71, 7%). З метою пом’якшення кримінальної відповідальності за некорисливі “наркотичні” злочини видається доцільним встановити у санкціях відповідних норм покарання у виді штрафу, виправних і громадських робіт. Потребує дослідження питання значної розбіжності практики призначення покарання за однакові злочини в різних регіонах України, що не може бути виправдана регіональними особливостями.

4. Мета покарання проявляється у чотирьох площинах – карі за вчинений злочин, виправленні засуджених, запобіганні вчиненню нових злочинів засудженим, запобіганні вчиненню нових злочинів іншими особами. Зазначені складові мети покарання органічно пов’язані між собою і зумовлюють одна одну. Застосовуючи покарання до винного, суд прагне досягти мети покарання в цілому, а не окремих її складових. Однак, у досягненні мети покарання за злочини у сфері обігу наркотиків спостерігаються певні особливості, які зумовлені, зокрема, специфічними ознаками суб’єкта “наркотичних” злочинів. В значній кількості випадків ними є наркологічні хворі. Беручи до уваги медичний аспект, виправити зазначену категорію осіб шляхом впливу лише на їхню інтелектуальну та моральну сферу складно. Тому досягнення мети покарання щодо цих засуджених слід розглядати у контексті поєднання призначеного покарання і надання примусової наркологічної допомоги (за умови обов’язкового та своєчасного примусового лікування таких осіб на стадії досудового слідства чи розгляду справи у суді).

5. Законодавець концептуально змінив підхід щодо примусового лікування осіб, які вчинили злочин. Раніше воно застосовувалося лише щодо наркологічних хворих (ст. 14 КК 1960 р.), а зараз – “до осіб, які вчинили злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб”. Однак статистика свідчить про те, що кількість засуджених за “наркотичні” злочини, до яких застосовується примусове лікування, в останні роки значно зменшилася. Це пов’язано передусім з вадами законодавства (нечітке формулювання положень ст. 96 КК) та неоднозначним, загалом невдалим роз’ясненням закону Пленумом Верховного Суду України (хоча б тому, що ним взагалі не визначено коло осіб, до яких можна застосовувати примусове лікування).

Примусове лікування (ст. 96 КК) має застосовуватися судами і щодо осіб (поряд з особами, що страждають, наприклад, на венеричні захворювання, туберкульоз), які вчинили злочин та страждають на наркологічне захворювання. З метою вирішення цього питання видається доцільним створити низку норм щодо врегулювання інституту примусового лікування (у сфері кримінального, кримінально–процесуального, кримінально–виконавчого законодавства), які б визначали, зокрема, поняття і мету застосування цього правового заходу, його строки, а також порядок продовження і припинення.

Зокрема, статтю 96 необхідно викласти у такій редакції:

“Стаття 96. Поняття та мета примусового лікування

1. Примусове лікування є кримінально-правовим заходом державного примусу, що може бути застосоване судом до особи, яка вчинила злочин і страждає на алкоголізм, наркоманію чи токсикоманію, або має інше соціально небезпечне захворювання, залежно від виду захворювання на строк від трьох до дванадцяти місяців1.

2. Примусове лікування особи, що страждає на соціально небезпечне захворювання, застосовується з метою його вилікування і ресоціалізації, запобігання вчиненню ним злочинів, а також забезпечення охорони прав і свобод інших громадян.

3. Примусове лікування не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність”.

Необхідно доповнити Кримінальний кодекс України статтями 961, 962, а їх зміст викласти у такій редакції:

“Стаття 961. Застосування, продовження і припинення примусового лікування

1. Примусове лікування від наркоманії чи токсикоманії може бути застосоване до обвинувачуваного під час досудового слідства, підсудного у процесі судового розгляду справи або до засудженого, незалежно від виду призначеного покарання.

2. Примусове лікування застосовується з моменту, коли органом досудового слідства або судом на підставі висновку лікарської комісії буде встановлено, що обвинувачуваний або підсудний хворіє на наркоманію чи токсикоманію. При цьому провадження у справі зупиняється, відповідно до положень Кримінально-процесуального кодексу України, і вживаються заходи щодо негайної госпіталізації хворого до спеціального лікувального закладу. Після надання відповідної наркологічної допомоги обвинуваченому чи підсудному провадження у справі відновлюється і така особа може бути звільнена від кримінальної відповідальності на підставі ст. 962 цього Кодексу.

