Geum.ru

Реферат на тему

Вид материалаРеферат
Подобный материал:


Реферат на тему:

Михайло Стельмах



Може, тим без пісні я не можу

Працювати, жити навіть дня,

Що округ земля моя хороша,

А на ній – моя рідня.

Михайло Стельмах



Десь у другій половині тридцятих років відомий письменник Яків Качура одного разу привів до Максима Ри­льського молоденького вчителя, «що дуже мало говорив і весь час червонів». Максим Тадейович про це згадує так: «Він сором'язливо показав мені свої вірші, од яких так і повіяло свіжим і своєрідним талантом, а також великий зошит власноручних записів пісень — тексти з нотами. Я довідався, що вчитель той бере найдіяльнішу участь в громадському житті села і разом з тим устигає дуже ба­гато читати. Зимою, в мороз, у метелицю, пішки за кіль­ка десятків кілометрів ходив він із села до Києва в біблі­отеку...»

Це й був Михайло Стельмах, який завдяки невтомній праці над собою, завдяки невситимій жадобі до знань згодом стає видатним письменником, одним з найвизначніших сучасних майстрів художнього слова...

Народився Михайло Панасович Стельмах 24 трав­ня 1912 року в селі Дяківцях Літинського повіту на Він­ниччині в бідняцькій сім'ї. Тут, серед мальовничої приро­ди Прибужжя, в рідному селі минали його дитячі і юнаць­кі роки, тут відкрилася йому поетична краса природи, таємниці людського життя, тут почав він ходити в школу, жадібно вбирати премудрості наук...


Мати його, Ганна Іванівна, добра, ласкава і невтомна трудівниця, перша пробудила в дитячому серденьку лю­бов до навколишньої природи. Вона навчила маленького Михайлика милуватися вранішніми росами і легеньким ранковим туманом, подовгу вслухатися в «бентежні зву­ки далеких дзвонів», що їх струшують на землю з високо­го піднебесся оті казкові гуси-лебеді, повертаючись вес­ною з далекого вирію. Під впливом матері хлопчик навчився розпізнавати маковий цвіт і духмяний любисток, осінній гороб і калину; мати йому вперше показала, як у розквітлому соняшнику ночує сп’янілий джміль і як плаче від радості дерево, зустрічаючи довгождану весну...

Великий вплив на формування письменницького таланту у малого Михайлика мали також батько, дід Дем'ян, колишній кріпак, дядько Микола, якого по вулично­му прозивали Бульбою, а особливо бабуся, яку він дуже любив. Казково-поетичний світ дитинства сповнений всьо­го незвичайного, романтичного, дивного. Про все це по­тім, через багато років, чудово розповість письменник Михайло Панасович Стельмах у своїх автобіографічних поемах-повістях «Гуси-лебеді летять» та «Щедрий вечір». І постануть перед читачем оті незабутні образи простих і добрих, чесних і невтомних у праці трудівників села, се­ред яких пройшли дитячі роки Михайлика.

Дитинство письменника припало на перші пореволюційні роки — тяжкі роки громадянської війни, руїни, го­лоду. На всю сім'ю були одні „чоботи, тож не дивно, що батько мусив нести до школи Михайлика на руках, за­горнувши в свою кирею. Відблиски Жовтневих заграв запам'яталися хлопцеві назавжди, а. з ними і слово ве­лике — Ленін. В одному з своїх ранніх віршів Михайло Стельмах так згадує про своє босоноге дитинство:


Я простий сіроокий хлопчина —

Син своєї нової землі,

На мені галіфе з полотнини,

І мені славно жити в селі.


Тут, за греблею, верби зелені

Заглядають у душу мені,

Тут у кожній хатині є Ленін,

І тут сонце нанизує дні


На жита, на червону пшеницю,

На гаї і на юність мою,

І тому, як в казкову жар-птицю,

Я закоханий в землю свою!


Багато незабутніх вражень лишилося від дитячих ро­ків. І одне з них — від вистави, яку вперше побачив Михайлик у сільській хаті-читальні. Враження було таке си­льне, що хлопець вирішив і сам написати п'єсу. Немало днів і ночей працював над нею — і таки написав. Звичай­но, це було дитяче, наївне писання. Але отой потяг до по­етичного слова, до мислення образами, потяг у світ чарів­ного слова — то був прояв природного обдарування, та­ланту.

З дитячих років Михайло звик працювати в полі. Він орав і сіяв, жав і косив. Пізніше допомагав батько­ві теслярувати і стельмахувати.

