Geum.ru

Дмитро чижевський

Вид материалаДокументы

Содержание


21. Спокій, мир, субота
Подобный материал:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   23

V. ЕТИКА


20. Θέωσις

Du musst vergottet werden...

Коли «дійсна», «внутрішня» людина є «своєму батькові силою та єством рівна», то відсіль випливає основне етичне завдання людини — досягнути стану, де б дійсна людина звільнювалася від своєї зовнішности та стала рівна «своєму батькові», Богові, — це є шлях обоження.

Сковорода, щоправда, висловлює думку про «обоження» завше лише дуже обережно. Можливо, що основою цієї обережности було те, що ця наука в різні моменти її розвитку підлягала деяким сумнівам щодо її ортодоксальности. В кожному разі Сковорода висловлює думку про θέωσις лише кілька разів повними та ясними словами, а здебільша, ховається за символічні вислови, за образи та алегорії. Та думка про обоження є таким природним висновком із цілої системи думок Сковороди, що, крім цих зовнішніх моментів, навряд чи можна було б знайти инші, що втримували б його від цілком одвертого проголошення цієї думки.

«Знать Бога... Сіе-то есть быть живым, вЂчным и нетлЂнным человЂком, и быть преображенным в Бога» (128). «Узнав же его во мгновеніи ока преобразимся в него, и все наше мертвенное пожерто будет животом его» (131). «Достань же себЂ свышше сердце царское. Сим образом будеш єдино с Царем твоим» (205). «ВездЂ нсть Бог [...] Да гдЂ же его ближе искать для тебе, как в тебЂ самом» (172). «Труп наш (тіло) сидить та спочиває, а серце наше тече. Переходить від трупу до Бога» (411).

«Сюжет» або тема першого твору Сковороди «Нарцис» є обоження, та при тому Сковорода, не вживаючи слова «обоження», так би мовити, безмежно наближується до цієї «небезпечної» ідеї. Людина, що пізнає себе, «истаяв от самолюбного пламя, преображается в источник. [...] Кто во что влюбился, тот в то и преобразился. Всяк есть тЂм, чіе сердце в нем» (76). Через кілька рядків Сковорода далі пояснює цей символ: «О сердце морское! Чистая бездно! Источниче святый. Тебе единаго люблю. Ищезаю в тебЂ и преображаюся [...] ЛицемЂры и суевЂры, слыша сіе, соблазняются и хулят. Во источник преобразитися? Како могут сія быти? Не ропщите! Вельми легко вЂрующему, яснЂе скажу, узнавшему в себЂ красоту оную. [...] Он самое лучшее нашел. Он преобразуется во владыку всЂх тварей, в солнце...» (76-77). «Сего единаго /163/ люблю, таю, ищезаю и преображаюся. [...] Не живу аз, но живет во мнЂ Христос» (78-79).

До теми обоження наближується твердження про «приятелювання» з Богом. Образи «приятелювання» зустрічаємо в Сковороди скрізь: Бог «поцілунком завяже вічне приятелювання» з тим, що «в нього закоханий» (55). «Єдина душа та єдине серце. Що є ліпше, як приятелювання з найвищим» (232). «Дійсна людина» є «приятель Бога», і Бог є їй приятель (310). «О, чисте серце!.. Ти, Боже, і Бог є твій! Ти його, а він твій приятель, Ти йому, Боже, а він тобі жертва. Ви обидвоє є два та один» (486).

Це інтимне відношення душі до Бога символізується і в еротичних образах, що їх зустрічаємо в Сковороди безліч, найбільше в його пізніших творах. Душа є й має бути — мати, невіста, дружина Божа. Ця символіка, як відомо, традиційна в містиці й виходить від «Пісні пісень». «Чому хочеш ти ще смуткувати, моя душе? Чому ще непокоїтись? [...] Він є твій чоловік [...] спаситель твого Я і твій Бог» (104). «Ти народжений, щоб узаїмно любитися з Богом» (303). Людина, що любить «солоного боввана», в якого обернулася дружина Лотова, має від нього відвернутися та «насолоджуватися не з нею, а з Богом» (397). «В ту мить, коли ми народимось удруге, станемо дівою, що прийняла та обняла того, що є Єдиний та для всіх святий» (401). Бог, Христос, «ця людина народжена тобою, о, чиста діво, без чоловіка», ми «його батьки» (403). «Він є твій жених» (501). Душі є «цариці та чисті наложниці небесного царя» (515). Душа «прямо идет в горняя к Отцу своєму. Желаніем желает с ним повеселится [...] Хочет поспать с батюшкою» (516: алюзія на біблійне оповідання про Лотові дочки) 1. Бути невістою, сестрою, дочкою та матіррю є одне й те саме відношення до Бога: «отец и брат, и друг, и жених, и господин есть тоже» (516). «Коли ти, мій друже, вже народжений згори, ...так, здорова була дочко Лотова! [...] Коли ти дочка, тоді й невіста, й мати, й сестра, Лот є тобі й батько, й жених, і син, і брат. [...] Ісая то невіста, то жених Божий. [...] Христос називає друзів своїх заразом матіррю, братом та сестрою» (409).