3. У разі засудження особи і призначення їй покарання у виді штрафу, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадських робіт, виправних робіт або службового обмеження для військовослужбовців примусове лікування від соціально небезпечного захворювання здійснюється у спеціальних лікувальних закладах. У разі призначення інших видів покарань примусове лікування здійснюється за місцем відбування покарання.

4. Якщо заходи медичного впливу не дали позитивних результатів, суд може продовжити строк примусового лікування. Загальний термін примусового лікування не може перевищувати дванадцяти місяців.

5. Примусове лікування здійснюється протягом визначеного судом строку. У разі тяжкого захворювання обвинувачуваного, підсудного, засудженого, що перешкоджає подальшому його перебуванню в спеціальному лікувальному закладі чи у місці відбування покарання, або коли досягнуті позитивні результати лікування, суд на підставі подання адміністрації відповідної установи (органу чи установи виконання покарання) і медичного висновку може достроково припинити примусове лікування.

6. Час, протягом якого до особи застосовувалося примусове лікування, зараховується в строк покарання за правилами, передбаченими в частині п’ятій статті 72 цього Кодексу, а один день позбавлення волі дорівнює одному дню примусового лікування.

7. Особа, щодо якої не припинено примусове лікування у передбаченому законом порядку, не може бути звільнена від покарання умовно-достроково, не відбута частина призначеного їй покарання не може бути замінена більш м’яким покаранням, а також вона не підлягає звільненню від покарання на підставі закону України про амністію або акта про помилування.

Стаття 962. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з досягненням позитивних результатів примусового лікування від наркоманії чи токсикоманії

Особа, яка вчинила злочин у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів невеликої (ч. 1 ст. 310, ч. 1 ст. 311, ч. 1 ст. 313, ч. 1 ст. 318 КК) чи середньої (ч. 1, 2 ст. 309, ч. 1 ст. 312, ст. 316, ч. 2 ст. 318 КК) тяжкості і до якої за рішенням суду було застосовано примусове лікування від наркоманії чи токсикоманії, внаслідок чого досягнуті позитивні результати такого лікування, особа перестала бути суспільно небезпечною, після завершення строку чи припинення примусового лікування вона може бути звільнена від кримінальної відповідальності.

Статтю 20 КК необхідно доповнити приміткою такого змісту: “Примітка. Не визнається обмежено осудною особа, яка хворіє на алкоголізм, наркоманію чи токсикоманію”.

6. Серед санкцій, які встановлені за злочини у сфері обігу наркотиків, п’ятнадцять є альтернативними, двадцять дев’ять – відносно-визначеними, сімнадцять – кумулятивними. Прості кумулятивні санкції встановлені за злочини, передбачені ч.ч. 2, 3 ст. 305, ч. 1 ст. 306, ч.ч. 2, 3 ст. 307, ч. 3 ст. 308, ч. 3 ст. 311, ч. 2 ст. 312, ч. 3 ст. 313, ч. 2 ст. 317 КК, ч.ч. 1, 2 ст. 319, ч.ч. 1, 2 ст. 320 КК. Складні кумулятивні санкції встановлені за злочини, передбачені ч. 2 ст. 306, ч. 2 ст. 308, ч. 3 ст. 312 КК. У санкціях за ці злочини разом з покаранням у виді позбавлення волі на певний строк законодавцем встановлено два додаткових покарання – позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю та конфіскація майна.