Після закінчення початкової сільської школи Михай­ло Стельмах вступає у школу колгоспної молоді, яку й закінчує у 1928 році, згодом — у Вінницький педагогічний технікум, а там і Вінницький педагогічний Інсти­тут. Інститут він успішно закінчує в 1933 році. Здобувши вищу педагогічну освіту, Михайло Панасович стає учите­лем. Шість років він працює на цій посаді в сільських школах Поділля і Полісся. Перші дві зими вчителює на. рідному Поділлі, а потім переїздить ближче до Киє­ва — в село Літки над Десною.

Молодий і повносилий Михайло Стельмах з головою поринає в науку, в скарбницю людських знань. Йому ма­ло того, що здобув у стінах школи, вузу; він хоче знати більше, хоче збагнути суть складних суспільних подій (колективізація, будівництво соціалізму, творча актив­ність мільйонів трудящих). Один з біографів М. Стельма­ха так відтворює цей період у житті майбутнього пись­менника; «Юнакові, сповненому буйної енергії, замало вчителювання. Влітку він працює на полі, на луках. За­коханий в природу, юнак жадібно всотує її таємниці. З часом він досконало вивчив життя птахів і комах, звірів, риб, трав і дерев; Все це — не з книг вичитане, а пізнане з найбільшої книги — природи. Він вслухається у забарвлену чернігівськими діалектизмами розмову літківських селян, як до того вслухався в подільську го­вірку своїх земляків. Він знає мову не з словників, до яких, до речі, ставиться з пошаною, а з уст її творця — народу. Охочий до співів, він пам'ятає тисячі пісень з їх численними варіантами, що живуть від Поділля до Полісся, від Карпат до Слобожанщини?" Пізніше, коли він став письменником... вивчення народної творчості стало його професійним покликанням».

Перші поетичні спроби М. Стельмаха припадають десь на 1936 рік. Тоді та в наступних роках в журналах і га­зетах друкувалися його вірші, де поет славить рідну зем­лю, Комуністичну партію — керманича нашого життя, славить дружбу народів, передає схвильовані особисті пе­реживання, інтимні почуття. Уже в цих творах Стельмаха виразно відчувається струмінь народної поезії як живо­дайний і благодатний грунт, на якому зріє поетичний та­лант молодого лірика. Невичерпне джерело фольклору живить його поетику, наснажує твори мотивами, ідеями ї насамперед — високим патріотичним звучанням. Не ви­падково в одному з віршів поет проголошує:


Може, тим без пісні я не можу

Працювати, жити навіть дня,

Що округ земля моя хороша,

А на ній — моя рідня! (V, 17).


Саме на ці роки припадає знайомство М. Стельмаха з корифеєм української радянської літератури, неперевершеним знавцем рідної мови Максимом Рильським. Знайомство переростало в теплу, щиру дружбу. Про це так проникливо і сердечно розповів згодом М. Рильський у статті «Про молодих письменників». Не без добрих по­рад Максима Тадейовича і його батьківського благосло­вення молодий поет готує першу збірку своїх віршів. Аж тут і слушна нагода — перевірити добротність, зрілість їх на досить вимогливій, кваліфікованій аудиторії — та­ких же, як і він, поетах-початківцях, котрих зібрали в Києві при Спілці письменників на курси-семінар. Ми вже знаємо, яке враження справили ці вірші на уважних і прискіпливих слухачів — всі зійшлися на думці, що в лі­тературу прийшов справжній поет-лірик, талановитий, ви­могливий і безмежно закоханий у рідне слово. «Що ж приваблювало у віршах М. Стельмаха, чим захоплюва­ли вони? Насамперед безмежною душевною щедрістю, вірою в людей і особливою близькістю до них, до їх побу­ту, праці, почувань, закоханістю в природу — квітучу, багатобарвну, надзвичайно конкретну за колоритом, в неповторну красу рідної землі, щирістю, прозорістю ма­люнка. Торжество молодої сили, молодого серця, звер­неного до добра, відчувалося в його енергійних рядках. Бурхлива лірична повінь, і в ній виразно відбитий світ з своїми таємницями, які обов'язково будуть розгадані, з поетичними дивами, просторими обріями...».