Ця еротична символіка в Сковороди не має — у протилежність до декого з західних містиків (зокрема еспанських) — тенденції перейти в науку про ступні злиття душі з Богом, так само, як ми не знайдемо в нього взагалі науки про ступні містичного пізнання (як у вікторінців або в Бонавентури)... Основні ж образи сполуки душі з Богом спільні Сковороді та західній містиці.

У своїй етиці — як ми ще побачимо далі — Сковорода стоїть на ґрунті христіянської традиції. Навіть там, де його тези згучать сміливо та пародоксально, він не починає нової лінії розвитку. Скорше можна говорити про відновлення в нього деяких забутих формул та тез, ніж про утворення чогось нового.

1 Пор. в Оріґена Cont. Celsum, IV, 45, 317-319. /164/

Так стоїть справа і з «обоженням» — традиційною плятонівською наукою про вподоблення Богові. Як ця традиційна наука могла викликати незадоволення, напр., у читачів Ангела Сілезія, проти яких він мав виправдуватися в передмові до другого видання «Херувимського мандрівника», — це майже загадка 2.

Наука про «обоження», θέωσις; або про «вподоблення Богові» (‛ομοίωσις τω̃ θεω̃) є плятонівська 3. Цю науку зустрінемо в головних представників плятонізму: Плотіна, Порфірія, Прокла 4. Філон обороняє її з великою енергією 5.

Навязуючи до Св. Письма 6, отці Церкви розвивають цю науку в містично-христіянськім дусі: Іреней, Гіполіт, Климент, Оріґен, Атанасій, Григорій Назіянський та Григорій Ниський, Василій, Макарій, Авґустин 7, розуміється, також «Ареопаґітики» 8, а за ними Максим Сповідник, Симеон Новий Богослов 9 репрезентують цю науку. В середньовіччі вона зявляється в Еріуґени 10, Бернгарда 11, в німецьких містиків — Екгарта 12, Тавлєра 13, Суза 14 та й в Кузанського 15. Нам слід було б іще вважити вплив загальної науки про поворот усього створіння до Бога, що виходить від Оріґена та репрезентований, напр., Еріуґеною 16. В нових часах науку про обоження знайдемо і в ортодоксальній католицькій містиці і, напр., в Ангела Сілезія: «будь Богом, коли ти хочеш до Бога», «ти маєш обожитися», «ти маєш бути словом у Слові, Богом у Бозі», «Бог зробився людиною:

2 Denifle ввід до «Buch von der geistigen Armut», XLVI.

3 Про науку про «обоження» в орієнтальній Церкві пише І. Попов у «Вопросах философіи и психолоґіи», 1909, книга 97.

4 Наука про «обоження» або ліпше «вподоблення Богу» (‛ομοίωσις τω̃ θεω̃) знайдемо у Плятона з різними варіяціами: Resp., X, 613ab; VI, 500d; Teaet., 175b; Leges, 716cd, 792d та инде. У Плотіна І, 2, 1. Прокл — Inst, theol., 129, 135; пор. Koch, ор. cit., 191.

5 De opif. mundi, 50 (144). M. 34-35; De somniis, I, 23 (146). M. 642 та далі; Quis rer. div. her., 53 (263). M. 511 та далі.

6 Пс. 81: 6; Матвій, 5: 48; 2 Петро 1: 4; Рим. 11,36; Діяння 17: 28; Єф. 5: 30; 1 Кор. 3: 16. Ці місця, правда, вимагають почасти інтерпретації.