Низка санкції кримінально-правових норм розділу XIII Особливої частини Кримінального кодексу України є недосконалими. Зокрема, є неузгодженими санкції спеціальних норм, передбачені ч. 2 ст. 305, ч. 3 ст. 308, ч.ч. 1, 3 ст. 313 КК, із санкціями загальних норм, що розташовані в інших розділах кримінального законодавства. Крім того, спостерігається: невиправдана диспропорція у видах і розмірах покарання за злочини, які є близькими за характером і ступенем суспільної небезпеки (ч. 1 ст. 313 та ч. 1 ст. 312 КК); надмірна інтенсивність зміни певної категорії злочинів більше ніж на один ступінь у межах одного й того самого складу злочину (ч. 1 ст. 313, ч. 2 ст. 310 КК); безпідставне встановлення у санкціях за “наркотичні” злочини (ч.ч. 2, 3 ст. 305, ч.ч. 2, 3 ст. 307, ч.ч. 2, 3 ст. 308, ч. 3 ст. 311, ч. 3 ст. 312, ч. 3 ст. 313, ч. 2 ст. 317 КК) додаткового покарання у виді конфіскації майна, яке має не факультативний, а обов’язковий характер; законодавча непослідовність при встановленні додаткового покарання у виді конфіскації майна, яке повинно мати факультативний характер у санкціях за злочини, передбачені ч.ч. 2, 3 ст. 314, ч. 2 ст. 315 КК, а також при встановленні покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю за злочини, передбачені (ч. 3 ст. 308, ч. ч. 2, 3 ст. 313 КК). Виявлені вади потребують усунення, шляхом внесення відповідних новел до кримінального законодавства.

Пропонуємо як варіант викласти санкцію ч. 2 ст. 305 КК у такій редакції: “… карається позбавленням волі на строк від восьми до тринадцяти років …”; межі санкції ч. 3 ст. 305 КК змінити і зміст її викласти так: “... карається позбавленням волі на строк від дев’яти до чотирнадцяти років…”. Санкцію ч. 3 ст. 308 КК викласти у такій редакції: “… карається позбавленням волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років …”; у санкції ч. 1 ст. 313 КК доцільно встановити як одне з альтернативних покарання у виді позбавлення волі на певний строк, а її зміст доповнити такими словами: “… або позбавленням волі на строк до трьох років”. Із переліку кваліфікуючих ознак, передбачених ч. 2 ст. 310 КК, виділити ознаки “вчинені за попередньою змовою групою осіб з метою збуту” та “незаконний посів або вирощування снотворного маку чи конопель у кількості п’ятисот і більше рослин” і на їх основі побудувати особливо кваліфікований склад цього злочину. При цьому санкцію ч. 2 ст. 310 КК викласти таким чином: “… карається позбавленням волі на строк від двох до п’яти років …”. З метою диференціації відповідальності за дії, що мають різний ступінь суспільної небезпеки, пропонуємо доповнити ст. 310 КК частиною 3 у такій редакції: “3. Незаконний посів або вирощування снотворного маку чи конопель за попередньою змовою групою осіб з метою збуту або у кількості п’ятисот і більше рослин, – карається позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років”.

У санкціях за злочини, передбачені ч.ч 2, 3 ст. 305, ч.ч. 1, 2 ст. 306, ч.ч. 2, 3 ст. 307, ч.ч. 2, 3 ст. 308, ч. 3 ст. 311, ч. 3 ст. 312, ч. 3 ст. 313, ч. 2 ст. 317 КК, конфіскації майна як додатковому покаранню необхідно надати не обов’язковий, а факультативний характер. Є доцільним встановлення аналогічного покарання у санкціях за злочини, передбачені ч.ч. 2, 3 ст. 314 та ч. 2 ст. 315 КК, вчинення яких нерідко пов’язано з корисливим мотивом.

У санкціях за злочини, передбачені ч. 3 ст. 308, ч.ч. 2, 3 ст. 313 КК, необхідно встановити додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

7. Призначаючи покарання особі, яка визнана винною у вчиненні злочину, суд має керуватися принципами і загальними засадами призначення покарання. Незважаючи на тісний взаємозв’язок, що простежується між ними, принципи і загальні засади призначення покарання – це самостійні категорії кримінального права. У кримінально-правовій літературі виокремлюється значна кількість принципів призначення покарання. Такими, що заслуговують на увагу, є загальноправові принципи призначення покарання (законність, справедливість, гуманність покарання), які мають специфічний прояв при призначенні покарання, і спеціальні принципи призначення покарання (визначеність та обґрунтованість покарання у судовому вироку, індивідуалізація покарання). З метою правильного розуміння та реалізації судами принципів призначення покарання доцільно було б не лише назвати (як це зроблено зараз), а й розкрити їх зміст у постанові Пленуму Верховного Суду України “Про практику призначення судами кримінального покарання” від 24 жовтня 2003 р. № 7.

