Geum.ru

„Чорноморські новини, ( Одеса), 1 вересня 2005 р

Вид материалаДокументы
Подобный материал:

„Чорноморські новини”, ( Одеса), 1 вересня 2005 р.


Як нам об’єднати Україну,

або Дещо про еволюцію Леоніда Кравчука


19 серпня в Будинку вчених в Одесі мені довелося взяти участь у зустрічі першого Президента незалежної України Леоніда Кравчука з його соратниками і прихильниками по партії СДПУ (о) з нагоди представлення його ініціативи щодо створення громадського Форуму „За об’єднання України”. Мені вдалося виступити на цій зустрічі і сказати Леоніду Макаровичу дещо про його ініціативу.

Безперечно, проблема консолідації і об’єднання українського народу є надзвичайно важливою і актуальною. Особливо ми відчули це під час президентських перегонів восени минулого року, коли на Півдні і Сході України лунали сепаратистські заклики. А тепер подивимося - кого, як і проти кого хоче об’єднати Леонід Кравчук. Привертає увагу те, що у своїй брошурі шановний Леонід Макарович висуває нове поняття - „громадянська нація”, хоча загальновживаними до цього часу були терміни „політична нація” і „громадянське суспільство». Конкретно Л. Кравчук нічого не говорить про те, як саме має формуватися „громадянська нація”. Як не дивно, основною тезою цього підрозділу є теза... про захист російської мови: „Як можна називати чужим те слово, яким писав свого „Тараса Бульбу” Микола Гоголь, яким досконало володів Михайло Грушевський, яким написано найінтимніші щоденники Шевченка і уся його художня проза! Невже ми перестанемо розуміти своїх культурних предків і потребувати перекладачів для сприйняття їхніх творів?” – з пафосом запитує Леонід Макарович. Як бачимо, з самого початку свого Звернення Л. Кравчук безпідставно звинувачує своїх опонентів у ворожому ставленні до російської мови, але у першого Президента України не знайшлося жодного слова на захист української мови.

Чи може свідомий і культурний українець сказати, що російська мова нам не потрібна і чужа? Ніколи. Культурний українець скаже: „скільки мов ти знаєш – стільки разів ти людина”. Чим більше мов знає людина, тим багатшою вона стає духовно. Але свідомий українець має право і обов’язок дбати про спасіння і розвиток передусім української мови, тому що він знає: немає мови – немає народу. В якому жалюгідному стані перебуває українська мова в порівнянні з російською, Леонід Макарович міг би переконатися наочно в тій же Одесі, якби спробував купити українську газету або українську книгу. Але це йому не спало на думку. Натомість він вирішив „підтримати” російську мову, виступаючи на телеканалі „РІАК” на „общепонятном языке”. Чому я і мій колега професор О.Топчієв могли виступити на цьому каналі українською (вперше в його історії), а перший президент України не може, чи не хоче? Схоже, що він просто заграє перед певною категорією потенційних виборців, у такий спосіб демонструючи нам, що він керується суто вузькопартійними, а не національними інтересами.

Ще рік тому, Л. Кравчук мріяв про те, щоб всі громадяни України володіли українською мовою: „Коли б в Україні і росіяни, і євреї, і поляки, і всі інші знали свою мову та українську, це було б найвище, чого ми могли б досягти в цій царині. Ми тоді перестали б ділити Україну на дві частини — західну, яка хоче розмовляти тільки українською мовою і зневажливо ставиться до російської, і східну частину, яка хоче розмовляти лише російською і зневажливо ставиться до української”. („День”, 29 вересня 2004). Схоже, що сьогодні Л. Кравчук облишив ці мрії і не розглядає українську мову як мову загальнонаціонального спілкування. Тому в Одесі, після 14 років незалежності України він виступав перед одеситами на „общепонятном языке».

Далі Леонід Макарович звинувачує нинішню владу в усіх мислимих і немислимих гріхах: в „популістських методах розв’язання серйозних проблем”, „фаховій незрілості”, „спекуляціях на бідності”, „переслідуванні опонентів за вільно висловлену думку”, „нехтуванні потребами суспільства”, „декларуванні своєї позиції як виключно правильної” і т.д. і т.п. „Свобода слова, верховенство права не стали демократичними орієнтирами” – робить висновок Кравчук. В той же час, він визнає лише „помилки колишньої влади і свою частку відповідальності за них”.