7 Климент — Stromata, VII, 10, 13, 16; IV, 23; VI, 9; Redepenning, І, 171; Bernhart, 37, 253; Григорій Назіянський — Carm. Poem, de se ipso, I, 54, 17-18; De beat., І; Григорій Ниський — De hom. opif., 16; In Cant. Cant. Hom., IX; De virginitate, 1; De beatit. or., І; Макарій — Hom., 44, 8; 34, 2; 5, 12; Stoffels, 19; Августин — De gen. ad. litt., IV, 12, 23; Enarr. in PS., 49, 2, певне обмеження в De mor. eccl., 18. Обоження як сполука з Богом — Григорій Ниський — In Cant. Cant. I, XI; In Psalm., I, 7; De virginitate, 10; Макарій — Hom., 4, 10; 10, 2; Евагрій — Cap. pract. ad Anatolium, 38; Вайґель — Soli Deo gloria, cap. 14., стор. 47.

8 De div. nom., XI, 6; De eccl. hier., II, 2,1, II, 3,5; III, 1,13.

9 Максим — Добротолюбіе, III; Ambigua (Migne, 91, 1084b, 1200ab, 1224b); Epistola, 1,2; Quaest. ad Thal., VI, XV; Симеон — Добротолюбіе, V, 25.

10 De div. naturae, V, 25.

11 In cant. serm., 71,5; DediligendoDeo, 10,28; 11, 32; також Bernhart, 99, 105.

12 I, 57; II, 91; Pfeiffer, 185.

13 II, 238.

14 Bihlmeyer, 344; Denifle, 549.

15 Bernhart, 215.

16 ’Αποκατάστασις πάντων — див. вище! /165/

коли ти не зробишся Богом, то нехтуєш його народженням та смієшся над його смертю», «найвища служба Богові стати рівнім Богу», «мій дух зерно горчичне, коли його освітить його сонце, воно росте рівне Богу...». Та й у Баадера знайдемо знову ідею обоження (XI, 97 та далі)17.

Як сказано, ціле уявління про ’αποκατάστασις πάντων, поворот створіння до Бога, як його знайдемо у Плотіна, Оріґена, Еріуґени, Екгарта, Суза та принагідно (див. вище) і в Сковороди, має в собі й думку про обоження людини, якої, щоправда, тоді не треба зокрема особливо зазначувати 18.

Традиційна й тема «приятелювання» з Богом, або образ душі, як невісти Божої, ιερός γάμος; (nuptiae spirituales) грецьких релігійних уявлінь 19, звязується в Філона з символікою «Пісні пісень» 20. Ця символіка — зокрема з найбільшим притиском, та, здається, в христіянській літературі по-перше, розвинена в Орігена, можливо в звязку з плятонічними елементами його філософії 21. Образи, що йдуть у цьому напрямі, варіюють від тверджень про «внутрішнє відношення», «близьке», «довірене» відношення до Бога (Василій) 22 аж до висловів та картин, що не без причини викликали незадоволення або обурення 23.

17 Sandaeus, 170, 354 та далі; Gies, 59 та далі. Оригінальні тексти:

Werd Gott, willst du zu Gott... (V, 128).

Du musst vergottet werden... (II, 74).

Du musst ein Wort im Wort, ein Gott in Gotte sein (I, 6).

Gott ist dir worden Mensch: wirst du nicht wieder Gott,

so schmähst du die Geburt und höhnest seinen Tod (I, 124).

Der höchste Gottesdienst ist Gotte gleiche werden (IV, 150).

Ein Senfkorn ist mein Geist, durchscheint ihn seine Sonne,

so wächst er Gotte gleich mit freudenreicher Wonne (I, 52).

Про Баадера — Lieb, 128. Про містику квієтистів (що в инших пунктах не мають звязку з Сковородою) Е. Зееберг, Містика, 27 — 28. Пор. іще von Tschesch. Siebenfaches Gedenck-Ringlein..., Nimmagen, 1684, глава І.

18 Пор. малюнок Суза — Бернгард; иноді науку про обоження протиставляють оріґенівському ’αποκατάστασις — пор. Епіфанович, op. cit., 124.

19 А. Dietrich. Eine Mythraliturgie, Lpz., 1903, 121 та далі; про Плятона — Bernhart, 19; про Прокла — Zahn, 282.

20 De leg. alleg., III, 30 (92). М. 105 та далі; Leg. spec, II, 7 (29). М. 275 та далі.

21 Пор. W. Völker. Vollkommenheitsideal des Origenes, Tübingen, 1931, 104 та далі, 114 та далі.