Теоретичні положення щодо принципів призначення покарання певною мірою розроблені наукою кримінального права. Водночас питання стосовно того, як принципи призначення покарання реалізуються у судовій практиці майже не досліджені. Проведений нами аналіз судової практики у справах про “наркотичні” злочини свідчить про ігнорування окремими судами принципів призначення покарання, що призводить до помилок при призначенні покарання та скасування вироків.

8. Під законодавчими межами необхідно розуміти мінімальну (нижню) і максимальну (верхню) межі покарання, встановлені законом, в інтервалах яких суд вправі обирати конкретне покарання за відповідний злочин. Проте нерідко санкція статті Особливої частини кримінального законодавства не дає вичерпного уявлення про межі покарання, яке може бути призначене судом. Це зумовлено тим, що у багатьох санкціях за “наркотичні” злочини, по-перше, не вказується нижня межа відповідного покарання; по-друге, санкції окремих статей розділу ХІІІ Особливої частини Кримінального кодексу України не містять додаткових покарань, які можуть призначатися за певних умов; по-третє, стосовно певних категорій осіб (25 категорій), закон встановлює обмеження щодо застосування до них тих чи інших видів основних та (або) додаткових покарань, про що в санкціях статей не зазначено. Тому суд, з’ясовуючи законодавчі межі призначення покарання, не повинен обмежуватися лише мінімумом та максимумом санкції статті Особливої частини, а й повинен звертатися до Загальної частини Кримінального кодексу України.

9. Санкція кримінально-правової норми виконує свою службову роль за умови, якщо її мінімальна і максимальна межа відповідають суспільній небезпеці злочину і якщо вона ефективно використовується на практиці. Суди за вчинення найпоширеніших “наркотичних” злочинів в абсолютній більшості випадків призначають покарання ближче до мінімальної межі санкції (87,1%), а також нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті Особливої частини КК (11,3%). І лише в поодиноких випадках призначається середнє у межах санкції покарання (1,6% випадків засудження). Покарання, що відповідає максимальній межі санкції за злочини аналізованої категорії, взагалі не призначається. Це може свідчити про таке: або законом встановлено необґрунтовано суворі санкції за вчинення “наркотичних” злочинів, або судова практика застосування закону у справах про ці злочини є надмірно ліберальною.

У частині караності “наркотичних” злочинів КК України не вирізняється більшою суворістю. Навпаки, низка статей вітчизняного законодавства, що спрямовані насамперед проти такого суспільно небезпечного явища, як наркобізнес (зокрема, ст.ст. 305 – 307, 310 КК), у порівняльно-правовому аспекті передбачають більш м’яку відповідальність. Тому вважати, що український законодавець, встановив надто суворі санкції за вчинення “наркотичних” злочинів, видається необґрунтованим. Отже, є доконаним фактом те, що судова практика у сфері призначення покарання за найбільш небезпечні “наркотичні” злочини в Україні має значні розходження з позицією законодавця щодо встановлення меж караності цих злочинів і є невиправдано ліберальною. У зв’язку з цим необхідна постійна координація законотворчої та правозастосовної діяльності з урахуванням існуючих реалій, стану злочинності та її суспільної небезпеки.

10. У кримінальному законодавстві не визначено тих його положень Загальної частини, які повинні враховуватися судом при призначенні покарання. В юридичній літературі наведені різні міркування із цього приводу. Вважаємо, що суд при призначенні покарання має брати до уваги положення, передбачені у Загальній частині Кримінального кодексу України, які стосуються і злочину (розділи І – VІІ), і покарання (розділи Х – ХІ, ХІІІ, ХV).

11. Зміст загальної засади “врахування ступеня тяжкості вчиненого злочину” передбачає насамперед те, що суд у кожному конкретному випадку призначення покарання зобов’язаний спочатку відповідно до ст. 12 КК України визначити категорію вчиненого злочину. Це важливо для з’ясування загальних правових наслідків вчиненого діяння, що належить до відповідної категорії. Потім суд повинен врахувати індивідуальний ступінь тяжкості вчиненого особою злочину, який зумовлений його конкретними об’єктивними (об’єктом злочину, характером діяння, тяжкістю наслідків тощо) та суб’єктивними (зокрема, формою й видом вини, мотивом, метою вчинення злочину) ознаками.