Практично вся концепція об’єднавчої ініціативи Л. Кравчука побудована лише на безкомпромісній жорсткій критиці існуючої влади. Він не бачить нічого позитивного в її діяльності. Але ж за цією владою стоїть щонайменше половина народу, певні політичні сили. Як можна об’єднати Україну без них? У Зверненні Л. Кравчука немає навіть натяку на діалог з провладними політичними силами. Практично увесь пафос Л. Кравчука спрямований на об’єднання опозиції проти існуючої влади. Який же це об’єднавчий форум, якщо він виключає загальнонаціональний діалог між представниками всього спектру політичних сил?

Коли Л.Кравчук пише: „Люди не чують одне одного... що заважає нам піднятися над вузькими партійними інтересами, відмінністю мов, культурних уподобань, релігійним непорозумінням?”, то хочеться його запитати: чому ж Ви, Леоніде Макаровичу, не сприймаєте і не хочете чути своїх політичних опонентів, мільйони людей Майдану, які підтримують нинішню владу? Коли Ви закликаєте: „Зупинимо владу в її неправедних діях”, то хочеться Вас запитати: а чому ж Ви нічого не робили для того, щоб зупинити владу Кучми в її неправедних діях протягом 10 років? Не встигла нинішня влада розгребти „Авгієві стайні” попередньої, як Ви вже називаєте її „поліцейським режимом”? Якщо Ви визнаєте, що „ті, хто восени вийшов на Майдан, мали рацію”, то чому ж Ви не поважаєте вибір цього Майдану, його право мати ту владу, яка є сьогодні? Леоніде Макаровичу, коли Ви сьогодні зневажаєте і тавруєте Ющенка, тим самим Ви принижуєте мільйони людей, які мерзли за нього на Майдані, віддали за нього свої голоси і продовжують вірити йому сьогодні.

Сьогодні можна почути багато критики на адресу Уряду і Президента - справедливої і безпідставної, конструктивної і огульної. Ніхто не виступає проти критики. Ніхто, навіть Майдан, не обожнює існуючу владу. Люди Майдану поставили Ющенка біля керма держави не для того, щоб співати йому дифірамби і виступати його апологетами. Найбільш прискіпливими критиками нинішньої влади сьогодні є якраз не опозиція, а саме прихильники цієї влади, тобто люди Майдану, які дали цій владі мандат довіри. Формування української політичної нації і громадянського суспільства передбачає реальний контроль суспільства над діями влади і звітність влади за свої дії перед народом. Якщо ж політика В. Ющенка не буде відрізнятися від політики його попередника, то люди знову вийдуть на Майдан, щоб примусити себе почути.

17 грудня минулого року ми провели в Одесі круглий стіл “Україна до і після виборів: пошук шляхів виходу з політичної кризи”, на якому були присутні прибічники В. Януковича на чолі з професором В. Попковим і прихильники В. Ющенка на чолі з народним депутатом України О. Козаченком. Відбувся напружений, але дуже корисний діалог. Це був міні-форум в межах одного міста. Його учасники зрозуміли, що незважаючи на розбіжності в політичних поглядах, їх об’єднує більше, ніж роз’єднує, тому що всі ми - діти однієї землі і жити нам на ній разом, тому що ніхто не має монополії на істину. Як відомо, істина пізнається в дискусії. Лише такий форум, участь в якому беруть представники різних політичних сил – провладних і опозиційних - може називатися форумом. Лише за таким принципом можна проводити загальнонаціональний форум. Однак Л. Кравчук практично пропонує провести 10 вересня в Києві зібрання представників опозиції, тобто одного спектру політичних сил. Хіба таке зібрання можна назвати загальнонаціональним Форумом? Чи буде такий „кравчуківський форум” сприяти об’єднанню України? Думаю, що ні, не сприятиме, а навпаки, ще більше посилить розкол України.