22 Moral., II, 2; ХХШ, 2.

23 Напр., Ґотфрід Арнольд (додаток до «Софії»):

Mein Lieb, mein Schatz, mein Bräutigam, ich lege mich in deinen Schoss,

ich dräng mich in dein Herz hinein, du wirst mich nimmer von dir loss,

ich will von dir geschwängert seyn, gib mir das süsse Pfand der Ehe,

damit ich weiss, dass du mit mir und ich mit dir vermählet stehe.

Wass hilft mir süsser Worte Schmack, was hilft mir ein gemachtes Bild,

wenn nicht dein Wesen selber mir den gantzen Tempel-Leib erfüllt?

Подібних прикладів можна навести безліч. Пор. іще: Е. Lehmann. Mystik in Heidentum und Christentum, Lpz. — Berlin, 1923, 131-132. Про образи з «Пісні пісень» у бароковій німецькій поезії — Seeberg, Mystik, 9.

Не без впливу «Ареопаґітик» слово ’έρως (amor) завоювало собі право громадянства поруч із ’αγάπη (caritas). Пізніша містична література виходить, зде-/166/ більшого, від проповідей Бернгарда про «Пісню пісень». У звязку з «Піснею пісень» зустрічаємо часто думку про тотожність супроти Бога символів споріднення та еротичних відношень, що займала й Сковороду: «є душа невіста Сина, тоді вона є дочка Отця та сестра жениха» 24, «скажи, великий Боже, в якому я з тобою спорідненні? Бо мене звуть матіррю, невістою, дружиною та дитиною», «кожна душа може зробитися дочкою, матіррю, невістою, коли вона на землі бере Бога за батька, сина та жениха» 25.

21. Спокій, мир, субота

Eines wohlgelassenen Menschen Tun ist sein

Lassen, und sein Werk ist sein Müssigbleiben...

Шлях «обоження» є парадоксальний шлях «пасивної активности». Через те, що людина має вже в своєму єстві божественне зерно, чинність субєкту має бути спрямована на усунення перепон, перешкод для свобідного вияву цього єства. Сковорода подає цілу низку майже «квієтичних» формул, хоч не приймає сутніх моментів квієтизму 26.

Хто знайшов у собі «внутрішню людину», той може сказати «Богу дякувати! Я маю тепер очі, вуха, язик, руки, ноги та все. Я втратив старе і знайшов нове. Прощавай, моя тіне! Витаю тебе, бажана правдо! Будь мені землею обіцяною. Досить бути робітником...» (82). «Чому тепер непокоїтись?» (104), «дЂльнЂе тЂм, чЂм празднЂе» (335). «Остав всЂ дЂла» (344), «что... есть лучше, если не то, что спокойнЂе» (481, пор. ’απραξία — Баг., I, 88). «И что блаженнЂе, как в толикой достигти душевной мир, чтоб уподобитись шару, кой всіо однаков, куда ни покоти» (Баг., І, 104).

24 In Cant, 8, 9. Від Бернгарда йде поняття «Copula Spiritualis» (E. Lehmann, op. cit., 61). — В українській літературі образи з «Пісні пісень» — в драмі, Рєзанов, cit., III, 239, в пісні — Возняк, Дух. пісня, cit., 147.

25 Наведемо оригінальні тексти:

Sag an, o grosser Gott, wie bin ich dir verwandt?

denn du mich Mutter, Braut, Gemahl und Kind gennant (I, 157).

Gotts Tochter, Mutter, Braut kann jede Seele werden,

die Gott zum Vater, Sohn und Bräut’gam nimmt auf Erden (VI, 237).

Та ще: Meine Seele ist ja die Braut,

die du dir hast selbst erkorn [...]

ofte nennst du mich dein Kind... (Werke, I, 27).

Пор. іще вірш Адельгайди з Ліндав у Vetter-a, Elsbet Stagel, cit.

26 Цю відсутність пунктів схожости маю сконстатувати на підставі студій літератури квієтистів (еспанської — в французьких або нім. перекладах). Зайво зупинятися на цьому питанні детально. Треба звернути увагу й на те, що Сковорода (бодай у ранішому періоді життя) не безумовно відкидав турботу (cura): «nihil curare, nihil — dolere non est vivere, sed mortuum esse: cura enim est animae motus, et vita in motu consistit» (Баг., І, 43). Пор. протилежні до цього твердження далі, а також у § 23. Але пор. лист 47 до Ковалінського (Баг., І, 83). /167/

Коли ж Сковорода вважає за головне завдання етичної чинности «згоду з Богом» (268), то й тут треба констатувати вимогу пасивности «зовнішньої людини». Воля «зовнішньої людини» (єдина індивідуальна воля, що її знає Сковорода: воля внутрішньої людини надіндивідуальна) має зникнути, заспокоїтися... Ковалінський, характеризуючи життя Сковороди, вважає для нього за типову цю відмову від власного самоозначення волі (10).