До злочинів невеликої тяжкості у сфері обігу наркотичних засобів належать п’ять злочинів. Злочинами середньої тяжкості є чотирнадцять “наркотичних” злочинів. До тяжких злочинів у сфері обігу наркотиків належать дванадцять злочинів. Особливо тяжкими злочинами є одинадцять злочинів аналізованої категорії. Правильне віднесення “наркотичного” злочину до певної класифікаційної категорії залежно від ступеня тяжкості має велике практичне значення. Адже законодавство встановлює для осіб, які вчинили злочини тієї чи іншої тяжкості, різний об’єм наслідків, зокрема, кримінально-правових, кримінально-процесуальних, кримінально-виконавчих.

Встановлення судом конкретних об’єктивних та суб’єктивних ознак складу “наркотичного” злочину має по-різному впливати на обрання виду і міри покарання. Йдеться про врахування індивідуального ступеня тяжкості того чи іншого злочину. На індивідуалізацію покарання повинні, зокрема, впливати вид і розмір наркотичного засобу чи психотропної речовини, що був предметом злоч­ину; мотив і мета вчинення “наркотичного” злочину (бажання одержати мате­ріальну вигоду від незаконних дій з наркотиками; задоволення власної потреби в наркотиках) навіть тоді, коли ці ознаки не передбачені відповідною нормою як кон­сти­тутивні (основного складу злочину) чи кваліфікуючі. Однак, як свідчить практика, суди не завжди враховують наведені положення, що видається неправильним.

12. Питання стосовно того, як само та чи інша ознака (сукупність ознак), що характеризують особу винного, має досліджуватися при обранні покарання, як вона вплинула (або може вплинути) при призначенні покарання за “наркотичний” злочин, у теорії не висвітлено. При дотриманні аналізованої складової загальної засади призначення покарання, передбаченої п. 3 ч. 1 ст. 65 КК, суди досліджують та/або враховують статус особи: правовий (зокрема, досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, осудність, наявність ознак спеціального суб’єкта, наявність непогашеної чи не знятої судимості); фізичний (вік, стать, стан здоров’я – зокрема, наявність захворювань, вагітність, інвалідність); соціальний (сімейний стан, ставлення винного до праці, навчання, його професія, поведінка на роботі, в побуті, у місцях позбавлення волі, дотримання правил громадського порядку і моральних принципів).

Встановлено, що вид і міра покарання, яка призначається винному, залежить від оцінки судом цих обставин. Так, суди призначають більш суворе покарання: злочинцям чоловічої статті у зрілому віці (30 років і більше); хворим на наркоманію, які надають перевагу вживанню меткатинону (ефедрону), опію та героїну; тривалість вживання наркотиків становила більше п’яти років, а частота вживання наркотичних засобів була систематичною; які не працювали на час засудження (вели паразитичний образ життя); негативно характеризувалися за місцем роботи чи навчання; не одруженим; які не мали на піклуванні дітей; мали не зняту чи непогашену судимість. І навпаки, суди призначають більш м’яке покарання: особам, молодого віку, жінкам; які вживають маріхуану, тривалість вживання наркотиків була менше п’яти років, а частота вживання наркотичних засобів була періодичною; хворим на туберкульоз; які на час засудження працювали або навчалися; позитивно характеризувалися за місцем роботи чи навчання; одруженим; які мали на піклуванні дітей або інших осіб; які не мали судимостей.