Що має на увазі Л. Кравчук, коли закликає „об’єднаймо Україну”? Примусити усіх думати і сприймати речі так, як їх сприймає він і його соратники? Це неможливо. На мій погляд, ідеологічно об’єднати Україну ніхто і ніколи вже не зможе. І не треба на себе брати цю „Сізіфову роботу”. Люди мають право думати так, як вони думають. Але в кожному цивілізованому суспільстві існують такі поняття як „національна злагода” і „загальнонаціональний діалог”, коли всі політичні сили і прошарки народу, сповідуючи різні ідеології, домовляються про принципи взаємодії таким чином, щоб це йшло на користь усього суспільства, а не окремої політичної сили. Якби шановний Леонід Макарович так би ставив питання, то я перший би його підтримав. Але, на жаль, цього не відбувається. І це яскраво продемонструвала зустріч Л. Кравчука зі своїми прихильниками в Одесі, серед яких я (безпартійний), можливо, був єдиним опонентом, принаймні серед тих, хто виступав. Практично я був присутнім на партійних зборах СДПУ (о), на яких було обрано обласний оргкомітет Форуму. У своєму виступі я зокрема запитав: Якщо Ви, Леоніде Макаровичу, хочете об’єднати всю Україну, а не її частину, то чому в цьому залі немає представників провладних або правоцентристських партій?

Не зайвим постає питання - чи посильна сьогодні для Л. Кравчука роль інтегратора і об’єднувача? Можливо це було б йому під силу, якби він залишався лише першим Президентом незалежної України і не дрібнив би свій цілком достатній авторитет депутатською і партійною діяльністю. На мою думку, він мав би належати всьому суспільству, всьому народу. Він міг би залишитися „батьком нації”, загальнонаціональним лідером. Але, на жаль, так не сталося. На мій погляд, Л. Кравчук припустився великої помилки, коли став функціонером однієї з 125 партій, нехай і такої потужної, якою є СДПУ(о). Ставши „партійним босом”, він відразу різко обмежив себе рамками партійного мислення і партійної дисципліни. У своєму виступі я запитав Леоніда Макаровича: як Ви можете сьогодні об’єднувати Україну, якщо вчора ми читали на бігбордах: „Кравчук за Януковича”? Чи сприйматимуть Вас після цього люди, як неупередженого посередника? На жаль, відповіді я не почув.

На мій погляд, певним чином можна погодитися з деякими думками Л. Кравчука, щодо проведення політичної і адміністративно-територіальної реформ, ролі ЗМІ в суспільстві, зовнішньополітичних пріоритетів. Однак ці думки подаються як такі, які нинішня влада нібито заперечує. Хіба вона заперечує, що „адміністративно-територіальне вдосконалення України має бути зрозумілим нашим громадянам”? Хіба ця проблема не дискутується в широких колах громадськості? Хіба Р.Безсмертний наполягає на „автоматичному перенесенні зарубіжних кліше в цій сфері?” Хіба хтось забороняє створення „громадського радіо і телебачення?” Хіба В. Ющенко виступає проти „партнерських відносин з Росією?”. Хіба його перший закордонний візит на другий день після інавгурації був не до Москви? Вочевидь, що Леонід Макарович, намагається приписати нинішній владі і ті „гріхи”, яких вона не має.

На початку 90-х я був палким прихильником Леоніда Кравчука. Я дуже болісно переживав його поразку на президентських виборах 1994 року. Напередодні виборів 22 червня 1994 р. в „Чорноморських новинах” була опублікована моя стаття „Ліпше гірший, аби інший?” на підтримку Л. Кравчука, в якій я зокрема писав: „До цього часу Леоніду Кравчукові з великими труднощами вдавалося балансувати між правими і лівими, послідовно займаючи центристські позиції. Але ж логіка політичної боротьби примушує його сьогодні шукати більшої підтримки у стані націонал-демократів... Еволюція Кравчука як державного діяча продовжується і вона, на наш погляд, не припиниться навіть у випадку, якщо він не буде переобраним”. Як ми бачимо, еволюція Кравчука не припинилася. На мій погляд, в результаті цієї еволюції Кравчук багато втратив як політичний лідер національного масштабу, підпорядкувавши свою діяльність волі однієї політичної сили. На мою думку, сьогодні, якби він залишився політично нейтральною фігурою, він дійсно міг би зіграти унікальну роль посередника і інтегратора. Але, на превеликий жаль, він позбавив себе цих можливостей. Маємо те, що маємо.