1939 року Михайла Стельмаха призвано до лав Червоної Армії. В армії поет продовжує напружено й наполегливо удосконалювати свою поетичну майстерність. Радісною, хвилюючою подією в житті письменника був вихід у світ 1941 року його першої збірки поезій «Доб­рий ранок». Та радість невдовзі потьмарилася страшним всенародним горем — війна!... Рядовим воїном-гармашем пішов Михайло Стельмах на фронт у перші ж дні війни. Бої. Тяжкі, страхітливі, незнані досі... На межі російсь­кої і білоруської землі — між Великими Луками і Невелем — гармаша Стельмаха було контужено і поранено. Госпіталь. Лікування. Тяжке поранення надовго прикувало поета до ліжка. Але й тут він не випускав із рук пера. Переборюючи біль рани, чуючи стогін і бачачи муки друзів-фронтовиків, що лежали поруч на ліжках, пошмато­вані лютими боями, поет пише вірші, нариси, оповідан­ня — мовою художніх образів передає недавно пережиті жахи війни, героїзм побратимів-воїнів, мужність рідного народу в смертельному поєдинку з підступним ворогом. Безмежна любов до рідної землі ще сильнішим полум'ям палає в серці пораненого воїна. В одному з віршів він пише:


В крові із мертвими лежав,

Карався, мучився, вмирав,

А вірив: стрінуся з тобою,

Моя любов, мій рідний краю,

Де сонце з хмарами в двобої,

А матір воїна чекає! (V, 86).


Фронтова лірика Михайла Стельмаха сповнена гірко­го болю, зненависті до звірів-ворогів, ніжного і теплого синівського почуття до рідного народу, до України, що стогнала в ярмі окупації. Перед очима вразливого воїна, наче в калейдоскопі, зринали одна за одною картини жа­хів війни, смерті побратимів-бійців, руїни і пожежі, на сплюндрованій рідній землі. Багато хвилюючих, щирих поезій присвятив він своїм друзям, що навіки залишились лежати у фронтових могилах, розкиданих по шляхах вій­ни, посивілим матерям, дітям-сиротам, удовам. Бої, кров, смерть, пожежі і руїни — такі картини малює поет у своїх творах цього часу. Та саме життя його — це вже не те передвоєнне райдужне армійське життя, а страхіття і пекло нечуваної в історії людства битви. В одному з вір­шів, під яким стоїть дата 1942, поет пише (добре б учи­телеві знати напам'ять цей вірш і в час розповіді біогра­фії М. Стельмаха не читати, а проникливе, притишено і в зажурі продекламувати):


Життя моє — ідуть бійці суворі,

І чуєш дзвін натруджених сердець.

Вночі прострелені зринають зорі,

В полях вмира поранений боєць.


Береш його гвинтівку серед поля,

Що пахне ще і потом, і теплом. ,

А на могилі вже печалиться тополя

І тужить колос вистиглим зерном.


Життя моє — атаки і походи,

На всіх шляхах гарматний ярий грім,

І піднялись в Дніпрі червоні води,

А .за Дніпром пустіє отчий дім.


Життя моє — не пісня солов'їна —

Пожари, кров, натруджене плече.

А за димами встала Україна —

І вража кров сторіками тече (V, 76).


В роки війни М. Стельмах видав кілька збірок поезій: «За ясні зорі» (Уфа, 1942), «Провесінь» (Воронеж, 1942), обидві — за редакцією Максима Рильського, а в 1944 ро­ці в Москві виходить у перекладі на російську мову збір­ка «Украине вольной жить!» (переклад Н. Кончаловської, вступна стаття А. Адаліс). У цьому ж 1944 році в Уфі виходить перша збірка оповідань Михайла Стельмаха—«Бе­резовий сік».

В серці письменника-патріота квітла надія на неми­нучу перемогу над ворогом, на скоре закінчення війни; цього жадали всі — і ті, що на фронті виборювали довггождану перемогу, і ті, що в тилу кували запоруку для неї. Про кінець війни мріялось ще в грізному 1942-му році, коли до неї було ой як далеко! А Михайло Стель­мах тоді вже писав:


Земле моя, запашна, барвінкова,

Ріки медові, дощі золоті,

Тільки б побачить тебе у обнові —

Більше нічого не хочу в житті.


Тільки б дитям пригорнутись до тебе,

Гордим солдатом в привілля прийти,

Сонце зустріти в травневому небі,

Зводить руками і щастя, й мости.


Днями орати поля гіркуваті,

Сіяти зерна ядерні, хмільні,

В ночі у травах під зорями спати —

Більшого щастя не треба мені! (V, 121).