Водночас, подібний підхід до оцінки судом аналізованих обставин не завжди є виправданим. По-перше, будь-яка хвороба, у тому числі наркоманія, не може визнаватися обставиною, що обтяжує покарання. По-друге, непрацевлаштованість винних може бути зумовлена поважними причинами (суди зазвичай не перевіряють причини, з яких підсудний не працював і не навчався). По-третє, характеристика, що надається винному, далеко не завжди є об’єктивною. Основним джерелом відомостей стосовно соціального статусу особи підсудного є офіційна письмова суспільно-виробнича характеристика, що видається за місцем його проживання, роботи або навчання. Але отримати об’єктивне уявлення про особу винного, його соціальну чи антисоціальну спрямованість лише із цих даних навряд чи можливо. По-четверте, наявність освіти, її рівень, як видається, не може мати якогось кримінально-правового значення (пом’якшувати чи обтяжувати покарання). Однак найголовніше в іншому – насправді все це не стосується (і не може стосуватися) вчиненого злочину і відповідно – покарання за нього, хоча, звичайно, певною мірою і характеризує особу винного. Зазначені обставини матимуть значення у процесі відбування покарання – для виправлення, соціальної адаптації, ресоціалізації засуджених. Особа винного, як об’єкт призначення покарання, не повинна враховуватися у контексті загальної засади призначення покарання, передбаченої п. 3 ч. 1 ст. 65 КК (до речі, на інші положення ст. 65 КК України суди не посилаються). Особливо це стосується відомостей зі знаком “мінус”, які фактично можуть обтяжувати покарання (всупереч імперативу, встановленому ч. 3 ст. 67 КК). Особа винного має враховуватися виключно в межах обставин, які пом’якшують (ст. 66 КК) чи обтяжують (ст. 67 КК) покарання. Те саме стосується і ступеня тяжкості вчиненого злочину – іншої складової загальної засади призначення покарання, передбаченої п. 3 ч. 1 ст. 65 КК. З урахуванням викладеного та з метою обмеження судової дискреції п. 3 ч. 1 ст. 65, ч. 1 ст. 66 і ч. 1 ст. 67 КК необхідно викласти у новій редакції.

13. Необхідність врахування ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, – з одного боку, та пом’якшуючих і обтяжуючих обставин, з іншого боку, фактично не є (на відміну від логіки законодавця) самостійними складовими загальної засади призначення покарання, передбаченої п. 3 ч. 1 ст. 65 КК.

14. У справах про “наркотичні” злочини в якості пом’якшуючих покарання судами враховувалися лише чотири обставини: щире каяття – 76,4 %; активне сприяння розкриттю злочину – 14 % (п.1 ч. 1 ст. 66 КК); вчинення злочину неповнолітнім – 7 % (п. 3 ч. 1 ст. 66 КК); вчинення злочину жінкою у стані вагітності – 1,1 % (п. 4 ч. 1 ст. 66 КК). Усі інші пом’якшуючі обставини, передбачені законом у вироках практично не зустрічалися або називалися у поодиноких випадках. Водночас суди при призначенні покарання за злочини у сфері обігу наркотичних засобів враховують (часто необґрунтовано) й інші обставини – ті, що не передбачені Кримінальним кодексом України. Видається, що обставинами, що пом’якшують покарання, суди у справах про “наркотичні” злочини на підставі ч. 2 ст. 66 КК України можуть визнавати такі обставини: вчинення злочину вперше; наявність у підсудного сім’ї, має на утриманні дітей; той факт, що засуджений працює або навчається (влаштувався на роботу чи навчання) тощо.

Щодо обставин, які обтяжують покарання, передбачених законом, то аналіз вироків свідчить, що в якості таких судами враховуються: вчинення злочину особою повторно та рецидив злочинів (п.1 ч.1 ст. 67 КК) – 82,8 %; вчинення злочину особою, що перебуває у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів (п. 13 ч. 1 ст. 67 КК) – 17,2 %. Інші обставини, які обтяжують покарання у вироках не зустрічаються.

Пом’якшуючі (чи обтяжуючі) обставини у контексті призначення покарання за “наркотичні” злочини вирізняються специфічним змістом. Це має бути враховано у судовій практиці. Судам необхідно всебічно досліджувати матеріали справи щодо наявності таких обставин і суворо дотримуватися вимог закону щодо їх врахування. Так, є недоцільним посилання на ч. 2 ст. 66 КК у тих випадках, коли ч. 1 ст. 66 КК місить фактично ту саму обставину, що пом’якшує покарання, однак, в іншому формулюванні. Встановлено, що якщо покарання призначається із застосуванням ст. 69 або ст. 75 КК, суди у вироках не відображають обтяжуючих обставин. Така практика видається некоректною.

15. Суд у порядку ч. 2 ст. 67 КК, не повинен визнавати обтяжуючою обставиною “вчинення злочину особою, котра перебуває у стані алкогольного сп’яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів” (п. 13 ч. 1 ст. 67 КК), зокрема, у випадках, коли: а) вчинення злочину не зумовлено станом сп’яніння; б) винуватий опинився в такому стані мимоволі; в) особа страждає на наркологічне захворювання, у зв’язку з чим вона вимушено вживає відповідні засоби чи речовини, що викликають сп’яніння.