Для того, щоб зрозуміти яку еволюцію пройшов Л. Кравчук з того часу як він вступив в СДПУ(о) у 1999 році, достатньо подивитись деякі тексти його численних інтерв’ю за минулі роки. Наприклад, його інтерв’ю газеті „День” (3 лютого 1999) починається з таких слів: „Чому ми жодного разу не почули прямої оцінки (з боку Кравчука) дій нинішньої влади?” Дійсно, чому перші 5 років Л. Кравчук „терпів” Л. Кучму, а інші 5 років був доволі толерантним, в той час як сьогодні він надто жорстко критикує Президента В.Ющенка і всю нинішню виконавчу владу трохи не з першого дня її роботи? Тоді Леонід Макарович пояснював свою „терпимість” до влади так: „ ...є влада, яка щось може зробити, щось ні. Владі треба допомогти, якщо вона цього хоче. Це один підхід. Інший: владу можна руйнувати. А чи стане народу від цього краще і чи стане від цього ліпшою влада?” Очевидно, що сьогодні Л. Кравчук переконаний в тому, що нинішній владі не слід допомагати навіть на початку її діяльності, а краще її зруйнувати, щоб народу від цього стало краще ... В кінці згаданого інтерв’ю, пояснюючи свою „надобережність”, Л. Кравчук зазначав: „Особисто в мене відповідальність за мої дії настільки (можливо, навіть гіпертрофовано) велика, що я боюся зробити якісь кроки, що могли б зашкодити Україні. Я дуже цього боюся”. Схоже, що сьогодні притаманне Л. Кравчуку почуття відповідальності дещо притупилося.

В іншому своєму інтерв’ю газеті „День” (14 березня 2001) зазначав, що влада і опозиція мають „розпочати діалог без будь-яких попередніх умов, незалежно від особистих симпатій та антипатій” і виступав проти того, щоб «навішувати ярлики і шукати винних”. Але сьогодні, читаючу брошуру Л. Кравчука „Об’єднаймо Україну”, ми не бачимо в ній навіть натяку на необхідність діалогу між опозицією і владою, а натомість лише „навішування ярликів” і пошуки винних лише серед влади.

В цьому інтерв’ю Л. Кравчук говорить про те, що він часто зустрічався з Л. Кучмою, але чому він до цього часу жодного разу не зустрівся з Президентом Віктором Ющенком? Чому навіть у день найбільшого свята - День Незалежності - ми не бачили його на Майдані разом з народом, хоча В. Ющенко, переступив через образи і звинувачення і запросив Л. Кравчука разом з Л. Кучмою на свято? Якби троє Президентів подали одне одному руки перед усім народом, то чи не було б це символічним кроком до порозуміння, чи не сприяло б це об’єднанню української нації?

Ще рік тому Л. Кравчук запевняв: „Я завжди підтримував позицію і зараз підтримую, що Україна має стати реальним, фактичним членом всіх європейських структур. Зокрема, трьох найвпливовіших. Це - Європейський Союз, Рада Європи, НАТО”. („День”, 29 вересня 2004). Але сьогодні Леонід Макарович вже не такий категоричний. В його Зверненні ми читаємо: „вступ до ЄС – завдання не сьогоднішнього дня”; „Наша зовнішньополітична мета – „Велика Європа”, що включає й Росію...”; „Терміновий вступ до НАТО зовсім не гарантує нам входження до ЄС”.

Звичайно, ми любили і будемо любити Леоніда Макаровича, як яскраву особистість, талановитого політика і першого Президента незалежної України, який назавжди увійшов в нашу історію. Але якщо вчора, ми (націонал-демократи) любили і підтримували його майже в усьому, то сьогодні ми любимо його, але все менше його розуміємо і підтримуємо. Сьогодні ми любимо Леоніда Макаровича гіркою любов’ю, як люблять діти батька навіть тоді, коли він кинув їх.

Ніхто не посягає на заслуги і почесне місце Л. Кравчука в новітній українській історії. Ми маємо оцінювати його діяльність в комплексі, а не лише по тому, що він робить сьогодні. Ми ніколи не забудемо, що він допоміг Україні здобути і укріпити незалежність і в цьому його незаперечна історична заслуга перед українським народом. Я хотів би побажати Леоніду Макаровичу лише одного – довгих років активного життя, щонайменше щоб він дожив до 90, щоб його еволюція продовжилась і щоб він усвідомив ті прикрі помилки, яких він, на мій погляд, припускається сьогодні. А головне, щоб у нього вистачило часу і мужності їх визнати і виправити.


Олексій Волович,



директор Одеського Філіалу

Національного інституту

стратегічних досліджень


22 серпня 2005 р.