Цю заповідь Сковорода висловлює в формі заповіді про «спокій», «мир», «суботу». «Будь же мнЂ тепер мир в силЂ твоей и спокойство! Будь же мнЂ тепер суббота благословенная» (104), «Ах покой душевный! Коль ты рЂдок, коль дорог!» (107). «Плоди блаженного життя є радість, радісність, насолода. А корінь їх є спокій серця» (467). Поруч із повторенням цих трьох слів безліч разів, зустрінемо в Сковороди й різні символи спокою, миру: кінець, гавань, ... «усі приємні ймення в Біблії, напр. світло, радість, радісність, життя, воскресення, шлях, обітування, рай, солодощі і т. д. усі визначують цей блаженний мир» (230). Це «вершок та кінець усього нашого життя» (228) 27.

Можливі є «мир», «спокій» лише як «згода з Богом» (224) та звільнення від тих «ескадронів чортів», що «обсадили майже кожне людське серце» (240). У «згоді з Богом» людина «святкує»: «коли ми дійшли до суботи, то можемо звільнити бодай від половини тяжких трудів, коли не нашого осла 28, то хоч нашу душу» (238). «Бог, создавши все створіння, зробив своїм особливим образом день суботній» (375) 29.

Парадоксія, до якої Сковорода загострює своє розуміння спокою та миру, полягає в тому, що субота є власне наслідування Христа, страждання, «святкувати суботу» — бути «співрозпятим» із Христом. Сковорода звертається до Христа:

Лежиш во гробЂ, празднуеш субботу,

по трудах тяжких, по кровавом поту. [...]

О не слыханны се слЂды!

О новый роде побЂды!

О сыне Давидові

Сыне Давидов, Лазаря воззвавый

из мудростей земных до небесной славы,

убій тЂлесну и во мнЂ работу!

Даждь мнЂ с тобою праздновать субботу,

даждь мнЂ ходить во твои слЂды,

даждь новый сей род побЂды,

о сыне Давидов! (Баг., II, 271).

27 Подібні місця — всюди, напр., ще: 195, 259, 129...

28 Осел = тіло.

29 Ще: 288, 318, 376 та по инших місцях. /168/

Субота має, як уже сказано, свої символи. Серед них треба зокрема одмітити скелю серед моря 30, малюнок, що зробив сам Сковорода, — «In constantia quiesco», — або гавань, що оспівує Сковорода:

Inveni portum Jesum. Саго, munde, valete.

Sat me jactastis. Nunc mihi certa quies.

Також «камінь Данилів», «апокаліптичний замок», «рай», «обітована земля» є символом спокою, суботи (198), або «веселка, що спочила на водяних краплинах» (498). Ці символи є символи спокою серед руху, неспокою серед зовнішньої бурі світу. Сковорода не лише через свою любов до антитез прийшов до такого уявління про «мир Божій», але й через подвійне поставлення до світу, що спільне йому з усіма містиками: він не вимагає зовнішнього віддалення від світу, — це він уважав би може за ознаку слабощів, але хоче досягнути внутрішнього віддалення, душевної замкнености від світу, — що є передумовою містичного шляху. Напис, що Сковорода його вигадав для свого надгробку: «Мір ловил меня, но не поймал» — найліпше виявляє цей основний патос його відношення до світу.

«Мир», «спокій», «субота» — традиційні для христіянської літератури. Сама тема старіша за христіянство: вже Плятон уважає спокій — ‛ησυχία за перший моральний обов’язок філософа (‛ησυχίαν ’έχειν καί τά αυτου̃ πράττειν 31), так само Плютарх, Плотін, Порфірій, Прокл 32. Філон звязує цю науку з біблійним образом суботи 33. В отців Церкви знайдемо цю науку скрізь, лише вони приєднюють до плятонічної ‛ησυχία терміни инших античних філософічних шкіл: ’απαθεία, ’ανάπαυσις — у Макарія.