І ось настала Перемога! Відгриміли салюти. До твор­чої мирної праці повернулися воїни. Почалася відбудова народного господарства. Поет-воїн теж повертається до улюбленої справи — глибокого вивчення усної народної поетичної творчості. Народні думи і пісні, казки і прислі­в'я, народні легенди і анекдоти, перекази — все це зби­рає, вивчає і ґрунтовно досліджує Михайло Стельмах. Кілька років він працює науковим співробітником Інсти­туту мистецтвознавства, фольклору та етнографії Акаде­мії наук УРСР, де упорядковує і редагує збірники народ­ної творчості, пише наукові статті, працює над власними творами.

У післявоєнні роки М. Стельмах досить плідно вис­тупає в різних жанрах літератури — він пише вірші і ро­мани, п'єси і кіносценарії, повісті і статті. Від твору до твору зростає майстерність письменника, і Стельмах стає одним з видатних митців українського художнього слова.

Та, мабуть, не помилимося, коли скажемо, що пере­вагу все-таки бере в ньому романіст, прозаїк широкого епічного-розмаху. Перша збірка прозових творів «Бере­зовий сік», редактором якої був незабутній Юрій Яновський, глибокий знавець мови і неперевершений стиліст, засвідчила, що на обрії нашої літератури з'явилася зоря першої величини. Попри всі недовершеності, що їх від­значала критика в деяких оповіданнях збірки і які, ма­буть, неминучі в автора-початківця, твори ці відзначалися глибоким поетичним сприйманням дійсності, відчуттям гостроти зіткнень людських характерів і життє­вих шляхів, умінням цікаво, по-своєму самобутньо розповісти про бачене і пережите в час війни. Ця збір­ка стала, ніби прологом до наступних прозових творів письменника.

У 1949 році вийшов перший великий роман М. Стель­маха — «На нашій землі», який автор визначив як першу книгу роману-хроніки. В 1951 році він видає другу книгу цього роману — «Великі перелоги». Об'єднавши в один твір обидві частини, письменник дає назву романові «Велика рідня» (1951). За цей роман в 1951 році Михайло .Стельмах був удостоєний звання лауреата Державної премії.

В наступні роки письменник порадував читача новими романами: «Кров людська — не водиця» (1957), «Хліб і сіль» (1959), «Правда і кривда» (1961), «Дума про тебе» і (1969), «Чотири броди» (1961—1974).

За романи «Велика рідня», «Кров людська — не води­ця» та «Хліб і сіль» Михайло Стельмах в 1961 році був удостоєний найвищої нагороди— звання лауреата Ленін­ської премії, за роман «Чотири броди» в 1980 році він одержав Державну премію Української РСР імені Т. Г. Шевченка.

В 1952 році вийшла з друку його повість «Над Чере­мошем», а згодом—«Гуси-лебеді летять» (1964) та «Щедрий вечір» (1967).

У післявоєнні роки письменник продовжує писати і поетичні твори, видає кілька збірок їх: «Шляхи світан­ня» (1948), «Жито сили набирається» (1954), «Поезії» (1958), «Мак цвіте» (1968) та інші.

Окремо слід сказати про збірки поезій для малень­кого читача: Стельмах любить дітей і давно пише для них цікаві вірші, які так сподобалися і дошкільнятам, і шко­лярам. Серед збірок віршів для дітей можна назвати та­кі, як-от: «У сестрички дві косички», «Весна-весняночка», «В їжаковім вітряку», «Колосок до колоска», «Як журавель збирав щавель», «Маленька Оленка» тощо.

Як було вже відзначено, талант М. Стельмаха про­явився в різноманітних літературних жанрах. Крім зга­даних вище прозових та поетичних творів, він написав також кілька п'єс — «Золота метелиця», «Зачарований вітряк», «Правда і Кривда», «Кум королю»; створив сценарій документального кінофільму «Живи, Україно!», брав участь у створенні кінофільмів за своїми творами — «Над Черемошем», «Кров людська — не водиця», «Дмит­ро Горицвіт».

Багато творів М. Стельмаха вийшло в перекладах на російську мову, а також на мови білоруську, болгарську, чеську, словацьку, польську, німецьку, .румунську, литов­ську та інші.

М. Стельмах — депутат Верховної Ради СРСР, наго­роджений орденом Трудового Червоного Прапора. Він виступає як палкий борець за мир, зокрема був делегатом. Асамблеї ООН від Української РСР.

У 1972 році — до 60-річчя письменника — Михайлу Стельмаху було присвоєне високе звання Героя Соціа­лістичної Праці, а в 1978 році його обрано дійсним чле­ном Академії наук Української РСР.

У вересні 2003 року минає 20 років з дня смерті і великого українського письм Михайла Стельмаха.