Наведемо лише кілька цитат із містиків. Екгарт пише: «коли мене спитають, чого хотів творець, утворюючи створіння, я відповім: спокою. Коли мене вдруге запитають, чого шукають усі створіння в їх природному стремлінні, я скажу вдруге: спокою. Коли мене втретє поспитають, чого шукає душа на всіх її шляхах, я скажу втретє: спокою», «наскільки ти є в Бозі, настільки ти є в мирі, наскільки поза Богом, настільки поза миром» 34. Так само Вайґель: «усе стремління, зітхання та рух створінь відбувається задля спокою, щоб його мати, та не знайти його зназверха, але здобути та досягнути зсередини, через Христа»,

30 Див. в нас на таблиці II.

31 Resp., VI, 496d.

32 Плютарх — De profect. in virt., 10; Плотін — III, 8, 6; V, 3, 1; VI, 7, 34; VI, 9, 11; Прокл — In Parm., V, 328; In Alc, II, 117 та далі; Pl. Theol., II, 11. «Мовчання» — Koch, 124 та далі, моя цитована рецензія на «Urania».

33 De Cherub., 26 (87). М. 154. Цікаво відмітити видання «Филонъ Іудеянинъ: О субботЂ и прочихъ ветхозавЂтныхъ праздникахъ», Москва, 1783.

34 Е. Bergmann. Geschichte der deutschen Philosophie, I, Breslau, 1926, 37. /169/

«Ми утворені для спокою та для суботи», «ми залишили спокій та кинулися в неспокій часу...» 35. Данієль Чепко віршує: «Людино, джерело та початок руху є спокій, він є найліпше, до нього змагає все створіння» 36. Подібно й Анґел Сілєзій: «Спокій — найвище добро, чеснота живе у спокою», «Бог нічого від тебе не вимагає иншого, а тільки того, щоб ти для нього впокоївся», «немає божественніщого, ...як те, щоб ні тепер, ні в вічности не рухатися», та зве Бога «кінець та субота»37.

Сконстатувати треба, що Сковорода не має ніяких ближчих стосунків до схожих формул «квієтистів». Чи він їх не знав, чи не притягали вони його, ми не можемо, розуміється, вирішити.

22. Світ

Мір меня ловил, но не поймал.

«Не-робити» це значить — не придавати ваги нічому назверхньому, не привязуватись ні до чого зовнішнього. Внутрішня свобода — це цвіт людського життя. Сковорода сам не дав себе піймати світові, принаймні він склав для свого надгробку відповідний напис: «Мір меня ловил, но не поймал». Але й у раніших роках свого життя він співав: «остав, о дух мой, вскорЂ всЂ земныи мЂста» (Баг., II, 200), «Кинь весь мір сей прескверный: он-то в точ есть темный ад» (там саме, 261), «блудница мір, сей темный свЂт» (там саме, 272).

«Світ» — це, розуміється, людський «світ», сфера «світського загалу», що цілком погрузла в «зовнішностях». Рух цього світу Сковорода змальовує приблизно тими самими барвами, що Коменський у своєму «Лябіринті світу»: цей невтомний рух та ця різнобарвна різноманітність є лише глибокий сон та пустеля... «Увесь світ спить — спить глибоко, протягнувшися [...] А вчителі, що мають пасти Ізраїля, не будять його, навпаки — ще заспокоюють: спи, не бійся, місце добре, чого боятися?» (51). Так почав Сковорода свої виклади в Харківській колєґії.

35 Vom Ort der Welt, 63; Der güldene Griff, 74.

36 Mensch, der Bewegung Quell und Ursprung ist die Ruh, sie ist das Best; ihr eilt die ganze Schöpfung zu (238, пор. 5, 28, 228, 243, 252).

37 Ruh ist das höchste Gut... (I, 49).

Die Tugend sitzt in Ruh... (I, 53).

Ach, wer in Gott sein End und seinen Sabbat, kommen,

der ist in’n Frieden selbst verformt und aufgenommen (II, 240).

Kein Ding ist göttlicher (in Fall du es kannst fassen)

als jetzt und ewiglich sich nicht bewegen lassen (II, 152).

Також — I, 38. — В звязку з поняттям «спокою» стоїть важливе в німецькій містиці поняття «Gelassenseit».

Світ є море, океан, на якому людина «пливе до своєї останньої мети» — до кріпкої скелі божественного буття. На цьому шляху її затри-